Бесіда 2
доброчинності, але й хвалити її — це велике благо.
Про те, що Давид здобув більшу перемогу, коли
помилував Саула, ніж тоді, коли подолав Голіафа, і,
вчинивши це, він більше приніс користі собі, ніж Саулу.
Про його виправдання перед Саулом
1. Ви недавно похвалили Давида за терпіння, а я радів за вас через вашу прихильність і любов до Давида. Не тільки старанність і труди заради доброчинності, але й подив та похвала тим, хто трудиться в ній, приносять нам чималу нагороду. Так само не тільки сам гріх, але й схвалення тих, які живуть у ньому, накликає на нас чималу кару і, як не дивно, (кару) набагато тяжчу, ніж та, яку викликають на себе ті, котрі живуть у гріху. А що це правда, показує Павло наступними словами, якими він, перерахувавши всі види гріха й обвинувативши всіх, хто зневажає закон Божий, сказав на додаток і про тих, котрі «знають суд Божий, що хто чинить так, вартий смерті; однак не тільки самі таке роблять, але й тим, що роблять, сприяють. Отже, нема тобі виправдання, всякий чоловіче» (Рим. 1, 32-2, 1). Бачиш, що Апостол сказав так для того, щоби показати, що схвалення тих, які чинять зло, є більш злочинним, ніж саме творіння зла.
Отже, схвалення тих, які грішать, заслуговує набагато більшої кари, ніж саме звершення гріха. І цілком справедливо, оскільки таке схвалення виявляє розбещену душу, яка страждає невиліковною хворобою. Хто, вчинивши гріх, засуджує його, той, все ж таки, згодом може виправитися, а той, хто схвалює гріх, сам позбавляє себе ліків покаяння. Тож Апостол справедливо визнав схвалення гріха більш злочинним, ніж саме звершення гріха.
Отже, як не тільки ті, які чинять зло, але й ті, які схвалюють зло, піддаються однаковій, а то й навіть більш тяжкій карі, так і ті, які хвалять і поважають доброчесних, стають учасниками вінців, які приготовлені для тих. І це можна так само бачити в Писанні. Розмовляючи з Авраамом, Бог говорить: «Благословлю тих, що благословляють тебе, і тих, що лихословлять тебе, прокляну» (Бут. 12, 3). Усякий знає, що так буває і на олімпійських іграх. Тут отримує чимале задоволення від прославляння не тільки борець, прикрашений вінцем, не тільки той, хто докладав трудів і виявив подвиг, але й той, хто звеличує переможця. Тому і я звеличую не тільки цього доблесного мужа (Давида) за його великодушність, але й вас за прихильність до нього. Він боровся, переміг й отримав вінець. А ви, прославивши його перемогу, вийшли з церкви, отримавши чималу частину його вінця. Отже, щоби примножити задоволення і користь, ми запропонуємо вам і решту історії.
Вказавши слова, якими Давид відхилив убивство, священний письменник додав, що він «не дав їм повстати (і вбити) Саула» (1 Цар. 24, 8). Цим він хотів показати і прагнення воїнів убити, і мужність Давида. Багато хто із ворогів, які люблять, вочевидь, чесноти, хоч самі не стануть убивати, однак не наважуються перешкоджати іншим учинити вбивство. Не так зробив Давид. Навпаки, ніби отримавши деяку запоруку, за яку повинен дати звіт, він не тільки сам не доторкнувся до ворога, але й іншим не дав його вбити, і так зробився із ворога найкращим охоронцем і захисником.
Отже, не погрішить той, хто скаже, що Давид був тоді перед більшою небезпекою, ніж Саул. Звичайно, що він пережив немалу боротьбу, всіляко намагаючись врятувати Саула від злого наміру воїнів; і не стільки боявся сам бути вбитим, як боявся, щоби хто-небудь із воїнів, запалившись гнівом, не убив цього чоловіка. Тому він і вдався до такого способу виправдання (Саула). Воїни обвинувачували; обвинувачуваним був той, який спав; виправдовував ворог; Бог був суддею, і Він утвердив рішення Давида. Справді, без Божої допомоги Давид не зміг би здолати несамовитість (воїнів), але на вустах пророка перебувала благодать Божа і надавала його словам силу переконливості. Чимало сприяв цьому і Давид. Оскільки він раніше так виховував їх (воїнів), тому під час боротьби вони виявилися готовими й слухняними. Він начальствував над ними не як вождь над воїнами, а як священик, і та печера була ніби церквою.
