Бесіда 1
необхідно милувати ворогів і не лихословити відсутніх
1. Коли тіло страждає задавненим і сильним запаленням, тоді, щоби цілковито зняти його гостроту, потрібно багато часу, старання і чимало поміркованості щодо вживання ліків. Те ж саме стосується і душі. Якщо хтось захоче з коренем вирвати пристрасть, яка вкоренилася і довго жила в душі, то для цього виправлення недостатньо одноденного чи дводенного умовляння, а потрібно часто й упродовж багатьох днів говорити про це, — якщо тільки хочемо проповідувати не задля честолюбства й задоволення, а для блага й користі. Тому те, що ми зробили щодо клятв 1, поговоривши з вами про одне й те ж упродовж багатьох днів підряд, те саме зробимо щодо гніву і запропонуємо про нього, по мірі наших сил, тривале наставлення.
Це, мені здається, найкращий спосіб наставлення: що б там не було, не переставати наставляти доти, поки не побачимо, що наставлення перейшло в життя. Хто говорить сьогодні про милостиню, завтра — про молитву, післязавтра — про лагідність, далі — про смирення, той не утвердить своїх слухачів у жодній із цих чеснот, оскільки він постійно перебігає від однієї теми до іншої, а від неї ще до іншої. Навпаки, хто хоче, щоби слухачі насправді виконували його слова, той доти не повинен припиняти свої умовляння й поради про одне й те ж і не переходити до будь-чого іншого, поки не побачить, що його умовляння добре вкоренилося в них. Так роблять і вчителі: вони доти не переходять з дітьми до складів, поки не переконаються в їхньому достатньому ознайомленні з буквами.
Отже, прочитавши вам недавно притчу про сто динарів і десять тисяч талантів, ми показали, наскільки згубним було злопам’ятство. Справді, кого не погубили десять тисяч талантів, того потопили сто динарів, — вони й подане прощення скасували, і дар відняли, і того, хто вже звільнився від суду, знову привели в судилище, а звідти вкинули до в’язниці і так віддали його на вічні кари. А сьогодні ми звернемося до іншої теми. Правда, той, хто хоче повчати смиренню й лагідності, мав би сам подати приклади цих прекрасних чеснот, щоб і словами наставляти, і діями повчати. Та оскільки ми самі дуже вбогі ними, тому відтворимо перед вами образ одного зі святих (який прославився цими чеснотами) і, (мовби) поставивши його перед вашим зором, подамо вам переконливе і сильне наставлення, спонукаючи і вас, і себе наслідувати чесноти праведника, як належний зразок.
Кого ж поставити (за приклад), розповідаючи про смиренність? Кого ж іще, як не того, хто одержав свідчення звище і завдяки цьому заслужив особливий подив? «Знайшов Я, — сказано, — мужа по серцю Моєму, Давида, сина Єссея» (Діян. 13, 22). Коли обирає Бог, тоді не може бути жодного заперечення: це обрання безстороннє, оскільки Бог судить не з пристрасті й не з ненависті, а висловлює визначення тільки з огляду на чесноти душі. Однак ми ставимо за приклад Давида не тільки тому, що він одержав свідчення від Бога, але ще й тому, що він із тих, які були виховані у Старому Завіті. Ніскільки не дивно, коли хтось під благодаттю після Христової смерті, після дарованого відпущення гріхів, відповідно до заповідей наповнений духом любові, не заплямує себе гнівом, буде прощати ворогам образи і милувати кривдників. Але якщо будь-хто в Старому Завіті, коли закон дозволяв виривати око за око та зуб за зуб і за образу платити такою ж образою, а він піднявся над вимогами закону і досяг апостольської досконалості, то в кого із тих, що слухають, це не викличе подиву, у кого із тих, які не наслідують (такий приклад), це не відніме всяке вибачення і виправдання? А щоби нам більш докладно познайомитися з чеснотами Давида, то дозвольте мені почати слово із дещо попереднього і сказати про ті благодіяння, які цей блаженний муж виявив Саулові. Просто не мстити ворогові, який учинив кривду, — це ніскільки не дивно. Але помилувати людину, якій вчинено багато і великих благодіянь і яка за ці благодіяння і раз, і двічі, і багаторазово мала намір вбити благодійника, тож, маючи (таку людину) в руках і маючи можливість убити, не тільки помилувати, а ще й врятувати від наміру інших, знаючи при цьому, що вона знову візьметься за попереднє, — чого ще бракує такому вчинку для найвищої міри досконалості?
