«Наша Парафія»

Пам’ятником своєї церковно-літературної діяльності св. Григорій Богослов залишив після себе величезну кількість найрізноманітніших творів. Перше місце між ними, за своєю широтою, всеосяжністю змісту, глибиною, височиною й силою думок, чистотою, витонченістю і точністю висловлювань, безперечно, займають його сорок п’ять «Слів» (λόγοι, orationes), виголошених ним у різних випадках його пастирської діяльності. За ними ідуть листи (ἐπίστολαι, epistolae), 244-и, які завдяки своїй гостроті розуму, силі й оригінальності думок і повноті змісту при лаконічній формі належать, без сумніву, до найкращих творів словесності. Нарешті, третій вид творів св. Григорія становлять його вірші (επη, carmina), до 408, завдяки повноті поетичного натхнення, глибині й запалу почуття, розкішності й захопленості картин, приємності й легкості вірша варті стояти поряд із класичними творами поетичної творчості 1.

Якщо все життя св. Григорія було присвячене Христовій істині, захисту й утвердженню її, то тій же високій і святій справі повинно було служити і його слово. Усі твори Назіанзина мають релігійно-богословський характер. Звісно, те ж саме стосується і його «Слів»: усі вони, від першого до останнього, спрямовані до однієї мети — захисту, розкриття і пояснення християнських догматичних істин, перейняті строго богословським догматичним характером. Те ж саме потрібно сказати і про більшість листів Григорія, які присвячені роздумам над тими або іншими догматичними питаннями. Навіть у поетичних творах по-богословськи налаштований розум Григорія не міг відійти від найулюбленіших предметів свого споглядання і, підносячись побожною думкою в царину надприродного й Божественного, нерідко в поетичних уособленнях і образах пропонував високе вчення віри. Словом, богословське або, точніше, догматичне умоспоглядання пронизує всі твори св. Григорія і, надаючи їм свій характер і сенс, водночас визначає головне значення їх автора як богослова-догматиста.

За характером і напрямком свого богослів’я св. Григорій Назіанзин належить до олександрійської школи, на чолі якої стоять імена знаменитих Климента, Орігена, св. Афанасія, Василія та інших отців і вчителів Церкви. Філософська абстрагованість мислення, алегоризм і таємничість у розумінні і поясненні Священного Писання становлять, як відомо, найголовніші характерні особливості церковних письменників цієї школи, що взяли на себе важке завдання поєднати віру зі знанням і подати зміст християнської релігії в науковій, філософській формі. Але ці відмітні риси олександрійської школи простежуються у різних її представників далеко не однаковою мірою. У перших її знаменитостей, Климента й Орігена, які створили, в інтересах християнської богословської науки, теорію, за якою «знання має бути віруючим і віра має бути знанням» 2, всупереч прийнятій ними умові підпорядкування розуму вірі 3, як відомо, надано було занадто широке місце філософському знанню й алегоризму, результатом чого з’явилися, особливо в Орігена, відхилення від релігійної істини й викривлення деяких пунктів християнського віровчення. На протидію такому раціоналістичному напрямку й непомірному алегоризму, в інших олександрійців з’явилося прагнення поєднати філософію з релігією за умови обмеження розуму і строгого підпорядкування його авторитету віри, причому знання не має переважати над вірою, а служити її інтересам, допомагати в аналізі й з’ясуванні питань християнського віровчення, даючи останньому тільки форму, не торкаючись сутності його змісту. З таким характером християнське богослів’я вперше знайшло собі місце в творах св. Афанасія, який справедливо вважається батьком і головним представником новоолександрійського напрямку. Цьому напрямку слідували потім усі кращі християнські богослови не тільки в Олександрії, але й поза нею. Строгий ревнитель християнської істини й завзятий шанувальник св. Афанасія, св. Григорій Богослов, природно, схилявся до того ж новоолександрійського напрямку. