Бесіда 47
Бог спокушав Авраама (Бут. 22, 1)
1. Багато корисного для нас поміщено в сьогоднішньому читанні з Писання, і в цих коротких словах прихований невимовний скарб. Такими є Божественні вислови: вони містять велике багатство не в безлічі слів, а в коротких висловах. Отже, будемо досліджувати зазначені слова Писання й уважно вивчати зміст сьогоднішнього читання. Тут ми побачимо нові приклади і великої доброчинності праотця, і дивного людинолюбства Божого.
«І було, — говорить Писання, — після цих подій Бог спокушав Авраама» (Бут. 22, 1). Що означають ці слова «і було, після цих подій Бог спокушав Авраама»? Поглянь, як Божественне Писання вже в цих словах хоче відкрити перед нами доброчинність праведника. Маючи намір розповісти нам про спокусу, наведену від Бога на Авраама, Писання попередньо хоче вказати нам і час, коли праотцю дано було веління принести (в жертву) Ісаака, щоб ти (більш конкретно) знав велику слухняність праотця і те, як він нічого не дозволяв собі вважати вищим за слухняність перед Богом.
Що ж означає «і було, після цих подій»? Після народження Ісаака Сарра, бачачи близьке спілкування Ізмаїла з Ісааком, як ми вчора про це з вами розмовляли, обурилася і сказала Авраамові: «Вижени цю рабиню і сина її, тому що не успадкує син рабині цієї із сином моїм» (Бут. 21, 10). Однак для праотця це було жорстоким. Тоді Бог, бажаючи утішити праведника, сказав йому:
— Послухай Сарру, дружину твою, і зроби так, як вона говорить тобі, «не засмучуйся заради отрока і рабині твоєї… Бо в Ісаакові наречеться тобі сім’я. (Але й від Ізмаїла) Я породжу великий народ, тому що він сім’я твоє» (Бут. 21, 11-13).
Усі обітниці й благовістя, що були дані йому від Бога, полягали в тому, що нащадки Ісаака розмножаться і стануть великим народом. Живучи цими надіями, праведник наближався до завершення свого поприща так, ніби вже одержав відплату за такі великі й безперервні скорботи та спокуси. Він уже нарешті досяг спокою і бачив перед очима своїми нащадка, який повинен був стати його спадкоємцем.
Отож, кажу, жив на світі праведник, споживав плоди найбільших втіх для себе. Але Той, Хто знає таємні думки, бажаючи показати нам усю побожність праведника й ту велику любов, яку він мав до Бога, після таких великих обітниць, а особливо після нової, недавньої 1, яка була ще у свіжій пам’яті, коли Ісаак підріс і був уже у квітучому віці, і любов батька до нього вочевидь все більше й більше зростала, — саме тоді, після тих слів обітниці, після того, як було сказано: «В Ісаакові наречеться тобі сім’я», і він буде твоїм спадкоємцем, «після цих подій Бог спокушав Авраама». Що означає «спокушав»? Не те, начебто Бог це робив безпідставно, — Він піддав праотця спокусі для того, щоби й тодішні його сучасники, і майбутні нащадки аж донині навчилися, подібно до праотця, мати таку ж любов (до Бога) і виявляти таку ж слухняність велінням Господа.
«І сказав йому (Бог): Аврааме, Аврааме! Він же сказав: ось я» 2 (Бут. 22, 1). Що тут означає повторення імені? Це ознака великого Божого благовоління до праотця, і такий заклик давав йому зрозуміти, що Бог хотів повеліти йому щось особливо важливе. Отже, спонукаючи його посиленим зверненням підсилити свою увагу й старанно вислухати слово Боже, Бог говорить йому: «Аврааме, Аврааме! Він же сказав: ось я. І сказав: візьми сина твого, єдиного твого, якого ти любиш, Ісаака; і піди в землю Моріа, і там принеси його у всепалення на одній із гір, про яку Я скажу тобі» (Бут. 22, 1-2). Надто важке повеління! Справа перевищує сили людської природи! «Візьми сина твого, єдиного твого, якого ти любиш, Ісаака». Поглянь, як уже самі ці слова ще більше запалювали й підсилювали вогонь любові, яку мав праведник до Ісаака. «Візьми сина твого, єдиного твого, якого ти любиш, Ісаака». Будь-якого із цих слів було достатньо для того, щоби потрясти душу праведника. Не сказав (Бог) просто: Ісаака, а додав: «Сина твого», якого ти одержав понад усякі сподівання й зміг народити у найглибшій старості; «якого ти любиш», — жаданого твого, якого ти так сильно любиш; «Ісаака», — якого сподіваєшся мати своїм спадкоємцем, від якого Я обіцяв розмножити твоїх нащадків і розмножити так, що їх численність зрівняється із безліччю зірок і піском на березі моря. Отже, саме цього сина візьми «і піди в землю Моріа, і там принеси його у всепалення на одній із гір, про яку Я скажу тобі». Для мене дивним є навіть те, як тільки міг праведник вислухати такі слова. Саме цього сина, говорить Бог, такого жаданого для тебе, принеси Мені у всепалення на одній із гір.
