Бесіда 43
1. Як квітучий луг відкриває перед поглядом на собі всілякі та різноманітні квіти, так Божественне Писання показує нам чесноти праведних. Але не для того, щоб ми тільки мимохідь насолоджувалися їхнім ароматом, як (насолоджуємося) ароматом квітів, а для того, щоб ми тут постійно збирали плоди для своєї користі. Там, як тільки візьмемо квіти в руки, вони швидко в’януть і втрачають свою приємність. А тут не так: сприймаючи слухом чесноти праведних і складаючи їх у глибині свого серця, ми можемо повсякчас, якщо захочемо, насолоджуватися їхніми ароматами. Отже, якщо такими є аромати (чеснот) святих, які змальовуються у Божественному Писанні, то відчуймо сьогодні аромат чеснот Лота, щоби вповні пізнати, як спілкування з праотцем (Авраамом) піднесло цього праведника на саму вершину чеснот і як, наслідуючи праотця, він сам насправді виявляє свою гостинність. Але щоб наше слово було більш зрозумілим, краще вислухати самі слова Писання.
«І прийшли, — говорить воно, — ті два ангели в Содом увечері» (Бут. 19, 1). Чому Писання так починає: «І прийшли ті два ангели в Содом увечері»? Після того, як (ангели) були прийняті праотцем і пішли від нього, милосердний і людинолюбний Господь, Який явився тоді в образі людини, із властивою Йому добротою, як ви вчора чули, залишився розмовляти з праотцем, бажаючи всіх нас навчити того, яким безмежним є Його довготерпіння, і якою палкою є любов праотця. У цей час ангели направилися до Содому. Отже, Божественне Писання, йдучи за порядком розповіді, тепер говорить: «І прийшли ті два ангели в Содом увечері» для того, щоб виконати веління (Боже).
Зверни ж увагу на чіткість й уважність Божественного Писання, — як воно вказує нам навіть час, коли (ангели) прийшли, — воно говорить, (що це було) «увечері». Для чого ж вказано час? І чому вони прийшли саме ввечері? Для того, щоби показати нам, якою великою була гостинність Лота. Як праотець, сидячи в полудень (перед входом до намету), спостерігав за тими, хто проходив повз і, так би мовити, ловив їх, вибігав подорожнім назустріч і з великою радістю приймав їх, — так і праведний Лот, знаючи крайнє розбещення содомських жителів, не опускав і вечірньої пори і чекав навіть до цього часу, чи не зустрінеться йому який-небудь скарб і чи не трапиться для нього можливість пожати плоди гостинності.
Воістину, потрібно дивуватися величі чеснот цього праведника, — як він, перебуваючи серед таких беззаконників, не тільки не зробився від того байдужим, але виявив у собі ще більшу доброчинність, і коли всі, так би мовити, неслися по стромовинах, він один серед такої безлічі йшов прямою дорогою. Як же тепер деякі кажуть, що для того, хто живе серед міста, неможливо дотриматися чеснот, що для цього потрібно відійти від світу й перебувати в горах, і що неможливо бути доброчесним чоловікові, який зайнятий управлінням свого дому, який має дружину і заклопотаний дітьми й рабами? Нехай подивляться на цього праведника з його дружиною, дітьми й рабами, як він, живучи в місті, серед таких розбещених і беззаконних людей, сяяв, наче світоч серед моря, і не тільки не згасав, а ще сильніше випромінював світло.
