Бесіда 64
і пройшов по всій землі Єгипетській. Земля ж
за сім років вродила достатні жнива… І зібрав Йосиф
хліба, як піску морського (Бут. 41, 46-49)
1. Чи хочете, щоб і сьогодні ми продовжили розповідь про Йосифа і розглянули те, як цей дивний муж, отримавши владу над усім Єгиптом, за притаманною йому розсудливістю заспокоїв усіх його жителів? «І вийшов, — сказано, — Йосиф від лиця фараонового і пройшов по всій землі єгипетській. Земля ж у сім років достатку принесла з одного зерна по жмені… І зібрав Йосиф хліба дуже багато, як піску морського» (Бут. 41, 46-49). Отримавши від царя повну владу, він збирав плоди полів і складав їх у містах, готуючи таким чином достатнє забезпечення на час голоду, що мав настати. Чи бачиш, яку нагороду за своє смирення, терпіння та інші чесноти отримав цей праведник ще тут, перейшовши із в’язниці до царських чертогів.
Ще до настання голоду було в нього, сказано, два сини. «І нарік Йосиф ім’я первісткові: Манасія, тому що говорив він: Бог дав мені забути усі нещастя мої і весь дім батька мого» (Бут. 41, 51). Зверни увагу на побожність цього мужа й у тому, що в ім’я сина він закладає спогади про все, щоби свою вдячність (Богові) зробити постійною, і щоби син завдяки своєму імені міг знати про спокуси і терпіння, через які праведник досяг такої великої слави. «Бог дав мені забути всі нещастя мої і весь дім батька мого». Що означає «всі нещастя мої»? Тут, мені здається, він має на увазі своє дворазове рабство і страждання у в’язниці, «і весь дім батька мого», тобто пережиту ним розлуку з батьком, коли він був узятий з батьківських обіймів ще в незрілому віці, — будучи вихованим з таким піклуванням, перейшов із вільного становища в неволю. «А другому нарік ім’я Єфрем, тому що говорив він: Бог зробив мене плідним у землі страждання мого» (Бут. 41, 52). Поглянь, ім’я і цього сина висловлює цілковиту подяку. Я, каже, не тільки забув колишнє горе, але й розмножився на цій землі, в якій терпів таке приниження, що знаходився в крайнощах й був у небезпеці щодо самого життя.
Але варто вислухати і подальшу розповідь. Після семи років урожайних настали роки голоду, як і провістив Йосиф. Події показали перед усіма мудрість цього мужа і змусили усіх підкорятися йому. Він наперед улаштував так, що, коли мав настати сильний голод, то єгиптяни не відчували нестатку. «В усій землі єгипетській, — сказано, — був хліб» (Бут. 41, 54). Але коли вбогість збільшилася, тоді народ, не виносячи тяжкої недолі, звернувся до фараона, — ті, кого пригнічував голод, прибігли до царя. Але зверни увагу на його вдячність. «І сказав фараон усім єгиптянам: «Підіть до Йосифа і робіть, що він вам скаже» (Бут. 41, 55). Він ніби говорить: чого ви прийшли до мене? Хіба не бачите, що я тільки ношу одяг (царський), а наше спасіння залежить від нього? Тож не біжіть до мене, обминаючи його, а йдіть до нього «і робіть, що він вам скаже… І відчинив Йосиф усі житниці, і став продавати хліб єгиптянам» (Бут. 41, 56). А оскільки голод охопив усіх, тому «зі всіх країн приходили в Єгипет купувати хліб у Йосифа, тому що голод посилився по всій землі» (Бут. 41, 57).
Зверни увагу на те, як поступово починають збуватися Йосифові сновидіння. Коли голод посилився й поширився на Ханаан, де жив його батько Яків, тоді довідавшись, що є продаж пшениці в Єгипті, він «сказав синам своїм: «Що ви дивитеся? Ось я чув, що є хліб у Єгипті; підіть туди і купіть нам звідти хліба, щоб нам жити й не вмерти» (Бут. 42, 1-2). Чого, каже, ви тут сидите? Відправляйтеся до Єгипту й принесіть нам те, що необхідне для їжі. А все відбувалося так для того, щоби брати Йосифа побачили все своїми очима й самі звершили те тлумачення сну, що вони висловили, коли слухали розповідь Йосифа про те, що він бачив у сні.
