Слово 1
потрібно пам’ятати про піст, що не тільки він,
але й пам’ять про нього приносить користь.
Про Боже Провидіння і про те, що його немаловажним
проявом служить природна любов батьків до дітей.
Про те, що не тільки батьки, але й матері
зобов’язані виховувати дітей. І нарешті про Анну.
1. Коли ми розлучаємось з гостем, який провів з нами декілька днів і з яким ми радо ділили бесіду і трапезу, то наступного дня після його відходу, побачивши накритий стіл, тут же згадуємо про нього і про взаємну бесіду, і ставимося до нього зі щирою любов’ю. Саме так будемо ставитися й до посту. Він пробув з нами сорок днів, ми прийняли його радо, а потім проводили. Маючи намір тепер запропонувати духовну трапезу, згадаємо про нього і про всі блага, які він нам приніс. Адже не тільки сам піст, але й спогад про нього може принести нам дуже велику користь. Як ті, кого ми любимо, приносять нам велике задоволення не тільки тоді, коли бувають у нас, але й тоді, коли ми згадуємо про них; так і дні посту з їхніми зібраннями, спільними співбесідами та іншими добрими плодами, які ми одержували від них, втішають нас і при самій згадці. Тож, коли ми згадаємо про все це, то й тепер отримаємо велику користь.
Говорю це не для того, щоби примусити вас до посту, а щоби переконати вас не захоплюватися розвагами і не поводитися, як чимало людей, якщо тільки можна назвати людьми цих легкодухих, котрі, ніби звільнившись від пут і вирвавшись із якогось важкого ув’язнення, говорять один до одного: нарешті ми переплили це нудне море посту. А інші, більш слабкі, бояться вже й майбутньої Чотиридесятниці. Це походить від того, що вони впродовж усього іншого часу без міри віддаються забавам, розкоші та пияцтву. Якби ми всі дні постаралися проводити чесно і скромно, то й минулий піст згадували б з любов’ю, і майбутній зустріли б із великим задоволенням. Справді, яких тільки благ не приносить нам піст? Скрізь тиша і світлий спокій. Хіба вдома ми не вільні від шуму, біганини і всякої тривоги? А перш, ніж дім, спокій наповнює самі душі тих, які постять. Та й у всьому місті настає таке ж благе затишшя, яке буває в душах і в домах: вечорами не чутно співу, вдень не помітно галасливих і тих, що пиячать, немає ані крику, ані бійки, а скрізь цілковитий спокій.
А тепер не так: із самого ранку крик, шум, гамір, бігання кухарів, великий чад як у домах, так і в думках, бо через розваги всередині в нас розпалюються пристрасті й розгорається полум’я порочних пожадань. Тому ми повинні шкодувати за минулим постом, адже він усе це стримував. Нехай ми зняли із себе сам труд посту, але не припиняймо любити його і не викидаймо його із пам’яті. Коли ти, пообідавши й відпочивши, вийдеш на площу і побачиш, що день схиляється до вечора, то, ввійшовши до цієї церкви й наблизившись до амвона, згадай про час посту, коли церква була повна народу й у всіх було велике бажання слухати, була жива радість і піднесена думка. Уявивши все це, згадай про ті жадані дні. Коли велиш подавати на стіл, берися за їжу зі спогадом про піст і ніколи не впадеш у непомірність. Як той, хто має дружину статечну, цнотливу, шляхетну і відчуває до неї полум’яну любов, і за її відсутності не може полюбити жінку розпусну і блудну, бо любов до першої заповнює його душу і не дозволяє ввійти до неї іншій пристрасті, так буває з постом і з непомірністю, — якщо пам’ятаємо про перше, шляхетне й цнотливе, то останнє, цю публічну блудницю і матір усякої безсоромності, тобто пияцтво, відженемо від себе досить легко, бо любов до посту сильніше за будь-яку руку відштовхує безсоромність непомірності.
