Бесіда на псалом 4
Боже правди моєї (Пс. 4, 2)
1. Пророк говорить це не для того, щоб тільки ми знали, що він був почутий, а щоб і навчилися, що закликаючи Бога, можемо бути швидко вислуханими і ще до завершення молитви отримати те, що просимо. Пророк не сказав: після того, як я закликав, Він почув мене, але: «Коли взиваю я…» (Пс. 4, 2).
Так і Сам Бог обіцяв, сказавши колись тому, хто закликав Його: «Тоді ти взиватимеш, і Господь почує; заволаєш, і Він скаже: «Ось Я!» (Іс. 58, 9). Так, не безліч слів закликає Бога, а чиста душа, яка виявляє добрі справи. Ось тому поглянь, що Він говорить тим людям, які живуть грішно і сподіваються ублагати Бога багатослів’ям: «І коли ви примножуєте моління ваші.., і коли ви простягаєте руки ваші, Я закриваю від вас очі Мої» (Іс. 1, 15). Отже, той, хто молиться, насамперед повинен мати тверду віру і тоді неодмінно отримає те, що просить. Тому-то і пророк не просто сказав: «Почуй мене», але додав: «Боже правди моєї», висловлюючи цим свою тверду віру в Бога і те, що він завжди приступав до Нього з нею. Нехай ніхто не думає, начебто він звеличується, коли говорить це. Він говорить це не для того, щоби звеличити себе, а щоби запропонувати належне наставлення й повчання, яке є дуже корисним для всіх. Щоби будь-хто не сказав: він був почутий, бо він Давид, а я не буду почутий, бо я малий і мізерний, тому він наставляє, що Бог і його слухає не без причини, і тебе не слухає не даремно й не випадково — Він завжди дивиться на справи. Якщо ти маєш справи, які можуть клопотати за тебе, то ти неодмінно будеш почутий; і навпаки, якщо ти не маєш їх, то хоч би ти був Давидом, не зможеш ублагати Бога.
Як пожадливі не дивляться ані на гідність інших людей, ані на будь-що інше, а тільки на їхнє багатство, і, сподіваючись через них зробити все, звертаються тільки до них, так і для Бога ті. які люблять правду, — хто приступає до Нього з нею, той не відійде, не отримавши нічого, і навпаки, хто приступить до Нього без неї або, осквернившись протилежними їй гріхами, той, хоч би просив тисячі разів, не буде мати жодного успіху, оскільки не має із собою того, що може Його ублагати.
Тому, коли ти хочеш мати який-небудь успіх перед Богом, то приступай до Нього, взявши із собою правду. Під правдою ж тут мається на увазі не частина чеснот, а всі чесноти вповні. Таким праведним був Іов, який мав усі людські чесноти. Він був не таким, щоби втримуватися від одного гріха, а іншому віддаватися. І ми називаємо ту вагу правдивою, яка є завжди однаковою: не ту, яка може правильно зважувати тільки золото, а свинець ні, а ту, яка є однаковою для будь-яких речовин. Так само і міру ми називаємо правдивою ту, котра завжди однакова. Так й Іов був праведним, будучи однаковим у всьому. Не тільки в майні він дотримувався цієї праведності, але й у всьому іншому ніколи не переступав міри. Про нього ніхто не може сказати, що в майні він любив справедливість, а в спілкуванні з ближніми переступав міру, показуючи себе гордим і пихатим. Він дуже старанно уникав і цього, а тому й говорив: «Якщо я зневажав права слуги і служниці моєї, коли вони мали суперечку зі мною… Чи не Він, Який створив мене в утробі, створив і його й однаково утворив нас в утробі?» (Іов. 31, 13. 15). Адже бути гордим і пихатим — це найбільша неправда.
2. Як пожадливим ми називаємо того, хто не задовольняється своїм і хоче привласнити чуже, так і гордовитим називаємо того, хто вимагає для себе від ближнього більше, ніж йому належить, хто себе вважає гідним усякої честі, а іншого безчестить. А це буває не від будь-чого іншого, а від неправди. А що це насправді від неправди, то це видно з наступного. Бог створив як тебе, так і його, і все дарував тобі і йому порівну й однаково. Чому ж ти відкидаєш його, позбавляєш честі, яку дарував йому Бог, не допускаєш його до участі в благах, а все привласнюєш собі і робиш його бідним не тільки в майні, але й у честі? Бог дарував обом вам однакову природу, сподобив однакових прав, однаково створив, бо слова «створимо людину» (Бут. 1, 26), стосуються взагалі всього роду людського. Чому ж ти позбавляєш його батьківського майна, доводиш до крайньої бідності і привласнюєш собі те, що належить усім?
Але не таким був блаженний пророк, тому й говорив з відвагою: «Почуй мене, Боже правди моєї» (Пс. 4, 2). Так і Павло часто вказує на себе, не звеличуючись і не вихваляючись, а ставлячи себе прикладом для інших, наприклад, коли він говорить: «Бажаю, щоб усі люди були, як і я (у помірності)» (1 Кор. 7, 7). Так і Давид, відповідно до обставин, виставляючи на вид свою мужність, яка була в ньому з милості Божої, говорить, що він і ведмедів умертвляв, і левів ловив, так само не звеличуючи самого себе, — цього не було, — а вселяючи цим довіру до себе.
Але, можливо, хто-небудь скаже: якщо я маю праведність, то для чого мені молитися, коли вона сама може зробити все, і коли Той, Хто подає, знає, у чому ми маємо потребу? Потреба полягає в тому, що молитва — це немаловажне свідчення любові до Бога, це створює в нас навики спілкування з Ним і спрямовує до мудрості. Справді, якщо той, хто спілкується із непростою людиною, одержує від частого спілкування з нею велику користь, то тим більше той, хто постійно розмовляє з Богом. Однак ми не усвідомлюємо вповні користі від молитви, бо не слухаємо її зі всією уважністю і не вправляємося в ній відповідно до законів Божих. Коли ми маємо намір спілкуватися з ким-небудь із людей, які вищі за нас, то приводимо в належний порядок і свій зовнішній вигляд, і ходу, й одяг, і вже після цього вступаємо в розмову. А коли приступаємо до Бога, то позіхаємо, чухаємося, обертаємося на усі боки, буваємо байдужими, схиляємо коліна, а самі блукаємо (думками) по площі. А якби ми приступали з належним благоговінням і так, як личить розмовляти з Богом, то побачили б ще до отримання того, що просимо, яку велику користь ми отримуємо від молитви.
Людина, яка навчилася розмовляти з Богом так, як належить з Богом розмовляти, стає ангелом, — настільки її душа звільняється від оковів плоті, настільки її розум підноситься і переселяється на небо, настільки вона нехтує всім земним, настільки вона стає перед самим престолом Царським, — незалежно, хоч би вона була бідною, хоч би рабом, хоч би простолюдином, хоч би невченою. Бог вимагає не краси мови і не вишуканих слів, а краси душі, і коли вона виголосить бажане Йому, тоді й отримає все. Чи бачиш, як тут усе зручно? Серед людей, коли хтось хоче підійти до будь-кого, то, щоби бути краще прийнятим, потрібно бути красномовним, уміти лестити всім навколишнім начальникам і вигадувати чимало іншого. А тут не потрібно нічого, крім пильної душі, — і немає жодної перешкоди, щоби наблизитися до Бога. «Хіба Я — Бог тільки поблизу, говорить Господь, а не Бог і віддалік?» (Єр. 23, 23). Отже, бути далеко від Нього — це залежить від нас, а Він завжди знаходиться близько.
Але що я кажу: тут не потрібно красномовства? Часто буває не потрібним і голос. Справді, якщо ти тільки скажеш у своєму серці і покличеш Його так, як належить, то Він і тоді почує тебе швидко. Так Він почув Мойсея, так почув і Анну (Вих. 15, 15; 1 Цар. 1, 18). Біля Нього немає воїна, який би відганяв тих, які приходять, чи зброєносця, який би відтягував час і говорив: тепер не час, тепер не можна увійти, прийди пізніше. Але коли б ти не прийшов, чи під час обіду, чи під час вечері, чи навіть опівночі, — Він стоїть і слухає. І хоч би ти покликав Його на площі, хоч би в дорозі, хоч би у спальні, хоч би стоячи перед начальником у судилищі, Йому ніщо не перешкоджає почути прохання, якщо ти покличеш Його так, як належить. І не можливо сказати: я боюся приступити і просити, бо перед Ним має бути мій ворог. Тут немає і цієї перешкоди, бо Він не слухає ворога і не відкидає твого прохання, тому ти можеш завжди й постійно розмовляти з Ним, і немає для цього ніяких труднощів. Тут не потрібно, щоби тебе вводили придворні, домашні розпорядники, наглядачі, сторожі чи друзі, а як тільки ти приступиш сам, тоді Він відразу ж і почує тебе, — тоді, коли ти не будеш просити будь-кого іншого.
