Бесіда на псалом 140
1. «Господи, взиваю до Тебе, вислухай мене. Почуй голос моління мого, коли взиваю до Тебе» (Пс. 140, 1). Можна сказати, що слова цього псалма знають усі й у всякому віці постійно співають їх, але їхнього значення не розуміють. Це заслуговує чималого осудження — щодня співати й устами вимовляти слова, а не прагнути вникнути думкою, що містять у собі ці слова. Хто бачить чисту і прозору воду, той не може втриматися, щоб не наблизитися, не взяти й не напитися її; і хто часто ходить на луг, той не може йти звідти, не зібравши декілька квітів. А ви, продовжуючи повторювати цей псалом з раннього віку до глибокої старості, знаєте тільки його слова: сидите біля закритого скарбу, носите із собою закритий гаманець і навіть задля цікавості ніхто з вас не прагнув довідатися, що означають ці слова, ніхто не досліджував, не вникав. Але ж не можна сказати, щоби цей псалом був зрозумілий і всіх схиляв до сну, що в ньому нічого досліджувати, оскільки все є очевидним.
Ні, він незрозумілий і в змозі розбудити того, хто засинає, і навіть того, хто вже міцно спить. Що означає, наприклад, «не відхили серця мого до слів лукавих» (Пс. 140, 4)? Що означає «нехай навчає мене праведник милістю, нехай і викриває мене» (Пс. 140, 5)? А далі наступне скажи мені, хіба не темніше за всяку темряву: «І молитва моя проти злодіянь їхніх. Пожерла земля в безодні суддів їхніх. Почуті ж були слова мої як переможні» (Пс. 140, 6-7)? Однак, незважаючи на те, що в цьому псалмі стільки незрозумілого, багато хто пробігає його без уваги, ніби якусь пісню. Та щоб, надто захопившись доріканнями, не зробити свої слова важкими, приступимо до пояснення сказаного.
Слухайте уважно, бо я думаю, що отці встановили читати цей псалом кожного вечора не даремно і не тільки задля слів, які є в ньому: «Піднесення рук моїх — як жертва вечірня» (Пс. 140, 2). Такі ж слова зустрічаються і в інших псалмах, як наприклад: «Увечері, і вранці, й опівдні буду благати й молити, і Він почує голос мій» (Пс. 54, 18); і далі: «Твій день і Твоя ніч» (Пс. 73, 16); і ще: «Звечора плач, а на ранок — радість» (Пс. 29, 6). Багато можна знайти псалмів, які відповідають вечірньому часу. Отже, не тому отці вибрали цей псалом, а заповідали читати його як деякі спасенні ліки і засіб для очищення від гріхів, щоб усе, чим би ми не осквернилися впродовж дня, знаходячись на площі або вдома, або в будь-якому іншому місці, із настанням вечора очистилися за допомогою цієї духовної пісні. Вона є ліками, які винищують все подібне.
Таким є і ранішній псалом (ніщо не перешкоджає нам коротко згадати і про нього), він запалює любов до Бога, зворушує душу і, сильно запаливши її і наповнивши неабияким смиренням і любов’ю, в такому настрої дозволяє приступати до справ. Подивимося ж, із чого він починається і чого научає нас. «Боже, Боже мій! До Тебе зранку лину я, жадає Тебе душа моя» (Пс. 62, 2). Чи бачиш, як він висловлює слова запаленої душі? А де є любов до Бога, звідти тікає всяке зло; де є пам’ять про Бога, там забуття гріхів і припинення зла. «Як у святиню явився я до Тебе, щоб бачити силу Твою і славу Твою!» (Пс. 62, 3). Що означає: «як»? З такою, каже, відданістю, з такою любов’ю, щоби бачити славу Твою, яку можна бачити скрізь на землі. Але щоб ми, залишивши те, що знаходиться під руками, не зайнялися стороннім, тому посилаємо слухача до того, що сказано про цей псалом, а самі повернемося до запропонованого тепер.
Що ж говорить пророк? «Господи, взиваю до Тебе, вислухай мене». Скажи мені, що ти говориш? Невже тому, що ти звернувся, вимагаєш бути вислуханим і вказуєш на цю причину, як на достатню, щоби бути почутим? Отже, тепер потрібні люди з гучним і сильним голосом? Але це було би безпідставним. Чим завинив той, у кого голос слабкий і тихий та мова повільна? Хіба не таким був Мойсей, однак він був почутий скоріше за всіх? Хіба не більш за всіх волали юдеї, однак Бог не слухав їхні молитви? Сильний і слабкий голос — це досконалість і недолік природи, але це не служить причиною для того, щоби бути почутим чи непочутим, бо це не заслуговує ані похвали, ані осуду. Неабиякою природною досконалістю володіють і нечестиві люди. Хіба Авесалом не був вродливим і прекрасним, і хіба аж до кучерів волосся не була краса тіла його? І що ж? А Єлисей хіба не був лисим, що аж діти сміялися над ним? Але ані першому краса не принесла жодної користі, ані другому неблаговидність не заподіяла шкоди.
Але що я говорю про слабкий голос чи повільну мову, коли були вислухані і Мойсей, який мовчав, й Анна, яка не говорила? А звертаючись до юдеїв, Бог сказав: «Коли ви примножуєте моління ваші, Я не чую» (Іс. 1, 15). Що ж виражає псалмоспівець словами: «Господи, взиваю до Тебе, вислухай мене»? Він тут має на увазі внутрішнє волання, яке вимовляє гаряче серце й упокорений дух, яке і Мойсей вимовляв та був почутий. Як людина, що волає голосом, напружує всю свою силу, так і волаючий серцем напружує весь свій розум.