Що ж праведник? Він не збентежився духом, не завагався в думках, не здивувався при такому дивному повелінні, не став міркувати чи роздумувати сам із собою: що це означає? Той, Котрий понад усякі очікування дарував мені помічника, зі Свого людинолюбства оживотворив омертвілу утробу
Сарри, тепер, коли син мій уже вихований, виріс і знаходиться у квітучому віці, Він велить мені умертвити моє дитя й принести у всепалення? Той, Хто недавно сказав мені: «У ньому наречеться тобі сім’я», — тепер вимагає протилежного? Як же звершаться дані Ним обітниці? Хіба можливо, щоб від підрізаного коріння коли-небудь проросли гілки, чи від зрубаного дерева появилися плоди, чи із висохлого джерела витекли ріки? За людським розумінням цього бути не може. Однак для волі Божої все можливе.
2. Однак нічого такого не подумав цей праведник, але, як вдячний домочадець, він відкинув усяке людське міркування і піклувався тільки про одне: щоб виконати повеління. Він мовби відійшов від людської природи і, поставивши всякий жаль і батьківську любов нижче за повеління Божі, поспішив приступити до їхнього виконання. «Авраам, — говорить Писання, — устав рано-вранці, осідлав осла свого, взяв із собою двох слуг своїх та Ісаака, сина свого; наколов дров для всепалення і, вставши, пішов на місце, про яке сказав йому Бог, на третій день» (Бут. 22, 3). Зверни увагу, як людинолюбний Господь випробовує чесноту праведника навіть віддаленістю місця. Уяви собі, що повинен був витерпіти праведник упродовж трьох днів, роздумуючи сам у собі про дане йому повеління, — про те, як він повинен власними руками заколоти такого улюбленого сина, і водночас не маючи змоги будь-кому сповістити про це. Тож подивуйся його боголюбивій і мудрій душі.
Розуміючи всю важливість цього Божого веління, він рішуче нікому не відкриває його: ані рабам, ані самому Ісааку, але сам звершує цей подвиг і залишається незламним, мов адамант, виявивши всю мужність свого духу, не надто роздумуючи, а із цілковитою готовністю підкоряючись Божому велінню. Після прибуття до зазначеного місця, «Авраам звів очі свої, — говорить Писання, — і побачив те місце здалеку. І сказав Авраам слугам своїм: ви залишіться тут з ослом» (Бут. 22, 4-5). Зверни увагу і тут на велику розсудливість праведника: він хотів приховати (свій намір) навіть від своїх слуг, у всьому виявляючи щиру ретельність і рішучу готовність виконати волю Божу. Він знав, що ця справа була новою й надзвичайною і що раніше ніхто не робив чогось подібного, а тому приховує це від рабів і, залишаючи їх з ослом, говорить: «Ви залишіться тут з ослом, а я і син підемо туди і поклонимося, і повернемося до вас» (Бут. 22, 5). Він говорив це, не знаючи, що так буде, але провіщував, імовірно, сам того не знаючи. А слугам, звичайно, говорив так для того, щоби приховати від них цю справу й змусити залишитися на тому місці.