3. Не стільки ми благаємо Бога, просячи через інших, скільки самі від себе. Оскільки Він бажає нашої відданості і робить усе, щоб ми довіряли Йому, тому коли бачить, що ми робимо це самі від себе, саме тоді й слухає нас. Так Він учинив і з хананеянкою. Коли Петро і Яків клопотали за неї, тоді Він не задовольнив прохання; а коли вона сама продовжувала просити, тоді Він незабаром дарував їй те, що вона просила (Мф. 15, 22). А що Він, вочевидь, трохи барився, то вчинив так не для того, щоби ця жінка чекала, а щоб вона отримала більший вінець і завдяки тривалому проханню краще наблизилася до Нього. Тож будемо і ми з ревністю звертатися до Бога, навчимося чинити таке звертання. Не потрібно ані в музей ходити 1, ані витрачати гроші, ані наймати вчителів чи ораторів-софістів, ані витрачати багато часу, щоб навчитися такої розмови (з Богом). Достатньо тільки захотіти, і це мистецтво вже отримане. І в цьому судилищі ти можеш говорити не тільки за себе, але й за багатьох інших. І яка мета цього мистецтва спілкування? Піднесення молитви.
До Бога потрібно приступати з пильним розумом, упокореною душею і з потоками сліз, не просити нічого земного, прагнути майбутнього, молитися про духовне, не просити зла ворогам, нікому не пам’ятати зла, викинути з душі всі пристрасті, тобто приступати із серцем упокореним і смиренним, виявляти щиру покірність, висловлювати своїм язиком благословення, не бути причетним до будь-чого гріховного, не мати нічого спільного із загальним ворогом світу, тобто дияволом. Того, хто говорить з царем про інших і водночас має спілкування з його ворогами, карають навіть зовнішні (цивільні) закони. Тому і ти, коли хочеш говорити (з Богом) про себе й інших, то попіклуйся насамперед про те, щоби не мати нічого спільного із загальним ворогом світу. Таким чином ти будеш праведним; а будучи праведним, ти будеш вислуханий, маючи своєю заступницею праведність. «У тісноті Ти давав мені простір», говорить пророк. Не сказав: Ти припинив скорботи, або: Ти звільнив від спокус, але: Ти сподобив мене вистояти і «давав мені простір».
Так, мудрість і сила Божа відкривається особливо в тому, що Він не тільки припиняє скорботи, але й упродовж їх подає неабиякий спокій. Це і силу Божу виявляє, і тих, які впадають (у спокуси), робить більш мудрими, коли дається простір, який полегшує скорботну душу, і не припиняється скорбота, яка пробуджує від лінощів і рятує від усякого засинання. Але як, скажеш, може бути таке, що в скорботі «давав мені простір»? Так, як було в печі із трьома юнаками, як було в левиному рові з Даниїлом (Дан. 3, 24; 6, 22). Бог тоді не загасив полум’я, однак зробив те, що вони були на волі. Не умертвив левів, однак зробив те, що він був у безпеці. І хоч там у печі вогонь горів так само сильно, і тут звірі залишалися звірами, але праведники насолоджувалися великим спокоєм.
Однак слова «давав мені простір» можна розуміти й інакше, а саме: коли душа, яка засмучується через спокуси, нарешті звільняється від пристрастей та багатьох інших хвороб, то якраз тоді вона і насолоджується спокоєм. Багато хто, маючи щасливе життя, віддається безрозсудним і шкідливим для душі пристрастям: користолюбству, сластолюбству та багатьом іншим вадам. А зазнавши скорботи, звільняється від усього цього й опиняється на «просторі». Як ті, що страждають від гарячки, коли будуть задовольняти свої недоречні бажання, тобто вживати досхочу їжу і вино, і т. ін., тоді будуть почувати себе гірше; а якщо захочуть трохи відчути скорботу й потерпіти, тоді отримають неабиякий спокій; коли відкинуть те, що спричиняє погіршення, тоді будуть насолоджуватися цілковитим здоров’ям. Так буває і тут. Ніщо зазвичай не приносить такого спокою, як скорбота, яка відхиляє від усіх життєвих турбот.
Що було з юдеями, коли вони терпіли скорботи і коли насолоджувалися щастям? Хіба не хворій, розслабленій і непостійній душі властиво говорити: «Зроби нам бога, який би йшов перед нами, тому що з цією людиною, з Мойсеєм, який вивів нас із землі Єгипетської, не знаємо, що сталося» (Вих. 32, 1)? І навпаки, хіба не мудрій і вільній від життєвих пристрастей душі властиві ті слова, які вони висловлювали в молитві під час скорбот і якими здобували для себе Божу милість? І цей пророк (Давид) як страждав, пригнічувався і мучився гріховними бажанням, коли перебував у спокою! А коли зазнавав скорбот, тоді, як ви знаєте, яким спокоєм він насолоджувався! Тоді не запалювався в ньому вогонь (пристрасті), але згасало всяке полум’я. Справді, ніщо не спричиняє нам стільки страждань, як пристрасті, що зростають у душі. Всі інші прикрощі діють ззовні, а ці народжуються всередині, і від цього й спричиняються особливо тяжкі муки. Хоч би весь світ засмучував нас, але якщо ми не засмучуємо самі себе, то ніщо не буде для нас важким. Отже, від нас залежить — переживати скорботи чи не переживати скорбот.
4. А щоб ти переконався й завдяки апостольським словам, яким буває «простір» від скорботи, то послухай самого Павла, який про плоди від скорботи говорить: «Від скорботи походить терпіння, від терпіння — досвідченість, від досвідченості — надія, а надія не посоромить» (Рим. 5, 3-5). Чи бачиш невимовний «простір»? Чи бачиш пристань радості? «Від скорботи походить терпіння». Хто може бути більш спокійним за терпеливу людину, здатну легко переносити все? Хто може бути сильнішим за людину досвідчену? Що може зрівнятися з радістю, яка походить від цього? Три радісні наслідки, говорить Апостол, ми отримуємо звідси: терпіння, досвідченість і надія на майбутні блага.
Про них роздумує тепер і пророк, коли говорить: «У тісноті Ти давав мені простір». Сказавши: «Почуй мене», він говорить, у чому він почутий, а саме: не стосовно майна, бо нічого подібного він не просив, і не в тому, щоби здолати ворогів, бо і цього він не просив, а стосовно спокою, який буває серед скорбот. «Помилуй мене і почуй молитву мою» (Пс. 4, 2). Що ти говориш? Перед цим ти згадував про праведність, а тут говориш про милосердя й поблажливість. Яка ж тут може бути послідовність? Велика і досить згідна з тим, що вже було сказано. Хоч би ми звершили безліч добрих справ, однак буваємо почутими тільки з милосердя і людинолюбства (Божого); хоч би ми досягли самої вершини чеснот, ми спасемося тільки з милості Божої). Із цього ми повчаємося, що разом із праведністю нам необхідно мати ще смиренне серце. Адже і грішник, якщо буде молитися зі смиренням, що є особистою чеснотою, то зможе багато чого досягти. І водночас праведник, коли приступить з гордістю, то втратить усі блага. Те й інше довели приклади митаря і фарисея (Лк. 18, 11-14).
Ось тому потрібно знати і спосіб молитви. Який же є спосіб молитися? Навчися цього від митаря, не соромся мати його своїм учителем. Він звершив цю справу настільки досконало, що простими словами досяг усього. Оскільки його душа була добре налаштована, тому й одного слова було достатньо для того, щоби перед ним відкрилося небо. Як же вона була налаштована? Він визнавав сам себе негідним, ударяв себе в груди і не смів навіть очей підвести до неба. Якщо і ти будеш молитися так само, то й твоя молитва буде легшою за пух. Якщо грішник за допомогою молитви зробився праведним, то уяви, яким великим буде праведник, коли навчиться підносити таку ж молитву. Ось тому пророк і тут не вказує на самого себе, а на свою молитву. Вище він указував на праведність, а тут — на молитву: «Помилуй мене, — говорить, — і почуй молитву мою». Так і Корнилій був почутий, оскільки її мав своєю заступницею: «Молитви твої і милостині твої, — було сказано йому, — згадалися перед Богом» (Діян. 10, 4).
