45. Плач
45. Плач
Що перетерпів я, злощасний? Який плач буде відповідний моїм стражданням? Де візьму достатнє джерело сліз? Яку складу пісню? Чи оплакував хто смерть дітей, високоповажних батьків, 5. улюбленої дружини, або знищення любої вітчизни згубним вогнем, або ураження членів лютою хворобою, ніхто так не сумував, як ридаю я за жорстоко стражденну свою душу, в якій (о я, нещасний!) гине небесний образ.
Безсумнівно те, що людина є творіння й образ великого Бога 10. Від Бога кожен вийшов і до Бога йде; хто, спрямовуючи думку горí, плоть скувавши духом, має вождем свого життя милосердного Христа, а своє добро, язик і слух, розум і силу — все присвячує майбутньому життю, хто, 15. із все поглинаючого світу, пожираючи все, чим заволодів викрадач чужого надбання; богопротивний веліар вносить це в скарбниці, які твердіші за земні, які і розкрадаються і руйнуються, щоб побачити самого Царя, щоб, 20. скинувши плоть і протиборчу дебелість, зробитися богом і духом, стати в чині світлосяйного ангельського лику, великими трудами здобувати ще більшу нагороду; не як колись, дивлячись на легкий образ скинії, на письмове і те зображення закону, що руйнується, 25. але чистими очима розуму споглядати саму істину і устами співати святкову пісню. Така мета людського життя; до цього жителів землі зводить велич Христових страждань. Бо Христос, будучи Богом, Начальником життя, Вищим за вік, завжди Всецілим Образом безсмертного Отця, прийняв образ раба, 30. спожив смерть, вдруге зустрів життя, щоб від рабства і від смерті визволити мене, котрий повертається до кращого життя.
35. Але не дотримав я високоповажних таїнств Божих, хоча душа моя і посвячена в таємниці небесного сходження. Груба плоть гнітить мене до землі; не зміг я піднятися із бруду і звернути око до світла, звертав, правда; але між нами стала і мої очі закрила хмара — 40. це бунтівна плоть і земний дух. Багато на серці суєтних піклувань блукаючого розуму; вони звертаються то до того, то до іншого, і віддаляють від мене Христа — Бога-Слово, бо Наречений не терпить спілкування з чужою для Нього душею. 45. Багато лежить на язиці тлінного зілля згуби, бо язик — половина всіх людських пороків, чи вивергає він явне зло — гнів, який особливо сильний і у своїх поривах віднімає у людини розум, чи, затаївши в грудях підступний намір, 50. ллє лагідні слова із м’яких вуст.
О, якби були приставлені які-небудь двері і до очей, до моїх вуст, не завжди відкритих на добро, щоб я приймав і зором, і слухом лише корисне, а для поганого самі собою закривалися в мене і зір, і слух! 55. І для рук найкраща вправа, щоб вони, чисті, безперестанно здіймалися до неба і були покірні небесним законам; так само і для ніг, щоб вони йшли шляхом гладким, а не по тернах, не по стрімчаках, не шляхом непреподобним. Але тепер, хоча кожний дарований мені Богом член і сам у собі корисний і дарований для корисної мети, 60. однак гріх обернув його для мене на зброю смерті.
Який же закон керує мною? Чому я на землі став в’язнем плоті? Як тіло домішане до легкого духу? Не весь я чиста природа — розум, не весь і гірша — плоть, але складений і з того й іншого і щось інше з ними. 65. А тому й терплю постійну тривогу боротьби між ворожими взаємно — і плоттю й душею. Я, образ Божий, втягуюся в гріховність; гірше в мені несправедливо противиться кращому, чи тікаю від гріхів і противлюсь їм, чи не без труда, 70. після багатьох борінь і тільки при небесній допомозі.
Тому що два, точно два в мені розуми: один добрий — і він дотримується всього прекрасного, а другий гірший — і він іде за поганим. Один розум іде до світла і готовий підкорятися Христу; 75. а другий — розум плоті й крові — тягнеться в морок і готовий віддатися в полон веліару. Або один звеселяється земним, шукає для себе корисного в непостійному, але в минущому, любить бенкети, сварки, обтяжливе перенасичення, 80. сором темних справ і обмани, іде широким шляхом і, покритий непроникливою імлою нерозумності, забавляється власною згубою; а другий захоплюється небесним і уповається як теперішнім, в одному Богові покладає 85. надію життя, тутешнє ж, піддане різним випадковостям, вважає нічого не вартим димом, любить убогість, труди і благі турботи і йде тісним шляхом життя.