«Десять братів, — сказано, — пішли», а Веніаміна, який був від однієї матері з Йосифом, не взяли із собою, тому що батько сказав: «Не трапилося б з ним лиха» (Бут. 42, 4). Він жалів юнака через його незрілість. «Прийшли і поклонилися йому (Йосифу, як начальнику Єгипту), лицем до землі» (Бут. 42, 6). Тепер усе це вони роблять, не усвідомлюючи цього, бо з тих пір минуло чимало часу. Вони не впізнали брата навіть за рисами обличчя, бо, можливо, зрілість віку зробила деяку зміну в ньому. Але все це, думаю, сталося й за Божим улаштуванням, що вони не змогли впізнати брата ані з розмови, ані по обличчю. Та й як могло прийти їм це на думку? Адже вони думали, що він, ставши рабом ізмаїльтян, і досі ще залишався в рабстві у варварів. Так вони, не будучи в змозі навіть уявити собі щось таке, не впізнали Йосифа, а він впізнав їх, як тільки побачив, однак постарався приховати це й вирішив спілкуватися з ними, як із чужими. «Показав, що начебто не знає їх, — сказано, — і говорив з ними суворо; і сказав їм: звідки ви прийшли?» (Бут. 42, 7). Він удає, що нікого не знає, щоб так краще вивідати від них усі подробиці: він хотів довідатися про свого батька і брата 1.
2. І насамперед він запитує їх, з якої вони країни. Вони відповідають, що з землі Ханаанської, прийшли купити хліба. Голод, кажуть, змусив нас вирушити в цю подорож і тому, залишивши свої (сімейства), ми прийшли сюди. «І згадав Йосиф сни, що снилися йому про них» (Бут. 42, 9). Пригадавши сни і побачивши, що вони збуваються насправді, він хотів розвідати про все докладно. Тому зі ще більшою суворістю тут же відповідає й говорить: «Ви підглядачі, ви прийшли вигледіти наготу 2 землі цієї» (Бут. 42, 9). Не з добрим наміром, каже, ви прийшли. Отже, ви прийшли сюди із певною хитрістю і злим наміром. Вони, збентежившись, відповідають: «Ні, господарю наш» (Бут. 42, 10). І про що намагався довідатися Йосиф, це вони самі сповіщають йому. «Раби твої, — говорять вони, — прийшли купити їжі; ми всі діти однієї людини; ми люди чесні; раби твої не є підглядачами» (Бут. 42, 10-11).
Захищаючи тільки себе і будучи в душі охопленими страхом, вони не висловлюють ще того, про що хотів довідатися Йосиф. Тому він знову повторює їм: «Ні, ви прийшли вигледіти наготу землі цієї» (Бут. 42, 12). Даремно ви це говорите мені. Сам вигляд ваш свідчить, що ви прибули сюди із певним злим наміром. Будучи вимушеними необхідністю і бажаючи схилити його на милість, вони говорять: «Нас, рабів твоїх, дванадцять братів» (Бут. 42, 13). Який обман! Зараховують і того, кого самі продали купцям. Та й не говорять: нас було дванадцять, але: «Нас, рабів твоїх, дванадцять братів, і ось менший тепер з батьком нашим». Саме про це Йосиф і хотів довідатися, чи не вчинили вони і з його меншим братом того ж (що з ним). «Ось менший тепер з батьком нашим, а одного не стало» (Бут. 42, 13). Не вказують конкретно причину (відсутності), а тільки: «Не стало».
Така відповідь викликала підозру, чи не зробили вони і Веніамінові чогось подібного, тому говорить: «Саме це я і говорив вам, сказавши: ви підглядачі; ось як ви будете випробувані: клянуся життям фараона, ви не вийдете звідси, якщо не прийде сюди менший брат ваш» (Бут. 42, 14-15). Я його хочу бачити, хочу подивитися на єдиноутробного брата, бо через те, що ви вчинили зі мною, підозрюю у вас братоненависний дух. Отже, якщо хочете, то «пошліть одного з вас, і нехай він приведе брата вашого», а поки він не прийде, ви залишитеся у в’язниці. Коли він прийде, тоді я побачу, чи правду ви говорите, і тоді ви будете вільні від усякої підозри. А якщо цього не буде, тоді зрозуміло, що ви підглядачі і через це прийшли сюди. Сказавши це, він «віддав їх під варту» (Бут. 42, 17). Ось як він і випробує їхні почуття тим, що з ними робить, і виявляє свою любов до брата. Через три дні він покликав їх до себе і сказав: «Ось що зробіть, і залишитеся живими, тому що я боюся Бога: якщо ви люди чесні, то один брат із вас нехай утримується в домі, де ви ув’язнені; а ви підіть, відвезіть хліб, заради голоду сімей ваших; брата ж вашого меншого приведіть до мене, щоб виправдалися слова ваші і щоб не померти вам» (Бут. 42, 18-20).
Поглянь на розсудливість. Бажаючи і їм виявити прихильність, і батькові в убогості допомогти, і про брата довідатися істинну правду, він велів одного з братів затримати, а іншим дозволив повернутися. Але зверни увагу, як тепер виявляє себе непідкупний судія — совість, — хоч їх і ніхто не викриває і не веде до суду, але як вони обвинувачують самі себе. «І говорили вони, — сказано, — один одному: «Дійсно ми караємося за гріх проти брата нашого; ми бачили страждання душі його, коли він благав нас, але не послухали його; за те і спіткало нас горе це» (Бут. 42, 21). Таким є гріх. Коли він уже звершений насправді, тоді і виявляє свою надзвичайну безрозсудність. Як пияк, коли впивається міцним вином, тоді ніскільки не відчуває шкоди від вина, зате після того насправді пізнає, яке воно згубне. Так і гріх: поки він ще не вчинений, тоді затуманює розум і, подібно до густої хмари, затьмарює свідомість, а вже потім піднімається совість і сильніше за всякого викривача мучить думку, виявляючи мерзенність того, що було вчинено.
