Бесіда на псалом 124
1. «Ті, що надіються на Господа, не похитнуться, як гора Сіон, що стоїть вічно. Гори навкруги Єрусалима» (Пс. 124, 1). Для чого пророк додав: «Сіон»? Чому не сказав просто: «Як гора», але згадав саме про цю гору? Для того, щоб навчити нас не падати духом в прикрощах, не занурюватися в смуток, але, тримаючись надії на Бога, мужньо переносити все: і війни, і битви, і сум’яття. Як ця гора, зробившись колись пустинною і позбавленою жителів, знову досягла колишнього добробуту і повернула стародавнє благополуччя завдяки поверненню своїх мешканців та через одкровення чудес, так і мужня людина, хоч би зазнала безліч лих, не похитнеться. Так і ти бажай життя не безпечного, бездіяльного і безбідного, а такого, яке від небезпек не похитнеться. Адже не все одно, як показати своє мистецтво: залишаючись спокійно в пристані чи перепливаючи море, яке хвилюється. Один робиться лінивим, безтурботним і слабим; а інший, перейшовши через безліч підводного каміння, чимало скель, багато бурхливих вітрів та інших морських небезпек і перенісши все це, робить свою душу сильнішою. Ти введений у це життя не для того, щоб не діяти, лінуватися, не терпіти ніяких бід, але для того, щоб через страждання зробитися славним.
Тож не будемо шукати спокою або розкішного життя. Бажання цього властиве не мужній людині, а черв’якові, більш тваринному, безрозсудному, ніж тому, хто має розум. Ти молися старанно, щоб не впасти в спокусу, а коли впадеш, то не печалься, не бентежся, не сумуй, а докладай усіх зусиль, щоб зробитися славним. Хіба не бачиш, як найбільш мужні серед воїнів, почувши заклик сурми, споглядають на трофеї, на перемогу, на вінці, на доблесних предків? Так і ти при звуці духовної сурми встань і будь більш мужнім, ніж лев, іди і на вогонь, і на залізо. Навіть стихії соромляться істинно мужніх людей. І звірі бояться таких хоробрих мужів. Хоч би вони розлютилися від голоду чи через свої природні властивості, побачивши праведника, вони забувають все і стримують свою лють.
Отже, захищай себе цією зброєю і ти не боятимешся навіть вогню, хоч би побачив полум’я, що підноситься аж до неба. У тебе є доблесний і всемогутній Вождь, Який одним помахом руйнує небезпеку. Все Його: і небо, і земля, і море, і звірі, і вогонь, — Він може все легко змінити і переставити. Чому ж, скажи мені, ти боїшся? Не через будь-що інше, як через лінощі і власну байдужість. Хіба смерть не є вищою за всі біди? Але й вона є обов’язковістю природи. Чому ж ти не отримуєш користі від цієї обов’язковості? Якщо волею чи неволею необхідно йти цим шляхом, то чому не йти з користю, з подвигами, які приносять не тимчасові блага, а радість, яка перевищує земну скорботу? Якщо ж ці слова здаються тобі важкими, то уяви собі людей, які, не очікуючи нагороди, терплять тривалі страждання, постійно борються з голодом, мають невиліковні і тривалі хвороби, що часто примушують їх бажати припинення життя, а іноді кидатися в петлю і на меч. Тебе ж чекає небо і небесні блага, а ти, маючи такого Помічника і віддаючись байдужості, не тремтиш, не жахаєшся? Хіба не чуєш слів пророка: «Ті, що надіються на Господа, не похитнуться, як гора Сіон»? Словом «гора» він виражає непохитність надії на Бога, її твердість, неприступність, непереможність. Як ніхто не може ані посунути, ані похитнути гору, хоч би використовував безліч засобів, так і той, хто нападає на того, хто покладає надію на Бога, повернеться додому з порожніми руками.
Справді, надія на Бога набагато міцніша за гору. «Не похитнуться, як гора Сіон, що стоїть вічно. Гори навкруги Єрусалима». Інший перекладач (Симмах) говорить: «Непохитний вовіки той, хто живе довкола Єрусалима». Але, скажеш, хіба не похитнулися три юнаки і Даниїл? Ні. Вони позбулися вітчизни, опинилися в неволі, однак жодного хитання не виявили ніколи. Навпаки, серед такого сум’яття, серед такої безлічі хвиль вони, ніби стоячи на камені і знаходячись в тихій пристані, не зазнали нічого неприємного. Не називай хитанням прикрі обставини. Не в цьому хитання, а в загибелі душі та відпадінні від чеснот. Люди пильні такому хитанню не піддаються і серед небезпек. Навпаки, тоді вони укріплюють свою мудрість і сяють ще більш.
Якщо ж хочеш сприймати ці слова «не похитнуться, як гора Сіон, що стоїть вічно» у переносному значенні, то уяви собі тамошній стан — у небесній вітчизні. Справді, ті, які досягли її, є вільними від будь-яких мінливостей. Там немає нічого спокусливого, ані похоті, ані задоволень, ані спонукань для гріха, ані печалі, ані хвороби, ані небезпеки, — всього цього там абсолютно нема.