Далі праотець пішов із сином. «І взяв Авраам дрова для всепалення, і поклав на Ісаака, сина свого; взяв у руки вогонь і ніж, і пішли обоє разом» (Бут. 22, 6). Яка мужність духу! Яка сила волі! «І поклав, — говорить Писання, — на Ісаака дрова для всепалення», а сам узяв ніж і вогонь, і пішли обоє (із сином) разом. Якими очима дивився він на свого сина, який ніс дрова, на яких він незабаром мусить принести його у всепалення? Як його руки могли тримати вогонь і ніж? І тоді, як у руках він ніс вогонь чуттєвий, внутрішній вогонь палив його серце і розтрощував усякі помисли (що виникали в ньому), збуджуючи в ньому рішучість здолати (це випробовування) любов’ю до Бога і змушуючи думати, що Той, Хто дав йому можливість стати батьком навіть понад силу людської природи, може й тепер учинити те, що перевищує людський розум. Тож поглянь, як ще раніше вогню чуттєвого в ньому поступово розгорався вогонь внутрішній і обпікав душу праведника.
«І почав Ісаак, — йдеться в Писанні, — говорити Аврааму, батькові своєму, і сказав: батьку мій!» (Бут. 22, 7). Одного цього слова було досить, щоби потрясти всю внутрішність праведника. «Він відповів: ось я, сину мій». Ти називаєш батьком того, хто трохи згодом буде вже бездітним; і я називаю своїм сином того, хто незабаром має зійти на жертовник, кого я сам буду заколювати власними руками. Син говорить:
— Ось ти несеш вогонь, а я дрова. А де жертва, призначена для приношення (Богові); «де ж агнець для всепалення?»
Уяви собі тут усі муки праведника, — як він міг переносити те, що чув; як міг відповідати синові, як не завагався духом, як міг приховати від сина і не відкрити майбутньої справи? Але з непохитною думкою і з мужністю духу він відповідає синові: «Бог угледить Собі агнця для всепалення, сину мій» (Бут. 22, 8). Поглянь і тут, як він знову передвіщає майбутнє, сам того не знаючи. Такою відповіддю він думав приховати від Ісаака істину. Але цими словами він на деякий час заспокоїв сина, а сам у цей час терпів ще більшу, найсильнішу скорботу, роздумуючи над цими словами, зважаючи і на тілесну вроду сина, і на душевну красу, на його слухняність, привабливість і на самий його квітучий вік. «І йшли далі обоє разом. І прийшли на місце, про яке сказав йому Бог» (Бут. 22, 8-9). Прийшли, говорить Писання, на високу гору, яку Бог показав йому, «і влаштував там Авраам жертовник». Знову я дивуюся мужності праведника, — як він міг влаштовувати жертовник, як вистачило в нього для цього сил, як не впав духом від внутрішніх страждань? Але ось він і жертовник спорудив, і дрова на нього поклав, «і, зв’язавши сина свого Ісаака, поклав його на жертовник. І простяг Авраам руку свою, і взяв ніж, щоб заколоти сина свого» (Бут. 22, 9-10).
3. Не залишаймо, улюблені, цю розповідь без уваги, а подумаємо, як душа праотця не покинула тіло, як вистачило в нього сил власними руками зв’язати й покласти на дрова улюбленого, дорогого його серцю, єдинородного сина. «І простяг, — говорить Писання, — Авраам руку свою, і взяв ніж, щоб заколоти сина свого». О боголюбива душа! О мужній дух! О сильна любов! О розум, який перемагає людську природу! Узяти ніж, «щоб заколоти сина свого». Але кому тут більш дивуватися й чудитися? Чи мужньому духу праотця, чи покірності сина? Він не втік, не засмутився вчинком свого батька, а підкорився, віддався його наміру і безмовно лежав на жертовнику, мов агнець, очікуючи удару від руки батька.
Коли вже все було приготовлене і нічого більше не залишалося, тоді благий Господь, бажаючи показати, що Він дав йому таке повеління не для справжнього заколення сина, а для виявлення всієї чесноти праведника, виявляє нарешті і власне людинолюбство, увінчуючи його за сам вияв волі, тобто саму рішучість праотця приймає як дійсно принесену жертву. «Але ангел Господній, — говорить Писання, — заволав до нього з неба і сказав: Аврааме! Аврааме!» (Бут. 22, 11). Як тільки Бог побачив, що праведник готовий виконати Його волю і вже приступає до заколення сина, тоді й волає до нього з неба: «Аврааме! Аврааме!» Ось і тут використане повторення (імені), щоби затримати ревність праведника і цим вигуком зупинити руку праотця, вже підняту на заколення сина. «Він сказав: ось я. Ангел сказав: не здіймай руки твоєї на отрока і не роби з ним нічого, тому що тепер Я знаю, що боїшся ти Бога і не пожалів сина твого, єдиного твого для Мене» (Бут. 22, 12).
