Бесіда на псалом 43
1. «Боже, вухами нашими почули ми, й отці наші сповістили нам про діла, які вчинив Ти в часи їхні, часи давні» (Пс. 43, 2). Цей псалом хоч виголошує пророк (Давид), однак виголошує не від власного імені, а від імені Маккавеїв, провіщаючи і висловлюючи те, що мало бути в їхні часи. Такими є пророки: вони споглядають усі часи, які минули, теперішні і майбутні. Але, щоби більш зрозумілим був зміст сказаного, насамперед необхідно сказати про те, хто були Маккавеї, що вони перетерпіли і що зробили.
Коли Антіох, прозваний Єпіфаном, напав (на юдеїв), зруйнував усе і багатьох з них примусив відступити від батьківських звичаїв, тоді ці Маккавеї залишилися непохитними серед таких спокус, і коли почалася жорстока війна, вони, не будучи в змозі нічого зробити, заховалися. Так чинили й апостоли. Вони не завжди відкрито йшли на небезпеку, але іноді й ухилялися, тікали й ховалися. Коли ж вони трохи підбадьорилися, тоді, наче мужні леви, піднявшись із печер і вийшовши із притулків, зважилися врятувати не тільки себе, але й інших, наскільки могли. Обходячи рідне місто і всю країну, вони збирали всіх, кого знаходили ще в здоровому стані, а також закликали багатьох із постраждалих та розбещених, переконуючи повернутися до батьківського закону.
— Бог людинолюбний, — говорили вони, — і після покаяння ніколи не позбавляє спасіння.
Проповідуючи це, вони зібрали військо із хоробрих мужів. Вони боролися не за жінок, дітей, слуг чи через руйнування і поневолення батьківщини, а за Закон і батьківські звичаї, тому й керував ними Бог. Отже, вступивши в боротьбу і жертвуючи власним життям, вони проганяли ворогів, надіючись не на зброю, але знаходячи замість усякої зброї достатню силу в самому спонуканні до боротьби. А відправляючись на війну, вони не жартували і не співали пісень, як роблять деякі, і не мали біля себе музикантів, як буває в інших військах, а молили Всевишнього Бога бути і воювати з ними, і простягати їм руку допомоги, — Бога, за Якого і вели вони війну, за славу Якого і звершували подвиг.
Звернімо ж увагу на те, що говорить це воїнство Боже, яке, маючи намір іти проти ворогів, захищається духовним заступництвом. «Боже, вухами нашими почули ми». Оскільки деякі з тих, що належали до їхнього ополчення, бачачи численність і вправність війська Антіоха, і те, як воно перемагало й загарбувало все при першому ж набігу, і водночас бачачи власну слабкість і нечисленність, впадали в малодушність і відчай, тому пророк, бажаючи підбадьорити їхній дух і вселити їм, що все залежить від Божої помочі, і що при Його сприянні можна здобути перемогу і без війська, під виглядом молитви подає воїнам деяке умовляння і наставлення і своєю розмовою з Богом збуджує в них ревність. А це подавало чималу втіху. Не стільки сили мали би слова, звернені до них, як слова, звернені до Бога. Тому далі він говорить: «Не мечем вони придбали землю, і не їхня сила спасла їх, а Твоя рука і Твоя сила, і світлість лиця Твого, бо Ти благоволив до них» (Пс. 43, 4). Цим він надихає тих, котрі мали слабку надію на подвиги і сподівалися здобути перемогу людськими засобами.
Отже, вся ця молитва є підбадьоренням для воїнів, вона наставляє у всьому покладатися на Бога і шукати перемоги з надією на Нього. Чому ж він не сказав просто: чули, але: «Вухами нашими почули ми»? Хіба можна чути яким-небудь іншим органом тіла? Хіба не зайві ці слова? Ні. Так зазвичай люди чинять тоді, коли розповідають дещо таке, у чому самі цілком переконані, і розповідають дещо важливе і надзвичайне людям, які ще не вповні переконані, а тому завжди вказують на свої вуха і говорять: ми чули власними вухами. І зазвичай так ми чинимо не тільки в цьому випадку, але й в інших, закликаючи у свідки почуття. Отже, коли посилаються на свої вуха, то роблять це для переконання слухача. Так само ми робимо й щодо очей і рук, коли, наприклад, говоримо: ми торкалися цього своїми руками. Так і апостоли говорили: «Що бачили своїми очима, що розглядали і чого торкалися руки наші» (1 Ін. 1, 1).
Але поглянь на чесноту Маккавеїв, яка відкрилася і тут, на самому початку. Перетерпівши стільки тяжких нещасть для Бога, позбувшись батьківщини і волі, зазнавши небезпеки, а деякі з них стали навіть утікачами, які поневірялися в горах і пустелях, вони тепер не вказують на будь-що подібне, не говорять: ми перетерпіли для Тебе те і те, допоможи нам; але, наче не маючи ніяких прав і не покладаючись на власні чесноти, звертаються до тих благодіянь, які були виявлені від Бога їхнім предкам. Ніскільки не було б дивним, якби так учинили люди, які не мають відваги, яких змушує робити це необхідність. Але коли ті, які могли б сказати багато чого про свої чесноти, шукають спасіння не через них, а від Божого людинолюбства, якого сподобилися і їхні батьки, то це є ознакою їхнього великого смирення. У цьому вони для себе знаходили чимале спонукання до мужності, що навіть саме ім’я Боже може припинити незліченні війни.
2. «Отці наші сповістили нам». Послухайте ви, які не дбаєте про своїх дітей, дозволяєте їм співати диявольські пісні і не займаєтеся Божественними повчаннями. Не такими були стародавні. Вони постійно проводили життя в розповідях про Божі справи і цим приносили двояку користь. Ті, які отримували благодіяння, згадуючи про ці благодіяння, ставали кращими; а їхні нащадки знаходили в таких розповідях чимало для богопізнання і збуджували в собі ревність до чеснот. Уста батьків служили для них книгою. І всяке заняття, всяка бесіда супроводжувалася цими розповідями, більш приємного і корисного за які не було нічого.