2. Отже, вислухайте терпляче коротку розповідь про те, які, коли і як учинив благодіяння Давид Саулові. Одного разу юдеїв спіткала найжорстокіша війна. Усі були вражені страхом і впали в зневіру, ніхто не смів підняти голови, вся держава знаходилась у надзвичайній небезпеці. Смерть була в усіх перед очима, всі з кожним днем очікували загибелі і вели життя більш жалюгідне, ніж ті, що їх вели до прірви 2. У цей час Давид прийшов від (отар) овець до військового стану і, незважаючи на свій вік і недосвідченість у військових справах, узяв на себе битву за всіх і звершив подвиг, який перевершив усяке очікування. Та якби він навіть і не досяг успіху, то й тоді тільки за ретельність і рішучість його варто було б увінчати. Не дивно було б, якби зробив це воїн змужнілий — це є військовим обов’язком. Однак для Давида в цьому не було жодної нагальної потреби, навпаки, його багато хто утримував. Адже і брат відмовляв його, і цар, зважаючи на його юний вік і надзвичайну небезпеку, утримував і зупиняв, кажучи: «Не можеш ти йти…, тому що ти ще юнак, а він воїн від юності своєї» (1 Цар. 17, 33).
Однак він, не будучи спонукуваний жодною необхідністю, а тільки запалившись Божественною ревністю і любов’ю до батьківщини, безстрашно кинувся на ворогів, начебто бачив перед собою овець, а не людей, начебто збирався прогнати собак, а не таке полчище людей. А для царя він зробив тоді ще й ту послугу, що підбадьорив його, вже пониклого головою, до бою й перемоги. Тож приніс він користь цареві не тільки наступними справами, а ще й до того втішав його словами і переконав мати бадьорість і добру надію щодо майбутнього, кажучи: «Нехай піхто не падає духом через нього; раб твій піде і битиметься з цим филистимлянином» (1 Цар. 17, 32).
Скажи мені, хіба це малозначуща справа — пожертвувати своїм життям, не маючи в тому ніякої необхідності, і кинутися в середину ворогів заради спасіння інших, не отримавши від них ніколи будь-якого добра? Хіба не належало після цього називати його владикою, проголосити спасителем усієї держави — його, який, з милості Божої, врятував і гідність царя, і твердині міст, і життя всіх? Яке ще благодіяння могло бути більшим від цього? Він учинив добро не заради грошей і не задля слави та влади, а заради життя самого (царя): він вихопив його із самих воріт смерті, наскільки це було можливо для людини, і завдяки йому цар залишився живим і зберіг владу. Чим же після цього він винагородив його? При розгляді цих великих подвигів (виявляється), що якби Саул навіть зняв зі своєї голови вінець і поклав його на Давида, то він, усе ж таки, ще не винагородив би його відповідно до заслуги, а залишався б зобов’язаним йому, — адже Давид урятував йому і життя, і царство, а він уступив би йому тільки царство.