2. Такого волання вимагає Бог, волання, яке йде від серця і не дозволяє співаючому позіхати і розважатися. Але Він вимагає не тільки такого волання, а й молитви до Нього. Є багато людей, які стоять і не волають до Бога; їхні вуста волають до Бога і вимовляють ім’я Боже, а розум не розуміє жодного слова. Така людина не волає, хоч і голосно вимовляє слова, і не молиться Богові, хоч і здається такою, що молиться Йому. Не таким був Мойсей. Він волав і був почутий, тому і Бог сказав йому: «Чого ти волаєш до Мене?» (Вих. 14, 15). І він отримував бажане не тільки тоді, коли волав, але й тоді, коли мовчав, оскільки виявлявся гідним, щоби бути почутим. Якщо хочеш побачити і грішників, які старанно молилися, голосно волали й отримували те, що просили, то поглянь на блудницю, яка молилася мовчки, поглянь на митаря, який отримав виправдання завдяки єдиній молитві. Так волає і псалмоспівець, а тому й говорить: «Господи, взиваю до Тебе, вислухай мене», — тому і просить бути почутим.
«Коли взиваю до Тебе». Зверни увагу й на іншу гідність його молитви. Він просить бути вислуханим не тільки тому, що щиро молиться, але й тому, що приносить молитву, гідну невсипущих Божих очей. Яка ж це молитва? Та, коли моляться не проти ворогів, не ради багатства і прибутку, не ради влади і слави чи про дещо із благ тлінних, а про блага нетлінні й вічні. «Шукайте ж, — говорить Господь, — спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам» (Мф. 6, 33). «Коли взиваю до Тебе». Чи бачиш, як він бажає, щоб і ми волали зі щирістю, з ревністю? Адже саме в цей час диявол влаштовує нам підступи. Він знає, що молитва є найбільшою зброєю і що, хоч би ми були грішниками і гідними засудження, однак зможемо вчинити багато чого, коли будемо молитися з ревністю і згідно із законами Божими. Тому він тоді і прагне навіяти на нас байдужість і вселити порочні думки, щоби зробити для нас молитву безплідною.
Знаючи це, ми повинні охороняти від нього нашу старанність і ніколи не молитися проти ворогів, а наслідувати апостолів. Вони, зазнавши тисячі прикрощів, перебуваючи в кайданах, наражаючись на надзвичайну небезпеку, вдавалися до молитви і говорили: «Споглянь на погрози їхні». А далі що? Не говорили: знищ або вбий їх, як багато хто часто говорить з прокляттям; ні, а що? «Дай рабам Твоїм зі всією сміливістю промовляти слово Твоє». Як і яким чином? Чи не через убивство супротивників? Чи не знищенням і вигубленням їх? Ні. А як? «Коли Ти простягаєш руку Твою на те, щоб зцілення і знамення, й чудеса творилися іменем Святого Сина Твого Ісуса» (Діян. 4, 29-30). Чи бачиш молитву, наповнену мудрістю, в якій і після таких прикрощів не випрошується будь-якого покарання для ворогів? Але так молилися вони, ще будучи живими і маючи дихання, а Стефан, уже покидаючи це життя, не тільки не просив зла для ворогів, а старався і тих, які кидали в нього каміння і вбивали його, своєю молитвою спасти від гніву Божого за таке їхнє беззаконня і волав: «Господи, не вважай їм це за гріх!» (Діян. 7, 60).
Яке ж може бути прощення, яке виправдання для тих, які моляться проти ворогів? Як може бути почутою така молитва, коли вона підноситься всупереч заповідям Божим? Тож не будемо навіть говорити чогось подібного. Ми не тільки не повинні молитися проти ворогів, але навіть маємо знищувати в собі гнів проти них. Тому і говорить Апостол: «Бажаю, щоб на всякому місці мужі підносили молитви, підіймаючи чисті руки без гніву та сумніву» (1 Тим. 2, 8). Тобто, якщо ти маєш ворога, то відкинь гнів і тоді вже приступай до Господа, і не тільки вустами не говори нічого проти нього, але і душу очисти від цієї отрути. Якщо такою буде твоя молитва, якщо ти щиро будеш закликати Бога, то ти будеш вислуханий ще до того, як завершиш молитву. Цього і просить псалмоспівець, коли говорить: «Почуй голос моління мого, коли взиваю до Тебе». І Сам Бог обіцяв це: «Ти взиватимеш, — говорить, — і Він скаже: «Ось Я!» (Іс. 58, 9).
«Нехай стане молитва моя, як кадило перед Тобою; піднесення рук моїх — як жертва вечірня» (Пс. 140, 2). Інший перекладач (невідомий, про якого згадує Ориген в «Екзаплах») пише: «…як дар вечірній». Чого хоче навчити нас пророк, коли говорить про жертву вечірню? У старовину було два жертовники: один зроблений із міді, другий — золотий; перший був всенародний, призначений майже для всіх жертв народу, а другий знаходився в святилищі перед завісою. Але, щоби сказане нами було більш зрозумілим, тому постараємося висловити це спочатку. У юдеїв у давнину був храм сорок ліктів завдовжки, а завширшки — двадцять. Десять ліктів цієї довжини відділялося всередині завісою, і відокремлена частина називалася святе-святих, а те, що знаходилося перед завісою, — просто святе. І все сяяло золотом.
3. Деякі говорять, що і верхня дошка (того жертовника) була виготовлена із золота. Туди входив тільки первосвященик один раз на рік; там знаходився і кивот, і херувими. Там стояв і золотий жертовник, на якому приносився фіміам, і який був влаштований не для будь-чого іншого, а тільки для кадіння. Це відбувалося один раз на рік. У зовнішньому ж храмі знаходився жертовник мідний, на ньому кожного вечора приносився і спалювався агнець. Це називалося жертвою вечірньою, оскільки була і ранішня жертва, і двічі на день необхідно було запалювати жертовник у храмі, окрім інших жертв, які приносилися від народу. Священикам було наказано і встановлено законом, якщо ніхто не приносив жертви, власне від себе приносити і спалювати одного агнця вранці й одного ввечері. Перша жертва називалася ранішньою, а друга — вечірньою. Так робити було заповідано Богом, Який цим повчав, що служити Йому необхідно постійно: і на початку, і на завершенні дня.
Така жертва і таке кадіння завжди були приємними для Бога, а жертва за гріхи інколи була приємною, а інколи неприємною, зважаючи на те, чи ті, які приносили, були схильними до чеснот, чи до безчестя. Навпаки, те, що приносилося не за гріхи інших, а як узаконене священнодійство і звичайне служіння, — це завжди було приємним.