«Не здіймай, — говорить, — руки твоєї на отрока». Я дав Своє веління не для того, щоби воно насправді було звершене, Я бажаю не того, щоб ти заколов свого сина, а щоби для всіх стала очевидною твоя слухняність. Отже, «не роби з ним нічого». Я задовольняюся самим твоїм волевиявленням і за це увінчую й прославляю тебе. «Тому що тепер Я знаю, що боїшся ти Бога». Поглянь, яка поблажливість у цих словах. Що ж? Хіба раніше Господь не знав доброчинності праведника і побачив її тільки тепер? Ні, не те Він говорить, начебто тільки тепер Сам побачив. А що?
— Нині, — каже, — ти всім показав, наскільки маєш щирий страх перед Богом. Я, звичайно, знав Свого раба; але те, що нині звершене тобою, стане предметом повчання і для сучасників, і для майбутніх поколінь. Нині ти показав усім, як боїшся Бога і ревно виконуєш Його веління. «І не пожалів сина твого, єдиного твого для Мене». Ти не пожалів для Мене сина, який для тебе настільки дорогий, якого ти так щиро любиш, — заради Моєї вимоги, заради веління, даного Мною, але Моє веління поставив вище за любов до свого сина. Зате візьми свого сина знову до себе. Адже я обіцяв тобі розмножити нащадків від твого сім’я. Тепер іди, увінчаний за слухняність. Я навіть один добрий вияв волі вважаю гідним увінчання і (добрі) наміри нагороджую, і нехай насправді збудеться те, що ти сказав своїм слугам та Ісаакові. Ти обіцяв їм: «Поклонимося і повернемося до вас» (Бут. 22, 5). Так і буде. А на питання: «Де ж агнець для всепалення?», — ти відповів: «Бог угледить Собі агнця для всепалення» (Бут. 22, 8). Тож поглянь довкола себе і побачиш провіщеного тобою агнця, його і принеси у всепалення замість сина.
«І підвів Авраам очі свої, і побачив: і ось позаду баран, що заплутався у гущавині рогами своїми. Авраам пішов, узяв барана і приніс його у всепалення замість Ісаака, сина свого» (Бут. 22, 13). Я бачив, говорить Бог, благочестя в серці твоєму: ось і приготував тобі те, про що ти попередньо сказав синові. «І взяв (Авраам) барана і приніс його у всепалення замість Ісаака, сина свого». Чи бачиш людинолюбство Боже? І жертва звершена, і праотець виявив побожність душі своєї, отримав вінець за свій єдиний (добрий) намір і, взявши назад сина, повернувся із незліченними вінцями.
А все це було провіщенням хреста Христового. Тому й Христос говорив юдеям: «Авраам, отець ваш, був би радий побачити день Мій; і побачив, і зрадів» (Ін. 8, 56). Як же побачив людину, яка жила за стільки років? У прообразі, у тіні. Як тут барана принесено замість Ісаака, так і словесний Агнець принесений у жертву за весь світ. Істина мала бути провіщена в тіні. Поглянь же, улюблений, як насправді все було провіщене в тіні. Там син єдинородний, і тут Єдинородний. Там улюблений і істинний (син), і тут улюблений і Єдиносущний Син, як говорить і Бог Отець: «Це є Син Мій Улюблений, у Ньому Моє благовоління» (Мф. 3, 17). Ісаак був принесений у всепалення батьком, і Христа віддав Отець, про що викликує Павло, кажучи: «Той, Який Сина Свого не помилував, а видав Його за всіх нас, як з Ним не дарує і нам усього?» (Рим. 8, 32). Тут (явилася) тінь, а згодом відкривається істина, незрівнянно прекрасніша — Жертвою за весь світ принесений словесний Агнець. Він очистив весь світ. Він звільнив людей від омани і привів до істини. Він зробив землю небом, не змінивши природу стихій, а встановивши між земними людьми небесне життя. Він знищив усяке служіння демонам. Завдяки Йому люди вже не поклоняються камінню й деревам, і ті, які обдаровані словом, не вшановують бездушних (ідолів). Знищено всяку оману, і світло істини осяяло весь світ.
