Слово 4
неуважно слухають і не шанують батьків
1. Учора ви чули, як Бог поставив людину царем і володарем над звірами і як потім незабаром позбавив його царської влади, а краще сказати: не Бог позбавив, а сама людина позбавила себе честі через неслухняність. Те, що людина одержала царську владу, це було справою тільки людинолюбства Божого, бо дав її не як нагороду за подвиги, а сподобив її цієї честі ще до її появи. Щоб ти не сказав, що, отримавши буття і потім звершивши багато добра, людина цим прихилила Бога дати їй владу над звірами, тому Він, приступаючи до створення людини, говорить: «Створімо людину за образом Нашим і за подобою Нашою, і нехай володарює вона над звірами земними» (Бут. 1, 26). Ще до життя — честь, ще до створення — вінець, перш ніж появилася — підноситься на царський престол! Люди віддають честь своїм підлеглим у глибокій старості, після багатьох трудів і незліченних небезпек, перенесених то в мирний час, то на війні. А Бог не так, Він відразу ж після появи підносить її до такої честі, показуючи цим, що це не нагорода за подвиги і не сплата боргу, а Божественна благодать. Отже, те, що вона (людина) одержала владу, було справою виключно Божого людинолюбства; а те, що вона втратила цю владу, відбулося через її байдужість. Як царі позбавляють влади непокірних, так і Бог учинив з людиною, позбавивши її тоді влади.
Тепер потрібно сказати про те, яку ще честь відняв гріх і які види рабства він увів, зв’язавши нашу природу різними пануваннями, подібно до тирана, що накладає різні окови. Перший вид панування і рабства той, у якому чоловіки тримають жінок, — він став потрібним після гріха. До гріхопадіння вона (жінка) була честю рівна з чоловіком. Коли Бог створював жінку, то при цьому вимовив такі ж слова, як і при створенні чоловіка. Як тоді сказав: «Створімо людину за образом Нашим і за подобою Нашою», не сказав: нехай буде людина, так і про неї не сказав: нехай буде жінка, але (говорить) і тут: «Створімо йому помічника за його подобою» (Бут. 2, 18). І не просто помічника, але «за його подобою», вказуючи на однакову гідність. Оскільки безсловесні надають велику допомогу в потребах нашого життя, тому, щоб ти не зарахував і жінку до рабів, поглянь, яке робиться чітке розмежування. «Привів, — сказано, — до Адама (звірів)… Не знайшлося помічника, подібного до нього» (Бут. 2, 19-20). Як же це? Хіба кінь, який бере участь у бою, не помічник? Хіба віл, який тягне плуг і трудиться з нами під час сівби, не помічник? Хіба осел і мул, які перевозять разом з нами вантажі, не помічники? Тож, щоби ти не сказав цього, тому робиться (у Писанні) чітке розмежування. Не просто сказано, що «не знайшлося помічника», але що? «Не знайшлося помічника, подібного до нього». Так і тут не просто сказав (Бог): «Створімо йому помічника», а виголосив: «Створімо йому помічника за його подобою».
Але це було до гріхопадіння. Після ж гріхопадіння (вимовив): «До чоловіка твого жадання твоє, і він буде панувати над тобою» (Бут. 3, 16). Я, каже, створив тебе рівною за честю, однак ти недобре скористалася владою, тому перейди в підпорядкування. Ти не винесла свободи, — то прийми рабство. Ти самою справою показала, що не вміла панувати, — то будь же серед підвладних, і чоловік буде твоїм господарем. «До чоловіка твого жадання твоє, і він буде панувати над тобою». І тут зверни увагу на людинолюбство Боже. Щоб, почувши слова: «Він буде панувати над тобою», жінка не вважала це панування важким, (Бог) наперед поставив ім’я, що вказує на піклування, сказавши: «До чоловіка твого жадання твоє», тобто він буде для тебе притулком, пристанню і захистом. При всіх прикрощах, які зустрінуться, будеш до нього звертатися й прибігати. Але (Бог) установив між ними нерозривний союз не тільки цим способом, а ще й природними потребами, поєднавши їх саме союзом любові. Чи бачиш, як гріх увів поневолення, а благий і премудрий Бог і це перетворив на користь для нас?