Отже, псалмоспівець просить, щоб його молитва була такою, як ця жертва, не осквернена будь-якою нечистотою того, хто приносить, як чистим і святим є це кадіння. Таким проханням він повчає і нас приносити молитви чисті і приємні. Такою є правда. Гріх, навпаки, смердючий. Ось тому, показуючи сморід гріха, він же говорить: «Бо беззаконня мої перевищили голову мою і, як тягар великий, пригнітили мене» (Пс. 37, 5). Як фіміам сам по собі є добрим і приємним, але особливо він видає пахощі тоді, коли його покладають на вогонь, так і молитва сама по собі є доброю, але кращою і приємнішою є тоді, коли приноситься від душі, яка полум’яніє ревністю, коли душа стає кадилом і розпалює в собі сильний вогонь. Фіміам не кладеться до того, аж поки не буде розкладений вогонь чи розгориться вугілля, так і ти роби з душею: спочатку запалюй її ревністю, а тоді вже покладай у неї молитву.
Пророк просить, щоби його молитва була, як кадило, а піднесення рук, як жертва вечірня, бо те й друге приємне Богові. Як? Якщо те й друге буде чистим, якщо те й друге буде непорочним: і язик, і руки — ці чистими від пожадливості та розкрадання, а той вільний від лихослів’я. Як у кадилі не повинно бути нічого нечистого, а тільки вогонь і фіміам, так і вуста не повинні вимовляти жодного поганого слова, а тільки слова, сповнені святості і хвали. Так само і руки повинні бути кадилом. Тож нехай будуть твої вуста кадилом, і гляди, щоб не наповнювати їх гноєм. Так чинять ті, які вимовляють соромливі і нечисті слова.
Чому ж псалмоспівець не сказав: жертва ранішня, але вечірня? Мені здається, що це сказано без вибору. Якби він сказав: ранішня, то цікавий запитав би: чому він не сказав: вечірня? А коли хтось хоче чути не тільки із цікавості, то скажу, що ранішня жертва ще чекає вечірньої, а вечірня завершує собою священнодійства, і після її звершення денне служіння не залишається ніби незавершеним, — воно вже звершилося й отримало своє завершення. А що означає піднесення рук під час молитви? Оскільки руки служать знаряддям при звершенні багатьох злих справ, а саме: побоїв, убивств, розкрадання, пожадливості, то саме тому нам і дається наказ підносити їх, щоби служіння в молитві було для них перешкодою для зла і стриманістю від безчестя, щоби ти, маючи намір украсти чи привласнити що-небудь, або вбити іншого, пригадав, що будеш підносити свої руки, мовби заступниками перед Богом, і ними приносити духовну жертву, а тому не осоромлював їх і не робив їх безмовними через служіння безчесним справам.
Отже, очищай їх милостинею, людинолюбством, допомогою тим, хто її потребує, а вже потім піднось їх у молитві. Якщо ти не дозволяєш собі приступати до молитви із невмитими руками, то тим більше не повинен бруднити їх гріхами. Якщо ти боїшся меншого, то тим більше бійся більшого. Молитися із невмитими руками не так непристойно, а простягати руки, які забруднені безліччю гріхів, — це викликає великий гнів Божий.
4. Так само ми повинні думати і про вуста, і про язик, маємо тримати їх неприступними для безчестя і такими використовувати для молитви. Якщо той, хто має золоту посудину, через її коштовність не зважиться взяти для низького вжитку, то тим більше ми, маючи вуста цінніші за золото і перли, не повинні бруднити їх безсоромними, мерзотними, образливими і лайливими словами. Не на мідному і не на золотому жертовнику ти приносиш кадіння, а на незрівнянно ціннішому, — в храмі духовному. Там бездушна речовина, а в тобі перебуває Бог, ти — член і тіло Христове.
«Постав, Господи, охорону вустам моїм і двері огорожі в устах моїх» (Пс. 140, 3). Виблагавши у Господа, щоби молитва його була почута і була приємною, поглянь, яке перше прохання приносить пророк, яке моління. Він не сказав: дай мені багатство, дай мені почесті від людей, дай мені перемогу над ворогами, дай мені дітей, — нічого такого він не просить, але, залишивши все це лежати на землі, просить того, чого потрібно просити у Бога. Як, скажеш, хіба не потрібно просити благ тілесних? Потрібно, але помірно, як говорив Яків: «Якщо [Господь] Бог дасть мені хліб їсти й одяг одягнутися» (Бут. 28, 20), і як Христос заповідав нам молитися: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні» (Мф. 6, 11). Однак перш за все ми повинні просити благ духовних. Так чинить псалмоспівець: «Постав, — каже, — Господи, охорону вустам моїм». Чи бачиш його мудрість? Чи бачиш його смирення? З чого він починає прохання? Із найбільшої серед добрих справ, яка, будучи знехтуваною, стає причиною всіх лих, а будучи ревно виконаною, — причиною благ.
Справді, чимало зла завдає балакучість язика і, навпаки, його стриманість — багато добра. Як немає жодної користі від дому, міста, стін, дверей, воріт, коли біля них нема вартових і людей, які знають, коли потрібно їх замикати і коли відчиняти, так не буде користі і від язика та вуст, якщо розум не буде поставлений так, щоби належно і з великою пильністю розкривати і закривати їх, і вказувати, що потрібно говорити, а що тримати всередині. «Багато хто упав від вістря меча, — говорить Премудрий, — але не стільки, скільки полягло від язика» (Сир. 28, 21). І Христос говорить: «Не те, що входить в уста, оскверняє людину, а те, що виходить з уст, оскверняє людину» (Мф. 15, 11). І знову (Премудрий): «Для слів твоїх зроби вагу і міру, і для вуст твоїх — двері і замок» (Сир. 28, 29). Псалмоспівець же, знаючи, що ця справа є досить важкою, додає молитву і закликає на поміч Бога. Однак і Премудрий виражає те ж саме, коли говорить: «Хто дасть мені варту до вуст моїх?» (Сир. 22, 31). І ми повинні зі свого боку виконувати належне, тому він і висловлює це у вигляді заповіді: «Зроби для вуст твоїх — двері і замок». Але, щоб наша старанність звершилася насправді, потрібно просити допомоги і від Бога.
