Слово 5
і про те, що таке свято. До тих, які нарікають
на Провидіння Боже за те, що в житті є багаті й бідні.
Про те, що бідність дуже повчальна і в усьому подає
більше задоволення і безпеки, ніж багатство. Про Анну
1. Даремно, здається, заповідали ми тим, які були у нас минулого зібрання, перебувати в домі Отчому 1, а не приходити (сюди) з тими, котрі приходять до нас тільки у свята і знову відходять. А краще сказати — недаремно, бо навіть якщо ніхто з них і не напоумився нашими словами, то нагорода за це для нас усе ж таки приготовлена, і усе зроблено для нашого виправдання перед Богом. Проповідник — чи слухають його, чи ні — повинен кидати насіння і віддавати срібло, щоби Бог вимагав звіту вже не від нього, а від тих, котрі прийняли те срібло. Так і ми зробили: викрили, дорікнули, попросили, наставили. Ми нагадали про сина, який розтратив майно і повернувся до батьківського дому, змалювали всі його прикрощі: голод, сором, безчестя і усе, що він переніс на чужині, бажаючи через цей приклад зробити їх більш розсудливими. І цим ми не обмежилися, а показали їм батьківську любов до них в тому, що не наклали на них кару за недбальство, а прийняли з розпростертими обіймами і простили їм гріхи, відчинили дім, запропонували трапезу, одягнули їх в одяг повчання і виявили для них усяку увагу. Але вони не захотіли наслідувати того сина, не виявили жалю через своє колишнє падіння, не залишилися в Отчому домі, а знову пішли.
Отож вам, вам, які завжди з нами, варто було б знову привести їх сюди і прихилити до того, щоб вони брали участь з нами в кожних святкових зібраннях. Хоч П’ятидесятниця й минула, але свято не минуло, бо всяке (церковне) зібрання є святом. Звідки це видно? Зі слів самого Ісуса Христа. «Де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, — говорить Він, — там Я серед них» (Мф. 18, 20). Коли Христос знаходиться посеред тих, що зібралися, то який ще доказ потрібний для тебе, що це — свято?
Як не бути святу і торжеству там, де повчання і молитви, де благословення отців і слухання Божественних заповідей, де зібрання братів і єднання щирої любові, де розмова з Богом і розмова Бога з людьми? Святом, звичайно, робить не численність, а чеснота тих, котрі збираються, не коштовність одягу, а краса благочестя, не достаток трапези, а душевна уважність. Найбільше свято — добра совість. Як під час світських свят той, хто не може ані одягтися у світлий одяг, ані влаштувати більш щедру трапезу, а живе в убогості, в голоді й крайній нужді, хоч би й усе місто бачив радісним, а свята не відчує; і чим більше бачить інших у задоволенні, а себе в убогості, то від цього ще більше печалиться і журиться. І навпаки, для багача, який живе у веселощах, може щодня міняти одяг і насолоджуватися великим благоденством, — для нього свято навіть тоді, коли немає свята. Так і в справах духовних: хто живе праведно і побожно, той і без свята святкує, отримуючи чисту радість від своєї совісті. А хто живе в гріхах і в пороках і усвідомить за собою чимало злого, той і в свято менше за всіх святкує.
Отже, і ми можемо, коли захочемо, святкувати щодня, якщо будемо піклуватися про чесноти і зберігати в чистоті свою совість. Справді, чим минулі зібрання кращі від цих? Тільки тим, що тепер нема шуму і сум’яття, а більше нічим. Бо коли й сьогодні через причастя святих Таїн та єднання між нами через інші духовні блага, а саме: в молитві, у слуханні, у благословеннях, у любові та в усьому іншому, то цей день аж ніяк не є меншим від минулого ані для вас, ані для мене, проповідника. Хто слухав нас тоді, той буде слухати й тепер. А кого немає тут тепер, того не було й тоді, хоч він, начебто, й був тут тілом. Такі не слухають тепер, не слухали й тоді, і не тільки самі не слухали, а ще й бентежили тих, котрі слухали, чинячи шум і сум’яття. Отже, для мене і тоді, і тепер однакове видовище, однакові зібрання слухачів, і теперішнє ніскільки не менше за попереднє. Навіть, якщо сказати щось дивне, це зібрання ще краще за те, бо (тепер) бесіда (проходить) без шуму, повчання — без сум’яття, а слухання — з великим розумінням, бо ніякий шум не бентежить наш слух.
