Бесіда 67
і Бог буде з вами, і поверне вас у землю батьків ваших; я
даю тобі, переважно перед братами твоїми,
одну ділянку (Сихем), яку я взяв із рук амореїв
мечем моїм і луком моїм (Бут. 48, 21-22)
1. Ми обіцяли завершити бесіду про Якова минулого разу, та оскільки слово наше вже занадто затягнулося, тому ми не змогли належно виконати обіцяне. Тому я хочу сьогодні запропонувати решту від попередніх бесід, щоб хоча б нині, якщо Бог дасть, дійти до кінця. Але насамперед необхідно нагадати вашій любові, на чому ми минулого разу зупинилися, чим звершили повчання.
Ви звичайно знаєте і пам’ятаєте, що праведник, коли мав намір благословити дітей Йосифа, то надав перевагу Єфремові перед Манасією, і коли батько через це був засмучений, то сказав йому: «Знаю, сину мій, знаю; і від нього народиться народ, і він буде великим; але менший його брат буде більшим за нього, і від сімені його народиться численний народ». І благословив їх у той день, кажучи: тобою буде благословляти Ізраїль, говорячи: Бог нехай вчинить тобі, як Єфрему і Манасії. І поставив Єфрема вище за Манасію» (Бут. 48, 19-20). Ми дійшли словом до цього місця і, щоб надмірністю сказаного не обтяжити вашу пам’ять, на цьому припинили повчання. Отже, сьогодні, якщо бажаєте, ми розглянемо наступне.
«І сказав, — йдеться в Писанні, — Ізраїль Йосифові: «Ось, я вмираю; і Бог буде з вами і поверне вас у землю батьків ваших; я даю тобі, переважно перед братами твоїми, одну ділянку (Сихем), яку я взяв із рук амореїв мечем моїм і луком моїм» (Бут. 48, 21-22). Коли він благословляв синів (Йосифа) і, передбачаючи майбутнє, надав перевагу молодшому перед старшим, то, бажаючи переконати Йосифа, що він зробив це не просто так і не даремно, а провіщаючи майбутнє, провіщає йому і про свою кончину, і про те, що (нащадки його) повернуться з чужої землі в Ханаан, у землю батьків своїх, і цим підтримує в них утішну надію, щоб вони в очікуванні підбадьорювалися. Адже надія на майбутні блага завжди полегшує труднощі цього життя. Виявляючи й перед самою кончиною свою любов до Йосифа, говорить йому: «Я даю тобі, переважно перед братами твоїми, одну ділянку (Сихем)», вказуючи цим на те, що це неодмінно збудеться: за моїм провіщенням ви повернетеся й успадкуєте землю батьків ваших; навіть місто Сихем я даю тобі в спадщину, надаючи тобі перевагу перед твоїми братами, — місто, яке я взяв з рук амореїв «мечем моїм і луком».
Що це означає? Тут Яків приписує собі те, що було вчинено із сихемлянами Симеоном і Левієм, і тому говорить: «Яку я взяв із рук амореїв мечем моїм і луком моїм». Але тут хто-небудь може доречно запитати: чому він приписує цю справу собі, а потім, роблячи заповіт, він, як написано (Бут. 49, 5-7), докоряє їм (у цьому вчинку)? Праведник не суперечить сам собі, а виявляє лагідність своєї душі й те, що це зробилося без його відома. Він не тільки не був задоволений тим, що сталося, а ще й ганьбив, коли це сталося.
Отже, бажаючи показати свою любов до Йосифа, він уступає йому Сихем і говорить (про ту землю): «Яку я взяв мечем моїм і луком». Тобто, хоч це вони (Симеон і Левій) зробили, але тепер це в моїй владі. Якщо батько є владикою для своїх дітей, то тим більше є владикою того, що ними придбано. А коли він владика, то може розділяти надбання так, як хоче. Тож, бажаючи показати Йосифові свою прихильність, Яків висловив це не тільки через благословення Єфрема і Манасії, але й через надання Сихема синові у спадщину.