Тож будемо постійно берегти свої вуста, поставивши розум, мов замок, але не для того, щоб вони були постійно замкненими, а щоб відкривалися в належний час. Іноді мовчання більш корисне, ніж слова, а іноді слова кращі за мовчання. Тому Премудрий і говорить: «Час мовчати, і час говорити» (Еккл. 3, 7). Якби вустам належало бути постійно відчиненими, то для них не потрібні були б двері; а коли б їм належало бути постійно зачиненими, то не потрібно було б їх оберігати. Для чого берегти те, що замкнене? Для того двері й сторожа, щоб ми робили все в належний час. А інший говорить: «Для слів твоїх зроби вагу і міру» (Сир. 28, 29), вимагаючи цим ще більшої чіткості, — щоб ми не тільки вимовляли необхідні слова, а вимовляли із належною ретельністю, так би мовити, зважували й обмірковували їх. Якщо ми так ставимося до золота і речей тлінних, то тим більше так необхідно ставитися до слів, — щоби в них не було ні недоліку, ні надмірності.
Ось тому і говорить Премудрий: «Не утримуй слова, коли воно може допомогти» (Сир. 4, 27). Чи бачиш час для бесіди? А в іншому місці, вказуючи на час мовчання, говорить: «Якщо маєш знання, то відповідай ближньому, а якщо ні, то рука твоя нехай буде на вустах твоїх» (Сир. 5, 14). І далі: «Багатомовний стане огидним» (Сир. 20, 8). «Краще людина, яка приховує свою дурість, ніж людина, яка приховує свою мудрість» (Сир. 20, 31). «Вислухав ти слово, нехай помре воно з тобою: не бійся, не розірве воно тебе. Дурний від слова терпить таку ж муку, як та, що народжує, — від немовляти» (Сир. 19, 10-11). Далі говорить і про міру слів: «Говори, юначе, якщо потрібно тобі, тільки слова два, коли тебе запитують, говори головне, багато у небагатьох словах. Будь, як знавець і водночас як той, хто вміє мовчати» (Сир. 32, 9-10). Справді, потрібна чимала обачність для того, щоби, володіючи язиком, використовувати його абсолютно безпечно. Тому він і говорить ще: «Буває викриття, але не вчасне, і буває, що хтось мовчить, — і він розсудливий… Хтось мовчить — і виявляється мудрим» (Сир. 19, 28; 20, 5). Потрібно не тільки мовчати і говорити своєчасно, але й із великою благодаттю, тому Павло і говорить: «Слово ваше нехай буде завжди з благодаттю, сіллю приправлено, щоб ви знали, як відповідати кожному» (Кол. 4, 6).
Подумай, що це — орган, яким ми розмовляємо з Богом, яким підносимо Йому хвалу; це — орган, яким ми приймаємо страшну Жертву. Вірні знають, про що я кажу. Тому потрібно, щоб він був чистим від будь-якого осудження, зневаги, лихослів’я, наклепу. Якщо в нас народжується будь-яка погана думка, то потрібно заглушити її всередині і не допускати, щоб вона переходила в слова. Якщо легкодухість примушує тебе ремствувати, то потрібно знищити і цей корінь, тримати двері міцно і суворо стерегти. І нечестивим бажанням не потрібно дозволяти народжуватися, а ті, які народжуються, виривати всередині і висушувати в самому корені.
5. Так оберігав язик Іов, тому він і не вимовив жодного негідного слова, а більше мовчав; а коли необхідно було відповідати дружині, то вимовляв слова, сповнені мудрості. Тільки тоді слід говорити, коли слова є кориснішими за мовчання. Тому і Христос сказав: «За всяке пусте слово, яке скажуть люди, вони дадуть відповідь у день судний» (Мф. 12, 36). І Павло: «Ніяке гниле слово нехай не виходить з уст ваших» (Еф. 4, 29). А як можна берегти ці двері в безпеці і берегти суворо, то послухай про це іншого, який говорить: «Всяка бесіда твоя — у законі Всевишнього» (Сир. 9, 20). Якщо ти навчишся не говорити нічого зайвого, а будеш постійно захищати свої думки й уста через спілкування із Божественним Писанням, тоді твій захист буде міцніший за адамант.
Є багато шляхів загибелі через уста. Наприклад, коли будь-хто лихословить, коли насміхається, коли займається марнослів’ям, коли вихваляється, як фарисей, який, не маючи огорожі у своїх устах, декількома словами вилив усе, що було в ньому всередині, а тому, як дім без дверей, не маючи можливості зберегти ті скарби, які знаходилися в ньому, раптом зробився бідним. Поглянь, як інший загинув через пихатість, коли сказав: «Зійду на небо, вище за зірки Божі піднесу престіл мій» (Іс. 14, 13). А юдеї іноді за те, що раділи із нещастя ближнього, чули: «Ви прогнівляєте Господа словами вашими і говорите: «Всякий, хто робить зло, хороший перед очима Господа»; іноді викривалися за те, що ремствували і говорили: «І нині ми вважаємо гордовитих щасливими: краще влаштовують себе ті, що чинять беззаконня, і хоч спокушають Бога, але залишаються цілими» (Мал. 2, 17; 3, 15). Так написано в книзі. Інші загинули через нарікання, як говорить Павло: «Не нарікайте, як деякі з них нарікали і загинули від всегубителя» (1 Кор. 10, 10). Коли ж нарікали? Тоді, коли говорили: «Хіба немає гробів у Єгипті, що ти привів нас помирати в пустелі?» (Вих. 14, 11). Інші — через насмішки: «І сів народ їсти й пити, а після став грати» (Вих. 32, 6). Інші — через лихослів’я: «Всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду; а хто скаже на брата свого: «Рака», — підлягає синедріону» (Мф. 5, 22). Ще інші, їх набагато більше, не зберігши своїх уст, загинули іншим чином.
