«Наша Парафія»

І встав Авраам рано-вранці, і пішов на місце,
де стояв перед Богом (Бут. 19, 27)

1. Учорашня бесіда про жінку самарянську достатньо показала нам невимовне довготерпіння Господа, особливе Його піклування про неї і її вдячність 1. Ви бачили, як вона, прийшовши зачерпнути звичайної води, була напоєна Божественними потоками з духовного джерела і з цим повернулася додому, звершивши на собі слова Господа: «Вода, яку дам йому Я, стане в ньому джерелом води, що тече в життя вічне» (Ін. 4, 14). Будучи сама наповненою цим божественним і духовним джерелом, вона не затримувала потоків усередині в собі, але від свого багатства, так би мовити, вилила благодать поданого їй дару на жителів міста, — і жінка, самарянка, іноплемінниця раптом зробилася проповідницею. Ви бачили, якою важливою є щиросердечна вдячність, бачили і людинолюбство Господа, як Він не нехтує нікого, але хоч би жінці, хоч би бідній людині, — у кому тільки побачить пильну й полум’яніючу душу, тут же подає Свою благодать.

Тому закликаю: будемо й ми наслідувати цю жінку і з цілковитою увагою приймати повчання Духа, бо не нам належить повчання, яке ми викладаємо, й уста наші не від себе говорять те, що ми говоримо, а через нас діє людинолюбство Господа для користі вашої й для утвердження Церкви Божої. Тож, улюблений, не дивися на мене, як я говорю, і на мою вбогість, але оскільки я пропоную слова Господні, то, спрямувавши думки до Того, Хто послав мене, сприймай слова мої уважно. Адже й у людських справах, коли цар, який має діадему, посилає грамоту, то той, хто приносить її, хоч би сам по собі не мав будь-якої поважності, був людиною незнатною, а то й такий, що не може нарахувати бодай якихось своїх (поважних) предків, невідомий і невідомого походження, однак ті, котрі отримують грамоту, не звертають на те уваги, а заради царської грамоти і йому віддають велику честь, і грамоту від нього приймають з великим страхом і благоговінням. Отже, якщо той, хто приносить грамоту від людини, і причому просту хартію, так усіма приймається, то тим більше належить вам з цілковитою увагою приймати наставлення Духа, які подаються вам через нас, щоб отримати нагороду за добрий настрій серця. А Господь усіх, коли побачить готовність вашої душі, тоді й нам пошле щедрі дари для вашого повчання, і вам подасть більше мудрості, щоб ви могли розуміти наставляння. Благодать Духа щедра і, виливаючись на всіх, не зазнає від цього будь-якого зменшення, а завдяки розділенню на багатьох ще більше примножується, і чим більше тих, котрі отримують благодать, тим щедрішими стають і її дари.

Отже, якщо бажаєте, то й сьогодні звернемося до наших попередніх бесід і подивимося, на чому ми зупинились і чого потрібно сьогодні почати. До чого ж ми вже дійшли словом і на чому припинили повчання? Ми розмовляли з вами про Лота і про спалення Содому і зупинилися на тому, як цей праведник врятувався в Сигорі. «Сонце зійшло над землею,  — говорить Писання, — і Лот прийшов у Сигор» (Бут. 19, 23). І тоді гнів Божий упав на жителів Содому й винищив ту землю, а дружина праведника, забувши сказане їй ангелами й оглянувшись назад, перетворилася на соляний стовп і назавжди стала пам’ятником своєї неуважності для майбутніх поколінь. Сьогодні, йдучи далі, необхідно нам поговорити з вашою любов’ю про те, в чому ви знову зможете побачити співчутливість і любов праотця (Авраама) і Боже благовоління до нього.

