Бесіда на псалом 113
від людей чужих, Юдея стала святинею Його,
а Ізраїль — володінням Його (Пс. 113, 1-2)
1. Тут пророк засвідчує велику поблажливість і милість Божу. Яку? Ту, що Він спочатку виявляє Свою силу, а вже потім вимагає поклоніння Собі. Це виражає пророк словами: «Коли вийшов Ізраїль з Єгипту…, Юдея стала святинею Його» (Пс. 113, 1-2). Тоді, каже, Він виявив Свою силу через знамення в Єгипті й у пустелі, тоді і визнав Своїм ізраїльський народ. Так учинив Він і з Адамом: спочатку створив світ і виявив могутність Своєї премудрості і сили, а потім створив людину і зажадав від неї поклоніння Собі. Так і Єдинородний Син Божий спочатку виявляв багато різних знамень, а вже потім вимагав віри. Тому і людям, які спочатку приходили до Нього, оскільки вони ще не отримали від Нього запоруки й доказу Його Божественності, тому Він не говорив: чи віруєте, що Я можу це створити, а тільки показував знамення. А коли вже Він по всій Палестині залишив пам’ятники Своєї сили, зціляючи тілесні недуги, викорінюючи зло, проповідуючи про Царство, подаючи спасенні закони, тоді й почав вимагати віри від тих, які приходили до Нього. Люди намагаються насамперед отримати владу і вже після того починають благодіяти, а Бог починає із благодіянь. Але що я говорю про інші благодіяння, коли Він насамперед перетерпів хрест, а вже потім переміг світ, засвідчивши Своє піклування про нього справами?! Це і виражає тут пророк словами псалма: «Коли вийшов Ізраїль з Єгипту, дім Якова — від людей чужих, Юдея стала святинею Його» (Пс. 113, 1-2).
«Коли вийшов», тобто після виходу, після звільнення із Єгипту. І не сказав просто: з Єгипту, але додав: «…від людей чужих», де вказівкою на ворогів засвідчує піклування Боже. Від таких жорстоких, нелюдяних, варварських єгиптян вони не змогли б звільнитися, якби не отримали допомоги від сильної руки й непереможної правиці. Справді, єгиптяни були більш лютими, ніж дикі звірі, черствішими за каміння, будучи ураженими незліченними карами, вони не пом’якшувалися. Так назвавши єгиптян народом варварським, пророк висловив перевагу Божої сили, якою Він настільки дикий і настільки жорстокий народ почасти переконав, почасти примусив проти волі відпустити рабів, а потім потопив супротивників у морі і так звільнив Свій народ.
Що означає «Юдея стала святинею Його»? Інакше кажучи: стала народом, який служить Йому, народом, який відданий Йому, народом, який став Його власністю. Власне ж святинею називалися храм, святилище, святе-святих, як і Захарія говорить про деяких, що запитували: «Якщо увійде тут святиня, чи будемо поститися» 1 (Зах. 7, 3), вказуючи на повернення кивота та всього іншого. «Юдея стала святинею Його». Колись це була країна нечиста і знехтувана, а коли вступив у неї ізраїльський народ, тоді «стала святинею Його», тобто святиня була введена в неї через дотримання закону, жертвоприношення, богослужіння та інші священні обряди. «Ізраїль — володінням Його». Що означає «Ізраїль — володінням Його»? Означає: підвладний Йому. Хоча весь світ знаходиться під Його владою, однак цей народ підвладний ще й через особливу близькість до Нього. Йому Він сповіщав пророцтва, розмовляв з ними і насамперед влаштовував їхні справи.