Однак подивімося на його нагороди. Якими ж вони були? Саул тут же почав його підозрювати: «І з того дня, і потім підозріло дивився» (1 Цар. 18, 9). За що ж і чому? Потрібно вказати і на причину підозри. Але хто би що не говорив, не знайде жодної справедливої причини. Яка ж, справді, могла бути справедлива причина для підозри до того, хто врятував душу і дарував життя? Однак глянемо на саму причину ворожнечі, щоб ви знали, що саме за те, за що згодом Давид зазнав підозри й підступності (Саула), він заслуговував не менших почестей, ніж за перемогу. То якою ж була причина підозри? Коли Давид узяв голову чужоземця і повертався із трофеєм, «виходили…, викликували жінки, — сказано, — які грали, промовляючи: Саул переміг тисячі, а Давид — десятки тисяч! І Саул сильно засмутився… І з того дня, і потім підозріло дивився Саул на Давида» (1 Цар. 18, 6-9).
За що ж, скажи мені? Якби ці слова були і несправедливими, то й тоді не варто було б Саулові ворогувати проти Давида, оскільки його щиру прихильність до царя було засвідчено ділами. А водночас знаючи, що Давид наражався на таку небезпеку із власної доброї волі, а не з будь-чийого примусу або наполягання, то (Саул) взагалі не повинен був підозрювати в ньому нічого злого. Але ж насправді-то похвала (жінок Давидові) була справедливою. А що ще більш дивне, то це те, що ті, які говорили це, більше підлещували Саулові, ніж Давидові, і він мав би задовольнятися тим, що йому дали тільки тисячі. Чому ж він обурюється, що тому дали десятки тисяч? Якби він хоч бодай щось зробив для завершення війни і взяв у ній хоча б якусь участь, тоді б справедливо можна було сказати, що «Саул переміг тисячі, а Давид — десятки тисяч». Але після того, як він у страху і трепеті сидів удома, щодня очікуючи смерті, а Давид сам звершив усе, чи не було найбільшим безглуздям з його боку обурюватися на те, що він одержав меншу похвалу, — він, який ніскільки не боровся з тими небезпеками? А коли вже обурюватися, то це Давидові випадало обурюватися на те, що він, звершивши все сам, поділяє славу з іншим.
3. Але, залишаючи все це, вкажу на наступне: нехай так, жінки вчинили зле, і за це заслуговують осуду. А до чого ж тут Давид? Пісень цих він не складав, жінкам говорити те, що вони говорили, він не наказував і не підмовляв, щоби такою була похвала. Так, якщо ображатися, то ображатися потрібно було на жінок, а не на благодійника цілого царства, який заслуговував тисячі вінців. Однак Саул, залишивши тих, пішов проти Давида. Але якби цей блаженний, загордившись такою похвалою, став заздрити державному, ображати його і нехтувати його владою, тоді злість (Саула) мала б, можливо, деяку підставу. Та коли Давид зробився ще більш смиренним та скромним і не виходив із числа підлеглих, то яку справедливу причину мала скорбота (Саула)? Коли той, хто отримує почесті, повстає проти свого покровителя і користується цими почестями задля його образи, тоді підозра має деяку підставу. Але коли він залишається шанобливим, навіть ще більше догоджає, в усьому покірний, то яка тоді є підстава для ненависті?
Отже, і крім майбутніх заслуг (Давида), його варто було б ще більше любити тільки за те, що він за такої зручної нагоди для присвоєння влади виявив властиву йому скромність. Його не підносили не тільки колишні, але й майбутні, набагато важливіші справи. Які ж саме? «Давид, — сказано, — у всіх ділах своїх чинив розсудливо, і Господь (Вседержитель) був з ним… Весь Ізраїль і Юда любили Давида, тому що він виходив і входив перед ними… І дочка Саула, Мелхола… І весь Ізраїль любить його… Давид діяв розсудливіше за всіх слуг Саулових, і дуже прославилося ім’я його» (1 Цар. 18, 14, 16, 20, 28, 30). «І Іонафан, син Саула, дуже любив Давида» (1 Цар. 19, 1). Однак, прихиливши до себе весь народ і навіть царський дім, скрізь перемагаючи в боях і ніде не зазнаючи невдачі й отримуючи за ці благодіяння такі нагороди, він не загордився, не побажав царства, не мстив ворогові, а продовжував благодіяти і вів за нього війни.