Коли на світанку праведний Лот врятувався в Сигорі, а жителі Содому зазнали загибелі, тоді праотець, водночас шкодуючи і про їхню погибель, якої вони зазнали через власні беззаконня, і дуже піклуючись про праведного (Лота), рано-вранці вийшов подивитися на те, що сталося. «І встав,  — говорить Писання, — Авраам рано-вранці, і пішов на місце, де стояв перед лицем Господа, і подивився на Содом і Гоморру, і на весь простір околиці, і побачив: ось дим піднімається із землі, як дим із печі» (Бут. 19, 27-28). З того місця, де він мав розмову з Господом і клопотався про содомських жителів, побачив сліди цієї страшної кари і хотів довідатися бодай щось про Лота. Такою є властивість святих мужів, що вони завжди бувають велелюбними й жалісливими.

І Божественне Писання, щоби показати нам, як благодать Духа негайно сповістила йому про те (про що він хотів знати) і звільнила праведника від переживання, яке він відчував щодо Лота, говорить: «І було, коли Бог винищував усі міста околиці цієї, згадав Бог про Авраама і вислав Лота із середовища знищення» (Бут. 19, 29). Що означає «згадав Бог Авраама»? Мається на увазі те клопотання, яке він виражав словами: «Невже Ти погубиш праведного з нечестивим?» (Бут. 18, 23). Як же так, запитає хтось, праведник (Лот) врятований через клопотання праотця, а не через власну праведність? Так, і через клопотання праотця. Коли ми самі заслуговуємо, тоді і заступництво праведників приносить нам велику користь. І навпаки, коли ми байдужі і всю надію на своє спасіння покладаємо тільки на них (праведників), тоді нам не буде від цього краще. Але не тому, що праведники безсилі, а тому, що ми губимо себе власним недбальством.

2. І щоб ти знав, що коли ми самі не піклуємося, то хоч би нашими заступниками були праведники чи пророки, нам від того не буває жодної користі (їхня доброчинність, звичайно, виявляється і в цьому випадку, але нам від того не буде жодної користі через власне негідне життя). Ось послухай, як Бог усіх говорить освяченому від утроби (матері) пророкові Єремїї: «Ти ж не молися за людей цих…, бо не почую тебе» 2 (Єр. 7, 16). Зверни увагу на людинолюбство Господа: Він попереджає про це пророка, щоб той, будучи непочутим у своїх молитвах, не подумав, начебто це сталося через його власні провини. Тому-то й розкриває перед ним заздалегідь безчестя народу й забороняє молитися (за нього), щоб і сам пророк знав про їхнє 3 крайнє безчестя, та й щоб вони побачили, що пророк ніскільки не допоможе їм, якщо вони самі не захочуть робити свої справи.

Знаючи це, улюблені, будемо звичайно прибігати до помочі святих і просити, щоб вони молилися за нас, але не будемо надіятися тільки на їхнє клопотання, а й самі будемо належним чином виконувати наші обов’язки і подбаємо про своє виправлення, щоб клопотання (святих) за нас не втратило своєї сили. Так само й в іншому місці Господь говорить пророкові: «Чи не бачиш, що вони роблять: (спалюють жир) і роблять опрісноки воїнству небесному» (Єр. 7, 17-18).

