Бесіда на псалом 115
і я смирився вельми (Пс. 115, 1)
1. Згадуючи про ці слова, блаженний Павло говорить: «Маючи той же дух віри, як написано: «Я вірував і тому говорив», — і ми віруємо, тому й говоримо» (2 Кор. 4, 13). Отже, необхідно насамперед сказати, як Апостол скористався цими словами, про що він говорив, і тоді для нас будуть зрозумілими й інші слова. А з іншого боку найкращим є те вчення, в якому не переривається зв’язок між словами, не беруть одну частину і на ній зупиняються, але від самого початку подають пояснення. Про що ж говорив Павло, коли згадав про ці пророчі слова? Про воскресіння і насолоду від майбутніх благ, яка перевершує всяке слово, розум й уяву. Оскільки все це перевищує всяке слово і не має пояснення, а повинно сприйматися вірою, тому, щоб юдей не бентежився і не вважав себе обманутим, що його годують порожніми надіями, Апостол виправляє його нерозуміння і ніби говорить: я вимагаю не чогось нового, а давнього блага — віри.
Так говорить Павло. А пророк, маючи намір провістити про деякі блага, що очікують юдеїв у цьому житті, які перевершують людські справи, і бажаючи, щоб ніхто не залишався невіруючим, починає псалом так: «Вірував я, тому й заговорив». Коли Єрусалим упав, храм перетворився на руїни, а всі юдеї були захоплені, зв’язані й відведені в чужу країну, а чужоземці замість них зайняли їхню землю й одержали повеління насаджувати виноградники, будувати будинки й одружуватися, тоді все це кинуло юдеїв у розпач і вони між собою роздумували так: якщо ми, маючи місто, зброю, вежі, безліч майна, храм, жертовник, богослужіння, обряди та весь суспільний устрій, були зраджені, стали невільниками і відведені в рабство, то тепер, знаходячись у чужій країні і втративши все, обеззброєні і перетворені на рабів, як ми зможемо повернути свою батьківщину? Оскільки багато хто із більш слабких, так роздумуючи, бентежився, непокоївся і не слухав пророків, які провіщали повернення, тому Псалмоспівець і сказав ці слова, наставляючи всіх, що словам Божим потрібно вірити.
Інші пророки говорили їм інакше, як наприклад Ісая: «Послухайте Мене ті, що прагнуть до правди, що шукають Господа! Гляньте на скелю, з якої ви висічені, у глибину рову, з якого ви витягнуті, — і далі. — Подивіться на Авраама, батька вашого, і на Сарру, яка народила вас: бо Я прикликав його одного і благословив його, і розмножив його» (Іс. 51, 1-2). Зміст цих слів такий: хіба Авраам не був чужоземцем, бездітним і старим? Хіба не мав дружини, і за віком, і від природи нездатну для народження дітей? Хіба його стан не був у всіх відносинах безнадійним? Що ж? Від нього одного, бездітного, старого, хіба Я не наповнив увесь світ? Чому ж ви бентежитеся? Якщо Я міг від одного наповнити весь світ, то тим більше від вас небагатьох наповню Єрусалим. Тому і говорить пророк: «Гляньте на скелю, з якої ви висічені, — називаючи так Авраама, — у глибину рову, з якого ви витягнуті», називаючи так Сарру.
— Як рів сам по собі не має води, але одержує її від верхніх дощів, так і Сарра, яка не мала сама по собі здатності народжувати, одержала цю здатність звище; і як камінь ніколи не приносить плоду, так й Авраам не був здатний для того. Однак Я вивів вас від нього, і від одного наповнив стільки країн.
Тому і Єзекіїля Бог виводить у поле, показує йому купу кісток, оживляє їх, пророкує і, вказуючи на кістки, говорить:
— Якщо Я можу воскрешати мертвих, то тим більше вас, живих «виведу» (Єз. 37, 13).
