Бесіда 51
що був у дні Авраама (Бут. 26, 1)
1. Знову я хочу запропонувати вам повчання із того, що випливає після сказаного нами минулого разу. А для більшої ясності потрібно пригадати вашій любові, на чому ми минулого разу завершили слово й від чого повинні сьогодні його почати. Самі ви, будучи зайнятими багатьма турботами, можливо й забули це. Однак мій обов’язок пригадати вам, щоб через таке пригадування слово, яке сьогодні буде виголошене, було для вас більш зрозумілим.
Ви знаєте, що минулого разу, розповідаючи про благочестя Ревекки і далі дійшовши до Ісава та Якова, ми зупинилися на тому, як Ісав віддав право на первородство Якову, бажаючи скористатися його варивом, і через пристрасті до тієї страви сам позбавив себе першості. Але сталося це не просто так, а для того, щоби насправді звершилося Божественне провіщення: «Полюбив Якова, а Ісава зненавидів» (Мал. 1, 2). Оскільки Бог уже передбачав майбутні події, тому й провістив і чесноти Якова, і низькість духу в Ісаві. Що ж означає право первородства? Раніше час не дозволяв мені сказати про це вашій любові, але сьогодні необхідно вам це пояснити.
Первородство в стародавності вважалося за найбільшу честь, а причиною такої поваги до нього була наступна обставина. Коли Бог захотів вивести ізраїльський народ із Єгипту і звільнити його від знущань фараонових, за обітницею, яка була дана праотцю (Аврааму), а цар єгипетський противився цьому і хотів не пустити народ, тоді Господь, після різних кар, навів (на Єгипет) останню кару і змусив єгиптян, так би мовити, своїми руками вивести народ ізраїльський. Так, саме Бог визначив винищити раптом усіх єгипетських первістків, так що в кожному домі видно було сльози і ридання. Водночас єгиптяни думали, що кара на цьому не обмежиться, й очікували, що смерть, поширюючись далі, осягне всіх. Отже, коли всіх єгипетських первородних раптом спіткала смерть, а ізраїльтяни, користуючись покровом звище, залишилися неушкодженими, тоді Бог, виявляючи Своє благовоління до них і в цій події, велів, щоби за винищення єгипетських первістків надалі посвячувалися Йому первістки єврейські. Тому-то й покоління Левія було визначене для священнослужіння. І посвячувалися Богові не тільки первістки від людей, але й первістки безсловесних, і взагалі — всього. Було також повеління приносити викуп як за людей, так і за чистих тварин. Правда, цей закон про первістків був установлений згодом; але й до цього, на самому початку була визнана перевага тих, які першими відкривали утробу матері.
Отже, саме цю честь, яку Ісав отримав від природи, він через свою нестриманість передав братові. Так один утратив те, що йому було дане самою природою, а другий придбав те, чого не мав від природи. А оскільки це було визначене йому зви-ще, тому й Ревекка, даючи йому ім’я, назвала його Яковом, що означає «той, хто йде слідом». Тому й Ісав після благословення, яке батько дав Якову, ридаючи, говорив: «Чи не тому дано йому ім’я Яків, що він запнув мене вже двічі? Він узяв первородство моє й ось тепер узяв благословення моє» (Бут. 27, 36). Зверни увагу, яка проникливість була в стародавніх, або, краще сказати, яка велика премудрість Божа, яка влаштовувала так, що й жінки не просто так, не як вийде, давали імена народженим від них, а вкладали в ім’я дитяти ознаки того, що мало з ним бути. І рідко знайдеш, щоби діти називалися однаковими іменами з їхніми батьками чи, можливо, й ніде не знайдеш цього. Але коли батько має намір наректи ім’я дитяти, то давав йому якесь надзвичайне, нове ім’я, щоб через нього провіщати деяку майбутню подію. Так само чинила й мати. Так Ламех, даючи ім’я своєму синові, назвав його Ноєм і додав: «Він утішить нас» (Бут. 5, 29).
Отже, уважно вивчаючи кожне ім’я, неодмінно знайдеш у ньому деяку ознаку. Не так, як роблять нині, даючи дітям імена без мети й будь-як або тільки за іменами їхніх батьків. У стародавніх же метою завжди було те, щоби в імена дітей закласти постійне нагадування про дещо.