2. Кажу це не тому, що я зневажаю численністю тих, що зібралися тоді, а тому, щоби переконати вас не засмучуватися і не печалитися через нечисленність тих, які зібралися тут сьогодні. Ми бажаємо бачити в церкві не безліч осіб, а безліч слухачів. Отже, якщо й тоді, і тепер, у нас ті самі гості, то й сьогодні я з тією же ретельністю запропоную вам частування, повернувшись до того, про що мова була перервана у святковий час 2. Як у П’ятидесятницю не личило, залишивши бесіду про блага, які були даровані нам того дня, продовжувати розмову про ті речі, про які йшлося раніше, так і тепер, після завершення П’ятидесятниці, цілком пристойно знову взятися за продовження перерваної розповіді й викладати ту ж історію про Анну.
Не на те потрібно дивитися, чи багато сказано і за скільки днів, а на те, чи дійшли ми до завершення цієї історії. Так і ті, які знайшли скарб, хоч візьмуть звідти тисячі грошей, однак не відійдуть доти, поки не заберуть усе, — не через те, щоб одержати багато, а щоб нічого не залишити, — ось що особливо їх приманює. Якщо ж пристрасні до грошей виявляють таке піклування про речі тлінні й швидкоплинні, то тим більше ми повинні так ставитися до Божественних скарбів — не залишати їх доти, поки не витягнемо все, що є. Я сказав: «Що є», бо витягти все неможливо. Сила Божественних істин — це джерело, яке постійно тече, ніколи не зменшується й не виснажується. Тож не полінуємося. Наша розмова не про звичайні речі, а про молитву — надію нашу; про молитву, за допомогою якої безплідна стала матір’ю, бездітна — багатодітною, сумна — веселою, за допомогою якої виправлена недосконалість природи, відкрилася утроба і все неможливе стало можливим. Тому розглянемо все поступово: пояснимо кожен вислів настільки, щоб і найменше, наскільки це можливо, не вислизнуло від нас.
Саме для цього ми цілі дві бесіди використали тільки задля двох висловів. Перший, який говорить: «Зраділо серце моє в Господі»; і другий, наступний за ним: «піднісся ріг мій у Бозі моєму». Сьогодні варто перейти до третього. Який же він? «Широко розкрилися, — говорить, — вуста мої на ворогів моїх, бо я радію у спасінні Твоєму» (1 Цар. 2, 1). Зверніть увагу на чіткість висловлювання. Не сказала: нагострилися вуста мої на ворогів моїх, бо вони були налаштовані не на сварку й глузування, не на принизливі слова й осуд, а на умовляння й пораду, на виправлення і наставляння. Тому вона не сказала: нагострилися вуста мої на ворогів моїх, але: «Широко розкрилися». Я, каже, насолоджуюся свободою, можу сміливо говорити. Нині я позбулася сорому й підбадьорилася. І тут вона не назвала на ім’я свою суперницю, а просто через невизначеність імені, мовби личиною, прикрила ту, котра заподіяла їй стільки прикрощів. Не сказала, як говорять чимало жінок: посоромив її Бог, розтрощив і знищив цю негідну, горду і пихату, а (сказала) просто: «Широко розкрилися вуста мої на ворогів моїх, бо я радію у спасінні Твоєму».
Зверни увагу на те, як вона дотримується одного правила впродовж усієї молитви: як на початку говорила: «Зраділо серце моє в Господі; піднісся ріг мій у Бозі моєму; широко розкрилися вуста мої на ворогів моїх», — так і тут (говорить): «Бо я радію у спасінні Твоєму». Не просто «у спасінні», але «у спасінні Твоєму». Не тому, каже, радію і захоплююся, що я врятована, а тому, що врятована Тобою. Такими є душі святих! Вони більше, ніж дарам, радіють Богові, Який дав їх, бо люблять Його не заради Його дарів, але заради Нього Самого. Так вдячним слугам і вдячним рабам властиво перед усім особистим вище ставити повагу до свого господаря.