90. Бачачи їхню боротьбу, Дух великого Бога зійшов з небес і подав допомогу розуму, припиняючи бунт неспокійної плоті, або втихомирюючи, неспокійні води чорних пристрастей. Але плоть і після цього має шалену силу і не припиняє боротьби; боротьба залишається нерішучою. 95. Іноді плоть приборкує розум, а іноді і розум знову проти волі іде за перемагаючою плоттю. Але хоча бажає одного, найкращого, однак, роблячи інше, саме те, що ненавидить, він оплакує тяжке рабство, заблудження первородного отця, згубне переконання матері 100. — цю матір нашої зухвалості, злочинну неправду кровожера-полоза — змія, який звеселяється людськими гріхами, оплакує й дерево, або шкідливий для людини плід дерева, і згубне споживання, і ворота смерті, 105. і соромну наготу членів, і ще безчесніше витання з раю, або від дерева життя. Про це сумує уболіваючий розум. Але плоть моя і нині спрямовує погляд на праотців і на людиновбивче дерево; вона постійно любить усяку солодку їжу, 110. яку тільки для зваби показує їй злий згубник — змій.
Тому і я плачу; і Царя, Який володарює над усім і все зважує на вагах Своїх, слізно молю, щоб милостиво розсудив душу й тіло, припинив боротьбу і гірше (як і належить, бо це набагато корисніше і для душі, і для тіла) 115. підкорив кращому, щоб обтяжена плоттю душа не тягнулася по землі й не поринала, як свинець, у глибину, але щоб плоть уступала окриленому духу й образу 120. і гріх танув, як віск від вогню.
Про це благаючи, і сам додаю багато лікування до грубої плоті; щоб припинити жорстокий недуг, щоб міцними узами утримати силу плоті, як дуже віроломного звіра; тремтячи злою хвилею, 125. ставлю перешкоди череву; незручнозцілимою скорботою виснажую серце і проливаю потоки сліз; схиляю перед Царем розбиті коліна, проводжу ночі без сну, ношу жалібний одяг.
Іншим приходять на думку бенкети, радості, сміх, 130. об’їдання — ці забави квітучого віку. Інші знову знаходять собі втіху в подружжі, у синах, у неміцній славі мати велике багатство. Деяких знову звеселяють народні збори, гаї, лазні, міська розкіш, 135. похвальні промови, шум супровідників, коли самі вони швидко женуться на високих колісницях. Тому що в смертних багато втіх у різноманітному житті, і до самих бідувань додаються веселощі.
Але я помер для життя, 140. ледь переводжу подих на землі, тікаю з міст і від людей, розмовляючи зі звірами і зі стрімчаками, один вдалині від інших живу в похмурій і необробленій печері, в одному хітоні, без взуття, без вогню, харчуюся тільки надією, і обернувся в ганьблення для всіх земнородних. 145. У мене ложем — гілки дерев, постіллю — надійна волосяниця і пил на долівці, змоченій слізьми.
Багато зітхають під залізними веригами; інші, скількох знаю, вживають в їжу попіл, і пиття в них розчинене гіркими слізьми; 150. інші, яких засипає зимовий сніг, по сорок днів і ночей стоять як дерева, піднісшись серцем від землі й маючи в думках єдиного Бога. Інший замкнув свої вуста і на свій язик наклав вузду, яку, втім, 155. не завжди стягує, послабляє ж тільки для піснеспівів, щоб вуста його були одушевленими гуслями, в які вдаряє Дух. А хто посвятив Христу голову свою, заради благочестивої обітниці не стриже її. Інший же зімкнув свої очі і до слуху приставив двері, 160. щоб не вразило його звідки-небудь непримітно жало смерті.
Такі шість засобів лікування і я використовував проти неприязної плоті. Уже й сивина служить засобом проти моїх пристрастей. Багато було й непередбачених бур, які проти волі кидали мене у хвилювання і скрушували тяжкими скорботами. Але непохитна плоть 165. не кориться навіюванням, не смиряється бідами, не приборкується часом, а завжди із заплющеними очима поспішає на шлях протилежного життя і, подібно до легіону 1, шукає стромовин. Якщо ж іноді й поступається ненадовго Божому 170. страху, або трудам, або Божественним словам, то, як рослина, яку випрямляє рука садівника, знову згинається в попередню кривизну.
О жалюгідні данники смерті! О рід людський — ми, яких, поїдають гріхи, втішаємося своїм біснуванням, 175. не поважаємо розуму, який вклав у нас Бог при народженні, коли дарував нам сім’я життя; не боїмося закону, який накреслив Цар Христос, спочатку на кам’яних скрижалях, прикривши істину письменами, а наостанок на наших серцях 180. сяйвом Святого Духа! Ми своїми починаннями протидіємо Христовим стражданням, якими Христос визволив нас від болісних пристрастей, коли сприйняв плоть і був прицвяхований до хреста, до якого прицвяхував разом і чорний гріх творіння, і державу веліара, 185. щоб ми, відродившись і вставши із гробу, з великим Христом сприйняли горнюю славу.