Послухай, як і Павло говорить про це підпорядкування, щоб і тут ти зміг побачити злагодженість між Старим і Новим Завітом. «Жінка, — каже він, — нехай вчиться в безмовності, у повній покорі» (1 Тим. 2, 11). Бачиш, що і він жінку підкорив чоловікові? Але почекай і довідаєшся про причину. Чому «у повній покорі»? «Навчати, — каже, — жінці не дозволяю». Чому? Бо вона вже раз навчила Адама. «Ані панувати над чоловіком». Чому ж? Бо вже раз покерувала на зло. «А бути в безмовності» (1 Тим. 2, 12). Але скажи і причину. «Не Адам, — говорить, — був спокушений, а жінка, спокусившись, вдалася до переступу» (1 Тим. 2, 14). Тому він і віддалив її від учительської кафедри. Хто не вміє навчати, той, каже, нехай і сам навчається. А коли він не захоче вчитися, а забажає вчити, то погубить і себе, й учнів, що трапилося тоді з жінкою. Звідси видно, що жінка підлегла чоловіку, і підлегла через гріх. Хочу сказати й щодо слів: «До чоловіка твого жадання твоє, і він буде панувати над тобою» (Бут. 3, 16).
2. Хочу знати те, як говорить Павло і про це піклування: як він панування поєднує з любов’ю. Де ж він говорить про це? У посланні до ефесян він пише: «Чоловіки, любіть своїх жінок» (Еф. 5, 25). Ось (пояснення слів) «до чоловіка твого жадання твоє». — «Жінка нехай боїться чоловіка свого» (Еф. 5, 33). Ось (пояснення слів) «він буде панувати над тобою». Чи бачиш, як панування робиться неважким, коли господар гаряче любить ту, над якою має панування, коли страх поєднаний з любов’ю? Так зникає тягар рабства. Отже, перше панування ввів непослух. Однак тут звертай увагу не на те, що Бог привів його в належний порядок, а на те, що саму сутність рабства вчинив гріх.
Є й інший вид рабства, важчий, ніж перший. І він так само має свій початок й основою його є гріх. Після потопу, який був за Ноя, після загальної загибелі корабля й загибелі всього світу Хам згрішив проти батька, — побачивши батька оголеним, ще більше оголив його насмішками перед братами і за це зробився рабом братів. Злий нахил погубив шляхетність природи, і цілком природно. Писання подає тисячі виправдань на користь праведника, а краще сказати — одним словом дає йому цілковите прощення. «Ной, — сказано, — почав обробляти землю» (Бут. 9, 20). Слово «почав» містить важливе виправдання щодо сп’яніння. Він не знав ані того, скільки можна було випити вина, ані того, як пити: саме чи змішане з водою, ані того, коли пити: негайно після того, як воно буде вичавлене, чи через деякий час. Отже, Писання цими словами виправдує Ноя, а народжений від нього, врятований ним (бо не загинув разом з іншими в сум’ятті завдяки гідності батька), не звернувши уваги на саму природу, не згадавши про своє спасіння, не напоумившись страхом, бачачи ще перед собою залишки Божого гніву і явні сліди безчестя, коли ще був сильним страх від того, що сталося, образив батька. Тому премудрий і повчає, кажучи: «Не шукай слави у нечесті батька твого, бо неслава тобі нечестя батька твого» (Сир. 3, 10). Але він не зважав на це і вчинив гріх, який не заслуговує прощення і виправдання. Карою за свій гріх отримав рабство — зробився слугою братів і злим наміром погубив верховенство природи. Ось й інший вид рабства!