Так говорили інші пророки. А як цей? «Вірував я, тому й заговорив» (Пс. 115, 1), тобто потрібно вірувати обітницям, бо і я, роздумуючи про це, уявляючи це і сприймаючи це вірою, відкинув усякий сумнів. Павло говорить, що віра потрібна і стосовно наших чуттєвих і видимих благ. То коли вона потрібна стосовно чуттєвих, то тим більше щодо духовних. Якщо юдеям потрібна була віра для прийняття того, що вони повернуть своє місто, то тим більше нам, які очікуємо неба. Коли відбувається дещо велике, яке перевершує свідомість і перевищує розум, тоді необхідно керуватися вірою, а не досліджувати все за звичним людським порядком, бо дивні Божі діла є вищими за все це. Тому ми повинні, приборкуючи свої помисли, звертатися до віри і так прославляти Бога. Хто намагається своїми думками досліджувати Його діла, той, бажаючи підкорити своєму мізерному розуму невимовні діла Його домобудівництва, не прославляє Його.
2. Ось тому і Павло, розповідаючи про Авраама, який не чинив так, але, стримавши свої помисли, дивився на силу Того, Хто обіцяв, і, показуючи, що цим він особливо прославив Бога, говорить: «Не засумнівався в обітниці Божій невірою, але зміцнився у вірі, віддавши славу Богові, і був цілком упевнений, що Він має силу і виконати обіцяне» (Рим. 4, 20-21). Що ж означає: «Маючи той же дух віри, як написано: «Я вірував і тому говорив», — і ми віруємо, тому й говоримо» (2 Кор. 4, 13)?
Тут Апостол відкриває нам велику таїну. Яку? Ту, що Старий і Новий Завіти походять від одного і того ж Духа, що один і той же Дух, Який говорив у Старому, говорив і в Новому; що віра є наставницею всіх і без неї ти нічого не можеш сказати. «І ми, — каже, — віруємо, тому й говоримо». Якщо відкинеш віру, тоді не зможеш і вуста відкрити. А чому він не сказав: маючи ту ж віру, але «той же дух віри»? Для того, щоби пояснити те, про що йдеться, і показати, що для підняття на висоту віри і викриття немічності розуму необхідне керівництво Духа. Тому й в іншому місці він же говорить: «Кожному дається виявлення Духа на користь. Одному дається Духом слово мудрості, іншому — слово знання, тим же Духом; іншому — віра, тим же Духом; іншому — дари зцілення, тим же Духом» (1 Кор. 12, 7-9).
Але, можливо, хто-небудь скаже (і цілком справедливо), що він говорить про іншу віру, за допомогою якої звершувалися чудеса. І я знаю, що іншою є та віра, про яку говорили апостоли: «Додай нам віри» (Лк. 17, 5), й іншою є та, за якою всі ми називаємося вірними, не звершуючи чудес, але маючи знання побожності. Але і тут потрібна допомога Духа. Так Лука пише про одну жінку, що «Господь відкрив їй серце уважно слухати те, про що говорив Павло» (Діян. 16, 14). І Христос говорить: «Ніхто не може прийти до Мене, якщо Отець, Який послав Мене, не залучить його» (Ін. 6, 44).
Якщо ж це є справою Божою, то чи грішать невіруючі, коли ані Дух не допомагає їм, ані Отець не притягує, ані Син не скеровує? Бо ж і про Себе Він говорить: «Я є путь» (Ін. 14, 6), виражаючи цим те, що для того, щоби прийти до Отця, потрібне Його керівництво. Отже, якщо Отець притягує, Син направляє, Дух просвіщає, то чи грішать ті, котрі не притягнуті, не скеровані, не освічені? Грішать, бо вони самі не зробили себе гідними цього просвічення. Так, поглянь, що було із Корнилієм: він не сам собою досяг цього, але Бог закликав його, оскільки він попередньо зробив себе гідним цього. Тому і Павло, повчаючи про віру, говорить: «І це не від вас, це — Божий дар» (Еф. 2, 8). Бог не залишає тебе без добрих діл. І хоч від Нього залежить залучати і направляти, однак Він насамперед шукає смиренної душі і тоді вже виявляє Своє сприяння.
