Слово 5
більше благ, ніж ним принесено зла, якщо ми уважні
до самих себе. Проти неуважних до вбогих
1. Ви, можливо, думаєте, що слово про панування вже цілком завершене нами, однак я бачу в ньому ще багато плодів. Тож не стомлюйтеся, прошу, поки не зберемо всіх. І працьовиті хлібороби, коли бачать, що виноградні лози покриті безліччю листів і обтяжені плодами, то зрізають не тільки зовнішні грона, а проникають усередину, загинаючи гілки і піднімаючи листя, щоби під ним не заховалося бодай декілька виноградних ягід. Тож не виявіться менш дбайливими, ніж ті, і не зупиняйтеся, поки не одержите всього, і це саме тому, що (тут) праця — моя, а плоди — ваші.
Вчора ми обвинуватили жінок, а краще сказати — не жінок, а Єву в тому, що вона своїм гріхом увела рабство. Але жінки можуть сказати нам: чому ж засуджені ми, коли згрішила вона? Одна особа впала, а обвинувачення стало загальним для всієї природи? І раби можуть сказати так само: чому за те, що Ханаан образив батька, покарання впало на все потомство? І ті, які бояться начальників, так само можуть заперечити: чому це вони віддані під ярмо влади, коли грішно жили інші? Що ж скажемо їм? Найперше вирішення всіх цих питань буде полягати в тому, що згрішили предки і своїм гріхом увели рабство, а нащадки своїми гріхами утвердили введене рабство. Якби останні могли назавжди зберегти себе чистими від гріхів, тоді, вочевидь, могли б успішно заперечувати. Та коли вони самі підлягають багатьом карам, тоді таке виправдання є даремним.
Адже я говорив не про те, що гріх уже не спричиняє рабства, а про те, що всякий гріх поєднаний з рабством, і вказував на причину в самій природі гріха, а не у відмінності гріха. Як усі невиліковні хвороби ведуть до смерті, але не усі хвороби мають одинакові властивості, так і всі гріхи спричиняють рабство, однак не всі вони мають однакову властивість. Єва згрішила, доторкнувшись до дерева, і за це її засуджено. Тому ти вже не звершуй іншого гріха, можливо, більш тяжкого, ніж її гріх. Те ж саме потрібно сказати і про рабів, те ж саме — і про підлеглих, тобто, що перші люди ввели гріх, а їхні нащадки своїми гріхами утвердили силу панування.
Можна привести й інше пояснення, яке полягає в тому, що багато хто, навернувшись до побожності, звільнився від панування. І насамперед, якщо бажаєте, поговоримо про жінок, щоб ти побачив, як блаженний Павло, який наклав на них окови, сам же знімає їх. «Жінка, — каже він, — яка має чоловіка невіруючого, і він згодний жити з нею, не повинна залишати його» (1 Кор. 7, 13). Чому? «Звідки ти знаєш, жінко, чи не спасеш чоловіка?» (1 Кор. 7, 16). Але як, скажеш, жінка може спасти? Повчаючи його, наставляючи, приводячи до усвідомлення благочестя. Але вчора ти, блаженний Павле, говорив: «Навчати жінці не дозволяю» (1 Тим. 2, 12). Як же тепер ставиш її вчителькою чоловіка? Роблячи це, я не суперечу собі, а вповні згодний із собою. Послухай же, чому він і віддалив жінку від учительської кафедри, і знову зводить на неї, щоб зрозуміти мудрість Павла. Нехай учить, говорить він, чоловік. Чому? Тому що він не був спокушений: «Не Адам, — каже, — був спокушений». А жінка, каже, нехай повчається. Чому? Тому що спокусилася: «Жінка, — говорить, — спокусившись, вдалась до переступу» (1 Тим. 2, 14). Тут же навпаки: якщо чоловік буде невірний, а жінка вірна, тоді, каже, нехай повчає жінка. Чому? Бо вона не в спокусі — вона вірна. Отже, нехай повчається чоловік, бо він у звабі, — невірний. В інший бік, каже, повернувся порядок вчительства, тоді так само нехай зміниться і порядок панування.
