Бесіда на псалом 131
1. «Пом’яни, Господи, Давида і всю лагідність його» (Пс. 131, 1). В інших місцях проситься спасіння тільки ради пам’яті предків, а тут йдеться і про чесноти, про те, що служить джерелом усіх благ, — про скромність, смиренність, лагідність, якими особливо відзначався і Мойсей. Він був, говорить Писання, «чоловік найлагідніший зі всіх людей на землі» (Числ. 12, 3). Але деякі з єретиків, засуджуючи його поведінку і сказані слова, говорять:
— Що ти кажеш? Невже був найлагіднішим той, хто напав на єгиптянина і вбив його, хто пролив стільки крові юдеїв і провів між ними стільки воєн, хто дозволив рідним убивати рідних, хто молитвою розверзнув землю, звів вогонь з неба і одних потопив, інших спалив? Якщо такий чоловік був лагідним, то хто ж тоді є гнівливим і жорстоким?
Перестань, не говори непотрібного. Я стверджую і не перестану стверджувати, що він був лагідним і навіть найлагіднішим зі всіх людей, і коли хочете, то постараюся довести його лагідність не будь-чим іншим, а самим цим, що сказано проти нього. Хоч тут можна було б сказати про те, що говорив він перед Богом про свою сестру, про молитву, яку підніс за народ, про всі ці апостольські і гідні неба слова, про поблажливість, з якою він розмовляв з народом. Можна було б і про це сказати і перерахувати багато чого іншого. Та коли хочете, то, залишивши це, ми на підставі тих слів, які були сказані ворогами, доведемо, що він був «чоловік найлагідніший», — саме з того, на підставі чого деякі називають його важким, жорстоким і гнівливим.
Яким же чином ми це доведемо? Якщо наперед розрізнимо і визначимо, що таке лагідність і що таке жорстокість. Поражати ще не означає бути суворим, і щадити не означає бути лагідним. Лагідним є той, хто може переносити завдані йому образи, хто захищає несправедливо кривджених і сильно повстає проти тих, котрі кривдять. І навпаки, хто не є таким, той байдужий, сонливий, ніскільки не кращий мертвого, — він не лагідний і не скромний. Не звертати уваги на кривджених, не співчувати тим, які несправедливо страждають, не гніватися на тих, котрі кривдять, — це не чеснота, а вада, не лагідність, а байдужість. Отже, саме те й засвідчує його лагідність, що він був таким гарячим, що негайно звертав увагу, коли бачив інших скривдженими і не міг стримувати обурення, захищаючи справедливість; а коли сам терпів зло, то не мстив, не нападав, а завжди залишався смиренним. Якби він був жорстоким і гнівливим, то, так спалахуючи і розпалюючись за інших, він не залишався б спокійним і щодо себе, а виявляв би ще набагато більший гнів. Ви знаєте, що ми набагато тяжче переносимо те, що стосується нас, ніж те, що стосується інших. Він же, коли інші терпіли зло, виявляв образу не меншу за тих, котрі страждали, а коли образи завдавалися йому, то переносив це із великим терпінням, будучи високим і в тому, і в іншому випадку, виражаючи в першому випадку свою ненависть до зла, а в другому — своє довготерпіння.
А що, скажи мені, йому слід було робити? Нехтувати образою, що завдавалася, і злом, що заподіювалося народові? Але це було б властиве не вождю народу, не великодушному і незлобивому, а бездіяльному і байдужому. Ти не засуджуєш лікаря, який за допомогою відсікання зупиняє загнивання, що проникає далі в тіло, то чому ж називаєш найжорстокішим того, хто зважився сильним ударом припинити хворобу, набагато найнебезпечнішу за гниття, яка розповсюджувалася по всьому народу? Це властиве для безрозсудного судді. Начальнику такої безлічі людей, вождю народу настільки жорстокого, грубого і неприборканого необхідно було на самому початку зупинити і перед дверима затримати зло, щоб воно не розповсюджувалося далі.