Цього ж, благаю вас, будемо дотримуватися і ми. Чи згрішимо — будемо печалитися не від того, що будемо покарані, а від того, що прогнівали Господа; чи зробимо добру справу — будемо радіти не заради Царства Небесного, а через те, що догодили Царю Небесному. У кого є розум, для того прогнівити Бога жахливіше за всяку геєну; так само як і догодити Богу — дорожче за всяке Царство. І не дивуйся тому, що необхідно мати такі відчуття щодо Бога, адже багато хто так ставиться і до людей. Так часто чинимо ми зі своїми дітьми: якщо мимоволі зробимо їм яке-небудь зло, то мучимо себе й караємо. Так само й щодо друзів. То коли образити друзів чи дітей для нас набагато тяжче, ніж витерпіти покарання, то тим більше потрібно мати такі відчуття щодо Бога, — діла, які неприємні для Нього, вважати жахливішими за всяку геєну. Таким був блаженний Павло. Він говорив: «Я певен, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні початки, ні сили, ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любові Божої, що в Христі Ісусі, Господі нашому» (Рим. 8, 38-39). І ми, коли прославляємо святих мучеників, то насамперед прославляємо їх за рани, а потім — за нагороди, насамперед — за страждання, а потім — за приготовлені для них вінці, бо не рани беруть свій початок й основу від нагород, а нагороди від ран.
3. Так і блаженний Павло насамперед радів не через блага, приготовлені (для нього), а через скорботи, які осягли його заради Христа, і виголошував: «Нині я радію у стражданнях моїх за вас» (Кол. 1, 24). В іншому місці: «І не цим тільки, але хвалимось і скорботами» (Рим. 5, 3). І ще: «Нам дано (від Бога) ради Христа не тільки вірувати в Нього, але й страждати за Нього» (Флп. 1, 29). І справді, сподобитися перетерпіти дещо заради Христа — це найбільша благодать, досконалий вінець і нагорода, не менша за майбутню нагороду! Це знають ті, які вміють щиро і палко любити Христа.
Такою була і ця жінка, яка мала щиру відданість і палку любов до Бога, а тому й говорила: «Я радію у спасінні Твоєму», У неї не було нічого спільного із землею. Ні, вона знехтувала всяку людську допомогу, окрилялася благодаттю Духа, підносилася вгору, в усьому звертала погляд до Бога й у Нього шукала спасіння від тих лих, які її осягли. Знала вона, добре знала, що все людське, яким би воно не було, подібне до природи (людей), які його подають; а коли ми хочемо стати на міцному якорі, то нам у всьому потрібна допомога небесна. Тому вона в усьому зверталася до Бога, а отримавши від Нього благодать, насамперед раділа Тому, Хто подавав, і з вдячністю говорила: «Немає настільки святого, як Господь, бо немає іншого, крім Тебе, і немає твердині, як Бог наш» (1 Цар. 2, 2). Бездоганний, каже, суд Його, святе і праведне визначення Його.
Чи бачиш, як мислить вдячна душа? Не сказала вона про себе: що особливого зробив Він для мене? Що більшого, ніж іншим? Що суперниця отримала давно і з великим надлишком, те я (отримала) після тривалого часу із зусиллями та сльозами, із проханнями, мольбами та великим трудом. Навпаки, будучи твердо впевненою в Божому провидінні, вона не жадає від Господа звіту про те, що відбувається, як робить багато хто з людей, щодня викликаючи Бога на суд. Вони, як тільки побачать одного багатим, а іншого бідним, тут же повстають проти Його провидіння.
Що ти робиш, людино? Павло не дозволив тобі судити навіть подібних до тебе рабів, промовляючи так: «Не судіть нічого передчасно, аж доки не прийде Господь» (1 Кор. 4, 5). А ти залучаєш до суду Господнього, вимагаєш від Нього звіту про (Його) справи і не тремтиш, не боїшся? Яке ж, скажи мені, ти одержиш прощення, яке виправдання, коли щодня і щогодини бачиш стільки доказів і засуджуєш Його провидіння через уявну нерівність у поділі багатства й бідності у світі (причому, несправедливо)? Однак, якби ти розглянув це явище уважно і з належним настроєм, то навіть при повній відсутності будь-яких доказів Божого провидіння саме багатство і бідність довели б його досить яскраво. Справді, ліквідуй бідність і ти ліквідуєш увесь порядок у житті, і розладнаєш наше життя. Тоді не буде ні корабельника, ні керманича, ні хлібороба, ні будівничого, ні ткача, ні шевця, ні тесляра, ні коваля, ні шкіряника, ні пекаря, ані будь-кого із подібних ремісників, а без них у нас усе розладнається. Тепер бідність служить для кожного з них доброю вчителькою, яка, ніби сидячи біля кожного, спонукає їх до роботи навіть проти їхньої волі. А коли б усі були багатими, то всі стали б жити в лінивстві і тоді все розладналося б і загинуло.