Бачиш, як (Писання) скрізь показує, що рабство є наслідком не природи, а спокуси і гріха? Спочатку спокуса осягла жінку і за спокусою пішло підкорення. Потім спокуса перейшла до чоловіка, — за нею перейшло і підкорення. І як спочатку спасіння жінки (Бог) довірив чоловікові, оскільки він не спокусився, кажучи: «До чоловіка твого жадання твоє, і він буде панувати над тобою» (Бут. 3, 16); так і тут, коли вірна жінка має чоловіка невіруючого, тоді спасіння чоловіка довіряє жінці, кажучи: «Звідки ти знаєш, жінко, чи не спасеш чоловіка?». Що ще більш чітко може показати, що рабство є наслідок не природи, а гріха?
Те ж саме потрібно сказати і про рабів. «Чи рабом ти був покликаний, не турбуйся». Бачиш, як і тут (Апостол) показує, що рабство є порожнім звуком, коли при ньому буде чеснота? «Але якщо і можеш стати вільним, то скористайся кращим» (1 Кор. 7, 21), тобто тим більше залишайся в рабстві. Чому? «Бо раб, покликаний у Господі, є вільний у Господі» (1 Кор. 7, 22). Чи бачиш, що рабство (залишається) тільки назвою, а насправді ж є свобода? Але для чого попустив (віруючому) залишатися рабом? Щоб ти побачив перевагу свободи. Як збереження непошкодженими тіл трьох юнаків серед печі було більш дивним тоді, коли піч залишалася (розжареною), ніж тоді, коли б вона погасла, так набагато більшим і дивним свідченням про свободу служить продовження рабства, ніж його знищення. Тому (Апостол) говорить: «Але якщо і можеш стати вільним, то скористайся кращим», тобто залишайся рабом, бо так маєш істинну свободу.
2. Чи хочеш бачити це і на начальниках? Навуходоносор був царем, він розпалив дуже сильно піч і вкинув у неї трьох юнаків, які були юними, самотніми, беззахисними, рабами, невільниками, які не мали батьківщини. І що він говорить? «Чи за умислом ви, Седрах, Мисах і Авденаго, богам моїм не служите і золотому ідолу, якого я поставив, не поклоняєтеся?» (Дан. 3, 14). Що ж вони? Поглянь, як чеснота зробила їх, невільників, вищими владою за царя і виявила їхній високий дух? Вони відповідали з такою сміливістю, начебто говорили не з царем, а з підданим. «Не має потреби, — кажуть, — нам відповідати тобі на це» (Дан. 3, 16). Ми представимо доказ не на словах, а на ділі. «Бог наш, Якому ми служимо, сильний спасти нас» (Дан. 3, 17). Вони нагадали про благодіяння Даниїла, промовивши ті ж слова, які сказав тоді пророк. Що ж він сказав? «Не можуть відкрити цареві ні мудреці, ні чародії, ні ворожбити (таємницю, про яку запитує цар). Але є на небесах Бог, Який відкриває таємниці» (Дан. 2, 27-28). Так про ці слова (юнаки) нагадали йому, щоби зробити його милостивішим. Потім говорять: «Якщо ж і не буде того, то нехай буде відомо тобі, царю, що ми богам твоїм служити не будемо і золотому ідолу, якого ти поставив, не поклонимося» (Дан. 3, 18).
Зверни увагу на мудрість цих юнаків. Щоби присутні не побачили немічності Бога в тому, якщо станеться так, що, будучи кинутими в піч, вони помруть, тому наперед визнають Його могутність, сказавши: «Бог наш, Якому ми служимо, сильний спасти нас». Але, щоби з іншого боку, коли вони врятуються від вогню, не подумали про них, начебто вони служать Богові за відплату й нагороду, вони додали: «Якщо ж і не буде того, то нехай буде відомо тобі, царю, що ми богам твоїм служити не будемо і золотому ідолу, якого ти поставив, не поклонимося». Так вони і сповістили про силу Божу, і виявили твердість своєї душі, щоб і про них будь-хто не сказав того, що говорив диявол, обмовляючи Іова. А що диявол говорив про Іова? «Хіба даром богобоязкий Іов? Чи не Ти навколо відгородив його?» (Іов. 1, 9-10). Так, щоб і про них ніхто не зміг сказати цього, вони наперед закрили безсоромні вуста.
