Бесіда 55
будеш служити мені, тому що ти родич?
Скажи мені, що заплатити тобі? (Бут. 29, 15)
1. Учора початок подорожі праведника достатньо показав нам, наскільки великою була його мудрість, завдяки якій він сподобився від Бога таких великих обітниць. Далі, підбадьорившись, він проханням і молитвою, яку підніс до Бога всіх, подав нам усім чимале повчання, тільки б ми захотіли звернутися до наслідування чеснот праведника. І справді, потрібно дивуватися, як він, знаючи всемогутність Того, Хто обіцяв, і чуючи від Нього настільки великі обітниці, попри все те зважився просити не чогось великого й надзвичайного, а просив, як ви вчора чули, тільки того, що могло бути йому достатнім для насущної їжі, що могло служити йому для прикриття тіла, а ще дав обітницю присвятити Богові десяту частку від усього, що він від Нього одержить, коли Бог дасть йому, як обіцяв, повернутися в свою землю! В усьому він виявляє своє благочестя, визнає Бога подателем усіх благ і навчає нас тільки Йому за все відплачувати вдячністю.
Праведник, знаючи про безмірність невимовного Божого людинолюбства і розуміючи це із благодіянь, виявлених його батькові, був упевнений, що і йому Бог подасть неабиякий достаток, хоч він і нічого не просить у Господа і не дозволяє собі навіть згадувати про це в молитві, однак обіцянкою присвятити Богові десяту частку від усього показав, як непохитно він у всьому надіється на могутність Того, Хто обіцяв. Тому і Сам Бог, розмовляючи з ним, говорив: «Я Господь, Бог Авраама, батька твого, і Бог Ісаака, не бійся» (Бут. 28, 13). Подумай, каже, що і патріарх прийшов у цю землю мандрівником, нікому не відомим, однак досяг такої слави, що нині про нього всі говорять. Подумай і про батька свого, як він, народившись у батька в крайній старості, так звеличився, що йому заздрили жителі країни цієї. І ти очікуй того ж і, відкинувши всякий страх, усяке переживання, продовжуй свою подорож.
Так роздумуючи, праведник не дивився на своє тодішнє становище (адже він нічого не мав у себе, та й як міг мати, будучи самотнім і змушеним почати далеку дорогу), але вже передбачаючи очима віри своє майбутнє щасливе життя, він виявляє властиву йому відданість (Богові). Ще нічого не одержавши, він уже дає обітницю Богові, визнаючи Господні обітниці надійнішими за володіння самими благами. Адже ми повинні не стільки покладатися на те, що бачимо і що тримаємо у своїх руках, скільки на обітниці Божі, хоч би вони і не відразу звершувалися. Отже, праведник, одержавши чимале підбадьорення від того, що було сказано йому Богом, відправився в дорогу. Та й як було йому не підбадьоритися, коли він чув такі слова: «Ось Я з тобою і збережу тебе всюди, куди б ти не пішов (і розмножу нащадків твоїх), і поверну тебе в цю землю, бо Я не залишу тебе, доки не виконаю того, що Я сказав тобі» (Бут. 28, 15).
Але, як я вчора говорив, задумайся тут і над благою премудрістю Божою, і над великим терпінням і відданістю праведника. Після цих обітниць він устав і направився в Харран, і знову звершує свій шлях, як блукач і мандрівник, однак у всьому бачить благовоління до себе звище, бо людинолюбний Бог на його дорозі все наперед приготував для нього, звершуючи Свою обітницю. Той, Хто сказав: «Ось Я з тобою і збережу тебе всюди, куди б ти не пішов», Той направляв і привів праведника до колодязя, де місцеві жителі напували свої отари. Розпитавши в них про Лавана, брата своєї матері, і довідавшись про нього все, що було необхідно, а потім побачивши і дочку його, й отари, а так само і те, що жителі того місця не в змозі були зрушити камінь з колодязя і напоїти овець, то він, підбігши і за допомогою звище зробивши те, у чому були безсильні ті, випереджає Лавана в благодійності, напоївши овець, яких пасла Рахиль. Привітавши дівчину, розповівши їй про себе, хто він і звідки прийшов, залишився на місці. Та оскільки Бог наперед усе приготував для праведника, тому Він і дівчину надихнув бігти з неабиякою поспішністю й сповістити про Якова своєму батькові, який був братом його матері: розповісти про послугу, вчинену ним для неї та її отар, і про те, що він не чужоземець, не незнайомець, а син сестри.
