Бесіда 66
Йосифа, і сказав йому: «Якщо я знайшов благовоління
в очах твоїх, поклади руку твою під стегно моє і клянись,
що ти зробиш мені милість і правду, не поховаєш мене
в Єгипті, щоб мені лягти з батьками моїми; винесеш
мене з Єгипту і поховаєш мене в їхній гробниці».
Йосиф сказав: «Зроблю за словом твоїм». І сказав:
«Клянися мені». І клявся йому. І поклонився Ізраїль
на верх жезла його (Бут. 47, 29-31)
1. Сьогодні ми завершимо розповідь про Якова і подивимося, які розпорядження він дає, наближаючись до смерті. Але ніхто, зважаючи на той стан справ, не повинен вимагати від праведників тих часів такої ж мудрості, яка нині властива вірним, а нехай судить про справи відповідно до часу. Я спеціально попередньо вказав на це, маючи на увазі наступні слова Якова, що були сказані Йосифові. А що він сказав, послухаймо. «І прийшов, — сказано, — час Ізраїлю померти, і покликав він сина свого Йосифа, і сказав йому: «Якщо я знайшов благовоління в очах твоїх, то поклади руку твою під стегно моє і клянись, що ти зробиш мені милість і правду, не поховаєш мене в Єгипті, щоб мені лягти з батьками моїми; винесеш мене з Єгипту і поховаєш мене в їхній гробниці». Йосиф сказав: «Зроблю за словом твоїм». І сказав: «Клянися мені». І клявся йому. І поклонився Ізраїль на верх жезла його» (Бут. 47, 29-31).
Багато легковажних людей, коли ми переконуємо їх не надто піклуватися про поховання і не вважати перенесення останків померлих з чужого краю на батьківщину справою, яка вартує особливого піклування, виставляють нам цю історію і говорять, що навіть патріарх виявляв таке піклування про цю справу. Але, як я вже сказав, потрібно звернути увагу, по-перше, на те, що тоді не була необхідною така мудрість, яка є нині, а далі — на те, що праведник цього бажав не без мети, а подаючи цим своїм синам благі надії на те, що вони колись, хоч і не скоро, повернуться в обіцяну землю. А що він робить таке розпорядження з цієї причини, у цьому яскраво переконує нас його син, коли так само говорить: «Бог відвідає вас, і ви винесіть кості мої звідси» (Бут. 50, 25). А що очима віри вони передбачали майбутнє, то послухай, як він і саму смерть називає заспокоєнням: «Щоб мені, — каже, — лягти з батьками моїми». Тому і Павло сказав: «Усі ці померли у вірі, не одержавши обітниць, а тільки здалеку бачили їх і раділи» (Євр. 11, 13). Як саме? Очима віри. Тож ніхто не повинен думати, що це розпорядження було справою легкодухості 1; але нехай і через обставини часу, і через провіщення їхнього майбутнього виходу звільнить праведника від будь-якого осуду. Нині, коли з пришестям Христовим мудрість піднялася, всякий справедливо засудив би того, хто піклується про подібні справи.
І нехай (ніхто) не вважає жалюгідним того, хто завершив своє життя на чужині, хто відійшов від цього світу в пустелі. Не він заслуговує співчуття, а той, хто помирає в гріхах, хоч би він закінчив життя на своєму ложі, у власному домі, у присутності своїх друзів. І нехай ніхто не говорить мені цих порожніх, гідних сміху і безрозсудних слів: такий-то помер гірше за пса, біля нього не було нікого зі знайомих, не зробили йому й належного похорону, а влаштували похорон із того, що було зібране від різних осіб.
