1. Вірші про самого себе
1. Вірші про самого себе
Царю мій, Христе! Ти чистими долонями служителя Твого Мойсея, хрестоподібно піднятими, переміг колись згубну силу Амалика (Вих. 17, 11). Ти простягненими руками Даниїла зв’язав у рові страшні пащі левів 5. і жахливі вістря їх пазурів (Дан. 6, 28-42). Через Тебе Іона, який молився і в утробі звіра, простягнувши руки, вийшов з великого кита (Іон. 2, 11); і в ассирійському полум’ї трьох мужніх юнаків, як тільки вони підняли долоні, 10. покрила росоносна хмара (Дан. 3, 50). Ти Сам колись ходив по бурхливому морю, втихомирював хвилі і силу вітрів, витягав з моря учеників, збурених вітрами (Мф. 14, 30); Ти визволяв від хвороб і душі, і тіла багатьох; як Бог, Який прийняв на Себе єство людське, вступав у спілкування зі смертними. 15. І Богом був Ти від віку, людиною ж явився нам наостанок, щоб після того, як Сам Ти став людиною, мене зробити богом. Будь і до мене милосердним Богом, Блаженний, і спаси мене! Будь і до мене милосердним Богом і прийди до того, хто закликає! Прийди, милосердний Боже, подай мені руку і спаси мене, який страждає від боротьби, від звірів, від полум’я, від вітрів і тільки до неба зводжу очі! 20. Тому що для мене і звірами, і лютою хвилею моря, і плачевною боротьбою, і стремлінням палючого вогню — усім бувають злі люди, згубники мого життя, люди, які найбільше ненавидять тих, що люблять Бога, 25. не боячись суду, який загрожує їм згодом, не поважаючи і людей, що відвертають злочестивця. Бід них охорони мене, Христе, і милостиво збережи, покривши Своїми крилами! Віддали від служителя Твого, Царю, тяжкі біди; 30. нехай не збурюють розуму мого тяжкі турботи, які світ і царюючий у світі збуджують у нещасних смертних, як іржа залізо роз’їдаючи в них боговидний образ і кращу частину людини обертаючи в щось споріднене землі, 35. щоб душа не підносила до неба порох, що тяжіє до землі, але порох скидав на землю крилату душу, запліднив злощасну земними ділами!
Для смертних є двоє воріт страшної смерті. Одні виточують із серця мутний потік гріха; у них завжди на умі діла шкідливі; 40. догоджання плоті, образлива нахабність, згубні задуми; вони, полюбивши свою долю і самі себе заохочуючи на всякий злочин, насолоджуються гріхом. Інші ж чистими очима розуму бачать Бога, відвертаються від нахабності — цього породження безсоромного світу, 45. живуть без скорбот під покровом плоті, швидкими стопами топчуть землю, з легкістю ідуть на заклик Бога і Духа, і засяють згодом, як таїнники таємного життя Царя-Христа, коли воно з’явиться у світлі. 50. Але і вони, будучи данниками потреб, спокушаються злим терням життя, а злісний ворог демон для немічних смертних вигадав із цього тисячі жал смерті, часто під гарною личиною приховуючи мерзенну згубу, щоб уловити протиборчого; він так само готує згубний 55. кінець людям, як вудка у воді приносить смерть рибам, які, бажаючи життя, хапають тільки свою згубу, несподівано заковтуючи гачок. І до мене цей підступний, бо я знав, що він темрява, 60. одягнувшись у прекрасну зовнішність, приступав у подобі світла, в надії, що і я, полюбивши доброчинність, наближуся до пороку, коли і мій легкий розум піймається на згубу.