«І покликав Яків синів своїх, і сказав: «Зберіться, і я сповіщу вам, що буде з вами у грядущі дні; зійдіться і послухайте, сини Якова, послухайте Ізраїля, батька вашого» (Бут. 49, 1-2). Зверни увагу на розсудливість праведника: дізнавшись про час своєї кончини, він кличе до себе дітей і говорить: «Зберіться, і я сповіщу вам, що буде з вами у грядущі дні». Прийдіть, каже, і довідайтеся від мене не про сьогоднішнє і не про те, що буде незабаром, а про те, що буде в найбільш віддалені дні. Але це я сповіщаю вам не від себе, а через натхнення від Духа. Тому я буду провіщати події, які збудуться через багато поколінь. Готуючись залишити це життя, я хочу в кожному з вас, як на мідному стовпі, закарбувати пам’ять подій.
Тепер поглянь, як праведник перед зібраними дітьми, йдучи за порядком їхнього народження, дає кожному з них відповідне або прокляття, або благословення, виявляючи і в цьому перевагу своєї чесноти. Починає з первістка. «Рувиме, — каже, — первістку мій! Ти — кріпкість моя і початок сили моєї, верх достоїнства і верх могутності» (Бут. 49, 3). Поглянь, яка велика мудрість праведника! Бажаючи ще більше підсилити тяжкий осуд, що падає на Рувима, говорить спочатку про переваги, які належать йому відповідно до народження, про першість, яку він мав, будучи початком дітей і насолоджуючись достоїнством первородного сина. Далі, ніби на мідному стовпі, змальовує його самочинний злочин, показуючи цим, що немає жодної користі від переваг природи, якщо вони не супроводжуються досконало волею, бо тільки дії волі або приносять похвалу, або докір. «Верх, — каже, — достоїнства і верх могутності». Ти, говорить, через власну необачність утратив достоїнство, дане тобі від природи. Далі описує і саму сутність злочину, щоби винесений проти нього осуд послужив неабияким уроком і для нащадків, — не наважуватися на подібні справи. «Але ти бушував, як вода, — не будеш мати переваги, бо ти зійшов на ложе батька твого, ти осквернив постіль мою, на яку зійшов» (Бут. 49, 4). Тут він натякає на співжиття Рувима з Валлою.
2. Ось як (Яків) розум, дарованим йому від Духа, випереджаючи майбутній закон Мойсея, а саме, що не дозволено батькові й синові вступати в співжиття з одною і тією ж жінкою, вже забороняє через висловлювання цього осуду своєму синові. Ти осквернив, каже, постіль, зійшовши на ложе свого батька, ти вчинив беззаконня. За те, що ти так образив мене, «ти бушував, як вода, — не будеш мати переваги». Безплідним для тебе буде цей замах, оскільки ти насмілився осквернити ложе, не маючи ніякої поваги навіть до свого батька. А для того, щоби майбутні покоління уникали подібних справ, за натхненням Святого Духа цей осуд записаний у Письмена, так що всі, хто чує це, напоумляються і чітко бачать, що немає жодної користі від тих переваг, які даруються від природи, якщо вони не супроводжуються відповідними діями волі.