О людино, не це означає померти гірше за пса, бо якої втрати зазнала така людина від цього? Те тільки зле, коли вона не мала для свого прикриття одягу чеснот. А про те, що все інше не заподіює для благочестивого жодної шкоди, переконайся з того, що більшість праведників, маю на увазі пророків і апостолів, за винятком деяких, невідомо, де й поховані: одні були усічені мечем, інші завершили життя, будучи побитими камінням, ще інші, віддавши себе на незліченні та різноманітні кари, постраждали за Христа. Але ніхто не насмілиться сказати про них, що їхня смерть була безчесною, а скаже за Божественним Писанням: «Чесна перед Господом смерть преподобних Його» (Пс. 115, 6). І як називає воно смерть преподобних «чесною», так, послухай, називає смерть грішників лютою. «Смерть же грішників, — говорить, — люта» (Пс. 33, 22). Хоч би будь-хто розлучився з життям у своєму домі, у присутності жінки і дітей, при зібранні родичів і знайомих, та коли не мав чеснот, то смерть його «люта». Навпаки, той, хто здобував чесноти, то хоч би помер на чужині, повалений на землю, але що я кажу: на чужині чи на землі? Хоч би потрапив до рук розбійників, хоч би став здобиччю звірів, «чесна» буде смерть його. Скажи мені: син Захарії хіба не був усічений мечем? А Стефан, перший, який прикрасився вінцем мучеництва, хіба не помер, будучи побитим камінням? А Павло і Петро хіба не перейшли від цього життя, перший, будучи усіченим, а другий, прийнявши хресні страждання способом, протилежним Господньому? І хіба не за це вони особливо і прославляються, й оспівуються в усьому світі?
2. Пам’ятаючи про все це, не будемо вважати жалюгідними тих, які помирають на чужині, ані звеличувати тих, які розлучаються з життям у власному домі, але, наслідуючи правила Божественного Писання, будемо звеличувати тих, які пожили в чесноті і так відійшли; а тих, які помирають у гріхах, визнавати нещасливими. Як доброчесний прославляється у кращому житті, одержуючи відплату за свої труди, так той, хто немає чеснот, помираючи, вже зазнає початок мук і, даючи звіт за свої діла, отримує нестерпні страждання. Тому, пам’ятаючи про це, потрібно піклуватися про чесноти, і в цьому житті, мов на арені, боротися так, щоби після завершення видовища прикраситися світлим вінцем і даремно не каятися. Поки ще продовжується час подвигів, ми можемо, якщо захочемо, відкласти лінощі і процвітати в чесноті, щоб отримати майбутні вінці.
Але, якщо бажаєте, то повернемося до продовження розповіді. Після того, як Яків заповів синові щодо поховання, і Йосиф відповідав: «Зроблю за словом твоїм», — Яків сказав: «Клянися мені». І клявся йому. І поклонився Ізраїль на кінець жезла його». Поглянь на цього старця, людину вже в похилому віці, патріарха, який поклонінням виражає повагу до Йосифа, і тепер насправді показує звершення сновидіння. Коли Йосиф розповів йому своє сновидіння, то він, говорить Писання, сказав: «Невже я і мати твоя прийдемо поклонитися тобі до землі?» (Бут. 37, 10). Але, можливо, що хтось скаже: як же звершилося сновидіння, коли мати Йосифа вже померла і не поклонилася синові? Але Писання зазвичай усе визначає через найголовнішого. Оскільки «голова жінці — чоловік» (1 Кор. 11, 3), а, крім того, сказано: «І стануть два однією плоттю» (Бут. 2, 24), то як тільки схилилася глава, вочевидь і все тіло йде за головою. Якщо батько це зробив, то тим більше зробила б це мати, якби не була взята від життя (смертю). «І поклонився на кінець жезла його». Тому і Павло сказав: «Вірою Яків, помираючи, благословив кожного сина Йосифового і поклонився на верх жезла його» (Євр. 11, 21). Чи бачиш, що Яків зробив це з вірою, передбачаючи, що Той, Хто мав народитися від його сім’я, буде царського роду?