Ось і ці тепер приходять до тями, — коли побачили неминучу небезпеку, що їм загрожує, тоді усвідомлять, що вони зробили, й говорять: «Справді ми караємося за гріх проти брата нашого». Не випадково і не даремно ми це терпимо, кажуть вони, а справедливо і дуже справедливо. Це нам покарання за нелюдськість і жорстокість, яку ми вчинили братові. «Ми бачили страждання душі його, коли він благав нас, але не послухали його». Оскільки тоді були немилосердними і вчинили велику жорстокість, тому тепер і терпимо те ж саме, «за те і спіткало нас горе це».
3. Так вони говорили між собою, думаючи, що Йосиф нічого не розуміє. Він, начебто не знаючи і не розуміючи їхньої мови, використовував у спілкуванні з ними перекладача, який його слова передавав їм, а їхні слова пояснював йому. Слухаючи це, Рувим сказав їм: «Чи не говорив я вам: не грішіть проти отрока? Але ви не послухалися; ось, кров його стягується» (Бут. 42, 22). Хіба не радив я, каже він, тоді вам, хіба не просив вас не чинити над ним ніякої несправедливості? Тому тепер «кров його стягується», бо своїм наміром ви вже вбили його. Хоч ви не простромили мечем його шию, але, продавши варварам, придумали для нього рабство, тяжче за саму смерть. За це тепер стягується кров його. Подумай, як це відчувати докори совісті, постійно мати біля себе цього викривача, який волає й нагадує про злочин.
Йосиф чув це, однак вони не знали (цього), «бо між ними був перекладач» (Бут. 42, 23). Але далі він уже не міг стримуватися, бо братнє єство і співчуття видавали його. «І відійшов від них (щоб не відкритися перед ними), і заплакав. І повернувся до них, і говорив з ними, і, взявши з них Симеона, зв’язав його перед очима їхніми» (Бут. 42, 24). Поглянь, як він усе робить для того, щоби навіяти на них страх, щоб вони, побачивши кайдани Симеона, чітко виявили себе в тому, чи мають який-небудь жаль щодо брата. Усе це він робить, випробуючи їхні думки, бажаючи довідатися, чи не були вони такими ж і з Веніаміном (як з ним). Тому він і наказує перед їхніми очима зв’язати Симеона, щоби вповні випробувати їх і побачити, чи мають вони бодай трохи любові до нього. Жаліючи Симеона, вони повинні були прискорити прибуття Веніаміна, чого й хотів Йосиф, щоби через зустріч із братом цілком заспокоїтися.
«І наказав, — йдеться далі, — наповнити мішки їхні хлібом, а срібло їх повернути кожному в мішок його, і дати їм запасів на дорогу. Так і зроблено з ними. Вони поклали хліб свій на ослів своїх і пішли звідти» (Бут. 42, 25-26). Зверни увагу, яку щедрість він виявляє. Він усупереч їхньому наміру виявляє до них милість, давши не тільки пшеницю, але і гроші. «І відкрив один із них мішок свій, щоб дати корму ослові своєму на ночівлі, і побачив срібло своє в отворі мішка його, і сказав своїм братам… І засмутилося серце їх, і вони з тремтінням говорили один одному: «Що це Бог зробив з нами?» (Бут. 42, 27-28). Вони знову стривожилися, підозрюючи, чи і це не спричинить для них ще більше обвинувачення. Терплячи викриття з боку совісті, вони все приписували гріхові, вчиненому ними проти Йосифа.
Повернувшись до батька і переказавши йому всі подробиці, вони розповіли й про обурення, яке виявив проти них єгипетський начальник, і про те, що він укинув був їх у темницю, як підглядачів. «І сказали ми йому, — говорили вони: — «Ми люди чесні…; нас дванадцять братів, синів у батька нашого; одного не стало, а менший тепер з батьком нашим… І сказав нам: ось як дізнаюсь я, чи чесні ви люди: залиште у мене одного брата з вас…, приведіть до мене молодшого брата вашого, і буду знати я, що ви не підглядачі» (Бут. 42, 31-34). Це знову викликало скорботу в праведника. А після цієї печальної розповіді, коли вони спорожняли свої мішки, знайшли кожний своє срібло і злякалися вони, і батько їхній.