Отже, прошу вас постійно пам’ятати про ті дні. А щоб і мені зі свого боку сприяти таким спогадам, то постараюся і сьогодні запропонувати те ж саме, що готувався розглянути тоді, щоби сама подібність у повчанні була для нас деяким нагадуванням про ті часи. Ви, можливо, забули (про це), бо в нас із тих пір було вже багато бесід і про інші речі. Так, з нагоди повернення з далекої подорожі нашого отця 1 необхідно було розповісти про все, що відбувалося в столиці. Після того потрібно було говорити з язичниками, щоб належним чином утвердити тих, котрі через прикрощі зробилися кращими і навернулися до нас від язичницької омани, і показати їм те, якої темряви вони уникли і якого досягли світла істини 2. Потім упродовж багатьох днів ми звершували урочистості на честь мучеників і, звичайно, не випадало нам, знаходячись біля їхніх гробів, піти без похвальних слів, які належать мученикам. Після цих похвальних слів було умовляння про клятви, — коли ми побачили, що всі сільські жителі прийшли до міста, то зважилися дати їм це наставлення і з ним відпустити їх від нас 3.
2. Отже, вам нелегко було б переказати тодішні наші роздуми з язичниками, а я, постійно вправляючись у цьому і займаючись цією справою, дуже легко можу пригадати весь зміст бесіди, повторивши вам коротенько те, що було сказано. Про що ж у нас була мова? Ми роздумували про те, як Бог від початку піклувався про наш рід, як навчав корисного, коли не було письмен і не було дано Писання. Ми показували, що Він спрямовував нас до богопізнання через споглядання природи. Тримаючи вас не за руку, а спрямовуючи ваші думки, я розглядав творіння, показуючи небо, оглядаючи землю і море, озера, джерела, ріки і великі моря, луги і сади, плодючі ниви, дерева зі щедрими плодами і покриті лісами вершини гір. Багато тоді говорив я і про насіння, і про трави, і про квіти, і про рослини плодоносні й безплідні, і про тварин смиренних і диких, які живуть у воді й на суші, про земноводних, про тих, що літають у повітрі і плазують по землі, і про самі стихії світу.
Та оскільки розум наш був не в змозі осягнути безмежне багатство (природи) і охопити весь світ, то ми всі разом викликували про кожне творіння: «Які величні діла Твої, Господи, все премудрістю створив Ти» (Пс. 91, 6). Ми дивувалися премудрості Божій не тільки через безліч (створінь), але й через наступні дві (причини). Перша та, що (Бог) створив світ прекрасним, великим і дивним; (а друга ж та), що (на всьому) видимому Він відобразив чимало ознак немічності. Перша, — щоби вселяти подив перед премудрістю й залучати тих, які споглядають все, служити Йому; а друга, — щоби ті, які споглядають красу і велич творінь, залишивши Творця, не стали замість Нього поклонятися видимим предметам; від такої омани їх може відхилити немічність (яка спостерігається в них).
І про те, що все творіння тлінне, що воно переміниться на краще й досягне більшої слави, і про те, коли, чому і для чого воно стало тлінним, — про все це ми роздумували з вами тоді, вказуючи на могутність Божу в тому, що Він тлінним тілам надав таку красу, яку дарував їм на початку, якою є краса зірок, неба, сонця. І справді, потрібно дивуватися тому, як вони впродовж стількох тривалих літ не зазнали нічого такого, що (терплять) наші тіла, не ослабли від старості і не втратили сили від хвороби чи будь-якої немочі, а постійно зберігають ту силу і красу, яку, як я вже сказав, Бог дарував їм на початку, — ані світло сонячне не виснажилося, ані сяйво зірок не померкло, ані ясність неба не втратилася, ані межі моря не перемінилися, не виснажилася і сила землі, яка щороку дає плоди. Що це тлінне, — ми довели і від розуму, і зі Священного Писання; а що воно прекрасне, світле і завжди зберігає свій квітучий вигляд, — про це свідчить щоденне спостереження, а тому потрібно особливо дивуватися, що Бог створив це таким на початку.