Численні дари Божі всім земнородним; наш язик не може висловити їхньої величі. 190. Бог залучає мене до життя або упокорюючи ударами, коли не відчуваю, або радісно посміхаючись мені, коли догоджаю Йому. Бо Він управляє всім з розумом, сповненим благовоління до людини, хоча й таємна глибина Його премудрості, хоча між нашим родом і Божеством стоїть глибокий морок, крізь який деякі 195. проникають витонченим поглядом, саме ж ті, яких просвітлило життя, і які, ставши чистими, доторкнулися до чистої мудрості.
Але мене сподобив Христос більшої слави. Спочатку дав мене в дар матері, котра молилася від щирого серця, і Сам прийняв мене 200. у дар від батьків, у яких з усього, що вони мали, не виявилося нічого дорожче за сина. А потім нічними видіннями вселив у мене любов до цнотливого життя. Слухайте мене тепер, богомудрі, а осквернені серцем зачиняйте двері до свого слуху!
205. Був я юним отроком, або навіть не зовсім отроком, у таких літах, коли розум приймає в себе накреслення доброго або злого, але, не маючи ще в собі зразка для твердих переконань, насамперед відображає в серці чужі вдачі. У мене ж батьки не поганими 210. фарбами розмалювали розум, показавши мені переваги чесноти, тому що й самі, одностайно маючи ревність у благочесті, і своєю сивиною, і достохвальними вдачами становили предмет здивування для всіх земнородних; насолоджуючись щастям і тілесним здоров’ям, 215. розмірено провадили людське життя. Один з них стояв колись далеко від великого стада, в якому тепер займає високе місце; колись він не був вівцею, а потім став найкращою з овець, з вівці зробився пастирем; а тепер він уже батько і пастир пастирів. І хоча не в ранній час він приступив до багатоплідних жнив, 220. однак своїми трудами набагато перевершив тих, що почали подвиг раніше за нього. А друга — святий паросток священних батьків, що від матері виріс з благочестивого кореня благочестивого віття — нічим не поступалися жінкам, які раніше були, приймали в себе Царя Христа або бачили Його воскреслим із гробу. 225. Обоє вони не багато дихали на землі, і то через потребу плоті; більша ж частина їхнього життя ховалася вгорі. Від них отримало освіту і моє ніжне серце, як сир, що недавно згорнувся, і скоро приймає форму посудини.
І одного разу, серед глибокого сну, було мені таке видіння, 230. що легко запалило в мені любов до цнотливості. Мені уявлялося, що поруч зі мною стоять дві діви в білому одязі; обидві прекрасні й однакових років; усі шати обох були в тому, що вони не мали на собі уборів, у чому, власне, і полягає краса жінок. 235. Ні золото, ні гіацинти не прикрашали їхні шиї, ні тонкі шовкові тканини, ні хітони з ніжного льону не покривали їхнього тіла. Очі не осінялися підфарбованими віями. Вони не користувалися жодним із засобів, 240. які винайшли чоловіки, котрі піклуються про штучну красу жіночої зовнішності, щоб викликати хтивість. У них не розсипалися по плечах золотовидні кучері й не грали з легким подихом вітерців. Поясом стягувався прекрасний верхній одяг, що спускався на ноги до п’ят. 245. Головне покривало закривало щоки, стояли вони, поникши поглядами до землі. Обох прикрашав прекрасний рум’янець сором’язливості, скільки можна було помітити це з-під покривал, що щільно прилягали до обличчя. Вуста їх, закриті мовчанням, уподібнювалися троянді, 250. що лежить в окроплених росою чашечках. Побачивши їх, я дуже зрадів, бо думав, що вони мають бути набагато вищі за простих земнородних. І вони полюбили мене за те, що я із задоволенням дивився на них; як улюбленого сина вони цілували мене своїми вустами; 255. а на моє запитання, що вони за жінки і звідки, відповідали: «Одна з нас Чистота, а інша — Цнотливість. Ми стоїмо перед Царем Христом і насолоджуємося красою небесних дівственників. Але й ти, сину, 260. з’єднай і свій розум з нашими серцями, і свій світильник з нашими світильниками, щоб тебе, просвітленого, переносячи через ефірні висоти, ми могли поставити перед сяйвом безсмертної Тройці». Сказавши це, вони віддалилися в повітрі, і погляд мій ішов за тими, що відлітали.