І справді, почутими бувають справи і чесноти, однак не всякі молитви, а тільки ті, які звершуються за законом Божим. Що ж це за молитви? Молитви, у яких випрошується те, що властиво дарувати Богу, в яких не випрошується від Нього будь-чого противного Його законам. Але хто, скажеш, може бути таким зухвалим, щоби просити Бога виконати те, що противне Його законам? Той, хто просить Його проти своїх ворогів, — адже це несумісне із законом, який Він ухвалив. Він говорить: прощайте боржникам вашим (Мф. 6, 12), а ти Його Самого, Який велить тобі прощати, закликаєш проти своїх ворогів. Що може бути гірше за таке божевілля? Той, хто молиться, повинен мати вигляд, думки і почуття приниженого прохача. То навіщо ж ти береш на себе інший вигляд, вигляд обвинувача? Як же ти зможеш отримати прощення власних гріхів, коли просиш Бога, щоб Він покарав інших за гріхи? Тому нехай буде молитва твоя смиренною, мирною, з приємним і добрим виглядом. Такою має бути молитва, звершена зі смиренням, а не спрямованою проти ворогів. Молитва, протилежна цій, подібна до якої-небудь п’яної й божевільної жінки, несамовитої і лютої. Тому і небо для неї є недоступним.
Не такою є молитва, яка звершується зі смиренням. Вона має в собі дещо благопристойне і привітне, гідне царського слуху, приємне, благозвучне і струнке. Тому вона і не виганяється з видовища, а буває увінчаною, вона має золоті гуслі й золотий одяг. Тому вона і робить приємність для Судді своїм виглядом, і поглядом, і голосом; тому ніхто і не виганяє її з обителі небесної. Вона наповнює радістю все це видовище, вона є молитвою, гідною небес, вона є ангельськими устами, бо не вимовляє нічого гіркого, а тільки приємне. Коли вона, приступаючи, просить за тих, хто образив і скривдив, тоді й ангели, стоячи, слухають її з великим мовчанням, а коли вона замовкає, тоді вони не перестають викликувати на її честь, звеличувати її похвалами й дивуватися їй.
Тож будемо і ми підносити таку молитву, і тоді, звичайно, будемо вислуханими. Коли ми приступаємо до Бога, то не будемо думати, що це є звичайним видовищем. Тут зібрання всього всесвіту, чи краще — сонмів небесних, і серед них сидить Сам Цар, готовий слухати нашу молитву. Тож будемо намагатися, щоби вона відповідала видовищу. Нехай жоден гравець на гуслях чи співак на лірі, які бувають особливо уважними, коли виступають на сцені, і так бояться, щоб не видати якого-небудь неприємного звуку, не перевершать у цьому нас, коли ми маємо намір виступити на видовище ангелів. А нашим знаряддям нехай буде язик, який не вимовляє нічого неприємного, а тільки все злагоджене й милозвучне, з належним настроєм душі. І приступаючи до Бога, просячи і благаючи Його, будемо вдаряти в струни наші за своїх ворогів, і тоді почута буде наша молитва і за нас самих.
5. Така молитва присоромлює злих духів, така молитва дає нам відвагу (перед Богом), така молитва осоромлює диявола і проганяє його. Так, не настільки боїться диявол людини, яка проганяє його і виганяє з іншої людини, як того, хто приборкує свій гнів і переборює свою дратівливість. Адже і це є злим духом дуже лютим, і таких людей потрібно назвати більш нещасливими, ніж одержимих бісом. Справді, біснування не вкидає до геєни, а гнів і злопам’ятність позбавляють Царства Небесного. Тож, коли ми так будемо підносити свою молитву, тоді зможемо відважно звертатися до Бога: «Почуй молитву мою». Такою молитвою ти принесеш користь і допоможеш не тільки собі, але, благаючи Бога відповідно до Його веління, подаси радість і Богові, Який слухає молитву, а тому швидко і вислухає тебе. Це відповідає званню синів Божих, це подає нам особливі відмінні ознаки (учнів Христових). «Будьте милосердні, — говорить Господь, — як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6, 36); і ще: «Моліться за тих, хто кривдить вас.., щоб ви були синами Отця вашого Небесного» (Мф. 5, 44-45). Що може зрівнятися з такою молитвою? Вона робить нас подібними не до ангелів чи архангелів, а до Самого Царя Небесного. А хто став подібним до Царя, наскільки це можливо, той, уяви собі, яку відвагу може мати в молитвах.
«Сини людські! — говорить пророк, — Доки будете ганьбити славу мою? Навіщо любите марноту і шукаєте неправди?» (Пс. 4, 3). До кого він звертається? Кого викриває і пропонує пораду? Кого називає синами людськими? Людей, що живуть у гріхах і є схильними до зла. Що ж, а ми хіба не людські сини? За природою ми людські сини, а за благодаттю — ні, ми сини Божі. Цей дар буде в нас уповні, якщо ми збережемо в собі Його образ, дотримуючись чеснот, бо ті, які стали синами Божими за благодаттю, повинні виявляти цей образ і життям. А що він справді називає синами людськими людей, відданих життєвим турботам і схильних до зла, то про це послухай: «Сини Божі, — говорить Писання, — побачили дочок людських» (Бут. 6, 2). Але, скажеш, тут сказано протилежне? Ні, синами Божими воно називає тут тих людей, які колись були доброчесними і гідними честі від Бога, однак потім змінилися, стали гіршими і втратили свою честь. Щоби підсилити їхнє викриття, воно і нагадує про їхню честь, повчаючи, що найбільша провина — це бути такими, впасти до такого зла, яке і походить від таких людей. І ще говорить Бог: «Я сказав: ви — боги і сини Всевишнього всі, але вмираєте, як люди» (Пс. 81, 6-7).
Поглянь на мудрість пророка. Показавши насамперед Божу силу, допомогу, премудрість, доброту і людинолюбство: як Він подає заспокоєння в скорботі, як Він милостиво вислуховує, далі пророк, вказуючи на гріховність, що поширилася між людьми, та силу безчестя, ніби задихаючись від скорботи, звертається до тих, які живуть у гріхах і говорить майже так: маючи такого Бога, настільки благого, настільки людинолюбного, настільки сильного, як же ви відійшли до безчестя? І зверни увагу, як його умовляння разом із гнівом водночас наповнене лагідністю й мудрістю. Що він говорить? «Сини людські!… Навіщо любите марноту і шукаєте неправди?»
«Сини людські! Доки будете (жорстокосердними) ганьбити славу мою?» Тут він висловлює свою сильну скорботу і через тривалість часу. Бо коли й спочатку неуважність до благодіянь Божих є злочином, то яке може бути прощення тому, хто стільки часу залишається сліпим щодо істини? А що означає «жорстокосердими»? Жорстокі, плотські, прив’язані до землі, схильні до зла, віддані гріхам, розбещені хтивістю: саме такою є плотська людина. Викриваючи їхнє життя, він указує і на джерело безчестя, наставляючи, що саме це і перешкоджає їм пізнавати високе вчення. Ніщо так не робить серце жорстоким, як гріховні бажання, пристрасть до чуттєвого, прихильність до землі. Таке серце справедливо можна було б назвати брудним. Тому він і назвав його тяжким і водночас указав, що в ньому джерело зла. І воно (серце), займаючи (в людині) місце візника, не тільки не стримує коня віжками, а ще й само захоплюється і падає. І тоді, коли воно мало б окриляти плоть, спрямовуватися у висоту і підносити до неба, тягне вниз важким тягарем своїх хвороб. А коли таким є візник чи керманич, то де надія на спасіння? «Якщо світло, що в тобі, — говорить Господь, — є темрявою, то яка ж тоді темрява?» (Мф. 6, 23). Коли керманич віддається пияцтву і наслідує мінливості хвиль і вітрів, то як тоді врятується корабель?
