Бесіда 46
Сарра буде годувати дітей грудьми?
Бо в старості його я народила сина (Бут. 21, 7)
1. Будемо, улюблені, й сьогодні продовжувати вчорашню бесіду і знову запропонуємо вам духовну трапезу, щоби ви ще раз побачили те, про що і вчора слухали: невимовне піклування й поблажливість благого Бога, а з іншого боку, — велику слухняність праотця та його душевний настрій. Ви бачили, як народження Ісаака втішило Сарру. «І сказала Сарра, — говорить Писання: — Сміх зробив мені Бог; хто не почує про мене, зрадіє зі мною» (Бут. 21, 5-6).
— Всякий, — каже, — хто почує про це, буде радіти разом зі мною. Великий дар посланий мені від Бога, він перевершує людську неміч. Хто, — каже вона, — не здивується, бачачи, як я годую молоком від своїх грудей, перебуваючи вже у глибокій старості й будучи до цього часу безплідною?
І мовби сама захоплюючись і дивуючись цій події, Сарра додає: «Хто сказав би Аврааму: Сарра буде годувати дітей грудьми? Бо в старості його я народила сина» (Бут. 21, 7). Оскільки ця подія була вищою за природу, тому Сарра й говорить: «Хто сказав би?» Тобто: хто міг би таке подумати? Хто би міг уявити собі це? Який розум у змозі осягнути, це? Якої мудрості потрібно для того, щоби досконало пояснити те, що сталося? Не настільки дивним є те, що в пустелі з каменя потекли джерела води, коли Мойсей ударив по ньому жезлом, як те, що з утроби, яка вже омертвіла, народилося дитя й появилися потоки молока. Щоби для всіх очевидною була правдивість народження і щоби всіх, як сучасників, так і нащадків, які почують про це, переконати в чуді, Сарра сама годує дитя, приймає на себе труд вигодувати його власним молоком і говорить: «Хто сказав би Аврааму: Сарра буде годувати дітей грудьми?» Хіба не це новина: дарована мені дивна втіха понад усяке очікування — я народила сина в старості моїй? Що означає «в старості його я народила сина»? Означає: крім безпліддя, самий вік був уже таким, що потрібно було відмовитися від усякої надії на народження. Але Господь, усунувши всі ці перешкоди, дарував мені і народження сина, і джерело молока.
Розглянемо тепер наступні події. Коли закінчився час годувати молоком, «побачила Сарра, — говорить Писання, — що син Агарі-єгиптянки, якого вона народила Аврааму, насміхається над її сином Ісааком, і сказала Аврааму: вижени цю рабиню і сина її, тому що не успадкує син рабині цієї із сином моїм Ісааком. І здалося це Аврааму дуже неприємним заради сина його» (Бут. 21, 9-11). Зверни тут увагу, улюблений, як Сарра знову не терпить зухвалості Ізмаїла і не може спокійно переносити те, щоби син рабині так поводився з Ісааком. І як колись, бажаючи упокорити зарозумілість Агарі, із сильним обуренням вона змусила її втікати, так і тепер, бажаючи на самому початку приборкати домагання Ізмаїла і не маючи змоги спокійно терпіти, щоби син, який народився за благодаттю й дарований самим Богом, перебував разом із сином рабині-єгиптянки, вона говорить Авраамові: «Вижени цю рабиню і сина її, тому що не успадкує син рабині цієї із сином моїм».
Сарра бачила, що й сама вона вже в глибокій старості і праотець уже досяг похилих років (бо вже обоє прожили багато років), і, побоюючись, щоб у випадку їхньої раптової смерті Ізмаїл, за правом народження від праотця, не став домагатися участі в спадщині батька й рівняти себе з Ісааком, тому й говорила: «Вижени цю рабиню і сина її». Нехай, каже, знає Агар, що син рабині не буде мати нічого спільного із моїм сином Ісааком; та й не годиться, щоби син рабині так близько спілкувався із сином господині. Однак Сарра вчинила в цьому випадку не несправедливо, а дуже справедливо, і то настільки справедливо, що й Сам Бог схвалив її слова. А праотець, будучи велелюбним і прив’язаним до Ізмаїла, із невдоволенням сприйняв слова Сарри. «І здалося це Аврааму, — говорить Писання, — дуже неприємним заради сина його». Він не про Агар піклувався, а жаль йому було юнака, який був уже великим.