І ось при цьому старець знову проливає сльози. Що він говорить їм? «Ви позбавили мене дітей: Йосифа нема, і Симеона нема, і Веніаміна взяти хочете, — усе це на мене!» (Бут. 42, 36). Мало, каже, в мене було сліз через Йосифа, а ви приєднали до нього і Симеона. Та й на цьому ще не зупинилися мої скорботи. Ви хочете відняти в мене і Веніаміна. «Усе це на мене!» Ці слова яскраво показують, як мучилося серце батька. Як утрачав він усяку надію щодо Йосифа (думаючи, що він з’їдений звірами), так він віддавався печалі й щодо Симеона, а нарешті тремтів і через Веніаміна. Однак він поки що ще противився і не віддавав отрока. «І сказав Рувим (первісток його) батькові своєму, говорячи: убий двох моїх синів, якщо я не приведу його до тебе; віддай його на мої руки; я поверну його тобі» (Бут. 42, 37). Довір, каже, його мені, мені дай, а я поверну його тобі.
4. Рувим так робив з тією думкою, що без Веніаміна їм неможливо знову піти до Єгипту й купити там те, що було необхідне для їжі. Але батько не віддає його й говорить: «Не піде син мій з вами». І мовби виправдуючись перед дітьми, висловлює і причину щодо цього: «Тому що брат його помер, і він один залишився; якщо трапиться з ним нещастя на шляху, в який ви підете, то зведете ви сивину мою з печаллю в могилу» (Бут. 42, 38). Боюся, каже, за його дитячий вік, побоююся, щоб мені не втратити й цієї втіхи і не закінчити життя в прикрощах. А поки він залишається біля мене, то я маю хоч якусь втіху. Його присутність полегшує мою скорботу щодо його брата.
Отже, любов до Веніаміна не дозволяє батькові відпустити його. А за цей час голод ще більш підсилився й у них закінчилася їжа. І говорить батько: підіть знову і принесіть хоч трохи їжі. «І сказав йому Юда, говорячи: «Той чоловік рішуче заявив нам, сказавши: не з’являйтеся до мого лиця, якщо брата вашого не буде з вами. Якщо пошлеш з нами брата нашого, то підемо і купимо тобі їжі, а якщо не пошлеш, то не підемо, тому що той чоловік сказав нам: не з’являйтеся до мого лиця, якщо брата вашого не буде з вами» (Бут. 43, 3-5). Не думай, каже, що ми зможемо відправитися туди без брата. А якщо хочеш, щоб ми сходили туди без усякої користі і щоб усі наразилися на небезпеку, то підемо. Але знай, що той чоловік закляв нас, що ми не побачимо його обличчя, коли не прийде з нами молодший брат.
Яків зі всіх боків був пригнічений. Тому, проливаючи сльози, він говорить їм: «Для чого ви зробили мені таке зло, сказавши тому чоловікові, що у вас є ще брат?» (Бут. 43, 6). Для чого ж ви, каже, зробили мені це зло? Для чого ви заподіяли мені стільки лих? Якби ви не сказали того, то й Симеона я не позбувся б, і цього він не став би вимагати. «Вони сказали: «Розпитував той чоловік про нас і про рід наш, кажучи: чи живий ще батько ваш? Чи є у вас брат? Ми і розповіли йому за цими розпитами. Чи могли ми знати, що він скаже: приведіть брата вашого?» (Бут. 43, 7). Не думай, кажуть, що ми самі добровільно розповіли тому чоловікові про наше сімейство. Він, прийнявши нас за підглядачів, затримав нас і докладно розпитував про наші обставини. Тому ми й сказали йому це, бажаючи пояснити все зі справедливістю.
«Юда ж сказав батькові своєму: «Відпусти отрока зі мною, і ми встанемо і підемо, і живі будемо, і не помремо» (Бут. 43, 8). Мені, каже, доручи його, щоб ми змогли відправитися в дорогу. (Інакше) нам уже не залишиться жодної надії на спасіння, бо їжа минулася, а в іншому місці ми ніде не знайдемо продовольства. «Я відповідаю за нього…, якщо я не приведу його до тебе і не поставлю його перед лицем твоїм, то залишусь я винним перед тобою в усі дні життя; якби ми не барилися, то вже сходили б двічі» (Бут. 43, 9-10). Твій жаль до сина, каже, готує для нас усіх загибель. Незабаром усі ми помремо від голоду, якщо не захочеш відпустити його з нами.
І поглянь тут, улюблений, як нарешті крайність голоду подолала батьківську любов. Бачачи, що вони не знайдуть будь-якого іншого засобу до прожитку, а голод підсилюється, тоді говорить їм:
— Якщо так, якщо вже неодмінно потрібно, щоби було так, і ви не можете відправитися без нього, тоді необхідно й дари принести тому чоловікові. Віднесіть назад і срібло, яке ви знайшли у своїх мішках, а для купівлі хліба візьміть інше срібло. «І брата вашого візьміть і, вставши, підіть знову до чоловіка того; Бог же Всемогутній нехай дасть вам знайти милість у чоловіка того, щоби він відпустив вам й іншого брата вашого, і Веніаміна, а мені якщо вже бути бездітним, то нехай буду бездітним» (Бут. 43, 13-14).