Кого б навіть по-звірячому жорстокого і лютого не змусило це покинути ворожнечу і припинити злобу? Але цього жорстокого і нелюдяного (мужа) ніщо не зворушувало. Заплющивши очі на все, віддавшись заздрості, він замишляє вбити Давида. І коли? Коли той особливо чарівно і дивно грав та приборкував біснування Саула. «Давид, — сказано, — грав рукою своєю на струнах, як і в інші дні; в руці у Саула був спис. І кинув Саул спис, подумавши: приб’ю Давида до стіни; але Давид двічі ухилився від нього» (1 Цар. 18, 10-11). Чи можна уявити ще вищу міру ненависті? Таким же було і те, що сталося згодом. Щойно були прогнані вороги, держава підбадьорилася і всі приносили подячні жертви за перемогу, а Саул (знову) наважився вбити благодійника, спасителя і винуватця таких благ під час його гри (1 Цар. 22, 10). Навіть благодіяння не приборкали цього несамовитого безумця: він і раз, і двічі кидав спис, щоб убити його.
Такими-то нагородами заплатив Саул Давидові за безпеку! І це робив він багато разів, а не одного дня. Однак цей святий і після всього продовжував служити йому, наражався на небезпеки задля його спасіння, боровся на всіх війнах, власного небезпекою рятував свого вбивцю й ані словами, ані справами не образив цього дикого звіра, а в усьому йому уступав і корився. Він не одержав нагороди, обіцяної йому за перемогу, однак ніколи бодай словом не нагадав (про цю нагороду) ані воїнам, ані цареві, бо той подвиг був звершений ним не заради людської нагороди, а з надією на нагороду небесну. І дивним є не тільки те, що він не вимагав нагороди, а особливо те, що через надзвичайну скромність відмовився і від запропонованої нагороди. Коли Саул, незважаючи на всі свої спроби і зусилля, не зміг убити його, то тоді задумує підступ за допомогою шлюбу і вигадує дещо новий спосіб приданого і дарів нареченій. «Цар, — казав він, — не хоче віна, крім ста краєобрізань филистимських, на помсту ворогам царя» (1 Цар. 18, 25). Слова ці означають: убий мені сто чоловік, і це буде мені замість дарів. Так говорив він, бажаючи під виглядом одруження віддати його ворогам.
4. Однак Давид, судячи про речі із притаманною йому скромністю, відмовився від цього шлюбу, але не зі страху перед небезпекою і ворогами, а тому, що вважав себе негідним родичання з царем. Ось що сказав він його слугам: «Хіба здається вам, — легко бути зятем царя? Я — людина бідна і незначна» (1 Цар. 18, 23). Це одруження, звичайно, було боргом (з боку царя), нагородою й відплатою Давидові за труди, але він мав таке смиренне серце, що й після таких подвигів, після такої славної перемоги та урочистої обіцянки вважав себе невартим прийняти належну йому нагороду. І так думав він (про себе), готуючись опинитися перед новими небезпеками.
Перемігши ворогів і взявши (за дружину) царську дочку, «Давид грав рукою своєю на струнах. І хотів Саул прибити Давида списом до стіни, але Давид відскочив від Саула, і спис встромився в стіну» (1 Цар. 19, 8-10). Кого б із найбільш відданих чесноті це не довело б до гніву і не спонукало вбити несправедливого гонителя, якщо не для чогось іншого, то задля власної безпеки? Адже це навіть не було б убивством, а навпаки, (Давид) і тепер став би вище постанов закону. Закон велить виривати око за око, а Давид, якби й убив Саула, то звершив би за три вбивства тільки одне, причому за три такі вбивства, які не мали будь-якої належної причини. Однак він ні на що таке не зазіхав, а зважився краще втікати, залишити батьківський дім, стати мандрівником і блукаючим та з горем здобувати собі необхідну їжу, ніж зробитися винним в убивстві царя. Він піклувався не про те, щоби помститися за себе, а щоби звільнити від пристрасті царя. Тому й заховався від очей ворога, щоби приборкати його гнів, загасити вогонь (пристрасті), приборкати ненависть. Краще мені самому, говорив він, зазнати прикрощів і потерпіти тисячі лих, ніж піддати його суду Божому за несправедливе вбивство.