Він так проповідував їм, начебто був наділений єпископством, і після цієї проповіді підніс дивовижну і надзвичайну жертву: не тельця поклав на жертовник, не агнця заколов, а те, що набагато цінніше за ці жертви, — приніс Богові смирення і незлобливість, заклав божевільну лють, убив гнів і умертвив «земні члени» (Кол. 3, 5). Сам він став і жертвою, і жерцем, і жертовником, бо приніс у жертву і розум, і незлобливість. І ця незлобливість, і це смирення, і серце, на якому вони були принесені, — все було від нього.
2. Отже, коли (він) приніс цю прекрасну жертву, одержав таку перемогу і не опустив нічого із того, що (було необхідне) для торжества, тоді, нарешті, встав і предмет боротьби — Саул і вийшов з печери, нічого не знаючи про те, що сталося. «Потім встав і Давид і вийшов із печери» (1 Цар. 24, 9). Тепер він дивився на небо вільними очима і радів у цей час набагато більше, ніж тоді, коли подолав Голіафа і відтяв голову чужоземцеві. Звичайно, що і ця перемога була славнішою за ту, і здобич значнішою, і прибуток важливішим, і торжество більш сяючим. Там потрібні були і праща, і каміння, і зіткнення (з ворогом), а тут усе зробив розум, і перемога здобута без зброї, торжество досягнуте без пролиття крові.
Отже, Давид вийшов, несучи не голову чужоземця, а вбиту лють і знесилений гнів. І вніс він цей трофей не до Єрусалима, а на небо, до небесного міста. Тепер зустрічали його з похвальними піснями не хори жінок, а лики ангелів з небес аплодували йому, дивуючись його мудрості й смиренню. Він здобув перемогу, завдавши ворогові безліч ран. Саула він врятував, а істинного ворога, диявола, уразив багатьма ударами. Адже диявол, як ворог світу, ненависник згоди і батько зла, дуже радіє й тріумфує, коли ми віддаємося гніву, сваримося і нападаємо один на одного, і дуже тужить, і засмучується, коли ми зберігаємо мир та злагоду і приборкуємо гнів. Отже, Давид вийшов (з печери) з вінцем не тільки на голові, але й на своїй руці, дорогоцінній, як цілий світ. Як царі за успішну боротьбу часто прикрашають вінком замість голови праву руку борця чи переможця в інших іграх 1, так і Бог увінчав ту руку, яка зуміла зберегти меч чистим, поставити перед Богом зброю, не обагреною кров’ю, і вистояти проти такого напору гніву. Давид не захопив тоді Саулової корони, за те отримав вінець правди; не придбав царської багряниці, за те одягнувся в людську смиренність, яка перевершує природу, — одягом, яскравішим за всякий одяг.
Він вийшов із печери з такою ж славою, з якою три юнаки (вийшли) із печі: їх не спалив вогонь, а його не обпалило полум’я гніву. Юнакам нічого не заподіяв вогонь, який охоплював їх ззовні; а Давид і всередині мав палаюче вугілля, і ззовні бачив диявола, що підпалював піч виглядом ворога, підбурюванням воїнів, зручністю вчинити вбивство, відсутністю тих, хто допоміг би (Саулові), спогадами про минуле, побоюванням за майбутнє, — усе це, звичайно, піднімало більш яскраве полум’я, ніж хмиз, смола, солома та інші речовини, якими розпалювали вавилонську піч. Однак він не запалився і не вчинив нічого такого, що природно було зробити в подібному становищі, а вийшов (з випробовування) чистим. Вигляд ворога ще більш надихнув його рішучістю. Побачивши його сплячим, нерухомим і нездатним нічого зробити, він сказав сам собі: де тепер його гнів, де злість, де ті незліченні злі задуми й підступи? Усе це відійшло і зникло з легким дотиком сну, і цар лежить зв’язаним, хоч ми про це ніскільки не думали і не піклувалися. Дивився він на сплячого і роздумував про загальну для всіх смерть, — адже сон є не що інше, як тимчасова смерть і щоденна кончина.