Бог мовби говорив: чи за таких людей ти благаєш Мене, які не відстають від свого безчестя, які ніскільки не відчувають своєї хвороби, що їх охопила, і живуть так безтурботно? Хіба не бачиш їхнього крайнього недбальства? Не бачиш їхнього великого божевілля? Як вони ще не переситилися безчестям і, наче свині в болоті, загрузли у своїх беззаконнях? Якби вони були налаштовані до навернення, то хіба б не чули постійних умовлянь? Хіба не Я волаю до них через пророків і говорю, «і говорив після того, коли він чинив перелюб: навернися до Мене; і не навернувся» 4 (Єр. 3, 7)? Хіба не цього і вимагаю Я, щоб вони відійшли від лукавства й припинили зло? Хіба Я, як тільки бачу, що люди хочуть покаятися, вимагаю звіту за попередні справи? Хіба не щодня волаю і говорю: «Хіба Я хочу смерті беззаконника? Чи не того, щоб він повернувся від шляхів своїх і був живий» (Єз. 18, 23)? Хіба не з тією метою Я роблю все, щоби спасти від загибелі захоплених оманою? Хіба барюся, коли бачу їхнє навертання? Чи не Я сказав: «Заволаєш, і Я скажу: «Ось Я!» 5 (Іс. 58, 9). Чи вони так бажають спасіння для себе, як Я піклуюся про те, щоб усі люди спаслися «і досягли пізнання істини» (1 Тим. 2, 4)? Невже Я створив тебе із небуття для того, щоби тебе погубити? Хіба даремно приготував Царство (Небесне) та незліченні, невимовні блага? Хіба не для того і геєною погрожував, щоби хоч цим засобом спонукати усіх прагнути до Царства (Небесного)? Отже, блаженний пророче, залиши їх і не піднось до Мене молитви за них, а піклуйся тільки про те, щоби вилікувати їхні хвороби, щоби привести їх до відчуття своєї немічності й повернути здоров’я. Тоді і Я зроблю усе, що від Мене залежить. Я не барюся і не відкладаю, коли бачу прихильну душу. Одного тільки вимагаю — сповідання гріхів, після чого вже не буду їх судити. Невже важкою, невже обтяжливою є ця Моя вимога? Якби Я не знав, що вони стають гіршими саме від того, що не сповідують своїх колишніх гріхів, то Я і цього не вимагав би. Але Я знаю, що рід людський дуже схильний до гріха, тому й бажаю, щоб вони сповідували колишні гріхопадіння і щоб таке сповідання утримувало їх від нових падінь у ті ж гріхи.

3. Роздумуючи про це, улюблені, й споглядаючи на людинолюбство нашого Господа, не будьмо недбайливими, а насамперед і найбільше подбаймо про самих себе, очистімо гріховну скверну і вже потім звертаймося до заступництва святих. Однак, якщо ми захочемо бути тверезими й уважними, тоді й наші молитви за нас принесуть нам неабияку користь. Наш людинолюбний Господь не настільки зважає, коли інші молять Його за нас, як тоді, коли ми самі (молимося за себе). Зверни увагу на велич Його милосердя. Він бачить, що ми впали, піддалися безчестю, не маємо жодної відваги (перед Ним). Та коли ми бодай трохи піднімаємось і наважуємося звернутися до багатства Його людинолюбства, тоді Він негайно приймає наші прохання, простягає нам, які впали, Свою руку, піднімає тих, які впали, і закликає: «Хіба, впавши, не встають?» (Єр. 8, 4).

Але щоб на досвіді довести вам, що чимало сподобилися скоріше отримати бажане через особисті моління, ніж через прохання інших, потрібно подати приклади тих, які сподобилися цього. Ці приклади і нас можуть спонукати до наслідування їх. Ось послухаймо, як жінка-хананеянка, іноплемінниця, яка страждала душевною скорботою, коли побачила Лікаря душ і Сонце правди, Яке засяяло для тих, що сидять у темряві, — як, з якою наполегливістю, з якою гарячою ревністю приступила до Нього; й ані та обставина, що вона була жінкою, ані те, що була іноплемінницею, не утримувало її, але, знехтувавши всіма цими перешкодами, вона приступила й сказала: «Помилуй мене, Господи…, дочка моя тяжко біснується» (Мф. 15, 22). Але Той, Хто знає потаємні думки, бачачи ту, яка прийшла до Нього з таким воланням, мовчить і не відповідає, не удостоює її слова і не виявляє співчуття до жіночої немічності. Він не спішить, бажаючи відкрити в ній перед усіма таємний скарб. Він бачив (у ній) таємну коштовність і не хотів, щоби вона залишилася невідомою для нас; тому і не спішить, не дає їй відповіді, щоби велика міцність цієї жінки стала уроком для всіх наступних поколінь.