Після того, як Яків заповів синові те, що хотів, Йосиф дещо пізніше, говорить Писання, довідавшись, що батько його знемагає, що він уже майже над гробом і час кончини його вже наближається, тоді «взяв з собою двох синів своїх і пішов до Якова. Якова сповістили… Ізраїль зібрав сили свої і сів на постелі» (Бут. 48, 1-2). Поглянь, як любов до сина укріплювала старця і як сила духу перемагала неміч. Почувши про прибуття сина, він, як говорить Писання, «сів на постелі». Побачивши його, він виявляє батьківську любов до нього, а оскільки готувався до смерті, то наділяє дітей своїм благословенням, залишаючи їм це найбільше надбання і багатство, яке ніколи не може виснажитися.
Ось як він починає. Спочатку розповідає про Боже милосердя до нього, а потім уже подає благословення дітям. «Бог мій, — говорить він, — явився мені в Лузі, в землі Ханаанській, і благословив мене, і сказав мені: ось Я розплоджу тебе, і розмножу тебе, і породжу від тебе безліч народів, і дам землю цю нащадкам твоїм після тебе, у вічне володіння» (Бут. 48, 3-4). Бог сповістив мені, каже, явившись у Лузі, що Він розмножить нащадків моїх так, що з них буде безліч народів, і землю ту обіцяв дати мені і нащадкам моїм. «І нині два сини твої, які народилися тобі в землі єгипетській, мої вони; Єфрем і Манасія, як Рувим і Симеон, будуть мої» (Бут. 48, 5). Цих (синів твоїх), каже, яких ти мав ще до мого прибуття, я зараховую до числа моїх дітей, і вони нарівні з народженими від мене отримають моє благословення. «Діти ж твої, які народяться від тебе після них, будуть твоїми; вони під ім’ям братів своїх будуть іменуватися в їхньому наслідді». Знай же, що і мати твоя Рахиль, коли я наблизився до Вифлеєма, померла, «і я поховав її там по дорозі до Ефрафи… І побачив Ізраїль синів Йосифа, і сказав: «Хто це?» І сказав: «Це сини мої, яких Бог дав мені тут». Яків сказав: «Підведи їх до мене, і я благословлю їх». Йосиф підвів їх до нього, і він поцілував їх і обійняв їх» (Бут. 48, 6-10).
Поглянь на цього старця, як він поспішає, квапиться благословити дітей Йосифа. Йосиф наблизив їх до нього, і він поцілував і обійняв їх, і сказав Йосифові: «Не сподівався я бачити твоє лице; але ось, Бог показав мені і дітей твоїх» (Бут. 48, 11). Багато, каже, дарувала мені милість Божа, і навіть більше, ніж я очікував, а краще сказати — чого зовсім не очікував. Я не тільки не втратив можливості бачити тебе, але ось побачив і дітей, народжених від тебе. «І відвів їх Йосиф від колін його, і поклонився йому лицем своїм до землі» (Бут. 48, 12). Зверни увагу, як він і дітей насамперед учив віддавати належну честь старцю. Взявши, сказано, Йосиф підвів спочатку Манасію, відповідно до первородства, а потім Єфрема.
3. Тут зверни увагу на те, що праведник, у якого від старості ослаб тілесний зір («очі ж Ізраїлеві притупилися від старості; не міг він бачити ясно»), мав ще сильним зір душі і завдяки вірі бачив навіть майбутнє. Не йдучи за вказівкою Йосифа, але переклавши руки під час благословення, він віддав перевагу його молодшому синові, поставив Єфрема перед Манасією і сказав: «Бог, перед Яким ходили батьки мої…» (Бут. 48, 15).