Проти цих наших роздумів деякі тоді заперечували, кажучи: виходить, що людина гірша за все видиме, коли небо, земля, сонце і всі зірки існують стільки часу, а вона через сімдесят років руйнується й гине. На це ми скажемо, по-перше, те, що ця жива істота руйнується не вся: її більш благородна і важлива частина — душа — залишається назавжди безсмертною, не піддаючись жодному із цих нещасть, а тління торкається тільки її нижчої частини. По-друге, ця обставина служить нам для більшої честі. Адже ми непросто і не без будь-якої причини піддаємося старості й хворобам, а справедливо і для нашої користі. Справедливо, бо ми впали в гріх, а для нашої користі, — щоби через цю нужду і страждання викорінити гордість, яка з’являється в нас через байдужість. Отже, Бог попустив це не для того, щоби нас принизити. Якби Він хотів принизити, то не залишив би нашу душу безсмертною. Але й не через безсилля Він створив наше тіло таким. Якби Він був безсилим, то не зміг би і небо, і зірки, і всю землю підтримувати такий тривалий час. А (створив Він наше тіло таким) для того, щоби зробити нас кращими, розумнішими і більш покірними Йому, від чого і залежить все наше спасіння.
Тому Він не створив небо підвладним старості та іншим будь-яким подібним немочам, оскільки воно не має вільного волевиявлення і душі, не може ані грішити, ані виправлятися, а тому не має потреби й у виправленні. А нам, обдарованим розумом і душею, необхідні були скромність і смирення, які виробляються цими стражданнями, оскільки на початку перша людина насамперед впала в гордість. Інакше, якби небо було створене подібним до нашого тіла і так само старілося, тоді багато хто побачив би в цьому велике безсилля Творця, Який не може зберегти одне творіння впродовж багатьох віків. Однак тепер, коли Його творіння існують стільки часу, то вже ніхто не має будь-якого приводу (для цього).
3. Але на тому, що сказано, наше існування не завершиться. Коли ми добре проживемо це життя, тоді тіла воскреснуть у більшій славі, будуть світлішими за небо, сонце та все інше і перейдуть у вищий стан. Отже, один спосіб богопізнання (досягається) через (розглядання) всього творіння; другий, не менш важливий, через совість. Його ми вповні виклали тоді в чималих роздумах, показуючи, як виникає в нас саме від себе пізнання доброго і недоброго і як совість сама від себе вселяє нам усе це.
Отже, у нас від початку були ці два вчителі: творіння і совість, і обидва, не вимовляючи слів, учили людей безмовно. Творіння, вражаючи своїм виглядом, пробуджує в тому, хто споглядає на світ, захоплення його Творцем; а совість через внутрішнє наставляння повчає, що можна робити. Її силу та рішення її суду ми дізнаємося зі стану обличчя. Коли вона внутрішньо викриває в гріху, тоді покриває зовнішній вигляд зніяковілістю та неабиякою печаллю. Коли викриваємося в дечому ганебному, тоді вона робить нас блідими і боязкими, і хоч голосу (совісті) ми не чуємо, однак за зовнішнім виглядом зауважуємо її внутрішнє обурення.
Крім цих двох, ми говорили, що за Божим провидінням нам даний ще й третій учитель, уже не безмовний, як перші, а такий, що впливає на нашу душу словом, умовлянням і порадою. Хто ж він? Це — рідний батько кожного із нас. Для того Бог і вклав у батьків любов до нас, щоб у них ми мали наставників у чесноті. Батьком робить не тільки народження, але й належне повчання; і матір’ю робить не тільки носіння в утробі, але й добре виховання. А що це правда, що не природа, а чеснота робить батьками, то це можуть підтвердити нам самі батьки. Вони часто, коли побачать, що їхні сини зробилися негідними і розпусними, поривають з ними родинні зв’язки, відмовляються від них і всиновляють собі інших, часто зовсім чужих для них. Що ж може бути більш дивне від того, коли (батьки) відкидають тих, яких народили, і приймають тих, яких не народили?