І поглянь, яке невимовне Боже милосердя?! «Але Він,  — говорить Писання, — не відповідав їй». А учні, захотівши бути більш співчутливими й людинолюбними, ніж Він, не насмілюються сказати прямо: виконай її прохання, помилуй її, змилосердься над нею; але що говорять? «Відпусти її, бо кричить нам услід» (Мф. 15, 23), — мовби кажуть: звільни нас від цього докучання, звільни нас від її криків. Що ж Господь?

— Невже ви думаєте, — говорить Він, — що Я без причини мовчу й не даю їй відповіді? Послухайте: «Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїлевого» (Мф. 15, 24). Хіба ви не знаєте, що ця жінка — іноплемінниця? Хіба не знаєте, що Я і вам велів не ходити на шлях до язичників? Чому ж ви без випробовування хочете виявити до неї таке співчуття?

Поглянь на благу премудрість Божу: тоді, як уже благоволив відповідати (на волання жінки), Він Своєю відповіддю уражає її ще сильніше, ніж мовчанням, і завдає їй мовби смертельного удару, бажаючи поступово змусити її висловитися так, щоб учні, які не знали її, побачили віру, яка була захована в ній. Вона не впала духом, не ослабла в наполегливості й після того, як побачила, що й учні не змогли (зробити) більше за неї, і не сказала сама собі: якщо й вони не змогли прихилити (Господа) своїм клопотанням за мене, то для чого ж я буду докладати даремні зусилля? Навпаки, мовби палаючи у вогні, вона з палаючою душею й пошматованим серцем приступає, кланяючись, й говорить: «Господи, допоможи мені» (Мф. 15, 25). Але Він і після цього не схиляється на благання жінки, а дає відповідь ще більш жорстоку, ніж перед цим: «Недобре,  — каже, — взяти хліб у дітей і кинути псам» (Мф. 15, 26). Подумай, улюблений, і подивуйся тут силі цієї душі й надзвичайній її вірі. Почувши про пса, вона не образилася, не відступила, але з великою щирістю сказала: «Так, Господи! Але і пси їдять крихти, що падають зі столу господарів їхніх» (Мф. 15, 27).

— Зізнаюся, що я пес, але сподоби мене, як пса, бодай крихти від трапези.

Чи бачиш віру і щирість душі жінки? Вона взяла на себе сказане (Господом), і тут же отримала бажане, і причому отримала з великою похвалою. Що сказав їй Христос? «О жінко! Велика віра твоя; нехай буде тобі, як ти хочеш» (Мф. 15, 28). «О жінко!» — це виявлення подиву й містить у собі велику похвалу. Велику, каже, ти показала віру, тому буде тобі те, чого бажаєш. Поглянь, якою щедрою є милість Господа і подивуйся Його премудрості. Чи не могли ми спочатку подумати, що Він неспівчутливий, коли так відкидав її і спочатку навіть не удостоїв цю жінку відповіді, а далі першою і другою Своєю відповіддю ніби відганяв від Себе й відкидав ту, яка прийшла до Нього з такою невідступністю? Але суди про милосердя Боже по завершенні (справи). Він хотів прославити цю жінку, тому так і не спішив виконувати її прохання. Адже якби Він негайно почув їй, то ми не побачили б усієї чесноти цієї жінки; а оскільки Він трохи забарився, то ми й побачили як невимовне людинолюбство Господа, так і її дивну віру.