Будемо про це не тільки слухати, але й це наслідувати. Будемо все переносити, і робити, і терпіти, аби тільки ворогів (наших) примирити з нами. Будемо дошукуватися не того, справедливо чи несправедливо вони зляться на нас, а тільки того, щоб вони перестали ворогувати з нами. І лікар піклується про те, як би вилікувати хворого від хвороби, а не про те, наскільки винний він у своїй хворобі. І ти будь лікарем для того, хто тебе образив: про одне тільки піклуйся, — як би ліквідувати його хворобу. Саме так учинив і блаженний: він віддав перевагу бідності перед багатством, пустелі — перед рідним краєм, трудам і небезпеці — перед задоволенням і безпекою, безупинні переховування — перед домашнім життям, і все для того, щоби звільнити Саула від ненависті й ворожнечі проти себе. Але й це не принесло користі Саулові. Він продовжував переслідувати Давида і всюди шукав того, хто нічим не образив його, а навпаки, сам зазнав від нього дуже великої образи і за ці образи ще виявив надзвичайно багато добра.
Нарешті, зненацька він потрапляє в самі сіті Давида. «Там, — сказано, — була печера, і зайшов туди Саул за потребою; Давид же і люди його сиділи в глибині печери. І говорили Давиду люди його: ось день, про який говорив тобі Господь: «Ось Я видам ворога твого в руки твої, і зробиш з ним, що тобі завгодно». Давид встав і тихенько відрізав край від верхнього одягу Саула. Але після цього боляче стало серцю Давида, що він відрізав край від одягу Саула. І сказав він людям своїм: нехай не попустить мене Господь зробити це господареві моєму, помазанику Господньому, щоб накласти руку мою на нього, бо він помазаник Господній» (1 Цар. 24, 4-7). Ти бачив, як розкинуті були сіті, захоплена здобич, ловець стояв над нею, і всі спонукали його встромити меч у груди ворога? Тож оціни його подвиг, зверни увагу на боротьбу, на перемогу, на вінець.
Місцем змагання була та печера, боротьба була дивовижна й надзвичайна: боровся Давид, на нього нападав гнів, нагородою був Саул, а суддею змагання був Бог. Більше того, він боровся не тільки із собою і зі своєю пристрастю, але й із воїнами, які були з ним. Нехай би навіть він сам і хотів бути поміркованим та помилувати кривдника, однак йому ще потрібно було побоюватися воїнів, щоби вони не убили його самого в печері, як згубника і зрадника їхнього порятунку, який зберігає життя їхньому спільному ворогові. Так природно міг з гіркотою подумати кожний із воїнів: ми зробилися втікачами і блукачами, залишили свої доми, батьківщину і все інше, поділяли з тобою всі прикрощі, а ти, маючи в руках винуватця всіх цих прикрощів, хочеш випустити його, позбавляючи нас надії колись позбутися цих нещасть і, намагаючись врятувати ворога, зраджуєш друзів. Де ж отут справедливість? Якщо не піклуєшся про власний порятунок, то пожалій наше життя. Тебе не засмучує минуле? Ти не пам’ятаєш зла, якого зазнав від нього? Убий його заради майбутнього, щоб ми не зазнали ще більшого й тяжчого горя. Все це і ще більше від цього вони, якщо й не висловили словами, то, принаймні, подумали.