6. Що ж може зробити душу легкою? Добре життя — таке, щоби ти не захоплювався нічим земним і навіть ніг своїх не прив’язував до будь-чого такого, що може заманити й потягнути вниз. Серед земних речей одні, зазвичай, тягнуть униз, як наприклад, камінь, дерево і все подібне до них; а інші — вгору, як наприклад, вогонь, повітря, пух, легкий за своєю природою. Коли будь-яку із речей, що тягнуть униз, прив’яжеш до речі легкої, то їй ніскільки не допоможуть ані крила, ані повітря, оскільки вага порушує рівновагу, перетягує й перемагає. Так само і тому, хто має ноги обважнілі чи наповнені злими соками чи ушкоджені якою-небудь злою хворобою, йому ніскільки не допоможуть інші частини тіла, хоч би якими легкими вони не були. Якщо ж так буває із речами простими, то тим більше із серцем. Тому не будемо робити його важким, щоб воно не потонуло, подібно до корабля, який має надто багато баласту. А це залежить від нас. Серце стає таким не від природи. За своєю природою воно створено легким і прагнучим нагору, а ми всупереч природі робимо його важким. Тому-то і пророк засуджує нас, а якби це було від природи, то він не засуджував би. Як для нас властиво від природи ходити, поки не обтяжимо свої коліна і тоді через перешкоду, яку ми наклали на себе, буває протилежне природі, так зазвичай буває і з ногами душі, тобто із помислами.
«Навіщо любите марноту і шукаєте неправди?» Тут, мені здається, він указує і на ідолопоклонство, і на гріховне життя. Справді, суєтним називається все марне, що насправді не є таким, яким його називають. Так у язичників багато богів за найменуваннями, а насправді немає жодного. Так і в інших речах: багатство на словах — жодного багатства насправді, слава на словах — зовсім інакше насправді, влада на словах — і такою ж залишається тільки за назвою. Хто ж може бути настільки безумним, щоби домагатися назви, яка не містить у собі нічого суттєвого, і ганятися за марними речами, яких потрібно уникати? А хіба не таким є і задоволення, і щастя цього життя? Хіба все це не є обманом і спокусою? Чи вкажеш ти на славу, чи на багатство, чи на владу — все марнота. Ось тому й Екклезіаст говорить: «Суєта суєт, — усе суєта!» (Еккл. 1, 2). Тому і пророк печалиться, бачачи таку нерозсудливість у житті. Як той, хто побачив би будь-кого, як він тікає від світла і женеться за темрявою, сказав би: для чого ти робиш таке божевілля? Так і він говорить: «Навіщо любите марноту і шукаєте неправди? Знайте, що Господь обрав для Себе преподобного Свого» (Пс. 4, 3-4). Інший перекладач говорить: «Але знайте, що зробив дивним» 2
Чи бачиш мудрість пророка? Як він веде людей до богопізнання, найбільш очевидно і яскраво виставляючи на вид самого себе? Я, каже, служитель істинного Бога, тому від мене пізнайте Його силу, могутність, провидіння. Це — немаловажний засіб для богопізнання. Пророк інколи пояснює це, коли говорить про провидіння Боже, торкаючись створінь і вказуючи на сонце, на небо, на землю й повітря, і так через речі видимі проповідує про Творця. Інколи розкриває це, вказуючи на Його служителів, а також на обставини, які траплялися з ним. Так було і з Авраамом. Ми знаємо, говорили (йому хеттеї), що «ти князь Божий посеред нас» (Бут. 23, 6). Звідки ви знаєте? З перемоги, із трофеїв, з боїв. Так було і з юдеями. Чудеса, які відбувалися з ними, наводили страх на всю землю, про що і єрихонська блудниця говорила тоді: «Ви навели на нас жах, і всі жителі землі цієї прийшли від вас у страх» (Нав. 2, 9).
Отже, один шлях (богопізнання) — через створіння, а інший і більш яскравий — через служителів Божих. І таке вчення Бог здавна засівав у кожному поколінні. Так єгиптян навчав Він через Авраама, через нього ж і персів 3, ізмаїльтян та багатьох інших — через його нащадків, а через Якова — тих, які жили в Месопотамії. Чи бачиш, як жителі всього світу навчалися, якщо хотіли, від святих? Та й ще раніше потоп і змішання мов могли достатньо розбудити їхні душі. Та й щоби подія згодом не забулася, тому саме місце отримує від неї найменування. Отож Вавилон називається так від змішання мов, щоби той, хто слухає це, керуючись назвою, споглядав на початок подій і пізнавав силу Божу. Так і всі жителі заходу навчалися всього, входячи в торгові взаємини з єгиптянами. Однак у стародавні часи в цій частині світу було небагато народів. Більша частина людей і народів проживала в східних країнах. І Адам вийшов звідти, і нащадки Ноя жили там, жили там же і після стовпотворіння, тобто в більшості народи проживали на сході. Бог же наставляв для них учителів у кожному поколінні: Ноя, Авраама, Ісаака, Якова, Мелхиседека.
Тому і пророк нагадує тим, які живуть у гріхах, про події, що відбувалися зі святими, і говорить: «Знайте ж, що Господь зробив дивним преподобного Свого». Що означає «зробив дивним»? Зробив дивним, відомим, знаменитим, славним того, хто був відданий Йому. Отже, від служителя Божого і через ті події, що були з ним, пізнайте силу Господа. Не сказав тільки: дарував блага, але: «Зробив дивним», вказуючи, що дарував з великою славою і цілком несподівано. Так було і з Авраамом: Бог не тільки повернув йому дружину недоторканною, але й зробив його знаменитим; дарував йому не тільки те, що він не зазнав будь-чого неприємного, але й те, що він зробився славним у Єгипті. Одне було з ним за його праведність, тобто те, що він не потерпів нічого неприємного, а інше для користі тих, які слухають, тобто те, що він дивним чином і понад сподівання вийшов звідти (Бут. 12). Те ж саме було і з трьома юнаками, те ж — із Даниїлом у рові з левами, те ж — з Іоною в утробі кита. Бог завжди рятує зі славою, однак не всіх узагалі, а преподобного.
7. Чи бачиш, як пророк, навчаючи богопізнанню, водночас подає наставляння про побожне життя, повчаючи, що надію щодо спасіння необхідно покладати не тільки на милосердя Боже, але й на доброту власних справ?
«Господь почує мене, коли я взиватиму до Нього» (Пс. 4, 4). Сказавши, що Господь «обрав для Себе преподобного Свого», він не зупиняється на цьому, але відкриває й інший вид благополуччя. Який же? Той, щоби постійно мати Бога своїм захисником, помічником і повсякчасним заступником. Не раз, говорить, Бог робить це, і не двічі, і не тричі, а завжди, коли ми закликаємо Його. І тут поглянь, наскільки швидко це відбувається. Як перед цим він говорив: «Коли взиваю я, почуй мене, Боже правди моєї» (Пс. 4, 2), так і тут говорить: «Господь почує мене, коли я взиватиму до Нього».
Чому ж, скажеш, багато бувають не почутими? Тому, що просять марного. У такому випадку краще бути не почутим, ніж бути почутим. Тому чи будемо ми почутими, не станемо радіти цьому; чи будемо не почутими, будемо прославляти Бога й за це. Справді, коли ми просимо марного і буваємо не почутими, тоді отримуємо користь навіть від того, що не отримали те, чого просили. А іноді ми просимо недбайливо, тоді Бог тим, що не поспішає задовольняти наше прохання, повчає нас бути більш ретельними в молитві, — і це немаловажна користь. «Якщо ви, — говорить Господь, — умієте дари добрі давати дітям вашим, тим паче Отець ваш Небесний», Який вміє давати і знає, коли давати і що давати (Мф. 7, 11). І Павло просив і не одержав, оскільки просив марного (2 Кор. 12, 8). І Мойсей просив, але Бог і його не почув (Вих. 32, 32). Отже, не будемо відступати, коли буваємо не вислуханими, не будемо сумувати й знемагати, а будемо продовжувати просити з ревністю, оскільки Бог усе робить задля користі.
