«Наша Парафія»

68. Про самого себе 1

Кажуть, що ненавидять мене (і кажуть, як мені здається, несправедливо: адже як можна праведному нехтувати друзів? Як до Бога мені не взивати? До Нього, 5. Який усе раніше утвердив, усе відає ясно, усе бачить зірко?); але говорять вони як переможені заздрістю, від заздрості, що справедливо виснажує тих, ким вона володіє, і сам же страждаєш, і за ділами. 10. Що ж думаєш, вони говорять? Кажуть, що самі мене нещасного (тому що й думають так), з Константинового граду викинувши, від заздрості звільнилися? Прекрасно! [Авжеж!] 15. Тому що вони наповнюються тяжкістю, я ж — відвагою. Прокладаючи шляхи невторовані, звичаїв батьківських і законів розтлителі, коли над законом усе зле — багатство, гордість, розкіш, владолюбство — 20. зараз беруть гору. Бо вони настільки розумом пошкоджені, що самі не соромляться говорити те, що і тим, що говорять; годиться приховувати від інших те, що ненавидять. 25. Бо порочність сліпа, так що й здатності мислити шкодить. Тому нехай не буде в нас про них слова, ніщо нехай нас не стосується з того: чи говорять про нас погано, чи говорять про нас справедливо 2. 30. Нехай говорять, що хочуть, бо нічого немає легшого за рухливий язик, то нехай висловить він що-небудь і проти нас. [Втім,] багато використовують його і більш точно, тому що вони без заздрості говорять. 35. А те, що справді, цим вони не завдають мені ніякої шкоди, то так буде краще сказати. Оскільки широкий шлях до гіршого (див.: Мф. 7, 13), навіть якщо він нікого й не захоплює. Іде поголоска, що великими престолам я переможений 3, 40. як ті, від яких я вийшов, тих же, якби вони були бідні і слабкі, я нехтую. Про себе вони самі ясно тим говорять. Бо якщо хто і постраждав, то нехай це так і розуміє, але я не постраждав. 45. До одних я був допущений, від інших був відігнаний 4, але так уже Бог визначив. До одних закликав мене народ, пастирі, і Духові був потрібний мій [красномовний] язик. Тому що потрібно було грубий народ 5 виправляти 50. твердістю життя, словом і багатьма зусиллями повчань (догматів), немов корабель [направляючи] посеред течії. До інших не допустило звільнення від тіла в день смерті 6. 55. Прекрасні й добрі (хто ж буде це заперечувати?) і сповнені Духом, Який тепер [у нас самих ми] витискуємо, а часом стрімко [від Нього] відпадаємо, коли поганими дивимося зле. Високого трону пастиря 7 народ не має 60. більшого ніж колись. Але не моя ця справа 8, а справа руки Твоєї 9, якої й була відвага. Не відав Іона, що від Божого повеління тікав, але був захоплений 65. бурею, жеребом, твариною, черевом, виверженням, через які проповідник — [і став] проповідником. Але я був немов хтось вільний від тронів і небезпек. І розум свій заспокоїв, старанно поспішаючи до богоспілкування. 70. Тоді всі, немов шуліки, на запах мертвечини [злетівшись], обступили мене, і народ розривали нікчемними розділеннями. Як же Ти привів мене [до цього], Христе, 75. вузда мого життя і серця? Тому що Твоя це справа. Як Лазаря чотириденного Ти вивів мене, із гробу закликавши. Я воскрес, вони завмерли [у здивуванні], але Ти, Христе мій, 80. і плоть цю зміцни, яку я Тобою придбав, яку несучи моє життя, я подарував усякий дар. І пасткою я жив серед диких звірів. Якщо ж розпростягнення Твоїх рук 85. загородило [вуста] левів (і Ти спас Даниїла), але є леви й сьогоднішні, то спаси ж [нас від них] (що ж залишається, крім як бути знайденим і заколеним злими? О найлютіші, ми переможені). Їх Ти примусь справедливими покараннями, 90. і їх ослаблюючи в чомусь Твоїм гнівом (бо хіба нестримна рука принесе Тобі хоч один [добрий] помисл?). Але одних злякай, інших же прослав, о Царю, тих, що прославляють Тебе. 95. Захисти, захисти любих Тобі, гинемо! Поглянь лише на тих, що руки до Тебе здіймають. Найлютіші глузують із Твого Промислу і не можуть самі себе засудити, 100. тому що з гордістю думають. Збільш мале стадо, і [мене] пастиря малого [що прийшов] від великого [стада]. Але Ти, якби побажав, то я з малого знову став би великим на престолах Твоїх.

1. Вірш і примітки перекладено для цього видання за PGN. 37. Соl. 1409-1417. — Ред.

   Цей вірш написав св. Григорій в Аріанзі після 383 року; коли він наприкінці сво­го життя, відійшовши від справ, залишок своїх днів присвятив роздумам про Бога і спогляданню. Тут він викриває своїх заздрісників, які звинувачували його в тому, що він відмовився управляти Назіанзькою Церквою [заради керування церквою Константинопольською]. [↩]

2. У Флорентійському кодексі — «не справедливо говорили, як хотіли». [↩]
3. Варіант перекладу: «Коли я допустив себе перемогти, щоб зайняти великі престоли» — розуміється, вороги й заздрісника Григорія говорили про його гордість, що він нібито для своєї величі знехтував церквою нижчою, ніж Константинопольська, адже й турботу про неї допустивши, він дійсно, як казали вони, не бажав бути первосвящеником (єпископом) Назіанза. [↩]
4. Койсел наводить інший варіант: «Був же ними вигнаний не зовсім проти власної волі». [↩]
5. Мова йде й про хвилювання, які підтримували аріани і аполлінаристи, а також про загальну невихованість народу. [↩]
6. Можливо мова не власне про смерть, а про напад важкої хвороби. [↩]
7. Тут він має на увазі Нектарія, що не був настільки любий церковному народу як Григорій, коли він управляв Церквою. [↩]
8. Тобто «нічого такого я не думаю», як вважає Толлій. Або «більш, ніж потрібно було Богові». [↩]
9. Мається на увазі: «про Христа!» [↩]

Опубліковано: 11.10.2013; востаннє змінено: 14.10.2013.