Бесіда на псалом 119
1. «До Господа взивав я в скорботі моїй, і Він вислухав мене» (Пс. 119, 1). Кожний з інших псалмів має свій надпис, а тут декілька псалмів, які розміщені разом, мають один надпис: «Пісня ступенів», або, як говорить інший перекладач, «Пісня сходжень». Деякі називають їх ступенями. Чому ж, скажеш, вони так названі? В історичному розумінні, бо в них ідеться про повернення із Вавилона і згадується про тамтешню неволю, а також у переносному розумінні, бо вони наставляють на шлях чеснот. Саме так деякі розуміють їх. Справді, цей шлях, подібно до ступенів, поступово підносить людину побожну й мудру і веде її до самого неба. Інші говорять, що цим указується на сходинки (ліствицю) Якова, яку він бачив, як вона сягала від землі до неба.
Отже, і вищі, неприступні оселі стають доступними для нас, коли підставляються ступені й сходинки. Та оскільки ті, які піднімаються, саме через те, що вони піднімуться на висоту, можуть піддатися запамороченню, тому не тільки ті, які піднімаються, але й ті, які вже досягли самої висоти, мають бути обережними. Ця обережність полягає в тому, щоб не дивитися на те, скільки ми пройшли, щоб не загордитися, а дивитися вперед на те, скільки ще залишається пройти і прагнути туди. Те ж саме і Павло виражає, коли говорить: «Забуваючи те, що позаду, я пориваюся вперед» (Флп. 3, 13).
Таким є переносне значення цього слова. Однак ми, якщо бажаєте, звернемося до історії і подивимося на тих, які звільнилися із неволі. Як же вони звільнилися з полону? Любов’ю до Єрусалима. І навпаки, ті, котрі не мали цієї любові, ніскільки не одержали участі в Божій милості, а залишилися й померли в рабстві. Якщо і ми будемо наслідувати їх, то зазнаємо того ж самого. Якщо ми не будемо наповнюватися любов’ю до благ небесних і прагненням до небесного Єрусалима, а будемо постійно прив’язаними до цього життя, оскверняючись брудом земних турбот, то не зможемо досягти батьківщини.
«До Господа взивав я в скорботі моїй, і Він вислухав мене» (Пс. 119, 1). Чи бачиш користь від скорботи? Чи бачиш готовність милосердя Божого? Користь від скорботи в тому, що вона привела їх до чистої молитви. А готовність милосердя виявилася в тому, що воно негайно з’явилося для благаючого. Те ж саме Бог зробив і колись у Єгипті, тому і сказав: «Я бачив страждання народу Мого в Єгипті і почув волання його від приставників його; Я знаю скорботи його і йду визволити його від руки єгиптян і вивести його із землі цієї» (Вих. 3, 7-8). Так і ти, улюблений, перебуваючи у скорботі, не впадай у відчай, не піддавайся слабодухості, а саме тоді й піднімайся духом, бо тоді твої молитви є чистішими і Боже благовоління повнішим, і весь час проводь так, щоб життя твоє було наповнене трудами, знаючи, що «всі, хто бажає жити побожно в Христі Ісусі, будуть гнані» (2 Тим. 3, 12), і що «багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Боже» (Діян. 14, 22). Тому не люби життя зніжене і безтурботне і не бажай йти шляхом широким, який не веде до неба, а йди шляхом вузьким і тісним. Якщо ти хочеш досягти вищих осель, то уникай задоволень, зневажай життєву гордість, нехтуй багатством, славою і владою, обери бідність, упокорення духу, покаяння, джерела сліз і прагни всього того, чим можна придбати спасіння. Той, хто обрав це, і сам перебуває в безпеці, і молитви його стають більш піднесеними.