«Гніваючись, не согрішайте, роздумуйте в серцях ваших, на постелях ваших заспокойтесь» (Пс. 4, 5). Що я говорив колись, те скажу й тепер. Оскільки пророк хоче вести слухачів до богопізнання, тому намагається звільнити їхні душі від хвороб. Він знав, що для належного сприйняття високого вчення на перешкоді є розпусне життя. Це висловив і Павло, коли говорив: «Я, браття, не міг до вас говорити як до духовних, але як до плотських… Я годував вас молоком, а не твердою їжею» (1 Кор. 3, 1-2). І ще: «Про це слід було б говорити багато, але важко витлумачити, бо ви зробилися нездатними слухати» (Євр. 5, 11). Так само говорить Ісая: «Вони щодня шукають Мене і хочуть знати шляхи Мої, ніби народ, який живе праведно і не полишає законів Бога свого» (Іс. 58, 2). І Осія говорить: «Сійте собі у правду…, щоб Він, коли прийде, дощем пролив на вас правду» (Ос. 10, 12). І Христос, повчаючи, говорив: «Бо кожен, хто чинить зло, ненавидить світло і не йде до світла» (Ін. 3, 20); і ще: «Як ви можете вірувати, коли приймаєте славу один від одного, а слави, яка від Єдиного Бога, не шукаєте?» (Ін. 5, 44). І далі: «Так відповіли батьки його, тому що боялися юдеїв» (Ін. 9, 22). І ще: «Багато хто увірував у Нього, та через фарисеїв не признавалися» (Ін. 12, 42). І скрізь можна бачити, що розпусне життя є на перешкоді для належного сприйняття вчення. Як гній, що зібрався у світлій зіниці ока, засліплює і затьмарює його зір, так і розум, коли зайнятий пороками, тоді затьмарюється і засліплюється в нашій душі.
Ось тому і пророк, знаючи це, говорить: «Гніваючись, не согрішайте». Він не відкидає гніву, який буває і корисним, не відкидає обурення, яке буває корисним, коли спрямовується проти людей несправедливих і недбайливих, а відкидає гнів несправедливий і безрозсудне обурення. Як Мойсей, починаючи розмову про моральність, насамперед виставляє заповідь: «Не вбивай» (Вих. 20, 13), так робить і цей пророк, і навіть більше, ніж були йому відомі правила благочестя. Той забороняє вбивство, а цей відкидає самого винуватця вбивства — гнів, який є коренем і джерелом цього зла. Тому і Христос, бажаючи винищити гнів, говорив: «Всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає геєні вогненній» (Мф. 5, 22). Бачиш, яке обмеження там і тут: «Гніваючись, не согрішайте»; всякий, хто гнівається на брата свого даремно», бо можна гніватися і справедливо. Так і Павло розгнівався на Еліму, і Петро на Сапфіру (Діян. 5, 13). Я навіть не назвав би це гнівом, а мудрістю, піклуванням, розпорядливістю. І батько гнівається на сина, однак тому, що піклується про нього. Даремно гнівається той, хто хоче помститися за себе; а хто хоче виправити інших, той є смиреннішим за всіх. Так і Бог, коли про Нього говориться, що Він гнівається, то гнівається не для помсти за Себе, але для нашого виправлення.
Тож будемо і ми наслідувати Його: мстити так, бо це є справою Божественною, а мстити інакше — справою людською. Однак Бог відрізняється від нас не тільки тим, що Він гнівається справедливо, але й тим, що в Бога гнів не є якимось пристрасним роздратуванням. Отож і ми не будемо гніватися даремно. Гнів даний нам не для того, щоб ми грішили, а щоб зупиняли інших, котрі грішать; не для того, щоби він зробився в нас пристрастю і хворобою, а щоб служив ліками від пристрастей.
8. Уяви, наскільки великим злом є гріх, якщо при ньому ліки стають отрутою, якщо тим, чим потрібно лікувати рани інших, ми ранимо себе. Це подібне до того, якби будь-хто, взявши ніж, щоби видалити гнилі частини в інших, просто так поранив себе і завдав собі ран по всьому тілу; або якби керманич потопив судно саме тими веслами, за допомогою яких потрібно було зупиняти напір буйних вітрів. Таким є і гнів: він корисний для того, щоби будити нас від сонливості, щоб надавати душі пильність, щоби викликати в нас неабияке обурення через скривджених, щоб робити нас вимогливими до кривдників. Тому і говорить пророк: «Гніваючись, не согрішайте». Якби це було неможливим, то він і не заповідав би цього, бо неможливого ніхто не заповідає. Отже, давши апостольську заповідь і євангельське мудре наставляння, сказавши те ж саме, що й Христос, він додає й інше наставлення і говорить: «Роздумуйте в серцях ваших, на постелях ваших заспокойтесь» (Пс. 4, 5).
Що означають сказані слова? Вони здаються незрозумілими. У наступний час після вечері, каже, коли ти відходиш до сну, коли готуєшся лягти на постіль, коли на самоті настає великий спокій, коли ніхто не турбує і буває глибока тиша, ти починай суд совісті, жадай від неї звіту: які мав упродовж дня гріховні помисли, задумуючи обман чи влаштовуючи підступ ближньому, чи допускаючи розпусні бажання, — усе це під час такого спокою винеси на вид, постав совість суддею цих гріховних помислів, винищуй їх, суди, карай душу, яка грішила. Таким є зміст слова «заспокойтесь». Інакше кажучи: бичуйте, упокорюйте все те, що впродовж дня ви говорили у ваших серцях; тобто всі ті гріховні помисли, які у вас були, під час цього спокою на ваших постелях мучте і карайте, — коли ані товариш не турбує, ані слуга не допікає, ані безліч справ не турбує, тоді й усвідомлюйте своє життя за минулий день. Але чому він не говорить про слова і справи, а тільки про гріховні помисли? Це — його застережливе наставлення. Справді, якщо підлягають покаранню гріховні помисли, щоб не перейшли в дії, то тим більше необхідно журитися душею про самі слова і дії.
І так повинно бути щодня, і не засинай, людино, доти, поки не роздумаєш про гріхи, які вчинила впродовж дня. Тоді, без сумніву, наступного дня ти вже не будеш такою поквапливою на подібні дії. Як ти чиниш із грошима, не пропускаючи бодай двох днів, щоб не вимагати звіту від слуги, аби щось не забути, так щодня вчини і зі своїми справами. Увечері жадай від душі звіту, засуджуй грішну думку, повісь її ніби на дереві, карай і вели, щоб надалі не було чогось подібного. Чи бачиш дивне лікування, — як він використовує ліки і для застереження, і для виправлення? Наставлення не впадати в гріхи, а саме слова «гніваючись, не согрішайте», служать замість застережливих ліків; а слова «роздумуйте в серцях ваших, на постелях ваших заспокойтесь», — замість ліків виправлення. Після звершення гріха він ще додає ліки, які залежать саме від того, хто згрішив.
Тож будемо використовувати таке лікування, яке не спричиняє будь-яких труднощів. Якщо ж душа твоя не терпить спогадів про гріхи, соромлячись і бентежачись, то скажи їй: не буде для тебе жодної користі, якщо ти не будеш згадувати про них, а навпаки — ще й велика шкода, бо коли ти не будеш згадувати про них тепер сама, тоді, у свій час, гріхи твої стануть відкритими перед очима всіх. А коли ти будеш задумуватися над ними тепер, тоді і їх незабаром позбудешся, і в інші не так швидко впадеш. Так, душа, коли боїться вечірнього суду, щоб знову не піддаватися іспиту, осуду й покаранню, стає більш стриманою щодо гріхів. І користь від такого допиту з боку совісті є в тому, що коли ми будемо так робити постійно тільки впродовж одного місяця, то після цього в нас виробиться навик до чеснот. Тому не будемо нехтувати таким благом. Хто ставить себе перед цим судилищем тут, той не зазнає тяжкої відповідальності там. «Бо коли б ми судили самі себе, то не були б судимі. Будучи ж судимі, караємося від Господа, щоб не бути засудженими зі світом» (1 Кор. 11, 31-32). Отже, будемо чинити так, щоб ми не були засудженими.
«Приносьте жертву правди й уповайте на Господа» (Пс. 4, 6). Чи бачиш послідовність дивної поради? Чи бачиш досконале наставлення? Докоривши слухачам за гріхи, зробивши їх менш поспішними на подібні справи, влаштувавши непідкупне судилище і зажадавши звіту про життя, далі він спрямовує їх до звершення чеснот. Адже недостатньо тільки утримуватися від зла, а ще необхідно намагатися робити добро. Тому-то він далі і пропонує таке наставлення: «Ухиляйся від усього злого і роби добро» (Пс. 33, 15). Так, покаранню підлягає не тільки звершення гріхів, але й не звершення чеснот. Бо й ті, котрі не нагодували голодного, не напоїли спраглого й не одягли нагого, вони не чинили хижацтва, не віддавалися жадібності, не брали чужого; та оскільки вони не творили милостині, тому віддаються за це на вічні кари й нескінченні муки. Із цього ми повчаємося, що стримування від зла не принесе нам спасіння, якщо водночас не будемо творити добро й звершувати чесноти.