Цей народ був Його народом ще й в іншому відношенні, а саме в тому, що за Його помахом вони часто і на війну виходили, і багато чого іншого розпочинали. Звільнивши їх із рук варварів, від насилля, рабства, крайньої небезпеки та прикрощів, Він став їхнім Царем. Тому й в іншому місці, виправдуючись і показуючи, що Він насамперед Сам давав їм від Себе, а вже потім вимагав від них відплати для Себе, сказав: «Чи був Я пустелею для Ізраїля? Чи був Я країною мороку?» (Єр. 2, 31). Зміст цих слів такий: хіба Я був для вас безплідним? Хіба Я не подавав вам незліченні блага? Хіба не змінював саму природу? Хіба не змушував стихії служити вам? Хіба не дарував вам життя, вільне від трудів людських? Тому Він і говорить: «Чи був Я пустелею для Ізраїля?». Тобто чи не подавав Я вам незліченні блага: звільнення із Єгипту, спасіння від варварів, явлення чудес, життя в пустелі, спадщина Палестини, підкорення язичників, постійні трофеї, безупинні перемоги, дивовижні знамення, безупинні чудеса, родючість землі, примноження вашого роду, слава у всьому світі та багато іншого? Чи бачиш благодіяння Божі? Тому Він і додає: «Чи був Я країною мороку?». Тобто чи не користалися ви від Мене незліченними плодами? Чи не благословляв Я ваш вхід і ваш вихід, ваші отари і ваші пасовища, хліб ваш і воду вашу? Чи не захистив Я вас безпекою? Чи не зробив вас неприступними, страшними і непереможними? Чи не текло до вас усе, мов із джерела, із землі і з неба? Владика саме тим і виявляє Себе, що піклується про підданих, турбується й піклується про них.
2. Тому і Христос не сказав: «Пастир добрий» приймає честь і служіння, але «душу свою покладає за овець» (Ін. 10, 11). У тому й полягає влада, у тому і є суть пастирської мудрості, щоб нехтувати своїми вигодами і піклуватися про благо підлеглих. Начальник — це те ж саме, що й лікар, чи навіть більше за лікаря. Лікар подає зцілення своїм умінням, а начальник, крім того, і власного небезпекою. Так чинив і Христос, Який перетерпів побиття, розп’яття та незліченні страждання. Тому і Павло сказав: «Бо й Христос не Собі догоджав, але, як написано: «Лихослів’я тих, що лихословили Тебе, впали на Мене» (Рим. 15, 3). Отже, пророк перераховує тут два чи три і більше благодіянь і говорить, що Бог врятував юдеїв від варварів, звільнив від чужоземців, вивів із рабства, припинив їхні поневіряння і прикрощі, явив незліченні чудеса, а потім сподобив їх стати Його святинею і підданими, адже і це є чималим видом благодіяння, що Він обрав їх бути Його підданими.
«Море побачило і розступилося, Йордан повернув назад» (Пс. 113, 3). Поглянь, як він (пророк) робить слова більш піднесеними і вказує на великі благодіяння. Для чого, каже, згадувати про варварів і язичників, коли й сама природа підкорялася, відступала і поверталася назад, бачачи Проводиря і даючи шлях Вождю народу? Справді, тоді все підкорялося й уступало єврейському народові для того, щоб він знав, що все те, що відбувалося з ним, було не наслідком людських зусиль, а чудесною дією Божественної, невимовної сили. І зверни увагу на виразність мови, як пророк прекрасно уклав її. Він не сказав: відступало, чи віддалялося, але що? «Море побачило і розступилося». Словом «розступилося» він хоче показати швидкість відступу, силу страху, легкість дії Божої.
А щоби будь-хто не подумав, що це явище було періодичним чи випадковим, тому відтоді такого більше не відбувалося, а було тільки один раз, коли повелів Бог, і причому діяло по-різному на різні особи. Безладний плин вод, мовби дещо розумне й одушевлене, за велінням Божим, одних врятував, а інших погубив, для одних став гробом, а для інших — колісницею. Те ж саме можна бачити й у вавилонській печі. Вогонь, який діяв простим і звичним чином, коли Бог повелів, то він виявив неабияку розбірливість — одних, які знаходилися всередині в ньому, врятував, а інших, які знаходилися ззовні, охопив й умертвив.
«Йордан повернув назад». Чи бачиш, як чудеса відбувалися в різні часи й у різних місцях? Щоб юдеї знали, що сила Божа поширена скрізь і не обмежується місцем, Бог звершував чудеса скрізь: і в пустелі, і в країні варварів, і в морі, і в ріках, і за часів Мойсея, і за часів Ісуса (Навина). І скрізь їх супроводжували знамення, щоби, зм’якшивши чудесами свою байдужу душу і зачерствілий розум, вони зробилися покірними і здатними для сприйняття богопізнання.