Справді, якщо повчальними для слухачів часто бувають прості розповіді про події, байки та вигадки, то тим більше ті розповіді, які повчають про благодійність, силу, премудрість Провидіння (Божого), подавали слухачеві разом із задоволенням підбадьорення і робили його більш ревним. Ті, котрі були присутніми при певних подіях і сприймали їх за допомогою зору, передавали це іншим за допомогою слуху, і так слух сприяв вірі не менше, ніж зір. Ті, які не були присутніми і не бачили, вірували не менш за тих, які були присутніми і бачили, і саме це служило для них чималим посібником у вірі.
Подивимося ж, про що вони говорили, і чи про відповідні їхньому стану події вони згадували. Адже, коли хтось потребує чиєїсь милості і має намір просити його, той на підставі милості, яка була виявлена іншим, може просити подібного і для себе. Я маю на увазі наступне: коли, наприклад, якийсь слуга просить у нас подарунка і говорить, що інший уже отримав такий подарунок, то він представляє неабияке право і собі отримати те ж саме, якщо тільки прохання не виявиться недостатнім у порівнянні (маю на увазі порівняння особи прохача або речі). Якщо той, хто отримав, є таким же, який і той, хто просить, і відповідною є річ, яку просить, то прохання справедливе. А коли перший мав право на отримання, а останній — ні, тоді необхідно прохання підсилити.
Однак необхідно пояснити те, що було сказано мною із Писання. Жінка-хананеянка, почувши: «Недобре взяти хліб у дітей і кинути псам», сказала: «Так, Господи! Але і пси їдять крихти, що падають зі столу господарів їхніх» (Мф. 15, 26-27). І Павло в одному із послань говорить: «Якщо інші мають у вас владу, то чи не більше ми?» (1 Кор. 9, 12), доводячи тут, що більше право належить вищій особі. Так само у посланні до Филимона він говорить: «Тобою, брате, заспокоєні серця святих. Тому, маючи велику у Христі відвагу наказувати тобі, що треба, любові заради краще прошу» (Флм. 1, 7-9). Тут приклад рівного. Коли хтось отримує першим, тоді він ніби відкриває двері для другого, якщо той, хто має намір просити, буде рівний йому або буде просити саме такого ж. І часто наше прохання отримує силу не тільки від тих благодіянь, які були звершені для інших, але й від благодіянь, які були виявлені раніше для нас. Так робить і Павло, коли в посланні до филип’ян говорить: «Ви й до Солуня і раз, і двічі присилали мені на потреби» (Флп. 4, 16). Ось тому багато хто, подаючи що-небудь, багатьом заповідає, щоб вони не говорили про це іншим, щоби милість, виявлена одному, не спонукала багатьох просити в того, хто подав. Тоді той, хто подав раз, уже не має можливості ухилитися від подання милостині іншим.
Люди дають такий наказ зазвичай тому, що вони від милостині стають біднішими, а Бог, навпаки, сповіщає і проголошує про те, що подає одним, щоби й іншим подати привід так само просити Його, оскільки через милості ще більш відкривається Його багатство. Тому Павло і говорить: «Багатий для всіх, хто прикликає Його» (Рим. 10, 12). Чи бачиш нову властивість Його багатства? Наслідуй і ти таку щедрість. Якщо будеш так витрачати те багатство, яке зберігаєш, то ще більше його помножиш; а коли закопаєш, тоді зменшиш. Та й що дивного є в тому, що так буває з речами духовними, коли те ж саме буває і з матеріальними? Хто, шкодуючи пшеницю, залишить її лежати в домі і не посіє на ниві, той віддасть її на поїдання хробакам; а хто посіє, той буде мати щедрі жнива.
3. Послухайте ви, які лінуєтеся подавати милостиню, послухайте ви, які зменшуєте своє багатство його заощадженням. Послухайте ви, які знаходитесь у стані ніскільки не кращому за того, хто багатіє уві сні. Справді, все теперішнє ніскільки не краще за сновидіння. Як ті, які марять уві сні, начебто вони мають багатство, хоч би їм здавалося, що вони власники царських скарбів, з настанням дня бувають убогішими за всіх, так і той, хто із цього життя не може нічого принести туди, буде убогішим за всіх, хоч би тут володів усім, — адже він багатий тільки уві сні.
Тому, якщо ти хочеш показати мені багату людину, то покажи тоді, коли настане той день і ми відійдемо до батьківщини. А тепер я не можу відрізнити багатого від бідного, бо тут у цих речах немає істини, а часто тільки приємні і благозвучні назви. Як сліпих багато хто називає всевидющими, однак це не відповідає назві, а навпаки, бо насправді вони нічого не бачать, так і назва багатих тут, на мою думку, приписується тим, які нічого не придбали для себе там. Хто багатий тут, про того якраз я думаю, що він бідний, бо, якби він не був дуже бідним, то не був би дуже багатим. Як сліпого, якби він не був зовсім сліпим, не називали б всевидячим, так потрібно вважати й тут.
Отже, залишивши звабливі назви, будемо шукати речі істинні. Сутність речей не в назвах, назви беруть свій початок від властивостей речей, від їхніх якостей. Такого-то називають багатим, але насправді він не багатий. Як не багатий, коли в нього багато і срібла, і золота, і дорогоцінного каміння, і золотих шат, і всього іншого в нього в достатку? Не багатий тому, що не золото, не одяг, не гроші, а милостиня робить людину багатою. А все це — трава, хмиз і солома. Скажи мені, який одяг зможе там прикрити того, хто буде стояти нагим перед страшним Судом? Боячись цього, і Павло говорить: «Тільки б нам і вдягненим не виявитися нагими» (2 Кор. 5, 3). Які гроші можуть викупити того, хто знаходиться в такій небезпеці? Які слуги зможуть захистити господаря, приреченого на такі кари? Які будинки? Яке дорогоцінне каміння? Які лазні можуть змити нечистоту, яка спричиняється гріхами? Доки ви будете зваблювати себе? Допоки ви будете дивитися не на істинність речей, а захоплюватися сновидіннями, тоді як суд уже близький, біля дверей?