Якщо ти так налаштуєш себе і з таким серцем будеш волати до Бога, то Він неодмінно почує тебе. Тому пророк і сказав: «До Господа взивав я в скорботі моїй, і Він вислухав мене», щоб ти навчився поступово підніматися й окриляти свої молитви, щоб ти не печалився і не впадав у відчай під час скорбот, а отримував від них користь. Якщо пророк Єлисей, чоловік, не допустив своєму учневі відкинути жінку, яка припала до нього, сказавши: «Залиш її, душа в неї засмучена» (4 Цар. 4, 27) і висловивши цим не що інше, як те, що вона мала для себе великий захист і виправдання у своїй скорботі, то тим більше Бог не відкине тебе, коли ти приступаєш до Нього зі скорботною душею. Тому і Христос звеличує тих, котрі плачуть, а тих, що сміються, називає нещасливими. У розмові про блаженства Він насамперед говорить: «Блаженні ті, що плачуть» (Мф. 5, 4). Отже, якщо хочеш підніматися по цих ступенях, то відкинь зніженість і безтурботність, обмеж себе сумним життям, відійди від справ земних. Це — перший ступінь. Неможливо, ніяк неможливо одночасно і підніматися сходами, і залишатися на землі.
2. Ти бачиш висоту неба, знаєш обмеженість часу, знаєш невідомість смерті. Тож не барися і не відкладай, а з великою поспішністю приступи до цього сходження, щоби за один день проходити дві, три, десять, двадцять ступенів.
«Господи, визволи душу мою від уст неправдивих, від язика облесливого» (Пс. 119, 2). Поглянь, як тут сяє євангельська заповідь: «Моліться, щоб не ввійти в спокусу» (Лк. 22, 46).
Справді, улюблений, ніщо не може зрівнятися зі спокусою — потрапити до підступної людини, вона небезпечніша за дикого звіра. Звіра видно таким, яким він є; а та людина часто ховає отруту під виглядом смирення, щоб і підступність була непомітною, і падав у яму той, хто необережно попадався. Саме тому пророк часто молить Бога про спасіння від таких зловмисників. Якщо ж необхідно уникати людей обманливих і підступних, то тим більше — розбещувачів, які проповідують нечестиве вчення. Особливо можна назвати вустами неправдивими ті, котрі відхиляють від чеснот і тягнуть до безчестя. Тому пророк і просить Господа визволити від них його душу, бо туди проникають їхні стріли.
«Що дасть тобі або що додасть тобі язик зрадливий?» (Пс. 119, 3). Інший невідомий перекладач (про якого згадує Ориген в «Екзаплах») говорить: «Що дав би тобі чи що додав би тобі язик підступний?» Ці слова виражають не що інше, як те, що такий гріх є великим, що такого роду зло є тяжким. Тож чи бачиш, як пророк гнівається, обурюється і говорить: «Що дасть тобі або що додасть тобі язик зрадливий?», тобто яке гідне покарання знайдеться для цього зла? Подібно й Ісая говорив юдеям: «У що бити ще вас, що продовжуєте свою затятість?» (Іс. 1, 5). Подібно говорить Псалмоспівець: «Що дасть тобі або що додасть тобі язик зрадливий?» Він або це говорить, або те, що кара вже є в самому гріхові: ти сам ще раніше покарання вже заподіюєш собі покарання, народжуючи зло в самому собі. Справді, гріх для душі є найбільшою карою ще до покарання. Яке ж може бути гідне покарання для такого гріха? Тут — ніякого, крім поразки від Бога. Людина не може гідно відплатити за нього, бо цей гріх перевершує всяке покарання, однак його знищить Бог.
Тому, бажаючи показати це, пророк тут же додає: «Він — як гострі стріли сильного з палаючим вугіллям, що спустошує» (Пс. 119, 4). Стрілами тут він називає покарання. Інші перекладачі (Симмах і Феодотіон) говорять: «Стріли сильного вигострені з вугіллям, зібраним у купу». Третій перекладач (Акила): «…з вугіллям ялівцевим». Такими переносними висловлюваннями збільшуючи страх перед покаранням. І той вислів — із «зібраним у купу», і цей — із «ялівцевим» — вони містять у собі одну думку, тільки там вказується на кількість, а тут — на якість і силу покарання. Те ж саме виражають і «Сімдесят перекладачів» словами «з вугіллям спустошливим», тобто руйнівним, винищувальним. Писання через речі, які для нас є страшними, вказує на Божі кари, називаючи їх стрілами і вогнем. Тут же, як мені здається, вказується так само на чужоземців, оскільки інший невідомий перекладач (про якого згадує Ориген в «Екзаплах»), виражаючи це, говорить: «Визволи душу мою від уст обманливих». Такими є їхні слова, такими є підступи і задуми, сповнені неправди і всякого безчестя.