Якщо ти хочеш чути, як деякі гинули і через несвоєчасне мовчання, то я покажу тобі. «Коли Я скажу беззаконникові: «Смертю помреш», а ти не будеш напоумляти його і говорити, щоб застерегти беззаконника.., — говорив Господь, — Я стягну кров його від рук твоїх» (Єз. 3, 18). А інший — через те, що говорить будь-кому все без розбору і розкидається тим, що йому довірено. «Не давайте святого псам, — сказав Господь, — і не кидайте перлів ваших перед свинями» (Мф. 7, 6). Інший — через сміх, тому і сказано: «Горе вам, що смієтеся тепер, бо будете плакати і ридати» (Лук. 6, 25). Чи бачиш, як гублять уста?
І навпаки, поглянь, як спасають уста. Чи бачив ти фарисея, який загинув через них? Поглянь на митаря, який спасся через них. Чи бачив іноплемінника, який зазнав покарання через пихатість? Подивися на смиренного праведника, який сказав: «Я — порох і попіл» (Бут. 18, 27). Чи бачив того, який тішився із чужого лиха і за це осуджений і покараний? Подивися на співчутливого, який отримав спасіння, бо сказано: «На чолах людей скорботних, що зітхають за своїми мерзотами, що звершуються серед нього, зроби знак» (Єз. 9, 4). Тому і Павло говорить: «Радійте з тими, хто радіє, і плачте з тими, хто плаче» (Рим. 12, 15). Якщо ти, каже, не можеш зробити будь-чого іншого, то подай чималу втіху своїм співчуттям тому, хто нарікає. Чи бачив того, хто сміється і за те засуджений на плач? Подивися на скорботного, який отримує втіху. «Блаженні ті, що плачуть, — сказав Господь, — бо вони втішаться» (Мф. 5, 4).
Чи бачив тих, які нарікають і за те покарані? Подивися на вдячних, які спасаються. «Благословенний Ти, Господи Боже, — говорить пророк, — хвальне і прославлене ім’я Твоє повіки. Бо праведний Ти у всьому, що вчинив з нами». І дещо далі: «Ти звершив істинні суди у всьому, що навів на нас» (Дан. 3, 26-27, 28). Ті говорили: «Всякий, що робить зло, добрий перед очима Господа» (Мал. 2, 17), а ці навпаки: «Чистим очам Твоїм не властиво дивитися на злодіяння» (Авв. 1, 13). Ті ублажали негідних: «Краще влаштовують себе ті, що чинять беззаконня» (Мал. 3, 15), а цей звеличує тих, які отримують допомогу від Бога: «Блаженний народ, — каже пророк, — у якого Господь — Бог його» (Пс. 143, 15); і ще: «Не ревнуй злочинцям і не май заздрощів до тих, що чинять беззаконня» (Пс. 36, 1).
Чи бачив ти, як святі та деякі інші заповідають перебувати непохитними у спокусах і самі такими перебувають? Послухай Якова, який говорить: «І дасть мені (Господь) хліб їсти й одяг одягнутися» (Бут. 28, 20), і Авраама, який говорить: «Навіть нитки і ременя від взуття не візьму» (Бут. 14, 23). І тоді, коли в небезпеці була цнотливість його дружини, коли йому загрожував голод, він не вимовив жодного негідного слова. Так само, коли син сказав йому: «Батьку мій!. . Ось вогонь і дрова, де ж агнець?», поглянь, з яким смиренням і мудрістю він відповідає: «Бог угледить Собі агнця» (Бут. 22, 7-8). При цих словах, які сказав його син, сам на сам, коли сама любов повинна була запалати із великою силою, саме тоді ані природа, ні співчуття не примусили його змінити намір. Щоби будь-хто не сказав, що він не плакав, соромлячись інших, тому він, відділившись від усіх і перебуваючи віч-на-віч, виявив настільки велику мудрість.
6. Чи бачив покараних за сміх? Подивися на тих, які спасаються сльозами і постом, згадавши про ниневітян. Чи бачив покараних за лихослів’я? Подивися на тих, які отримують нагороду за благі слова. «Той, хто благословляє тебе, буде благословенний, і хто проклинає тебе, проклятий» (Числ. 24, 9). «Благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить вас і гонить вас, щоб ви були синами Отця вашого Небесного» (Мф. 5, 44-45). Чи бачиш, що не потрібно ані цілковито замикати вуста, ані завжди розкривати їх, а потрібно знати час для того й іншого?
Знаючи це, і пророк сказав: «Постав, Господи, охорону вустам моїм і двері огорожі в устах моїх» (Пс. 140, 3). Яка ж це охорона, якщо не думка, яка грізно стоїть і тримає в руках вогонь, який готовий спалити тих, що використовують уста нерозсудливо? Її постав сторожем і вартовим, який погрожує совісті, і вона ніколи передчасно не відчинить двері, а тільки вчасно для користі і для незліченних благ. Тому і сказав хтось: «Пам’ятай про кінець твій і повік не згрішиш» (Сир. 7, 39). Чи бачиш, як і він подає таку ж думку? А я зробив її більш грізною, сказавши, що вона тримає в руках не тільки те, що відбувається при смерті, але й після смерті. Якщо так буде, тоді жодне зло не народиться в душі.
Порівняй з цим й інший вислів: «За всяке пусте слово» даси відповідь в день судний (Мф. 12, 36). Пригадай, що від цього і смерть появилася. Якби жінка не розмовляла зі змієм про те, про що розмовляла, якби не прийняла його слів, то і сама не зазнала б шкоди, і чоловікові не дала б плоду, і він не скуштував би. Кажу це не для того, щоб звинуватити язик і вуста, ні, а їхнє несвоєчасне використання, яке бере початок від байдужості розуму.