Однак повернемося до нашої теми. «Отці наші сповістили нам про діла, які вчинив Ти в часи їхні, часи давні» (Пс. 43, 2). Ці слова можна сприймати у переносному значенні і стосовно нас. Якщо їм сповістили отці, то нам Божественна благодать за натхненням Духа дарувала подібне до того, що пізнали вони. Як же можна розуміти ці слова в переносному значенні? Відносячи їх до дій нової благодаті, — до того, що ми піднесені до неба, що ми сподобилися Царства, що Бог став людиною, зруйнувавши перепону, яка була посередині. Але звернемося до розповіді. «Про діла, які вчинив Ти в часи їхні, часи давні». Пророк згадує про деякі стародавні події, говорить про стародавні справи. Чому ж він не згадує про щось нове і недавнє? Тому, що про недавнє ми достеменно розповідаємо людям і цим переконуємо їх, оскільки в них слабка пам’ять. А Богові все відомо: як стародавнє, так і нове. «Ти, Господи, — говорить Псалмоспівець, — все знаєш» (Пс. 138, 4). Для Нього немає ніякої різниці, чи скаже хтось про стародавню подію, чи про нову, тільки б це відповідало суті. Про яку ж стародавню подію хоче сказати пророк? Послухаймо. «Рукою Твоєю, — каже він, — Ти знищив народи, а їх оселив, знищив племена, а їх розмножив» (Пс. 43, 3). Чи знаєте, про яку війну він говорить, про яку перемогу, про який здобуток, чи ще потрібне для вас наше пояснення? Багато хто, я думаю, уже зрозумів сказане, але для тих, які не зрозуміли, необхідно нам дещо додати.
Про які ж здобутки згадує він? Про які справи? Про ті, що були в Єгипті, у пустелі, у землі обітованій, а особливо про ті, що були під час самої обітниці. Не ті, котрі вийшли з Єгипту, дійшли до Палестини: всі вони полягли в пустелі. Коли ж їхні нащадки, виховані в пустелі, вступили в Палестину, то вони, каже, не мали потреби в зброї, а здобували міста тільки своїми вигуками. Перейшовши через Йордан, перше місто, яке їм зустрілося, Єрихон, вони зруйнували, так би мовити, більше радіючи, ніж воюючи. Взявши зброю, вони вийшли, мовби не на битву, а на свято і веселощі, озброївшись більше для прикраси, ніж для оборони, і, одягнувши священний одяг, з левитами, які йшли попереду війська, оточили міські мури (Нав. 6, 5-19). Треба було б побачити це дивне і надзвичайне видовище, як стільки тисяч воїнів йшли в стройовому порядку з великою тишею і чинністю, начебто не було ніякого ворога, і злагодженими звуками сурм зробили все.
Нехай засоромляться ті, які чинять гамір у церкві. Якщо там, де звучали сурми, був такий порядок, то яке прощення можуть мати ті, які своїм шумом перешкоджають слухати там, де говорить Сам Бог? Але чому, скажеш, пророк не згадав про тих, які вийшли із Єгипту? Тому, що всі вони полягли; тому, що вони зазнали кари. А за що всі вони загинули? За те, що тяжко згрішили. Причому через це Бог улаштував і те, щоб ті, які мали зайняти Палестину, не бачили єгипетських лих, марновірства і всякого безчестя і не мали того, хто навчив би їх цього безчестя. Вони були настільки прив’язані, настільки заполонені звичаями єгиптян, що навіть у пустелі після стількох чудес не очистилися від залишків омани. А якби ще вони взяли собі за вчителів хананеїв, які були гіршими за єгиптян, то до чого дійшло б їхнє безчестя? Тому Бог і затримав євреїв у пустелі доти, поки народжені від них нащадки не змужніли.
4. Це ми говоримо не від себе, а запозичаючи із Писання. Так через пророка Єзекіїля Бог докоряє євреям за те, що вони не слухали Його, коли Він вивів їх у пустелю і багаторазово розмовляв з ними (Єз. 20, 13-15). Але для чого Він звелів їм узяти зброю, коли вони повинні були приступити до Єрихона? Здається, було би більш дивовижним, якби вони зробили це без зброї. Взагалі-то, коли в таких випадках Він велів робити дещо людське і брати для допомоги щось чуттєве, то робив це через поблажливість до їхньої немічності. Що могло зробити їхнє озброєння для руйнування стіни? Що — звук сурм? Якби їм належало нападати на людей, тоді можна було б надавати деякого значення і зброї. Та коли необхідно було зруйнувати стіну, то для чого вони озброювалися? Так само за Гедеона ті, які були взяті на війну, були такими ж, як і ті, котрі не були взяті, оскільки всі вони були на виду (Суд. 7, 1-9). Для чого ж це робиться? Для того, щоб привести до віри тих, котрим даються такі веління. Душу, яка приліпилася до тіла, яка ніколи не бачила нічого безтілесного, а загрузла в земному, треба було підносити до невидимого за допомогою видимого.
Тому і пророкам у розмові про Бога потрібно було згадувати про людські члени; але не тому, що вони уявляли нетлінну Особу під виглядом цих членів, а щоб душу, яка віддана чуттєвості, за допомогою людського навчити речей, які є вищими за все людське. Оскільки Божественна діяльність є чимось духовним, то, щоби тодішні люди не залишилися в невір’ї, Бог додає і дещо чуттєве. Якби Він сказав їм: через сім днів, коли ви будете залишатися в спокої і нічого не будете робити, місто зруйнується, то, можливо, багато хто не повірив би. Тепер же Він додає ці веління, ніби якусь опору для людського розуму. А щоб ви не подумали, начебто сказане є тільки здогадкою, тому я хочу розповісти вам про одну стародавню подію, яка підтверджує правдивість моїх слів.
Був якийсь Неєман Сиріянин. Цей чоловік, захворівши на проказу і соромлячись такої хвороби, опинився ніби у неабиякій небезпеці, тому відправляється в Палестину (будемо розповідати коротко), бажаючи отримати зцілення від хвороби у пророка (Єлисея). Прибувши туди і ставши біля дверей цього мужа, він кликав до себе цілителя. Той, хоч і чув його, однак не вийшов, а послав йому веління: омитися в ріці Йордані. Оскільки веління було легким, містило в собі чимало чуттєвого і не вимагало глибоких роздумів, тому Неєман не повірив, але що сказав? «Ось я думав, — сказав він, — що він вийде, стане і закличе ім’я Господа Бога свого, і покладе руку свою на те місце, і зніме проказу» (4 Цар. 5, 11). Чи бачиш, як його душа жадала якогось чуттєвого знаку? Думати, що веління цілителя недостатньо, а потрібна ще його рука, це — наслідок (духовної) немічності того, хто зціляється. Тут ми знаходимо пояснення і багато чого іншого.