Однак я кажу це не для того, щоб перешкоджати видаленню з міст і забороняти перебування в горах та пустелях, а щоб показати, що для того, хто бажає дотримуватися помірності й бути пильним, ніщо не може перешкодити. Як безтурботному й недбайливому навіть пустеля не може принести жодної користі, бо не від місця залежить досконалість чеснот, а від налаштування душі і вдачі, так тверезому й уважному (щодо себе) ніскільки не зможе зашкодити і перебування серед міста. Я навіть бажав би, щоб доброчесні люди, подібно до цього блаженного (мужа), найбільше жили серед міст. Тут вони служили б закваскою для інших і спонукали б наслідувати їх. Та оскільки це здається важким, то нехай буде хоч так, як я раніше говорив. 1
«Минає образ світу цього» (1 Кор. 7, 31), і коротким є це життя. Якщо нині, ще перебуваючи на поприщі, ми не звершимо подвигів чеснот і не будемо уникати сітей зла, то згодом, хоч і станемо обвинувачувати самих себе, однак все вже буде марним: тоді каяття буде вже даремним. Поки ми знаходимося в цьому житті, доти ще можливо, покаявшись, отримати від цього користь й, очистившись від попередніх гріхів, сподобитися милосердя від Господа. Якщо ж, прогайнувавши цей час (життя), будемо раптом узяті (від нього), то хоч і будемо тоді каятися, однак користі від того вже не отримаємо жодної. А щоб ти переконався у цьому, то послухай, що говорить пророк: «У гробі хто ж буде славити Тебе?» (Пс. 6, 6). І ще: «Людина ніколи не викупить брата свого» (Пс. 48, 8). Там, каже, не буде кому спасти людину, яка гине через власну байдужість, хоч би там був брат, чи батько, чи мати. Але що я кажу: брат, батько і мати? Навіть самі праведники, які отримали велику відвагу (перед Богом), не зможуть тоді допомогти нам, якщо ми тепер будемо віддаватися безтурботності. Якщо, сказано, стане Ной, і Іов, і Даниїл, однак синів своїх і дочок своїх не спасуть (Єз. 14, 18). Зверни увагу на силу цієї погрози і на те, яких праведників (Писання) поставило за приклад. Саме ці праведники у свій час служили для інших посередниками у спасінні. Так Ной, коли страшний потоп покрив весь світ, врятував свою дружину і синів. Подібно Іов був для інших запорукою спасіння. І Даниїл врятував багатьох від смерті, коли жорстокий володар (Навуходоносор), переживаючи деякі надприродні явища, велів умертвити халдеїв, волхвів і чародіїв (Дан. 5, 11).
2. Отже, ми не повинні думати, що так буде й у майбутньому віці, тобто, що доброчесні люди, які мають відвагу перед Богом, зможуть звільнити від майбутніх кар близьких до них людей, які живуть тут у безтурботності. Тому-то Писання для прикладу вказує на згаданих праведників для того, щоби навести на нас страх і навчити після благодаті звище покладати надію щодо спасіння на власні добрі справи, а не розраховувати на чесноти предків чи на дещо інше, залишаючись самим у злі. Якщо маємо доброчесних предків, то треба намагатися наслідувати їхні чесноти. А якби трапилося протилежне і ми походили б від негідних предків, то не потрібно боятися, що від того може бути будь-яка шкода, а тільки потрібно самим докладати старання в подвигах чеснот, і тоді для нас не буде ніякої шкоди. Кожний або звеличується, або засуджується, зважаючи на те, що сам зробив, про що й блаженний Павло говорить: «Щоб кожному одержати згідно з тим, що він робив, живучи в тілі, добре або лихе» (2 Кор. 5, 10); і далі: «Який воздасть кожному за вчинками його» (Рим. 2, 6).
Знаючи все це і відкинувши всяку байдужість, поки ще знаходимося на поприщі, поки ще не завершилося видовище, присвятімо всі свої сили чеснотам; подбаймо про своє спасіння, щоби, звершивши подвиг доброчинності за цей короткий час, отримати за це нагороду в нескінченному віці. Ось і праведний (Лот), хоч жив серед такої безлічі негідних людей і не мав жодного наслідувача своєї доброчинності, а навпаки, ще бачив, що всі насміхаються й знущаються з нього, однак від того не тільки не ослаб у доброчинності, а ще й так засяяв, що сподобився прийняти в себе ангелів; і коли всі загинули, він один зі своїми дочками уникнув тієї кари, яка спіткала місто.
Але повернемося до порядку слова. «І прийшли, — сказано, — ті два ангели в Содом увечері» (Бут. 19, 1). Це вказівка на час з особливою силою виявляє перед нами чесноти праведника: він в очікуванні подорожніх не сходив зі свого місця і з настанням вечора. Він знав, яку користь може тут отримати для себе, а тому й бажав одержати таке багатство, докладав усі зусилля й не відходив навіть після закінчення дня 2. Саме такою є властивість душі полум’яної й уважної: вона не тільки не затримується від виявлення своєї доброчинності будь-якими перешкодами, а навпаки, чим більше перешкод, тим сильніше запалюється, тим сильніше запалює в собі полум’я ревності.
«Лот побачив, — сказано, — і встав, щоб зустріти їх» (Бут. 19, 1). Нехай чують це люди, які проганяють від себе подорожніх, що приходять до них із проханням та великим благанням, і виявляють явну нелюдськість. Поглянь на цього праведника, як він не чекав, поки до нього підійдуть, але, подібно до праотця (Авраама), не знаючи, ким є ці перехожі, а тільки здогадуючись, що вони якісь подорожні, як тільки побачив їх, підхопився і так зрадів, начебто шукав для себе прибутку і знайшов те, що шукав. «Побачив, — сказано, — і встав, щоб зустріти їх, і поклонився лицем до землі» (Бут. 19, 1). Він дякував Богові за те, що Він сподобив його прийняти цих подорожніх. І ось чеснота його душі: він визнав великим Божим благодіянням те, що зустрів цих мужів, і прийняттям їх задовольнив бажання свого серця. Не кажи мені, що це були ангели, а подумай про те, що праведник ще не знав цього і приймав їх, як людей незнайомих, що проходили повз, і керувався тоді у своїх діях саме такою думкою.