Це ми сказали не без мети, а для того, щоб ти знав, що вільна воля сильніша за природу, і що саме вона, маючи перевагу перед останньою, робить і синами, і батьками. І це було справою провидіння Божого, що Він не допустив, щоби діти були позбавлені природної прихильності (до них батьків), і водночас не все віддав цій прихильності. Якби батьки любили своїх дітей тільки за їхні вдачі і добрі вчинки, але аж ніяк не за природним потягом, тоді ти побачив би багатьох дітей вигнаними з рідних домів через свою недбалість, а наш рід розладнаним. З іншого боку, якби (Бог) усе віддав під владу природи і не попустив батькам ненавидіти злих дітей, а навпаки, навіть отримуючи образи від дітей і терплячи від них тисячі неприємностей, батьки через природну прив’язаність повинні б були залишатися ласкавими до дітей зухвалих, які їх зневажають, тоді рід наш дійшов би до крайнього безчестя. Якщо і нині діти в надії на любов батьків часто ображають їх, хоч не можуть цілком покладатися на природу, знаючи, що багато хто, ставши негідними, утратив і дім, і батьківську спадщину, то до якого безчестя дійшли б вони, якби Бог не залишив батькам і можливості гніватися на дітей, карати і проганяти від себе, коли вони стають злими?
Тому-то Бог поставив любов батьків у залежність і від запитів природи, і від характеру дітей, щоб вони з одного боку були поблажливі до погрішностей дітей, бо до цього спонукала б їх природа, а з іншого боку — злих і невиліковно хворих не укоренили б у злі злочинним потуранням, що було б неминучим, якби природа примушувала їх пестити і негідних дітей. Подумай, скільки піклування в тому, що (Бог) і повелів любити (дітей), і поклав міру цієї любові, і водночас визначив нагороду за добре виховання дітей? А що нагорода за це призначена не тільки чоловікам, але й жінкам, то послухай, як Писання в багатьох місцях говорить і цим, і тим, і жінкам не менше, ніж чоловікам. Павло, сказавши: «Жінка, спокусившись, вдалася до переступу, — додав: — А в тім спасеться через народження дітей» (1 Тим. 2, 14-15). Тобто, ти печалишся, говорить, про те, що перша жінка спричинила для тебе хвороби, труди і тривале виношування в утробі? Не печалься. Не стільки шкоди зазнаєш ти від хвороб і трудів, скільки одержиш, якщо захочеш, користі від виховання дітей, знаходячи в цьому привід для добрих справ. Справді, якщо народжені тобою діти отримають належне виховання і завдяки твоєму піклуванню будуть наставлені в чесноті, то це буде початком і підставою для твого спасіння і, крім нагороди за власні добрі справи, ти одержиш велику нагороду і за їхнє виховання.
4. А щоб ти знав, що не народження робить матір’ю і не за це визначена нагорода, Павло в іншому місці, звертаючись до вдовиці, сказав так: «Якщо вона виховала дітей» (1 Тим. 5, 10). Не сказав: якщо народила дітей, але: «Якщо виховала дітей». Перше є справою природи, а останнє — справа вільного волевиявлення. Тому і тут, сказавши: «Спасеться через народження дітей», не зупинився на цьому; але бажаючи показати, що не народження, а добре виховання дітей приносить нам нагороду, додав: «Якщо буде у вірі й любові та святості з цнотливістю» (1 Тим. 2, 15). Тобто ти одержиш велику нагороду, якщо народжені тобою діти будуть перебувати у вірі, в любові й святості. Отже, якщо ти прихилиш їх до цього, якщо будеш перестерігати, вчити, радити, то за таке піклування тобі призначена від Бога велика нагорода.
Так, нехай жінки не вважають не своєю справою піклування про дітей як жіночої, так і чоловічої статі. (Апостол) не розрізнив тут статі, але як там сказав просто: «Якщо вона виховала дітей», так і тут: «Якщо буде у вірі й любові та святості». Отже, нам потрібно піклуватися про дітей тієї й іншої статі, а особливо жінкам, бо вони більше сидять вдома. Чоловіків часто відволікають і подорожі, і судові заняття, і цивільні справи, а жінка, будучи вільна від усіх таких турбот, зручніше може виховувати дітей, оскільки має багато дозвілля. Так чинили жінки в стародавності. Справді, цей обов’язок, маю на увазі піклування про своїх дітей і наставляння їх у любові до мудрості, лежить не тільки на чоловіках, але й на жінках. (Задля доказу) того, що це правда, розповім вам одну історію.