Після цього, вже достатньо викривши цей мерзенний вчинок, переходить до Симеона і Левія. «Симеон і Левій брати, знаряддя жорстокості мечі їхні» (Бут. 49, 5). Ревність, яку вони виявили заради своєї сестри, затягнула їх у несправедливість. Далі, пояснюючи, що вони звершили свій намір без його відома, говорить: «У раду їх нехай не ввійде душа моя, і до зібрання їх нехай не прилучиться слава моя» (Бут. 49, 6). Нехай не буде, каже, того, щоб я брав участь у їхньому намірі, або щоб я погоджувався на такий несправедливий їхній вчинок, «бо вони у гніві своєму вбили мужа» (Бут. 49, 6). Нерозважливим було їхнє роздратування. Хоча і згрішив Сихем, але попри все те не потрібно було вбивати всіх. «І з примхи своєї перерізали жили тельця». Тут Яків має на увазі сина Еммора, називаючи його «тельцем», через його квітучий вік. Нарешті, згадавши про справи Симеона і Левія, Яків додає прокляття й говорить: «Проклятий гнів їх, бо жорстокий, і розлюченість їх, тому що люта» (Бут. 49, 7). Він має тут на увазі підступність, яку вони використали проти сихемлян, обманувши їх і підступно напавши на них: лють їхня, каже, зухвала, необачна, безрозсудна. «І гнів їх, бо жорстокий». Тоді як сихемляни хотіли виявити їм свою прихильність, вони виявили запеклу злобу і вчинили з ними, як із ворогами. Сказавши про звершений ними злочин, Яків провіщає і кару, яка їх очікувала за це: «Розділю їх в Якові і розсію їх в Ізраїлі» (Бут. 49, 7). Вони, каже, будуть розсіяні всюди, щоби всі знали, що вони зазнали цього, як кару за свій зухвалий вчинок.
«Юдо! Тебе хвалитимуть брати твої» (Бут. 49, 8). Благословення, що було дане Юді, таємниче, воно знаменувало все те, що відноситься до Христа. «Юдо! — каже, — Тебе хвалитимуть брати твої». Оскільки, за Божим влаштуванням, Він (Христос) мав прийти із цього коліна, тому, будучи натхненим Духом Святим, Яків у словах, звернених до Юди, передвіщає не тільки сходження Господа до людей, але й таїнство (втілення), і хрест, і поховання, і воскресіння, тобто все. «Юдо! — говорить, — Тебе хвалитимуть брати твої. Рука твоя на хребті ворогів твоїх; поклоняться тобі сини батька твого», вказуючи цим на покірність, яку вони виявлять. «Молодий лев Юда, піднімається зі здобичі, син мій», — пророкує про Його Царство, оскільки у Священному Писанні під образом цієї тварини (лева) змальовується звичайне царське самодержавство. «Схилився він, ліг, як лев і як левиця: хто підніме його?» (Бут. 49, 9). Тут має на увазі Його хрест і поховання. «Хто підніме його?» Як сплячого лева чи молодого лева ніхто не насмілиться розбудити, так, каже, «схилився Він, ліг, як лев і як левиця: хто підніме Його?» Він Сам сказав: «Маю владу віддати її (душу Мою) і владу маю знову прийняти її» (Ін. 10, 18).
Далі Яків чітко вказує і час, коли, з волі Божої, мав явитися Христос. «Не відійде, — каже, — скіпетр від Юди і законодавець від стегон його, доки не прийде» Той, Котрому визначено, «і Йому покірність народів» (Бут. 49, 10). Доти, каже, юдейські встановлення і князі з юдеїв будуть тривати, поки прийде Він. І добре Яків сказав: «Доки не прийде» Той, Котрому визначено, тобто Кому уготоване Царство. Тому «Йому покірність народів». Поглянь, як він говорить про майбутнє спасіння язичників. «Йому, — каже, — покірність народів», — Його пришестя очікують язичники. «Він прив’язує до виноградної лози осля своє і до лози кращого винограду сина ослиці своєї» (Бут. 49, 11). Під образом осляти знову провіщає навернення язичників. Оскільки осел вважався нечистою твариною, тому Яків і говорить, що ці нечисті язичницькі народи Він приведе з такою ж легкістю, якби хто-небудь прив’язав осля до виноградної лози, виражаючи цим і велич влади, і велику слухняність народів. То ознака великої покірності осла, що він не противиться, коли його прив’язують до виноградної галузі. А до виноградної лози (Сам Христос) уподібнював Своє вчення: «Я є, — каже Він, — істинна виноградна лоза, а Отець Мій — виноградар» (Ін. 15, 1). Виноградними ж лозами назвав лагідність заповідей (Христових) і легкість закону, і цим провіщав те, що язичники будуть більш прихильними до віри, ніж ті (юдеї). «Миє у вині одяг свій і в крові грон убрання своє» (Бут. 49, 11).