Поглянь, яка смиренність була у патріарха, яка благочестива душа! Не насмілився сказати: Бог, Якому догодив я, але що сказав? «Перед Яким ходили батьки мої». Чи бачиш побожну душу? Хоч нещодавно перед цим він під час розповіді говорив: у Лузі явився мені Бог й обіцяв дати мені й нащадкам моїм всю ту землю, і від нащадків моїх вивести безліч народів, а тому мав очевидний доказ Божого благовоління до себе, однак зберігає ще смирення духу і говорить: «Бог, перед Яким ходили батьки мої Авраам та Ісаак». І далі: «Бог, Який пасе мене з тих пір, як я існую». І тут зверни увагу на його велику побожність. Не говорить про свою доброчинність, а вказує на те, що було явлене йому від Бога, і говорить: «Який пасе мене з тих пір, як я існую, до цього дня». Саме Він є Той, Хто добре влаштував моє життя від початку й досі. Так він і раніше говорив: «Я з посохом моїм перейшов цей Йордан, а тепер у мене два стани» (Бут. 32, 10). Те ж саме говорить і тепер, тільки іншими словами: «Який пасе мене з тих пір, як я існую, до цього дня, ангел, що визволяє мене від усякого зла» (Бут. 48, 16). Слова побожної душі, благочестивого серця, що зберігає у свіжій пам’яті Божі благодіяння! Він говорить:
Бог, перед Яким ходили батьки мої, Який оберігає мене від юності до цього часу, Який від початку рятував мене від усіх прикрощів і виявив настільки велике піклування про мене, — Він «нехай благословить отроків цих; нехай буде на них наречене ім’я моє й ім’я батьків моїх Авраама та Ісаака, і нехай виростуть вони в безліч посеред землі» (Бут. 48, 16).
Чи бачиш водночас і мудрість, і смирення? Мудрість у тому, що, передбачаючи очима віри, надав перевагу Єфремові перед Манасією, а смирення в тім, що ніскільки не згадав про свої чесноти, а (підніс) молитву й подав їм благословення відповідно до заслуги батька й даних йому (від Бога) благодіянь?
Але, коли Яків, передбачаючи майбутнє, подавав їм таке благословення, Йосиф, бачачи, що молодший поставлений вище за первородного і вважаючи це несправедливим, «сказав, — йдеться далі: — «Це первісток, поклади на його голову праву руку твою». Але батько його не погодився і сказав: «Знаю, сину мій, знаю; і від нього народиться народ, і він буде великим; але менший його брат буде більшим за нього, і від сімені його народиться численний народ» (Бут. 48, 17-19). Не думай, каже, що я просто випадково або через незнання зробив це; я знаю і, передбачаючи те, що має бути згодом, так благословив його. Хоч Манасія має перевагу за природою, однак менший буде більшим за нього, і від нащадків меншого буде безліч народів. А було все так тому, що тут провіщалося царство. Тому вже навіть у самому звершенні благословення Яків провіщав майбутнє. «І благословив їх у той день, кажучи: «Тобою буде благословляти Ізраїль, говорячи: Бог нехай вчинить тобі, як Єфрему і Манасії». І поставив Єфрема вище за Манасію» (Бут. 48, 20). Таким чином, каже, вони обидва будуть славними, так що всі будуть молитися про те, щоб досягти їхньої слави. Однак Єфрем буде йти першим перед Манасією. Чи бачиш, як благодать Божа провіщала йому майбутнє, і він, спонукуваний пророчим духом, благословляє дітей Йосифа, споглядаючи на те, що мало статися ще не скоро, як на дійсне і видиме братами? Таким є пророцтво.
І як тілесні очі не можуть бачити нічого, крім видимого, так очі віри дивляться не на видиме, а споглядають те, що має звершитися згодом через багато поколінь. Це ви ще чіткіше побачите в тих благословення, які він подає власним дітям. Але, щоб не зробити своє слово занадто тривалим і не заподіяти вам великих труднощів, ми задовольнимося тепер сказаним, а благословення дітям відкладемо до наступної бесіди. Тільки заповідаємо вашій любові наслідувати цього праведника і залишати таку ж спадщину своїм дітям, яка ніколи й ні від чого не може зазнати шкоди. Спадщина, яка складається з багатства, часто буває для тих, що її отримують, причиною загибелі, різних наклепів та чималої небезпеки. Тут же чогось подібного боятися не потрібно. Це скарб, який не може виснажитися, скарб, який не гине, не може зменшитись ані від людських підступів, ані від нападу розбійників, ані від зловживання рабів, ні від будь-чого подібного — він зберігається постійно. Він — духовний і не піддається силі людських наклепів. А коли той, хто його отримає, буде пильним, тоді він буде супроводжувати його і в життя майбутнє, і наперед приготує вічні обителі.