Поглянь, улюблений, з яким старанням і як чітко Божественне Писання передає нам усе це, змальовуючи для нас вдачу стародавніх і ту старанність, яку вони виявляли в гостинності. Писання, щоби показати старанність дівчини, не говорить просто: вона пішла і розповіла батькові про те, що трапилося, але «побігла», виражаючи цим її велику радість. Так само потім і про Лавана, батька її, сказано, що як тільки він почув це від дочки, негайно сам побіг назустріч Якову і, привітавши його з любов’ю, привів до свого дому.
2. Лаван, старанно розвідавши про все від Якова, сказав йому: «Ти кість моя і плоть моя». Ти, каже, як син моєї сестри, не що інше, як плоть наша, ти брат наш. «І жив у нього, — сказано, — цілий місяць» (Бут. 29, 14). Жив праведник, ніби в себе вдома, у безпеці і без усякої турботи.
Тим часом Бог, все влаштовуючи для користі праведника і в усьому подаючи йому Свою поміч, викликав у Лавана, який бачив смирення Якова, прихильність до нього і сказав йому: «Невже ти задарма будеш служити мені, тому що ти родич? Скажи мені, що заплатити тобі?» (Бут. 29, 15). Зверни увагу на те, що сам він нічого не домагався. Лаван сам від себе пропонує це праведникові. Бачиш, як усе складається успішно для того, кому допомагає небесна правиця? «Невже, — каже, — ти задарма будеш служити мені?… Скажи мені, що заплатити тобі?». Хоч цей блаженний був задоволений і тим, що одержував щоденну їжу, і за це був йому дуже вдячний, та оскільки він виявляв особливу лагідність, тому Лаван пропонує йому винагороду, яку він сам визначить.
Що ж праведник? Зверни увагу і тут, якою великою була його розсудливість і як, зовсім не маючи бажання збирати багатство, він не домовляється з Лаваном, мов якийсь найманець, і нічого іншого не вимагає, але, пам’ятаючи матір і заповідь батька і виявляючи свою надзвичайну скромність, говорить Лаванові: «Я буду служити тобі сім років за Рахиль, молодшу дочку твою» (Бут. 29, 18). Я полюбив її з першого разу, коли побачив біля колодязя. Поглянь і на розсудливість цього мужа: він сам призначає собі і термін служби, і впродовж цього часу достатнє випробовування своєї скромності. Чого ж ти дивуєшся, улюблений, почувши, що Яків обіцяв служити сім років за улюблену дівчину? Щоби показати, як сильна любов полегшувала для нього і труди, і тривалість часу, Божественне Писання говорить: «І служив Яків за Рахиль сім років; і вони видалися йому за кілька днів, тому що він любив її» (Бут. 29, 20). Сім років через його надзвичайну любов до дівчини видалися йому тільки за декілька днів. Коли будь-хто уражений пристрастю любові, то не зважає на жодні труднощі, і скільки б не було небезпек, якими б не були прикрощі, — все переносить легко, маючи на меті тільки єдине — звершити своє бажання.
Послухаймо це ми, байдужі, недбайливі, які виявляємо перед Господом велику невдячність! Якщо цей праведник з любові до дівчини зважився служити сім років, терпів усі труднощі пастушого життя і не відчував ані трудів, ані тривалості часу, а все було для нього легким і зручним; якщо він, живучи надією одержати бажане, вважав такий тривалий час декількома днями, то яке виправдання будемо мати ми, не виявляючи і подібної любові до нашого Господа, Благодійника, Провідника, Який для нас є всім? Де є життєва вигода, там ми охоче зважуємося терпіти все: чи то буде важка праця, чи деякі інші труднощі, чи нам буде загрожувати сором або покарання, тимчасове чи навіть вічне. А для свого спасіння, для того, щоби здобути собі милість звище, ми немічні, байдужі, розслаблені. Яка поблажливість може буде для нас, яке будемо мати виправдання в такій цілковитій байдужості, коли не хочемо виявляти до Бога навіть таку любов, яку праведник мав до дівчини, і це тоді, коли бачимо такі великі благодіяння, які для нас виявляються і щодня посилаються? Ми такі невдячні! Але не такий був Павло. Він так полум’янів духом, так горів любов’ю до Бога, що, виражаючись гідними своєї душі словами, сказав: «Хто відлучить нас від любові Божої?» (Рим. 8, 35). Поглянь, яка виразність у цьому вислові, яка сила почуття, що панує в душі, яка полум’яна любов! «Хто відлучить нас», — тобто, чи може бути дещо таке, що позбавило б нас любові до Бога: чи дещо видиме, чи невидиме?