Але, може, скажеш, що він зробив так, що земля поглинула Дафана й Авірона? Що ти говориш? Невже потрібно було залишити без уваги наругу над священством, порушення Божих законів, руйнування того, на чому тримається все, тобто священного сану, зробити неприступне доступним для всіх і через поблажливість до цих людей дозволити всім охочим зневажати священну огорожу і все спотворити? Але це було б справою не лагідності, а нелюдяності і жорстокості, — залишити без уваги розповсюдження такого зла і, пощадивши двісті чоловік, погубити стільки тисяч. Так само, скажи мені, коли він повелівав вбивати родичів, що йому залишалося робити, коли гнівався Бог, безчестя зростало, і не було нікого, хто зміг би врятувати їх від гніву? Може, допустити, щоби небесна кари впала на всі коліна і віддати цілковитій загибелі весь рід, залишивши без уваги разом з покаранням і гріх, який робився невиліковним, або через покарання і вигублення небагатьох людей знищити гріх, зупинити гнів і прихилити Бога на милість до злочинців? Якщо так будеш досліджувати справи праведника, то тоді якраз і побачиш, що він був вельми лагідний.
2. Однак, надавши допитливим можливість робити висновки із того, що вже було сказано, ми, щоб другорядні речі не зробити більше важливими, повернемося до запропонованого. Що ж було запропоновано? «Пом’яни, Господи, Давида і всю лагідність його. Як він присягався Господу, давав обітниці Богу Якова» (Пс. 131, 1-2). Запропонувавши розмову про лагідність Давида і залишивши його справи щодо Саула, щодо братів та Іонафана, його довготерпіння щодо воїна, який обсипав його незліченним осудом, та інші незліченні (напади), псалмоспівець звертає увагу на головне, через що виявлялася особливо велика ревність. Чому ж він так робить? Через дві причини: по-перше, тому, що це особливо приємне Богові. «Ось на кого Я погляну, — говорить Він, — на смиренного й упокореного духом, і на того, хто тріпоче перед словом Моїм» (Іс. 66, 2). По-друге, тому, що тоді найбільш необхідною справою було відновлення храму, відбудова міста, відновлення стародавнього суспільного устрою, — саме тому він і звертає увагу на це. Тому те, що було відоме і визнане всіма, залишає, — адже всім була відома лагідність Давида, — а це, що було особливо потрібне для його мети, виставляє на вигляд.
Справді, що тоді бажали бачити юдеї? Відновлення храму і відновлення стародавнього богослужіння. А оскільки цією справою особливо славився Давид, тому, наче замість нагороди за його старанність, псалмоспівець просить Бога про відбудову храму і говорить: «Пом’яни, Господи, Давида і всю лагідність його. Як він присягався Господу, давав обітниці Богу Якова: «Не ввійду в світлицю дому мого, не ляжу на постіль мою, не дам заснути очам моїм і задрімати повікам моїм, не заспокоюся, поки не знайду оселі для Господа, дому для Бога Якова» (Пс. 131, 1-5). Але яке відношення це має до тебе? Оскільки я, каже, є його нащадком й оскільки Ти, перейнявшись його старанністю, обіцяв відновити його рід і царство, тому нині ми і просимо виконати ці обіцянки. Давид не сказав: поки не побудую, бо це не було йому дозволено, зате сказав: «Поки не знайду оселі для Господа, дому для Бога Якова». Не згадуючи про те, хто побудував, псалмоспівець указує на того, хто дав обітницю, щоб ти знав, наскільки великим благом є дух правди і як Бог завжди призначає нагороду навіть за добрий намір.
Тому саме про нього і згадується, оскільки він був будівничим більше, ніж його син, бо він дав обітницю, а цей тільки отримав повеління. І поглянь на його старанність: не тільки, каже, не ввійду в дім і не ляжу на постіль, але й не буду насолоджуватися спокійно тим, що є найбільш необхідне, поки не знайду місця для оселі Бога Якова. Бог дорікав юдеям, які мали протилежні почуття, коли говорив: ви живете «в домах ваших прикрашених, тоді як дім цей у запустінні» (Агг. 1, 4).
«Поки не знайду оселі для Господа, дому для Бога Якова». Поглянь знову і тут на старанність і дбайливість його душі. Цар говорить: «Поки не знайду оселі для Господа, дому для Бога Якова», тоді як сам володів усім. Він хотів не просто побудувати, але на місці найбільш зручному і пристойному для храму, а тому повинен був шукати цього місця, — настільки він був дбайливим!