Серед юдеїв була жінка, яку звали Анною. Вона довго страждала через безпліддя, а що було особливо печальним, це те, що її суперниця була матір’ю багатьох дітей. А ви знаєте, що бездітність природно сама по собі є нестерпною для жінок, а коли до цього ще є суперниця, яка має дітей, тоді це стає ще тяжчим, бо через її благополуччя вона чіткіше бачить власне нещастя, подібно, як і ті, що живуть в крайній бідності, особливо тоді печаляться, коли думають про багатих. І горе її було не тільки в тому, що вона не мала дітей, а та мала, але й у тому, що та була суперницею, і не тільки була суперницею, але й ображала її своєю зневагою. Однак Бог, хоч і бачив усе це, не поспішав. «Бо не дав їй Господь, — говорить Писання, — дітей у скорботі її і в тузі (душі її)» 4 (1 Цар. 1, 6). Що означає «у скорботі її»? Не те, що Бог, бачачи, як вона великодушно переносить горе, зупиняв її дітонародження, а те, що хоч Він і бачив її страждання, скорботу, образи, однак не припиняв її нарікання, наміряючись улаштувати дещо інше, набагато важливіше.
Не будемо слухати це з байдужістю, а візьмемо і звідси урок високої розсудливості. І коли зазнаємо будь-якого лиха, то, хоч будемо тужити, печалитись і вважати лихо нестерпним для себе, не станемо поспішати і не будемо падати духом, а будемо вичікувати провидіння Божого. Він добре знає, коли потрібно припинити те, що спричиняє для нас скорботу, як це було і з Анною. Бог не із ненависті і не через відразу до неї закрив її утробу, а для того, щоби перед нами відкрилася мудрість цієї жінки, щоб ми побачили багатство її віри й пізнали, як завдяки цьому Він зробив її більш славною. Але послухай далі.
«Так бувало, — говорить Писання, — щороку (тривалий час) 5, коли ходила вона в дім Господній…, і плакала, і тужила, і не їла» (1 Цар. 1, 7). Сильна скорбота, тривала печаль! Не два-три дні, не двадцять чи сто, не тисячу чи вдвічі більше, а тривалий час, сказано, тобто впродовж багатьох років печалилася й тужила ця жінка. Таким є зміст слів «тривалий час». Однак вона не нарікала. Ані тривалість часу, ані глузування й образи суперниці не похитнули її мудрості. Вона постійно молилася і просила. А найбільш важливим, що особливо виявляє її любов до Бога, є те, що вона не просто бажала це саме дитя, а бажала посвятити свій плід Богові, принести (Йому) початок від своє утроби й отримати нагороду за цю добру обітницю. Звідки це видно? Із наступних слів.
Ви всі, звичайно, знаєте, що бездітність є нестерпною для жінок, особливо через чоловіків. Є чимало таких безрозсудних чоловіків, які звинувачують дружин, коли ті не народжують, не знаючи того, що здатність народжувати бере свій початок звище — від Божого Провидіння, і що для цього ані природа жінки, ані співжиття (з чоловіком), ані будь-що інше саме по собі недостатнє. Але хоч інколи й знають, що це обвинувачення несправедливе, однак дорікають, а часто навіть віддаляються і неохоче живуть з ними.
5. Подивимося, чи не трапилося такого ж і з цією жінкою. І коли побачиш, що вона терпіла зневагу, безчестя, печаль, не мала близькості до чоловіка і не відчувала з його боку особливої прихильності, то можеш подумати, що вона бажала дитяти для того, щоб мати більшу близькість, волю, і стати більш любою для чоловіка. Але коли побачиш зовсім протилежне, тобто, що вона була улюбленою (для чоловіка) більше, ніж та, котра мала дітей, і користувалася великою прихильністю, тоді зрозуміло, що вона бажала мати дитя не заради чогось людського і не для того, щоби ще більше прихилити до себе чоловіка, а з тієї причини, на яку я вже вказав попередньо.
