Бесіда на псалом 141
1. «Голосом моїм до Господа взиваю: голосом моїм до Господа молюся» (Пс. 141, 1). Чи бачиш, як пророк часто робить це, — починає мову саме так і двічі повторює «голосом» і «голосом»? Але робить він це не даремно, а для того, щоби через подвійне повторення налаштувати нас на дві дії: живу старанність і напружену увагу, а водночас, щоб ми волали власним голосом. Адже не всі волають «голосом», не всі — до Бога, не всі — власним, а потрібно, щоби все це було поєднане. Хто волає проти ворогів, той подає голос не людини, а дикого звіра і змії. Хто байдужим і неуважним до того, що говорить, той волає не до Бога, а говорить дарма і марно. Хто не зворушує свою душу, той, хоч би й голосно кричав, так само не волає. Голос, як я і раніше часто говорив, означає не силу видиху, а напружену увагу. Але не так чинить пророк. Він поєднує ці три обставини і вказує, що він і волає «голосом», волає до Бога і волає власним голосом, а тому і повторює двічі: «Голосом моїм» і «голосом моїм».
«Розповім Йому всі печалі мої і скорботу мою Йому сповіщу» (Пс. 141, 2). Чи бачиш душу, вільну від будь-чого життєвого? Не до людей він звертався, не від них шукав допомоги, а до нездоланної допомоги, до небесної помочі. Далі, бажаючи виразити напружену увагу і полум’яну старанність, яку він мав, використовує вислів «розповім», тобто виллю все щиро. Звідси ми повчаємося, що скорбота сприяє чималій мудрості. Такими є плоди скорботи. Тому нехай ніхто не уникає її. Вона приносить двояку користь: по-перше, робить нас більш ревними й уважними; по-друге, дає нам чимале право на те, щоби бути вислуханими. Тому і пророк не сказав: правду мою або добрі діла мої, але «скорботу мою», оскільки і вона була чималим захистом для нього.
Тому й Ісая говорить: «Утішайте, утішайте народ Мій, — говорить Бог ваш; говоріть до серця Єрусалима і сповіщайте йому, що сповнився час боротьби його, що за неправди його зроблено відкуплення, тому що він від руки Господа прийняв удвічі за всі гріхи свої» (Іс. 40, 1-2). І Павло: «Віддати сатані на виснаження плоті, щоб дух спасся» (1 Кор. 5, 5). І далі в посланні до коринфян говорить: «Через це багато серед вас немічних і недужих і чимало вмирає. Бо коли б ми судили самі себе, то б не були судимі. Будучи ж судимі, караємось від Господа, щоб не бути засудженими зі світом» (1 Кор. 11, 30-32). І Авраам сказав до багача: «Чадо! Згадай, що ти одержав уже блага твої за життя твого, а Лазар — тільки зло; отже, тепер він тут тішиться, а ти страждаєш» (Лук. 16, 25). І Давид, коли Сімей проклинав його, сказав: «Якщо мій син, який вийшов із стегон моїх, шукає душі моєї, тим більше син веніамитянина; залиште його, хай лихословить, тому що Господь повелівав йому; може, Господь зглянеться на приниження моє і віддасть мені Господь благістю за теперішнє його лихослів’я» (2 Цар. 16, 11). І скрізь у Писанні ми знаходимо, що ті люди, які із вдячністю переносять скорботи, не тільки покривають безліч своїх гріхів, але й завдяки цьому отримують чималу відвагу перед Богом.
«Коли знемагав у мені дух мій, Ти знав стежки мої. На дорозі, де ходив я, поставили сіть на мене» (Пс. 141, 3). Саме тоді, коли малодушні люди падають, а багато хто і вимовляє блюзнірські слова, якраз тоді він і виявляє мудрість, повчаючись так налаштовувати себе завдяки скорботі. Тому, коли ти бачиш, що хто-небудь під час скорботи зневірюється або вимовляє якісь непристойні слова, то причиною цього вважай не скорботу, а легкодухість того, хто говорить, бо скорбота, за своєю сутністю, зазвичай приводить до протилежного: до уваги, до душевного упокорення, глибоких роздумів, до успіхів у благочесті. Тому Павло і говорить: «Від скорботи походить терпіння, від терпіння — досвідченість» (Рим. 5, 3-4). Якщо ж юдеї під час скорботи ремствували, то це нарікання походило не від скорботи, а від їхнього безумства. Святі, коли зазнавали скорботи, то від цього ставали ще більш славними і мудрими. Тому і сам пророк говорив: «Благо мені, що Ти упокорив мене, щоб я навчився заповітів Твоїх» (Пс. 118, 71). І Павло: «Але Господь сказав мені: «Досить для тебе благодаті Моєї, бо сила Моя виявляється в немочі». І тому я значно охочіше буду хвалитися немочами своїми, щоб перебувала в мені сила Христова. Тому я себе почуваю добре в немочах, у кривдах, у нестатках, у гоніннях, в утисках за Христа, бо, коли я немічний, тоді сильний» (2 Кор. 12, 9-10).