«І сказав: господарі мої! Зайдіть у дім раба вашого і ночуйте, й умийте ноги ваші, і встаньте вранці, і підете дорогою своєю» (Бут. 19, 2). Достатньо цих слів, щоби побачити чесноту, яка перебувала в душі праведника. Як не здивуватися його глибокому смиренню й тій полум’яній щирості, яку він виявив у гостинності! «Господарі мої, — говорить він, — зайдіть у дім раба вашого». Їх називає господарями, а себе — їхнім рабом. Уважно вислухаємо, улюблені, ці слова й самі навчімося так чинити. Славний, іменитий господар, який живе в такому багатстві, називає господарями дивних подорожніх, незнайомих, незнатних за виглядом перехожих, нічим не близькими для нього. «Зайдіть у дім раба вашого і ночуйте», — говорить.
— Настав, — каже він, — вечір, тож послухайте мене й перепочиньте після денних трудів, відпочивши в домі раба вашого. Хіба, — каже, — я обіцяю вам щось особливе? «Умийте ноги ваші, (втомлені подорожжю), і встаньте вранці, й підете дорогою своєю». Зробіть же мені цю милість, і не відкиньте мого прохання.
«Але вони сказали, — йдеться далі: — Ні, ми ночуємо на вулиці». Однак праведник, бачачи, що й після такого наполегливого прохання вони відмовляються, не охолонув, не відійшов від свого наміру й не вчинив так, як часто робимо ми. Ми, зазвичай, якщо й захочемо запросити кого-небудь до себе, та як тільки помітимо, що він бодай трохи відмовляється, тут же відступаємо. І так буває у нас тому, що ми робимо це не з уважністю й щирим бажанням, і здебільшого вважаємо себе цілком правими, бо можемо сказати, що свою справу зробили.
3. Що ти говориш: «Зробив свою справу»? Ти втратив здобуток, упустив скарб і начебто зробив свою справу? Тоді зробив би ти свою справу, якби не викинув з рук скарбу, якби не пробіг повз свій здобуток, якби виявив гостинність не тільки на словах заради пристойності. Не так учинив той праведник (Лот). А як? Побачивши, що мандрівники противляться (його бажанню) і хочуть залишитися на вулиці (а це робили ангели для того, щоби ще більше відкрити чесноти праведника й усім нам показати, якою великою була його гостинність), він уже не задовольняється проханням і переконанням їх на словах, а використовує навіть силу. Так і Христос сказав: «Хто докладає зусилля, здобуває» Царство Небесне (Мф. 11, 12). Звичайно, що йдеться про духовне надбання, тоді й наполегливість доречна, й зусилля похвальне. «Він дуже умовляв їх», — сказано (Бут. 19, 3). Мені здається, що він навіть насильно тягнув їх. Після цього, коли подорожні побачили, що праведник зважився так учинити й не відстане, поки не виконає свого наміру, «вони пішли до нього, — як сказано, — і зайшли в дім його. Він зробив їм частування і спік прісні хліби, і вони їли» (Бут. 19, 3).
Чи бачиш, що й тут гостинність відкривається не в багатстві частування, а в багатстві душевної щирості? Примусивши їх увійти до свого дому, він тут же почав виявляти гостинність: сам узявся прислуговувати їм, пропонував їжу, виявляв усяку честь і послуги тим, що прийшли, вважаючи їх за звичайних подорожніх.
«Ще не лягли вони спати, як міські жителі, содомляни, від молодого до старого, весь народ зі всіх кінців міста, оточили будинок і викликали Лота, і говорили йому: де люди, які прийшли до тебе на ніч? Виведи їх до нас; ми пізнаємо їх» (Бут. 19, 4-5). Не пропустімо, улюблені, ці слова без уваги. Звернімо увагу не тільки на все їхнє (содомлян) безумство, що не заслуговує будь-якого прощення, а подумаймо й про те, як праведник, живучи серед таких звірів, так просяяв і виявив настільки велику перевагу в чеснотах, — як він міг терпіти їхнє беззаконня, як не втік із такого міста, як терпів будь-яке спілкування з ними?! Я поясню, як це було. Господь усіх, передбачаючи надмірне безчестя содомлян, улаштував так, що між ними оселився цей праведник для того, щоби він, як найкращий лікар, міг приборкувати силу їхніх злих хвороб. І хоч праведник бачив, що вони вже заражені невиліковними хворобами й не хочуть приймати жодних ліків, усе ж таки не залишив їх. Такою є властивість лікаря: хоч він і бачить, що хвороба не піддається його таланту, однак не перестає виконувати свій обов’язок, щоб, коли згодом зуміє підняти (від хвороби) стражденного, показати силу свого мистецтва; а коли нічого не зможе, то принаймні тим більше буде мати для себе виправдання в тому, що зі свого боку він нічого не опустив, — що тільки міг, те зробив.