2. «Гори навкруги Єрусалима, а Господь — навкруги народу Свого, віднині і навіки» (Пс. 124, 2). Тут пророк говорить і про захист, що подається місту завдяки самому його розташуванню. Однак надіятися на це не дозволяє, а вказує на непереможну допомогу — на Бога. Хоч і гори, каже, захищають його, але воно потребує того (вищого) захисту — він робить його непереможним. Тому інший невідомий перекладач (про якого згадує Ориген в «Екзаплах») говорить: «Господь же навкруги народу свого», тобто не надійтеся на навколишні гори, бо це місто робить непереможним те, що «не залишить Господь жезла нечестивих над долею праведних, щоб праведні не простягли рук своїх до беззаконня» (Пс. 124, 3), — вказує на основну причину Божої допомоги, на яку вони можуть сподіватися. Яку ж? Бог, каже, не допустить, щоб блага праведників опинилися в руках грішників. Говорить це як для того, щоб вони надіялися на допомогу Божу, так і для того, щоб вони, коли хочуть постійно отримувати Його допомогу і володіти власними благами, перебували в побожності. Цим він показує, що і володіння благами і безпека залежать від їхньої власної волі.
«Жезлом нечестивих» пророк називає царство ворогів. А значення цих слів таке: не допустить володіти спадщиною праведних. Якщо ж на деякий час Він допускав це, то для виправлення, наставляння й напоумлення. «Щоб праведні не простигли рук своїх до беззаконня». Інший перекладач (невідомий, про якого згадує Ориген в «Екзаплах») говорить: «Тому не простягають праведні рук своїх до беззаконня». Чому? Тому, як вище вже було сказано, що Бог захистить, помститься, відіб’є, віджене ворогів від їхніх володінь. Він ніби говорить: навчені спокусами і збагачені благами, вони постійно житимуть у побожності й, напоумляючись тим та іншим, не торкнуться до безчестя. Так все сприяло тому, що їхні душі зробилися кращими, коли вони від прикрощів, які їх осягали, виправлялися, а через блага, які подавалися, підсилювали свою ревність.
«Благодій, Господи, добрим і праведним серцем. А тих, що звернули на криву дорогу неправди, нехай залишить Господь разом з тими, що чинять беззаконня. Мир на Ізраїля!» (Пс. 124, 4-5). Чи бачиш, що початок всього залежить від нас — і сподобитися благ, й отримати кару? Але хоч початок іде від нас, однак і тут сяє велике світло Божого людинолюбства. Він із неабиякою надмірністю перевершує нас Своїми відплатами: за гріхи Він накладає відповідну кару, а за добрі справи дає надзвичайну відплату. Праведними пророк називає тут людей не лукавих, простосердих, які не таять у собі нічого прихованого і підступного. Саме такої праведності Бог шукає скрізь.
Такою є чеснота: вона проста і відкрита, а безчестя, навпаки, мінливе, звивисте і заплутане, і це можна бачити на досвіді. Так, хто хоче збрехати і обманути, той, уяви собі, скільки докладає зусиль, скільки повинен придумати різних засобів і хитрих слів, яку спритність мати. А хто говорить істину, то для нього не потрібні ані труди, ані турботи, ані лицемірство, ані хитрощі, ані будь-що подібне, бо істина сяє сама собою. Як невродливі особи потребують чимало зовнішніх уборів та покривал для прикриття природного неподобства, а прекрасні вродою, навпаки, природно сяють самі собою, так буває з неправдою й істиною, із нечестям і чеснотою. Із цього видно, що нечестя ще до покарання само заподіює собі кару, а чеснота ще раніше відплати сама подає собі нагороду. Як чеснота містить у собі нагороду ще раніше вінців, так гріх містить у собі муку ще раніше покарання. Справді, що може бути нестерпнішим за кару, що спричиняється гріхом? Тому і Павло згадував про розпусників, які розтлівають свою красу і спотворюють закони природи, і говорив, що саме в цьому і полягає найбільша мука ще до покарання. «Чоловіки, — говорить він, — на чоловіках сором чинять, одержуючи в собі самих належну відплату за свій блуд» (Рим. 1, 27), називаючи відплатою гріха саму їхню розпусту і їхні дії.
«Мир на Ізраїля!». Завершує (пророк) мову молитвою. Такими є душі святих: з умовлянням і порадою вони поєднують молитву, подаючи цим тим, що слухають, найбільшу допомогу. «Мир» тут він має на увазі не тільки плотський, але й вищий, від якого подається і цей. Пророк молиться, щоб душа не повставала сама проти себе, піднімаючи боротьбу пристрастей. Такого миру будемо шукати і ми, щоб досягти обіцяних благ, за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, Якому слава і держава навіки-віків. Амінь.
Бесіда на псалом 123 | Зміст | Бесіда на псалом 125