Мене не зв’язав шлюб — цей потік життя, ці кайдани, найтяжчі з усіх, які накладає на людей матерія, як початок трудів. 65. Мене не зачарували прекрасні хвилі шовкового одягу; я не любив тривалих трапез, не любив перенасичувати ненажерливе черево — цю погибельну матір плотодогоджання; не любив я жити у величезних і прекрасних будинках; не розслаблював я серця музичними звуками, що ніжно заколисують слух; 70. мене не напоював млістю розкішний випар запашних олій. І срібло і золото я надавав іншим, які, сидячи над незліченним багатством, люблять віддаватися турботам і не знаходять для себе багато насолод, але багато праці. Для мене приємний шматок хліба, у мене солодка приправа — сіль, а стіл приготовлено без трудів 75. і пиття тверезе — вода. Моє найкраще багатство — Христос, Який постійно підносить мій розум горі, а не поля, засіяні пшеницею, не прекрасні гаї, не стада волів або жирних овець, не дорогі служителі — один зі мною рід, але відділений від мене прадавнім мучительством, 80. яке на народжених однією землею (землею або Богом) наклало двояке найменування — шляхетності і рабства, що підтвердив і недобрий закон. Ні для чого не потрібна мені нікчемна шана, яка проходить швидше за розлите дихання і швидкоплинну славу; 85. не важливо для мене одержати від царя нагороди при дворі; ніколи не зваблювало мене бажання суддівського місця, на якому, засідаючи величаво, я міг би високо підняти брови; не важливо для мене мати могутність у містах або серед громадян, звеселятися вельми неправдивими і нікчемними мріями, 90. які як приходять одна за одною, так і летять, або хапати руками швидкий потік, як щось тверде ловити тінь і стискати її руками, простягати долоні до туману і сприймати його на дотик. Такий людський рід, таке й людське щастя: воно подібне до найбільш непримітних слідів корабля, 95. які нарізаються попереду й зникають позаду! Одна була для мене приємна слава — різнитися пізнаннями, які зібрали Схід і Захід і краса Еллади — Афіни; над цим я трудився багато і довгий час. Але всі ці пізнання, скинувши долу, поклав я до ніг Христових, 100. щоб вони поступилися Слову великого Бога, Який затьмарює Собою всяку витонченість і різноманітне слово людського розуму.
Але, уникши іншого, я не уник неймовірної ворожнечі лукавого, який з особливою дружелюбністю будує мені підступ. Відверто повідаю всім мою біду, 105. щоб інші могли спастися від хитрувань звіра-плазуна.
Допомагаючи батькам, які були обтяжені старістю і жорстокою скорботою, бо з дітей залишився в них лише я — слабка надія, невелике мерехтіння вже неіснуючого великого світила, — послуговуючи батькам, думав виконати бажане Тобі і законам Твоїм, Царю мій Христе, 110. тому що Ти, Блаженний, даруєш дітей смертним, аби мали в них допомогу і ними, як залізом, підпирали тремтячі члени. А з усіх, що шанують Тебе, мої батьки особливо опікуються за благочестя; уникши небезпеки скорботного життя, 115. вони прив’язали свій корабель до Твоїх чистих заповідей. Ти для них початок і кінець. Матір моя успадкувала від батьків богоугодну віру і на дітей своїх наклала цей золотий ланцюг. У жіночому образі носячи чоловіче серце, 120. вона для того тільки торкається землі і турбується про світ, щоб усі, і саме тутешнє життя, переселити в життя небесне і на легких крилах піднятися вгору. А батько, раніше служачи ідолам, був дикою оливою, але прищепився до стебла оливи доброї 125. і стільки прийняв у себе соків шляхетного кореня, що закрив собою дерево і багатьох наситив медоточивими плодами; він сивий волоссям і заразом сивий розумом, привітний, солодкомовний; це новий Мойсей або Аарон, 130. посередник між людьми і небесним Богом; непорочний внутрішньо, чистими тайноводствами і нашими жертвами, які загартовують розум, він приводить у спілкування смертних і великого безсмертного Бога. Бід такого батька і від такої матері народився я. Змагатися з ними неможливо; а що змагаються вони одне з одним, це не тривожить мене. 135. Турбуючись за них і полегшуючи їхні труди, я живив свій розум надіями, що роблю дуже корисну справу, виконую обов’язок природи.
Але безсумнівно, що шлях нечестивих сповнений згуби, бо і з доброго сталося для мене зле. 140. Безперервні і тяжкі турботи, день і ніч висушуючи душу й тіло, зводять мене з неба до моєї матері — землі. По-перше, управляти слугами — справжня сіть згуби. Жорстоких владик вони завжди ненавидять, 145. а богобоязливих безсоромно зневажають; до злих непоблажливі, добрим неблагопокірні, але на тих і на інших дихають нерозумним гнівом. А до того ж треба опікуватися майном, завжди мати на плечах царський тягар [податків], переносити сильні погрози збирача податків; 150. тому що податки, зростаючи з майном, применшують у людях ціну самої свободи, а на вустах лежать пута. Треба проводити час серед хвилювань велелюдних зборів, біля високих сідінь, з яких виникають людські чвари, треба слухати гучні заперечення супротивника 155. або за законом терпіти скорботи в заплутаних сітях. Ось тягар, ось праця! А злі беруть перевагу над добрими; охоронці законів можуть бути куплені тією й іншою стороною. І якщо злий має більше достатку, то він і кращий. Хто ж з такими людьми, 160. без допомоги Божої, уникне безлічі неправди і хитросплетінь? Бо необхідно або щодуху бігти і залишити все злим, або очорняти своє серце, що подібно до того, як той, що наближається до злого дихання винищувального вогню, носить на собі сумні ознаки або полум’я, або диму. 165. Але це ще стерпно. Моя рана пекучіша. Після того, як єдинокровний мій [брат] залишив життя, скільки я терпів, і скільки сподіваюся ще терпіти! Хто зустрічав несподівані втрати, той [уже] не очікує кращого. За життя брата і я мав деяку славу у людей; 170. багатство ж або могутність ніколи не займали мого серця. А як тільки він помер, один я терплю скорботи й біди.