Але, як я вже сказав, чи хтось є невільником, чи рабом, чи мандрівником, чи живе в чужому краю, якщо він веде доброчесне життя, то буде величнішим за всіх царів. Чи бачиш, як спростовується рабство і жінок, і слуг, і підлеглих? Ось я покажу тобі нарешті, як прогнаний і страх перед звірами. Колись кинули Даниїла в рів у тому ж Вавилоні, однак леви не посміли торкнутися його. Вони побачили стародавній царствений образ, що сяяв на ньому, розгледіли ті відмінні риси, які бачили в Адамі до гріхопадіння. З такою же покірністю вони приходили до Адама й отримали тоді найменування. І це було не тільки тут (із Даниїлом), але й з блаженним Павлом. Він, потрапивши на варварський острів, сидів біля багаття і грівся, а потім із хмизу вискочила єхидна і повисла на його руці. Що ж було далі? Створіння тут же впало, бо не знайшло гріха, а тому й не змогло вжалити (Діян. 28, 3-6). Як ми, коли хочемо піднятися на слизьку скелю, але, не маючи нічого, за що можна було б ухопитися, падаємо вниз, незалежно, чи там унизу буде море, чи прірва, так і це створіння, коли внизу було палаюче багаття, не знайшовши місця, де гріх відкривав би йому можливість ухопитися і куди б устромити зуби, впало у палаюче багаття і загинуло.
Якщо хочеш, то вкажу тобі і третій спосіб захисту. Перший полягає в тому, що згрішили не тільки предки, але й нащадки; другий — у тому, що доброчесні уже в цьому житті переживали більш легке рабство, а краще сказати, — зовсім звільнялися від нього, як це показали ми щодо жінок, підлеглих та звірів. Третій після цих способів полягає в тому, що Христос, прийшовши, обіцяв нам нині блага більші за тих, яких позбавили нас ті, які згрішили спочатку. Над чим плачеш, скажи мені? Над тим, що Адам, зогрішивши, позбавив тебе раю? Виправся, піклуйся про доброчинність, і я відчиню перед тобою не рай, а саме небо, і не дам тобі зазнати жодного зла від злочину першоствореного. Ти плачеш над тим, що (Адам) позбавив тебе влади над звірами? Ось я підкоряю тобі навіть демонів, тільки будь уважним. Наступайте, говорить (Христос), «на змій і на скорпіонів, і на всяку силу вражу» (Лк. 10, 19). Не сказав: володійте, як стосовно звірів (Бут. 1, 28), а «наступайте», надаючи більшу владу.
3. Тому і Павло не сказав: Бог підкорить сатану під ноги ваші, але: «Бог знищить сатану під ногами вашими» (Рим. 16, 20). Уже не так, як колись: «Воно буде уражати тебе в голову, а ти будеш жалити Його в п’яту» (Бут. 3, 15), але повна перемога, досконале торжество, цілковите знищення, розтрощення і загибель ворога. Єва підкорила тебе чоловікові, а я зроблю тебе, якщо хочеш, рівною за честю не тільки чоловікові, але й самим ангелам. Вона позбавила тебе цього життя, а я дарую тобі майбутнє, яке не старіє і є безсмертним, наповнене незліченними благами. Тож нехай ніхто не думає, начебто він зазнав шкоду через предків. Якщо ми захочемо досягти всього того, що (Христос) обіцяв дати, то побачимо, що нам дано набагато більше, ніж ми втратили. Зі сказаного видно і все інше. Адам вів життя, наповнене трудами, а Христос обіцяв таке життя, в якому нема ані скорботи, ані печалі, ані зітхання. Він обіцяє дати й Царство Небесне. «Прийдіть, — каже Він, — благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу. Бо голодував Я, і ви дали Мені їсти; спраглим був, і ви напоїли Мене; був подорожнім, і ви прийняли Мене; був нагим, і ви зодягли Мене…; у в’язниці був, і ви прийшли до Мене» (Мф. 25, 34-36).
Чи почуємо і ми цей блаженний голос? Не можу надто впевнено це стверджувати, бо ми занадто зневажаємо жебраками. (Ось тепер) час посту, такі наставлення й повчання про спасенні догмати, безперервні молитви, щоденні зібрання, а яка користь від усього цього повчання? Ніякої. Виходячи звідси, ми бачимо ряди жебраків, які чинно стоять із того та іншого боку, і так безжалісно проходимо повз, начебто перед нами стовпи, а не людські істоти. Ми так поспішаємо додому, начебто бачимо бездушні статуї, а не живих людей. До цього, скажуть, спонукує голод. Але якраз голод нехай і змусить зупинитися, адже ситі шлунки, за прислів’ям, не розуміють голодного, а голодні через власні потреби здатні розуміти і чужий нестаток, а краще (сказати) — і при цьому не можуть уповні зрозуміти всю цю нужду.