«Гори підстрибували, як вівці, і пагорби, — наче ягнята» (Пс. 113, 4). Тут виникає перед нами немаловажне питання. Деякі з подивом говорять: про те, що було сказано перед цим, ми знаємо, що воно було, історія передала нам, що і Червоне море розступилося під час виходу ізраїльтян, і Йордан повернувся назад, коли проходив кивот. А про те, що гори й пагорби скакали, ми ніде не знаходимо письмового свідчення. Що ж сказати на це? Те, що пророк, бажаючи сильніше висловити радість і велич чудес, представляє навіть неживі творіння, що вони грають і скачуть, як буває з тими, що веселяться. Тому він і використовує порівняння «наче ягнята», — ці безсловесні, коли радіють, то стрибанням виражають свою радість. Як інший пророк, зображуючи горе, говорить, що і виноград ридав і вино плакало (Іс. 24, 7), однак не в тому розумінні, начебто виноград дійсно ридав, — хіба може ридати виноград? Але, бажаючи висловити надмірність скорботи, особливим чином представляє і неживі творіння такими, що беруть участь у скорботі. Так і тут пророк представляє творіння таким, що воно бере участь у радості, щоби цим показати велич цієї радості. Так і ми, зустрічаючи якого-небудь поважного чоловіка і бажаючи висловити свою радість, зазвичай говоримо: «Ти наповнив дім радістю», маючи на увазі не стіни дому, а тільки виражаючи цим надмірність радості.
«Чого ти, море, розступилося? І ти, Йордане, чого повернув назад? Чого ви, гори, як вівці, скачете, і ви, пагорби, наче ягнята?» (Пс. 113, 5-6). Продовжує мову у вигляді запитань і знову звертається до стихій у тому ж розумінні, в якому зобразив їх такими, що скачуть. Як там він говорив про них, не привласнюючи їм почуттів, а бажаючи показати надмірність радості і велич тих справ, що звершилися, так і тут дає їм запитання не тому, що вони мали почуття і могли відповідати, а щоб яскравіше висловити те, про що йдеться, і показати надзвичайність.
3. Оскільки відбулося дещо нове і надзвичайне, тому він і ставить таке запитання, і сам дає відповідь. Яку? «Перед лицем Господа затряслася земля, перед лицем Бога Якова» (Пс. 113, 7). Тут знову, щоби показати велич подій, виражає подив, зачарування, захоплення словом «затряслася». Бажаючи при цьому показати, наскільки великою є доброчинність цього мужа (Якова), поєднує ім’я раба з ім’ям Господа.
Так і Павло ставить це за велику честь святим і приписує це їм за те, що вони відреклися від усього земного. Він не тільки згадує про цю честь, але і вказує на її причину, щоб показати слухачу той шлях, яким він може досягти такої заслуги. Якої? Тієї, щоби Бог називав Себе ім’ям рабів. Тому і сказав, що Він «не соромиться їх, називаючи Себе їхнім Богом» (Євр. 11, 16). Як же Бог називав Себе їхнім ім’ям? Він говорив: «Я Бог батька твого, Бог Авраама, Бог Ісаака і Бог Якова» (Вих. 3, 6). Подаючи спочатку причину такого найменування, Апостол далі говорить: «Усі ці померли у вірі, не одержавши обітниць, а тільки здалеку бачили їх і раділи та говорили про себе, що вони подорожні і прибульці на землі». Ось причина. Тож і продовжує далі, що саме тому «Бог не соромиться їх, називаючи Себе їхнім Богом» (Євр. 11, 13. 16). Яка ж, скажи мені, причина цього? Та, що вони визнавали себе мандрівниками і прибульцями, не мали будь-якої прихильності до теперішнього, але, відрікшись від усього земного, так проживали в чужій землі.