Так було і тут. Праведник, незважаючи на те, що жив серед таких людей, залишався праведним і зберігав любов до добра. А вони втратили можливість на будь-яке прощення тому, що не тільки не покинули зло, а все більше й більше примножували його. Зверни увагу, «оточили будинок, — сказано, — від молодого до старого, весь народ». Яка велика злагода в злі, яке сильне прагнення до гріха, невимовна надмірність беззаконня, непрощенний намір! «Від молодого, — сказано, — до старого», — не тільки юнаки, але й у похилому віці, весь народ разом прагнули цього беззаконня. Не соромилися вони відважитися на цю безсоромну й ганебну справу, не подумали про Всевишнє Око, не посоромились і праведника, не пожаліли навіть тих, яких визнавали мандрівниками, які скористалися його гостинністю, а безсоромно, з відкритою, так би мовити, головою 3, вигукуючи безпутні слова, приступили до будинку і, викликавши праведника, говорили йому: «Де люди, які прийшли до тебе на ніч? Виведи їх до нас; ми пізнаємо їх».
Думаю, що побоюючись саме цього їхнього беззаконного наміру й безчестя, праведник і сидів біля дверей свого дому до вечора, щоби не допустити нікого з перехожих, які не знають цього, потрапити в їхні сіті. Поєднуючи в собі із гостинністю й високу цнотливість, праведник піклувався про те, щоби всіх, хто проходив мимо, приймати в себе, і хотів, щоб ніхто не скрився від нього. Так він прийняв і тих (подорожніх), не як ангелів, а як звичайних людей. Але беззаконники, не виявляючи (зі свого боку) бодай чогось подібного, зважились на такі справи, які перевищують будь-які інші злодіяння. Отже, (ангели) хотіли залишитися на вулиці, щоби надати праведникові можливість виявити через них свою гостинність і щоб відкрити перед ним через самі справи содомських жителів, наскільки вони заслуговували тієї кари, що очікувала цих людей, які віддалися настільки надзвичайному беззаконню.
4. Але подивимося далі на велич чеснот праведника. «Вийшов, — сказано, — до них до входу і замкнув за собою двері, і сказав їм:…» (Бут. 19, 6). Зверни увагу, як праведник боїться, як переживає за безпеку мандрівників. Не без причини замкнув він і двері за собою, а тому, що знав безумство й зухвалість содомлян і здогадувався про їхній злий намір. Після цього говорить їм: «Браття мої, не робіть зла» (Бут. 19, 7). О довготерпіння праведника! О глибина смирення! Розмовляти з такими людьми з такою лагідністю — ось істинна чеснота. Безсумнівно, що, бажаючи вилікувати хворого чи напоумити безумного, ніхто не робить цього з гнівом і жорстокістю. Поглянь же, як він називає братами тих, котрі хотіли вчинити такий злочин, бажаючи цим присоромити їх, пробудити їхню совість і відхилити їх від огидного наміру: «Браття мої, — говорить він, — не робіть зла».
— Не замишляйте, — каже, — нічого такого, не затівайте цієї ганебної справи, не спотворюйте саму природу, не вигадуйте протиприродні змішання. А якщо вже хочете задовольнити потяг ваших шалених пристрастей, то я подам вам для цього такий засіб, що ваш злочин буде дещо легшим. «Ось у мене дві дочки, яких не пізнали чоловіки». Вони ще не пізнали, — каже він, — подружнього життя, залишаються недоторканними, саме в квітучому віці, сяють вродою. Я готовий віддати їх усім вам, «робіть з ними, що вам завгодно». Взявши їх, — каже, — вчиніть вашу огидність з ними і задовольніть ваше нечисте бажання, «тільки людям цим не робіть нічого, тому що вони прийшли під дах дому мого» (Бут. 19, 8). Я примусив їх, — говорить, — увійти під дах мій. Отже, щоби беззаконний учинок з ними не був приписаний мені, щоб я не став для них винуватцем образи, то нехай вони будуть звільнені від ваших рук, а ось замість них я даю вам двох моїх дочок.