3. Бажаючи й до подробиць перерахувати нам усі випадки й показати всю нездоланну силу свої любові до Господа, він додає ще й наступні слова: «Скорбота чи утиски, чи гоніння, чи голод, чи нагота, або небезпека, чи меч?» (Рим. 8, 35) О душа, яка полум’яніє захопленням, яке є матір’ю смиренномудрія! Які прикрощі, каже, можуть відлучити нас від любові до Бога? Може, щоденні скорботи? Ні. Важкі обставини? Ні! Гоніння? Ніскільки. Що ж? Голод? Ні. Небезпеки? Але що я говорю про голод, про наготу, про небезпеки? Може, меч? Але якби мені, каже він, і смерть загрожувала, не зможе цього зробити. Усе буде безуспішним, усе безсильне. Ніхто не сподобився так полюбити Господа, як ця блаженна душа. Він говорить про все так, ніби вже відділився від тіла, піднісся, так би мовити, до неба і вже не думає про те, що ще ходить по землі. Прагнення до Бога й полум’яна любов до Нього переселили його розум від земного до духовного, від теперішнього до майбутнього, від видимого до невидимого.
Саме такими є віра і любов до Бога! А щоби побачити насправді його розсудливість, то поглянь, як він, так полюбивши Господа і полум’яніючи в прагненні до Нього у вигнанні, у гоніннях, бичуваннях, терплячи тисячі різних жахів, про себе говорив: «Я значно більше був у трудах, безмірно в ранах, багаторазово при смерті. Від юдей п’ять разів дано було мені по сорок ударів без одного, три рази били мене палицями, один раз побивали мене камінням; ніч і день пробув я у безодні морській; багато разів був я у подорожах, у небезпеках на річках…, у небезпеках між лжебратами, в труді й у виснаженні» (2 Кор. 11, 23-27). І терплячи все це, він ще радів і веселився — він знав і був цілком переконаний, що тимчасові труди ведуть його до найбільших нагород, що прикрощі готують для нього вінці. Якщо Яків з любові до Рахилі вважав сім років за декілька днів, то ще більше все вважав за ніщо блаженний Павло, раз і назавжди запалившись любовно до Бога і терплячи все за Христа, Якого полюбив.
Постараймося ж, благаю, і ми полюбити Христа. Нічого іншого Христос, за Його ж словами (Мф. 22, 37), і не жадає від тебе, як любові до Нього від усього серця і виконання Його заповідей. Хто любить Його так, як необхідно любити, той зазвичай намагається і заповіді Його виконувати, бо коли будь-хто щиро прихильний до когось, то намагається робити все для того, щоби прихилити до себе любов улюбленого. Так і ми, коли щиро полюбимо Господа, то будемо і заповіді Його виконувати, і не будемо робити нічого такого, що змогло б образити Улюбленого. Сподобитися любити Його щиро і так, як належить, — це Царство Небесне, це — відчуття блаженства, у цьому незліченні блага. А наша любов до Нього буде щирою тоді, коли з любові до Нього ми будемо виявляти любов і до своїх ближніх, бо «на цих двох заповідях, — сказав Він, — утверджується весь Закон і пророки» (Мф. 22, 40), тобто на тому, щоб любити Господа Бога свого всім серцем, всією силою своєю, всією думкою своєю, і свого ближнього, як самого себе.
Це головна зі всіх чеснот, це основа всіх заповідей Божих. Із любов’ю до Бога, беззаперечно, поєднується і любов до ближнього, бо хто любить Бога, той не буде нехтувати братом своїм, не буде вважати багатство важливішим за свого ближнього, а буде чинити йому всяке добро, пам’ятаючи про Того, Хто сказав: «Зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили» (Мф. 25, 40). Пам’ятаючи, що послуги, виявлені ближньому, Сам Господь привласнює Собі, він буде робити все з великим старанням, виявить у милосерді всю свою щедрість, зважаючи не на злиденність людини, яка до нього приходить, а на велич Того, Хто вчинене для вбогих обіцяє привласнити Собі.
Тож прошу вас, не залишаймо без уваги цієї користі для наших душ, цих ліків для наших виразок. Ці ліки подадуть нам неабияку користь: вони так загоять рани нашої душі, що не залишиться жодного сліду, жодного знаку від них. Щодо тілесних ран, то це неможливо, бо хоч би будь-хто прикладав до своєї рани тисячі ліків, виготовлених лікарями, неодмінно на тілі залишається рубець; і так повинно бути, бо там лікується тіло. Але тут, коли лікується душа, то кожний, хто виявить свою добру волю, відчує велику переміну на краще — всі струпи зникають, як порох від сильного вітру. Священне Писання наповнене такими прикладами. Так блаженний Павло з гонителя зробився апостолом, і той, хто спочатку руйнував Церкву, потім став її обранцем.