Це був сон, 265. але серце довго насолоджувалося достославним видінням ночі й обличчями світлої цнотливості. Слова дів зринули в моїй думці й тоді вже, коли поняття про добро і зло ясно накреслюються в людині, коли розум взяв гору над любов’ю, і краса 270. чудового нічного видіння стала уявлятися неясно. Як суху солому раптом освітлює її невидима іскра, що міститься всередині, і спочатку з’являється мале полум’я, а потім встає великий вогняний стовп, так і я, запалений видінням, 275. миттєво осяявся любов’ю, і її промені, не ховаючись в глибині душі, робилися видимими для всіх.
Спочатку я зблизився з людьми благочестивими, які, відмовившись від тлінного світу, уникли шлюбних уз, щоб окрилившись йти за Царем Христом і з 280. великою славою переселитися звідси. Їх полюбив я, їх перейняв усім серцем і обрав для себе вождями небесної надії. А потім і сам відкинув важке ярмо шлюбу, полюбив високий жереб вічно юних істот; 285. бо природи, що населяють велике небо, не знають подружніх уз і вище від неспокійних пристрастей. І такий, по-перше, пресвітлий великий Бог, а після Нього такі ж і Божі служителі, які стоять біля високого престолу, приймають на себе перший промінь чистого Бога і, 290. просвітлені ним, передають світло і смертним. А ті, які поєднані воєдино душею і тілом, за природою двоїсті, є породженням протиборчої плоті, люблять подружнє життя і готові сіяти в плоть. Але Бог-Слово, Який приніс нам кращий жереб, 295. поставив його віддалік від плоті і відокремив від оманливого світу, наблизив же до безшлюбного життя безсмертних. До Нього моє серце прагнуло любов’ю. Не на дольній землі утверджував я слабкі свої стопи, але, споживши тамтешнього твердого ликостояння, ніби солодкого молока 300. або меду, не захотів підступати ближче до гіркої їжі, до душозгубного гріха, що народжується від неї. Для мене не привабливі були бенкети, не мало приємності все те, чим переймається юність, ні м’який одяг, ні розкішні кучері, 305. ні незваблива принадність соромних слів, ні сміх нестримний, ні запал неприязної плоті. Іншим я віддав стромовини, і гори, і коней, що іржуть, або зграї гончих псів. Відкинувши всі земні втіхи, 310. я схилив шию під ярмо суворої цнотливості. Вона мене годувала, пестила, вирощувала у велику славу і дбайливо поклала на руки Христу.
Але Ти, Отче і Отчеє Слово і Пресвітлий Дух, опора нашого хисткого життя! Не попусти, 315. щоб ворог, супротивник Твоєї надії, душив мене своїми руками, щоб і мене, як чорний корабель, який після щасливого плавання наближається до берега і майже вже торкається близької пристані, раптом сильна буря, 320. ударивши в спущені вітрила нищівним подихом, погнала назад і, повернувши на широкий хребет життя, і тут і там збуривши великими бідами, кинула, нарешті, на приховане підводне каміння.
А такий намір заздрісного веліара. 325. Він завжди переслідуватиме ненавистю людський рід і не терпить, щоб земні робилися небесними, тому що сам за свій переступ скинутий з неба на цю землю. Він, злощасний, зажадав мати славу першої Краси і велику царствену шану самого Бога, 330. але замість світла одягнувся в жахливу пітьму. Тому й звеселяється завжди темними справами, має тут панування над похмурим гріхом. Цей мінливий розум приймає на себе подвійний образ, розставляючи то ті, то інші сіті. 335. Він або найглибша пітьма, або, якщо відкриєш його, негайно перетворюється на світлого ангела і зваблює уми лагідною посмішкою. Тому й потрібна особлива обережність, щоб замість світла не зустрітися зі смертю. Уникати порочного життя можуть і злі люди, 340. бо відкритий порок для багатьох ненависний. Хвалю ж того, хто витонченими очима духу викриває і підступного, і невидимого ворога.
Але Ти, Милосердий, збережи мою старість і мою сиву голову і пошли добрий кінець життя! Як колись дбайливо 345. Ти любив мене і з кожним днем вів до більшої досконалості, наближаючи до благих надій, так і з неприязних і болісних турбот введи в благоотишну 2 пристань Твого царства, щоб, прославляючи Тебе, Царю, із присноживучими світилами, 350. сподобився я небесної слави.
- Легіон нечистих духів, який Ісус Христос увігнав у стадо свиней і скинув у море (див.: Мк. 5, 2-13). [↩]
- Благоотишний (ц.-сл.) — безпечний від бурі, захищений. [↩]