«Горе мені, що я перебуваю у Мосоха, живу біля наметів кидарських» (Пс. 119, 5). Інший перекладач (про якого згадує Ориген в «Екзаплах») говорить: «Горе мені, що я перебування своє продовжив». Так вони ремствують про Вавилонську неволю, а Павло — про тривалість земного життя: «Знаходячись у цій хатині, — говорить він, — зітхаємо під тягарем» (2 Кор. 5, 4); і ще: «Але й ми самі, маючи початок Духа, і ми самі в собі стогнемо» (Рим. 8, 23). Так, це життя є мандрівкою. Але що я кажу: мандрівкою? Воно набагато гірше і за мандрівку. Тому Христос і назвав її дорогою. «Вузькі ворота, — говорить Він, — і тісна дорога ведуть у життя» (Мф. 7, 14). І це є найкраща і найперша наука — знати, що ми є мандрівниками в цьому житті. Стародавні сповідували це і тому особливо прославилися. Виражаючи це, Павло говорить: «Бог не соромиться їх, називаючи Себе їхнім Богом» (Євр. 11, 16).
Чому, скажи мені, «їхнім»? Тому, що вони визнавали себе мандрівниками і прибульцями. Це — корінь й основа великої чесноти. Хто тут є мандрівником, той там буде громадянином; хто тут є мандрівником, той не стане прив’язуватися до земних благ, не буде піклуватися ані про житло, ані про багатство, ані про їжу, ані про будь-що інше подібне. Як ті, що знаходяться в чужій країні, роблять усе й докладають усіх зусиль, щоби повернутися на батьківщину, і щодня прагнуть побачити ту країну, яка їх зростила, так і той, хто живе любов’ю до майбутніх благ, не засмутиться земними прикрими обставинами і не загордиться щасливими, а буде проходити повз всього цього, як подорожній. Ось тому й у молитві нам заповідано говорити: «Нехай прийде Царство Твоє», щоб ми, маючи в душі бажання й очікування того дня і постійно маючи його перед очима, не захоплювалися сьогоденням. Якщо юдеї, які прагнули повернення до Єрусалима, навіть після звільнення оплакують минуле, то яке вибачення, яке виправдання можемо мати ми, не маючи сильної любові до небесного Єрусалима? Зверни увагу на те, як вони оплакують своє перебування між чужоземцями: «Живу, — каже, — біля наметів кидарських».
3. «Довго перебувала душа моя з тими, що не бажають миру. Я бажаю жити мирно» (Пс. 119, 6-7). Тут вони оплакують не тільки своє перебування в чужій країні, але й спілкування із чужоземцями. Так й інші пророки оплакували таке життя і говорили: «Не стало милосердних на землі, немає правдивих між людьми» (Мих. 7, 2). Цей же пророк говорить: «Спаси мене, Господи, бо не стало праведного» (Пс. 11, 2). Земне життя є важким не тільки тому, що воно наповнене марнотою та зайвими турботами, але й тому, що в ньому чималі успіхи мають люди злі.
Немає нічого більш мерзотного й важкого, як спілкування з такими людьми. Не так дим і сморід виїдає очі, як спілкування зі злими людьми засмучує душу. Хіба не пам’ятаєш, як і Господь наш Ісус Христос висловив нестерпність від перебування з ними? Коли Він сказав: «Доки буду з вами, доки терпітиму вас?» (Мф. 17, 17), то цим вказав на те, що міститься в словах «живу біля наметів кидарських». Це — варвари, які зазвичай поводяться зі своїми підвладними, як звірі; живуть у куренях і печерах і доходять до лютості диких звірів. Але ще більш нестерпними є їхні хижаки, користолюбці, розпусники, які живуть у розкоші. «Довго жила душа моя». Однак не багато, а тільки сімдесят років. Але пророк називає їх багатьма не за кількістю, а через важкі обставини. Для стражденних і декілька років здаються багатьма.