Зверни увагу тут на надзвичайну поблажливість людинолюбного Бога. Він бачив, що обурення Сарри на рівність між дітьми є звичайним почуттям, властивим людській природі, а водночас і те, що Авраам не міг спокійно перенести вигнання Ізмаїла і рабині (хоч він зі своєї великої лагідності й не суперечив Саррі, однак це здавалося йому «неприємним», тобто тяжким, неприємним і нестерпним). Тому Господь, із властивим Йому людинолюбством, бажаючи укріпити їхній союз єдності, говорить Авраамові: «Не засмучуйся заради отрока й рабині твоєї; в усьому, що сказала тобі Сарра, слухайся голосу її» (Бут. 21, 12). Не приймай, говорить, зі скорботою її слів, а в усьому, що скаже тобі Сарра, слухайся її.
2. Усе те, каже Бог, що нині говорить тобі Сарра щодо Ізмаїла й Агарі, прийми й послухайся її слів. Не подумай образити ту, котра за всі часи (співжиття з тобою) виявляла таку велику любов до тебе, що не раз, а двічі, щоби врятувати тебе від смерті, жертвувала собою задля твого спасіння і стала для тебе винуватицею такої слави: по-перше, зробила те, що ти з таким багатством вийшов із Єгипту; а потім була причиною того, що ти сподобився такої честі від Авимелеха. Отже, не дозволяй собі починати що-небудь усупереч її словам. І нехай так буде й надалі. «Бо в Ісаакові, (народженому від неї), наречеться тобі сім’я» (Бут. 21, 12), і він буде твоїм спадкоємцем. «І від сина рабині Я породжу великий народ, тому що він сім’я твоє» (Бут. 21, 13). Тож зроби так, як вона говорить тобі, і послухайся її слів.
Поглянь же тепер, як тільки милосердя Боже скріпило їхній союз, який раптом мир, яка єдність оселилися в їхньому співжитті. «Авраам, — говорить Писання, — встав рано-вранці й узяв хліба і міх води, і дав Агарі, поклав їй на плечі й отрока, і відпустив її» (Бут. 21, 14). Зверни знову увагу на велику мудрість праведника й на те, як він у всьому виявляє благочестивий настрій. Коли він почув слова Сарри: «Вижени цю рабиню і сина її», — це було для нього неприємним, бо він відчував любов до Ізмаїла. Але коли й Господь повелів те ж саме, то він негайно виконав те, що було велено, і забув про свою природну любов. Він знав, що як тільки велить Бог, тоді всяка пристрасть повинна зникнути, бо Той, Хто велить, є Господом природи.
Отже, рабиня, говорить Писання, взявши хліби й міх води, «пішла» з отроком. Але поглянь знову, як через Боже благовоління до праведника і вона сподобилася піклування звище. Вигнана (Авраамом), Агар блукала по пустелі і, залишившись без води, ніде не знаходила для себе жодної втіхи. «І вона, — говорить Писання, — залишила отрока під одним кущем» (Бут. 21, 15). Серце її розривалося від скорботи й любові до сина, і ось вона «пішла, сіла, — сказано, — віддалік на відстані одного пострілу із лука. Бо вона сказала: не хочу бачити смерті дитини. І вона сіла на відстані навпроти нього, і підняла крик, і плакала» (Бут. 21, 16). Але милосердний і людинолюбний Бог, піклування Якого про нас перевершує всяку любов батька й матері, «почув голос отрока звідти, де він був» (Бут. 21, 17), змилосердився над отроком й умилосердився над стражданнями Агарі. Він допустив їй тільки відчути свою самітність і тут же дарував їй Свою допомогу. «І ангел Божий з неба, — говорить Писання, — закликав до Агарі і сказав їй: що з тобою, Агар? Не бійся; Бог почув голос отрока звідти, де він знаходиться. Встань, підніми отрока і візьми його за руку, тому що Я породжу від нього великий народ» (Бут. 21, 17-18).