Чи хочеш побачити і третій? Він ще тяжчий і страшніший, ніж обидва попередні. Оскільки ми не напоумилися тими, тому Бог зробив наші окови ще більш тяжкими. Який же це етап (третій вид рабства)? Це (підпорядкування) начальникам, правителям — не таке, як (підпорядкування) жінки, і не таке, як (підпорядкування) рабів, а набагато страшніше. Скрізь можна бачити вигострені мечі, катів, страти, катування, тортури, владу над життям і смертю. А що і цей вид панування став необхідним через гріх, то послухай слова Павла, який мудро говорить про це. «Чи хочеш не боятися влади? — каже він. — Роби добро й одержиш похвалу від неї… А якщо робиш зло, бійся, бо він (начальник) не даремно носить меч» (Рим. 13, 3-4). Чи бачиш, що і начальник, і меч є для тих, котрі чинять зло? Послухай ще (сказане) про те ж саме з більшою чіткістю. «Він — месник, — говорить, — на покарання того, хто робить зло». Він не сказав: не даремно існує начальник, а що? «Він не даремно носить меч». (Бог) поставив над тобою озброєного суддю. Як люблячий батько зі своєї доброти віддає дітей, коли вони виявляють до нього неуважність і зневагу, зловживаючи батьківською любов’ю, віддає суворим наставникам і вчителям, так і Бог зі Свого милосердя віддав нашу природу, яка виявила неуважність до Нього, начальникам, наче вчителям і наставникам, щоб вони виправили (людей) від байдужості.
Але, якщо хочете, то можемо це ж саме бачити й у Старому Завіті, тобто, що через нашу зіпсованість появилася необхідність у владі. Один із пророків, будучи роздратованим проти нечестивих, ось як говорить: «Для чого ж Ти дивишся на злодіїв і мовчиш, коли нечестивець поглинає того, хто праведніший за нього, і залишаєш людей, як рибу в морі, як плазунів, у яких немає володаря?» (Авв. 1, 13-14). Отже, начальники поставлені для того, щоб ми не були, «як плазуни»; начальник для того, щоб ми не пожирали один одного, «як риби». Чим є ліки для хвороб, тим є покарання для провин. А про те, що відданий доброчинності не потребує начальства, послухай, що говорить Павло: «Чи хочеш не боятися влади? Роби добро й одержиш похвалу від неї». Суддя, каже, є наглядачем над тобою. Якщо живеш добре, то він не тільки наглядає, але й хвалить. Але що я кажу про користь від начальників, коли ті, які ведуть побожне життя, стають вище за декого ще більшого? Адже закони вищі за начальників, однак той, хто живе праведно, не потребує й законів. Послухай, що говорить про це Павло: «Закон призначений не для праведника» (1 Тим. 1, 9). Якщо ж закон не призначений, то тим більше немає над ним начальника. Ось третій вид влади, який так саме основою має гріх і вади.
3. Як же Павло говорить, що «немає влади не від Бога» (Рим. 13, 1)? Це означає, те що Бог поставив її для нашої користі. Гріх зробив владу необхідною, а Бог використав її для нашої користі. Як ліки бувають потрібними для ран, однак вживання лік залежить від мудрості лікарів, так і необхідність рабства викликана гріхом, однак належне використання його — справа премудрості Божої.
Але підведіться (духом) і відкиньте байдужість. Для чого говорю це? Ми подаємо вам (Священне) Писання, а ви, відвівши погляд від нас, спрямували його на лампади і на того, хто запалює лампади. Яка це байдужість, — залишивши нас, дивитися на це! І я запалюю світло (що йде) від Писання, і нашим язиком запалюється вогонь повчання. Це світло важливіше і краще за те світла: ми запалюємо не світильник, заправлений оливою, як цей (чоловік), а в душах, напоєних благочестям, запалюємо бажання слухати. Павло колись вів розмову у світлиці (Діян. 20, 7-9). Нехай ніхто не подумає, начебто я рівняю себе з Павлом: я не дійшов до такого божевілля, але (сказав це для того), щоб ви знали, яку пильність необхідно мати для того, щоби слухати. Так, Павло розмовляв у світлиці, настав вечір, як і тепер, і в світлиці були лампади. Потім з вікна упав Євтих, і це падіння не спричинило розладу в зібранні, смерть не розвіяла присутніх. Вони так були прикуті до слухання слова Божого, що й не відчули цього падіння. А ви, не бачачи нічого особливого й надзвичайного, крім чоловіка, який займається звичайною справою, спрямували свої погляди на нього. Яке може бути вибачення? Але нехай ніхто з вас, улюблені, не вважає цього викриття тяжким: ми викриваємо не з ненависті, а з бажанням вам добра. «Щирі докори від того, хто любить, і неправдиві поцілунки ненависника» (Притч. 27, 6).
