Бесіда 60
бо тут явився йому Бог, коли він тікав від лиця Ісава,
брата свого (Бут. 35, 7)
1. Якщо бажаєте, то й сьогодні повернемося до продовження того, що було нами раніше прочитано, і запропонуємо вам повчання з наступної розповіді (Писання). Історія про Якова й сьогодні може достатньо виявити те, наскільки великим було Боже піклування про нього і як укріплював його Бог Своїми обітницями, винагороджуючи його за розсудливість. У попередній розповіді (Божественне Писання) розповідало нам про те, як Яків через учинок своїх синів, за велінням Божим, залишивши Сихем, прийшов у Лузу. «І влаштував там, — продовжує Писання, — жертовник, і назвав це місце Вефиль, бо тут явився йому Бог, коли він тікав від лиця Ісава, брата свого» (Бут. 35, 7). Повелівши це праведникові і звільнивши його від страху, в якому він опинився через побиття сихемлян, Бог, як сказано, навів на жителів тих міст такий страх, що вони не стали переслідувати Якова. Поглянь же, яким великим було Боже заступництво щодо нього і яке піклування про нього виявляв Бог! Бог уразив страхом душі жителів тих міст, щоби вони не погналися вслід за ним. Імовірно, вони хотіли помститися за сихемлян. Та оскільки це вчинилося без волі праведника, і Симеон та Левій учинили так, мстячи за ображену цнотливість своєї сестри, тому (Бог) не тільки рятує від мук страху самого Якова і його синів, але й на жителів краю наводить страх, утримуючи їх від переслідування.
Чи бачите, як багато значить мати благовоління звище?! Коли Бог виявляє Своє благовоління до нас, тоді всяка печаль зникає. Як праведникові Він дав сміливість, так на тих навів страх. Як Владика всього, Він усе направляє так, як хоче, і в усьому виявляє Свою надзвичайну премудрість. Немає людини сильнішої за ту, яка здобула небесну поміч, як і немає людини більш немічної за ту, яка позбавлена цієї помочі. Ось і цей праведник був нечисленний і дуже малий, та оскільки його охороняла Божественна правиця, тому й відвагу отримав, і підступу (ворогів) уник. А жителі тих міст, хоч і неабиякою безліччю збиралися і виявляли єдність у своїх задумах, однак не мали сили звершити жодного зі своїх намірів. «І був, — сказано, — жах Божий на навколишніх містах» (Бут. 35, 5).
Отже, коли праведник звільнився і від свого страху, і від тубільців, тоді Бог знову виявляє у ставленні до нього Своє безмірне людинолюбство. «Явився, — сказано, — Бог ще Якову в Лузі» (Бут. 35, 9). Чому додано ще? Не просто так, а тому, що Він уже колись являвся йому в цьому місці, коли він тікав від брата й направлявся у Месопотамію. Тому і сказано тепер так. Як тоді Бог явився йому, коли він ішов звідси, так і нині являється йому на тому ж місці після його повернення і підтверджує обітниці, які давав йому при його відході, наставляючи праведника в тому, щоби він непохитно вірував обітницям і не завагався духом, поки вони не звершаться. «І благословив його, і сказав йому: ім’я твоє Яків; відтепер ти не будеш називатися Яковом, але буде ім’я твоє Ізраїль» (Бут. 35, 10). Хоч раніше вже (Бог) дав йому таке найменування, коли праведник переходив через Іавок, але й тепер, бажаючи подати праведникові ще більшу впевненість (щодо Його обітниць), подає йому те саме благословення й говорить: «Буде ім’я твоє Ізраїль… Плодись і розмножуйся; народ і безліч народів буде від тебе, і царі народяться із лона твого» (Бут. 35, 10-11).
Зверни увагу на велич благословення! (Бог) говорить, що не тільки він зросте в безлічі, але що від нього підуть славні нащадки: «І царі народяться із лона твого», — говорить, передвіщаючи цим велич тих, які мають народитися від нього. «І землю, — говорить далі, — яку Я дав Аврааму й Ісааку, Я дам тобі, і нащадкам твоїм після тебе дам землю цю» (Бут. 35, 12). Оскільки Яків через уже названий вчинок Симеона і Левія говорив: «У мене людей мало; зберуться проти мене, подолають мене, і знищений буду я і дім мій» (Бут. 34, 30), і в усьому виявляв малодушність та великий страх, що опанував ним, тому людинолюбний Господь і говорить йому тепер: ти сказав: «У мене людей мало», тому знай, що нащадки твої розмножаться і поширяться, і будуть настільки славними, що з них вийдуть народи і царі, — ти не тільки не будеш знищений, а ти й твої нащадки успадкують усю цю землю.