Тому і Христос не завжди зціляв словом, але й рукою. Він покладав руку на вуста і на язик, і так зціляв тих, які приходили, хоч іноді робив усе одним словом, а іноді — бажанням. Чому ж Він робив це? Через немічність тих, які приходили. А щоб ти був упевнений, що це робилося через їхню немічність, Він хвалив тих, для яких такі дії були непотрібними. «Істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри» (Мф. 8, 10), — сказав Він, коли сотник не запрошував Його увійти до свого дому і говорив, що досить тільки Його веління. Тому і для Єзекії нічого такого не було зроблено, а було дане тільки провіщення і нічого людського не додано (4 Цар. 19, 7). Однак тому, хто ревнував свою дружину, була призначена деяка чуттєва дія (Числ. 5, 11-24).
Якщо ти хочеш сприймати це в переносному значенні, бо «все це, — каже Апостол, — сталося з ними як приклади, а написано для повчання нам, які досягли останніх віків» (1 Кор. 10, 11), — то згадай дивовижних учителів Церкви, які використовують слово замість сурми і руйнують стіни супротивників і народи, будучи озброєними всеозброєнням Ісусовим. А семеричне число днів указує нам руйнування (спокою) суботи, бо колись не були запропоновані такі заповіді Закону. Тому про жертви Бог говорить: «Коли ви приходите стати перед лице Моє, хто вимагає від вас, щоб ви топтали двори Мої?» (Іс. 1, 12). І ще: «Священні м’яса не допоможуть тобі, коли, роблячи зло, ти радієш» (Єр. 11, 15). І далі: «Чи приносили ви Мені жертви і хлібні дари в пустелі протягом сорока років, доме Ізраїлів?» (Ам. 5, 25). І ще: «Для чого Мені ладан, який іде із Сави, і запашна тростина із далекої країни?» (Єр. 6, 20). І ще: «Жертви і приношення Ти не захотів» (Пс. 39, 7). Ще: «Невже всепалення і жертви настільки ж приємні Господу, як слухняність голосу Господа?» (1 Цар. 15, 22). Ще: «Коли б Ти жертви забажав, приніс би я» (Пс. 50, 18). І знову: «Слухняність краще жертви» (1 Цар. 15, 22). Так само говорить Бог, відкидаючи свята: «Ненавиджу, відкидаю свята ваші… Віддали від Мене шум пісень твоїх, бо звуків гуслів твоїх Я не буду слухати» (Ам. 5, 21. 23). І знову: «Новомісяччя ваші і свята ваші ненавидить душа Моя: вони тягар для Мене; Мені тяжко нести їх» (Іс. 1, 14). І далі: «Чи такий той піст, який Я обрав, день, в який томить людина душу свою?» (Іс. 58, 5). Єзекіїль говорить: «І попустив їм настанови недобрі й постанови, від яких вони не могли бути живі» (Єз. 20, 25).
Так і тут руйнується (спокій) суботи. А чому Бог говорить: «Хто вимагає від вас, щоб ви топтали двори Мої?» (Іс. 1, 12) — це розтлумачити надаю вам; а зрозуміти подібні питання ви зможете тоді, коли будете проводити чисте життя.
5. Якщо Корнилія за його прекрасне життя Бог закликав до пізнання невимовних тайн і євнуху за старанне читання дарував зрозуміти те, що читав, то тим більше вас, які вже прийняли віру, якщо ви покажете праведне життя, Він навчить найдосконалішим чином. Як нечестиве життя перешкоджає пізнанню істин: «Я не міг, — каже Павло, — до вас говорити, як до духовних… Якщо між вами заздрощі, суперечки та незгоди, то хіба ви не плотські?» (1 Кор. 3, 1, 3). І Ісая говорить: «Хочуть знати шляхи Мої, ніби народ, який живе праведно» (Іс. 58, 2). Так чисте життя і ревне шукання спрямовує їх до пізнання. «Шукайте, — каже Господь, — і знайдете» (Лк. 11, 9). Те ж саме засвідчує і притча про того, хто просив хлібів у товариша, який уже спав (Лк. 11, 5-8). Тому і Соломон, який просив духовного, отримав і те, чого не просив (3 Цар. 3, 11). Коли ж поєднаються і ревність, і прохання духовного, і чисте життя, то уяви, наскільки легким стане отримання, якщо навіть невідступна ревність сама по собі має таку силу: «Кажу ж вам, якщо він не встане і не дасть йому по дружбі з ним, то через невідступність його, вставши, дасть йому, скільки той просить» (Лк. 11, 8).
Однак повернемося до нашої теми. «Про діла, які вчинив Ти в часи їхні, часи давні. Рукою Твоєю Ти знищив народи, а їх оселив, знищив племена, а їх розмножив» (Пс. 43, 2-3). Поглянь, які чіткі вислови використовує пророк. Ти тоді, каже, не закінчив справи тільки перемогою і поразкою, а продовжив усе далі. Хоч і раніше протилежні сторони були нерівними, бо одні володіли країною, а інші були прибульцями, однак сталася така переміна, що перші були цілком знищені, а другі зробилися громадянами і власниками. Тому він і говорить про перших: «Рукою Твоєю Ти знищив народи», а про євреїв: «…а їх оселив. «Рукою» він називає Його силу. Якщо ж тих, котрі прийшли і не мали ані міста, ані дому, ані місця, куди б направитися і де би зупинитися, Він так швидко зробив сильнішими за місцевих жителів, то тим більше, каже пророк, Він не знехтує нас, вигнаних з батьківщини. Що означає «оселив»? Ти утвердив, бо оселене буває твердим і непохитним. Але, скажеш, хіба євреїв не переселяли? Хіба їх не виганяли в чужі краї? Так, виганяли, але не через немічність Того, Хто їх оселив, а через гріховність оселених. Якби причиною цього не були їхні особисті діла, то ніщо не перешкоджало б їм залишатися вдома.