Звідки ж це видно? Послухай, що про це говорить сам письменник. Адже він не без мети згадав про це, а для того, щоб ти побачив чесноту жінки. Що ж він говорить? «(Елкана) Анну любив більше, ніж Феннану» (1 Цар. 1, 5). І далі (Елкана), бачачи, що вона не їсть, а тільки плаче, говорить: «Чого ти плачеш і чому не їси, і від чого сумує серце твоє? Чи не краще я для тебе за десять синів?» (1 Цар. 1, 8). Бачиш, як він був прив’язаний до неї і як сильно вболівав за неї, і не тому, що не мав (від неї) дітей, а тому, що бачив її печальною й пригніченою скорботою? Однак не переконав її цим, щоб вона перестала печалитися, бо не для нього вона бажала мати дитя, а душ того, щоби принести належний плід Богові. «І встала Анна, — говорить Писання, — після того, як вони їли й пили у Силомі, і стала перед Господом» (1 Цар. 1, 9). Не без мети використано і цей вислів «після того, як вони їли й пили», а для того, щоб ти знав, що час, який інші присвячують для відпочинку та бездіяльності, вона проводила в молитві й сльозах, оскільки була цілком твереза й бадьора.
«І стала перед Господом. Ілій же священик сидів тоді на сідалищі біля входу у храм Господній». І це сказано не просто так, що «Ілій же священик сидів тоді на сідалищі біли входу у храм Господній», а для того, щоби показати душевний запал цієї жінки. Буває часто, що вдовиця, безпомічна й самотня, яка терпить багато кривди та образ, у той час, коли цар готовий увійти в супроводі списників, щитоносців, вершників та безлічі інших слуг, не лякається, не шукає захисника, але, будучи спонукувана необхідністю, розсунувши всіх, стає перед царем з неабиякою сміливістю і зворушливо описує своє горе. Так і ця жінка, прийшовши з великою сміливістю до Царя (Небесного), в присутності сидячого первосвященика сама просить і не збентежилася, не засоромилася. Навпаки, окрилена любов’ю, піднесла думку до неба і, ніби бачачи Самого Бога, почала говорити до Нього зі всією наснагою.
Що ж вона говорить? Спочатку, краще (сказати), вона нічого не говорить, а починає плакати, проливаючи потоки гарячих сліз. І як від дощів навіть тверда земля, будучи зрошеною і розм’якшеною ними, легко пробуджується для вирощування плодів, так сталося і з цією жінкою: її утроба, будучи розм’якшеною сльозами, ніби дощем, і зігрітою скорботою, почала пробуджуватися для доброго дітонародження. Однак вислухаймо її слова та прекрасну молитву. «І гірко плакала, — говорить Писання, — і дала обітницю Господу, говорячи: Адонаі Господи Елоі Саваоф» 6 (1 Цар. 1, 10-11). Страшні й грізні слова! Добре зробив письменник, що не переклав їх нашою мовою. Та він і не міг перекласти їх грецькою мовою із властивою їм силою. Не одним ім’ям назвала вона Бога, а багатьма, які Йому властиві, виявляючи цим любов до Нього і палку відданість. Як ті, що пишуть прохання цареві, ставлять угорі не тільки ім’я, а величають його переможним, августом, самодержцем та багатьма іншими найменуваннями, і вже потім викладають прохання, так і вона, підносячи до Бога певні прохання, спочатку висловлює багато найменувань, виражаючи цим, як я сказав, свою любов і шану Тому, Кого просить. До цього прохання її спонукала скорбота, тому незабаром була вислухана та, яка писала його з великим розумінням. Такі молитви беруть початок від душевної скорботи. Замість паперу була її душа, замість пера — язик, замість чорнила — сльози. Тому і збереглося її прохання до наших днів, — письмена, написані цим чорнилом, бувають незгладимими.