Поглянь, яку невимовну любов свою виявляє до Йосифа. Щоби будь-хто не подумав, що в словах «а мені якщо вже бути бездітним, то нехай буду бездітним» він говорить про Веніаміна чи Симеона, то для цього він наперед сказав: «Бог же Всемогутній нехай дасть вам знайти милість у чоловіка того, щоби він відпустив вам й іншого брата вашого, і Веніаміна». Хоч, каже, вони і залишаться живими, але я буду бездітним, як бездітний. Подумай, як він усім своїм серцем був відданий Йосифу. Бачачи себе в оточенні такої безлічі дітей, він вважав себе бездітним тому, що позбувся Йосифа.
«І взяли, — сказано, — ті люди дарунки ці, і срібла вдвічі взяли в руки свої, і Веніаміна, і встали, пішли в Єгипет і постали перед лицем Йосифа. Йосиф, побачивши між ними Веніаміна, брата свого…» (Бут. 43, 15-16). Він побачив того, на кого так чекав, побачив такого жаданого для нього! Він побачив тепер звершення свого бажання. «І сказав начальнику дому свого: «Введи цих людей у дім і заколи що-небудь з худоби, і приготуй, тому що зі мною будуть їсти ці люди опівдні…» І злякалися люди ці, що ввели їх у дім Йосифів, і сказали: «Це за срібло, повернуте раніше у мішки наші, ввели нас, щоби причепитися до нас і напасти на нас, і взяти нас у рабство, й ослів наших» (Бут. 43, 16-18). Йосиф так усе влаштував, виявляючи свою прихильність до них, а вони й тепер переживають, підозрюючи, чи не хочуть їх покарати за срібло, що вони й в цьому відношенні вчинили безчесно. Тому, прийшовши (в дім Йосифа), вони пояснюють причину своєї тривоги управителю дому, — розповідають про те, як знайшли срібло у своїх мішках, і додають:
— Ось ми тепер принесли із собою срібла вдвічі більше, щоб і те повернути, і хліба собі купити.
5. Зверни увагу, як прикрощі приборкали їхній дух і зробили їх смиренними. «Він (управитель дому) сказав: «Будьте спокійні, не бійтеся; Бог ваш і Бог батька вашого дав вам скарб у мішках ваших; срібло ваше дійшло до мене» (Бут. 43, 23). Не бійтеся, каже, і не турбуйтеся про це. Ніхто не стане обвинувачувати вас у цій справі. Срібла в нас надто багато. А те, що у ваших мішках виявилися скарби, вважайте справою Божою. Сказавши це, «привів до них Симеона. І ввів той чоловік людей цих у дім Йосифів і дав води, і вони обмили ноги свої; і дав корму ослам їхнім» (Бут. 43, 23-24).
Ось, як молитва батька посприяла їм у всьому, і як він молився за них, коли говорив: «Бог батька мого нехай дасть вам благодать», — так все й сталося. Управитель дому ще до приходу Йосифа виявляв їм цілковиту прихильність. «І прийшов Йосиф додому; і вони принесли йому в дім дарунки, які були в руках їхніх, і поклонилися йому до землі» (Бут. 43, 26). Знову він запитує їх: «Чи здоровий батько ваш старий, про якого ви говорили? Чи живий ще він?» Вони сказали: «Здоровий раб твій, батько наш, ще живий». Він сказав: «Благословенна людина ця від Бога». І схилилися вони і поклонилися… І побачив брата свого, сина матері своєї, і сказав: «Це брат ваш менший, про якого ви говорили мені?» І сказав: «Нехай буде милість Божа з тобою, сину мій!» (Бут. 43, 27-29). Поглянь, яку ще твердість він виявляє, як ще прикривається незнанням, щоби далі випробувати їхні наміри щодо Веніаміна. Але природа брала верх. «Закипіла, — сказано, — любов до брата його, і він готовий був заплакати, і вийшов він у внутрішню кімнату і плакав там. І, вмивши лице своє, ввійшов» (Бут. 43, 30).
Далі, виражаючи їм свою прихильність, говорить: «Подавайте страву», і подали йому окремо (ніби цареві й начальникові всього Єгипту), і їм окремо, і єгиптянам, які обідали з ним, окремо, бо єгиптяни не можуть їсти з євреями, тому що це мерзота для єгиптян. І сіли вони перед ним, первородний за первородством його, і молодший за молодістю його» (Бут. 43, 31-33). Це приводило їх у здивування, вони дивувалися, звідки він знав різницю їхнього віку. Потім, подавши кожному частину (страви), Веніамінові дав у п’ять разів більше. Вони не розуміли, що це означає, і думали, що це зроблено просто через якусь випадковість, як буває у ставленні до малолітнього.