З майна, яким володів брат, одне поглинула розвергнута земля, коли він і сам був покритий руїнами Нікеї, а інше демон віддав розкраданню руками негідних людей; 175. тільки сам, завалений уламками, він уник смерті, бо небесний Бог простяг Свою руку над будинком, в якому він був. О Кесарію мій — високоповажне ім’я! Як ранкова зірка блищав ти тоді при дворі царському, займаючи перше місце мудрістю і мирною вдачею, 180. маючи багатьох сильних друзів і товаришів; для багатьох ти знаходив зцілення від тяжких тілесних недуг; багатьох своїми благодіяннями рятував від убогості; але тепер ти помер і наситив чимало псів, які звідусіль обступили мене і гавкають, а з рідних ніхто не подає мені допомоги. 185. Деякі мене люблять, і ті люблять, як вороги; поважають, поки ще нічого не отримали, а отримавши, ненавидять. Так з високого крислатого дуба, що поривається зусиллями вітру, і тут і там, звідусіль навколо відламуються гілки; так з великого виноградника, у якого зруйнована огорожа, 190. подорожні без милосердя збирають грона, і вепр, що одиноко пасеться в лісах, завдає йому шкоди зубами. А мені — багатослізна праця; нема сил моїй руці ні наситити, ні відігнати всіх. Відтоді, як і перший раз, зрікшись життєвого, 195. я віддав душу світлим небесним помислам, і високий розум, захопивши мене звідси, поставив далеко від плоті, сховав у потаємних місцях небесної скинії, осяяв мої погляди світлом Тройці, світлозарніше за Яку нічого не представляла мені думка, Тройці, 200. Яка зі звеличеного престолу виливає на всіх загальне їй невимовне сяйво, Яка є початок усього, що відділене від вишнього часом, — відтоді кажу, я помер для світу, а світ помер для мене. Я дихаючий мрець; моя могутність — мрія, що розвіялася; моє життя в іншому світі; я зітхаю під дебелою плоттю, 205. яку мудрі прекрасно називають мороком розуму. Відмовившись від тутешнього життя, від затьмареного зору, від усього, що, плазує по землі, блукає і вводить в оману, бажаю чистіше приникнути в постійне, щоб не в суміші (як звичайно досі) з неясними образами, 210. якими зір навіть дуже гострого розуму вводиться в обман, але чистими очима бачити саму істину. Втім, це можливо згодом; а тутешнє — нічого не вартий дим або порох для того, хто це життя обміняв на життя велике, життя земне — на життя розкішне, життя скороминуче — на життя постійне.
215. За це і напали на мене всі, не хочуть відійти від мене, поспішаючи, як на готову здобичу. О горе, о горе мій Кесарію! І ти — жменя пороху, ти, що відбивав від мене всі занепокоєння, давав мені можливість уникати всякого тягаря, шанував брата, як не шанував ніхто інший, 220. поважав мене, як інший поважає улюбленого батька!
Але я не стільки бідкаюся через втрату майна, яке бажав зробити загальним надбанням нужденних, бо і сам я тут прибулець і блукач і все віддаю руці Всевишнього — подателю благ; 225. не стільки бідкаюся через образу, ненависну всякому смертному, хоча вона і лагідну людину найскоріше може привести в гнів; не стільки бідкаюся через єдинокровних, яких приховує від мене гріб, викравши передчасно, коли вони дивували усіх земнородних, скільки плачу за душу свою, бо бачу, 230. що ця прекрасна й велика цариця, дочка шляхетних царів, знемагає під тягарем нерозв’язних кайданів. Вороги зачарували її силою зброї, віддали в тяжке рабство; і вона потуплює в землю сумні очі. Таке моє страждання; ось рана, яку ношу на серці!
235. Є прадавня оповідь, що якщо зла єхидна накладе зуби і завдасть згубної рани, уражений тільки тому охоче переказує про це, у кого безжалісна єхидна зі своєю палючою отрутою влила ту ж згубу, тому що тільки така людина знає нестерпність болю. 240. Так і я розповідаю про свої муки тільки тим, у кого однакова зі мною любов, однакове страждання і подібна скорбота. Тільки той прийме мою розповідь з любов’ю, побажає знати кращі таємниці слізного серця, хто, зажадавши підняти на рамена тягар хреста і маючи свою частину в огорожі 245. великого Царя, віддає перевагу путі прямій і співстраждальній до впалих. Але я викликав би сміх, розповідаючи про свої біди іншим, особливо в кому віра злегка запечаталася на поверхні серця, 250. в чию внутрішність не проникла сильна любов до Царя, хто живе на землі, помишляючи єдине про те, що одноденне. Але нехай загинуть такі люди, тому що на всіх, і на добрих, і на злих, однаково витончують вони язик — цю приготовлену стрілу!