Давши йому такі обітниці, «відійшов, — сказано, — від нього Бог з місця, на якому говорив йому» (Бут. 35, 13). Поглянь, наскільки Божественне Писання є поблажливим до нас (у висловлюваннях). «Відійшов, — говорить воно, — від нього Бог». Але не тому (так говорить), щоб ми уявляли собі Божество обмеженим у якому-небудь місці, а щоб ми в цьому побачили невимовне людинолюбство Боже. І в таких висловах благодать Духа виявляє поблажливість до людської немічності. Слова «відійшов» і «зійшов» не варті Бога, та оскільки використання таких чуттєвих висловів служить для нас особливим виявленням Його невимовного людинолюбства, тому (Божественне Писання) і використовує людські вирази. Інакше, якби нам було сказано відповідно до величі Господа, то людський слух не зміг би осягнути висоту слова.
2. Пам’ятаючи про це, не будемо зупинятися на простоті висловів, а дивуймося невимовному милосердю Господа й у тому, що Він не відмовляється виявляти таку поблажливість через неміч нашого єства. Але поглянь, як праведник виражає свою вдячність. «І поставив, — сказано, — Яків пам’ятник на місці, на якому говорив йому Бог, (і приніс на ньому жертву), і злив на нього єлей; і нарік ім’я місцю, на якому Бог говорив йому, Вефиль» (Бут. 35, 14-15). Зверни увагу, як цей праведник назвами місць постійно увічнює пам’ять (подій), щоб і для наступних поколінь відомим було те видіння, яке було тут праведникові. «І розкинув він (Яків) намет свій за вежею Гадер» (Бут. 35, 16). Праведник знову відходить далі, щоби поступово дійти до того місця, де жив Ісаак.
Після цього, «коли ще залишалася деяка відстань землі до Ефрафи, Рахиль народила і пологи її були тяжкими. Коли ж вона страждала в пологах, повитуха сказала їй: не бійся, бо і це тобі син» (Бут. 35, 16-17). Не сумуй, каже, ти народиш сина. Хоч і мучать тебе болі, але все ж таки ти будеш мати сина. «І коли виходила з неї душа, бо вона вмирала, то нарекла йому ім’я Беноні (син хвороби моєї). Але батько назвав його Вені-аміном» (Бут. 35, 18). Мати дає дитині ім’я відповідно до того, що з нею сталося, а батько назвав його Веніаміном. Рахиль після того, як народила сина, «померла, — сказано, — і похована по дорозі в Ефрафу, тобто Вифлеєм. Яків поставив над гробом її пам’ятник» (Бут. 35, 19-20). Скорботу через смерть Рахилі полегшувало немовля і допомагало праведникові благодушно переносити втрату Рахилі.
Але далі відкривається нерозсудливість Рувима. «Рувим, — сказано, — пішов і переспав з Валлою, наложницею батька свого. І почув Ізраїль, і прийняв це зі смутком» (Бут. 35, 22). Це була дуже злочинна справа. Тому згодом законодавець Мойсей заборонив синові й батькові мати співжиття з однією й тією ж жінкою. Щоби згодом це не стало звичаєм, законодавець утримує від цього, об’являючи, що такий заслуговує смертної кари. Однак Яків і це тепер переніс смиренно, будучи переможеним природною любов’ю. Згодом же, відходячи із цього життя, докоряв синові, чітко вказавши на його злочин і віддавши його прокляттю, щоб через долю, яка спіткала Рувима, інші дотримувалися чистоти.
