Бесіда на псалом 12
1. «Доки, Господи, забуватимеш мене до кінця? Доки відвертатимеш лице Твоє від мене? Доки носитиму думи в душі моїй і скорботи в серці моїм день і ніч? Доки буде підноситися ворог мій наді мною?» (Пс. 12, 2-3).
Чимале благо є й у тому, щоб відчувати те, що Бог забув (про нас). Під забуттям же розумій не стан прикрощів, а залишення. Багато хто, піддавшись забуттю від Бога, навіть не усвідомлює цього і не печалиться. А блаженний Давид не тільки усвідомлював це, але й обчислював час забуття, бо слово «доки» означає тривалість часу. Тому він і печалиться, і плаче. Зверни увагу на те, що він ніколи не печалиться ні про що земне: ані про багатство, ані про славу, а тільки про благовоління Боже. Як же ж, скажеш, він знав, що Бог забув його? Тому, що він знав і те, коли Бог пам’ятав про нього, і чітко розумів, у чому полягає це забуття і в чому пам’ятання. Не так, як багато хто з людей, коли багатіє, коли прославляється людьми, коли все в нього йде успішно, коли отримує перемогу над ворогами, тоді й думає, що Бог пам’ятає про нього. Тому і не знає, коли Він забуває про нього. Не знаючи знамень пам’ятання Його, вони не знають і знамень забуття Його, не розуміючи знаків любові Його, не розуміють і знаків неблаговоління Його.
Чимало людей, які мають земні блага, Бог забуває, і їх особливо. І навпаки, про тих, які не мають, часто пам’ятає. Боже пам’ятання про нас відбувається не від будь-чого іншого, як від добрих діл, уважності, пильнування, вправляння у побожності. Водночас і забуття йде не від будь-чого іншого, як від гріхів, користолюбства, розкрадання. Тому і ти, улюблений, коли перебуваєш у прикрощах, не говори: Бог забув мене. Навпаки, Бог забуває тоді, коли ти знаходишся в гріхах і все в тебе йде успішно. Якщо ти будеш усвідомлювати це, то незабаром відійдеш від нечестивих справ.
«Доки відвертатимеш лице Твоє від мене?» Це — вищий ступінь забуття. Людськими словами пророк зображує Божі дії, і Його гнів, і покарання. А Бог відвертає Своє лице тоді, коли ми нехтуємо Його заповідями. «Коли ви простягаєте руки ваші, — каже Він, — Я закриваю від вас очі Мої». А далі вказує і причину: «Ваші руки повні крові» (Іс. 1, 15). Однак таке залишення і відвертання обличчя є також дією великого піклування Божого про нас. Він робить це для того, щоби сильніше прихилити нас до Себе. Так і людина, будучи захопленою пристрасною любов’ю і бачачи неуважність до себе улюбленого, залишає його і віддаляється, але не тому, щоби викинути його зі своєї душі, а бажаючи навернути і прив’язати до себе.
Сказавши про відвернення обличчя та забуття, пророк говорить і про те, що з ним сталося через це. Що ж саме? Те, про що він говорить далі: «Доки носитиму думи в душі моїй?» Як той, хто вийшов із пристані, блукає скрізь, і як той, хто втратив зір, часто спотикається, так і той, хто зазнав забуття від Бога, постійно відчуває внутрішню тривогу, неспокій і скорботу. Однак саме ця тривога, неспокій, упокорення, скорбота, розмова про залишення Боже чимало сприяють тому, щоби Він знову повернувся до нас. Так і Павло говорить про себе в посланні до коринфян: «Хто звеселить мене, як не той, хто засмучений мною?» (2 Кор. 2, 2). Чимала, улюблений, користь від того, щоби відчувати відвернення Боже, печалитися і тужити, бо завдяки цьому ми незабаром знову прихилимо Його до себе.
«Доки буде підноситися ворог мій наді мною? Зглянься і почуй мене, Господи, Боже мій. Просвіти очі мої, щоб не заснув я сном смертним» (Пс. 12, 3-4). Як тоді, коли Бог піклується про нас і знаходиться з нами, зникає всяка скорбота, так тоді, коли Він відступає від нас і забуває про нас, душа наша мучиться, серце печалиться, нас засмучують люди і скрізь для нас скелі і стромовини. Але все це допускається з корисною метою, — щоби люди, які були байдужими, тепер страждаючи від цього, ретельніше намагалися повернутися туди, звідки впали. «Покарає тебе безчестя твоє, — говорить пророк, — і відступництво твоє викриє тебе» (Єр. 2, 19). Отже, і залишення Боже є одним із видів Його піклування. Коли Він, піклуючись і виявляючи про нас турботу, не бачить належної уваги до Себе, тоді на деякий час відступає і віддаляється, щоб недбайливі, залишивши недбальство, стали більш ревними.