Коли закінчилося частування, Йосиф покликав свого домоправителя «і наказав: «Наповни мішки цих людей харчами, скільки вони зможуть нести, і срібло кожного поклади в отвір мішка його, а чашу мою, чашу срібну, поклади в отвір мішка до молодшого» (Бут. 44, 1-2). Ось знову, який спосіб він винаходить для того, щоб конкретніше пробачити ставлення братів до Веніаміна. Коли це було зроблено, він відпустив їх. А коли вони відправилися в дорогу, «сказав, — йдеться далі, — начальникові дому свого: іди, наздоганяй цих людей і, коли наздоженеш, скажи їм: чому ви заплатили злом за добро? Для чого украли в мене срібну чашу? Чи не та це, з якої п’є господар мій і він ворожить на ній? Це лихе ви зробили» (Бут. 44, 4-5). Домоправитель, наздогнавши їх, говорив їм:
— Для чого ви благодійникові відплатили злом? Для чого своє лукавство поширили навіть на того, хто виявив для вас таку велику прихильність? Чому ви не посоромилися великодушності цього чоловіка до вас? Яке лиходійство? Яке божевілля ви вчинили! Хіба не знаєте, що це саме та посудина, над якою ворожить мій господар? Зла ваша справа, згубний намір, непрощенний намір, велика зухвалість, що перевершує всяку злобу.
«Вони сказали йому: «Для чого господар наш говорить такі слова?» (Бут. 44, 7). Для чого, кажуть, кидаєш на нас провину, в якій ми зовсім невинні? «Ні, раби твої не зроблять такої справи», ми ніколи цього не дозволимо собі. Принісши із собою подвійну кількість срібла, як ми могли викрасти срібло чи золото (Бут. 44, 8)? А коли ти так думаєш, то в «кого з рабів твоїх знайдеться чаша (яку ти шукаєш), тому смерть (за те, що як зважився на таку зухвалість), а ми будемо рабами» (Бут. 44, 9). Їх спонукувало говорити з такою сміливістю переконання совісті. «Він сказав: «Добре; як ви сказали, так нехай і буде: у кого знайдеться чаша, той буде мені рабом, а ви будете не винні» (Бут. 44, 10).
Сказавши це, вони дозволили йому зробити обшук. «Він обшукав, починаючи зі старшого і закінчуючи молодшим», аж поки не прийшов до Веніаміна і, відкривши його мішок, знаходить у нього чашу (Бут. 44, 12). Це затьмарило їхній розум. «І роздерли вони одяг свій, і, поклавши кожен на осла свого ношу, повернулися до міста. І прийшли Юда і брати його в дім Йосифа, який був ще вдома, й упали перед ним на землю» (Бут. 44, 13-14). Зверни увагу, скільки поклонів вони роблять. Йосиф же сказав їм:
— Що це ви зробили? Хіба не знаєте, що я волхвуванням гадаю на ній (на чаші)?
«Юда сказав: «Що нам сказати господарю нашому? Що говорити? Чим виправдовуватися? Бог знайшов неправду рабів твоїх». Знову вони пригадують те, що вчинили з Йосифом. «Ось, ми раби господарю нашому, і ми, і той, у чиїх руках знайшлася чаша» (Бут. 44, 16). Ось тепер вони виявляють добрий настрій і самі себе разом із братом (Веніаміном) віддають у рабство. «Але Йосиф сказав: «Ні, я цього не зроблю; той, у чиїх руках знайшлася чаша, буде мені рабом, а ви йдіть з миром до батька вашого» (Бут. 44, 17).
6. Ось, чого боявся батько, те з ними й сталося. Вони в переляку й зніяковінні, і не знають, що робити. «І підійшов Юда до нього і сказав…». Оскільки він узяв його від батька і говорив: «якщо я не приведу його до тебе, то залишусь я винним перед тобою в усі дні життя», тому тепер, підійшовши (до Йосифа), він розповідає йому про все докладно, щоби викликати в ньому співчуття і прихилити звільнити юнака. «І підійшов Юда до нього і сказав: «Господарю мій, дозволь рабові твоєму сказати слово» (Бут. 44, 18). Зверни увагу на те, що він говорить саме так, як раб з господарем. Тож пригадай тепер ті сновидіння про снопи, які підсилили (у братах) ненависть до нього, і подивуйся благій Божій премудрості, яка все довела до звершення, незважаючи на стільки перешкод.