Так повинні відчувати і ми: хоч би ми прожили декілька років, однак повинні вважати їх багатьма через сильне бажання майбутніх благ. Говорю це, не засуджуючи земне життя, — цього немає, і воно є справою Божою, — але бажаючи пробудити у вас любов до майбутніх благ, щоб ви не прив’язувалися до теперішнього, не приліплювалися до плоті й не уподібнювалися легкодухим, котрі, хоч би прожили тисячі років, кажуть, що мало. Що може бути більш безрозсудне за це? Що може бути більш грубе? Тоді, як має бути небо і небесні блага, яких «не бачило око, і вухо не чуло» (1 Кор. 2, 9), ганятися за тінями і бажати крутися в безодні цього життя, постійно наражаючись на хвилі, бурі й аварії корабля? Не таким був Павло, він поспішав і прагнув туди, і тільки єдине утримувало його — спасіння людей (Флп. 1, 23).
«Я бажаю жити мирно, але, як тільки заговорю до них, вони повстають проти мене без вини» (Пс. 119, 7). Чи бачиш, як пророк указує на важкість тамтешнього життя? Не сказав: з тими, що не мають миру, але: «Я бажаю жити мирно». Чи бачиш користь від скорботи? Чи бачиш плоди неволі? А хто з нас тепер може сказати це? Бажано, щоб ми з мирними були мирні, а він був мирним навіть із тими, що ненавиділи мир.
Як же ми зможемо досягти цього? Якщо будемо жити, як мандрівники, — знову повернуся до тієї ж розмови, — якщо будемо жити, як прибульці, якщо не будемо захоплюватися будь-чим земним. Справді, ніщо так не спричиняє ворожнечу й розбрат, як любов до земних благ чи пристрасть до слави, чи до багатства, чи до задоволень. Коли ж ти розірвеш усі ці пута і не допустиш душі захоплюватися чим-небудь подібним, тоді побачиш, звідки бере свій початок розбрат і де лежить основа чеснот. Тому Христос і велить нам бути вівцями серед вовків, щоб ти не говорив: я перетерпів те і те, а тому й озлобився. Хоч би ти зазнав незліченної безлічі образ, продовжуй бути вівцею і тоді переможеш вовків. Така-то людина є злою і нечестивою. Але ж ти маєш силу, якою можеш переборювати і злих. Що є більш смиренне за вівцю? Що є більш люте за вовка? Однак перша перемагає останнього, як це видно на апостолах, бо немає нічого більш могутнього за смирення, нічого більш сильного за довготерпіння. Ось тому Христос і заповідає нам бути вівцями серед вовків. Але сказавши це і бажаючи пояснити, яким повинен бути Його учень, і що для нього недостатньо цієї простоти, тобто смирення вівці, додає ще дещо інше. «Будьте, — каже, — як голуби» (Мф. 10, 16), поєднуючи смиренність двох смирних і незлобливих створінь. Такого смирення Він вимагає від нас тоді, коли ми спілкуємося зі злими! Не кажи мені: він злий, я не можу стерпіти. Саме тоді й потрібно виявляти смиренність, коли маємо справу зі злими і ворожими; тоді і відкривається сила смирення, тоді і сяє його дієвість, достоїнство і користь.
«Як тільки заговорю до них, вони повстають проти мене без вини». Інший перекладач (Симмах) говорить: «Коли я говорив їм, вони ворогували». Цим пророк виражає або те, що він був мирним з тими, які ненавидять мир, або те, що вони ворогували проти нього через те, що він говорив їм. Зміст цих слів такий: під час самої бесіди, каже, коли я особливо виражав свою любов, коли вимовляв особливо дружелюбні слова, тоді вони дратувалися, влаштовували підступи і ніщо не вгамовувало їх; але я, незважаючи на таке їхнє ставлення, продовжував дотримуватися своєї чесноти.
Так повинні чинити і ми. Хоч би на нас, люблячих, нападали, хоч би ворогували, хоч би влаштовували підступи, ми повинні дотримуватися свого, пам’ятаючи заповідь, яка велить бути подібними до овець і голубів серед вовків, щоб і їх зробити кращими, і самим досягти небесних благ, яких щоби сподобитися всім нам за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, Якому слава навіки-віків. Амінь.
Бесіда на псалом 117 | Зміст | Бесіда на псалом 120