4. Отже, не будемо піклуватися про те, щоби збирати багатство й залишити його дітям, а будемо навчати їх чеснот і випрошувати для них благословення від Бога. Ось це, саме це — найбільший скарб, невимовний, багатство, яке не бідніє, а з кожним днем приносить усе більший прибуток. Немає нічого рівного чеснотам, немає нічого могутнішого за них. Хоч би ти вказав мені на царство й на одягненого в діадему, та коли в нього немає чеснот, то він буде нещасливіший за вбогого, одягненого в руб’я. Яку користь може принести йому діадема чи порфіра, коли його губить власна безтурботність? Хіба Господь дивиться на відмінності в зовнішніх достоїнствах? Чи схиляється перед знаменитістю осіб? Тут необхідне тільки одне — подвигами чеснот відчиняти двері відваги до Нього, бо той, хто не здобув на цьому шляху відваги, залишиться серед знедолених і позбавлених без будь-якої надії (на спасіння).
Будемо всі мати це на увазі і так наставляти наших дітей, щоби віддавали перевагу чеснотам перед усім іншим, а достаток багатства вважали за ніщо. Воно, саме воно часто і буває перешкодою до чеснот, коли юнак не вміє належним чином користуватися багатством. Як малі діти, коли беруть до рук ножі чи мечі, часто через невміння належно користуватися наражають самих себе на явну небезпеку, тому матері й не дозволяють їм безбоязно торкатися їх, — так і молоді люди, коли отримують велике багатство, через те, що не хочуть належним чином користуватися ним, самі себе наражають на явну небезпеку, збираючи собі через це багатство тягар гріхів. Звідси народжуються розкіш, недоречні задоволення і безліч лих.
Не кажу, що це відбуваєтеся саме через багатство, а через невміння тими, хто його отримує, ним належно користуватися. Тому-то і премудрий сказав: «Добре багатство, в якому немає гріха» (Сир. 13, 30). Хоча й Авраам був багатим, й Іов був багатим, однак вони не тільки не зазнали від свого багатства будь-якої шкоди, а ще більше прославилися. Заради чого й чому? Тому, що користувалися багатством не тільки для своєї насолоди, а для втіхи інших, допомагаючи бідним у їхніх нестатках і відкриваючи свій дім для всякого мандрівника. Ось послухай, що говорить один із них: «Чи ж залишив я вбогого і вийшов із дверей моїх без нічого?» (Іов. 31, 34). І ще: «Чи відмовляв я нужденним у їхньому проханні?» (Іов. 31, 16). Та й не тільки допомагали зі свого багатства незаможним, але й піклувалися про них своїм заступництвом. «Я був очима для сліпих і ногами для кульгавих… Із зубів (неправедних) вирвав пограбоване» 2 (Іов. 29, 15-17). Чи бачиш, що він і про скривджених піклується, і для всіх служить замість пошкоджених органів?
Цього праведника повинні наслідувати всі, — праведника, який ще раніше закону і раніше благодаті виявив настільки велику мудрість, не маючи, причому, ані наставника, ані доброчесних предків, а прийшов до такого доброго життя власними зусиллями і здоровим глуздом. Кожний із нас має закладене в саму природу пізнання про чесноту і, коли не хоче через недбайливість погубити шляхетність своєї природи, тоді ніколи не втратить цього. Дай Боже, щоб усі ми, обравши чесноти і ревно несучи подвиг у них, сподобилися тих благ, які обіцяні тим, які люблять Його, за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Бесіда 65 | Зміст | Бесіда 67
- Мається на увазі розпорядження Якова про місце його поховання. [↩]
- Переклад за церковнослов’янським текстом. [↩]