А я не припиню нарікати, поки не уник плачевного поневолення гріху, 255. поки ключем розуму не замкнув божевільних пристрастей, яким жорстокий сатана відкрив нині всі входи, хоча вони не мали до мене доступу раніше, коли покривала мене Божа рука, і гріх не мав поблизу такої речовини, яка б легко й швидко загорялася, як солома від наближення вогню не тільки займається, 260. але, роздуваючись вітром, утворює високий стовп полум’я.
Мені належало б насамперед сховати свою плоть у прірвах, горах і стрімчаках; там, тікаючи від усього, від самого цього життя, від усіх життєвих і плотських турбот, живучи один вдалині від людей, носив би я в серці всеціло Христа, 265. до єдиного Бога підносячи чистий розум, поки не полегшила б мене смерть, яка прийшла разом зі сповненням надій. Так належало б! Але мене утримувала любов до улюблених батьків; вона як вантаж тягла мене до землі; навіть не стільки любов, 270. скільки жалість — ця найприємніша з усіх пристрастей, що пронизує всю внутрішність і всі суглоби кісток, жаль до богоподібної сивини, жаль до скорботи, жаль до бездітності, жаль до піклування про сина, з яким, постійно віддаючись солодким трудам, тремтять за нього, як за око свого життя і як за обтяженого печалями. 275. Предметом його занять раніше були книги, які Дух накреслив мовою святих мужів, а також з добрих письмен сяюча благодать Духа, і утаємничена користь, що відкривається одним очищеним. Йому приємні були молитви, зітхання, безсонні ночі, 280. ангелоподібні лики, які, стоячи на ногах, закликають Бога в псалмах і в піснях підносять до Нього серця, з багатьох вуст возсилаючи загальні славослів’я. Йому приємні були виснаження винуватця зол — черева, отримання сміху, нерухомість язика і очей, приборкання 285. шаленого гніву. А розум стримував блукаючу думку, що всюди озирається, звертав же її до Христа небесними надіями; розум стояв вище за все, зводячи образ до Царя. І Богові угодно було таке прагнення. Замість багатства і нестерпного шуму, 290. який турбує мене в нічних сновидіннях (бо примари ночі подібні до денних турбот), у мене перед очима були Боже сяйво, пресвітле ликостояння і слава душ благочестивих. 295. Але тепер у моїй душі, яка колись любила розмовляти з усіма доброчесними, загинули всі прикраси, залишилися ж внутрішнє бажання і безнадійна скорбота. Про це плачу і ясно не знаю, що принесе завтрашній день, чи приведе мене Бог назад до колишніх правил життя, звільнивши від бід і знявши з мене весь тягар, 300. чи раніше ніж побачу ясне небо, раніше ніж буде прикладений пластир до ран, вивергне мене звідси зануреним у скорботи, нещасливцем, який бажає світла після глибокої ночі? Тоді хто допоможе тим, що ремствують марно? Тут лікування для людей, а наостанок усе буде закрито.
305. Сива голова і покрите зморшками тіло вже схилили мене до вечора скорботного життя. Але досі я не зазнав настільки великих і численних прикрощів. Не страждав я стільки й тоді, як, відправляючись в Ахаію з Фароської землі, зустрів море, збурене буйними вітрами 310. при сходженні осіннього тельця 1, якого особливо бояться плавці, і деякі з них насмілюються при ньому відв’язати корабельний канат. Двадцять днів і ночей лежав я на кормі корабельній, закликаючи в молитвах царюючого в горніх Бога; піниста хвиля, 315. подібна до гір і стрімчаків, то з того, то з іншого боку вдаряла в корабель і нерідко падала на нього; від поривистого вітру, що свистів у канатах, тряслися всі вітрила; повітря у хмарах почорніло, осяювалося блискавками і всюди здригалося від сильних ударів грому. 320. Тоді віддав я себе Богові і позбувся гніву моря, утихомиреного святими обітницями. Не страждав я стільки й тоді, як хиталися основи великої й тремтячої Еллади, не видно було помічника в біді, а я тремтів тому, що душа моя 325. ще не була освячена небесним даром, бо благодать і осяяння Духа сходять на людей через купіль 2. Не боявся я стільки і тоді, як хвороба пожираючим своїм диханням наповнила мої вуста, стисла проходи дихання і шляхи життя; і тоді як, у затьмаренні розуму вертячи прутом, 330. поранив і окровавив я собі вигнутий кут повіка, як убивця, втратив для себе світло; великий плач наступив за жорстокою помилкою, і я не міг своїми руками підносити духовної жертви Богові доти, поки слізьми не змив пошкодження, 335. тому що для нечистого небезпечно доторкатися до чистого, так само як і слабке око спрямовувати на вогнисте сонце. Багато зазнав я бід. Хто перекаже все те, як закликав мене Бог, і обтяжуючи на мені руку Свою, і з благоволінням до мене? Але досі не зустрічав я таких бід, які наостанок трапилися з моєю нещасливою 340. душею.