Яка чеснота в праведника! Вона перевершує всяку гостинність! Хто може гідно звеличити таку любов (до ближнього) цього праведника, який навіть зважився не пожаліти своїх дочок, щоб тільки виявити повагу мандрівникам і врятувати їх від беззаконня содомлян? І ось він навіть дочок своїх віддає, щоб сторонніх подорожніх (знову повторюю), зовсім невідомих йому, врятувати від насильства беззаконників. А ми, часто бачачи наших братів, які падають у саму глибину безчестя і, так би мовити, у щелепи диявола, не хочемо допомогти їм ані бодай словом, ані дещо порадити їм, ані словами напоумити і таким чином врятувати їх від зла й направити до чеснот. Яке виправдання можемо мати ми, коли цей праведник у своєму піклуванні про мандрівників навіть дочок своїх не пожалів, а ми настільки немилосердні до наших (братів), що нерідко вимовляємо ці холодні й сповнені безумства слова: «А що в мене спільного з ним? Що мені до нього?» Що ти говориш, людино? Невже не маєш з ним нічого спільного?
Він брат твій, має таку ж, як і ти, природу, ви живете під владою єдиного Господа, часто споживаєте одну й ту ж Трапезу, маю на увазі духовну й страшну, і ти говориш: «У мене з ним немає нічого спільного» і без милосердя тікаєш від нього, не хочеш подати руки тому, хто впав? Юдеям закон велів не залишати без допомоги худобу, яка впала, яка належить навіть їхнім ворогам. А ти, бачачи брата свого, пораненого дияволом, який упав не на землю, а в глибину гріха, не витягаєш його звідти своїми наставленнями, не подаєш йому зі свого боку жодних наставлень. Не піклуєшся й про те, щоби взяти інших, якщо можливо, собі для помочі, щоби вирвати із щелеп звіра власний орган і повернути йому належну гідність, щоб і ти, коли трапиться, що потрапиш у сіті лукавого демона (чого не дай Боже!), міг мати людей, готових допомогти тобі й звільнити від рук диявола.
Так Павло, бажаючи пробудити галатів до піклування про своїх, говорить: «Пильнуй кожний себе, щоб і ти не був спокушений» (Гал. 6, 1). Він мовби говорить: якщо ти без співчутливості й милосердя будеш проходити повз брата, то, можливо, коли ти впадеш, так само інший пройде повз тебе. А коли ти не хочеш бути залишеним без уваги, якби трапилося тобі впасти, то й сам не зневажай того, хто впав, а виявляй до нього всяку любов і вважай найбільшим благом можливість врятувати брата. Ні в чому немає стільки доброчинності, як у цій справі. Бо коли ти тільки подумаєш, що той, кого ти зневажаєш і залишаєш без уваги, визнаний гідним від твого Господа такої честі, що заради нього Він не відрікся навіть пролити Свою Кров, про що й Павло говорить: «І від твого знання загине немічний брат, за якого помер Христос» (1 Кор. 8, 11), то як після цього не заховаєшся сам (від сорому) у землю? Якщо заради нього Христос пролив навіть Свою Кров, то що особливого зробиш ти, коли виявиш до нього свою прихильність, умовлянням піднімеш того, хто впав, і його душу, яка тоне, а можливо, вже й потонула, піднімеш із глибини зла, допоможеш їй побачити світло чеснот і не повернутися знову до гріховного мороку?
5. Отже, благаю, будемо наслідувати цього праведника і, якби навіть для спасіння ближнього потрібно було потерпіти дещо неприємне, не відмовимося й від цього. Таке терпіння послужить для нас заставою спасіння й дасть нам велику відвагу (перед Богом). Поглянь же, улюблений, на цього праведника, як він виступив проти цілого народу, який виявив таку єдність у злі, і яка надзвичайна мужність виявилася в нього при великій лагідності. Так, він не зміг утихомирити їхню неприборкану несамовитість. І після його слів до них, сповнених дивної лагідності, коли словами, мовби власними руками, він уже віддав їм своїх дочок, що вони говорять йому? «Йди сюди».