«Ось ми чули про Нього в Євфрафі, знайшли Його на полях Іарима» (Пс. 131, 6). Тепер розповідає про те, що було давно, вказуючи, що й раніше ковчег тривалий час мандрував, переходячи з місця на місце. Тому і говорить: «Ось ми чули про Нього в Євфрафі», тобто про це розповідали нам батьки наші, ми знаємо із розповідей, що й тоді, мандруючи скрізь полями й пустелями, він потім був установлений на місці, так хай буде і тепер. Слово «в Євфрафі» означає тут Юдине коліно, в якому ковчег був установлений після довгого мандрування.
«Ходімо в оселі Його, поклонимося підніжжю ніг Його» (Пс. 131, 7). Бачиш, як він використовує вислови по-плотському через велику бездушність слухачів, згадуючи про Божі оселі, про ноги і місце, де стояли Його ноги. Все це він говорив про місце знаходження ковчега, оскільки звідти виходили страшні слова, які вирішували непорозуміння щодо юдейських справ і провіщали майбутнє. «Воскресни, Господи, у спокій Твій, Ти і кивот святині Твоєї» (Пс. 131, 8). Інший перекладач (невідомий, про якого згадує Ориген в «Екзаплах») говорить: «…сили Твоєї». Ще інший невідомий перекладач: «…держави Твоєї». І те, й інше є справедливим, оскільки звідти подавалася святість, і ті письмена, що там зберігалися, подавали і святість, і силу.
3. Добре він це сказав. Справді, через ковчег Бог являв силу не раз, не двічі, а багато разів. Як наприклад, Бог виявляв Свою силу тоді, коли він (ковчег) був захоплений азотянами, коли скинув ідолів, коли уразив тих, котрі торкнулися до нього, коли зупинив язву після свого повернення та іншими ділами, які були там звершені. Що ж означає «воскресни, Господи, у спокій Твій»? Утверди, каже, нас, мандруючих, і ковчег, який носимо, на місці і нарешті бодай коли-небудь залиши його в спокою. «Священики Твої зодягнуться в правду, і преподобні Твої зрадіють» (Пс. 131, 9). Інший перекладач (невідомий, про якого згадує Ориген в «Екзаплах»): «…нехай зодягнуться». Це набагато зрозуміліше, бо він молиться, а не пророкує, і просить про придбання чеснот. «Правдою» тут він називає священні обряди, священство, богослужіння, жертви, приношення, а водночас і безгрішний спосіб життя, якого особливо необхідно вимагати від священиків. «І преподобні Твої зрадіють», тобто тоді, коли це збудеться. Поглянь: він не просить ані відбудови міста, ані великої кількості необхідних для прожиття запасів, ані будь-якого іншого благополуччя, а тільки величавого храму, спокою для ковчега, досконалості священиків, священних обрядів, богослужіння, священства.
Далі, оскільки ті, що просять цього, самі були винні в багатьох гріхах, він знову вказує на предка і говорить: «Ради Давида, раба Твого, не відверни лиця від помазаника Твого» (Пс. 131, 10). Що означає «ради Давида, раба Твого»? Не тільки ради його чеснот, каже, і не за те, що він виявив таку старанність ради побудови храму, але й тому, що Ти дав йому таку обіцянку. «Ради Давида, раба Твого, не відверни лиця від помазаника Твого». Від якого? Від того, якого тоді помазав, який управляв і стояв на чолі народу.
«Клявся Господь Давиду істиною і не зречеться її: «Із синів роду твого посаджу на престолі твоїм» (Пс. 131, 11). Згадавши про Давида, про чесноти цього мужа, про його старанність щодо храму, виклавши стародавні події і висловивши прохання про відновлення їхнього колишнього суспільного устрою, він тепер пропонує найголовніше, а саме говорить про Божі обітниці. Які? «Із синів роду твого посаджу на престолі твоїм». Однак ці обітниці були дані не просто так, а з деякою умовою. Яка ж ця умова? Послухай. «А коли, — продовжує він, — сини твої зберігатимуть завіт Мій і повеління Мої, яких Я навчу їх, то й сини їхні навіки сидітимуть на престолі твоєму» (Пс. 131, 12). Уклавши такий завіт, Бог вручив їм рукописання, а вони відповіли: «Все, що сказав Господь, зробимо і будемо слухняні» (Вих. 24, 7).