Таким був початок прохання! Що ж далі? «Якщо Ти зглянешся, — говорить Анна, — на смирення раби Своєї». Нічого не одержавши, вона почала молитву з обітниці — приносить Богові дар, нічого не маючи в руках. Так вона хвилювалася і печалилася більш про те, (щоб дати), ніж про те, (щоб одержати), і для цього просила дати дитя. «Якщо Ти зглянешся на смирення раби Своєї». Два права, каже, я маю (на отримання того, що прошу): служіння (Тобі) і нещастя. «І даси рабі Твоїй дитя чоловічої статі, то я віддам його перед Тобою в дар» (1 Цар. 1, 11). Що означає «перед Тобою в дар»? (Я зроблю) його відданим і цілковитим рабом Твоїм, відмовляюся від усякої влади, хочу тільки бути матір’ю настільки, щоби дитя одержало від мене свій початок, а потім відступаю і віддаляюся.
6. Поглянь на побожність цієї жінки. Вона не сказала: якщо даси мені трьох, то я віддам Тобі двох, а коли двох, то віддам Тобі одного. Але, якщо даси тільки одного, то весь плід віддаю Тобі. «І вина, і сикера не буде він пити» (1 Цар. 1, 11). Ще не отримала дитяти, а вже виховує пророка, говорить про його виховання і вступає в договір з Богом. О сміливість жінки! Не будучи в змозі заплатити тепер же, бо ще нічого не отримала, вона виплачує з майбутнього. Як багато хто із хліборобів, які живуть у крайній убогості і не мають стільки грошей, щоб купити теля чи вівцю, беруть їх у господарів під заставу, обіцяючи виплатити вартість із майбутніх приплодів. Так, а то й набагато більше зробила і вона. Справді, вона отримує від Бога сина не під заставу, але для того, щоби потім усього віддати Йому, а плодом (для себе) мати його виховання. Для себе вона вважала достатньою нагородою потрудитися над (вихованням) священика Божого. «І вина, і сикера не буде він пити», — говорить вона. Не подумала про себе: а що, коли він буде немічний тілом і від води зазнає шкоди? А що, коли захворіє й потім помре, зазнавши тяжкої хвороби? Вважаючи, що Той, Хто дасть їй сина, Сам подбає і про його здоров’я, вона від самих пелен і народження повела його до святості, довірившись у всьому Богові; і ще до болів народження її утроба, яка вмістила в собі пророка, яка носила священика і жертву, жертву одушевлену, освячувалася.
Тому Бог попускав їй довго бути в скорботі, тому Він пізно дав (їй сина), щоби самим народженням більше прославити її, щоб показати її мудрість. Ставши на молитву, вона не думала про свою суперницю, не говорила про образи від неї, не виставляла образи на показ, не сказала: звільни мене від цієї негідної і злої жінки, як роблять чимало жінок. Не згадуючи про ці образи, вона молилася тільки про те, що їй було потрібно.
Так роби і ти, чоловіче. Коли побачиш, що ворог засмучує (тебе), не говори жодного образливого слова, не бажай йому зла за те, що він ворогує проти тебе, але, ввійшовши до церкви, схиливши коліна і проливаючи сльози, благай Бога, щоби припинив скорботу, загасив печаль. Так і вона зробила й отримала від жінки, яка ворогувала проти неї, найбільшу користь — та посприяла народженню дитяти. А як саме, я скажу. Оскільки вона ображала, засмучувала (Лину) і примножувала її прикрощі, а від прикрощів молитва ставала більш палкою, тому ця молитва і прихилила Бога, зробила те, що Він вислухав її, і так народився Самуїл. Так і нам, якщо будемо пильними, то вороги не тільки не зашкодять, а ще й принесуть неабияку користь, роблячи нас в усьому більш старанними, тільки б скорбота, яку вони нам чинять, вела нас не до сварки та образ, а до молитви.