Ось тому і Павло в іншому місці говорить: «Покликаним з Його волі» (Рим. 8, 28). Так, чеснота і наше спасіння подається не примусово. Хоч значна частина і майже все залежить від Бога, однак Він надав і дещо нам, щоби призначення вінців відповідало особистій гідності кожного. Тому і Павло, сказавши: «Маючи той же дух віри», тобто той, який промовляв у Старому Завіті, додав: «І ми віруємо, тому й говоримо». Тут віра потрібна набагато більше, ніж там, як щодо невидимих і духовних обітниць, так і щодо самого часу, бо наші нагороди не в цьому житті, а в майбутньому. Навіть і щодо земних благ потрібна віра, бо і духовні дари при їхньому поданні вимагають віри, як наприклад, подання таїнств, дар Хрещення. Так, сила цих благ перевершує всяке слово. Якщо ж віра була потрібна для речей земних і чуттєвих, то тим більше вона потрібна для духовних.
Однак апостольські слова розтлумачені достатньо, час перейти до пророчих і сказати про те, що говорить блаженний Давид. Що ж він говорить? «Вірував я, тому й заговорив» (Пс. 115, 1). Хоч він ще не сказав нічого, а виражає тільки те, що було сказано в його думках. Що ж було сказано? Роздумавши, каже, над прикрощами і жалюгідним становищем юдеїв, над цілковитим спустошенням і повного загибеллю, я не засумнівався в переміні на краще, але сподівався на неї, сповіщав про неї і «говорив») і в попередніх псалмах я багато говорив про неї, але говорив і сповіщав за натхненням віри.
3. Дехто ж, хто не настільки навчений вірі, поглянь, як він кульгає і бентежиться. Сам Давид в іншому псалмі, але не про себе, а про страждання людей нестійких, говорить так: «Який милостивий Бог Ізраїлів до народу Свого, до чистих серцем! Мої ж мало не похитнулися ноги, ледь не посковзнулися стопи мої» (Пс. 72, 1-2), маючи на увазі не ноги і стопи, а помисли, що кульгають. Тут далі вказує і причину: «І сказав я в нестямі моїй: «Кожна людина говорить неправду!» (Пс. 115, 2), тобто, бачачи чужоземців, що благоденствують, а юдеїв приниженими. Про яку ж нестійкість говорить він? «І сказав я: «Чи не даремно я дбаю про чистоту серця і в невинності умивав руки мої?» (Пс. 72, 13). Говорить і про те, що спонукало його сказати це: «І ось ці нечестивці завжди живуть у достатку і примножують багатство» (Пс. 72, 12). Далі поглянь, як він знову звертається до самого себе: «Але коли б я сказав: «Буду і я так жити», — говорить, — то я став би зрадником перед родом синів Твоїх. І я став думати, як би мені все це зрозуміти, але тяжким це було в очах моїх, аж поки не увійшов я у святиню Божу» (Пс. 72, 15-17). Зміст його слів такий: я втомився, я знеміг у роздумах, бо такими були мої роздуми. А далі розсудив, що я роблю важку справу, бо, дошукуючись таким чином, я не зможу нічого довідатися конкретно, поки не повернуся до батьківщини.
Чи бачиш, яким злом є віддавати те, що стосується віри, роздумам, а не вірі? Якби така людина була твердою у вірі, то вона не сказала б цього, не збентежилася б, не завагалася б, не похитнулися б ноги її і не посковзнулися б стопи її. Але не так було з пророком. Ставши на камені, він не бентежився і не хитався, але, бачачи юдеїв у такому жалюгідному становищі, а чужоземців у протилежному, він часто й у багатьох псалмах на весь голос і з цілковитим переконанням провіщав про повернення і в цьому був непохитно переконаний, дивлячись не на силу чужоземців і не на немічність юдеїв, а на силу Бога, Який обіцяв. Тому і говорить: «Вірував я, тому й заговорив, і я смирився вельми. І сказав я в нестямі моїй: «Кожна людина говорить неправду!» (Пс. 115, 2). Інший перекладач (Симмах) говорить: «Я ж був засмучений дуже і сказав у сум’ятті: «Всяка людина обманює». Тут знову відкривається його світла віра, бо і велике горе не повалило його в розпач. Такою є віра: вона є певним священним якорем, який зі всіх боків укріплює ту душу, яка її має. Саме тоді вона і виявляється, коли серед скрутних обставин переконує того, хто її має, плекати благі надії, відкидаючи сум’яття в помислах. Це і виражає пророк словами: я дуже засмучений був, засмучений був, але не впадав у відчай, не падав духом.