Вона бажала б побачити коли-небудь день свободи, позбавившись усього й оголившись, уникнути вогню, уловлення могутнім світом, дивовижної пащі змія, який готовий поглинути своєю пащею жертву; 345. а мій розум становить солодку їжу для веліара. Хто дасть голові моїй або повікам текуче джерело, щоб потоками сліз очистити в мені всяку скверну, скільки потрібно оплакувати гріхи? Тому що для смертних і для душ затьмарених найкраще лікування — сльози, 350. обгорілий попіл і безпечне на землі веретище. Нехай кожний, дивлячись на мене, приходить у тремтіння, здобуває нові сили тікати від чорної єгипетської землі, і гірких тамтешніх діл, і царя фараона, прямує ж у божественну батьківщину! Нехай він не залишається полоненим на безплідних рівнинах Вавилона, 355. Сидіти на берегах ріки, відклавши убік усі пісенні орга́ни і заливаючись слізьми (див.: Пс. 136, 1), але поспішає в межі святої землі, уникнувши ассирійського рабського ярма, яке обтяжувало його досі, і покладе своїми руками основи великого храму! 360. Відтоді як я, злощасний, залишив цю священну землю, не зникало в мені бажання повернутися туди; болісне страждання привело мене до старості, потуплені в землю мої очі, скорбота росте в серці, 365. соромлюся смертних і безсмертного Царя; такий мій одяг і таке моє серце, що не смію ні підняти очей, ні відкрити вуст. Однією своєю бідністю привертаю до себе милосердя Господа, Який, благоволячи до всіх земнородних, відкидає гордих.
Злі розбійники, як розповідається, піймавши одного подорожнього, котрий зі святого града Єрусалима йшов у відоме містечко Єрихон, завдали йому багато образ, усього зранили, нанісши безславні удари, 370. зняли з нього одяг і через жорстокосердність залишили майже бездиханним. Незабаром знайшли його інші подорожні, але левіт та ієрей пройшли повз, не виявивши милосердя; коли ж підійшов один самарянин, він зглянувся над бідним, 375. узявши його, обв’язав струпи, залишив лікування для ран і плату піклувальникові (Лк. 10, 30-35). Дуже дивно, чому самарянин, побачивши його, зглянувся, а не зглянулися ті, які були кращі за самарянина. Не знаю ясно, що таїться під цим образом 380. і які таємниці скриває Бог у Своїй премудрості. Але нехай помилує мене в цьому! І я таких же зазнав нещасть. Ненависник душ, викрадач життя, подібним чином розтерзав і мене, коли я виходив зі священного града; і мене позбавив він благодаті Христової, і залишив нагим, як колись Адама — причину пороху і падіння, 385. коли споживання скинуло його на землю, з якої він походить. Але змилосердься до мене, Царю, спаси від смерті мене, якого залишили ієреї, як тільки побачили немічним; увівши в приготовлений для всіх дім, обв’яжи мої струпи і, коли відновляться мої сили, пошли знову у святий град, де б я міг знову бути в безпеці; 390. охорони від злих грабіжників, від тяжкого шляху, від ран і від таких подорожніх, які мають безжалісне серце, хоча й похваляються благочестям!
Дві людини, як чую, увійшли в храм: фарисей, що високо думав про себе нібито він найугодніший Богові, і митар, 395. у якого серце було скрушене внутрішнім каяттям через несправедливі прибутки. Один докладно перераховував пости, законні десятини, порівнював себе із мужами прадавніми і докоряв словами митаря; а другий, заливаючись слізьми, ударяючи руками в груди, 400. не сміючи звести навіть очей до престолу великого Бога, тобто до широкого неба, і ні на кого не дивлячись своїми рабськими очима, але стоячи здаля, молився і волав: «Будь милостивий, змилосердься над рабом Твоїм, обтяженим гріхами! Мене не спасуть ні закон, ні десятини, ні добрі діла; 405. і докоряючий собі не говорить неправди; я соромлюся і храму, тому що торкаюсь його непреподобними ногами. Але Твоя благодать, Твоє милосердя нехай виллються на мене, оскверненого; цю одну надію, Царю, подай мерзенним беззаконникам». Так говорили вони. Бог почув обох і помилував того, 410. хто виявився знеможений, а велемовного поставив ні в що (Лк. 18, 10-14). Як бачив, так і розсудив їх Ти, Боже мій, Який і мені подаєш сміливість, тому що і я перед Тобою — той же негідніший митар, так само тяжко зітхаю і уповаю тільки на Твою допомогу.