5. Але праведник про це зовсім не думав, він думав тільки про те, як би йому прикраситися вінцем незлобливості й виявити нову й особливу справу доброчинності. Бо, коли б він помилував ворога, будучи на самоті, то це було б не настільки дивним, як дивним тепер є те, що він зробив це при інших, адже присутність воїнів подвійно перешкоджала його вчинку. Так, часто ми самі зважуємося відкинути гнів і простити кому б то не було образи, але, зустрівшись з іншими, під впливом їхніх підбурювань забуваємо про своє рішення і йдемо за їхніми словами. З блаженним Давидом цього не трапилося. Навпаки, він і після переконань і порад воїнів залишався непохитним у своєму рішенні. І дивним є не тільки те, що він не захопився порадами інших і не побоявся їх, а також те, що і їх налаштував в одному із собою дусі. Велика справа — подолати самому власні пристрасті, однак набагато важливіше переконати інших і налаштувати їх думати так само, причому не лагідних і скромних людей, а воїнів, які звикли до битви, стомлених безліччю труднощів, які бажали бодай трохи заспокоїтися і які знали, що від загибелі ворога залежало не тільки негайне припинення їхніх нещасть, але й отримання незліченних благ, бо після смерті Саула вже ніщо не заважало б негайно перейти царству до рук Давида. Однак незважаючи на те, що стільки було (обставин), які дратували воїнів, цей доблесний (муж) знайшов у собі силу перебороти все це й переконати їх помилувати ворога.
Тут варто вникнути й у саму пораду воїнів: хитрість поради виявляє всю силу й непохитність волі праведника. Вони не сказали: ось той, хто заподіяв тобі безліч зла, хто шукав твоєї загибелі, хто спричинив і для нас нестерпне горе. Оскільки вони знали, що він нехтує всім цим і не звертає уваги на заподіяні йому образи, тому вказують йому на вирок небесний, кажучи: Бог віддав його тобі, — щоби він, підкорившись вищому суду, скоріше зважився на вбивство.
— Хіба ти мстиш за себе, — говорили вони? — Ти Богу коришся і служиш, Його суд звершуєш.
Але те, на що вони особливо розраховували, саме це ще сильніше спонукало його помилувати ворога, бо він знав, що Бог віддав йому Саула душ того, щоби дати нагоду заслужити більшу славу.
І ти, коли побачиш, що ворог потрапив до твоїх рук, то скористайся цим не для покарання (ворога), а для його спасіння. Саме тоді й необхідно виявляти ворогам пощаду, коли отримуємо над ними владу. Але, можливо, хтось скаже: що ж особливо дивного в тому, що, маючи ворога у своїй владі, помилувати його? Багато хто із царів, досягши влади і маючи у своїх руках людей, які колись їх образили, часто вважали негідним для себе на такій висоті влади мстити за образи — сама велич влади служила спонуканням для прощення.
Однак сьогоднішнього випадку це не стосується. Давид мав у своїх руках Саула, ще не досягши влади й не отримавши царства, але, незважаючи на це, помилував його, щоби будь-хто не сказав, начебто велич влади загасила в ньому (в Саулі) гнів. Навпаки, він знав, що й після пощади (Саул) знову візьметься за те ж саме і створить для нього ще більшу небезпеку, однак не вбив його. Не будемо порівнювати його з іншими (царями). Легко може виявляти помилування той, хто має надійну запоруку своєї безпеки в майбутньому. А він, навіть знаючи, що відпускає ворога для себе і рятує свого гонителя, все ж таки не вбив його, незважаючи на те, що багато хто спонукав до цього вбивства. Справді, і відсутність тих, хто зміг би допомогти Саулові, й наполягання воїнів, і згадка про минуле, і страх перед майбутнім, а так само те, що, вбивши ворога, він не буде осуджений за вбивство, і те, що після цього вбивства він може стати вище закону, і багато чого іншого не менше від цього схиляло й спонукувало його встромити меч у Саула. Але він усьому цьому не піддався, а вистояв, як адамант, і непохитно дотримався закону доброчинства.