Тож бачиш, як і пророк більше підбадьорюється у скорботі, звертається до Бога, прихиляється до Нього з більшою силою в самій глибині зла (а це й означають слова «коли знемагав у мені дух мій»), і стає особливо ревним? Слова: «Ти знав стежки мої» інший перекладач (Симмах) передав так: «Бо Ти знаєш стежки мої». «Дивився я навкруги — і ніхто не впізнавав мене. Не стало захисту, і ніхто не дбав про душу мою» (Пс. 141, 4). Тут він вказує на велике горе, безліч бід та підступи ворогів, як вони приступали і наближалися, бажаючи скинути його, і, що було особливо важким, у нього не тільки не було помічників або співробітників, але навіть «ніхто не впізнавав мене». Цим вказується на цілковиту пустелю, абсолютне відчуження всіх. І справді, мало хто наважується бути присутнім і допомагати в бідах, особливо тоді, коли нещастя загрожують небезпекою. Однак це не тільки не пошкодило пророкові, а принесло йому ще більшу користь, наблизивши його до Бога.
2. Так і ти, улюблений, коли бачиш збільшення бід, не сумуй, а ще більше підбадьорюйся. Бог допускає їх для того, щоби прогнати твою безпечність, щоби пробудити тебе від сну. Тоді все зайве відсікається, тоді все життєве забувається, тоді людина робиться більш ревною в молитві, більш старанною до милостині та поміркованою до черева, і всяка пристрасть тікає від скорботи і легше перемагається. Так і на початку Бог віддав нас труднощам і скорботі, бажаючи не покарати нас, хоч виніс вирок у вигляді покарання, а щоби напоумити нас і зробити кращими. Якщо і тепер, коли нас оточують скорбота і життя наповнене трудами, панує таке нечестя, то до чого б дійшло зло, якби їх не було? І хіба дивним є те, що скорбота служить благом для душі, якщо вона є благом і для тіла? Пересичувати тіло насолодою — шкідливо. Так і прикрощі, коли оточують нас зі всіх боків, примушують бути пильними. І коли ми уважні, то не терпимо від них жодної шкоди. Тому і говорить хтось: «Знай, що ти серед сітей ідеш і по зубцях міських стін ходиш» (Сир. 9, 18). І псалмоспівець говорить: «На дорозі, де ходив я, поставили сіть на мене». А коли хтось сприйме ці слова у переносному значенні, то зрозуміє, що так чинить диявол, влаштовуючи підступи не здалека, а приховуючи їх близько.
Ось тому з нашого боку і потрібна неабияка пильність. Він приховує свої сіті: в милостині — пихатість, у пості — гордість, — приховує не на будь-яких інших шляхах, а саме на тих, якими ми ходимо, що і є особливо важким. «Не стало захисту». Поглянь на нове збільшення бід. Пророк показує, що не тільки сіті були розставлені на його дорозі, не тільки не було кому допомогти чи бодай такого, хто б знав про це, але й не було засобу, який ще залишився для спасіння, — шукати спасіння у втечі, — нічого зручного вже не залишалося для нього. Так він був укинутий у глибину прикрощів, опинився у неминучому горі, однак не зневірявся. «І ніхто не дбав про душу мою», тобто не було захисника, помічника.
Що ж він? Серед таких бід і труднощів чи зневірився у спасінні? Ні. Він тут же звертається до Бога і говорить: «Я до Тебе взивав, Господи, і казав: Ти — надія моя і доля моя на землі живих» (Пс. 141, 5). Чи бачиш бадьорість душі? Біди не здолали його, а ще більш окрилили, і, перебуваючи у важких обставинах, він знайшов непереможну правицю, всемогутню силу і полегшення у труднощах. «І казав: Ти — надія моя». Все людське, каже, стає марним. Буря настільки перевершує всякі старання, що жодний талант не може уникнути корабельної аварії. Але, хоч немає будь-якої надії на людей, і всі ми у безнадійному становищі, однак для Тебе все є легким, і тому ми не втрачаємо надії на Тебе. «Ти — надія моя і доля моя на землі живих», тобто Ти Сам — моя доля, мій скарб, моє багатство, моє все. «На землі живих». Землею живих він тут називає свій край, і навпаки, вавилонську неволю він часто називає пеклом і смертю. Оскільки на чужій землі не звершувалося звичайне богослужіння, а тут священнодійства звершувалися, тому він говорить: «Доля моя на землі живих». Ти завжди, каже, був зі мною, вибрав мене Собі на землі живих, тому я особливо відданий Тобі.