«Що перетворив камінь на озера води, скелю — на джерело потоків» (Пс. 113, 8). Чи можуть, скажи мені, одержати прощення люди жорстокі і вперті, коли камінь, твердий і грубий, скеля, підкоряється велінню Божому, а людина, прикрашена розумом, особливо ніжне створіння, стає черствішою за камінь? «Скелею» пророк називає тут камінь, який не так просто піддається залізу, а тільки зверху ледь роздрібнюється під ударами. Але і він змінив, каже, свої природні властивості і став джерелом води. Творець природи може змінювати її закони і виявляти протилежні їм дії, як і чинив Він часто в багатьох випадках, показуючи, що це Він створив усе з нічого.
Отже, сказавши про давні благодіяння, чудеса, знамення: як Бог звільнив юдеїв від чужоземного рабства, як вивів на волю, як змінював стихії й усе наповнював радістю, пророк тепер повертається до теперішнього, прибігаючи до цієї пристані. І як колишнє відбувалося не за заслуги тих людей, які отримувала благодіяння, а від людинолюбства Божого і «заради імені Мого, — як говорив Він, — щоб воно не хулилось» (Єз. 20, 9), але щоб у діях усі бачили Його силу і могутність і від того повчалися, так і тепер пророк указує на ту ж основу і говорить: якщо ми є несправними в житті й безвідповідальними в справах, то зроби це «заради імені» Твого, як говорив колись Мойсеєві. Відповідно до цього Псалмоспівець і говорить: «Не нам, Господи, не нам, а імені Твоєму дай славу з милості Твоєї (й істини Твоєї)» (Пс. 113, 9). Не для нас, каже, не для того, щоб нас зробити більш славними й знаменитими, а щоб стала відомою Твоя сила. А ім’я Його як прославляється тоді, коли Він захищає і допомагає, так прославляється і тоді, коли ми живемо доброчесно і сяємо своєю поведінкою. «Так нехай, — сказав Господь, — сяє світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного» (Мф. 5, 16). І як нашим доброчинним життям воно прославляється, так, навпаки, безчесним життям безчеститься. Вказуючи на це, Він сказав через пророка, що через вас «ім’я Моє неславиться» (Іс. 52, 5). Отже, не маючи можливості будь-чим виправдати їх, Псалмоспівець звертається до цього, як і робив Мойсей.
Однак Бог, Який піклується про спасіння людей, не завжди так чинить. Якби Він завжди так чинив, то багато хто із байдужих людей зробилися б ще гіршими, маючи неабияку надію на безпеку від лиха в тому, що Бог буде постійно спасати їх задля Своєї слави. Але цього не буде, бо Бог не стільки піклується про Свою славу, скільки про спасіння людей. Якщо люди іноді нехтують славою, то тим більше Бог, Який від нас нічого не потребує. Але пророк, приймаючи клопотання за них на себе, як я вже сказав, подає для їхнього захисту те, що було можливим, і двічі повторює вислів: «Не нам, Господи, не нам, — вказуючи на неабияку негідність тих, що спасаються, — а імені Твоєму дай славу». Ми заслуговуємо незліченних прикрощів, але «з милості Твоєї (й істини Твоєї)…». Бачиш, як чітко і сам пророк знав, що Бог часто, забуваючи про власну славу, піклується тільки про виправлення грішників. Тому він і додає: «З милості Твоєї (й істини Твоєї)», тобто подай нам допомогу зі Своєї милості; якщо Ти не бажаєш для Себе слави від людей, то — «з милості Твоєї (й істини Твоєї)». Бог може, так, може досягти слави не тільки милуючи, але і караючи. Але не так, каже, вчини з нами, а «з милості Твоєї». Нам варто було б віддати славу імені Твоєму своїм життям і поведінкою, та оскільки ми цього не зробили, то вчини з нами зі Своєї поблажливості, з милості й людинолюбства, «щоб не сказали народи: «Де Бог їх?» (Пс. 113, 10).
4. Чую, як нині багато хто, коли моляться, повторюють ці слова. Але боюся, щоби коли-небудь не довелося їм говорити в іншому розумінні: «Де Бог їхній?», — коли багато хто почне красти, кривдити і чинити безліч неприємностей.