9. Ось тому і пророк, відхиливши слухача через душевне упокорення від гріхів, зробивши його більш здатним для звершення чеснот, зм’якшивши жорстокість душі і через внутрішнє упокорення зробивши її ніжною, починає мову про правду і говорить: «Приносьте жертву правди й уповайте на Господа». Що означає «приносьте жертву правди»? Здобувайте правду, приносьте правду. Такий дар для Бога є найбільшим, така жертва Йому приємна, таке приношення для Нього дуже приємне, оскільки полягає не в заколенні баранів і телят, але у звершенні праведних справ. Бачиш, як ще з давніх часів ознаменовувалося життя Церкви і замість жертв матеріальних вимагаються жертви духовні. Правдою же він називає тут, як я вже сказав, не окремий вид чесноти, а чесноти взагалі; так само як і праведною ми називаємо ту людину, яка має всі чесноти. Для цієї жертви не потрібні ані гроші, ані ножі, ані жертовник, ані вогонь, вона не розкладається в диму, смороді й попелі, а звершується тільки серцем того, хто її приносить. Для неї і бідність не може стати на перешкоді, і зупинити її не зможе ані брак засобів, ані місце, ані будь-що інше подібне; але де б ти не був, ти зможеш приносити її, будучи сам і священиком, і жертовником, і ножем, і жертвою. Такими є жертви розумні й духовні: вони звершуються з неабиякою зручністю і не потребують будь-яких зовнішніх готувань.
«І уповайте на Господа». Інший перекладач говорить: і віруйте Господу 4. Хто праведним життям придбав собі милість і благовоління Господа, той має в Ньому найбільшого заступника, нездоланного помічника, отримує від Нього велику поміч. Чи бачиш плоди цієї жертви, які отримуєш відразу? Чи бачиш скарби милосердя, які негайно приходять від неї? Справді, хто має Бога своїм помічником, то кого він буде боятися? Нікого. І це немаловажна чеснота — надіятися на Нього і бути впевненим у Ньому. Водночас із правдою пророк жадає від нас і цієї чесноти — бути упевненими у Бозі, надіятися на
Нього, не покладатися ні на що земне, але, відкидаючи від себе все, линути думкою до Нього. Так, речі цього життя подібні до сновидінь і тіні, а то й навіть того не варті. Вони тут є і тут же зникають, та й навіть тоді, коли вони є, спричинять чимало неспокою для тих, хто ними володіє. А надія на Бога вічна, незмінна, нерухома, немінлива, здатна подати цілковиту безпеку і зробити непереможним того, хто береже її старанно і з належною відданістю.
Багато хто говорить: «Хто покаже нам благо?» Ти явив нам світло лиця Твого, Господи! (Пс. 4, 7). Завершивши наставляння про моральність, привівши до богопізнання і доклавши всіх зусиль для пробудження душ тих, котрі помиляються, а особливо вказавши на Боже піклування про нас із того, що було з ним та із Провидіння про святих, пророк указує на деякі заперечення, що висловлюються людьми більш слабкими та грубими, і промовляє: «Багато хто говорить: «Хто покаже нам благо?» Це говорять не ті, котрі є чесними і доблесними, котрі вміють мудро роздумувати, а безладна юрба, неосвічена, безрозсудна. Що ж означають слова «хто покаже нам благо». Є люди, які або обмовляючи Боже Провидіння, або з любові й прихильності до задоволень, затишку, багатства, слави і влади говорять: де блага Божі? Я знаходжуся в бідності, хворобі, горі, терплю надзвичайні прикрощі, наклепи, лихослів’я; а інший — у добробуті, розкоші, владі, славі й багатстві. Одні з них тільки шукають цих благ, залишаючи без уваги блага істинні, тобто чесноти і мудрість; а інші, як я вже сказав, обмовляють через це Боже Провидіння і говорять: де Боже Провидіння, коли в житті існує таке безладдя, коли так багато терплять нестатки, бідність і крайні прикрощі? Де доказ Божого піклування про нас? Але ті, котрі так говорять, подібні до того, хто б серед ясного і чистого дня шукав побачити сонце і сумнівався в його світлі.
Це й показує пророк і, тут же подаючи відповідь, говорить: «Ти явив нам світло лиця Твого, Господи!». Не сказав: з’явився, не сказав: засяяв, але: «Явив», — вказуючи на те, що як написаного на відкритому обличчі ні від кого неможливо приховати, бо це стає очевидним для всіх, і обличчя, осяяного світлом, яке відбиває проміння, ніхто не може не побачити, так неможливо, каже, не побачити і Твоє, (Господи), піклування. Як світло відображене, тобто написане на обличчі, буває видиме для всіх, таким є і провидіння Твого людинолюбства. Світлом він називає тут заступництво, піклування, сприяння, провидіння. Сказавши це, він далі приводить і доказ. Який же? «Ти дав, — говорить, — веселість у серці моїм» (Пс. 4, 8). Докоривши людям безрозсудним, він бере доказ Божого Провидіння від людей розсудливих і здорових і говорить: «Ти дав веселість у серці моїм», — тобто навчив мене мудрості, навчив нехтувати земними речами, пізнавати речі істинні й постійні, підняв мене доброю надією, спрямував до майбутнього життя, перш ніж буде насолода благами, окрилив мене надією на блага. Добре він це сказав.
10. Справді, якщо той, хто сподівається отримати спадщину чи досягти високої влади, не тільки тоді, коли отримає, а ще до отримання оживляється надією і весь цей час відчуває захоплення від очікування, то уяви, в якому стані повинен бути той, хто очікує Царства вічного й безсмертного і таких благ, яких «не бачило око, і вухо не чуло, і на серце людині не приходило» (1 Кор. 2, 9). Тому він і говорить: «Ти дав веселість у серці моїм». Це була дія найбільшого Божого піклування, що Він приготував і сповістив про такі блага ще тоді. А коли люди більш грубі, плотські і прив’язані до землі не усвідомлюють цього, то це вже залежить не від Того, Хто обіцяв, а через їхнє неуцтво спричиняється невдоволення і збентеженість.
І не сказав просто: «Ти дав веселість», але: «у серці моїм», виражаючи цим те, що його веселість спричиняється не від зовнішніх предметів, не від рабів, не від золота і срібла, не від одягу, не від розкішного столу, не від величі влади, не від пишноти житла. Це — веселість не серця, а тільки очей. Багато із тих, що отримали ці блага, навіть життя не вважають життям, а носять у своїй душі гіркоту печалі, виснажуючись від безлічі турбот і мучачись безперестанним страхом. А моя веселість, каже він, не в цьому, а в розумному серці, у безтілесній душі, яка роздумує про безтілесне. Якщо тебе тішать земні блага, то і в цьому вбачай Провидіння Боже і тим більше пізнавай щодо благ майбутніх, наскільки вони прекрасніші, постійні і незмінні. Якщо те, що ти користуєшся багатством і благополуччям, переконує тебе в існуванні Божого Провидіння, то тим більше нехай приводить тебе до такого переконання багатство небесне.
А коли ти скажеш: чому ті блага тільки в надії і невідомості? Тоді я скажу, що ми, віруючі, вважаємо ці очікувані блага більш певними, ніж блага видимі, — таким є переконання віри. Якщо ж ти ще скажеш: чому ми не одержуємо винагороди тут? То я скажу, що тут час трудів і подвигів, а там — вінців і нагород. І це було справою Божого Провидіння, що труди й подвиги визначені для цього життя, короткого й скороминучого, а нагороди і вінці відкладені для життя безсмертного і нестаріючого. Та оскільки є чимало немічних душею, тому Бог дарував їм і чуттєві блага. Так, наприклад, Він наставляв юдейський народ. У них і багатство текло, і життя продовжувалося до старості, і не було ніяких хвороб, винищування ворогів і глибокий спокій, трофеї і перемоги, добрі діти і багатодітність та все інше було дароване для тих, хто корився Богові. Але коли прийшов Господь наш Ісус Христос, Який закликає нас до неба, Який переконує нехтувати земними благами, Який вселяє любов до благ майбутніх і відхиляє нас від усього земного, тому справедливо земні блага скорочені і все багатство поміщено в блага майбутні, оскільки ми стали досконалими. Подібно і дітей, поки вони малі, батьки забавляють взуттям і одягом, золотом і намистами, а коли вони виростуть, тоді, залишивши це, дають їм дещо інше, більше, як наприклад: право голосу в суді, знатність у місті, популярність при царських дворах, начальство і владу, відхиляючи їх від усякого дитячого честолюбства. Саме так учинив і Бог: бажаючи відхилити нас від речей мізерних і дитячих, Він обіцяв блага небесні.