Але подивимося далі, що розповідає нам блаженний Мойсей про батька Якова та Ісава після зміни в первородстві, — як і він при настанні голоду, подібно до Авраама, сподобився великого піклування звище як за свої чесноти, так і через обітниці, що були дані праотцю. «Був, — говорить Писання, — голод у землі, більший за колишній голод, що був у дні Авраама» (Бут. 26, 1). Щоб ти не подумав, що Писання говорить про голод, який уже був, воно пояснює: «Більший за колишній голод, що був у дні» праотця. Тобто тепер, за Ісаака, землю спіткав інший такий же голод, який був і за його батька. Нестача найнеобхіднішого поставила всіх перед найбільшою небезпекою, примусила переселятися зі своїх країн у ті місця, де можна було знайти достаток щодо життєвих потреб. Так і цей праведник, бачачи голод, «пішов, — говорить Писання, — до Авімелеха в Герар». Сюди одного разу, після повернення з Єгипту, приходив і Авраам. Імовірно, що й Ісаак прийшов сюди для того, щоби звідси відправитися в Єгипет. А що це так, то послухай, що говорить Писання: «Господь явився йому і сказав: не ходи в Єгипет» (Бут. 26, 2). Не хочу Я, говорить Бог, щоб ти відправлявся в таку далеку дорогу, залишайся тут. Я не дам тобі відчути нужди, а виконаю обітницю, яку Я дав твоєму батькові, — обіцяне йому звершиться на тобі, ти отримаєш звершення обітниць, які були дані йому. «Не ходи в Єгипет; живи в землі, про яку Я скажу тобі, подорожуй по цій землі» (Бут. 26, 2-3).
2. Але щоб праведник не подумав, що Бог дає йому таке повеління й не дозволяє йти в Єгипет тому, що хоче випробовувати його голодом, Бог говорить йому: не бентежся, не турбуйся, а залишайся тут: «Я буду з тобою». Маючи біля себе Подателя всіх благ, не піклуйся ні про що. Я, Владика усього, буду з тобою, і не тільки буду, але й «благословлю тебе», тобто зроблю тебе славним, і дам тобі Моє благословення. Чи можна бути більш блаженним за цього праведника, який отримав від Бога таку обітницю: «Я буду з тобою і благословлю тебе»? Ось що зробить тебе щасливішим за всіх, ось що допоможе тобі жити у великому достатку, ось для тебе найбільша слава, невимовне торжество, твердиня, вершина благ — те, що «Я буду з тобою і благословлю тебе». А як благословлю тебе? «Тобі і нащадкам твоїм дам усі землі ці». Ти вважаєш себе мандрівником і прибульцем у цих землях? То знай, що вся ця земля дана буде тобі й твоїм нащадкам. А щоб ти міг переконатися в цьому, то знай, що ту ж клятву, якою Я клявся Авраамові, батькові твоєму, Я укладу і з тобою. Зверни увагу на Божу поблажливість. Не сказав Бог просто: завіт, який Я уклав з батьком твоїм, чи обітницю, яку дав йому, а що? «Клятву Мою, якою Я клявся» (Бут. 26, 3). Я клятвою запевнив його, каже Він, і маю Свою клятву виконати й звершити.
Бачиш людинолюбство Боже? Він говорить так, зважаючи не на Свою велич, а з огляду на нашу неміч. Як люди найбільше піклуються про те, щоб виконати те, що не просто обіцяли кому-небудь, а обіцяли з клятвою, так і Бог, запевняючи праведника, що обіцяне йому неодмінно збудеться, говорить: знай, що затверджене Моєю клятвою має звершитися. Що ж це, скаже хто-небудь, Бог клявся? І чим Він міг клястися? Бачиш, що це було сказано задля поблажливості: клятвою Він називав підтвердження обітниці. «І виконаю, — говорить Він, — клятву Мою, якою Я клявся Аврааму, батькові твоєму». Далі пояснює йому й те, що обіцяв і що підтверджував клятвою. «Примножу, — говорить Він, — нащадків твоїх, як зірки небесні» (Бут. 26, 4). Це ж говорив Він і праотцеві: нащадки твої будуть такими численними, що зрівняються із кількістю зірок і піску. «І дам, — продовжує Він, — нащадкам твоїм усі землі ці; благословляться в сімені твоєму всі народи землі». А звершу на тобі обітниці, які були дані Аврааму тому, що «Авраам, батько твій, послухав голосу Мого і виконував, що Мною заповідано було виконувати: повеління Мої, постанови мої і закони Мої» (Бут. 26, 4-5).