4. Усю цю розповідь ми вважали за необхідне викласти для того, щоб ви знали, що ми можемо отримати бажане не стільки через клопотання інших, як самі за себе, якщо тільки приступаємо з ревністю й особливою пильністю. Ось ця жінка, навіть маючи своїми заступниками учнів (Господа), не змогла досягти жодного успіху, поки сама своїм терпінням не прихилила до себе людинолюбство Господа. Так само повчає цього й відома притча про товариша, який прийшов невчасно вночі і просив три хлібини. Тут сказано: «Якщо він не встане і не дасть йому по дружбі з ним, то через невідступність його, вставиш, дасть йому, скільки той просить» (Лк. 11, 8). Отже, знаючи невимовне людинолюбство нашого Господа, будемо звертатися до Нього, виявляючи і, ніби перед власними очима представляючи порізно кожний із наших гріхів, водночас просячи прощення й за колишні гріхи, щоби, надалі виявляючи більше старання (у добрих справах), ми сподобилися тим більшого благовоління від Нього.

Далі повернемося, якщо бажаєте, до порядку нашого читання. «І вийшов Лот,  — говорить Писання, — із Сигора, і став жити в горі, і з ним дві дочки його, тому що він боявся жити в Сигорі. І жив у печері, і з ним дві дочки його» (Бут. 19, 30). Праведник, ще будучи в сильному страху через кару, що впала на жителів Содому, відходить далеко й оселяється «в горі», як сказано, зі своїми дочками. Так він опинився на самоті в цілковитій пустелі тільки з двома дочками, оселившись на горі. «І сказала,  — говорить Писання, — старша молодшій: батько наш старий і немає людини на землі, яка ввійшла б до нас за звичаєм усієї землі; отже, напоїмо батька нашого вином і переспимо з ним, і відродимо від батька нашого плем’я» (Бут. 19, 31-32).

З благоговінням і з великим страхом, улюблені, будемо слухати розповідь Божественного Писання. У ньому нічого не написано без мети і даремно, а все із користю і для нашого блага, хоч ми дечого й не розуміємо, бо ми не можемо знати всього досконало; і хоч намагаємося, наскільки можемо, викладати причини деяких (слів Писання), однак багато ще залишається в ньому таємного, — скарбів, прихованих від нас і неосяжних.

Отже, поглянь, як Писання, розповідаючи про все відкрито й даючи нам можливість зрозуміти намір дочок праведника, подає достатнє виправдання і для них, і для праведника, щоби ніхто через таку подію не засуджував ані праведника, ані його дочок, начебто таке кровозмішення сталося через нестриманість. Як же Писання виправдовує дочок праведника? «І сказала,  — йдеться, — старша молодшій: батько наш старий, і немає людини на землі, яка ввійшла б до нас за звичаєм усієї землі». Зверни увагу на мету, і ти звільниш їх від будь-якого осуду. Вони думали, що у світі все повністю загинуло і з людей уже нікого не залишилося, а водночас же бачили і старість батька.

— Отже, — кажуть вони, — щоб не припинився рід наш і нам не залишитися без імені (а стародавні найбільше піклувалися про те, щоби через спадковість поколінь продовжувати свій рід), щоб і ми, — кажуть вони, — не зазнали цілковитого знищення, бо батько наш уже схиляється до старості, а ми не маємо з ким поєднатися для продовження свого роду, щоби після себе залишити нащадків, то ходімо, — говорить одна одній, — щоб цього не сталося, «напоїмо батька нашого вином», бо сам батько наш ніколи не захоче навіть чути про це 6, тому використаймо обман за допомогою вина.

«І напоїли батька свого вином у ту ніч; і ввійшла старша, і спала з батьком своїм у ту ніч; а він не знав, коли вона лягла і коли встала» (Бут. 19, 33). Чи бачиш, як Божественне Писання виправдовує і праведника, і не тільки раз, але й удруге? По-перше, тим, що дочки обманули його за допомогою вина, воно показує, що інакше вони не змогли б переконати батька піти на такий вчинок; а потім те, що сталося, як я думаю, і звище було влаштовано так, що через глибокий сон і затьмарення від вина він зовсім не знав про те, що сталося.