Далі, пояснюючи, що він не просто був засмучений, але дуже сильно, додає: «І сказав я в нестямі моїй: «Кожна людина говорить неправду!». Що означає «в нестямі моїй»? Через надзвичайність горя, через величину нещасть. Нас спіткало, каже, настільки багато всього, що довело до нестями й збентеження. Нестямою він називає тут притуплення почуттів, що спричиняється стражданнями. Так, коли йдеться і про Адама, що Бог навів на нього нестяму (сон) (Бут. 2, 21), то цим виражається стан деякої нечутливості. Нестямою називається той стан, коли людина не усвідомлює, що відбувається. А наведена тоді була нестяма на Адама для того, щоби він не відчував узяття з нього ребра і не страждав від цього. Отже, Бог, бажаючи не завдавати йому відчуття болю, щоби він не зненавидів ту, котра появилася від нього, як потерпілий від цього, навів на нього нестяму (сон). І в іншому місці сказано: «На нього найшла нестяма» (Діян. 10, 10). Тут так само виражається деяке зачарування і перебування поза собою. І скрізь слово «нестяма» означає це. Такий стан буває чи під дією Божою, чи внаслідок надзвичайних страждань, адже і прикрощі можуть спричиняти нестяму і збентеженість.
Отже, пророк говорить тут про нестяму від великих прикрощів, які спіткали його. Але що означає «кожна людина говорить неправду»? Невже немає жодного правдивого? Як же про Іова написано: «Був чоловік цей непорочний, справедливий і богобоязливий і віддалявся від зла» (Іов. 1, 1)? Що скажемо ми і про пророків? Якщо і вони неправдиві і сказане ними є неправдою, тоді все загинуло. Що скажемо про Авраама? Що скажемо про всіх праведників? Чи бачиш, яким злом є сприймати слова Писання буквально і не проникати в їхній зміст? Що ж означає «кожна людина говорить неправду»? Те, що говорить він в іншому місці: «Людина — як подих вітру» (Пс. 143, 4); або те, що говорить інший пророк словами: «Усяка плоть — трава, і вся краса її — як цвіт польовий» (Іс. 40, 6), тобто вона є особливо мізерною, скороминущою, подібною до тіні, сновидіння чи якоїсь примари.
4. Щоб ти переконався, що я говорю це не просто так, тому для порівняння скажу, що інший перекладач (Акила) сказав: «…облудність», ще інший (Симмах): «…обманює», ще інший (Феодотіон): «…недостатній». Це останнє слово дуже відрізняється від перших. Неправда є вадою душі, а бути недостатнім, скороминущим, мінливим, подібним до сновидіння, цвіту й тіні — це недосконалість природи. Тут сказано те ж саме, про що йдеться у словах: «Я порох і попіл» (Бут. 18, 27); і ще: «Чого гордишся, земля і попіл?» (Сир. 10, 9). Або те, що сказав той же пророк: «То що є людина, що Ти пам’ятаєш про неї?» (Пс. 8, 5). У всіх цих місцях виражається тлінність і незначність природи. Так ми говоримо про жнива: «Жнива обманули», — тобто не виправдала надії; чи говоримо: «Рік обманув», — виражаючи те ж саме. Оскільки людина є істотою тлінною і незначною, і ми зазвичай саме так розмірковуємо про немічність природи у прикрощах, тому і пророк, знемагаючи у скорботах і дивлячись на природу людини, яка заслуговує співчуття, яка в усьому виявляє свою тлінність і мізерність, сказав: «Кожна людина говорить неправду», тобто людина — це ніщо. Він і в іншому місці сказав: «Всяка людина, що живе на землі, як тінь ходить» (Пс. 38, 7).
«Що віддам Господу за все, що Він воздав мені?» (Пс. 115, 3). Поглянь, як він указує на велич благодіяння не тільки в тому, що зроблено, але й у тому, кому воно зроблено, виражаючи іншими словами ту ж думку, яку він висловив в іншому псалмі. Як там сказав: «То що є людина, що Ти пам’ятаєш про неї, і син людський, що опікуєшся ним?» (Пс. 8, 5), так і тут.