«Бог наш на небесах і на землі, все, що захотів, створив» (Пс. 113, 11). Тут пророк говорить проти омани нерозумних. Оскільки багато хто з них не знають, що є Бог, то для викорінювання такої омани він говорить: «Бог наш на небесах і на землі, все, що захотів, створив». Якщо на небі, то тим більше на землі. Що ж означає «на небесах усе, що захотів, створив»? Тут він має на увазі або небесні сили, їхні незліченні сонми, або веління Божі, які легко звершуються. Якщо на землі існує велике сум’яття і безладдя, то не дивуйся. Це походить від злоби людей, від гріховності тих, які спричиняють це, а не від безсилля Божого. Про силу і могутність Божу свідчить усе, що відбувається на небі. Якщо ж на землі не так, то винні в цьому люди, які зробили самих себе негідними. Можна й інакше розуміти ці слова, а саме так, що Бог за багато-що ще не карає належно через Своє довготерпіння. Тому й тріумфують нечестиві над праведними, що людинолюбний Бог не хоче негайно карати за кожен злочин, бо інакше рід наш давно був би винищений. Пророк говорить тут, що Бог сильний, могутній і в змозі покарати. Це видно із Його справ на небі, однак Він не робить цього, дотримуючись у всьому довготерпіння і прихиляючи тих, які живуть у гріхах, до покаяння.
«Ідоли язичників — срібло й золото, діло рук людських: мають уста, та не говорять, мають очі, та не бачать, мають вуха, та не чують, мають ніздрі, та нема в них нюху; руки їх не діють, ноги їх не ходять, жодного звуку немає в гортані їх. Подібні до них і ті, що роблять їх, і ті, що надіються на них» (Пс. 113, 12-16). У сто п’ятому псалмі, описуючи божевілля ідолопоклонників, пророк сказав: «Приносили в жертву бісам синів своїх і дочок своїх» (Пс. 105, 37). Тепер же він показує їхню нечутливість, через яку вони приліплюються до бездушної речовини, і, перераховуючи всі члени ідолів, належно висміює їх. Далі додає: «Подібні до них і ті, що роблять їх, і ті, що надіються на них». Хоч уподібнення Богу є чеснотою, але тут це послужило для прокляття. Тож уяви, якими мали бути язичницькі боги, коли уподібнення до них викликає неодмінне прокляття. Добре пророк склав свої слова, виставляючи на вид їхнє крайнє божевілля і представляючи їх смішними.
Справді, скажи мені, хіба не смішно прив’язуватися до бовдура, що представляє крайню безсоромність? Хто захотів би бачити нагу жінку? А біс сидить у нагому зображенні. Бовдури зображують то блуд, то божевільну пристрасть до чоловіків. Що означає на них орел? Що — Ганімед? Що — Аполлон, який переслідує діву? Що — інші огидні зображення? Скрізь хтивість, скрізь розпуста, скрізь зображення беззаконного кровозмішення і шалених пристрастей. І бовдури, і свята, й урочисті зібрання, і їхні обряди — все це вираження, пам’ятники й училища безсоромності, і не тільки безсоромності, але й людських убивств. Тому-то вони й віддають честь бісам. У них немає нічого, крім розпусти, нестриманого пияцтва, жорстокості, нелюдськості, вбивств, і, як може бачити всякий, усі їхні свята в цьому й полягають.
Тож, виставивши на посміховище нечутливість ідолів і божевілля тих, які надіються на них, пророк повертається до прославлення Бога і говорить: «Доме Ізраїля! Уповай на Господа, Він — наша поміч і захист. Доме Аарона! Уповай на Господа, Він — наша поміч і захист. Усі, що боїтеся Господа, що бояться, уповайте на Господа, Він — наша поміч і захист» (Пс. 113, 17-19). Цими словами він зображує силу Божу та Його незрівнянну перевагу над усіма. Описуючи справи, звершені між юдеями, він показав двояке чи навіть трояке благодіяння Боже. По-перше, те, що Він спас їх від бісів; по-друге, те, що дав їм пізнати Самого Себе; по-третє, те, що дарував їм Свою допомогу.