Отже, він і не підлягає осуду. Тільки ті гріхи піддають нас осуду й покаранню, які ми звершуємо зі свідомістю й добровільно. А про праведника, як бачиш, Писання свідчить, що він зовсім «не знав» про те, що сталося. Але тут знову виникає інше питання — щодо сп’яніння. І потрібно все висвітлити, щоби для нерозумних і безсоромних не залишити жодної нагоди (для лихослів’я). Що ж ми скажемо і про це? Те, що він піддався сп’янінню не стільки від непомірності, скільки від душевної скорботи.

5. Отже, нехай ніхто не насмілюється засуджувати праведника чи його дочок. Та й чи не було б це крайньою нерозсудливістю й безумством — тих, кого Божественне Писання звільняє від всякого осуду і навіть пропонує для них таке виправдання, засуджувати нам, які обтяжені непомірним тягарем гріхів, не слухаючи слів апостола Павла, який говорить: «Хто буде звинувачувати обраних Божих? Бог виправдовує їх» (Рим. 8, 33)? А що це сталося не просто так і не без причини, але надмірна скорбота душі через уживання вина довела його до цілковитої нечутливості, послухай, що далі говорить (Писання): «На другий день старша сказала молодшій: ось я спала вчора з батьком моїм; напоїмо його вином і в цю ніч; і ти ввійди, спи з ним, і відродимо від батька нашого плем’я» (Бут. 19, 34). Бачиш, з якою благою думкою вони це робили? «І напоїли батька свого вином і в цю ніч; і ввійшла молодша, і спала з ним: і він не знав, коли вона лягла і коли встала» (Бут. 19, 35).

Поглянь, улюблений, як уся ця подія була справою Божественного Провидіння, подібно, як (було) з первозданним чоловіком. Як тоді, під час його сну, Бог, узявши частину від його ребра, зробив це зовсім невідчутно для нього і, створивши з цього ребра жінку, привів її до Адама. Так само було й цього разу. І коли взяття ребра звершилося невідчутно (для Адама), оскільки Бог навів на нього сон, то тим більше це могло бути в цьому випадку. І чого Божественне Писання повчає там, сказавши: «І навів Бог сон на Адама, і він заснув» (Бут. 3, 21), те ж саме означають і тут словами: «І він не знав, коли вона лягла і коли встала. І зробилися,  — йдеться далі, — обидві дочки Лотові вагітними від батька свого, і народила старша сина, і нарекла йому ім’я Моав, кажучи: він від батька мого. Він батько моавитян. І молодша також народила сина, і нарекла йому ім’я Бен-Аммі, кажучи: він син роду мого. Він батько аммонитян» (Бут. 19, 36-38). Бачиш, як те, що сталося, не було наслідком непомірності? Й імена народженим вони дали такі, що вказували на саму подію, і в іменах дітей, наче на якихось пам’ятниках, закарбували пам’ять про те, що сталося, і тоді ж передвістили, що від них і від народжених ними підуть народи й численне потомство. Один, як сказано, буде батьком моавитян, а другий — батьком аммонитян.

6. Однак тоді ще був початковий і первісний час (людства), і як усі хотіли через продовження свого роду зберегти пам’ять про себе, так і дочки праведника докладали задля цього стільки турбот. Але нині, коли з Божої благодаті стан віри піднявся і, за словами блаженного Павла, уже «минає образ світу цього» (1 Кор. 7, 31), ми повинні залишати пам’ять про себе добрими справами, щоб і після нашого відходу звідси перевага нашого доброчесного життя була нагадуванням і повчанням для тих, хто буде споглядати на нас. Доброчесні й ті, що зберігають цнотливість, можуть приносити дуже велику користь для тих, що дивляться на них, не тільки в цьому житті, але й після його завершення.