Благодіяння є подвійно важливим тоді, коли воно є великим за своєю сутністю і виявляється для когось незначного, що так само збільшує благодіяння і милість. Щоб висловити це, він і говорить: «Що віддам Господу», пояснюючи, що Бог сподобив такого дару людину, яка є неправдою, істотою тлінною і мізерною. «За усе, що Він воздав мені». Для вдячної душі властиво піклуватися і шукати, чим би віддячити благодійникові за отримані від нього благодіяння і, зробивши зі свого боку все, вважати себе таким, що ще не зробив нічого гідного. Згадавши спочатку про відплату, далі він обіцяє принести цю відплату і висловлює подвійну подяку — і приношенням того, що міг принести, і виявленням того, що, принісши це, він ще не приніс нічого гідного.
Що ж він має намір віддати Богові? Послухай: «Чашу спасіння прийму, — продовжує він, — й ім’я Господнє призву» (Пс. 115, 4). Ті, які сприймають ці слова в переносному значенні, стверджують, що тут йдеться про єднання в таїнствах. Але ми, тримаючись їхнього історичного значення, вважаємо, що тут йдеться про зливання, жертвоприношення і вдячні пісні. У Старому Завіті були різні жертви. Так, були жертви хвали за гріхи, всепалення за спасіння, мирна жертва та багато інших. Отже, зміст його слів такий: я не маю нічого гідного для приношення, але що маю, те й приношу. Я принесу Богові жертву подяки, і буду пам’ятати про спасіння, яке Він дарував мені. «Молитви мої Господу воздам перед усіма людьми Його» (Пс. 115, 5). Молитвами він тут називає обіцянки, обітниці. Під час нещасть він прибігав до Бога і визнавав себе Його боржником, обіцяючи Йому принести ці жертви, якщо позбудеться прикрощів. Оскільки, каже, прикрощі припинилися, тому я виконаю перед усіма людьми свої обітниці, які давав Господу.
«Чесна перед Господом смерть преподобних Його» (Пс. 115, 6). Інший перекладач (про якого згадує Ориген в «Екзаплах») говорить: «Дорогоцінна». Який тут зв’язок між словами? Яке відношення мають ці слова до попередніх? Хто розгляне уважно, той побачить між ними тісний зв’язок. Сказавши: «Що віддам Господу за все, що Він воздав мені?» (Пс. 115, 3), показавши Його благодіяння, пророк говорить, що Бог піклується не тільки про життя, але й про смерть праведників, і не тільки про смерть, яка буває за природним законом, але й про ту, яка часто буває із Його особливої волі. Хіба не чуєш слів Павла: «А залишатися в плоті потрібніше для вас. І я певно знаю, що зостануся і буду зі всіма вами» (Флп. 1, 24-25). Але що дивного в тому, що так буває із їхньою смертю, коли й народження декого із них було не за законами природи, наприклад, Ісаака, Самуїла? Тому Апостол і називає їх не дітьми плоті, а дітьми «обітниці» (Рим. 9, 8). Так і Мойсей помер не просто, але за особливим визначенням Божим; так Іоан (Хреститель), за Його допущенням. Хоч його смерть була нагородою для блудниці, але водночас вона була «чесна». Воістину смерть його була чесна, бо він позбувся життя за істину, і настільки чесною, що сам убивця боявся його. А що він справді боявся, то послухай, як про це свідчить Євангеліст, коли говорить про Ірода: «Говорив (Ірод): «Це Іоан Хреститель воскрес із мертвих, і тому чудеса діються ним» (Мк. 6, 14). Поглянь, якою чесною була і смерть Авеля. «Де Авель, брат твій, — сказав Господь. — Голос крові брата твого волає до Мене» (Бут. 4, 9-10).