Тут дуже доречно згадати про Даниїла. Як Даниїл вийшов з рову, перемігши звірів, так і Давид вийшов із печери, здолавши інших, більш лютих звірів. Як того праведника з обох боків оточували леви, так і на цього нападали пристрасті, лютіші за всіх левів: з одного боку — обурення за минуле, а з іншого — страх перед майбутнім. Однак він втихомирив і приборкав того й іншого звіра, повчаючи своїми діями нас, що немає нічого більш нешкідливого, як милувати ворогів, і нічого більш небезпечного за бажання відплачувати і мстити за себе. Ось Саул, який захотів переслідувати Давида, лежав оголеним, беззбройним, залишений усіма, відданий (ворогові), як полонений. А смиренний і завжди поступливий Давид, який не наважився навіть на справедливе переслідування, захопив у свої руки ворога без хитрощів, без зброї, без кінноти, без війська і, що найважливіше, прихилив до себе ще більше благовоління Боже.
3. Не за те, звичайно, я звеличую цього праведника, що він побачив ворога лежачим біля своїх ніг, а за те, що, маючи його у своїх руках, помилував. Те було справою сили Божої, а це — його великодушності. І якими слухняними після цього повинні були бути йому воїни! Яку любов мали відчувати до нього! Якби вони мали по тисячі душ, то чи не віддали б вони охоче всі (душі) за свого вождя, побачивши у змилуванні над ворогом його любов до своїх? Якщо він був смиренним і поблажливим до того, хто образив його, то тим більше міг бути прихильним до своїх доброзичливців. І це було для нього найкращою запорукою безпеки. Однак воїни не тільки стали більш відданими йому, але й стали більш наполегливо боротися з ворогами, побачивши, що своїм помічником вони мають Бога, Який завжди присутній біля їхнього вождя і полегшує всі його справи. І вони корилися Давидові вже не як людині, а як ангелові. Отже, він, перш ніж отримав нагороду від Бога, ще тут отримав більше користі, ніж врятований ним (Саул), і тепер здобув більш славну перемогу, ніж коли б умертвив його. Справді, як би він зміг отримати стільки користі, вбивши ворога, скільки отримав тепер, помилувавши його?
Так і ти, коли захопиш у свої руки того, хто тебе образив, то подумай, що набагато краще і корисніше помилувати його, ніж погубити. Хто погубить (ворога), той і сам буде часто засуджувати себе, і совість буде його мучити, щодня і щогодини дорікаючи йому в цьому гріхові. А хто на деякий час стримається і помилує, той потім веселиться і радіє, відчуваючи радісну надію й очікуючи від Бога нагороди за терпіння. І якщо він колись зазнає деякої небезпеки, то з повним правом буде просити в Бога нагороди, як це випробував на собі Давид, який за помилування цього ворога згодом отримав від Бога великі й дивні нагороди.
Але подивимося на те, що було далі. «Потім, — говорить Писання, — встав Давид, і вийшов із печери, і закричав услід Саулу, говорячи: господарю мій, Царю! Саул оглянувся назад, і Давид упав лицем на землю і поклонився йому» (1 Цар. 24, 9). Це служить честі Давида не менш, ніж спасіння ворога. Не загордитися благодіяннями, вчиненими ближньому, а тим більше не вчинити, як більшість людей, які дивляться на тих, до кого виявили милість, зі зневагою, як на рабів, і високо піднімають перед ними брови, — це ж було справою надзвичайної душі. Так, блаженний Давид не був подібним до них: навпаки, виявивши милість, він був ще більш скромним. А причина була в тому, що жодну із цих добрих діл він не вважав плодом свого старання, а все приписував благодаті Божій. Тому він, який врятував (Саула), сам кланяється врятованому і знову називає його царем, а себе називає рабом, смиряючи перед його гідністю гордість, приборкуючи гнів і викорінюючи озлобленість.