Зверни увагу на премудрість Божу, як вона надихає дух праведника, підбадьорює його й направляє на те, щоб він став спадкоємцем свого батька. Якщо він, каже Бог, за те, що «послухав голосу Мого», сподобився таких великих обітниць, і за його чесноти Я маю намір звершити ці обітниці на тобі, синові його, то подумай, яким благоволінням ти будеш користуватися від Мене, якого заступництва сподобишся, коли підеш його шляхом і будеш його ревним спадкоємцем. Той, хто може отримати блага завдяки чеснотам іншого, сподобляється набагато більшого піклування звище, якщо тільки сам буде доброчесним.
Що ж означає «послухав голосу Мого і виконував повеління Мої, постанови мої і закони Мої»? Коли Я сказав йому: «Піди із землі твоєї, від роду твого і з дому батька твого і йди у землю, яку Я покажу тобі» (Бут. 12, 1), то він залишив усе, що мав у руках, і направився до дечого невідомого, і не завагався духом, не барився, а, зі всією готовністю виконуючи Моє веління, послухав голосу Мого. Далі Я обіцяв йому щось надприродне, коли вже й вік його не подавав йому на те надії, й ані він, ані мати твоя не мали ніякої здатності для народження дітей, але, чуючи від Мене, що сім’я його так пошириться, що наповнить усю землю, — і тоді він не збентежився в думці, а увірував. І це зараховано йому в праведність, бо, увірувавши в Мою силу, уповаючи на Мої обітниці, він піднявся вище за людську немічність. І після твого народження, коли мати твоя обурилася на Ізмаїла, який народився від рабині, і хотіла вигнати його з дому з Агаррю, щоб він не мав нічого спільного з тобою, то праотець, хоч за своєю батьківською любов’ю мав і до нього певну прихильність, однак, почувши від Мене веління зробити те, чого хоче Сарра, забув про природну любов, вигнав Ізмаїла з рабинею, в усьому слухав Мого голосу й зберігав заповіді Мої.
Нарешті, одержавши від Мене повеління принести в жертву сина, який був даний йому в старості, надзвичайно дорогого для нього, він не допитувався, що означає це повеління, не обурився духом, не сповістив про це ані матері твоїй, ані рабам, не пояснив і тобі, що має намір зробити. Але з мужнім духом та із цілковитою готовністю поспішив виконати Моє повеління. Тому, увінчавши такий його намір, Я не допустив, щоби звершилася сама справа. Отже, за виявлену ним у всьому велику слухняність і дотримання Моїх заповідей, тебе, який народився від нього, Я роблю спадкоємцем тих обітниць, які були дані йому.
3. Отже, наслідуй його слухняності і віруй Моєму слову, щоб ти сподобився ще більших нагород і за чесноти батька, і за власну слухняність. І не ходи в Єгипет, а залишайся тут.
Чи бачиш людинолюбство Боже, як Бог через нагадування про чесноти батька укріпив дух Ісаака? «Ісаак, — говорить Писання, — оселився в Герарі» (Бут. 26, 6). Але поглянь, як і він опиняється майже перед такими ж небезпеками, яких зазнавав його батько. Коли він оселився у Герарі, «жителі місця того, — говорить Писання, — запитали про Ревекку, дружину його, і він сказав: це сестра моя» (Бут. 26, 7). Він боявся, щоб його не вбили жителі, які були вражені вродою його дружини, — «щоб не вбили мене, думав він, жителі місця того за Ревекку, тому що вона прекрасна на вигляд. Але коли вже багато часу він там прожив, Авимелех побачив, що Ісаак грається з Ревеккою, дружиною своєю. І покликав Авимелех Ісаака, і сказав: ось, це дружина твоя; як же ти сказав: вона сестра моя?» (Бут. 26, 8-9). Коли через це виявилася істина, тоді праведник уже не заперечує, а визнає і вказує причину, чому зважився назвати Ревекку сестрою. «Сказав йому, — говорить Писання, — тому, що я думав, не вмерти б мені заради неї». Страх перед смертю спонукав мене так учинити. А можливо, що він знав про те, що й батько його врятував себе такою ж вигадкою, а тому й сам використав такий же засіб. Але цар, ще добре пам’ятаючи те, що потерпів за праотця (Авраама), коли викрав Сарру, відразу ж і тепер усвідомив кару, яка йому загрожувала, і сказав до Ісаака: «Навіщо ти зробив це з нами? Ледве один з народу мого не з’єднався з дружиною твоєю, і ти ввів би нас у гріх» (Бут. 26, 10). Такого обману, каже він, ми вже зазнали від батька твого, і нині, якби тільки не розкрили (обман), то могли б зазнати того ж, «і ти ввів би нас у гріх». Тоді ми згрішили через незнання, та й нині ти ледь не ввів нас у гріх незнання. «І дав Авимелех повеління всьому народові, сказавши: хто доторкнеться до цього чоловіка і до дружини його, той відданий буде на смерть» (Бут. 26, 11).
Зверни увагу на Боже провидіння, поглянь на невимовне піклування! Той, Хто сказав Ісаакові: не ходи в Єгипет, а оселися в цій землі, і Я буду з тобою, Той усе це влаштував і поставив праведника в такій безпеці. Поглянь, як цар піклується, щоб Ісаак жив у безпеці і був вільний від будь-якого неспокою.
Цар погрожував, як сказано, смертю всякому, хто доторкнеться до нього чи до його дружини. Саме цей страх, маю на увазі страх перед смертю, бентежив душу праведника, тому людинолюбець Господь відігнав від нього і цей страх, так що він міг уже жити там у цілковитій безпеці. І ось що є дивним і надзвичайним: як премудрий Бог, Який про все піклується, зі Своєї волі все влаштовує і відкриває дороги в непрохідних місцях, — як Він утверджує безпеку Своїм рабам саме через ті обставини, які вочевидь були супротивними й ворожими для них. Чому, скажи мені, цей цар виявляє таке піклування про праведника, сповіщає про нього всім, хто живе в місті, вказує на нього як людину славну й гідну найвищого піклування? Так і Навуходоносор, який вкинув у піч трьох юнаків і пізнав справжню побожність цих поневолених юнаків, почав прославляти їх і звеличувати всюди власного мовою.
Саме в тому надзвичайно й відкривається велич сили Божої, що вона змушує проповідувати про рабів Божих навіть їхніх ворогів. І той, хто з ненавистю повелів розпалити піч, коли побачив, що побожність юнаків із допомогою звище здолала навіть силу вогню, раптом перемінив думки і вигукнув: «Раби Бога Всевишнього!» Поглянь, як він прославляє не тільки їх, але й Господа всіх. «Раби Бога Всевишнього! — говорить він, — Вийдіть» (Дан. 3, 93). Що з тобою сталося? Хіба не ти віддав їх на страту? Хіба не ти наказав розпалити піч до такої міри?
— Так, — каже він. — Але тепер я бачу дивні й надзвичайні справи. Ця стихія, ніби забувши про свою силу, ніби будучи зв’язаною якимись путами, виявила таку покірність, що не торкнулася навіть їхнього волосся.
А в цьому треба розуміти, що ця подія є вищою за сили людської природи, що тут діє якась невимовна Божественна сила і виявляє настільки велике піклування про цих юнаків. Чи бачиш людинолюбство Боже, — як Бог, не залишаючи Своїх рабів, хоч попустив їм бути вкинутими в піч, але бажаючи і їх ще більше прославити, і виявити Свою всемогутність, пом’якшив душу мучителя і виявив настільки велике довготерпіння? Звичайно, що не було б таким дивним, якби Він від самого початку не допустив, щоб вони були вкинуті в піч, як тепер є дивним і надзвичайним те, що Він навіть і серед вогню не дав їм зазнати чогось неприємного. Саме так Бог, коли хоче, навіть тих, які перебувають серед важких прикрощів, ще більше звеличує, і тих, які страждають, робить сильнішими за тих, які заподіюють їм страждання. Так було й з апостолами (Діян. 4, 16). Ті, які мали владу над ними, обливали їх погрозами і, ніби скрегочучи на них зубами, говорили один до одного: «Що нам робити з цими людьми» — ті тримали їх у своїх руках, однак ні на що не наважувалися. Настільки сильною є побожність, і настільки безсилою є злоба. Перша і серед страждань перемагає, а остання і в тому, що робить, виявляє тільки власне безсилля.
Знаючи це, улюблені, будемо виявляти належне піклування про побожність й уникати зла. Так ми й допомогу отримаємо звище, і досягнемо майбутніх благ, яких щоб сподобилися всі ми за благодаттю й людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Бесіда 50 | Зміст | Бесіда 52