Тому не приліплюйся до благ непостійних і скороминучих і не будь легкодухим. Щоправда Він не цілком позбавив тебе і цих благ. Оскільки для істот, одягнених у плоть, які живуть у тілі, неможливо бути без них, тому Він щедро подає нам і їх. Ось тому і пророк, розсудивши високо і мудро про цей вид Божого Провидіння і сказавши: «Ти дав веселість у серці моїм», — додає і наступне: «Від плоду пшениці, вина та єлею вона при множилася» (Пс. 4, 8). Цими словами він також торкається чималої частини Божого Провидіння, яке відкривається у видимих речах. Коли він говорить про пшеницю, вино та єлей і про їхній достаток, то має на увазі і дощі, і сприяння пір року, і надра землі, яка вирощує і дає врожаї, і рух повітря, і схід сонця, і зміни місяця, і хори зірок, і літо, і зиму, і осінь, і весну, і талант хлібороба, і всілякі знаряддя, і безліч інших пристосувань, бо коли б усе це не сприяло, тоді й плоди не змогли б утворитися і досягти зрілості. Отже, коли він називає пшеницю, вино і єлей, то подає мудрому привід розмірковувати й підноситися від частини до цілого, відкриваючи море Божого Провидіння, видимого в матеріальних речах.
11. Ось тому і Павло, розмірковуючи в одній зі своїх проповідей про Боже Провидіння, запозичає доказ саме звідси і говорить, що Бог подає «нам з неба дощі і часи плодоносні та сповнюючи поживою і веселістю серця наші» (Діян. 14, 17). Пророк, не бажаючи говорити зайвого, не згадує про все: про плоди землі, про плоди дерев, про роди рослин, про роди насіння, про види трав, лугів, квітів, садів і тому подібне, а використовує загальні назви речей, які необхідні для нашого життя, вказуючи, щоби через них мати на увазі й інші. Усе це Бог не тільки подає нам, а подає в достатку і щороку. А якщо інколи і скорочує свої дари, то, знову ж таки, і цим виявляє Своє Провидіння, пробуджуючи багатьох від лінощів і змушуючи їх випрошувати ці блага від Нього. Якщо ж деякі говорять, що подавати дощі — це справа не Божа, а ідолів, то ми запитаємо їх: звідки це відомо? Скажуть: поети говорять, що Зевс подає дощі 5. Однак вони ж самі говорять, що він і перелюбник, і розбещувач дітей, і батьковбивця, і приписують йому інші не менші злочини. Але це, скажуть, неправда. Отже, тоді неправдою є і те, що він подає дощі. Якщо ти визнаєш останнє, тоді повинен неодмінно визнавати й попереднє; а коли відкидаєш перше, тоді водночас й останнє.
Ми, вказуючи на свідків сили Божої, зазвичай сприймаємо все, що вони говорять про Бога. Тому ти неодмінно повинен допустити, що Зевс є і перелюбником, і винен у всіх інших злочинах, які вони приписують йому, а звідси переконатися, що подібні злочини не властиві Божественній силі, отже, він — не Бог. Але, хоч би ви і не хотіли сприймати цього, то така байка руйнується сама собою і такою неправдою викриває сама себе та цілковито спростовує поетів. А коли вони спростовані, тоді, мабуть, втрачають силу і всі ваші фантазії. Адже і самі імена богів, як сказав один із ваших же філософів, вони самі вигадали і встановили 6.
Якщо ж ти, залишивши їх, звернешся до іносказання, то я запитаю тебе: що ж таке Зевс? Полум’яніюча сутність, говорять, частина, що знаходиться вище повітря, яке називають ефіром, бо вона горить і палить. Отже, він є не деякою розумною і вільною істотою, а нерозумною. Повітряна сутність не має ні розуму, ні значимості, як це відомо всім і кожен це знає, хоч би він був нечутливішим за камінь. Отож, коли Зевс знищується, тоді зникає і його сутність. І коли Зевс є повітрям, а повітря є тим, про що ми сказали, тоді й байка втрачає свою силу. Якщо ж він є повітрям, тоді він не був нічиїм батьком і не народжував будь-якої сутності, як оспівують (поети), наприклад, сонце, яке називають Аполлоном і сином Зевса. Адже і сонце не має ніякої сутності, ні розуму, ні розсудливості, бо і воно є матеріальним творінням і водиться та управляється тим законом, якому Бог на початку його підпорядкував. Водночас і дощ іде не з ефіру, а із хмар, які отримують воду з моря або з вод, що носяться вище неба, як говорять пророки.
А коли ти не віриш пророкам, то ми можемо подати яскраві й очевидні ознаки, які вповні доводять, що вони були натхненними Божим Духом і не говорили нам нічого від себе, а за натхненням від Божественної і небесної благодаті. Справді, якщо подивишся на старозавітні чи новозавітні пророцтва, все, сказане ними, звершується й підтверджується подіями. Так, усе, сказане пророками про юдеїв, звершилося і це звершення очевидне для всіх, так само як і сказане в Новому Завіті про Христа. І це вочевидь доводить, що Писання того й іншого Завіту є Божественним. Якщо ж воно Божественне, тоді і все, що сказано в ньому про Бога, є істинним.
Тому не сумнівайся в Провидінні Божому, а дивуйся Його піклуванню, як Він, незважаючи на те, що між людьми є і злі, і добрі, всім надав вселенну і сонце і подає дощі. А якщо Він залишає деяких у бідності й убогості, то залишає для того, щоб виправити їхні душі і зробити їх більш мудрими. Ви знаєте, добре знаєте, що багатство для неуважних служить засобом для гріхів, а бідність є матір’ю мудрості, і це щодня відкривається на досвіді. Скільки серед бідних є набагато розсудливіших і мудріших, ніж серед багатих, і навіть здоровіших тілом, оскільки бідність правильно налаштовує їхнє тіло й душу. «В мирі я лягаю і сплю, бо Ти єдиний, Господи, Хто вселив у мене надію на життя» (Пс. 4, 9). Ось й інший немаловажний вид Божого Провидіння, який полягає в тому, що віддані Богові насолоджуються миром. «Великим миром утішаються ті, що люблять закон Твій, і не спотикаються вони» (Пс. 118, 165). Звичайно, що ніщо так не приносить миру, як пізнання Бога і придбання чеснот, що ліквідовують внутрішню боротьбу пристрастей і не дають людині ворогувати самій із собою. Справді, якщо хтось не насолоджується таким миром, то хоч би ззовні його оточував найглибший спокій, хоч би жодний ворог не нападав на нього, він нещасливіший за всіх тих у всьому світі, на яких нападають вороги.
12. Не настільки жорстокі війни ведуть скіфи, фракійці, сармати, індійці, маври та інші дикі народи, відповідно до своїх звичаїв, як непристойні помисли, гріховні бажання, любов до багатства, бажання влади та прихильність до земних речей, які гніздяться в душі. І це насправді так, бо та війна — зовнішня, а ця боротьба — внутрішня. А що лихо, яке народжується всередині, набагато гірше за ті нещастя, які йдуть ззовні, і зазвичай заподіює більше шкоди, — це можна бачити в усьому. Так дерево більше ушкоджують черв’яки, які плодяться всередині; і силу та здоров’я тіла сильніше руйнують хвороби, які виникають усередині, ніж те, що трапляється ззовні. І міста руйнують не настільки зовнішні вороги, як домашні. Так і душу зазвичай не настільки заражають прикрощі, які нападають ззовні, як хвороби, які зароджуються всередині. Але хто має страх Божий і цілковито припинить цю війну, приборкає пристрасті, задушить гріховні помисли, мов звірів, і не дозволить їм заховатися всередині, той буде насолоджуватися найчистішим і найглибшим миром.