«Дозволь, — каже, — рабові твоєму сказати слово у вуха господаря мого, і не прогнівайся на раба твого… Господар мій запитував рабів своїх, говорячи: чи є у вас батько або брат? Ми сказали господарю нашому, що у нас є батько старий, і в нього молодший син, син старості, брат якого помер» (Бут. 44, 18-20). Уяви собі, що відбувалося з Йосифом, коли він слухав це. «А він залишився один від матері своєї, і батько любить його». Для чого він і тут бреше, кажучи: «Брат якого помер», тоді як вони продали його купцям? Це тому, що вони переконали батька в тому, що він (Йосиф) загинув, будучи розтерзаним звірами. А крім того, вони думали, що він не витримав рабства у варварів і вже помер, а тому й говорить: «Брат якого помер… Ти ж сказав рабам твоїм: приведіть його до мене, щоб мені поглянути на нього… І ти сказав рабам твоїм: якщо не прийде з вами менший брат ваш, то ви більше не з’являйтеся перед моїм лицем. Коли ми прийшли до раба твого, батька нашого, то переказали йому слова господаря мого. І сказав батько наш: підіть знову, купіть нам трохи їжі. Ми сказали: не можна нам іти; а якщо буде з нами менший брат наш, то підемо… І сказав нам раб твій, батько наш: ви знаєте, що дружина моя народила мені двох синів; один пішов від мене, і я сказав: очевидно, він розтерзаний» (Бут. 44, 21, 23-28).
Поглянь, як із захисних слів Юди Йосиф докладно довідується про все, що відбулося в домі (батька) після того, як він був проданий, і як налаштували батька, і що вони сказали про нього. Нині «якщо і цього візьмете від очей моїх, і трапиться з ним нещастя, то зведете ви сивину мою з печаллю у могилу» (Бут. 44, 29). А якщо батько наш так любить цього юнака, то як нам з’явитися до нього без юнака? «З душею його пов’язана душа його, то він, побачивши, що немає отрока, помре; і зведуть раби твої сивину раба твого, батька нашого, із печаллю в могилу. При цьому я, раб твій, взявся відповідати за отрока батькові моєму, сказавши: якщо не приведу його до тебе, то залишусь я винним перед батьком моїм на всі дні життя» (Бут. 44, 30-32). Таку обіцянку я дав батькові, щоби привести юнака і виконати твою волю, і цим довести, що ми говорили тобі правду і що в наших словах не було ніскільки неправди. «Отже, нехай я, раб твій, замість отрока залишуся рабом у господаря мого, а отрок нехай іде з братами своїми: бо як піду я до батька мого, коли отрока не буде зі мною? Я побачив би біду, що осягла б батька мого» (Бут. 44, 33-34).
Ці слова зворушили Йосифа і вже достатньо показали йому і повагу його братів до батька, і любов до брата. «Не міг більше утримуватися при всіх, що стояли біля нього», але, вигнавши всіх і залишившись з ними сам, «він відкрився братам своїм і голосно заридав». І це стало відомим у всьому царстві, «і почув дім фараонів». І сказав він братам: «Я — Йосиф, чи живий ще батько мій?» (Бут. 45, 1-3). Потрібно, по-моєму, і тут дивуватися твердості цього блаженного мужа тому, що він дотепер міг прикидатися і не виявляти себе, а ще більше дивуватися тому, як вони могли вистояти і відкрити нарешті вуста, як не вилетіла з них душа, як не похитнувся їхній розум, як вони не провалилися крізь землю?! «Але брати його не могли відповідати йому, тому що вони зніяковіли перед ним».
Справедливо. Уявляючи собі, як вони з ним учинили і як він поводився з ними, усвідомлюючи ту величність, у якій він тоді перебував, вони тривожилися, можна сказати, за саме життя. Тому, бажаючи їх підбадьорити, говорить: «Підійдіть до мене» (Бут. 45, 4). Не віддаляйтеся, каже, не думайте, що ви самі по собі так учинили зі мною. Це було справою не стільки вашої злоби, скільки Божої премудрості та невимовного людинолюбства саме для того, щоби, прибувши сюди, тепер, у цей час, я міг і вам, і всій цій країні подати все необхідне для прожитку. «Він сказав: «Я — Йосиф, брат ваш, якого ви продали в Єгипет; але тепер не засмучуйтеся» (Бут. 45, 4-5). Нехай це не бентежить вас, і те, що сталося, не здається вам жорстоким, бо це сталося за Божим влаштуванням. «Бог послав мене перед вами для збереження вашого життя; тому що тепер два роки голоду на землі: залишається ще п’ять років, в які ні орати, ні жати не будуть; Бог послав мене перед вами, щоб залишити вас на землі і зберегти ваше життя великим визволенням. Отже, не ви послали мене сюди, але Бог» (Бут. 45, 5-8).
7. Поглянь, як він раз, і вдруге, і втретє втішає їх і говорить, що не їм приписує причину свого прибуття до Єгипту, а Богові, Який влаштував це так, що він досяг такої величі. «Бог поставив мене батьком фараонові і господарем в усьому домі його, і владикою по всій землі єгипетській» (Бут. 45, 8). Моє рабство, каже, принесло мені цю владу; продаж привів мене до такої величі; моє горе послужило причиною для такого благополуччя; заздрість приготувала мені цю славу.
Будемо це не тільки слухати, але й наслідувати і подібним чином прощати тим, хто ображає нас, не звинувачуючи їх в тому, що вони зробили нам, а переносячи все смиренно, подібно до дивного Йосифа.