Послухаємо і його пояснення. «Навіщо ти слухаєш слова людей, які говорять: «Ось Давид замишляє зло на тебе»?» (1 Цар. 24, 10). Попередньо письменник сказав, що весь народ був на боці Давида (1 Цар. 18, 16-28), що його любили царські слуги (1 Цар. 18, 22), що і син царя, і все військо стояли заодно з ним (1 Цар. 19, 1). Як же тут говорить, що були люди, які паплюжили (Давида), обмовляли його і дратували Саула? Що Саул гнав праведника не через намови інших, а сам збудив у собі цю ненависть, на це письменник книги теж уже вказував, пояснивши, що заздрість народилася від похвал, а потім з кожним днем зростала (1 Цар. 18, 9-29). Для чого ж тепер Давид перекладає провину на інших, кажучи: «Навіщо ти слухаєш слова людей, які говорять: «Ось Давид замишляє зло на тебе»?» Для того, щоб дати йому нагоду припинити озлобленість.
Так часто роблять і батьки із синами. Коли трапиться так, що в когось з них зіпсується син і наробить багато лиха, то, хоч батько і цілком переконаний, що син сам прихилився до зла, однак часто перекладає його провини на іншого, кажучи: знаю, що це не твій був гріх, інші спокусили тебе і зіпсували, вони у всьому цьому винні. Слухаючи це, син може скоріше, поступово віддаляючись від зла, повернутися до чеснот, бо йому буде соромно і совісно, що він не вартий такої думки про себе. Так учинив і Павло з галатами. Після багатьох і тривалих слів та сильних звинувачень, які висловив їм, наприкінці послання, бажаючи пом’якшити звинувачення з тією метою, щоб вони, трохи відпочивши від викриттів, могли отримати виправдання, ось як він говорить: «Я певен за вас у Господі, що ви не будете мислити інакше; а той, хто бентежить вас, хто б він не був, понесе на собі осудження» (Гал. 5, 10). Так само зробив тут і Давид. Словами: «Навіщо ти слухаєш слова людей, які говорять: «Ось Давид замишляє зло на тебе»? — він показав, що інші дратували (Саула) і бентежили, намагаючись усіляко полегшити для Саула виправдання в його провинах.
Далі Давид, виправдуючись сам, говорить: «Ось сьогодні бачать очі твої, що Господь віддав тебе нині в руки мої в печері; і мені говорили, щоб убити тебе; але я помилував тебе і сказав: «Не підніму руки моєї на господаря мого, бо він помазаник Господа» (1 Цар. 24, 11). Ті обмовляють мене словами, говорить він, а я виправдуюся ділами, спростовую обвинувачення вчинками. Не потрібні мені слова, коли сам результат справ яскравіше за всяке слово може показати, хто вони і хто я, і що донос, учинений на мене, — неправда і наклеп. І в свідки кличу не будь-кого, а саме тебе, мною помилуваного.
4. Але як, скаже хто-небудь, Саул міг бути свідком? Адже коли це відбувалося, то він спав й ані слів не чув, ані самого Давида не бачив, коли він був біля нього і розмовляв з воїнами. Як же відповісти нам, щоби доказ був зрозумілим? Якби Давид поставив свідками людей, які тоді з ним були, то Саул запідозрив би, що це свідчення неправдиве, і подумав би, що вони говорять це, щоб догодити праведникові. А якби він захотів виправдовуватися за допомогою висновків та ймовірностей, то ще менше довіри заслужив би, бо розум того, хто судив, був збентежений. Бо й справді той, хто після стількох благодіянь переслідував людину, яка не заподіяла йому жодної неприємності, як такий зміг би повірити, що скривджений, захопивши у свої руки кривдника, пожалів би його? Люди в більшості судять про інших по собі. Так, той, хто постійно пиячить, нелегко повірить, що є люди, які живуть тверезо. Прив’язаний до розпусних жінок вважає розпусними і тих, хто живе чесно. Злодієві важко повірить, що є люди, які роздають навіть своє. Так і Саул, раз віддавшись гніву, не відразу повірив би, що є людина, яка настільки піднялася над цією пристрастю, що не тільки не завдає нікому образи, а ще й рятує свого кривдника.