4. Бачиш, яка рішуча переміна? Бачиш, яке надзвичайне перетворення? Так і розбійник, який учинив безліч убивств, за одну мить декількома словами так очистив усі свої гріхи, що почув від Господа: «Сьогодні ж будеш зі Мною в раю» (Лк. 23, 43). Так і митар, який бив себе в груди і сповідував свої гріхи, «пішов до дому свого більше виправданий, ніж той (фарисей)» (Лк. 18, 14). Кожний із цих людей виявив у собі добре налаштування душі, сповідував свої попередні гріхи і так одержав прощення.
Тож розглянемо значення цієї заповіді і те, яку велику силу має щедра милостиня, щоби, побачивши користь, яка виникає від неї, ми з більшою охотою роздавали її. Вона навіть настільки плідна, що не тільки очищає гріхи, але й відганяє саму смерть. Я скажу, як це. Хто, скажеш ти, роздаючи милостиню, став вище за смерть? Ми бачимо, як усі залишаються під владою смерті. Не турбуйся, улюблений, а переконайся на самому досвіді, як сила милостині перемагала і могутність смерті.
Була одна жінка, Тавифа, ім’я якої в перекладі означає «сарна». Вона щодня займалася тільки тим, що роздавала милостиню, і так збирала для себе багатство. Вона одягала, як говорить Писання, вдовиць, робила для них і всякі інші послуги (Діян. 9, 37). Трапилося так, що вона, занедужавши, померла. Поглянь же тепер, улюблений, як ті, до кого вона виявляли милість, кого одягала, у свою чергу винагородили свою благодійницю. Вони стали перед Апостолом, показували йому, як говорить Писання, сам одяг і все, що робила для них Сарна за свого життя, знову кликали до себе свою годувальницю, проливаючи сльози, і цим зворушили Апостола до співчуття. Що ж блаженний Петро? «Ставши на коліна, — сказано, — помолився, і, звернувшись до тіла, сказав: «Тавифо, встань». І вона відкрила свої очі, і, побачивши Петра, сіла. Він подав їй руку, підвів її і, покликавши святих і вдовиць, поставив її перед ними живою» (Діян. 9, 40-41). Чи бачиш могутність Апостола, чи краще — Господа, Який діє в ньому? Чи бачиш, якою ще в цьому віці була нагорода за поміч вдовицям? Та й що вона зробила для вдовиць у такій мірі, в якій вони віддали їй? Вона подавала їм одяг і їжу, а вони повернули їй життя і відігнали від неї смерть, чи краще — не вони, а наш людинолюбний Господь за піклування про них.
Бачите, улюблені, силу (духовних) ліків? Приготуймо ж їх і для себе, вони не дорогі, хоч мають настільки велику силу. Вони навіть дуже дешеві й не вимагають великих витрат, бо важливість милостині оцінюється не кількістю (розданих) грошей, а щирістю тих, які подають. І той, хто подасть чашу холодної води (Мф. 10, 42), і та, що поклала дві лепти, схвалені для того, щоб ми знали, що Господь у будь-якому разі вимагає тільки чистого наміру. Часто буває так, що й небагатий виявляє велику щедрість у милостині, коли є цілковита щирість; і навпаки, той, хто багато здобував, виявляється гіршим за того, хто має тільки дещо, через убогість свого характеру.
Отже, закликаю вас, з душевною щедрістю віддаваймо нужденним те, що є, що нам дарував Господь, — те, що Він дав нам, віддамо Йому назад, щоби таким чином знову одержати своє з великим прибутком. Він настільки щедрий, що, приймаючи від нас Свої ж дари, не вважає, що одержує Свою власність, а обіцяє повернути її нам ще з більшою щедрістю, якщо тільки ми захочемо виявити свою готовність і будемо так роздавати своє добро бідним, ніби передавали його Самому Богу, знаючи, що правиця Божа поверне нам не тільки отримане від нас, а дарує ще в більшій мірі, — адже вона завжди і в усьому виявляє свою щедрість. Але що я кажу: віддасть знову ще в більшій мірі! Та Рука, якщо ми пожертвуємо бодай щось із того, що нею дано нам, відплачує не тільки цим, а водночас дарує і Царство Небесне, прославляє, увінчує, дає незліченні блага. Та й хіба чогось важкого чи обтяжливого жадає від нас Господь? Він хоче, щоб ми надлишок зробили корисним для себе, — щоб ми самі належно розподілили те, що даремно і без потреби лежить у наших коморах для того, щоб це послужило для Нього причиною дарувати нам світлі вінці. Він поспішає Сам і примушує нас, все робить і спрямовує на те, щоб удостоїти нас обіцяних Ним благ.
5. Отже, благаю, не позбавляймо себе таких великих благ. Якщо ті, які трудяться над обробітком землі, виснажують свої запаси, кидаючи насіння в землю, і раніше зібране розсівають, і роблять це із задоволенням, утішаючи себе надією одержати більше, і при цьому знають, як часто їхні очікування обманюють: і зміна погоди, і безпліддя ґрунту, й різні інші обставини, а то й безліч сарани чи напад злощасної роси, однак, живучи добрими надіями, довіряють землі те, що було зібрано в житниці, то тим більше ми повинні розсівати для їжі жебракам те, що просто лежить у нас. Тут ніколи не можна обманутися в (доброму) завершенні й не можна побоюватися невдачі, що буває при (обробітку) землі. «Він роздає щедро, — сказано, — подає вбогим». Але послухай, що далі: «Праведність його перебуватиме вічно» (Пс. 111, 9). Ось дивне марнування! Роздав за короткий час — і праведність його перебуває в нескінченні віки. Чи може бути хтось більш блаженним за нього?
Отже, благаю, будемо здобувати і для себе праведність милостинею, щоб і про нас могло бути належно сказано: вони роздавали, давали вбогим, і їхня праведність перебуває вічно. Оскільки сказано: «Він роздає щедро», то, щоб ти не подумав, начебто роздане гине, тут же і додано: «Праведність його перебуватиме вічно», — тобто після марнування тимчасових скарбів залишається правда невичерпна, яка поширюється на всю вічність і ніколи не закінчується.
А водночас із милосердям будемо докладати належне піклування і про інші чесноти: приборкаємо тілесні пристрасті, виженемо зі своєї душі всяке непотрібне бажання, всякі злі думки, гнів, лють, заздрість і всіляко прикрасимо благопристойність душі, щоб, отримавши світлу і сяючу душевну красу, ми прихилили до себе Небесного Владику, а Він благоволив би створити в нас обитель для Себе. Адже Він, де тільки побачить приємну душу, відразу ж туди приходить. Він Сам сказав: «Ось на кого Я погляну на смиренного й упокореного духом, і на того, хто тріпоче перед словом Моїм» (Іс. 66, 2). Бачиш, що Він сам указує нам на всі духовні прикраси, які можуть зробити душевну красу сяючою! «На смиренного, — каже, — й упокореного духом», а далі додає і те, від чого беруть початок всі інші чесноти: «І на того, хто тріпоче перед словом Моїм». Що це означає, «хто тріпоче перед словом Моїм»? Означає таку людину, яка в усіх своїх справах виявляє покірність перед Божими заповідями, про що і в іншому місці сказано: «Блаженна людина, яка завжди перебуває у благоговінні» (Притч. 28, 14). І ми, коли бачимо, що наш слуга виконує наші накази з великим старанням, зі страхом і трепетом, то виявляємо до нього більше благовоління і прихильності. Та набагато більше милості виявить для нас наш благий Господь. Тому Він і сказав: «Я погляну на смиренного й упокореного духом, і на того, хто тріпоче перед словом Моїм».
Отже, будемо тремтіти перед Його словами і зі всяким страхом виконувати їх. А слова Його — це заповіді, які дані нам від Нього. Знаючи те, що для Нього бажане, що приємне, те й будемо робити і постараємося бути такими — виявляти безмовну слухняність, лагідність, смирення, з великим благоговінням і страхом виконуючи всі Його заповіді, щоби Він, Владика всіх, прийнявши добре спрямування наших намірів і будучи задоволений нашою слухняністю, зволив зглянутися на нас. Якщо Він благоволить зробити це, то приведе нас до стану цілковитої безпеки. «Я погляну», — каже Він, тобто удостою Свого піклування, простягну руку, в усьому допоможу, щедро виллю Своє милосердя. Тож, благаю, будемо робити все, щоби Владика зглянувся й на нас, — щоб ми змогли і це життя провести без печалі, і майбутніх благ досягти за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Бесіда 54 | Зміст | Бесіда 56