Зглянься, говорить пророк, подивися на ворога, який підноситься наді мною. І якщо не через моє приниження, то через його пихатість і гордість «почуй мене». Чого ти просиш? Перемоги над ворогами? Ні, каже, а тільки того, щоби прозріли очі мого серця, щоб розвіявся морок, який охопив мій розум, затьмарив мій духовний зір. Ось чого прошу я: «Просвіти очі мої, щоб не заснув я сном смертним. Щоб не сказав ворог мій (бачачи мене зануреним у гріховну смерть): «Я переміг його» (Пс. 12, 5), — я переміг його і чого бажав, того досяг. Що означає «я переміг його»? Хоч він не сильний узагалі, але сильний став проти мене. Наша поразка додає йому силу, показує його сильним, міцним і непереможним.
2. Бачиш, коли ми грішимо, то не тільки самих себе осоромлюємо, губимо, наражаємо на смерть, але й своїх ворогів, які уражають нас, робимо сильними і могутніми, а крім того, ще подаємо їм радість і веселість. О, яке божевілля, яка сліпота — своїм ворогам сприяти проти себе самих, — тим, які ображають і засмучують нашу душу, подавати радість і веселість! Поглянь, скільки нерозсудливості: замість того, щоби перемагати ворога, щоб «у ворога не вистачило зброї…, щоб знищити нечестивого» (Пс. 9, 7. 6), замість того, щоби здобувати перемогу, ми самі зазнаємо поразки. І не тільки це, а ще й робимо його сильним і могутнім. Але й на цьому не зупиняється наше божевілля, наша крайня хвороба — ми ще подаємо йому радість і веселість. Так, гріх — це крайнє очманіння і крайнє зло.
«Щоб не зраділи вороги мої, коли б я похитнувся» (Пс. 12, 5). Пророк, благаючи Господа, щоб Він зглянувся на нього, повернув до нього Своє обличчя і почув його молитву, називає три причини: могутність і силу ворогів, крім цього, їхню зарозумілість і гордовитість, і, по-третє, їхню радість і веселість. Він мовби говорить: Господи, поверни до мене Своє обличчя, якщо не за моїм проханням і не через моє приниження, то через гордовитість ворогів: вони пишаються своєю силою, радіють із мого нещастя, глузують із мого падіння. «Почуй мене, Господи, Боже мій. Просвіти очі мої». Віджени від мене глибокий сон у гріхах моїх, заснувши яким, я незабаром зазнав би духовної смерті. Якщо тоді, коли я тільки похитнувся у Твоїй твердині, вони радіють, веселяться, вважають це своєю силою, звеличуються і стають нестерпними, то що зроблять вони тоді, коли я буду доведений до смерті?
Бачиш, як пророк вважає найбільшою шкодою, не меншою за покарання і муки те, коли радіє наш загальний ворог, коли він здається сильним і вважає себе високим. Якби він не вважав це зло найбільшим і нестерпним, то для умилостивлення Бога й отримання Його милосердя не вказував би на нього. Так будемо чинити і ми. Будемо уважними і будемо докладати зусилля, щоби не підняти ворога, не зробити його сильним, не подати йому веселість, а навпаки, щоб він виявився низьким, незначним, слабким, печальним і безвідрадним. А все це звершиться тоді, коли він побачить, як грішники звершують добрі справи.
«Я ж на милість Твою уповаю, серце моє зрадіє спасінням Твоїм. Славитиму Господа, що добро вчинив мені, і співатиму імені Господа Всевишнього» (Пс. 12, 6). За які свої добрі справи ти просиш для себе такої милості, щоби Він знову зглянувся на тебе, почув твою молитву, просвітив твій духовний зір? За що тобі це? Нехай інші, каже, покажуть, якщо можуть показати що-небудь, а я знаю тільки одне, про одне говорю, в одному покладаю усю свою надію, одне знаю: «милість Твою», людинолюбство Твоє. «Я ж на милість Твою уповаю». Чи бачиш смиренну мудрість пророка? Чи бачиш вдячність цього мужа? Хоч він мав безліч достоїнств і ними міг би прихилити Бога, однак він не говорить про жодне з них, а звертається виключно до милості Божої. Звідси видно, що і тоді, коли він говорить про них, наприклад, у словах «якщо я вчинив щось недобре», «якщо я відплатив злом» (Пс. 7, 4. 5), та подібні до них, то говорить це через безумовну необхідність. А коли її нема, тоді нічого такого він і не говорить, але замість будь-якої причини для прохання вказує на милість і людинолюбство Боже. Далі, будучи впевненим, що він не обманеться у своїй надії, продовжує: «Серце моє зрадіє спасінням Твоїм».