3. Зверни увагу, як тут він ознаменував усе таїнство. Посвячені в таїнства знають, що означають ці слова: «Миє у вині одяг свій». Під одягом, я думаю, мається на увазі тіло, яке для звершення спасіння сподобив носити Христос. Далі, щоби чітко показати, що він назвав вином, Яків додає: «І в крові грон убрання своє». Поглянь, як він через найменування крові ознаменував заклання, і хрест, і все влаштування таїн. «Блискучі очі його від вина, і білі зуби його від молока» (Бут. 49, 12). Тут під образом вина й очей він хоче показати нам Його прославлення. «І білі зуби його від молока», — вказує на праведність і славу Судді. Під образом зубів і молока хотів ознаменувати не що інше як те, що суд буде так само чистим і світлим, якою і є властивість молока та зубів.
«Завулон, — каже, — біля берега морського буде жити і біля пристані корабельної, і межа його до Сидона» (Бут. 49, 13). Поглянь, як і цьому провіщене місце поселення і те, що він пошириться аж до Сидона. «Іссахар — осел міцний, що лежить між протоками вод; і побачив він, що спокій добрий, і що земля приємна: і схилив плечі свої для праці, і буде хліборобом» (Бут. 49, 14-15). Цього хвалить за те, що він обрав землеробство і працю над землею поставив вище за все. «Дан буде судити народ свій, як одне з колін Ізраїля; Дан буде змієм на дорозі, аспидом на путі, що вражає ногу коня, так що вершник його впаде назад. На допомогу твою сподіваюся, Господи!» (Бут. 49, 16-18). Дивуватися та захоплюватися потрібно від того, як цей праведник, наперед бачачи все очима духу, провіщав своїм синам те, що кожного із них очікує. Він провіщав те, що буде через тривалий час. «Гад, — натовп буде тіснити його, але він відтіснить його по п’ятах. Для Асира — занадто ситний хліб його, і він буде постачати царські страви. Неффалим — теревинф рослий, що розпускає прекрасні гілки» (Бут. 49, 19-21).
Коротко торкнувшись цих синів, Яків далі переходить до Йосифа і говорить: Йосиф — син вирощений, ревний, Йосиф — син вирощений, «син мій молодший» 1 (Бут. 49, 22). Ти від самого початку став предметом заздрості. «Засмучували його», де має на увазі злі замисли проти нього братів. Оскільки, як уже було сказано, вони принесли батькові злу хулу на Йосифа, тому (Яків) і говорить тут: «Засмучували його, і стріляли і ворогували проти нього стрільці» (Бут. 49, 23), указуючи на їхній смертоносний задум. «І втратив силу лук їхній». Поглянь, як, сказавши про їхні замахи проти Йосифа, тепер говорить про те, що потім сталося з ними: «І втратив силу лук їхній, і ослабли жили м’язів рук їхніх» (Бут. 49, 24). Вони мали намір вбити його і, наскільки могли, намагалися звершити свій задум, але лук їхній зламався і м’язи їхні ослабли. А хіба не це насправді сталося з ними, коли вони почули слова Йосифа: «Я — Йосиф, брат ваш, якого ви продали в Єгипет» (Бут. 45, 4)? Саме тоді ослабли їхні м’язи «рукою сильного Якова… Звідти Пастир і твердиня Ізраїлева, від Бога батька твого, Який нехай і допоможе тобі» (Бут. 49, 24-25). Той, Хто ослабив їхні м’язи, каже він, — Всемогутній. Сам Бог мій допоміг тобі.