Тепер він говорить окремо про Ізраїля, про рід священників і про тих, які приходять до Нього від язичників. Оскільки священик і мирянин не є рівними між собою, але перший має деяку перевагу; тому він і робить справедливий поділ. Справді, священикам була надана велика честь.
5. Далі, бажаючи показати, що провидіння Боже не обмежувалося тільки юдеями, він (пророк) згадує і про прозелітів, які наверталися від язичників, виражаючи те, що Бог простягав Свою допомогу і благословення на всіх. «Господь пам’ятає про нас і благословляє нас: Він благословив дім Ізраїлів, благословив дім Аарона, Він благословляє тих, що бояться Господа — малих і великих» (Пс. 113, 20-21). Що означає: «благословляє»? Тобто дарував незліченні блага. І людина благословляє Бога, як, наприклад, сказано: «Благослови, душе моя, Господа» (Пс. 102, 1). Але, благословляючи Бога, вона сама отримує користь, отримуючи для себе просвічення, а не подаючи що-небудь Йому. А Бог, коли благословляє, доставляє нам просвічення, однак Сам від нас не отримує нічого. Бог є Особою, Яка ні в чому не має потреби. Отже, і в тому, і в іншому випадку ми отримуємо користь.
Як же Він благословив юдеїв? Він дав їм хліб з неба, вивів воду із каменя, охороняв їхні входи і виходи, примножував їхні отари, назвав їх народом обраним, царським священством, дав закон, посилав пророків. Сповіщаючи про це і в іншому місці, пророк говорить: «Не вчинив Він цього нікому іншому з народів, і судів Його вони не знають» (Пс. 147, 9). Інший пророк говорить: «Чи є який великий народ, до якого боги його були б такими близькими, як близький до нас Господь?» (Втор. 4, 7). «Малих і великих». Жодне покоління, каже, не було позбавлено благословення, але поширювалося воно на всіх. «Нехай же додасть вам Господь все більше й більше, вам і дітям вашим» (Пс. 113, 22). Чи бачиш інший вид благословення — примноження роду? Тому інший пророк, указуючи протилежний наслідок у вигляді покарання, говорить: «Ми принижені, Господи, більше за всі народи» (Дан. 3, 37). Це благословення вони одержували в Єгипті, хоча там було безліч перешкод, труднощів, утисків, жорстокості чиновників, однак слово Боже ніщо не зупинило, і благословення Його діяло так, що за двісті років вони збільшилися до шестисот тисяч.
Тоді благословення полягало в цьому, а тепер, у Новому Завіті, — в іншому, набагато кращому. Тому Павло говорить: «Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, Який благословив нас у Христі всяким духовним благословенням у небесах». І далі: «Тому, Хто силою, що діє в нас, може створити незрівнянно більше за те, чого ми просимо або про що помишляємо, слава в Церкві» (Еф. 1, 3; 3, 20-21). Тому і пророки в стародавності, бажаючи подати благодіяння, подавали це благословення. Так Єлисей винагородив жінку, яка прийняла його, даруванням сина.
У Новому ж Завіті благословенням служить не це, а набагато краще. Так подавальниця багряниці не цього просила в апостолів, а чого? «Якщо ви визнали мене вірною Господу, то увійдіть у мій дім і живіть у мене» (Діян. 16, 15). Чи бачиш, яка відмінність між Старим і Новим Завітом, — чого бажали тоді, і чого тепер? Так і Христос говорить: «Радійте тому, що імена ваші записані на небесах» (Лк. 10, 20). І Павло: «Нехай же Бог надії наповнить вас усякою радістю і миром у вірі, щоб ви, силою Духа Святого, збагатилися надією» (Рим. 15, 13). Чи бачиш силу благословення, яке подає невимовні блага і не містить у собі нічого земного? І ще Павло говорить: «Бог же миру знищить незабаром сатану під ногами вашими» (Рим. 16, 20). А в Старому Завіті, коли люди були більш схильними до чуттєвості, предмети благословення були почуттєвими, і найбільшим благом вважалася багатодітність. Оскільки від гріха спричинилася смерть, тому Бог, бажаючи втішити рід людський і показати, що Він не винищить його і не віддасть цілковитій загибелі, а ще зробить людей численнішими, ніж були до цього, сказав: «Плодіться і розмножуйтеся» (Бут. 9, 1).