Якщо батько мій і поважна матір 415. принесли Тобі за мене сльози, зітхання і молитви; якщо вони вділяли Тобі хоч малу частину надбання, вшановували Тебе чистими і святими жертвами (а я сам нічого такого не зробив, що було б угодне Тобі), то благаю: згадай про них і допоможи мені. Візьми від мене злі турботи, 420. щоб терня не придушило мене своїми віттями і не зупинило в ході божественним шляхом. Ти, захисте мій, проведи мене непошкодженим, тому що я Твій служитель, Твоє я надбання, Ти для мене від початку єдиний Бог, Тобі присвятила мене матір, 425. носячи мене в утробі своїй. Тоді ще, бажаючи на колінах своїх тримати сина і уподібнюючись священній Анні, волала вона: «Царю мій; Христе! Даруй мені побачити сина, і юний плід моєї утроби закриєш Ти у Своїй огорожі». Так мовила вона; і Бог почув її моління; у посланому Богом сновидінні 430. було наречене матір’ю моє ім’я; а потім Ти дав їй і сина, і вона в Твоє святилище принесла мене — нового Самуїла, якщо тільки був я коли-небудь Самуїлом. А тепер я причислений до мерзенних і нахабних синів славетного служителя Твого Ілія, які з нерозумним серцем приступали до чистих жертв, 435. жадібними руками торкалися священних казанів, за що і мали нещасний кінець життя (1 Цар. 4, 17).
Але моя матір із кращими надіями відокремила Тобі частину народжених нею. Вона мої руки очистила Божественними книгами і, обіймаючи мене, сказала мені таке слово: 440. «Приводив уже хтось до вівтаря улюбленого, богодарованого сина, готового стати священною жертвою. Найкращий батько приводив доброго сина, плід Сари, яка пізно народила, і корінь потомства, які накреслювали надія і Боже обітування. Авраам був жрець, і Ісаак — славний агнець. 445. А я, як обіцяла, приношу Богові тебе — дар живий: сповни материнське бажання. Ти народжений мною за моїми молитвами; про те і тепер молюся, щоб ти був довершений. Це добре багатство даю тобі, сину мій, для цього і для майбутнього життя; але останнє набагато краще». 450. Таке бажання матері; і я скорявся її бажанням, будучи ще отроком; юна душа моя прийняла в себе новий образ благочестя; печатка зберігалася за помахом Христа, Який явно розмовляв з рабом Своїм, зв’язав мене любов’ю до цнотливості, приборкав мою плоть, 455. вдихнув у мене гарячу любов до Божественної мудрості і до чернечого життя — початка життя майбутнього, до життя, що не шукає ребра, яке б любило свою плоть, улесливими ж словами доводило до гіркого споживання, до життя, що приносить у дар Богові чисту любов, і не поділяючи народженого цілком від Бога між дружиною 460. і Христом, Який шляхом вузьким і тяжким, через тісні й не для багатьох прохідні ворота, в урочистому супроводі приводить до Бога мене — бога, із землі створеного, а не народженого, який зі смертного став безсмертним, — приводить, 465. залучаючи з великим Божим образом і мого помічника — тіло, подібно до того як камінь магніт притягає чорне залізо.
Жаль! Яку тяжку помсту потерпіла ти, душе моя! Марнолюбні смертні, ми справді стали подібні до легкого подуву вітру; 470. або до потоку Еврипа, що туди й сюди тече, надимаючись порожнечею, ми обертаємося на землі. Ні зле, ні добре — ніщо не буває в людей до кінця однаковим. Шляхи добрих і злих пролягають між собою досить близько; і злий не знає, чим він закінчить з часом, 475. і добрий не твердо стоїть в чесноті; але як порок послаблюється страхом, так чеснота заздрістю. І Христу угодно, щоб з тим і з іншим боровся наш одноденний рід, щоб ми, дивлячись на Його могутність, спрямовували очі горі. Той у нас досконалий, хто йде прямим шляхом, 480. не озирається на попільну пустелю Содому, що загибельним вогнем пожирається за нахабність, але стрімко біжить на гору і забуває про батьківщину, зі страху, щоб не стати притчею і соляним каменем (Бут. 19, 26).