Цей мир дарував нам Христос, коли прийшов на землю (Ін. 14, 27); цього миру бажав віруючим і Павло, повторюючи в кожному посланні: «Благодать вам і мир від Бога Отця нашого і Господа Ісуса Христа» (1 Кор. 1, 3; Гал. 1, 3). Хто має цей мир, той не боїться не тільки ворога і варвара, але й самого диявола і насміхається над усіма полчищами злих духів, буває добродушнішим за всіх людей, не відчуває бідності, не розморюється через недуги й хвороби і не бентежиться будь-якими іншими людськими прикрощами, що зненацька появляються, оскільки має душу, здатну перенести все це мужньо і досить легко, душу міцну і здорову. Щоб ви переконалися, що це правда, то вкажемо на приклад.
Візьмімо будь-якого заздрісника, проти якого ніхто не повстає. Яка йому від того користь? Він сам повстає проти себе, вигострює проти себе задуми, більш небезпечні, ніж будь-який меч, дратується всім, що побачить, мучиться, побачивши будь-кого із людей, що зустрічаються йому, ні до кого не відчуває доброї прихильності, а всіх вважає своїми ворогами. Яка ж йому користь від зовнішнього миру, коли він сам шаленіє і біснується як загальний ворог людського роду, і ходить скрізь, носячи в собі таку війну, безліч списів та мечів і бажаючи краще зазнати тисячі смертей, ніж бачити кого-небудь із подібних до себе, що вони користуються славою і благополуччям? Так само носить у своїй душі незліченні війни, боротьбу і сум’яття, перебуває в страху і неспокої, не може перебувати в гарному настрої бодай якийсь час той, хто віддався пристрасті до багатства.
Але не таким є той, хто звільнився від пристрастей. Навпаки, він перебуває в тихій пристані, насолоджується мудрістю, не піддається жодній подібній неприємності. Тому-то і пророк, насолоджуючись сам цим даром Провидіння Божого, говорив: «В мирі я лягаю і сплю» (Пс. 4, 9), виражаючи цим те, що для людини, яка не має цього миру, не відкрита навіть загальна для всіх пристань, пристань сну і ночі, але й вона закрита. Пристрасті порушують навіть той відпочинок, який дарує природа, і своїм найжорстокішим насиллям цілковито долають силу сну. Ті, які віддані заздрості, ненависті, жадності та злодійству, носячи всюди в собі війну і маючи ворогів, які ховаються всередині, куди б вони не пішли, ніде не зможуть уникнути цієї боротьби, хоч би залишалися вдома, хоч би лежали на постелі, — піддаються хмарі стріл, сум’яттю, яке сильніше за будь-які хвилі, терплять убивства, крики, стогони та інші нещастя, що набагато жорстокіші від тих, які бувають на війні.
Але не таким є праведник: він, і пильнуючи, насолоджується спокоєм і вночі з великим задоволенням віддається сну. А що означає «в мирі»? Зосередившись, каже, у самому собі, заглибившись в самого себе, незважаючи на незліченні турботи, не роздумуючи про справи того чи іншого, не літаючи своїми думками по усьому світу, а роздумуючи про себе, про те, що для мене корисне і що особливо личить людині, «бо Ти єдиний, Господи, Хто вселив у мене надію на життя» (Пс. 4, 9). Зміст його слів такий: сподіванням на майбутні блага і з надією на Тебе я приборкав усі мої пристрасті. Подібно і Павло говорить: «Бо короткочасне легке страждання наше викликає безмірну вічну славу, коли ми дивимося не на видиме, але на невидиме» (2 Кор. 4, 17-18). Так, немає жодної важкої справи, яка не зробилася б легкою при надії на нагороду від Бога. Тому він і говорить: «Ти єдиний, Господи, Хто вселив у мене надію. І слово «єдиний» містить у собі чималу силу наставляння.
13. Що означає «єдиний у мене»? Означає, крім людей грішних. Я насолоджуюся, каже, цим миром перед Тобою і живу сам, уникаючи людей розпусних. І це є цілковитою правдою. Як тіло часто гине через отруєння зіпсованим повітрям, так і душа часто терпить шкоду від спілкування з негідними людьми; і як здорове око, дивлячись на хворого, уражається; і той, хто страждає коростою, заражає своєю хворобою здорових, так часто трапляється і з душею через спілкування з негідними людьми. Тому і Христос заповів не тільки уникати таких людей, але й відкидати їх: «Якщо ж, — говорить Він, — праве око твоє спокушає тебе, вирви його і кинь від себе» (Мф. 5, 29), маючи на увазі в цій заповіді не очі, а друзів, близьких до нас, які стали ніби нашими членами і шкодять нам, повеліваючи не дорожити їхньою дружбою, щоби безпечніше утверджуватися у власному спасінні. Бо що поганого може зробити око, коли душа знаходиться в здоровому стані? Тому і сам пророк далі говорить: «Не сидів я з людьми нечестивими, і з підступними не піду» (Пс. 25, 4). І Єремія звеличує того, хто «несе тягар у юності своїй і сидить усамітнено» (Плач. 3, 27-28). Так само і в Притчах багато сказано про це і переконливо доводиться всім, що потрібно не тільки ухилятися, але й тікати від людей, які дають злі поради, і з ними не спілкуватися.
Та й справді, якщо речі матеріальні в нас часто псуються від дотику до чого-небудь поганого, то чи не тим більше істоти вільні? Цвіт і здоров’я тіла дані нам від природи, але трапляється так, що й воно псується від стороннього, нездорового впливу. Так само від природи апетит, але і він часто пропадає в нас через хворобливий стан. Можна бачити чимало й інших подібних випадків. Якщо ж змінюються природні функції, то тим більше ті, які залежать від нашої волі, й особливо ті, які більш здатні до всяких перемін. Тому не будемо вважати маловажною шкодою спілкування з негідними людьми, а неодмінно будемо уникати таких людей, хоч би це були жінки, хоч би друзі, чи хто б то не був. Це губило і великих мужів, як наприклад, Соломона й Самсона. Це розбестило і цілий юдейський народ. Зазвичай не стільки дикі звірі спричиняють шкоди, скільки негідні люди. Ті явно чинять свої шкідливі дії, а ці щодня поширюють заразу невідчутно і нечутно, поступово послабляючи силу чеснот. Тому Господом забороняється і безсоромний погляд: «Всякий, хто погляне на жінку, жадаючи її, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму» (Мф. 5, 28), — так легко і швидко чиниться зло!
Ти коли маєш намір оселитися в місті, то наперед намагаєшся чимало розвідати все про тамтешній клімат: чи він не шкідливий, чи не сирий, чи не сухий; а коли справа стосується душі, то ніскільки не намагаєшся довідатися про тих, котрі мають увійти у спілкування з нею, а просто і не вибираючи, довіряєш її всім. Яке ж, скажи мені, ти зможеш отримати прощення, виявляючи до неї таку зневагу? Чому, думаєш, зробилися дивними і славними мужі, які живуть у пустелях? Чи не тому, що вони втекли від шуму і торговищ й оселилися далеко від диму, який підноситься серед життєвих турбот? Наслідуй їх і ти, намагаючись знайти пустелю серед міста. А як це можна зробити? Якщо будеш уникати людей негідних і будеш наслідувати доброчесних. Так ти досягнеш більшої безпеки, ніж ті, котрі живуть в пустелях, не тільки через уникання людей шкідливих, але й через спілкування з корисними. Коли ти будеш уникати людей негідних і наслідувати доброчесних, тоді отримаєш двояку користь: і примножиш справи доброчесні, і скоротиш справи гріховні.
Отже, для того, щоби так було, будемо жити, прислухаючись до Псалмоспівця, який говорить: «Бо Ти єдиний, Господи, Хто вселив у мене надію на життя» (Пс. 4, 9). Вважаючи, що подано достатнє пояснення цих слів, на цьому я завершу слово у Христі Ісусі Господу нашому, Якому слава і держава нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Бесіда на псалом 3 | Зміст | Бесіда на псалом 5
- Тогочасне значення слова «музей» — дім, присвячений музам. Інше значення цього слова — місце, призначене для навчання, училище. [↩]
- Невідомий перекладач, про якого згадує Ориген у своїх «Екзаплах». [↩]
- Тобто тоді, коли Авраам жив у Герарі. Сусідніх з Гераром жителів св. Іоан Золотоустий називає персами. [↩]
- Невідомий перекладач, про якого згадує Ориген у своїх «Екзаплах». [↩]
- Гомер в «Одіссеї». [↩]
- Платон в «Кратилі». [↩]