— Отже, — каже, — будьте впевненими в тому, що я не вам приписую те, що сталося зі мною, і не обвинувачую вас у злочинах, а все відношу до Бога, Який так все влаштував, щоби привести мене до цієї слави. «Йдіть швидше до батька мого і скажіть йому: так говорить син твій Йосиф: Бог поставив мене господарем над усім Єгиптом; прийди до мене, не барися; ти будеш жити в землі Гесем; і будеш біля мене, ти, і сини твої, і сини синів твоїх, і дрібна і велика худоба твоя, й усе твоє; і прогодую тебе там, бо голод буде ще п’ять років, щоб не зубожів ти і дім твій, і все твоє. І ось, очі ваші й очі брата мого Веніаміна бачать, що це мої уста говорять з вами; скажіть же батькові моєму про всю славу мою в Єгипті і про все, що ви бачили, і приведіть швидше батька мого сюди» (Бут. 45, 9-13).
Сказавши це, належно заспокоївши їх і наказавши їм розповісти про себе батькові і негайно привести його, «упав він на шию Веніаміну, брату своєму, і плакав» (Бут. 45, 14) (тому що вони були від однієї матері), «і Веніамін плакав на шиї його, і цілував усіх братів своїх і плакав, обіймаючи їх» (Бут. 45, 14-15). І після такої розмови, сліз і поданої їм поради, (брати) ледь могли говорити з ним. «Потім, — сказано, — говорили з ним брати його. Дійшла до дому фараона чутка…, і приємно було» всім у домі (Бут. 45, 16). Побачення Йосифа з братами втішило всіх. «І сказав фараон Йосифові: «Скажи братам твоїм: ось що зробіть: нав’ючте худобу вашу хлібом і йдіть; і візьміть батька вашого і прийдіть до мене; я дам вам краще місце в землі єгипетській. Тобі ж повеліваю сказати їм: зробіть це: візьміть собі колісниці для дітей ваших і для дружин ваших» (Бут. 45, 17-19). Поглянь, як і цар піклується про прибуття Якова. «І привезіть, — каже, — батька вашого і прийдіть; і не шкодуйте речей ваших, бо найкраще зі всієї землі єгипетської дам вам. Так і зробили сини Ізраїлеві. І дав їм Йосиф колісниці за наказом фараона, і дав їм запас на дорогу, кожному з них він дав переміну одягу, а Веніаміну дав триста срібників і п’ять перемін одягу; також і батькові своєму послав десять ослів, нав’ючених кращими здобутками єгипетськими, і десять ослиць, нав’ючених зерном, хлібом і припасами батькові своєму на дорогу» . Давши все це, «відпустив братів своїх, і вони пішли. І сказав їм: не сваріться на дорозі» (Бут. 45, 19-24).
Поглянь, яка мудра душа! Не тільки сам відкинув будь-який гнів проти них і звільнив їх від провини, але й їм наказує не піддаватися гніву в дорозі й не обвинувачувати один одного в тому, що сталося. Справді, якщо ще недавно, представляючись Йосифу, вони говорили між собою: «Дійсно ми караємося за гріх проти брата нашого; ми бачили страждання душі його, коли він благав нас» (Бут. 42, 21). І тоді Рувим казав: «Чи не говорив я вам: не грішіть проти отрока? Але ви не послухалися» (Бут. 42, 23), — то тим більше могло статися так, що тепер він буде обвинувачувати їх. Тому, застерігаючи їх від гніву та взаємної сварки, говорить: «Не сваріться на дорозі», але, пам’ятаючи про те, що я не поставив вам у провину ваших учинків зі мною, будьте і ви прихильними один до одного.
Чи можна достатньо надивуватися чеснотам цього праведника, який з великим старанням дотримувався вчення мудрості, відкритої в Новому Завіті?! Що Христос заповів апостолам: «Любіть ворогів ваших…, моліться за тих, хто кривдить і гонить вас» (Мф. 5, 44), те і ще більш того виявив Йосиф. Він не тільки виявив настільки велику любов до тих, які зі свого боку готові були вбити його, а ще й всіляко намагається переконати їх в тому, що вони ніскільки не згрішили проти нього. Яка висока мудрість! Яке сильне смирення! Яка велика любов до Бога! Не ви, каже він, мені це зробили, а допустило Провидіння Боже, Яке піклується про мене, щоб і сновидіння мої збулися, і для вас я міг послужити знаряддям спасіння.
Отже, скорботи або спокуси служать свідченням великого піклування про нас людинолюбного Бога. А тому ми не повинні всіма засобами домагатися тільки життя спокійного й безтурботного, але й у благополуччі, і в скорботах повинні однаково підносити подяку Господу, щоби Він, бачачи нашу розсудливість, виявив ще більше піклування про нас, якого щоби сподобитися всім нам через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Бесіда 63 | Зміст | Бесіда 65