Поглянь на цю щиру любов праведника до Господа, завдяки якій він Господа світу називає тільки своїм Богом, не обмежуючи цим Його панування і не відкидаючи Його влади над світом, а виражаючи власну свою сильну любов до Нього. «Який нехай і благословить тебе благословенням небесним звище». Не тільки, каже, допоміг тобі, але й благословив тебе «благословеннями сосків і утроби, благословеннями батька твого, які перевищують благословення гір давніх і приємності пагорбів вічних» (Бут. 49, 25-26). Тут він має на увазі славу, знаменитість і панування Йосифа над Єгиптом, знаменуючи під образом гір і пагорбів його велич і силу, оскільки він був піднесений на найвищий ступінь влади. Ці благословення, каже, «нехай будуть вони на голові Йосифа і на тімені обраного між братами своїми» (Бут. 49, 26). Ці благословення, каже, нехай будуть на главі твоїй.
«Веніамін, хижий вовк, вранці буде їсти ловитву і ввечері буде ділити здобич» (Бут. 49, 27). І тут Яків провіщає те, що має бути через тривалий час, а саме, що Веніамін, як вовк, буде нападати, викрадати, винищувати і чинити тисячі лих. Оскільки Яків усім синам провістив відповідне благословення, тому і сказано: «І благословив їх, і дав їм благословення, кожному своє» (Бут. 49, 28). Тобто, кожному провістив те, що було визначено, і напророкував майбутні події в кожному коліні. Нарешті, зробивши подані йому Духом розпорядження, говорить їм: «Я прилучаюся до народу мого; поховайте мене з батьками моїми» (Бут. 49, 29).
4. Зверни увагу, яку втіху він подає їм цим заповітом. Вони розуміли, що праведник не заповідав би цього, якби конкретно не знав про їхнє майбутнє повернення і про звільнення від єгипетського рабства. Далі він указує і місце (поховання): «У печері, — каже, — яка на полі Ефрона хеттеянина» (Бут. 49, 29). Сказавши це, «закінчив Яків заповіт синам своїм, і поклав ноги свої на постіль, і помер, і приєднався до народу свого» (Бут. 49, 30). Поглянь і на кончину праведника, якою вона була чудесною. Зробивши розпорядження щодо своїх дітей, він поклав ноги свої на постіль, ніби зустрічав свою смерть із задоволенням. Після всіх розпоряджень «помер» він «і поклав ноги», тобто, випрямивши чи простягнувши їх, «помер», тобто скінчив життя своє «і приєднався до народу свого. Йосиф упав на лице батька свого, і плакав над ним, і цілував його (Бут. 50, 1). Чи бачиш ніжну любов сина? Чи бачиш полум’яну любов? Після відходу душі «Йосиф упав на лице батька свого і плакав над ним, і цілував його».
Після того Йосиф подбав про те, щоби сповнити заповіт батька. «І повелів Йосиф слугам своїм, лікарям, бальзамувати батька його» (Бут. 50, 2). А сам він оплакував його сорок днів, днів поховання, а Єгипет «сімдесят днів» (Бут. 50, 3). Коли було звершене усе встановлене, тоді Йосиф сповіщає фараона і тих, що були при ньому, про заповіт свого батька і говорить: «Батько мій закляв мене, сказавши: «Ось я вмираю; у гробі моєму, який я викопав собі в землі ханаанській, там поховай мене». І тепер хотів би я піти і поховати батька мого і повернутися» (Бут. 50, 5). Мені, каже, необхідно виконати заповідане батьком моїм. Звершивши його волю, я повернуся. Фараон, вислухавши це, дав свій дозвіл. «І пішов Йосиф ховати батька свого. І пішли з ним усі слуги фараона…, і весь дім Йосифа… Тільки дрібну й велику худобу свою залишили… з ним вирушили також колісниці і вершники, так що зібрання було дуже великим» (Бут. 50, 7-9). Поглянь, яку увагу виявляють єгиптяни з поваги до Йосифа. Вони відправляються разом з Йосифом, так що «зібрання було дуже великим». Прийшовши на визначене місце, «плакали там плачем великим і дуже сильним; і зробив Йосиф плач по батькові своєму сім днів. І бачили жителі землі тієї, хананеї, плач у Горен-Гаатаді, і сказали: великий плач цей у єгиптян! Тому наречено ім’я місцю тому: плач єгиптян, що при Йордані» (Бут. 50, 10-11).