Коли ж відкрилося, що смерть — це сон, тоді відкрилося й достоїнство дівоцтва. Тому Павло і говорив: «Бажаю, щоб усі люди були, як і я»; і ще: «Добре чоловікові не торкатися жінки» (1 Кор. 7, 7. 1). І Христос: «Є скопці, котрі самі себе зробили скопцями заради Царства Небесного» (Мф. 19, 12). Однак і в стародавності Бог повчав утаємничено, що потрібна чеснота, а не багатодітність. Так послухай, наприклад, що говорить Премудрий: «Не бажай багато негідних дітей і не радій за синів нечестивих. Коли вони примножуються, не радій за них, якщо немає в них страху Господнього. Не надійся на їх життя і не спирайся на їх кількість. Краще один праведник, ніж тисяча грішників, і краще померти бездітним, ніж мати дітей нечестивих» (Сир. 16, 1-4). Краще один, що творить волю Господа, ніж тисячі беззаконників. Але нерозумні юдеї, які завжди були схильними до чуттєвості і не піклувалися про чесноти, говорили: «Він бажав одержати від Бога потомство» (Мал. 2, 15). Тому Бог, бажаючи показати, що Він не цього вимагає, багаторазово, коли убожіла між ними чеснота, віддавав їх смерті.
«Нехай благословить вас Господь, що створив небо і землю» (Пс. 113, 23). Добре додав він: «Господь». Саме це і є благословення. Виходить благословення і від людей, але воно стосується речей людських, а це — найбільше благословення. Люди благословляють, тобто хвалять і прославляють тих, котрі володіють багатством, владою і почестями; але таке благословення є тимчасовим і, коли воно продовжується, не приносить ніякої користі. А благословення Боже — вічне і приносить найбільшу користь. «Що створив небо і землю».
6. Чи бачиш, яка сила цього благословення? Слова Його стають ділами. Слово Його створило небеса. «Словом Господнім, — говорить пророк, — створено небеса» (Пс. 32, 6). Цим же словом, настільки могутнім, Він благословляє і тебе.
«Небо над небесами — оселя Господа, а землю Він дав синам людським» (Пс. 113, 24). Що ти говориш? Невже Бог обрав Собі за житло небо і, зайнявши місця небесні, нам призначив ці? Ні, не так. Це слова пристосовані до людських понять. Якби це було так, то як тоді можна було б розуміти інші слова, сказані Богом: «Чи не наповнюю Я небо і землю?» — говорить Господь» (Єр. 23, 24)? Якби ми сприймали перші слова буквально і не зважали на їхній внутрішній зміст, тоді останні суперечили б першим. Що ж означає «небо над небесами — оселя Господа, а землю Він дав синам людським»? Пророк виражається образно, не закриваючи Бога в небесах. І слова «небо — престіл Мій, а земля — підніжжя ніг Моїх» (Іс. 66, 1), як і слова «чи не наповнюю Я небо і землю», так само не цілком відповідають гідності Бога, а сказані відповідно до нас. Бог усе охоплює, все носить, не потребуючи будь-якого місця, але Сам усе містить у Собі. Небо ж назване Його оселею тому, що воно є місцем, яке не осквернене гріхом.