Але, крім сказаного, проти цих людей легко виставити й те саме, що вони говорять (проти Божого провидіння). У чому, скажи мені, ти обвинувачуєш Боже провидіння? У тому, що один має більше грошей, а інший менше? А що коли ми доведемо, що найбільш необхідними й набагато важливішими речами (ніж багатство), які є опорою нашого життя, всі люди володіють порівну? Чи визнаєш тоді Боже провидіння? А визнати це надзвичайно необхідно. Справді, якщо ти наводиш доказом відсутності Провидіння тільки те, що не всі порівну мають одну і ту ж річ, тобто гроші, то коли буде доведено, що всі порівну користаються не однією річчю, і причому такою маловажною, а багатьма і набагато важливішими, тоді ти, мабуть, і мимо волі будеш вимушений визнати Боже провидіння.
Отже, поговоримо про те, що підтримує наше життя, дослідимо це достеменно і подивимося, чи має багатий перед бідним у цьому перевагу. Багатий, наприклад, вживає фарсійське (вино) і безліч інших подібних напоїв, уміло складених і приготовлених з неабиякою вишуканістю. Однак джерела води відкриті для всіх однаково — і для багатих, і для бідних. Ти, можливо, посміхнувся, слухаючи про таку рівність? Але розсуди, наскільки вода краща, необхідніша й корисніша за всякі вина, і тоді зміниш свою думку, і побачиш істинне багатство бідних. Якщо знищити вино, то від цього нікому не буде великої шкоди, хіба тільки для хворих. Та коли хтось закриє джерела води і знищить цю стихію, той зруйнує все наше життя і знищить усі мистецтва. Ми тоді не зможемо прожити і двох днів — негайно всі помремо смертю жалюгідною і надзвичайно болісною.
4. Отже, речі необхідні, які є опорою нашого життя, для бідного доступні не менше, а то й навіть, якщо сказати щось дивне, ще більше, ніж для багатого. Адже відомо, що чимало багачів через розлади тіла, які спричиняються в них від розкоші, в більшості не можуть пити воду; а бідняк упродовж усього життя вільно насолоджується цим питвом, прибігаючи до джерела води, ніби до джерела меду, й отримуючи від цього правдиве, чисте задоволення. А вогонь? Хіба він не необхідніший за незліченні скарби і всі людські багатства? І цей скарб однаково відкритий для вживання і багатому, і бідному. А повітря, настільки необхідне для нашого життя? А сонячне світло, — хіба для багатих більш доступне, а для бідних менше? Хіба перші чотирма, а другі тільки двома очима бачать світло? Цього не можна сказати. Отже, і багатим, і бідним визначено насолоджуватися цим однаковою мірою або, краще сказати — і тут можна знайти більшу перевагу на боці бідних завдяки тому, що в них більш живі почуття, гостріший зір і більш досконалі всі сили сприйняття. Тому вони й отримують більш істотні задоволення, більше радості й насолоди від споглядання на природу.
І не тільки в цих стихіях, але й у всьому іншому, що дає нам природа, можна бачити рівність (бідних з багатими), а то й перевагу бідних (перед багатими). Так, сон, який є приємнішим, і необхіднішим, і кориснішим за всяку їжу, зазвичай буває легшим у бідних, ніж у багатих, і не тільки легшим, але й міцнішим. Ці останні від того, що багато веселяться, їдять, коли не відчувають голоду, п’ють, коли не мають спраги, і сплять, коли не хочеться спати, зрештою ні в чому не знаходять задоволення, бо приємність для нас від тієї чи іншої речі залежить не стільки від її властивості, скільки від нашої потреби в ній і (своєчасного) її використання. Не настільки приємно пити солодке і запашне вино, як приємно буває пити воду, коли є спрага; не настільки (приємно) їсти солодкі пиріжки, як приємно їсти (просту їжу), коли хочеться їсти; не настільки (приємно) спати на м’якій постелі, як спати (будь-де), коли хилить на сон. І все це буває більше в бідних, ніж у багатих.
А що стосується тілесного здоров’я і взагалі благополуччя, то хіба не однаково це належить багатим і бідним? Чи може хтось сказати чи довести, що тільки бідні бувають хворими, а багаті завжди в доброму здоров’ї? Навпаки, можна бачити, що бідні рідко піддаються невиліковним хворобам, а в багатих вони уражають усе тіло. Подагра і головні болі, розслаблення і невиліковні розлади нервів, злоякісні й небезпечні хвороби всякого роду зазвичай найбільше мучать тих людей, які живуть у розкоші й намащуються ароматами, а не тих, котрі трудяться, працюють і щоденними трудами добувають собі необхідну їжу.