Далі блаженний Мойсей перераховує нам синів Якова і своєю розповіддю знову повчає нас щодо чеснот праведника. Щоби ти не подумав, начебто Яків без особливої причини, випадково, був одружений з Рахиллю, Лією та двома рабинями, Мойсей указує, що, підкоряючись деякому провидінню, він мав співжиття з ними для того, щоб від нього пішло саме дванадцять племен. Тому Писання вже не згадує про будь-якого іншого сина, що ще народився від нього, щоб показати, що не просто так і не без мети так сталося. «Синів же Якова, — сказано, — було дванадцять» (Бут. 35, 22). Писання відокремлює синів Лії і синів Рахилі, а далі перераховує і народжених від рабинь і говорить: «Ці сини Якова, які народилися йому в Месопотамії» (Бут. 35, 26). Однак Веніамін народився тоді, коли (Яків) поспішав до Вифлеєма. Чому ж Писання говорить: «Які народилися йому в Месопотамії». Можливо, що Рахиль зачала його ще до виходу із Месопотамії.
«І прийшов Яків до Ісаака, батька свого» (Бут. 35, 27). Поглянь і тут, як людинолюбний Бог хотів у всьому задовольнити праведних. Коли Яків після стількох років розлуки прийшов до батька, коли для обох була велика втіха — і синові від зустрічі з батьком, і батькові від того, що бачив у всьому такий достаток у сина і багато дітей, аж тоді вже, говорить Писання, «помер Ісаак, будучи старим і насиченим життям» (Бут. 35, 29). Якщо тоді, коли Яків викрав благословення, вже зір його очей, сказано, був притуплений, через що він і вдався до обману, то подумай, як він повинен був постаріти через стільки років після того. «І поховали його Ісав і Яків». Але після поховання батька «взяв Ісав дружин своїх і синів своїх, і усіх своїх…, і все майно своє, яке він придбав у землі Ханаанській, і пішов… Тому що майно їх було таке велике, що вони не могли жити разом, і земля подорожування їх не вміщала їх через безліч отар їхніх. І оселився Ісав на горі Сеїр» (Бут. 36, 6-8). Розповівши нам про народжених від Ісава і про народи, які пішли від нього, Божественне Писання говорить: «Яків жив у землі подорожування батька свого, у землі Ханаанській» (Бут. 37, 1). А далі вже починається інша розповідь про дивного Йосифа.
3. На цьому, якщо хочете, і завершимо слово, а історію про сина Якова відкладемо до іншої бесіди. Тільки попрошу вашу любов, щоб ви уважно слухали те, про що говориться, щоби зі всього, викладеного в Божественному Писанні, отримували найбільшу користь і нічого не залишали без уваги. Слово Боже — це духовний скарб. І як той, хто одержав із земного скарбу бодай один камінь, часто здобуває велике багатство, так і тут чесноти праведних, якщо ми захочемо бути уважними, можуть принести нам настільки велику користь, що й у нас прокинеться ревність наслідувати їх. А таким чином і ми зможемо сподобитися такого ж благовоління Божого, як і праведники. «Бог не дивиться на особу, але в усякому народі той, хто боїться Його і робить по правді, угодний Йому» (Діян. 10, 34-35). Отже, коли захочемо, то й нам ніщо не перешкодить одержати таку ж, а то й більшу допомогу звище.
Якщо Він побачить, що ми зі свого боку докладаємо всі можливі старання і Його волю ставимо вище за людську, тоді й Він виявить над нами таке піклування, що ми в усьому станемо нездоланними. Ми маємо постійного ворога, який відчуває до нас непримиренну ненависть. Тому ми повинні бути невсипущими, щоби перемагати його підступи і стати вище від його стріл. А перемогти ми можемо не інакше, як тільки тоді, коли через побожне життя здобудемо собі поміч звище. Найкращий спосіб життя — це життя чисте. Це є основою і коренем чеснот. Хто покладе таку основу непохитною, той уже легко здолає і все інше: не здолає його ані пристрасть до багатства, ані любов до слави, ані заздрість, ані будь-яка інша пристрасть.