О, Який людинолюбний Господь! Він не знехтував нею, хоч вона й була рабинею. Але, відповідно до Своєї обітниці праотцю, від сім’я якого народився Ізмаїл, Він сподобляє й Агар Свого настільки великого піклування й говорить: «Що з тобою, Агар? Не бійся; Бог почув голос отрока… Встань, підніми отрока і візьми його за руку, тому що Я породжу від нього великий народ».
— Не печалься, — каже, — від того, що ти вигнана з дому, бо про твого сина Я буду так піклуватися, що й він буде мати численне потомство.
«І Бог відкрив, — сказано, — очі її» (Бут. 21, 19), але не тому, начебто вона досі була незрячою, а тому, що й відкриті очі не приносили їй користі без одкровення звище. Тому, коли Бог хотів виявити їй Своє піклування про неї, «відкрив, — сказано, — очі її», тобто явив Своє одкровення їй, несвідомій, воскресив її дух, показав їй шлях, так що вона побачила й місце, де протікали потоки води. «І вона побачила, — говорить Писання, — колодязь із водою живою, і пішла, наповнила міх водою й напоїла отрока» (Бут. 21, 19). Господь показав їй шлях у непрохідних місцях. І коли вона перебувала в такому безпорадному становищі, не маючи жодної надії на спасіння, Він виявив їй Своє милосердя і водночас утішив її, виявивши Своє піклування щодо юнака. Так, хоч би ми знаходилися в пустелі, хоч би серед крайніх прикрощів, хоч би не мали жодної надії на спасіння, але як тільки Бог захоче (допомогти нам), для нас уже не буде потрібна нічия допомога, бо єдина Божа допомога подасть нам усе. Якщо ми отримаємо Його благовоління, то нас ніхто не здолає, і ми будемо вище за все.
«І Бог, — говорить Писання, — був з отроком; і він виріс, і став жити в пустелі» (Бут. 21, 20). Так, коли ми здобули благовоління Боже, тоді, хоч би знаходилися в пустелі, ми будемо жити безпечніше за тих, які живуть у містах, бо допомога Божа є найбільшим захистом і нездоланною стіною. А щоби зрозуміти, як саме той, хто знаходиться в пустелі, може перебувати в більшій безпеці, ніж той, хто живе в містах і має неабияку поміч від людей, згадаймо, як Давид, мандруючи з місця на місце й проводячи життя як мандрівник, був під захистом небесної правиці. І навпаки, Саул, який перебував у місті, водив із собою стільки війська і мав зброєносців та охоронців, щодня тремтів і боявся нападу ворогів. Той — самотній, не маючи біля себе нікого, не мав потреби в людській допомозі; а цей, будучи в діадемі й носячи багряницю, потребував його допомоги — цар потребував пастуха, одягнений у діадему — незнатного чоловіка (1 Цар. 17 розд.).
3. Однак, якщо бажаєте, то почнемо слово дещо спочатку, щоби, більш конкретно уявивши всі ці події, ми переконалися, що немає нікого сильнішого за того, хто захищений небесною допомогою; і немає нікого більш немічного за того, хто позбавлений цієї допомоги, хоч би він був оточений безліччю війська.
Давид був ще дуже молодим і через неповноліття жив у домі батька. Та коли вже прийшов час відкритися його чеснотам, то, отримавши наказ від батька відвідати своїх братів, послухався його й відправився до них. Прийшовши таким чином для побачення з ними, він довідався, що має бути битва з іноплемінником Голіафом, що весь народ єврейський разом із Саулом охоплений страхом, і сам цар опинився перед небезпекою втратити все. Тоді Давид спочатку хотів тільки побачити це нове й дивне видовище, як одна людина зважилася стати проти цілих тисяч. Але брати, не терплячи мужності його духу, стали заздрити йому й говорили:
— Чи ти тільки для того прийшов, щоб дивитися на бій (1 Цар. 17, 28)? Отже, ти прийшов не для побачення з нами?