Ти, улюблений, слухаючи це, не залишай цього без уваги, а подумай про час, коли все це відбувалося, і не віддавай Йосифа жодному осуду. Тоді ще не були зруйновані ворота пекла, не були розірвані пута смерті, і смерть ще не вважалася успінням. Тому люди й чинили так, боячись смерті. А нині, за Божою благодаттю, смерть стала сном, кончина успінням, нині ми маємо чимало свідчень воскресіння, так що, переходячи від життя в життя, ми радіємо й веселимося. Але що я говорю: від життя в життя? З гіршого — в краще, із тимчасового — у вічне, із земного — в небесне. Нарешті, виконавши все, «повернувся Йосиф у Єгипет сам і брати його, і всі, що ходили з ним» (Бут. 50, 14).
Але поглянь, у якому страху були брати Йосифа після цього, який страх тривожив їхні душі. «І побачили брати Йосифові, що помер батько їх, і сказали: «Що, коли Йосиф зненавидить нас і захоче помститися нам за все зло, яке ми йому зробили?» (Бут. 50, 15). Страх сильно бентежив їхній розум і, страждаючи від докорів совісті, вони не знали, що робити. Тому, сказано, бачачи кончину батька й побоюючись, щоби Йосиф за їхні вчинки проти нього не віддав їх на заслужене покарання, прийшли до нього й сказали: «Батько твій перед смертю своєю заповів, говорячи: так скажіть Йосифові: прости братам твоїм провину і гріх їх» (Бут. 50, 17). Поглянь, як вони знову стають обвинувачами самих себе; зверни увагу, якою великою є викривальна сила совісті. Ви добре знаєте, що вчинили неправду і гріх, що заподіяли зло. «І нині прости провини рабів Бога батька твого» (Бут. 50, 17). Ось як, не будучи ніким спонукуваними, вони обвинувачують самі себе і говорять: батько твій сказав: «Прости братам твоїм провину і гріх їх, оскільки вони зробили тобі зло. І нині прости провини рабів Бога батька твого».
Але цей дивний, прикрашений усіма чеснотами муж був настільки далеким від того, щоби навіть пам’ятати їхні вчинки, що був збентежений їхніми словами. «Йосиф плакав, коли йому говорили це. Прийшли і самі брати його, і упали перед лицем його, і сказали: «Ось ми раби тобі» (Бут. 50, 17-18). Поглянь, що означає чеснота, наскільки вона сильна і нездоланна, і яким безсилим є зло. Ось чоловік, який стільки потерпів, і тепер панує, а ті, які так учинили з братом, тепер просяться бути рабами того, кого самі ж продали в рабство.
5. Але послухай ще, наскільки незлопам’ятним був Йосиф у ставленні до своїх братів, як він намагається всіляко втішити їх і переконати, що вони ніскільки не згрішили проти нього. Він говорить їм: «Не бійтеся, тому що я боюся Бога; ось ви замишляли проти мене зло; але Бог перетворив це на добро, щоб зробити те, що тепер є: зберегти життя великій кількості людей» (Бут. 50, 19-20). Не бійтеся, каже, і не турбуйтеся, я чоловік Божий, я наслідую Господа мого і намагаюся винагороджувати благодіяннями тих, котрі вчи-пили мені нестерпне зло: «Я боюся Бога». Далі, показавши, яким великим благоволінням від Бога він користається, говорить: ви вчинили зі мною зі злим наміром, але Бог усе це повернув мені на добро.