5. Поглянь і на Лазаря, як він після смерті був піднесений ангелами (Лук. 16, 22). Поглянь, як і до гробів мучеників стікаються цілі міста і народи, які полум’яніють любов’ю. У такому розумінні він говорить, що Бог виявляє велике піклування, велике провидіння і про «смерть преподобних». Вони помирають не просто і не випадково, а тоді, коли Він допускає за Своїм передбаченням. Тому пророк, бажаючи висловити це, і сказав перед Господом: «О Господи! Я раб Твій, я раб Твій і син рабині Твоєї» (Пс. 115, 7). Говорить не про звичайне рабство, а про те, яке походить від великої прихильності й відданості, полум’яніючи при цьому любов’ю, яка є найбільшим вінцем, світлішим за всяку діадему. Тому і Бог ставить це за велику похвалу, коли говорить: «Мойсей, раб Мій, помер» (Нав. 1, 2). «І син рабині Твоєї», тобто спрадавна, від предків ми посвячені на служіння Тобі. Це і Павло ставить за велику честь Тимофієві: «Пам’ятаючи, — каже, — нелицемірну віру твою, яка раніше була в бабусі твоєї Лоїди і в матері твоєї Євникії, впевнений, що вона і в тобі… До того ж ти з дитинства знаєш Святе Писання» (2 Тим. 1, 5; 3, 15). А в іншому місці говорить про себе: «Єврей з євреїв» (Флп. 3, 5); і ще: «Вони євреї? І я. Ізраїльтяни? І я» (2 Кор. 11, 22), — адже ті, котрі були ізраїльтянами здавна, від предків, мали перед прозелітами деяку перевагу. Ось тому і пророк говорить: «Господи! Я раб Твій, я раб Твій і син рабині Твоєї».
«Ти розірвав кайдани мої» (Пс. 115, 7). Не сказав: послабив, але «розірвав», вказуючи на те, що їх уже немає. Кайданами він називає скорботи, спокуси, небезпеки. Є кайдани, пута добрі, в яких добре бути ув’язненим, як наприклад ті, про які сказано: «В союзі миру» (Еф. 4, 3), і ще: «є сукупність довершеності» (Кол. 3, 14). Але є пута і протилежні, як, наприклад, ті, про які сказано: «У кайданах гріха свого він утримується» (Притч. 5, 22). На це вказує і Христос, коли говорить: «Цю дочку Авраамову, яку зв’язав сатана…, чи не належало звільнити від цих пут?» (Лк. 13, 16). Й Ісая говорить про Христа: «Щоб відновити землю, щоб повернути спадкоємцям спадщини спустошені, сказати в’язням: «Виходьте» (Іс. 49, 8-9). Саме ці пута Бог розірвав, а не розв’язав, — перше більше за останнє. Однак не погрішить і той, хто захоче сприймати ці слова в переносному значенні, маючи тут на увазі пута гріхів та всього того, що було у застарілій людині. А є ще прекрасні кайдани, які завжди носив Павло, про що він сам говорить: «Я, Павло, став в’язнем Ісуса Христа» (Еф. 3, 1); і ще: «Я посол у кайданах» (Еф. 6, 20; Діян. 28, 20). «Тобі принесу я жертву хваління й ім’я Господнє призву» (Пс. 115, 8). Зверни увагу, як він (пророк) вище, і нижче, і скрізь приносить цю відплату Богові. Вище говорить: «Чашу спасіння прийму й ім’я Господнє призву»; а тут: «Тобі принесу я жертву хваління», тобто буду дякувати, буду оспівувати.
«І ім’я Господнє призву». Чи бачиш, яка його жертва хвали? «Молитви мої Господу воздам перед усіма людьми Його. У дворах дому Господнього, посеред тебе, Єрусалиме» (Пс. 115, 9-10). Це робить він не із бажанням показати себе, не через марнославство, а бажаючи пробудити в усіх особисту ревність і зробити їх спільниками подяки. Так чинять усі святі, коли отримують будь-яке благодіяння, — вони закликають до спільного прославляння не тільки людей, але й усе створіння. Справді, ніщо не є таким угодним для Бога як те, коли ми вдячні Йому не тільки в щасті, але й у нещасті. Саме це і є жертвою — це найбільше приношення! Так прославився Іов, так — Павло, так — Яків, так — кожний із праведників, відплачуючи вдячністю й подякою Богові саме у важких обставинах. Так будемо чинити і ми — будемо завжди вдячними, щоб одержати і вічні блага, яких щоби сподобитися всім нам через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, Якому слава і держава нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Бесіда на псалом 114 | Зміст | Бесіда на псалом 116