5. В одному ті, які живуть у розкоші, більш нещасні навіть за жебраків, і цього не стануть заперечувати й багаті. Часто багач, який лежить на м’якій постелі, оточений слугами і служницями і від усіх отримує безліч послуг, почувши, як бідний кричить на вулиці і просить хліба, заплаче, застогне і побажає краще бути таким же, тільки б бути здоровим, ніж багатим і хворим. І не тільки в здоров’ї, але й у дітях багатий так само не має жодної переваги перед бідним. Однаково й у багатих, і в бідних буває і багато дітей, а буває, що й немає жодного. А краще сказати, і тут багатий уступає бідному. Бідняк, якщо й не буде батьком, то не відчуває від цього великої скорботи, а багач, чим більше примножується його майно, тим більше мучиться відсутністю дітей і від того, що не має спадкоємця, ні в чому не знаходить задоволення. Спадщина бідного, якщо він помре бездітним, через свою мізерність не викликає суперечки і буде переходити до його друзів і родичів. А спадщина багача, притягуючи до себе погляди всіх, часто переходить до рук ворогів покійного. А оскільки він ще за життя бачить це на прикладі інших, тому його життя стає жахливішим за всяку смерть через очікування того, що й з ним буде те ж саме.
А смерть хіба не однаково (осягає тих й інших)? Хіба не вмирають передчасною смертю як багаті, так і бідні? А після смерті хіба не однаково в тих і в інших розкладається тіло, перетворюється на порох і попіл і плодить у собі хробаків? Але не однакове, скажеш, поховання? А яка від того користь? Одягаючи на (покійного) багача багато дорогоцінного і позолоченого одягу, ти вже більше нічого не подаси йому, як тільки більше ненависті й осуду, відкриваєш проти покійного вуста всіх, викликаєш на нього тисячі прокльонів і запалюєш найсильнішу сварку через користолюбство, бо кожний розривається і задихається (від досади) і проклинає покійного за те, що він і після смерті не покинув божевільну пристрасть до грошей. І зло не тільки в цьому, але й у тому ще, що це відкриває очі грабіжникам, і таким чином велика пишність стає приводом для його більшого безчестя. Тіло бідняка ніхто не наважиться обібрати — вбогість одягу служить сторожем його тіла. А біля гробів багатих і запори, й огорожі, і двері, і сторожі — все даремно і безкорисно, бо жадібність до грошей спонукує тих, які звикли до подібних злодіянь, наважуватися на все. Отже, чим більше виявляють покійному почестей, тим більше готують йому образ: хто отримав убогий похорон, той лежить з честю, а похований пишно оголюється і терпить безчестя. Але якщо й нічого такого не трапиться, то й тоді він не виграє нічого, хіба тільки подасть більш щедру їжу для хробаків і спричинить більше гнилості.
То скажи мені, невже це гідне звеличування? І хто є настільки жалюгідним і нещасним, щоби через це став заздрити людині? Однак, якщо не тільки це, але й усе інше розглянемо докладно й достеменно дослідимо, то побачимо, що бідні мають набагато більше переваг перед багатими. Уважно розглядаючи все це і досліджуючи, «дай, — сказано, — наставляння мудрому, і він стане ще мудрішим» (Притч. 9, 9). І постійно пам’ятаючи, що безліч грошей не приносить багачам нічого, крім турбот і неспокою, крім страху й небезпек, будемо пам’ятати, що ми маємо аж ніяк не менше, ніж багаті. Так будьмо тільки пильними і будемо мати набагато більше, ніж вони, як у речах Божественних, так і в усьому земному. Задоволення і безпеку, добру славу й тілесне здоров’я, чистоту душі, благі надії і неприхильність до гріха — це скоріше знайдеш у бідних, ніж у багатих.
Отже, не будемо нарікати, подібно до невдячних рабів, й обвинувачувати Господа, а будемо дякувати (Йому) за все і вважати злом тільки одне — гріх, а добром — правду. Із такими думками ні хвороба, ні бідність, ні безчестя, ані будь-яке інше уявне нещастя не осягне нас. А одержавши від усього чисте задоволення (у цьому житті), ми сподобимося і благ майбутніх за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава навіки-віків. Амінь.
Слово 4 | Зміст | Три бесіди про Давида і Саула. Бесіда 1
- Тобто в церкві Божій. Святитель тут указує на бесіду, виголошену ним у день П’ятидесятниці, коли він заповідав ходити до церкви постійно, а не тільки у свята. Вважають, що та бесіда до нас не дійшла [↩]
- Тобто святом П’ятидесятниці. [↩]