Ти біжиш до готового столу і не можеш потерпіти бодай трохи, а бідний стоїть до самого вечора, поспішаючи й намагаючись зібрати насущний хліб. І бачачи, що день закінчився, а грошей ще не зібрано стільки, скільки потрібно на насущний хліб, печалиться, хвилюється і вимушений робити те, що вище за його сили. Ось чому ввечері (вбогі) налягають на нас сильніше, клянуться, божаться, плачуть, ридають, протягують руки і мимо волі безсоромно роблять багато чого іншого. Вони бояться того, щоби після того, як усі розійдуться, їм не довелося блукати по місту, як по пустелі. Як ті, що потерпіли вдень аварію корабля, схопивши дошку, намагаються до вечора приплисти в пристань, щоби з настанням ночі, залишившись поза пристанню, не зазнати остаточної катастрофи, так і вбогі, боячись голоду, як аварії корабля, поспішають до вечора зібрати стільки грошей, скільки потрібно їм на хліб, щоби після того, як усі розійдуться, вони не залишилися поза пристанню. А пристань для них — це руки тих, що допомагають.
4. Але нас не зворушує їхнє лихо ані на площі, ані тоді, коли повернемося додому. Навпаки, тоді, як для нас приготовлений стіл, часто наповнений незліченними благами (якщо можна назвати благом те, що ми з’їдаємо для осуду своєї нелюдськості), коли (кажу) приготовлений для нас стіл, ми залишаємося черствими, незважаючи на те, що чуємо, як вони ходять унизу по вузьких провулках, голосно кричать на перехрестях, страждають у непроглядній пітьмі та цілковитій порожнечі. Та й наситившись і відходячи до сну, і знову слухаючи, як вони голосно стогнуть, залишаємо без уваги, начебто чуємо гавкіт собаки, а не людський голос. І не звертаємо уваги ані на час пізньої ночі, коли всі вже сплять, тільки він печалиться; ані на мізерність прохання, як він просить у нас хліба чи декілька монет і нічого більше; ані на тягар його нещастя, як він бореться із безупинним голодом; ані на скромність прохача, як він, будучи пригнічуваний такою нуждою, не насмілюється підійти до дверей і стати близько, а виражає своє прохання унизу, на великій відстані. І коли отримає, то підносить незліченні молитви, а якщо не отримає, то й тоді не вимовляє жорстокого слова, не сварить і не лає тих, котрі могли б подати, і не подають. Навпаки, як той, кого веде кат на жорстоку страту, хоч просить і благає всіх, хто проходить повз, однак не отримує жодної допомоги і без пощади приводиться на страту, так і цей, якого веде голод, наче кат, на ніч до тяжкого пильнування, протягує руки і голосними криками просить сидячих на верху, в домах, але, не зустрічаючи ніякого людинолюбства, безжалісно відганяється зі ще більшою жорстокістю.
Але нас ніщо не зачіпає. І після такої нелюдськості ми насмілюємося простягати руки до неба, просити в Бога милості й благати прощення наших гріхів! І не боїмося, що після такої молитви і водночас після такої жорстокості й нелюдяності на нас упаде блискавка! Як, скажи мені, ми йдемо до сну і на відпочинок, і не боїмося, що цей самий жебрак присниться нам худим, брудним, одягненим у руб’я, сумним, плачучим і викриваючим нас у жорстокості? Часто я чув від багатьох, що, відмовивши вдень в допомозі бідним, уночі бачили себе зв’язаними мотузками, їх тягали руками злиденні, вони мучилися й терпіли чималі страждання. Але це тільки сон, примара, тимчасові муки. А скажи мені, ми не боїмося, що цього печального, волаючого, плачучого вбогого прийдеться побачити нам на лоні Авраама, як бачив Лазаря той багач? (Лк. 16, 23).
Те, що випливає із цього, це надаю (відчути) вашій совісті, — ті гіркі і невблаганні кари, те, як (багач) просив води, як не одержав бодай краплі, як палав його язик, як, незважаючи на велике прохання, не одержав помилування, і як мучився нескінченно. Дай нам, Боже, не зазнати цього, почувши погрозу на словах, уникнути її насправді, і, виявивши себе гідними любові праотця Авраама, досягти його ж місця через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом честь, слава, держава нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Слово 4 | Зміст | Слово 6