Народивши сина, (Анна) назвала його Самуїлом, що означає «вислуханий Богом». Оскільки вона отримала його завдяки тому, що була почута, через молитву, а не від природи, тому в імені дитяти, мовби на мідному стовпі, вона закарбувала пам’ять про цю подію. Не сказала: назвемо його іменем його батька чи дядька, чи діда, чи прадіда, але нехай, каже, буде вшанований ім’ям дитяти Той, Хто дарував його.
Її наслідуйте, жінки, її будемо наслідувати, чоловіки, і так само будемо піклуватися про дітей, так само будемо виховувати їх у цнотливості, як і в усьому іншому. Ніщо не вимагає від юнаків такого старання і турбот, як цнотливість і чистота, бо саме цей вік долають пристрасті. Що робимо ми щодо світильників, те саме будемо робити і стосовно дітей. Часто буває, що коли служниця запалить вогонь, ми велимо їй не підносити світильника туди, де лежить очерет, чи сіно, чи будь-що подібне, щоб непомітно для нас не впала туди іскра і не спалила весь дім. Так само будемо піклуватися і про дітей і не будемо звертати їхні погляди туди, де (бувають) безчесні служниці, нескромні дівиці і розпутні рабині. А коли є в нас така служниця чи сусідка, чи взагалі подібна дівиця, то застережемо й накажемо їм, щоб вони не потрапляли на очі і не вступали в розмову з юнаками, щоб іскра, яка може звідси впасти, не запалила всієї душі дитяти і не заподіяла безутішного горя. Будемо віддаляти дітей не тільки від видовищ, але й від слухання звабних і розпусних пісень, щоб ними не спокусилася їхня душа. Не будемо водити їх у театри, на бенкети й пиятики. Будемо берегти юнаків більше, ніж дівчат, захованих у внутрішніх покоях.
Звичайно, що ніщо так не прикрашає юний вік, як вінець цнотливості і те, щоб одружуватися, будучи чистому від будь-якої розпусти. І жінки будуть для них милими, коли їхні душі наперед не пізнають блуду і не будуть розтлінними, коли юнак буде знати тільки ту жінку, з якою він одружився. Тоді і любов буде більш палкою, і відданість щирою, і дружба надійною, коли юнак одружується з дотриманням цього (правила). А те, що робиться нині, — це не шлюб, це — просто грошова угода, торгівля. Якщо юнак ще до шлюбу розтлився і після шлюбу знову буде дивитися на чужу дружину, то, скажи мені, яка користь від шлюбу? Найтяжча кара, непрощенний гріх, якщо, маючи в себе вдома дружину, (чоловік) оскверняє себе з блудницями і чинить перелюб. Після дружини, — хоч би та з одруженим розпутствувала, хоч би не була блудницею, — його дія є перелюбом. А це буває: після одруження бігають до коханок, оскільки й до одруження не дотримували цнотливості. А звідси — розлад, ворожість, руйнування домів і щоденні сварки, а від цього любов до дружини слабшає і зникає, виснажуючись серед блудниць. А коли навчиться цнотливості, тоді свою дружину буде вважати милішою за всіх, буде дивитися на неї з великою любов’ю і жити з нею у великій злагоді. А з миром і злагодою ввійдуть у той дім і всі блага.
Отже, щоб нам і земне добре влаштувати, і водночас отримати Царство Небесне, будемо піклуватися і про себе, і про дітей, а особливо щодо цієї заповіді, щоб ми не прийшли на те духовне весілля в нечистому одязі, а з великою відвагою насолодилися честю, яка приготовлена там для достойних. Її щоб сподобилися всі ми через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, честь і держава нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Вісім слів на книгу Буття. Слово 8 | Зміст | Слово 2
- 21-ша бесіда до антіохійського народу (т. 2) в день Пасхи після повернення із Константинополя єпископа Антіохійського Флавіана. [↩]
- Зважаючи на наступні слова, вважають, названі бесіди до язичників до нас не дійшли. [↩]
- Мається на увазі 19-та бесіда до антіохійського народу (т. 2). [↩]
- Переклад за церковнослов’янським текстом. [↩]
- У дужках слова, вставлені Святителем. [↩]
- Переклад за церковнослов’янським текстом. [↩]