«Вислухай моління моє, бо я дуже знесилений; спаси мене від гонителів моїх, бо вони сильніші за мене» (Пс. 141, 6). Чи бачиш, як він і тут подає для свого захисту те, що говорив перед цим, тобто те, що він «дуже знесилений», отримав надмірні покарання за гріхи. Вислів «дуже» означає не скаргу на події, а скорботу і виснаження страдника. Якщо дивитися на тягар гріхів, то це приниження не буде великим, а коли на немічність страдника, то воно велике, надмірне. Бог ніколи не вимагає покарання, яке було б рівне тягарю гріхів. Якщо ж для стражденних воно здається нестерпним, то це залежить не від суті справи, а від немічності тих, які це переносять. «Спаси мене від гонителів моїх, бо вони сильніші за мене». Ось й інша причина спасіння — злі підступи нападників тоді, коли він перебуває у великому виснаженні. «Виведи з в’язниці душу мою, щоб славити ім’я Твоє. На мене чекають праведники, поки явиш мені милість Твою» (Пс. 141, 7). «Славити» тут сказано замість дякувати. Значення його слів таке: визволи мене від бід. В’язницею ж він називає тут найжахливіші біди.
3. «Славити ім’я Твоє». Важливо, живучи в щасті, не забувати про отримані благодіяння. Багато хто з людей під час скорботи буває старанним, а в щасті — байдужим. Інші в щасті бувають байдужими, а під час прикрощів зневірюються і падають духом. А пророк за тих й інших обставин незмінно зберігав благочестя, скорбота не доводила його до падіння, а ще більше спонукала до прохання і молитви. І щастя не розслабляло його, і тоді він був готовий дякувати.
«На мене чекають праведники, поки явиш мені милість Твою». Інший перекладач (Симмах): «Будуть увінчані праведники, коли явиш мені милість Твою». Що це означає? І праведникам, каже, це принесе користь — вони будуть радіти, веселитися, тріумфувати, коли побачать моє визволення від бід. Душі святих є такими, що вони і стражденним співчувають, і щасливим не заздрять, але радіють, веселяться, тішаться, коли бачать тих, які отримують благодіяння, як і Павло заповідав: «Радійте з тими, хто радіє, і плачте з тими, хто плаче» (Рим. 12, 15). Це — немала чеснота. Багато хто радіє, коли інші падають, і заздрять, коли вони піднімаються, віддаючись тій і другій пристрасті через жорстокість і нелюдяність. Але не такими є праведники. Вони вільні від тієї й іншої пристрасті, милостиві і людинолюбні, вони придбали чесноти, які протилежні до всього того. Як перші через свою жорстокість впадають у ту та іншу пристрасть, так останні через людинолюбство співчувають стражденним і радіють з тими, хто радіє. А чому він сказав: «Поки явиш мені»? Інший перекладач (невідомий) говорить: «Коли явиш мені благодіяння». Ще інші: «…явиш і винагородиш мене». Водночас вище він указав на скорботу та упокорення, а не на свої добрі справи, не на відвагу, що починається від діл. За що ж він просить для себе винагороди? За дні упокорювання. І це є важливою справою — переносити скорботу із вдячністю. Тому він і називає нагороду за це подякою.
Так і ми не будемо сумувати під час скорботи, а будемо молитися, щоб не впасти у спокусу. А коли вона спіткала нас, то будемо приймати її. Так ми позбудемося властивих нам гріхів, а коли маємо деякі чесноти, то і їх робимо більш світлими. Це виявив на собі Іов, який саме тоді й просяяв.
Це є корисним і для тіла, і корисним не тільки для людей, але й для безсловесних тварин, і не тільки для тварин, але й для рослин. І землероби не дозволяють виноградникові та іншим деревам надмірно розростатися, а перешкоджають їхньому росту і, обрізуючи ножем, сконцентровують всю їхню силу в корінні, щоб воно, виснаживши всю силу на листя, не видавало непридатних плодів. Так буває і з людьми. Коли ревність витрачається на зайві справи, тоді душа стає безсилою для творіння зрілих і досконалих плодів благочестя. Те ж можна бачити і на воді. Стояча і нерухома вода є шкідливою, а та, що рухається, вичерпується і протікає, не тільки здорова, але її приємно і бачити, і торкатися, і пити. Труднощі нерідко змінюють і природу. Вода, яка прямує і тече вниз, коли зустрічає перешкоду, тоді підіймається вгору. Так буває і з людьми. Ті, які великодушно переносять біди, хоч би були досить низькими, земними і знехтуваними, стають більш високими й отримують від цього велику користь.
Знаючи це, будемо із вдячністю переносити біди, які спіткають нас, щоб і вони зробилися для нас більш легкими, і ми досягли майбутніх благ, яких щоби сподобитися всім нам через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, Якому слава і держава навіки-віків. Амінь.
Бесіда на псалом 140 | Зміст | Бесіда на псалом 142