Чи бачиш душу, переповнену надією? Він просить і, перш ніж отримає, вже дякує, мовби отримав, співає Богові і все робить заздалегідь. Звідки ж у нього така непохитна надія? Від глибокої вдячності, від великої ревності в молитві, від неабиякої полум’яності і живого душевного почуття. Він знав, що Бог вислухає того, хто так просить. Як ті, які просять ліниво і недбало, коли отримують те, що проситься, то не оцінюють важливості дару; так ті, які підносять молитву із неабиякою ретельністю і ревністю, через свою велику і щиру відданість, відчувають цінність дару ще до отримання так, ніби його вже отримали, оскільки Божественна благодать наперед наповнює їх радістю, — дякують за це і бувають недалекими від самого отримання. «Серце моє зрадіє спасінням Твоїм». Мою душу, каже, втішає те, що маю отримати спасіння від Тебе; мою душу веселить те, що Ти — її спасіння.
3. Чи бачиш радість з одного боку, і радість з іншого боку — радість ворогів про падіння (ближнього), і радість душі про власне спасіння? Перша властива нечестивому, а остання — тому, хто спасається; перша веде до погибелі як того, хто здається радіючим, так і того, чому він радіє; а остання — до спасіння і пожвавлення того, хто радіє. Цією останньою радістю і веселістю будемо радіти й веселитися і ми, а першої будемо уникати і відвертатися від неї.
«Славитиму Господа, що добро вчинив мені, і співатиму імені Господа Всевишнього» (Пс. 12, 6). Пам’яткою цього благодіяння, каже, я піднесу Господу пісню за те, що Він облагодіяв мене, упокорив ворога, посоромив його, виявив його слабкість, почув мою молитву, повернув до мене Своє обличчя, розвіявши туман і темряву, серед якої я прямував до смерті. Радіючи спасінню, я, коли підношу цю пісню про вчинені мені благодіяння, ніби споруджую нерушимий пам’ятник. І співаю не тільки тепер і пам’ятаю про благодіяння, але й надалі буду оспівувати і прославляти ім’я Господа, незгладимо зберігаючи у своїй душі Його великі благодіяння.
Така душа, зазнавши прикрощів, не тільки легко звільняється від них, але й стає більш поміркованою, щоби знову не наразитися на подібні прикрощі. Справді, якщо вона завжди пам’ятає про благодіяння, то вочевидь пам’ятає і про прикрощі, яких позбулася, одержавши благодіяння. Пам’ятаючи про прикрощі, вона уважно роздумує і про те, від чого вони трапилися з нею і з якої причини вона зазнала такого лиха. А пам’ятаючи про це, вона зі всіх боків захищає себе, щоб знову не опинитися в подібних прикрощах. І так влаштовуючи та спрямовуючи своє життя, вона віддає велику вдячність своєму Спасителю. Знайшовши в Ньому Спасителя, вона бажає і на майбутнє завжди мати Його своїм Хоронителем.
Будемо і ми наслідувати таку душу. І коли впадемо в будь-який гріх, то негайно встанемо і зробимо для себе падіння приводом для більшої безпеки і спонуканням до того, щоби більше не грішити. Як же ти можеш зробити це? У тебе є вчитель — Давид. Ти згрішив? Не засинай у гріху, а встань, тут же уяви, що Бог відвернув від тебе Своє обличчя, що Він забув тебе. А після цього плач, зітхай, омивай щоночі своє ложе сльозами, тікай від тих, котрі чинять беззаконня. Такими є наставляння Давида. Скажи разом з ним: «Доки, Господи, забуватимеш мене до кінця? Доки відвертатимеш лице Твоє від мене?» (Пс. 12, 2). Скажи не язиком, а насамперед серцем. Вимовляй і інші моління Давида. Коли висловиш усе, тоді надійся на милість Божу, надійся і не сумнівайся. «Нехай просить з вірою, нітрохи не сумніваючись, — говорить Апостол, — бо той, хто сумнівається, подібний до морської хвилі, яку вітер здіймає і розвіває. Нехай не думає така людина одержати що-небудь від Господа. Двоєдушна людина не стійка на всіх шляхах своїх» (Як. 1, 6-8).
Тому надійся на Його милість, ніскільки не сумніваючись, і ти неодмінно одержиш те, що просиш, а одержавши, не будь невдячним до Благодійника, а влаштуй пам’ятник Його благодіянням, піднеси подячну пісню Господу. Якщо ти не можеш улаштувати цього сам, то запроси бідних, скористайся їхніми вустами і використай їх замість себе. Будь упевненим, що для Господа приємнішою за Давидові пісні буде та, яку вони заспівають про тебе. Як багатострунний музичний інструмент видає приємніші звуки, ніж однострунний, так і пісня багатьох бідних буде приємна і мила для Бога, Який вислуховує голос бідних. Постав такий пам’ятник і собі, і Богові. Йому — як пам’ять про благодіяння, а собі — як вдячність і відданість, як знак постійного пам’ятання, який постійно зберігай у своєму серці і так улаштовуй своє життя чи, краще сказати, будемо влаштовувати його так, щоби бути гідними успадковувати і майбутні блага із Христом Ісусом, Господом нашим, Якому слава і держава навіки-віків. Амінь.
Бесіда на псалом 11 | Зміст | Бесіда на псалом 41