Отже, тут не йдеться про те, що небо є Його обраним місцем, так само як і в наступних словах: «Коли Всевишній давав наділи народам і розселяв синів людських, тоді поставив межі народів за числом синів Ізраїлевих» (Втор. 32, 8); або: «Господь обрав Собі Якова» (Пс. 134, 4). Тут не йдеться про те, начебто юдеї належать Йому, а інші люди не належать і позбавлені Його піклування і творчості. Він є Богом загальним для всіх, а такий вираз використано для того, щоб показати Його любов до них, оскільки вони були вочевидь кращими за інших. А що Він обрав не тільки їх, а піклувався про всіх, то про це свідчать події, які були і до Мойсея, і за нього, і після нього в різних випадках. Так Він дав сонце, землю, море та все інше для всього загалу, і природний закон установив для всіх. Він полюбив Авраама персіянина і переселив його, а через нього напоумляв і єгиптян, і жителів ханаанської землі, і персів. Так само через його сина й онука виправляв багатьох із їхніх сусідів, наскільки це залежало від Нього. Потім, коли народився Мойсей, через події, що відбувалися з юдеями, Він спрямовував до богопізнання єгиптян, жителів Палестини, а потім вавилонян.
Отже, коли пророк говорить: «Небо над небесами — оселя Господа», то цим виражає те, що Господь перебуває в тамтешніх обителях, як вільних від усякого зла. Так і ти, якщо не будеш прив’язуватися до землі, а зробишся ангелом, то незабаром увійдеш до неба, в оселі Отця, і переселишся звідси, і будеш мати таку гідність навіть ще раніше воскресіння. Як багато хто з людей, будучи обраними у члени великого Сенату, носять це звання, навіть живучи в селі, так і ти, якщо захочеш бути громадянином неба, то зможеш мати таку гідність, і живучи тут.
«Не мертві хвалитимуть Господа, не всі, що сходять у могилу. А ми, живі, будемо благословляти Господа віднині і до віку» (Пс. 113, 25-26). Мертвими він називає тут не всіх, котрі померли, а тих, котрі померли в безчесті чи зотлівають у гріхах. Авраам, Ісаак і Яків і після кончини настільки живі, що й ті, які є живими, згадують про них. Так Мойсей, коли молився за народ, який був під його опікою, благав Бога їхнім ім’ям, згадуючи їх у молитві. Так само три отроки їхнім ім’ям молилися про спасіння й говорили: «Не відніми від нас милості Твоєї заради Авраама, улюбленого Твого, заради Ісаака, раба Твого, й Ізраїля, святого Твого» (Дан. 3, 35). Якщо ж вони мали таку силу, то як вони можуть бути мертвими? І Христос сказав: «Залиши мертвим ховати своїх мерців» (Мф. 8, 22). Тому і Павло називає спочилих не мертвими, а спочилими: «Не хочу ж браття, — каже, — залишити вас у незнанні про померлих (спочилих)» (1 Сол. 4, 13). Праведник, і померши, не помер, а спить. Кого очікує краще життя, той і після смерті спить; а кого очікує нескінченна смерть, той і за життя помер, і за життя є мерцем. Ці останні сходять у пекло, а перші зійдуть на небо і будуть із Христом. Тому-то і пророк не сказав просто: живі, але: «Ми, які живемо», вказуючи і на себе. Чому він не сказав: живі, але додав: «Ми»? Так і Павло сказав: «Ми, які живемо і залишилися до пришестя Господнього, не попередимо померлих» (1 Сол. 4, 15). Як тут додаток «ми» не дозволяє відносити сказане до всіх, а тільки до вірних, які своїм життя подібні до Павла, так і там додаток «ми, які живемо», вказує на подібних до Давида, які живуть побожно.
«Віднині і до віку». Чи бачиш, як і цей додаток означає те ж саме? Що те ж саме? Те, що пророк говорить про тих, які живуть побожно. Справді, ніхто із тих, що живуть у цьому житті, не живе вічно, крім тільки тих, котрі живуть завжди славним життям. І грішники живуть, але живуть у покаранні, муках і скреготі зубів. А ці — у світлі і славі, займаючись разом із безтілесними силами піднесенням таємничих пісень Богу. Отже, щоб і нам насолоджуватися цією радістю, будемо вести таке життя, щоб досягти того стану, який не може висловити ані слово, ані розум, ані будь-що інше, але таке блаженство можна пізнати тільки самим досвідом. Тож, щоби сподобилися його всі ми через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, Якому слава і держава нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Бесіда на псалом 112 | Зміст | Бесіда на псалом 114
- Цих слів немає ні в перекладі 70-ти, ані в єврейському тексті. [↩]