Потім, побачивши, що одна сторона порушила умови (Завіту), він (пророк) звертається до місця, вибираючи всілякі слова втіхи. «Вибрав, — каже, — Господь Сіон, забажав його на оселю для Себе. «Це місце спокою Мого повік віку, тут оселюся, бо Я полюбив його» (Пс. 131, 13-14). Тобто не людина вибрала це місце, а Бог визначив його, зглянувшись на їхню немічність. Значення його слів наступне: місцю, яке Ти взяв, яке вибрав, яке визначив, яке визнав зручним для Себе, не дай руйнуватися і загинути, бо Ти сказав: «Тут оселюся». Але Він сказав це з умовами. Якими? «Поживу його Я, благословляючи, поблагословлю, і вбогих його Я нагодую хлібом» (Пс. 131, 15). «Нагодую хлібом», — так він називає велику кількість життєвих запасів, родючість і молиться, щоби все текло до них, ніби із джерела. Справді, так проводили життя у давнину юдеї, як тільки Бог благоволив до них, не відчуваючи природних потреб. Не було в них ані нестачі хліба, ані голоду, ані хвороб, ані передчасної смерті, ані будь-чого іншого подібного, що зазвичай трапляється з людьми, а все текло до них, ніби із джерела, оскільки Божа рука виправляла немічність людських справ. Тому він говорить тут:
— Ти обіцяв благословити його ловитву, тобто подати достаток у необхідних речах при цілковитій безпеці: «Поживу його Я, благословляючи, поблагословлю, і вбогих його Я нагодую хлібом. Священиків його Я зодягну в спасіння, і праведні його будуть радіти радістю. Там вирощу спасіння Давидові, поставлю світильник помазанику Моєму. Ворогів його осоромлю Я, на ньому ж розцвіте святиня Моя» (Пс. 131, 15-18).
Поглянь, яке благополуччя в усіх відношеннях: вони не матимуть нестатку ні в чому необхідному, священики будуть у безпеці, народ — в радості, цар — в силі. Світильником він називає тут або царя, або заступництво, або спасіння, або світло, а разом з тим найбільше благополуччя. Яке? Те, що вороги заховаються і не буде нікого, хто зміг би зашкодити цим благам. Не сказав просто: ворогів його погублю, але «осоромлю», бажаючи, щоби вони зникли живими, віддалилися і своїми стражданнями свідчили про силу і добробут цього народу. «На ньому ж розцвіте святиня Моя». Що означає «на ньому»? На народі. Замість «святиня» інший перекладач говорить: «…ріг». Ще інший перекладач (невідомий, про якого згадує Ориген в «Екзаплах»): «…визначення його». Що ж означають ці слова? Мені здається, що тут йдеться про благополуччя, безпеку, силу, царство.
— Те, що Я визначив йому на початку, — говорить, — процвітатиме, примножуючись, не в’янучи і не зменшуючись. Але все це буде тоді, коли збережеться вище названа умова.
Яка? «Коли сини твої зберігатимуть завіт Мій». Самі Божі обітниці не принесуть нам благ, якщо і ми не будемо виконувати належне з нашого боку. Тому, маючи їх на увазі, ми не повинні бути малодушними і віддаватися безпечності. Багато із тих благ, які Бог обіцяв, Він не подає, якщо ті, які отримали обітниці, виявляються негідними. Водночас і покарань, якими погрожував, Він не виконує, коли ті, які прогнівали Його, згодом виправляються і відхиляють Його гнів.
Отже, знаючи це, не будемо ані віддаватися безпечності через отримання обітниць, щоби потім не впасти; ані впадати у відчай через погрози, а будемо виправлятися. Так ми зможемо досягти майбутніх благ через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, Якому слава і держава навіки-віків. Амінь.
Бесіда на псалом 130 | Зміст | Бесіда на псалом 132