О безмірне сп’яніння! О крайнє божевілля! Саме такою є ця зла й неприборкана похіть: як тільки вона візьме верх над розумом, то не залишає в ньому жодного почуття благопристойності, а все огортає пітьмою й мороком ночі. «Йди, — кажуть, — сюди: ось пришлий, і хоче судити? Тепер ми гірше вчинимо з тобою, ніж з ними» (Бут. 19, 9). Зверни увагу, з якою лагідністю звертається до них праведник, і яку зухвалість дозволяють собі вони! Ніби самим дияволом доведені до несамовитості, наче він їх водить, так повстають вони проти праведника й кажуть: «Ось пришлий, і хоче судити?» Ми прийняли тебе, кажуть, як прибульця, а ти став над нами суддею? О крайня безсовісність! Належало б посоромитися, зворушитися настановами праведника, а вони, наче божевільні, які намагаються й самого лікаря уразити, говорять праведникові: «Ми гірше вчинимо з тобою, ніж з ними». Якщо не хочеш, кажуть вони, замовкнути, то знай, що твоє клопотання за них ні до чого більше не приведе, крім того, що вони уникнуть небезпеки, а ти її зазнаєш. «І дуже приступали до людини цієї, до Лота».
Поглянь, яку мужність виявляє праведник і як намагається вистояти проти такої багатолюдності. «І підійшли, — сказано, — щоб виламати двері». Оскільки, виходячи до них і передбачаючи їхню несамовитість, він замкнув за собою двері, тому ось ці негідні, беззаконні люди, не терплячи умовляння від праведника, «дуже приступали» до нього і намагалися навіть виламати двері.
Але тепер, коли вже явно відкрилися і доброчинність праведника, і його піклування про уявних мандрівників, і одностайне прагнення всього цього народу до зла, — тепер, нарешті, відкривають себе й прибульці. Побачивши, що праведник зі свого боку зробив усе (що міг зробити), вони виявляють свою могутність і, коли несамовитість содомлян спричинила проти нього насилля, подають йому допомогу. «Тоді мужі ті, — сказано, — простягли руки свої і ввели Лота до себе в дім, і двері дому замкнули; а людей, що були при вході в дім, уразили сліпотою, від малого до великого, так що вони змучилися, шукаючи входу» (Бут. 19, 10-11). Чи бачиш, як і праведник негайно отримує нагороду за свою гостинність, і беззаконники зазнають гідної кари? «І ввели, — сказано, — Лота до себе в дім, і двері дому замкнули; а людей, що були при вході в дім, уразили сліпотою, від малого до великого, так що вони змучилися, шукаючи входу».
Оскільки був пошкоджений зір їхнього розуму, тому вони зазнають і тілесної сліпоти, щоби знали, що як тільки пошкоджений зір розуму, то й від тілесних очей немає ніякої користі. І як усі вони виявляли єдність у злі, й ані юнаки, ані старці не утримувалися від злого наміру, так усі, як сказано, й були уражені сліпотою, а водночас були позбавлені й сил тілесних. Вони розслабилися в найголовнішій частині (свого єства) — в душі, тому позбавлені і тілесної сили. І ось ті, котрі колись намагалися виламати двері й з багатьма погрозами зверталися до праведника, раптово стали розслабленими, не бачачи навіть дверей, які були в них перед очима. Тоді-то вільно зітхнув праведник, побачивши, ким були ті, котрі прийшли до нього, і яка велика їхня могутність.
«Сказали мужі ті Лотові, — йдеться далі, — хто в тебе є ще тут? Чи зять, чи сини твої, чи дочки твої, і хто б не був у тебе в місті…» (Бут. 19, 12). Ось як вони нагороджують праведника за гостинність і як хочуть дарувати йому спасіння усіх його близьких. Якщо, кажуть, є в тебе хто-небудь у цьому місті, якщо ти кого-небудь пожалієш, якщо знаєш кого-небудь вільного від беззаконня цих людей, то «всіх виведи із місця цього» і з землі цієї, виведи всіх своїх родичів, «тому що ми винищимо це місце» (Бут. 19, 13). Потім вони вказують йому і причину цього, пояснюючи праведникові усе чітко: «Бо великий крик жителів його, — кажуть, — до Господа, і Господь послав нас винищити його». Це те саме, що говорив Бог праотцю (Авраамові): «Крик содомський і гоморрський, великий він» (Бут. 18, 20). І тут сказано: «Бо великий крик жителів його до Господа».
6. Надто велике їхнє беззаконня, й, оскільки хвороба їхня невиліковна і рана не приймає ніяких ліків, тому «Господь послав нас винищити його». Саме це виражав блаженний Давид словами: «Ти твориш духів ангелами Своїми і слугами Своїми — вогненне полум’я» (Пс. 103, 4). Ми прийшли, кажуть вони, винищити всю цю країну (за гріх мешканців, і сама земля зазнає кари). Тож ти вийди звідси. Праведник, почувши це й довідавшись про причину, задля якої прийшли ці на вигляд звичайні люди, а насправді ангели й служителі Бога всіх, «вийшов Лот, і говорив із зятями своїми, які брали за себе дочок його» (Бут. 19, 14).