Щоби переконатися в цьому, поглянь, скільки віків минуло відтоді, і ми кожного разу, як тільки захочемо пробудити в будь-кому ревність до цнотливості, ставимо за приклад побожного, прекрасного, юного Йосифа, який саме в квітучому віці виявив надзвичайну непохитність у збереженні цнотливості, і так намагаємося спонукати слухачів до наслідування цього праведника. Чи можна, скажи мені, достатньо надивуватися цьому блаженному (мужу), який, перебуваючи в рабстві, саме у квітучому віці, коли найбільше розгоряється вогонь пристрасті, і, бачачи господиню, яка нападала на нього в несамовитій пристрасті, виявив таку мужність і настільки непохитно зважився на подвиг цнотливості, що втік від нестриманої жінки, позбувшись свого одягу, зате зберігши одяг цнотливості? І видно було в цьому щось нове й надзвичайне: агнець потрапив у пазурі вовка чи, краще сказати, левиці і зміг врятуватися від неї. І праведник так вирвався із рук тієї жінки, подібно, якби голуб уникнув загибелі від яструба. Не настільки дивним мені здається те, що три юнаки явилися переможцями вогню у вавилонській печі, і що їхні тіла ніскільки не постраждали, як дивним і надзвичайним є те, що цей праведник, вкинутий у піч більш страшну, ніж вавилонська, — я кажу про непотребство єгиптянки, — залишився недоторканним і вийшов із неї, зберігши одяг цнотливості чистим. Однак не дивуйся, улюблений. Оскільки він зі свого боку доклав задля цього всі зусилля, тому мав поміч і звище, яка сприяла йому, гасила те полум’я й посеред печі дарувала йому росу від Святого Духа.

Бачите, як доброчесні люди і тут перебуваючи, і після відходу звідси бувають для нас прикладами для нашої користі? Для того ми тепер і навели для прикладу цього праведника (Йосифа), щоб усі його наслідували. Тож будемо всі наслідувати його, станемо вище чуттєвих зваб і, знаючи, що «наша боротьба не проти крові і плоті, а проти начальства, проти влади, проти світоправителів темряви віку цього» (Еф. 6, 12), так і будемо озброювати себе. Пам’ятаючи, що ми, будучи одягненими в плоть, буваємо змушені боротися із силами безтілесними, будемо захищати себе зброєю духовною. Оскільки ми одягнені в плоть, однак маємо боротьбу із силами невидимими, тому Людинолюбець Господь приготував для нас і зброю невидиму, щоби силою цієї зброї ми могли перемагати єство наших супротивників.

Отже, уповаючи на силу цієї зброї, будемо і зі свого боку використовувати все, що необхідно, і тоді зможемо, захищаючись цим духовним всеозброєнням, уразити диявола в саме обличчя. Він не може терпіти блискавки, яка виходить від такої зброї, і хоч би намагався противитися їй, однак зір його негайно засліплюється. Благодать же Духа достатньо подається там, де поєднуються цнотливість, чесність та інші чесноти. Тому й Павло говорив: «Намагайтеся мати мир зі всіма і святість» (Євр. 12, 14). Отже, застерігаю, будемо очищати нашу совість і розум, щоби, звільнившись від усякої нечистої думки, ми залучили на себе благодать Духа, перемогли підступи диявола й сподобилися насолоди вічних, невимовних благ, і цього щоби сподобилися всі ми за благодаттю й людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Бесіда 43 | Зміст | Бесіда 45

1. У попередній бесіді на книгу Буття нічого не було сказано про жінку-самарянку. Очевидно, що між 43-ою і 44-ою бесідами на книгу Буття Святитель виголосив особливу бесіду про самарянку. [↩]
2. Переклад за церковнослов’янським текстом. [↩]
3. Тобто юдеїв. [↩]
4. Переклад за церковнослов’янським текстом. [↩]
5. Святитель дещо перефразовує слова Святого Письма і передає їх від імені Господа. [↩]
6. Тобто про намір дочок, який розкривається в наступних словах Писання. [↩]

Опубліковано: 11.05.2016.