Отже, оскільки і розум того, хто судив, був стривожений, і свідки, якби були, то могли би бути запідозреними, тому Давид приготував такий доказ, який мав силу затулити вуста навіть найбільш безсоромних людей. Який же цей доказ? Край одягу. Показуючи його, він говорив: «Подивися на край одягу твого в руці моїй; я відрізав край одягу твого, а тебе не вбив» (1 Цар. 24, 12). Свідок безмовний, але він свідчить голосніше за тих, які мають голос. Якби я, каже, не був близько і не стояв біля твого тіла, то не відрізав би частину від твого одягу. Бачиш, скільки добра вийшло від того, що Давид на початку був обурений? [Священний письменник, вказуючи на обурення Давида, пише, що «Давид встав і тихенько відрізав край від верхнього одягу Саула. Але після цього боляче стало серцю Давида, що він відрізав край від одягу Саула» (1 Цар. 24, 6)]. Якби він не виявив гніву, то ми не побачили б піднесеної душі цього мужа (для багатьох скоріше здавалося б, що помилування виявлене не через великодушність, а через бездушність); тоді він і не відрізав би краю одягу, а не відрізавши, не зміг би нічим переконати ворога. Тепер же, розгнівавшись і відрізавши, він подав безсумнівний доказ своєї дбайливості.
Подавши таким чином істинне і незаперечне свідчення, тепер Давид уже самого ворога закликає бути суддею і свідком своєї поваги до нього, кажучи: «Довідайся і переконайся сьогодні, що немає в руці моїй зла, ні підступництва…, а ти шукаєш душі моєї, щоби погубити її» (1 Цар. 24, 12). Особливого подиву заслуговує його великодушність і в тому, що він виправдовує себе тільки подіями того дня, на що і вказує словами: «Довідайся і переконайся сьогодні». Я нічого, сказав він, не говорю про минуле, для доказу мені досить і сьогоднішнього. Він міг, якби захотів, нарахувати багато великих благодіянь, які були виявлені (Саулу) раніше: міг нагадати йому про єдиноборство із филистимлянином і сказати: коли филистимлянська війна, наче наплив повені, загрожувала всій державі сплюндруванням і ви всі, уражені страхом та зневірою, щодня очікували смерті, тоді я прийшов і, хоч ніхто мене не примушував, а навпаки, ти зупиняв і втримував, кажучи: «Не можеш ти йти…, тому що ти ще юнак, а він воїн від юності своєї» (1 Цар. 17, 33). Однак я не стерпів, а виступив перед усіма, схопив супротивника, відсік йому голову, зупинив напад ворогів, стрімкий, мов потік, й укріпив державу, яка вже хиталася. Завдяки мені і ти маєш царство і життя, та й усі разом із життям — батьківщину і доми, дітей і дружин.
Та й крім цієї перемоги, міг він указати на інші, не менш важливі війни, які він щасливо завершив. Міг додати й те, що, хоч (Саул) не раз і не два, а багаторазово мав намір вбити його і навіть кидав спис у його голову, однак він не пам’ятав зла; що й після цього, замість того, щоб дати нагороду (Давидові) за попередні битви, Саул зажадав від нього в дар не золота і срібла, а смерті й цілковитої загибелі; та й на цьому не зупинився. Усе це і набагато більше міг сказати Давид, однак нічого такого не сказав, бо хотів не докорити йому своїми благодіяннями, а тільки переконати, що він (Давид) із тих, які люблять і шанують його (Саула), а не з тих, котрі замишляють зло і ворогують проти нього.
Тому, залишивши все, він привів для свого виправдання тільки те, що трапилося того дня. Настільки він був далеким від гордості і всякого марнославства, а мав на увазі тільки одне — волю Божу! Навіщо говорить: «Нехай розсудить Господь між мною і тобою» (1 Цар. 24, 13)? Це сказав він не тому, що бажав Саулу покарання і помсти, а щоб налякати його нагадуванням про майбутній суд, і не тільки, щоб його налякати, а щоб і самому виправдати себе. Звичайно, що в мене, каже він, є дуже сильний доказ у самих моїх вчинках, та коли не віриш їм, тоді я закликаю у свідки Самого Бога, Який знає таємниці душі і може випробувати совість кожного.