«Ти знищив народи». Деякі говорять, що це сказано про єгиптян, але мені здається, що це сказано і про тих язичників. І тих Він покарав, явивши силу Свою і в тому, і в іншому — й у знищуванні ворогів, і в утвердженні Своїх. «Не мечем вони успадкували землю і не їхня сила спасла їх, а Твоя рука і Твоя сила, і світлість лиця Твого, бо Ти благоволив до них» (Пс. 43, 4). Так, вони перемагали у війнах, будучи озброєними, — вони були озброєні, однак це було справою не зброї, а Бога, Який водив їх. Чи бачиш, як пророк під виглядом молитви дає пораду, перестерігаючи у всьому покладатися на Бога? А чому він називає це спадщиною батьків, дідів, прадідів, тоді як вони не володіли цієї землею, а померли в інші часи? Тому, що батькам була дана обітниця. «Піди, — сказав Бог Авраамові, — у землю, яку Я покажу тобі… Бо всю землю Я дам тобі і нащадкам твоїм навіки» (Бут. 12, 1; 13, 15).
Сказавши «рука» і «сила» і використавши такі чуттєві вислови, поглянь, як пророк далі підносить слова, додаючи: «… і світлість лиця Твого», тобто захист, піклування. Для них було досить і того тільки, щоб Він тільки захотів, щоби перебував з ними. Далі вказує і причину: «Бо Ти благоволив до них», тобто тому, що Ти полюбив їх, бо Ти захотів. Отже, їхні успіхи були справою благодаті, а не заслуг, не за свої чесноти вони отримали це, а завдяки Божому людинолюбству. «Боже, Ти — Цар мій! Ти Той, що дає спасіння Якову» (Пс. 43, 5). Інший перекладач (Симмах) говорить: «…піклуєшся про спасіння Якова». Який тут зв’язок між словами? Великий щодо сказаного вище. Зміст слів його такий: ми — нащадки тих (отців), і Ти — Той же Бог, Який творив тоді і твориш нині. То яка ж тут переміна? Так, немає іншого Бога, — Ти один і Той же Бог.
6. А оскільки Ти один і Той же, то і я не визнаю іншого Бога, але, «Боже, Ти — Цар мій!» Ми не відступили від Твоєї влади, не визнали іншого захисника. «Ти Той, що дає спасіння Якову», тобто і Бог один і Той же, і Провидіння одне і те ж, то яка ж тут переміна обставин? Що означає «Ти Той, що дає»? Ти Той, Хто велить, Хто заповідає спасіння Якову. Тут він знову вказує на легкість допомоги і велич влади (Божої), і не даремно згадує про праотця, а бажаючи схилити Бога, замість себе вказує на його чесноти.
«З Тобою, як рогами, поб’ємо ми ворогів наших і в ім’я Твоє потопчемо тих, що повстали проти нас» (Пс. 43, 6). І Ти Той же, каже, і Провидіння те ж саме, і ми визнаємо тільки Тебе і використовуємо ту ж зброю. Таким є зміст слів «З Тобою, як рогами, поб’ємо ми ворогів наших». Інший перекладач, про якого згадує Ориген в «Екзаплах», говорить: «…поб’ємо тих, що засмучують нас і в ім’я Твоє знищимо тих, що повстали проти нас». Інші перекладачі (Акила і Симмах): «…потопчемо ногами».
– Але, — продовжує він, — що я кажу: «З Тобою»? Досить тільки призвати ім’я Твоє, і все звершиться з відмінним успіхом.
Не сказав: переможемо чи подолаємо, але: знищимо, не будемо, каже, вважати їх за що-небудь і не злякаємося, а будемо переслідувати їх, як таких, що нічого не варті. Те ж саме виражає й інший перекладач словами «потопчемо ногами», вказуючи цим на могутню перемогу, на бій без труднощів, на боротьбу без страху. «Бо не на лук мій я надіюся і меч мій не спасе мене» (Пс. 43, 7). То чому ж ти використовуєш їх? Чому озброюєшся? Чому береш лук і меч? Тому, що так повелів Бог. Та хоч я використовую їх, однак у всьому надію покладаю на Нього. Так зазвичай борються з видимими ворогами ті, котрі захищають себе небесною допомогою, так борються і з невидимими. Так і ти, коли противишся дияволу, говори: не на свою зброю я покладаю надію, тобто не на свою силу, не на свої чесноти, а на милість Божу. Так і Даниїл говорив: «Ми приносимо моління наші перед Тобою, уповаючи не на праведність нашу» (Дан. 9, 18).
«Ти спасеш нас від ворогів наших й осоромиш тих, що повстали проти нас» (Пс. 43, 8). Інший невідомий перекладач, про якого згадує Ориген в «Екзаплах», говорить: «Бо Ти спас нас». Для чого, каже, згадувати про давнє і те, що було з предками? Ми самі маємо чимало доказів Твого піклування і можемо перерахувати славні трофеї і постійні перемоги, дивні і надзвичайні. Тому і сказав: «Осоромив», тобто Ти не просто спас нас, не просто звільнив, а ще й із соромом для тих, які нападали на нас.
«Тобою, Боже, будемо хвалитися кожен день і ім’я Твоє будемо славити повіки» (Пс. 43, 9). Інший перекладач (Симмах) говорить: «Бога прославляємо кожен день». Перемога минула, каже, а вдячність у нас залишається. «Кожен день», — має на увазі все життя. Ми не перестанемо оспівувати Тебе і хвалитися Твоєю допомогою. Це — наша слава, це — наша похвала, цим ми звеличуємося перед усіма. Не тим, що ми маємо велике і прекрасне місто, не тим, що першими отримуємо перемогу, не тим, що перевершуємо інших тілесної силою, а тим, що маємо істинного Бога. Цим ми будемо хвалитися не тільки тоді, коли Ти допомагаєш нам, але й тоді, коли залишаєш нас. Ось що означають слова «кожен день». Подібно і Павло говорить: «Я не бажаю хвалитися, хіба тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа» (Гал. 6, 14). Ні, справді немає іншої такої слави. Ось тому він ще говорить: «Хвалимося у Бозі через Господа нашого Ісуса Христа» (Рим. 5, 11). Ніщо не може зрівнятися з такою похвалою.