Є ще й інший шлях загибелі через уста, — коли бувають цілування ганебні й нечисті або підступні та облесливі. І на них поклади охорону. Таким, сповненим підступності, було цілування Юди. Але не таким є цілування Павла, коли він заповідає цілувати один одного. «Вітайте, — каже, — один одного цілуванням святим» (2 Кор. 13, 12). Не таким було цілування Давида з Іонафаном, а святим, чесним, наповненим щирою любов’ю (1 Цар. 20, 41). Таким же було цілування тих, які припадали на шию Павла і поцілували його (Діян. 20, 37). Тому і говорить пророк: «Постав, Господи, охорону вустам моїм і двері огорожі в устах моїх». Не просто двері, але додає: «…огорожі», щоб вони все охоплювали і зберігали в безпеці.
Є ще й інший вид загибелі через язик — це тоді, коли говорять: чому це так, для чого це так зроблено? Дорікаючи тим, які подають такі нерозсудливі запитання, Павло говорить: «А ти хто, чоловіче, що сперечаєшся з Богом?» (Рим. 9, 20). Однак необхідно охороняти не тільки вуста, але насамперед і думку. Тому і сказав хтось: «Хто приставить бич до помислів моїх, щоб вони не щадили провин моїх?» (Сир. 23, 2). Тому і Христос викорінює навіть внутрішні порочні помисли, коли говорить: «Всякий, хто погляне на жінку, жадаючи її, вже вчинив перелюб з нею» (Мф. 5, 28). Чи бачиш, як Він не дозволяє проростати чи навіть починатися ані похоті, ані гніву? «Всякий, хто гнівається на брата свого.., — говорить Він, — підлягає геєні вогненній» (Мф. 5, 22). Чимало сприяє безпеці й те, щоб не говорити багато, і тому сказано: «При багатослів’ї не минути гріха, а той, хто стримує вуста свої, — розумний» (Притч. 10, 19).
«Не відхили серця мого до слів лукавих — виправдовувати мої гріхи разом з людьми, що чинять беззаконня, щоб не став я спільником пристрастей їхніх» (Пс. 140, 4). Інший перекладач (Симмах) пише: «Не відхили серця мого до слів лукавих роздумувати про беззаконня». Чому пророк змінив порядок слів і сказав спочатку про вуста, а потім перейшов до серця? Він зробив це не даремно і не випадково. Як ті, що наглядають за в’язнями, які планують втечу, насамперед виставляють надійну охорону біля дверей в’язниці і про це особливо піклуються, бо коли це зроблено, тоді й решту зробити легко. Саме так чинить тут псалмоспівець і в своїй молитві мовби говорить: нехай будуть замкнені двері, тоді й негідні помисли швидко будуть приборкані. Тому він як на самому початку зупиняє ззовні вхід для помислів, так вириває і їхній злий корінь. «Не відхили, — каже, — серця мого до слів лукавих». І говорить так не тому, ніби Бог відхиляє, — такого не буде, — а в тому розумінні, щоб не допустив відхилитися, не допустив звернутися до безчесних помислів.
Справді, там, у серці, є джерело чеснот і безчестя. А які бувають «слова лукаві»? Багато і різні. Такими є слова тих, які влаштовують підступи, хулять Бога, відвертаються від чеснот, ганяються за безчестям, з охотою слухають про розбещені вчення і гріховне життя, — це слова, які беруть початок від великого безчестя. Але як є слова і помисли «лукаві», так є і слова життя. Тому учні і говорили до Христа: «Господи, до кого нам іти? Ти маєш слова життя вічного» (Ін. 6, 68). Словами життя називаються такі, які подають життя, словами спасіння називаються ті, які подають спасіння. Тому й говорить один Премудрий: «Не утримуй слова, коли воно може допомогти» (Сир. 4, 27). А «слова лукаві» роблять лукавими і тих, які їх вимовляють.
7. Як повітря буває шкідливим і заразливим, так і слова. Як повітря впливає на тіло, так і слова на душу, яка приймає їх. Тому пророк, продовжуючи, молиться і говорить: «Не допусти відхилитися туди». Чи бачиш, як він указує на вільний вибір душі, на те, що природа сама в собі не містить вади, а заражається нею, захоплюючись безпечністю?
«Виправдовувати мої гріхи разом з людьми, що чинять беззаконня». Саме це є шлях до погибелі, коли або сама душа, яка грішить, відкинувши страх, вигадує причини для безпечності, або коли дехто інший, бажаючи кого-небудь, хто вчинив перелюб, позбавити відчуття жалю, говорить:
— Хіба ти винен? Винна похіть.
Грішити — зло, але набагато тяжче зло — відмовлятися від вчиненого гріха. Саме це і є зброєю диявола. Так було і з первозданними людьми. Тоді, коли Адамові необхідно було зізнатися в гріху, він перекладає провину на дружину, а вона — на диявола. Тоді, коли необхідно було б говорити: «Ми згрішили, вчинили беззаконня», деякі не тільки не зізнаються, а ще й вигадують виправдання. Диявол, знаючи, що сповідання в гріхах — це позбавлення від гріха, схиляє душу до безсоромної впертості. Але ти, улюблений, коли згрішиш, говори: я згрішив. Немає нічого більш справедливого за таке виправдання. Цим ти умилостивиш Бога, цим і себе зробиш більш повільним на такі гріхи. А коли почнеш вишукувати безпідставні виправдання і звільняти душу від страху, тоді ще більше налаштуєш її знову вдаватися до тих же гріхів і неабияк прогнівиш Бога. Ні в кого із тих, які згрішили, не бракує безсоромних виправдань. Убивця може посилатися на свою дратівливість, злодій — на бідність, перелюбник — на похіть, ще інший — на владу. Але все це є необґрунтованими вигадками, в яких немає жодного поважного виправдання.