Поглянь на його розсудливість і велику лагідність. Він не говорить їм нічого зухвалого й грубого, але, втихомирюючи їхній запал і приборкуючи заздрість, відповідає: «Чи не слова це?» (1 Цар. 17, 29).
— Хіба ви не бачите, що я не взяв навіть зброї і не стаю у військовий стрій? Я просто хотів тільки подивитися і довідатися, звідки в цього чоловіка така безмірна гордість. «Бо хто цей необрізаний филистимлянин, що так ганьбить воїнство Бога Живого?» (1 Цар. 17, 26).
Далі, слухаючи його до краю зухвалі слова й бачачи, як усі, хто був із Саулом, уражені невимовним страхом, говорить: «Що зроблять тому, хто вб’є цього филистимлянина?» (1 Цар. 17, 26). І виявивши такими словами велику мужність своєї душі, всіх здивував. Саул, довідавшись про це, закликає до себе юнака, який не знав нічого, крім пастушого заняття, і, бачачи його (малий) ріст, виявляє до нього зневагу. Але, почувши від нього, як він справлявся з ведмедями, коли вони нападали на його отари (не марнославство спонукало цього славного мужа розповісти про це, а необхідність, щоб і в Саула вдихнути мужність і звернути його увагу не на зовнішню немічність, а на віру, заховану всередині, і на поміч звище, з якою він, юнак, був сильнішим за мужів, беззбройний — за озброєних, пастух — за воїнів), — побачивши, кажу, в цьому мужність його духу, цар хотів одягнути його у власну (царську) амуніцію. Але він, узявши на себе цю зброю, не міг навіть втримати її. А це сталося для того, щоби яскравіше відкрилася сила Божа, діяла через нього, і щоб наслідки не були приписані силі зброї. Та оскільки одягнений у зброю відчував тягар, тому й скинув її, а взяв тільки пастушу торбу й декілька каменів, і з цим вийшов проти тієї втіленої вежі 1.
Чужоземець, зважаючи зі свого боку на немічність його віку, насміхається над праведником і насамперед нападає на нього словами, мов на безсилого отрока. Саме коли він побачив, що Давид виступає проти нього з пастушою сумою і несе із собою тільки каміння, то почав говорити йому майже так:
— Ти, напевно, думаєш, що знову приставлений до овець і ганяєш яких-небудь собак? І ти, начебто в погоні за якоюсь собакою, зважуєшся з такою зброєю на битву зі мною? Ось ти зараз на досвіді пізнаєш, що тобі потрібно битися не зі звичайною людиною.
Вимовляючи настільки гордовиті слова, він поспішно наступав, потрясав своєю військовою зброєю, підносячи її. Отже, один виступав на боротьбу, будучи впевненим у силі зброї, а другий захищав себе вірою й небесною допомогою. Давид зі свого боку насамперед словами упокорює зарозумілість іноплемінника й говорить йому:
— Ти йдеш проти мене з мечем і списом і думаєш перемогти власного силою; а я (йду) в ім’я Господа Бога.
Сказавши це і взявши з пастушої торби один камінь, він ніби справді хотів прогнати якогось собаку, що нападає на отару, кинув камінь пращею і, вразивши Голіафа в обличчя, відразу повалив його (на землю). І негайно, схопивши його меч, відтяв йому голову, приніс її до царя і так поклав кінець війні. Отже, через нього і цар знайшов для себе спасіння, і все його військо зітхнуло вільно. Варто було подивитися на цю дивну й надзвичайну справу, як озброєний був уражений беззбройним, досвідчений у військовій справі упав від (руки) чоловіка, який не знав нічого, крім пастушого життя. Чому ж так сталося? Тому, що Давид був укріплений небесного допомогою, а Голіаф був позбавлений її, а тому й потрапив до рук Давида.