Отже, нехай ніхто не пишається багатством, ніхто — будь-чим земним, а тільки тим, що він має своїм Владикою Бога. Це краще за всяку волю, це прекрасніше за самі небеса. Якщо отримувати найменування від імені такого-то чи такого-то часто серед людей є ознакою слави, то уяви, якою є слава називатися Божим. Тому і Павло вважає це великою гідністю, коли говорить: «Ті, що Христові є, плоть свою розіп’яли з пристрастями і похотями» (Гал. 5, 24).
«Нині ж Ти відкинув і осоромив нас, і не виходиш, Боже, з військом нашим» (Пс. 43, 10). Інший невідомий перекладач, про якого згадує Ориген в «Екзаплах», говорить: «Хоч Ти відкинув». «І не виходиш, Боже, з військом нашим». Інший перекладач (Симмах): «І не ходиш у військах наших». Після відкидання негайно приходить посоромлення і небезпека — від усіх терпіти прикрощі. «Військом» пророк називає свої війська, бо у них була сила царя, щоби за премудрим влаштуванням Божим була взаємність між начальником і підлеглими. Цар має потребу у підданих, а вони — у начальникові, і так вони чимало сприяють один одному. Щоб не було гордості, Бог влаштував так, що велике часто відчуває потребу в малому. Це зробив Він і з неживими предметами. Так іноді стовп, який хитається, підтримується підкладеним під нього камінцем, а важко навантажений корабель управляється малим стерном і рятується від небезпек. Що означає «нині ж Ти відкинув нас»? Те, каже, що ми і в таких стражданнях не відступаємо від Тебе, прославляємо, оспівуємо, хвалимося Тобою. «Ти попустив, щоб ми втікали від ворогів, і ненависники наші грабують нас» (Пс. 43, 11). Інший перекладач (Симмах) говорить: «Ти поставив нас нижче за всякого ворога». Поглянь, як він говорить про важкі прикрощі і як сумними рисами змальовує горе, вказуючи, що і вороги, хоч були великими грішниками, однак завдали достатньої кари.
7. Те ж саме із неабиякою силою зробили і юнаки в печі, які співали тоді й говорили: «Віддав нас до рук ворогів беззаконних, найненависніших відступників, і царю неправосудному і найлютішому на всій землі» (Дан. 3, 32); і далі: «Ми принижені, Господи, більше за всі народи, і принижені нині на всій землі за гріхи наші» (Дан. 3, 37). Саме це пророк виражає тут і мовби говорить: ми зробилися знехтуваними більше за всіх, бо позбавлені Твого піклування, але й на цьому не закінчилися наші нещастя: ми стали здобиччю ворогів, які розділяють нас за своїм свавіллям. Таким є зміст слів «ненависники наші грабують нас», тобто ніхто їм не перешкоджає.
«Ти, як овець, віддав нас на заколення і розсіяв нас поміж народами» (Пс. 43, 12). Що означає «як овець, віддав нас на заколення»? Тобто зробив нас легко вловимими, показав нічого не вартими. Є вівці племінні, придатні для приплоду, але є й інші, які через вік чи через безпліддя придатні тільки на заколення. Але найгіршим було те, що вони були розсіяні між язичниками, — для них це було найтяжчим, оскільки там вони не могли строго дотримуватися закону і були позбавлені змоги наслідувати батьківські звичаї. І причому були розсіяні не між одним народом, а скрізь.
– Тож ми, — каже, — здатні тільки на одне — тяжко страждати, а мстити чи противитися не можемо.
Це виражає через порівняння з вівцями.
«Ти задарма віддав народ Свій і не підвищив ціни на нього» (Пс. 43, 13). Яким же є зміст його слів? Сказане здається досить незрозумілим. Тож будьте уважними, щоб ви співали це з розумінням. Що ж означає сказане? Пророк вказує на їхню мізерність і незначність. Ти, каже, залишив нас, як людей нічого не вартих, як малоцінних і знехтуваних. Він говорить це за людським звичаєм. У нас є звичай — речі незначні і маловажні віддавати і задарма. Те, що вважаємо важливим, ми віддаємо за велику ціну, а те, що вважаємо неважливим, віддаємо даром. Наприклад, негідних слуг деякі віддають за півціни, а деякі не беруть за них нічого. Якщо уступити за малу ціну означає показати нікчемність того, що продається, то тим більше — віддавати задарма. Це і говорить пророк: Ти, Господи, так залишив нас, наче ми нічого не варті, зовсім знехтував нас так, наче хтось відступився від своєї власності задарма. Те ж саме виражає він і далі, додавши: «І не підвищив ціни на нього». Продаж — це обмін. Так ми часто віддаємо раба й отримуємо за нього срібло чи золото.
«Ти на глум віддав нас сусідам нашим, на посміх і зневагу всім, що навкруги нас. Ти зробив нас притчею між народами, покиванням голови між людьми» (Пс. 43, 14-15). Тяжкою і нестерпною є кара бути наругою, особливо серед нечестивих, терпіти це від ворогів, бачити навколо себе ганьбителів, бути зі всіх боків в оточенні тих, що злословлять. Що означає «притчею»? Темою для розмов, осміяння. Навколо них були люди злі й байдужі, які не тільки не жаліли їх, а ще й ганьбили, а це надзвичайно засмучувало. Тут, як мені здається, він має на увазі аравитян, які жили по сусідству з ними. «Покиванням голови між людьми». Тут він говорить або про те, що Господь переселив нас, або під виглядом кивання головою має на увазі несамовитість ворога, який надмірно втішається.
