Бесіда на псалом 122
1. «До Тебе, що перебуваєш на небі, зводжу очі мої» (Пс. 122, 1). Бачиш, як скрізь видно користь від неволі. Ті, які завжди були прив’язані до землі, сподівалися на ассирійців і єгиптян, на фортечні мури, на велике багатство, тепер відмовляються від всього цього, вдаються до непереможної Правиці, звертаються до цієї надії, осягають високі думки і, відмовившись від землі і позбувшись храму, — адже їхній храм був зруйнований, — закликають нарешті з неба Самого Бога. Його називають таким, що живе на небі, не тому, що Він обмежується місцем, ні — Він усе наповнює, — а тому, що Він переважно перебуває в тамтешніх силах, подібно, як сказано, що Він перебуває і в людях: «Оселюся в них і ходитиму в них» (2 Кор. 6, 16). Отже, перебуваючи в країні чужоземців, юдеї навчилися чималих істин, а саме — відмовлятися від землі і чітко розуміти, що Бог, коли до Нього звертаються, швидко вислуховує скрізь. Оскільки, нарешті, являвся промінь нового життя, тому пророк і починає торкатися майбутнього, відкидаючи поступово і сокровенно закон про дотримання місць.
«Як очі рабів звертаються до рук господарів їхніх, як очі рабині до рук господині її, так очі наші — до Господа Бога нашого, аж поки помилує нас» (Пс. 122, 2). Поглянь тут знову, як зросла їхня побожність: вони плекають надію на Бога не на деякий короткий час, а віддаються їй назавжди і на ній утверджуються. Тому приводять і порівняння, яким виражають саме те, що вони вже не очікують допомоги і сприяння для себе ні від кого іншого і ні до кого іншого не звертають погляд, але, подібно до рабині й раба, які мають тільки один засіб для отримання і їжі, і одягу, і всього — це своїх господарів, і не перестають споглядати на них, очікуючи, коли отримають, а отримавши, залишаються вдячними і так чинять постійно. Так і вони, бажаючи показати, що споглядають на Бога і роблять так постійно, що вони не мають будь-якої іншої надії, а невідступно очікують Його допомоги, і що все, що мають, належить Йому, тому згадують про рабинь і рабів. Зверни увагу, як ті, яких раніше закликали йти до Бога, тоді слухали це з огидою і байдужістю, тепер через прикрощі зробилися настільки кращими, що не хочуть відступати від Нього, а очікують, служать і просять від Нього, «аж поки помилує нас». Не сказав: доки дасть нагороду, або: доки виявить відплату, але: «Аж поки помилує нас».
Так і ти, людино, постійно приступай, хоч отримаєш, хоч не отримаєш. Якщо не отримаєш, — не відступай і неодмінно отримаєш. Якщо навіть жорстокого начальника схилила на милість невідступність вдови (Лк. 18, 5), то чи зможеш ти мати прощення, коли так швидко відступаєш від Бога, зневіряючись і знемагаючи? Хіба не бачиш, як служниці не відступають від господарів, не дозволяючи ані думці, ані погляду блукати деінде? Так роби і ти: йди тільки за Богом і, залишивши все, будь серед Його слухачів і неодмінно отримаєш те, чого просиш з користю для себе.
«Помилуй нас, Господи, помилуй нас, бо багато ми маємо приниження» (Пс. 122, 3). Чи бачиш упокорену душу? Вони просять спасти їх з милості, і навіть не з милості заслуженої, а тому, що вони зазнали великої кари, як і Даниїл говорить: «Ми принижені, Господи, більше за всі народи» (Дан. 3, 37). Так само і вони говорять у своїй молитві:
— Ми зазнали крайнього лиха, позбулися вітчизни і свободи, зробилися рабами чужоземців, жили в приниженні, були виснажені голодом, утисками і спрагою, зазнавали оплювання, нас топтали ногами впродовж усього часу. За це прости і помилуй нас.
Що означає «надміру має душа наша ганьби»?
— Сама душа наша, — говорить, — від великих бід ослабла й виснажилася. Багато хто, хоч зазнають біди, однак переносять їх мужньо. А ми, — каже, — і цього не маємо, ми сумуємо під час бід, засмучуємося.
Вони не користувалися належним чином тими перевагами, які їм були даровані, тому Бог і виправив їх протилежним до цього, як Він і завжди чинить. Так Адама, який перебування в раю не використав для користі, Він виправив вигнанням з раю. І жінку, яка через рівну з чоловіком честь зробилася гіршою, Він зробив кращою через поневолення і підкорення (чоловікові). Так і цих юдеїв, які через свободу й безпеку в своїй вітчизні зробилися гіршими, неприборканими й нестримними, Він виправляє протилежним до цього. Тому, благаючи про помилування, вони і говорять Богові: «Надміру має душа наша ганьби від багатих та зневаги від гордих» (Пс. 122, 4). Інший перекладач (Симмах) говорить: «Багато наситилася душа наша, від осуду багатих, від зневаги гордих». Третій (Акила): «… ганьби гордовитих». Вони виражають одну і ту ж думку: оплакують прикрощі словами: наситилася душа наша презирством. А сімдесят перекладачів говорять інше, а саме: щоби все це повернулося проти них, щоб вони самі пережили те, що чинили з нами, щоб упокорилась їхня гордість і гордовитість.
Так часто і трапляється: Бог зазвичай робить це, упокорюючи зарозумілих і принижуючи гордих, щоб відхиляти їх від шляху, який веде до загибелі. Немає нічого гіршого за гордість. Для того й бувають спокуси і скорботи, для того дане смертне тіло і посилається багато прикрих обставин, для того страждання і хвороби, щоб надійно приборкати душу, яка легко підноситься і доходить до гордості. Тому не бентежся, улюблений, коли піддаєшся спокусам, але, пам’ятаючи слова пророка: «Благо мені, що Ти смирив мене, щоб я навчився заповітів Твоїх» (Пс. 118, 71), сприймай прикрощі за ліки, користуйся спокусою належним чином і досягнеш найбільшого спокою, якого щоби сподобитися всім нам за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, Якому слава і держава навіки-віків. Амінь.
Бесіда на псалом 121 | Зміст | Бесіда на псалом 123