Але поглянь далі, які безрозсудні дії робить пристрасть заздрості. Коли цар побачив, що праведник насолоджується великою славою і що радісні діви викликують: «Саул переміг тисячі, а Давид — десятки тисяч» (1 Цар. 18, 7), то не витерпів спокійно таких слів (хоч насправді йому приписували більше, ніж Давидові), але, будучи подоланий заздрістю, почав відплачувати злом людині, яка зробила йому добро, і того, кого належало вважати спасителем і благодійником, мав намір навіть убити. О крайнє божевілля! О верх нерозсудливості! Того, хто зберіг йому життя і все його військо звільнив від люті іноплемінника, він став після цього підозрювати, як ворога, і, ніскільки не пам’ятаючи про благодіяння, яке зовсім недавно йому виявлене, піддавшись пристрасті, затьмарив свою свідомість заздрістю, наче якимсь сп’янінням, і став дивитися на благодійника, як на ворога.
4. Таким є зло від цієї пристрасті: вона насамперед шкодить саме тому, в кому зароджується. Як черв’як, що зароджується в дереві, насамперед поїдає саме дерево, так і заздрість насамперед руйнує саме ту душу, яка породила її в собі. А для того, кому заздрить, робить не те, чого бажав би йому, а зовсім протилежне. У діях заздрості ти дивися не на початок, а на кінець, і візьми до уваги те, як сама злоба тих, котрі заздрять, приносить тільки велику славу тим, які зазнають їхньої заздрості. Бо ті, котрі страждають від заздрості, прихиляють собі на допомогу Бога і користуються сприянням звище, а той, хто заздрить, будучи позбавленим благодаті Божої, легко потрапляє до рук усіх. Той, хто поневолений власною пристрастю, мовби руйнує сам себе скоріше за всяких зовнішніх ворогів і, ніби будучи з’їдений невидимими зубами, виснажується сам у собі й, так би мовити, занурюється в безодню.
Знаючи це, закликаю вас, будемо тікати від цієї згубної пристрасті і всіма силами викидати її зі своєї душі. Це найбільш згубна пристрасть зі всіх пристрастей і шкодить саме нашому спасінню. Це — винахід самого диявола. Тому й Премудрий говорить: «Заздрістю диявола ввійшла у світ смерть» (Прем. 2, 24). Що означає «заздрістю диявола ввійшла у світ смерть»? Це означає: коли той злий звір побачив першу створену людину безсмертною, то зі своєї злості потягнув її до порушення заповіді й таким чином зробив те, що людина зазнала покарання смертю. Отже, заздрість спричинила спокусу, спокуса — злочин, злочин — смерть. Тому сказано: «Заздрістю диявола ввійшла у світ смерть». Чи бачиш, яке зло від цієї пристрасті? Нагородженого безсмертям вона віддала смерті.
Але тоді, як ворог нашого спасіння, спонукуваний власною заздрістю, був причиною того, що перша людина, яка була створена безсмертною, зазнала осуду смерті, милосердний і людинолюбний Господь власною смертю знову дарував нам безсмертя, так що ми придбали ще більше, ніж втратили. Диявол позбавив нас раю, а Господь привів на небо; той був причиною нашого осуду на смерть, а Цей дарував нам безсмертя; той позбавив нас райського блаженства, а Цей приготував для нас Царство Небесне. Чи бачиш премудрість твого Господа: як Він саме ту зброю, яку через заздрість диявола було спрямовано проти нашого спасіння, повернув на його ж голову? Причому
Господь не тільки сподобив нас більших благ, (ніж у раю), але й самого диявола віддав нашій владі, сказавши: «Ось даю вам владу наступати на змій і на скорпіонів» (Лк. 10, 19).
Отже, роздумуючи над цим, викиньмо заздрість із нашої душі й піклуймося про придбання Божого милосердя. Воно — наша непереможна зброя, воно — наша найбільша могутність. За його допомогою й Ізмаїл, хоч був ще юним і знаходився в пустелі в особливо скрутних обставинах, був звеличений і нащадками мав численний народ, тому що «Бог був з отроком» (Бут. 21, 20), — говорить Писання. На цьому й завершимо це наше слово.
Тож будемо, благаю вас, нехтувати теперішнім і прагнути духом до майбутнього, Боже милосердя вважати вищим за все й побожним життям здобувати для себе непохитність сподівання, щоб і це життя провести без печалі, й майбутні блага осягнути за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Бесіда 45 | Зміст | Бесіда 47
- Так Святитель виражає велетенський ріст Голіафа. [↩]