Далі, щоб ти не сказав, що він не переживав цих настільки природних почуттів і що його вчинок доводить не велич душі, а бездушність, то поглянь, як він приборкував своє роздратування. У ньому піднімалися хвилі гніву й вирувала надзвичайна буря в роздумах, але цю бурю він приборкував страхом Божим і боровся зі своїми помислами, як це видно із самої події. «Давид встав, — сказано, — і тихенько відрізав край від верхнього одягу Саула». Бачиш, яка буря гніву піднялася? Але вона не підсилилася більше і не спричинила аварії корабля завдяки тому, що керманич — дух благочестя — негайно відчув (небезпеку), відновив тишу замість бурі. «Але після цього, — сказано, — боляче стало серцю Давида», і він приборкав гнів, як очманілого скакуна (1 Цар. 24, 5-6).
6. Такими є душі святих: вони піднімаються ще до того, як мають упасти, і стримують себе ще до того, як дійдуть до гріха, бо вони тверезі і перебувають у безупинному пильнуванні. Чи великою була віддаль між тілом й одягом? Однак Давид мав стільки сили, щоби не піти далі, однак і за це суворо засудив себе: «Але після цього боляче стало серцю Давида, що він відрізав край від одягу Саула. І сказав він людям своїм: нехай не попустить мене Господь зробити це». Що означає «нехай не попустить мене Господь зробити це»? Тобто, каже, нехай буде Господь милостивим до мене, і якби навіть сам я захотів, то нехай не допустить мене Бог будь-коли вчинити це і нехай не дозволить дійти до цього гріха. Він бачив, що такий подвиг майже перевищує людську природу і вимагає допомоги зви-ще, що й сам він ледь не дійшов до вбивства, тому й молиться, щоби Господь зберіг його руку чистою.
Що може перевершити смирення цієї душі? Чи ще називати його людиною, — його, який у людській природі звершив ангельський подвиг? Однак цього не дозволять Божественні закони. Скажи мені, хто справді зважився б піднести таку молитву до Бога? Але що я кажу — таку молитву? Хто легко утримався б від молитви про погибель ворога? Адже чимало вже дійшли до такого звірства, що, коли відчують себе слабкими і безсилими вчинити зло тому, хто їх образив, тоді закликають на помсту Самого Бога і просять, щоби Він дав їм можливість покарати кривдників. А він, підносячи молитву, цілком протилежну молитві всіх таких людей, просить не допустити його до помсти, промовляючи: «Нехай не попустить мене Господь зробити це…, щоб накласти руку мою на нього» (1 Цар. 24, 7), — говорячи про ворога, як про сина, як про рідне дітище.
Він не тільки помилував (Саула), а ще й придумує для нього виправдання, і, зверну увагу, як розумно і мудро. Оскільки, споглядаючи на життя Саула, він не знайшов у ньому нічого доброго і не міг сказати: я не скривджений ним і не потерпів від нього ніякого зла (це спростували б воїни, які були з ним і на собі відчули злобу Саула), тому і заходить з іншого боку, намагаючись знайти пригоже виправдання. Не будучи в змозі знайти цього ні в житті, ні у вчинках Саула, він удався до його сану і сказав: «Бо він помазаник Господній». Скажуть:
— Що ти говориш? Адже це лиходій, нечестивець, сповнений незліченними гріхами, який чинив нам усяке зло?
Але він цар, він начальник, йому довірена влада над нами! Причому не сказав просто: цар, але що? «Він помазаник Господній», — представив його високоповажним не за земним саном, а заради небесного обрання. Ти, каже, зневажаєш такого ж раба, як і сам? То шануй же Владику. Нехтуєш поставленим? То бійся Того, Хто поставив. Якщо ми боїмося і тремтимо перед нижчими начальниками, поставленими від царя, хоч би вони були злими, хижими, розбійниками, неправосудними чи в дечому подібними, — якщо не нехтуємо ними через таку їхню злобу, а поважаємо заради достоїнства того, хто їх поставив, то тим більше необхідно це виявляти стосовно Бога. (Бог), каже Давид, ще не відняв у нього владу і не зробив його простою людиною. Тож не будемо руйнувати порядок, не будемо воювати з Богом, приводячи в дію ці апостольські слова: «Тому той, хто противиться владі, противиться Божому повелінню. А ті, що противляться, самі викличуть на себе осуд» (Рим. 13, 2).