Прокиньтеся ж, прошу вас, і, залишивши цей вогонь, поверніться до світла Божественного Писання. Хочу ще сказати вам про інший вид влади, який своєю основою має не гріх, а саму природу. Який же це вид влади? Влада батьків над дітьми. Ця честь є нагородою за болі народження. Тому і премудрий говорить: «Як владикам послужи тим, що народили тебе» (Сир. 3, 7). Далі вказує і причину: «Що можеш ти віддати їм, як вони тобі?» (Сир. 7, 30). Що ж, хіба є таке, чого б син не зміг віддати батькові? Говорить не про що інше, як про наступне: так, як вони народили тебе, їх народити ти не можеш. Тому, якщо в цьому ми нижчі за них, то перевершуймо в іншому через повагу до них не тільки за законом природи, а вище за природу, — через (відчуття) страху Божого.
Воля Божа рішуче вимагає, щоби діти шанували батьків, і тих, хто виконує це, нагороджує великими благами й дарами, а тих, хто порушує цей закон, карає великими й тяжкими прикрощами. «Хто лихословить, — сказано, — на батька свого або свою матір, того слід віддати на смерть» (Вих. 21, 17). А тим, хто шанує їх, говорить наступне: «Шануй батька твого і матір твою, щоб тобі було добре, і щоб продовжилися дні твої на землі» (Вих. 20, 12). Те, що вважається найбільшим благом, тобто щаслива старість і довге життя, це (Бог) призначив нагородою для тих, які шанують їх. А те, що здається крайнім нещастям, тобто рання смерть, це він призначив карою для тих, які зневажають їх. Одних Він залучає до любові заповіддю про шанування (батьків), а інших, хоч би вони й не хотіли, відхиляє від образи страхом покарання. І не просто наказується віддавати сина, який зневажає (батьків), на смерть; не так, щоб кати, взявши його із судилища, виводили через площу і за містом відтинали йому голову, ні. Сам батько веде його на середину міста і визнається тим, що заслуговує довіри без будь-яких доказів, і це цілком справедливо. Хто готовий витрачати для сина і гроші, і життя, і все, що має, той ніколи не зможе стати його обвинувачем, якщо не буде надто великої образи. Отже, (батько) веде його на середину міста, потім скликає весь народ і виголошує обвинувачення, а всі, хто це чує, узявши кожний по каменю, кидає в образника (батьків).
Законодавець хоче, щоб вони були не тільки глядачами, але й діячами, — щоб кожен, глянувши на свою праву руку, якою і він кинув камінь на голову негідного сина, через це отримав достатнє спонукання для виправлення. Однак законодавець повчає нас тут не тільки цього, але й ще іншого, а саме того, що той, хто зневажає батьків, завдає образи не тільки їм, але і всім людям. Тому до участі в покаранні він запрошує усіх. Оскільки всі ображені, тому скликає весь народ, усе місто, повчаючи цим, щоб і ті, у кого немає нічого спільного зі скривдженими, обурювалися на того, хто зневажає батьків, бо образа завдається загально всій (людській) природі; тож таку людину, як очевидну виразку й загальну хворобу, видаляли не тільки з міста, але й із самого світу. Справді, така людина — це загальний ворог, ворог усіх: і Бога, і природи, і законів, і взагалі всього нашого життя. Тому велить у покаранні брати участь усім, звершуючи цим ніби очищення міста.
Нехай буде для вас багато благ за те, що ви з таким задоволенням прийняли повчання про неповагу до батьків і замість каміння закидали його вигуками, — це ознака того, що кожен із вас виявляє до свого батька велику повагу. Адже ми тоді особливо вихваляємо закони, які карають злочинців, коли не усвідомимо провин за собою. За все це подякуймо людинолюбному Богові, Який піклується про наше життя, турбується про батьків і піклується про дітей, і все робить для нашого спасіння. Йому належить слава, честь і поклоніння з безпочатковим Отцем і Святим Духом нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Слово 3 | Зміст | Слово 5