Власними пристрастями свідчу я про людську розтлінність. 485. Коли був я отроком і трохи мав розуміння в груді, тоді, слідуючи якомусь прихованому розуму і похвальним звичаям, піднімався вгору до світлосяйного престолу, не блукаючими стопами йшов царським шляхом. Але тепер, коли зібрався я з розумом і торкаюсь уже межі життя, 490. ніби від захвату не тверді стали мої стопи, і мене, нещасного, несуть то праворуч, то ліворуч 3, мене виснажує боротьба із змієм-полозом; вона таємно і явно викрадає в мене всяку добре придуману думку. То простягаю розум до Бога, то знову захоплююся в погану злитість зі світом; 495. і не малу частину моєї душі спотворив сумний світ.
Але хоча покрив мене собою чорний гріх, хоча ворог мій, як каракатиця, що вивергає свою чорноту на води, явно вилив на мене темну отруту, 500. однак я настільки ще можу розібрати й розглянути, що найкраще бачу: хто я, чого бажаю досягти і де перебуваю, нещасний, скільки разів падав я на землю або в розвержені під землею безодні. Не зваблююся переконаннями, не зачаровуюся словами, придуманими на захист пристрастей, 505. не втішаюся виміром чужих пороків, як досконаліший у порівнянні з іншими. Хворому, якого ріжуть залізом, чи приємно бачити, що ріжуть і інших і що вони відчувають найсильніший біль? Що за надбання для порочного, що інший порочніший за нього? Хто вирізняється добротою, від того може одержати користь і добрий і злий, 510. бо той, хто бачить — надбання для сліпого. Але втішатися тим, що бачиш порочних, є ознака ще більшої порочності.
Якщо хто вважає мене гарним, коли я поганий, це тяжко для мене, і я внутрішньо проливаю таємні сльози. Краще, будучи гарним, у думці інших залишатися поганим, 515. ніж, будучи поганим, мати славу доброго і бути для людей оманним гробом, який всередині повний смороду від гниючих мерців, а зовні блищить білизною і приємними для поглядів барвами (див.: Мф. 23, 27). Убоїмося великого Ока, яке бачить і під землею, і у великих глибинах моря, бачить усе, що ховається 520. у людському розумі. Перед ним нічого не розділяє час; для Бога все — теперішнє. Як же хто-небудь приховав би від Нього своє беззаконня? Де ж сховаємо самих себе в останній день? Хто допоможе тоді? Де сховаємося від Божого ока, коли діла всіх виявить очисний вогонь, що пожирає легке і сухе єство гріха?
525. Цього гріха боюся і тремчу день і ніч, бачачи, як душа відпадає від Бога на землю, більше й більше зближається з порохом, якого бажав я уникнути. Так на берегах осінньої ріки сосну, що пишається, або вічнозелений чинар, 530. підібравшись під коріння, занапастив сусідній струмок. Спочатку він похитнув усі опори і на стромовині поставив високе дерево, а потім нахилив до ріки те, що тримається ще на тонкому корінні і, 535. зірвавши зі стромовини, кинув у середину виру, потягнув з великим шумом і віддав камінню, де б’є безперестанно дощ; і ось, від вогкості гнилий, нічого не вартий пень лежить біля берегів. І на мою душу, що цвіте для Христа Царя, 540. напав жадібний, неприборканий ворог, скинув її на землю і більшу частину згубив; а те дещо, що ще залишилося, блукає там і тут. О, якби знову воскресив її Бог, Який створив не сущих, а потім і зруйнованих відтворить і приведе в інше життя, 545. щоб зустріли або вогонь, або світлоносного Бога! Але чи всі з часом зустрінуть Бога? Це питання відкладемо до іншого часу.
Царю мій, Христе! Хоча неприязні люди називають мене мертвим і неспроможним, потай знущаються наді мною, киваючи головою, сміються над моєю бідою, 550. але Ти не залиши мене впасти під ударами супротивників. І по-перше, підкріпи знову в небесних надіях і мені, вгасаючому, мені — жадаючій лампаді у світильнику, приділи трохи вологи, декілька крапель єлею, щоб, коли вогонь займеться, 555. знову засяяло оновлене в мені світло і я сподобився світлого життя. А по-друге, зніми з мене весь тягар і віддай його бурхливим вітрам, а мені даруй легкий подув.