4. Бачиш перевагу істини? Бачиш, де тінь і де істина? «І нарік, — говорить Писання, — Авраам ім’я місцю тому (Єгова-іре) Господь угледить. Тому і нині говориться: на горі Господь явився» 3 (Бут. 22, 14). Зверни увагу на побожні почуття праведника: як він кожного разу дає назви місцям, на яких трапилися події. Бажаючи в самій назві цього місця увічнити, ніби на якомусь мідному стовпі, те, що на горі було відвідання Боже, Авраам нарік ім’я тому місцю, як говорить Писання: «Господь явився». Достатньо (здається) було для праведника тієї нагороди, що він й Ісаака повернув собі живим, і сподобився великої похвали в словах (Господа): «Тепер Я знаю, що боїшся ти Бога».
Але щедрий Бог, дари Якого і благодіяння завжди перевищують наші сприйняття, і тепер обсипає Своїми щедротами праведника і, відплачуючи йому нагороди за нагородами, знову говорить: «І вдруге викликнув до Авраама ангел Господній з неба і сказав: Собою клянуся, говорить Господь, що, оскільки ти зробив це діло і не пожалів сина твого, єдиного твого для Мене, то Я, благословляючи, благословлю тебе і, примножуючи, примножу сім’я твоє, як зірки небесні і як пісок на березі моря; й оволодіють нащадки твої містами ворогів твоїх; і благословляться у сімені твоєму всі народи землі за те, що ти послухався голосу Мого» (Бут. 22, 15-18). Тому що ти виконав, говорить, веління Моє і вповні виявив свою слухняність, то слухай: «Собою клянуся, говорить Господь». Зверни увагу на поблажливість Божу: «Собою, — говорить, — клянуся», щоб ти був упевнений, що все, сказане Мною, неодмінно звершиться. Як люди, підтверджуючи свої обіцянки клятвою, надають їм більшої надійності і цим заспокоюють тих, котрі отримують обіцянки, так і Господь, застосовуючи людський звичай, говорить: «Собою клянуся, що, оскільки ти зробив це діло і не пожалів сина твого, єдиного твого для Мене». Зверни увагу на людинолюбство Господа. «Не пожалів, — говорить, — сина твого, єдиного твого для Мене», і водночас Сам повертає його (сина) живим.
Не дивися тут, улюблений, на кінець події, а вникни в душевний настрій, з яким праотець беззаперечно виконував веління. А що стосується виконання, то праотець уже червонив свою руку кров’ю, вже торкався ножем грудей свого сина й насправді приносив жертву. Тому й Господь відплачує за це праведникові похвалою так, ніби жертва насправді була принесена, і говорить: «Не пожалів сина твого, єдиного твого для Мене». Але якщо ти не пожалів його заради Мого веління, то Я пожалів його заради твоєї слухняності. Нагородою за таку слухняність Я, «благословляючи, благословлю тебе і, примножуючи, примножу сім’я твоє». Зверни увагу на щедрість благословення. Це означає: Я ще більше примножу сім’я твоє. Син, заколений у твоєму намірі, поширить твоїх нащадків до такої безлічі, що вони зрівняються із кількістю зірок та піску, «і благословляться у сімені твоєму всі народи землі за те, що ти послухався голосу Мого». Усе це, говорить, буде дароване тобі за твою велику слухняність.
Чи не можемо і ми отримати такі ж незліченні блага, якщо будемо виявляти слухняність Господу, коритися Його велінням і, подібно до праотця, не випробувати Його повелінь, а, як слухняні раби, тільки виконувати їх, а всякі судження щодо повелінь передавати Самому Господу? Якщо так привчимо себе, тоді й ми зможемо виявляти таку ж слухняність, як праотець, й одержати такі ж вінці. Як же ми виявимо свою слухняність? Якщо будемо насправді виконувати Його заповіді. «Бо не слухачі закону, — говорить Писання, — праведні перед Богом, але виконавці закону виправдані будуть» (Рим. 2, 13). Та й яка нам користь, якщо ми щодня будемо слухати (про заповіді Божі), а щодо виконання їх будемо байдужими? Тому закликаю всіх: поспішаймо до добрих справ, — бо інакше спастися неможливо, — очистімо свої гріхи і так сподобимося милосердя від самого Владики через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим і Животворчим Духом слава нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Бесіда 46 | Зміст | Бесіда 48
- Обітниця про те, що в Ісаакові наречеться Авраамові сім’я; вона була дана востаннє під час вигнання Агарі й Ізмаїла з дому Авраама. [↩]
- Переклад за церковнослов’янським текстом. [↩]
- Переклад за церковнослов’янським текстом. [↩]