«Щодня сором мій переді мною, і посоромлення вкриває лице моє від голосу ганьбителя й наклепника, від погляду ворога й месника» (Пс. 43, 16-17). Це засмучувало їх сильніше за тортури. Оскільки вони завжди і постійно насолоджувалися благоденством і перемагали ворогів, то всі повідкривали вуста, коли вони впали, були повержені й не могли знайти спокою, а терпіли постійні страждання. «Все це прийшло на нас, але ми не забули Тебе і не порушили завіту Твого» (Пс. 43, 18). Інший перекладач (Симмах): «…не зрадили завітові Твоєму». Ми, каже, вчинили не так, як інші. Інші падали ще до прикрощів, а ми і після настання прикрощів залишилися непохитними в душі. Це говорять вони для того, щоби вселити благу надію тим, які були з ними. Даниїл і три юнаки говорили: «Грішили ми і вчинили беззаконно» (Дан. 3, 29); а вони, підбадьорюючи душі соратників, говорять: «Не порушили завіту Твого». Хоч, кажуть, ми зазнали найбільшого лиха, та коли ми походимо від предків, які отримали великі благодіяння, і в прикрощах ми не відступили (від Бога), то в нас є велика надія на спасіння.
8. Отже, що я говорив на початку, те скажу й тепер: під виглядом молитви вони підбадьорюють душі братів і мовби говорять їм: чому ви впадаєте у відчай щодо спасіння? Ми маємо своїм захисником Бога. Якщо ми в чомусь і згрішили, то вже отримали достатнє покарання. У спокусах ми стояли мужньо, нами опікується Той, Хто постійно піклується навіть грішниками, тому ми повинні без сумніву очікувати доброго кінця. Що ж означає «не порушили завіту Твого»? Означає: не вчинили неправедно щодо того, що нам довірене, а все чітко заховували. Справді, найбільша неправда — це порушувати Закон, який мстить за нас, який не допускає терпіти нам образи від ближніх і перешкоджає беззаконню, — бути невдячним Тому, Хто подає стільки благ.
«Не відхилилося від Тебе серце наше, і кроки наші не зійшли з дороги Твоєї» (Пс. 43, 19). Тут пророк говорить те ж саме, що вже говорив раніше, тобто те, що вони серед такої бурі зла ніскільки не завагалися. Добре він це сказав. Як Закон веде вперед, так беззаконня повертає назад, і як Закон велить йти прямою дорогою, так беззаконня заманює людину на пустельну й непрохідну дорогу. Дорогою він називає тут Закон. Якщо хтось хоче тлумачити за Сімдесятьма толковниками, а не за іншими, то слова «Ти відвів шляхи наші від шляху Твого» означають: Ти видалив нас від храму Твого і допустив перебувати в чужій країні, що перешкоджало звершенню богослужіння. «Ти смирив нас у землі злостраждань і тінню смерті покрив нас» (Пс. 43, 20). Ця протилежність, здається мені, стосується вищесказаних слів, у яких описуються нещастя: «Посоромлення покриває лице моє від голосу ганьбителя і наклепника…, коли Ти смирив нас у землі злостраждань».
Якщо ж відносити це до слів «Ти відвів шляхи наші від шляху Твого», то тут є відповідність з тією думкою, яку ми висловили. Він пояснює, як Бог відвів їх від їхніх шляхів, тобто від батьківщини і законів, відвівши їх у місця пустельні і залишивши серед ворогів. Це й означають слова «тінню смерті покрив нас», тобто небезпекою, яка спричиняє смерть, яка є близькою до смерті, яку Писання ще називає муками смертними і воротами пекла. А тінню і покриттям він виражає тут неминучість цих нещасть і неможливість знайти бодай якийсь порятунок від них чи якесь полегшення.
«Бо якби ми забули ім’я Бога нашого і простягнули руки свої до бога чужого, то чи не покарав би нас Бог? Бо Він знає таємниці серця» (Пс. 43, 21-22). Це властиве вдячним рабам — не залишати служіння господареві навіть серед тяжких страждань, — це уроки мудрості. Тут вони навчають слухачів не лицемірити, а служити Богу від усього серця. «Він знає таємниці серця». Це вони кажуть, лякаючи слухачів, щоб вони не думали бодай чогось такого, що противне Богові. Поглянь і на велич їхньої чесноти, оскільки далі пророк говорить: «Але за Тебе, Господи, вбивають нас кожного дня, ми стали як вівці, що призначені на заколення» (Пс. 43, 23).
Великою є справа не залишати служіння Богові й не ухилятися до іншого, однак набагато важливіше серед постійних смертельних страждань і щоденних небезпек зберігати таку любов до Нього. Уяви, якою великою є ця мудрість, коли і Павло вказує на неї, перераховуючи в посланні до римлян безліч апостольських небезпек (Рим. 8, 36). Яких же вінців заслуговують вони за те, що ще в Старому Завіті дійшли до міри новозавітних подвигів? Як Павло говорить: «Я щодня вмираю» (1 Кор. 15, 31), так і вони — не насправді, не дією, а в душі. Чому вони говорять: «За Тебе»? Ми могли б, кажуть вони, відступити, залишити батьківські настанови і бути в безпеці, однак ми зважилися краще тяжко страждати і зберегти батьківські звичаї, ніж насолоджуватися спокоєм, відступивши від батьківських законів. «Ми стали як вівці, що призначені на заколення». Так легко, кажуть, вороги винищують нас. Тут виражається їхня покірність. Незважаючи на те, що знаходимося в такому небезпечному становищі, ми залишаємося непохитними в душі. Тут справедливо можна дивуватися і Божій силі, яка зберегла тих, що знаходяться в такому становищі, «як вівці, що призначені на заколення», і не допустила зазнати смерті тих, які щодня вмирають.
«Встань, Господи, чому спиш Ти? Прокинься і не відкидай нас назавжди» (Пс. 43, 24). Інший перекладач (Симмах) говорить: «Чому Ти, мов сплячий? Встань». «Прокинься і не відкидай нас назавжди. Навіщо ховаєш лице Своє? Забуваєш скорботу та біду нашу?» (Пс. 43, 24-25). Інший перекладач (Симмах): «…зло наше». Зміст цих слів такий: Ти можеш припинити нещастя, бо воно відбувається не через безсилля Твоє, а через потурання. Під сном тут мається на увазі спокій, під вставанням — помста, під обличчям — захист, провидіння, піклування, допомога.