Так і Павло говорив: «Тим, які люблять Бога, все сприяє до добра» (Рим. 8, 28). «Усе», — говорить. Що ж є це — «все»? Тобто усі неприємності, які здаються засмученням, Він повертає на добро. Саме так сталося і з прекрасним Йосифом. Саме те, що зробили йому брати, якраз особливо й подало йому царство, при сприянні благої премудрості Божої, Яка перемінює зло на добро. «Зберегти життя великій кількості людей». Не тільки для вас Бог перемінив це на добро, але й для того, щоб весь цей народ міг прогодуватися. І сказав їм: «Отже, не бійтеся: я буду годувати вас і дітей ваших». І заспокоїв їх, і говорив по серцю їх» (Бут. 50, 21). Отож, чого ви боїтеся? Я подам вам і всім, хто знаходиться з вами, все, що необхідне для прожитку. «І заспокоїв їх, і говорив по серцю їх». Не просто утішав їх, а виявляв таке піклування про них, що зруйнував усю їхню скорботу. «І жив Йосиф у Єгипті сам і дім батька його; жив же Йосиф усього сто десять років. І бачив Йосиф дітей у Єфрема до третього роду… І сказав Йосиф братам своїм: я вмираю, але Бог відвідає вас… І ви винесіть кості мої звідси» (Бут. 50, 22-25).
Ось як і він, подібно до свого батька, піклується про те, щоби його кістки були перенесені. І зверни увагу, як він, бажаючи укріпити дух братів та обнадіяти їх щодо повернення, спочатку провіщає їм, що вони повернуться, а потім говорить: «Винесіть (під час виходу) кості мої звідси». Це робив він не без причини і не даремно, а мав на увазі двояку мету: по-перше, щоб єгиптяни, які легко людей проголошували богами, пам’ятаючи про таку кількість його благодіяння, не мали в тілі праведника причини для такого безчестя; по-друге, щоб (ізраїльтяни) були цілком упевнені в тому, що неодмінно повернуться. Якби це не було достовірним, то він не заповідав би їм винести із собою його кістки. І щось надзвичайне і дивне відкривалося в тому, що той, хто годував у Єгипті весь Ізраїль, стає проводирем при його виході і вводить його в землю обітовану.
«І помер Йосиф ста десяти років» (Бут. 50, 26). Для чого тут зазначені і його літа? Для того, щоби знати, скільки років він мав у своїх руках управління над Єгиптом. У сімнадцять років він прибув до Єгипту, у тридцять років з’явився до фараона і розтлумачив сни, упродовж вісімдесяти років тримав владу над усім Єгиптом. Бачиш, як нагороди перевершують труди і якими різноманітними є нагороди? Упродовж тринадцяти років він боровся зі спокусами, переносячи рабство, беззаконне обвинувачення і страждання у в’язниці. А оскільки він переніс усе мужньо, із вдячністю, то ще в цьому житті одержав щедрі нагороди. Зверни увагу на те, що завдяки короткому терміну терпіння в рабстві та в ув’язненні, він управляв царством упродовж вісімдесяти років. А що він усе робив з вірою і завдяки цьому заповідав перенести свої кістки, послухай слова Павла: «Вірою Йосиф, при кончині, нагадував про вихід синів Ізраїлевих, — і цим не обмежився; але щоб показати, завдяки якому спонуканню Йосиф піклувався про перенесення своїх кісток, Апостол далі говорить: — І про кістки свої заповідав» (Євр. 11, 22).
Можливо, що сьогодні ми говоримо надто багато, але простіть. Наближаючись до кінця книги, ми хочемо сьогодні завершити її викладання і завершити на цьому свої повчання. Додаємо тільки звичайне умовляння, щоб ви пам’ятали сказане й наслідували чесноти стародавніх праведників: їхню незлобливість до тих, хто ображав, їхнє довготерпіння перед тими, хто обмовляв, їхнє високе смирення. Завдяки таким чеснотам і цей праведник (Йосиф) отримав настільки велике благовоління від Бога. І ми, коли хочемо мати небесну допомогу, будемо піклуватися про чесноти. Таким чином і ми отримаємо благодать Духа, і це життя проведемо без печалі, і майбутні блага успадковуємо, чого щоби сподобитися всім нам через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві і Святому Духові слава, держава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Бесіда 66 | Зміст | Вісім слів на книгу Буття. Слово 1
- Переклад за церковнослов’янським текстом. [↩]