Як саме? Скажу. У кого совість чиста і вільна від усякого гріха, у тому буде жити Сам Господь. «Блаженні, — сказано, — чисті серцем, бо вони Бога побачать» (Мф. 5, 8). А коли хтось сподобиться мати Його в собі, той буде перебувати в такому стані, ніби тільки одягнений тілом, і до усього людського буде виявляти цілковиту зневагу. Усе видиме для такої людини є тінню і сном. Ніби вже перебуваючи на небі, вона не захоче нічого із земного життя. Таким був Павло, учитель вселенної, через що виголошував, кажучи: «Шукаєте доказу того, чи говорить у мені Христос» (2 Кор. 13, 3). І ще: «Вже не я живу, а живе в мені Христос». І далі: «А що нині живу в плоті, то вірою живу» (Гал. 2, 20). Чи бачиш тут мужа, який одягнений у тіло, однак говорить про все так, начебто мав жереб безплотної істоти?
4. Наслідуймо його всі. Будемо умертвляти члени плоті і зробимо їх бездіяльними для гріха. Так ми зможемо поставити їх перед Богом як приємну для Нього жертву. Ти бачиш щось нове й дивне в такій жертві? Коли члени (плоті) стають мертвими, тоді вони особливо робляться придатними для жертви. Чому ж і для чого? Бо це жертва духовна і не має нічого чуттєвого. У жертві чуттєвій відкидається не тільки все мертве, а навіть живе, якщо тільки воно має яку-небудь ваду, то ніколи не зможе бути приємною жертвою. Так було узаконено від початку. І це не просто так, а для того, щоби ми через таке спостереження над безсловесними поступово підходили до того, щоби з такою ж уважністю приносити і жертву духовну й розумну. Там, у чуттєвих жертвах, вада полягала, наприклад, у відсутності вуха чи хвоста (у тварини), а тут (у жертві духовній) — у лукавстві, похоті, розкоші, сріблолюбстві та всякому гріхові. Там (жертовна тварина мала бути) здорова і не мати будь-якої вади; тут необхідно стати мертвим для світу й так готувати самого себе для духовної жертви.
Не залишимо цього без уваги, але, закарбувавши це у своїй пам’яті, постараймося бути не гіршими за юдеїв, які виявляли таку пильність, коли служили тіні. Вони, ще сидячи при світильнику, мали надзвичайну обачність у ставленні до своїх жертв. Ми, сподобившись просвічення від Сонця правди і будучи вже приведеними від тіні до істини, виявімо подібну старанність у ставленні до жертви духовної. Не будемо залишати без уваги навіть ті гріхи, які вважаються малими, а будемо щодня жадати від самих себе звіту й щодо слів, і щодо поглядів, і накладати на себе покарання, щоби позбутися покарання в майбутньому віці. Тому й Павло говорить: «Бо коли б ми судили самі себе, то не були б судимі» (1 Кор. 11, 31). Отже, коли будемо судити самих себе в повсякденних гріхах наших тут, то уникнемо строгості майбутнього суду. Коли ж будемо байдужими, то «будучи судимі», — говорить Павло, — караємося від Господа» (1 Кор. 11, 32).
Отже, будемо наперед судити самі себе із цілковитою ретельністю, ввійдемо в судилище совісті, де нас ніхто не бачить. Так будемо випробовувати свої помисли і виносити собі праведний суд, щоби наш розум, боячись майбутнього суду, утримувався від захоплень, приборкував би свої пориви й, уявляючи собі те недремне Око, закривав до себе вхід для диявола. Те, що ми страждаємо від власного недбальства, це вочевидь показує досвід. Якби ми бодай трохи захотіли піднестися духом, то стрясли б, як порох, усі його (диявола) підступи. Так, коли падаємо (у гріх), то терпимо це не від його (диявола) насильства, а через власну байдужість. Він долає нас не силою і примусом, а тільки звабою. А ми маймо волю не захоплюватися звабою, якщо тільки хочемо бодай трохи бути пильними й тверезими. Однак не тому, що ми самі від себе маємо таку силу, а тому, що в такому випадку ми сподобляємося допомоги звище. Коли ми виявимо старання зі свого боку, тоді й від Господа усе піде.
Тож прошу, будемо уважними і, знаючи хитрування лукавого, будемо постійно пильнувати й молити Бога, щоб Він подавав нам Свою допомогу в боротьбі з дияволом. Так ми станемо нездоланними, уникнемо його хитрощів, будемо користуватися Божою поміччю і досягнемо вічних благ, чого щоб сподобитися всім нам через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Бесіда 59 | Зміст | Бесіда 61