9. «Забуваєш скорботу та біду нашу». Поглянь знову, яка тут мудрість. Не сказано: наші подвиги, не сказано: непохитність думок, не сказано: випробувану в спокусах душу. На це вони вказують тоді, коли виправдовують себе, а коли шукають допомоги, тоді просять порятунку, указуючи, на що вони приречені: бо, сказано, вони вже покарані, оскільки вже постраждали до краю. Так часто робить і Павло, й інші пророки. Причому вони говорили це, ще нічого не знаючи ані про геєну, ані про Царство, не будучи навченими такій мудрості, і водночас все переносили легко.
«Бо душа наша принижена до пороху, і серце наше в землю втоптане» (Пс. 43, 26). Сказавши: «Забуваєш скорботу та біду нашу», тобто засмучення, далі кажуть, у чому полягає їхнє засмучення. Зміст цих слів такий: ми загинули, ми поховані, наше становище ніскільки не краще за становище мертвих. Так можна справедливо сказати і про тих, які душею прив’язані до теперішнього, що й вони принижені до пороху; і про тих, які віддані перенасиченню, — що серце їхнє втоптане в землю.
Справді, хто відданий земній любові, той приліпився до пороху, і безтілесну силу, яка знаходиться в ньому, підкорив попелу, — про такого можна справедливо сказати, що він перебуває в такому ж стані. Справді, чим ще є тілесна краса, як не землею і порохом, а то й навіть гірше від цього? Якщо не віриш, то заглянь у людські гроби і побачиш там порох і попіл. Коли обличчя покидає це життя, тоді воно і виявляється тим, чим є, і це навіть ще раніше смерті. Коли прийде старість, коли вразить хвороба, і тоді можеш бачити таке ж явище, бо це — порох. Але Бог, як мудрий Художник, і з незначної речовини створив дивну красу не для того, щоб ти віддавався перелюбству, а щоби показати тобі Свою премудрість. Тому не ображай Художника і дію Його премудрості не перетворюй на предмет розпусти та перелюбу. Дивуйся красі, але настільки, щоби прославляти Художника, а далі не йди, щоб не збуджувати свої пристрасті. Створіння прекрасне, тому ти повинен поклонятися Творцю, а не ображати Його.
Скажи мені: якби хто-небудь, узявши золоту статую чи зображення царя, опоганив їх брудом чи будь-чим іншим, то чи не зазнав би він найсуворішої кари? Якщо ж той, хто ставиться нешанобливо до речей людських, зазнає такої кари, то що зазнає той, хто ставиться безчесно до Божого творіння, а особливо той, хто так чинить, маючи свою дружину? Не вказуй мені на природне бажання. Для того і дозволений шлюб, щоб ти не виходив поза свої межі. Дивися на те, яку кару ти заслужиш. Бог подбав і про твій спокій, і про твою честь: щоб ти приборкував природне розпалювання за допомогою дружини, і робив це з безпекою, не наражаючись на будь-яке безчестя. А ти через нестриманість ображаєш Того, Хто так піклується про тебе?
Скажи мені: якби Він не благоволив дозволити законом шлюб, то яке насилля ти терпів би, які муки? Тому тобі варто було б дякувати і прославляти Його за те, що Він скоротив для тебе труднощі, дарував чималу втіху. А ти невдячно ображаєш Його, забуваєш сором, переступаєш установлені межі й осоромлюєш свою честь. Хіба ти не чуєш, що говорить Павло і нині, голосно віщаючи всім: «Уникайте блуду» (1 Кор. 6, 18), або, краще сказати, Сам Христос, Який управляв його душею? Для чого ти переймаєшся чужою красою? Для чого задивляєшся не на своє обличчя? Для чого рвешся у прірву? Для чого кидаєш себе в сіті? Захищай свої очі, прикривай свій зір, поклади закон перед своїми очима, послухай Христа, Який, погрожуючи, ставить безсоромний погляд нарівні з перелюбом (Мф. 5, 28). Яка користь від задоволення, якщо воно народжує черв’яків, якщо наражає того, хто йому віддається, постійному страху, вічним мукам? Хіба не набагато краще, трохи стримавши силу своїх помислів, сподобитися вічної радості, ніж за мале задоволення гріховними бажаннями мучитися нескінченно? «Ні, діти мої, недобрий поголос, який я чую» (1 Цар. 2, 24).
Знаю, що слова мої стосуються тільки деяких, а не всіх, але де вони відчують рану, там нехай прикладають і ліки. Для чого ти ображаєш шлюб? Для чого оскверняєш ложе? Для чого заподіюєш шкоду своєму співчлену? Для чого принижуєш свою честь? Відсічи пристрасть, знищ сластолюбство. Сластолюбство і пияцтво — це джерела перелюбу. Якщо ти не будеш користуватися задоволенням так, як належить, то воно спричинить тобі скорботу. Послухай, що зазнали юдеї, коли вдалися до перелюбу, не причащаючись Тіла Христового, не споживаючи духовної Трапези: «Не станемо чинити блуду, — каже Апостол, — як деякі з них блудодіяли, і загинуло їх одного дня двадцять три тисячі (1 Кор. 10, 8).
«Воскресни, Господи, поможи нам і визволи нас імені Твого ради» (Пс. 43, 27). Інші перекладачі (про яких згадує Ориген в «Екзаплах», Акила і Симмах) говорять: «Воскресни, захищаючи нас, і звільни нас з милості Твоєї». Поглянь, чим вони завершили свої слова. Звідки вони очікують спасіння після своїх незліченних подвигів? Від милості, від людинолюбства, «імені Твого ради». Що означає «імені Твого ради»? (Вони говорять так), щоб не порушити того, що Він Сам часто говорить: Я творю «ради імені Мого». Чи бачиш смиренне й упокорене серце? Звідки вони очікують для себе спасіння? Від людинолюбства, від милості. Мовби не маючи заслуг, мовби не маючи будь-якого права на спасіння, а водночас перебуваючи в трудах і небезпеках, вони у всьому покладалися на Бога. Тож будемо і ми, що знаходимося під благодаттю, наслідувати їх і віддавати славу Богові, Якому слава навіки-віків. Амінь.
Бесіда на псалом 41 | Зміст | Бесіда на псалом 44