Не від цього беруть початок гріхи, а від волі тих, котрі грішать. А що це справді так, то я поясню зрозумілим прикладом. Якщо зустрічається якась людина, що живе у бідності, відчуває похіть, підвладна всім вимогам природи, однак не впадає в такі гріхи, то яке виправдання можуть мати вони? Добре сказав один Премудрий: «Хто приставить бич до помислів моїх і до серця мого наставника у мудрості, щоб вони не щадили провин моїх і не потурали оманам їх?» (Сир. 23, 2). Зверни увагу: Давид, коли згрішив, не виправдовується, а говорить: «Згрішив я перед Господом» (2 Цар. 12, 13). Хоч він міг би сказати: для чого ця жінка роздягалася, для чого милася перед моїми очима? Але він знав, що це було б необґрунтоване оправдання, і тому вдається до прямого виправдання і говорить: «Згрішив». Не так учинив Саул, але, будучи викритим за те, що звернувся до ворожки, сказав: «Тяжко мені дуже; филистимляни воюють проти мене» (1 Цар. 28, 15), — тому і був суворо покараний. Натомість слід було сказати: «Згрішив», — учинив беззаконня, не сказав цього, а намагався виправдатись, подаючи безпідставні причини.
«Разом з людьми, що чинять беззаконня». Додаючи це, пророк показує, що для таких людей особливо властиво шукати виправдання і виявляти безсоромність. Ось тому Давид часто називає чеснотою уникати таких товариств і навіть із цього починає саму книгу: «Блажен муж, що не йде на раду нечестивих, і на путь грішників не стає, і на зборищі губителів не сидить» (Пс. 1, 1). Саме тому ти і бачиш його, як він постійно сповідує свої гріхи. Так, коли він перерахував народ, тоді сказав: «Ось, я згрішив, я [пастир] учинив беззаконно» (2 Цар. 24, 17). Не сказав: що в тому поганого, що я зробив перепис? Але засудив себе, і за це отримав прощення.
Справді, ніщо так не умилостивляє Бога, як сповідання гріхів. А це буває тоді, коли уникають товариств, які заглушують страх щодо гріхів і схиляють до безпечності. Тому і Павло, і Єремія багато говорять про це, й обидва заповідають уникати спілкування з людьми нечестивими й особливо безтурботними. Так само й Іов вважає це чеснотою, коли говорить: «Якщо я ходив у суєті, і якщо нога моя поспішала на лукавство» (Іов. 31, 5). А цей (пророк) свідчить про себе, що він навіть не сидів разом з ними: «Не сидів я, — каже, — з людьми нечестивими» (Пс. 25, 4). Тому і Павло забороняє навіть споживати їжу з нечестивими і мати будь-яке спілкування з ними: «Коли ж хто не послухає слова нашого в цьому посланні, того майте на увазі і не знайтеся з ним, щоб присоромити його» (2 Фес. 3, 14).
«Щоб не став я спільником пристрастей їхніх». Інший перекладач (Симмах): «І не споживатиму з ними солодощів їхніх». Ще інший перекладач (невідомий, про якого згадує Ориген в «Екзаплах»): «Не братиму участі в задоволеннях їхніх». Тут він разом з Апостолом говорить, що необхідно уникати задоволень і бенкетів серед людей, де особливо процвітає гріх, де буває багато безсоромності.
8. Важливою ознакою доброчесності, важливим засобом для виправлення є уникати таких бенкетів і товариств, не підтримувати дружби з такими, не ослабляти могутність душі і не втрачати силу мудрості через рабське служіння череву. Багато хто, шануючи таку дружбу і бігаючи на бенкети та видовища, які переповнені великим безчестям, потонув у трясовині пияцтва, впав у перелюбство, запалив у собі вогонь похітливості. А псалмоспівець свідчить про себе, що він уникав подібних товариств, не брав участь і в їхній трапезі.
«Нехай навчає мене праведник милістю, нехай і викриє мене; єлей же слів грішника нехай не намастить голови моєї. І молитва моя проти злодіянь їхніх» (Пс. 140, 5). Інший перекладач (невідомий, про якого згадує Ориген в «Екзаплах»): «Нехай уразить мене праведник із милості і нехай викриє». І це разом з попереднім є важливою чеснотою — не уникати викриттів і докорів з боку людей праведних. Значення слів його таке: я не хочу бути учасником тих товариств, де приємно говорять задля шкоди, а краще бажаю бути з тими, які приборкують, виправляють, викривають, відкривають гріхи, карають. Саме це і притаманно для милосердя і людинолюбства — лікувати рани. «Єлей же слів грішника нехай не намастить голови моєї». Чи бачиш душу, яка поріднилася із чеснотою? Вона із задоволенням переносить докори праведників, а від нечестивих не приймає навіть приємних слів. Чому? Тому, що останні, виявляючи прихильність, часто гублять, а перші, викриваючи і дорікаючи, виправляють. Із докором перших поєднана милість, а з милістю останніх — смерть. Тому і сказав хтось: «Щирі докори від того, хто любить, і неправдиві поцілунки ненависника» (Притч. 27, 6).
Водночас зверни увагу на те, як тут висвітлюється апостольська заповідь: «Викривай, забороняй, благай» (2 Тим. 4, 2). Таким є викриття святих, так чинять і лікарі — не тільки відсікають, але й перев’язують. Ось тому і Христос, бажаючи зробити викриття сприйнятливим, не дозволяє від самого початку привселюдно докоряти, а говорить: «Піди і викрий його між тобою і ним одним» (Мф. 18, 15). Так і Павло чинив, поєднуючи викриття з милістю і говорячи то: «О нерозумні галати», то: «Діти мої… Добре пильнувати в доброму завжди» (Гал. 3, 1; 4, 18). Той, хто викриває, повинен добре обдумати, щоби викриття було сприйняте з охотою. Для того, хто прикладає ці ліки, потрібна неабияка поміркованість. А краще сказати: той, хто викриває, повинен мати більше мудрості, ніж той, хто ріже тіло. Чому? Тому, що там одне ріжеться, а інше терпить біль; а тут сама (душа) уражається і відчуває біль.
«Єлей же слів грішника нехай не намастить голови моєї». Що це означає? Цей, каже, шукає не користі слухача, а своєї власної, щоби видатися приємним, дружнім; а той перед власним задоволенням має на увазі користь іншого, і саме цим вони особливо різняться між собою. Якщо ж потрібно віддалятися від нечестивих людей і тоді, коли вони виявляють милість, то коли ж можна допускати їх до себе? Ніколи. Хоч би нечестивий пропонував гроші, хоч би обіцяв задоволення й почесті, відкидай його і тікай. А за праведником іди, хоч би він ранив тебе словами і дорікав, бо він і є тим, хто любить тебе.