Але раніше він говорив тим беззаконникам: «Ось у мене дві дочки, яких не пізнали чоловіки». То як же тут сказано: «Говорив із зятями своїми, які брали за себе дочок його»? Не думай, що ці слова суперечать тому, що вже було сказано праведником. У стародавніх був звичай — заздалегідь (до шлюбу) звершувати заручення, і часто ті, що заручалися, жили разом із зарученими в домі їхніх батьків, що й нині буває в багатьох місцях. Оскільки тут уже були заручини, то ось Писання й називає заручених зятями й говорить: «Які брали за себе дочок його», бо в намірі й за взаємною згодою вони вже взяли за себе його дочок.
«І сказав: устаньте, вийдіть із цього місця, бо Господь винищить це місто. Але зятям його здалося, що він жартує» (Бут. 19, 14). Зверни увагу на те, що й вони були в тій же гріховній заквасці. Тому-то Бог, бажаючи скоріше звільнити праведника від споріднення з ними, і не допустив, щоб його дочки вийшли заміж за них. Навпаки, щоби праведник уникнув споріднення з ними, визначив і їх погубити разом з нечестивцями, вивівши його (з міста) з дочками. Почувши від праведника цю страшну погрозу, вони глузували з нього й думали, що його слова — це жарт. Але праведник виконав те, що йому було велено, а оскільки вони вже обручилися з його дочками, то він хотів і їх врятувати від загибелі. Однак вони і цим не напоумились, а залишилися при своїх думках і вже згодом на досвіді переконалися, з якою шкодою для себе відкинули пораду праведника. «Коли, — сказано, — зійшла зоря, ангели почали прискорювати Лота, говорячи: встань, візьми дружину твою і двох дочок твоїх, які в тебе, щоб не загинути тобі за беззаконня міста. І він барився» (Бут. 19, 15-16).
— Не барися, — кажуть, — уже настає час їхньої загибелі. Рятуй же себе, і дружину свою, і двох своїх дочок. А ті, котрі не захотіли послухатися твоєї поради, незабаром загинуть разом з іншими. Не барися ж, щоб і ти не загинув разом з беззаконниками.
І почувши це, Лот, і дружина, і дочки його засумували. «Засумували», — сказано, тобто злякалися, надто перелякався, від такої погрози на них напав неспокій. Тоді ангели, піклуючись про праведника, «взяли, — сказано, — за руку його». Тепер Писання не говорить уже про них, як про звичайних людей, але, оскільки вони хотіли навести кару (на місто), тому прямо називає їх ангелами й говорить: «З милості до нього Господньої, взяли за руку його і дружину його, і двох дочок його» (Бут. 19, 16). Дотиком руки вони підбадьорювали їх, укріпляли їхній дух, щоби страх не відібрав у них силу.
Тому Писання і пояснило: «З милості до нього Господньої». Оскільки, сказано, Господь визнав Лота гідним спасіння, то й ангели, бажаючи укріпити їхній дух, беруть їх за руки й, виводячи їх геть (з міста), сказали: «Спасай душу свою; не оглядайся назад і ніде не зупиняйся в околиці цій; спасайся на горі, щоб тобі не загинути» (Бут. 19, 17).
— Оскільки, — кажуть вони, — ми звільнили тебе від цих беззаконників, то вже й не оглядайся назад і не бажай бачити того, що спіткає їх, а поспішай і йди далі, щоб уникнути кари, яка наводиться на них.
Праведник, побоюючись, що, можливо, не в змозі буде досягти назначеного ангелами місця й зійти на гору, говорить: «Ні, Владико! Ось раб Твій знайшов благовоління перед очима Твоїми і велика милість Твоя, яку Ти зробив зі мною, що врятував життя моє; але я не можу спастися на горі, щоб не застало мене лихо і я не вмер; ось ближче тікати у це місто, воно ж мале; побіжу я туди — воно ж мале, і збережеться життя моє заради Тебе» (Бут. 19, 18-20).
— Ви вирішили, — каже він, — дарувати мені спасіння; але в мене немає сили зійти на вершину гори. Тому виявіть для мене ще більше милосердя й полегшіть мої труди, щоби кара, яка наводиться (на це місто), не наздогнала мене і я не зазнав однакової з ними долі, залишіть для мене це сусіднє місто. Хоч це місто і бідне, і мале, але, врятувавшись у ньому, я зможу згодом там безпечно жити.
«І сказав йому: ось, в угоду тобі Я зроблю і це: не знищу місто, про яке ти говориш» (Бут. 19, 21).