І не тільки помазаником назвав він Саула, але й своїм господарем. Назвати ворога найменуваннями, які виражають повагу й покірність — це справа надзвичайної поміркованості. Наскільки це важливо, знову ж таки, можна побачити з того, що буває з іншими. Так, багато хто не може називати своїх ворогів простими і звичайними іменами, а (називає) їх іншими, досить образливими, як наприклад: негідник, безумний, божевільний, помішаний, згубник. Вибирають безліч й інших подібних найменувань для ворогів. А що це правда, то я подам тобі приклад не здалеку, а зблизька, — від самого Саула. Через надзвичайну ненависть він не міг називати цього праведника його власним ім’ям, але, помітивши його відсутність на одному святі, запитував про нього ось як: «Чому син Ієсеїв не прийшов?» (1 Цар. 20, 27) А називав його так з одного боку тому, що ненавидів його ім’я, з іншого, — незнатністю батька хотів принизити славу праведника, не знаючи того, що знаменитою і славною людину робить не знатність предків, а доблесть душі. Не так учинив блаженний Давид. Він не назвав Саула і по батькові, хоч і той був досить низького і незнатного походження, не назвав його й будь-яким простим ім’ям, а навпаки, (назвав) відповідно до сану, відповідно до влади. Настільки незлобливою була його душа.
І ти, улюблений, наслідуй його і навчися насамперед ніколи не називати ворога іменами зневажливими, а почесними. А коли вуста звикнуть називати кривдника ім’ям почесним і приємним, тоді й душа, почувши це і будучи напоумленою та навченою язиком, охоче примириться з ним. Самі слова стануть найкращими ліками для виразки серця.
7. Це я сказав сьогодні не для того, щоб ми тільки похвалили Давида, але й щоб наслідували його. Нехай кожний закарбує цю історію у своєму серці, постійно змальовуючи в думці, ніби рукою, цю подвійну печеру: Саула, сплячого всередині в ній, зв’язаного сном, ніби якимсь ланцюгом, і лежачого під рукою в того, хто потерпів від нього надзвичайні образи; Давида, який стоїть над сплячим; воїнів, які були присутніми при цьому й підбурювали до вбивства; блаженного Давида, який з любові до чеснот приборкує гнів і свій, і своїх воїнів та заступається за того, хто вчинив йому стільки зла. І не тільки будемо уявляти це в думці, але й постійно говорити про це один одному під час зібрань. Будемо завжди розповідати про цю подію і дружині, і дітям.
Може, хочеш говорити про царя? Ось цар. Чи про воїнів, чи про дім, про суспільні справи? Про все це знайдеш чимало (розповідей) у Писанні. Ці розповіді приносять велику користь. Бо ж зовсім неможливо, щоби душа, яка переймається цими історіями, могла будь-коли піддатися пристрасті.
Отже, щоб нам не гаяти даремно часу і не витрачати своє життя на порожні й марні розмови, вивчаймо історії благочестивих мужів і постійно розповідаймо їх. І коли хтось зі співрозмовників захоче говорити про видовища чи про кінські скачки, або про справи, які зовсім тебе не стосуються, то ти, відвернувши його від тієї теми, запропонуй йому таку історію, щоб ми, зберігши в чистоті душу, вільно насолодившись задоволенням, придбавши смирення і поблажливість до всіх, хто образив нас, відійшли туди, не маючи жодного ворога, і досягли вічних благ за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, Якому слава у віках. Амінь.
П’ять слів про Анну. Слово 5 | Зміст | Бесіда 2
- Тут Святитель має на увазі свої бесіди до Антіохійського народу, де майже в кожній застерігав своїх слухачів від гріховної звички клястися (т. 2). [↩]
- Тобто злочинці, засуджені бути кинутими в прірву. [↩]