Досить смирив Ти моє серце. Чи караєш мене за гіркий гріх, чи приборкуєш скорботами, як приборкують лошака, 560. ганяючи по непрохідних місцях, чи зупиняєш звеличування мого розуму, тому що воно дуже зручно народжується в тих із благочестивих, котрі мають легкий розум і саму доброту Божу перетворюють на привід для чванливості, чи моїми бідами, Спасителю мій — Слово, 565. Ти хотів напоумити смертних, щоб вони зненавиділи порочне життя, яке непостійне, приводить до загибелі кожного, і доброго і злого, поспішали ж до іншого життя, до постійного, нерозсіяного, а для благочестивих і кращого; але у великих глибинах Твоєї премудрості утаємничене це, 570. що значать упродовж мінливого життя викладені смертним уроки, і благі і сумні, у всякому ж разі тільки корисні, хоча це і ховається здебільшого від дебелості нашого розуму. Ти премудро рухаєш кормилом світу, хоч куди повертаєш його; і тільки ним ми спасаємося від небезпечних стрімчаків, перепливаючи велике і наповнене підводним камінням море непостійного життя.
575. Але я, замучений і скрушений усякого роду бідами, схиляю перед Тобою коліна. Пошли до мене Лазаря, який би намоченим пальцем прохолодив скоріше язик, що засох у полум’ї; і мене — багатого стражданнями, не втримувала б далі безодня 580. і не ставила далеко від Авраамового лона (див.: Лк. 16, 26). Простягни наді мною могутню руку Свою, подай лікування від бід, покажи на мені всі попередні чудеса, всю силу знамень. Скажи, і негайно висохне кривавий струм. 585. Скажи, і дух легіону зійде в стадо свиней, кинеться в море і відступить від мене (див.: Мк. 5, 9). Зціли нестерпну проказу (див.: Лк. 5, 13); нехай світло проникне в незрячі очі; нехай вуха почують голос (Мк. 7, 32-37); простягни суху мою руку (Мф. 12, 10); розв’яжи узи язика (див.: Мф. 9, 33); 590. укріпи немічні стопи ніг (Діян. 3, 7); насить невеликою кількістю хліба (Мф. 14, 17-21); приборкай страшне море (Мк. 4, 39); засяй світліше за сонце (Мф. 17, 2); зміцни ослаблі сили; воскреси з мертвих смердячого (Ін. 11, 39); і, 595. бачачи мене досі безплідною смоківницею, не висушуй (Мф. 21, 19).
Інші покладаються на що-небудь інше — на шляхетність крові, на порох і теперішню пишність; вони шукають собі якогось незначного помічника. Я один залишений Тобі єдиному, 600. Царю Царів, Тобі, що володіє всім! Ти моя найбільша сила! У мене немає дружини-піклувальниці, яка б позбавила мене від незцілимих турбот і своїми пещеннями вилікувала печального. Не веселять мене любі діти, біля яких підбадьорюється старість і знову починає ходити юнацькими стопами. 605. Не утішають мене ні єдинокровні, ні друзі: одних викрала жорстока смерть, інші, люблячи спокійну погоду, тремтять при малому хвилюванні, що застигає друга. Одна була в мене дивна втіха. Як спраглий олень у прохолодному джерелі, так я знаходив його у товаристві мужів довершених 610. і христоносних, які живуть на землі вище плоті, любителів вічного Духа і благого служіння, не зв’язаних узами шлюбу, що зневажають світ. Але й вони, борючись за Тебе, розділилися і стоять один за одне, інший за інше; 615. ревність Божа незаконно розірвала закон і згоду любові; від якої залишилося одне ім’я.
Як інший, рятуючись від лева, набігає на лютого ведмедя і, втікши від ведмедя, з радістю ховається в домі і опирається рукою на стіну, але там зненацька ужалює його змія (Ам. 5, 18-19), 620. так і мені, який уник багатьох страждань, немає лікування від бід. Хоч що зустрічаю, все те нестерпніше за попереднє. Скрізь шукаю допомоги і, всюди від Тебе обтяжений, до Тебе знову звертаю погляди, Блаженний, до Тебе, моя допомого, у Тебе Вседержитель, Ненароджений, Начало і Отець Начала — 625. безсмертного Сина, велике Світло рівного Світла, Яке, через незвідані закони, з Єдиного сходить в Єдине; до Тебе, Сину Божий, Премудросте, Царю, Слово, Істино, Образе Першообразу, Єство рівне Отцеві, Пастире, Агнцю, Жертво, Боже, Людино, Архієрею; до Тебе, 630. Дух, що сходить від Отця, Світ нашого розуму, що приходить до чистих і творить людину богом! Змилосердься наді мною; даруй і мені як тут у похилі літа, так і в майбутньому житті, коли вступлю в спілкування із всецілим Божеством, радісно вихваляти Тебе невмокними піснями!
- У Середземноморських широтах сузір’я Тельця сходить у листопаді. — Ред. [↩]
- Св. Хрещення. — Ред. [↩]
- Грец. вислів δόχμια βαίνω — (дослівно «іду косо, поперек») дорев. перекладач переклав як «іду вигинами». — Ред. [↩]