— Я прийняв, — говорить (ангел), — твоє благання і виконаю його; дарую тобі те, що просиш, і для тебе пощаджу те місто. «Поспішай», оселися там і спасайся (Бут. 19, 22). Я нічого не зроблю доти, поки ти не прийдеш туди. «Я не можу, — каже, — зробити справи, доки ти не прийдеш туди». Я піклуюся, — каже, — про твоє спасіння і буду чекати твого прибуття туди, і тоді вже наведу на них (содомлян) кару.
«Сонце зійшло над землею, і Лот прийшов у Сигор» (Бут. 19, 23). Перед сходом сонця він успів до міста, і як тільки вступив до нього, беззаконники зазнали кари. «І пролив, — сказано, — Господь на Содом і Гоморру дощем сірку і вогонь від Господа з неба, і знищив міста ці, і всю околицю цю, і всіх жителів міст цих, і всі рослини на землі» (Бут. 19, 24-25). Нехай не здається тобі, улюблений, дивним таке поєднання слів. Такою є властивість Писання, і (воно) часто так по-простому вживає слова, що й можна бачити в цьому випадку. Сказано: «Пролив Господь дощем сірку і вогонь від Господа з неба», щоб показати цим, що Сам Господь навів цю кару, і що не тільки «знищив міста ці, і всю околицю цю, і всіх жителів міст цих», але й що Він винищив «і всі рослини на землі».
— Оскільки люди, які населяють цю землю, принесли багато плодів беззаконня, то Я, — говорить (Господь), — і земні плоди роблю непридатними для споживання, щоб винищення плодів на цій землі служило для майбутніх поколінь повсякчасним пам’ятником, і щоб її безпліддя нагадувало всім про беззаконня людей, які тут жили.
Чи бачиш, що означає чеснота і що означає порок, і як праведник врятувався, а вони зазнали загибелі, гідної свого беззаконня? Праведник своєю доброчинністю і дочок своїх спас, і не допустив до руйнування міста 4; а ті (беззаконники), навпаки, своїм крайнім беззаконням не тільки себе погубили й були винищені, але й землю свою на майбутнє зробили безплідною. «Дружина ж Лотова, — сказано, — оглянулася позаду нього і стала соляним стовпом» (Бут. 19, 26). Вона чула, як ангели веліли праведникові не оглядатися назад, а бігти якнайскоріше, однак не послухалася й не зберегла цієї заповіді, а тому й одержує кару за своє недбальство.
7. Ми ж, слухаючи цю розповідь, будемо виявляти велике піклування про своє спасіння: будемо уникати наслідування беззаконня содомлян, а навпаки, будемо наслідувати гостинність цього праведника та інші його чесноти, щоби відвернути від себе гнів, що йде звище. Неможливо, звичайно, що неможливо, щоби той, хто зі щирістю відданий доброчинності, не придбав від цього для себе великого скарбу. Саме так і ці праведники, праотець (Авраам) і Лот, сподобилися отримати звище благодать, і, думаючи, що приймають у себе людей, сподобилися прийняти ангелів і навіть Господа ангелів. І ми можемо, якщо захочемо, нині прийняти Його, бо Він Сам сказав: «Хто вас приймає, той Мене приймає» (Мф. 10, 40).
Отже, будемо приймати мандрівників, ніколи не зважаючи на їхню видиму незнатність. Якщо з таким настроєм душі будемо виявляти гостинність, то, можливо, коли-небудь і ми сподобимося прийняти під виглядом людей таких мандрівників, які виявлять у собі достоїнство ангелів. Тільки не будемо цікавитися й розвідувати про них, щоби не втратити скарбу. Ось і блаженний Павло, вказуючи на цих праведників і повчаючи нас, як вони сподобилися прийняти таких мандрівників, говорить: «Гостинності не забувайте, бо через неї деякі, не знаючи, гостинно прийняли ангелів» (Євр. 13, 2). Якраз саме те і є в них особливо величним і дивним, що вони виявили подорожнім послугу, «не знаючи» їх. Отже, з вірою і благоговінням будемо чинити цю справу, щоб отримати і скарби (вічних благ), якими щоб сподобилися насолодитися всі ми за благодаттю й людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Бесіда 42 | Зміст | Бесіда 44
- Тобто ті, котрі бажають, нехай для збереження чеснот віддаляються від світу. [↩]
- Тобто від дверей дому, де очікував на подорожніх. [↩]
- Жителі східних країн постійно ходили з покритою головою. Відкрита голова в них означала нескромність. Тому Святитель, коли говорить, що содомляни приступили до дому Лота з відкритою головою, то цим хоче виразити їхню крайню нахабність і безсоромність. [↩]
- Тобто Сигора, в якому Лот випросив для себе притулок. [↩]