«І молитва моя проти злодіянь їхніх». Інший перекладач (Симмах): «Бо і молитва моя проти злодіянь їхніх». Ще інший перекладач (Акила): «Бо ще і молитва моя проти нечестя їхнього». Пророк одне просив у Бога, а інше пропонує від себе, і цим показує, що люди не повинні покладатися тільки на молитву, віддаючись самі байдужості і сну, а повинні приносити належне і зі свого боку. Що ж він приносить від себе? Не овець, не волів, не гроші, а смирення вдачі та надзвичайне гидування нечестям беззаконників.
— Я не тільки, — каже, — буду уникати згубної прихильності, не тільки охоче прийму викриття праведників, але й повстану проти похоті беззаконників. Я настільки далекий від того, щоби бажати їхньої милості, що навіть молюся проти їхньої похітливості.
Це й означають слова: «І молитва моя проти злодіянь їхніх. Пожерла земля в безодні (мов камінь) суддів їхніх. Почуті були слова мої як переможні» (Пс. 140, 6-7). Тут пророк показує, як легко перемагається гріх, як стрімко падає нечестя. Ті володарі, каже, які всім володіли, загинули. Але не сказав: загинули, а: «Пожерла земля в безодні», висловлюючи цим, що вони загинули так, що після них навіть сліду не залишилося. Подібно він говорить ще про нечестивого: «Але минув він, не стало його, шукаю його і не знаходжу» (Пс. 36, 36). Що означає «пожерла земля в безодні (мов камінь)»? Значення його слів таке: як камінь, кинений у море, вже неможливо побачити, так і їхній добробут, зникаючи, стає врешті-решт невидним і цілковито гине. Він виражає або це, тобто невідомість, цілковиту загибель, або силу, могутність, кріпість. Ось що означають слова: «Пожерла земля в безодні (мов камінь) суддів їхніх. Почуті були слова мої як переможні». Інший перекладач (Акила): «Бо вони захищені вартою». Ще інший перекладач (Симмах): «Бо вони благовидні». Тобто вони на досвіді пізнають приємність мого умовляння і порад. Як? Викриття з боку праведних приносить ці плоди, і їхні повчання приносять велике задоволення.
9. Такою є доброчесність: вона вимагає короткочасних трудів, а (взамін) подає вічну радість. «Як груддя землі розметалися вони по землі, так розсипалися кості їхні над пеклом» (Пс. 140, 7). Інший перекладач (Симмах): «Як землероб, коли оре землю, так розсипані кості наші у вустах пекла». Ще інший перекладач (Акила): «Подібно як той, хто рубає й розриває землю, так розсипані кості наші в пеклі». Сказавши, що його слова містять в собі багато приємного, пророк говорить і про колишні біди. Хоч, каже, ми терпіли надзвичайні біди і подібно, як земля розривається і розкопується або розкидається плугом, так і ми всі були розсіяні, гинули і наблизились аж до воріт смерті. Але й у такому становищі ми хотіли б краще прийняти напоумлення і викриття від праведників, ніж милість від грішників. І що б там не трапилося, ми будемо надіятися на Тебе і ніколи не перестанемо споглядати на Тебе.
Ось тому пророк і додає: «На Тебе ж, Господи, Господи, звернені очі мої; на Тебе надія моя: не відкинь душі моєї» (Пс. 140, 8). Хоч би, каже, нас спіткали незліченні прикрощі, війни, битви, смерть, ворота пекла, ми не відступимо від священного якоря і будемо триматися надії на Твою допомогу, і, залишивши зброю та ополчення, звідси будемо чекати спасіння — від Твоєї допомоги. «На Тебе надія моя: не відкинь душі моєї». Інший перекладач (Акила): «Не виснаж», тобто не дай мені відійти без жодної доброї справи.
«Охорони мене від сіті, що її поставили на мене, і від спокус, що їх наставили беззаконні» (Пс. 140, 9). Він тут говорить не просто про спокуси, а про спокуси таємні, приховані, яких важко остерегтися й помітити і проти яких особливо потрібна вища допомога. Тому він і завершує слова молитвою, завершує тим же, з чого почав. Він показує, що з його боку є надія на Бога, постійне звертання до Бога, уникання нечестивих товариств, ненависть до їхніх гріховних прагнень; а від Бога подається допомога, сприяння, сила, щоби стати вище над найважчими обставинами. Так звершується доброчесність, — тобто, коли докладається і наше старання, і сприяє Божа допомога.
«У сіть свою впадуть грішники, а я з Тобою її перейду» (Пс. 140, 10). У чию сіть вони впадуть? У сіть Самого Бога, тобто будуть зловлені, переможені. Праведники терплять прикрощі для їхнього виправлення і виявлення їхньої мудрості; а грішники, як невиліковно хворі, — для покарання і мук. «А я з Тобою її перейду». Тобто, будучи зосередженим, нерозсіяним, або, за перекладом Сімдесяти, відокремленим від нечестивих, непричетним до їхнього товариства і, ніби проводячи усамітнене життя, що і є найкращим видом чесноти. І водночас, каже, не день, два або три дні я так живу, а впродовж усього свого життя. Ось чим захищається, укріплюється і зростає доброчесність, — тим, щоби віддалятися від нечестивих, бути зібраним і зосередженим у самому собі упродовж усього життя і жити окремо від людей, які розбещують. Не пустеля робить усамітненим, а мудра воля. Тож і ті, які живуть у містах, серед шуму і торжищ, можуть бути усамітненими, коли уникатимуть розпусних спілкувань і будуть приєднуватися до зібрань праведників. Це — шлях безпечний.
Отже, хто здатний виправляти інших, той нехай спілкується з тими, які схильні приймати ліки, і робить їх кращими. А хто слабкий, той нехай уникає людей нечестивих, щоби не заразитися від них. Так він і це життя проживе безпечно, і майбутні блага отримає, яких щоби сподобитися всім нам через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, Якому слава і держава нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Бесіда на псалом 139 | Зміст | Бесіда на псалом 141