5. Говорив же це, даючи зрозуміти, що він не насмілився б закликати безстороннього Суддю і передавати справу на Його суд, якби не був цілком упевнений у тому, що він чистий від будь-якого злого наміру. А що сказане мною про те, що він нагадав про цей Суд, бажаючи і себе виправдати, і Саула напоумити, не є здогадкою, то на це вже достатньо вказали попередні події. Однак не менше за них у цьому можуть переконати і наступні.
Коли він знову захопив у свої руки Саула, який і після тієї пощади переслідував його і хотів погубити, коли мав можливість знищити його разом зі всім військом, то й тоді відпустив його, не заподіявши йому ніякої прикрості, якої той цілком природно міг би був зазнати. Тому бачачи, що Саул невиліковно хворий і ніколи не припинить ворожнечі проти нього, він заховався від його очей і жив у чужоземців у рабстві, у приниженні, у ганьбленні, із трудами й горем здобуваючи собі необхідну їжу. І не тільки це заслуговує подиву, але й те, що, почувши про смерть (Саула) на війні, він роздер одяг, посипаючи себе попелом і так ридаючи, як інший оплакував би хіба що втрату єдиного й улюбленого сина, постійно повторюючи його ім’я разом з ім’ям його сина, складаючи їм похвальну пісню, жалібно викрикуючи, до вечора залишаючись без їжі і проклинаючи ті місця, які прийняли в себе кров Саула. «Гори Гелвуйські, — говорив він, — нехай не зійде ні роса, ні дощ на вас, і нехай не буде на вас полів з плодами, бо там уражений щит сильних» (2 Цар. 1, 21). Що роблять часто батьки, відвертаючись від дому і зі смутком дивлячись на дорогу, по якій пронесли (покійного) сина, те саме зробив і Давид, проклявши гори, на яких Саул зазнав поразки.
— Ненавиджу, — говорив він, — саме місце через тих, котрі впали там мертвими. Не зрошуйтеся більше дощами небесними, бо ви вже раз оросилися, на горе, кров’ю моїх друзів.
І безперестанно він повторює їхні імена, промовляючи: «Саул та Іонафан, люб’язні і злагідні в житті своєму, не розлучилися і в смерті своїй» (2 Цар. 1, 23). Не маючи можливості обняти їхні відсутні тіла, він словами обіймає їхні імена, втішаючи, наскільки це можливо, свою скорботу і полегшуючи тягар горя. І тоді як для багатьох падіння обох в один день здавалося нестерпним горем, він це перетворив на втіху. Саме на це, а не на що інше, вказують його слова: «Злагідні в житті своєму, не розлучилися і в смерті своїй».
— Не можна, — говорить, — сказати, щоби син оплакував своє сирітство, а батько ридав через утрату сина. Ні, чого не трапилося ні з ким, те сталося, — каже, — з ними: разом, одного дня вони втратили життя, і жоден не пережив іншого. Інакше кожному з них життя було б не життям, якби довелося розлучитися одному з одним.
Ви, розчулені тепер, заплакали, стривожилися духом, і ваші очі готові проливати сльози? Згадай же кожний тепер, поки ще серце горить сумом, про свого ворога й кривдника, бережи його, коли він живий, і оплакуй після смерті, але не на показ, а від душі і від щирого серця. Хоч би довелося й дещо потерпіти, однак, щоби не образити кривдника, зроби все й стерпи з надією на великі нагороди від Бога. Ось він (Давид) і царство отримав, і руки не забруднив, і чистою рукою одягнув вінець, і на престол зійшов. І те, що він пожалів ворога й оплакав його, коли той упав, послужило йому більшою славою, ніж блиск корони і багряниці. За це він не тільки за життя (прославився), але й згадується після смерті.
Так, якщо і ти, людино, бажаєш і тут отримати повсякчасну славу, і там насолодитися незмінними благами, то наслідуй чесноти (цього) праведника, наслідуй його великодушність, вияви таке ж терпіння, щоби, понісши однакові з ним труди, сподобитися й однакових благ, одержати які щоб сподобилися всі ми за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Бесіда 1 | Зміст | Бесіда 3
- Маються на увазі переможці в тогочасному п’ятиборстві: у боротьбі, у кулачному бою, у бігу, у метанні диска і в стрибках. [↩]
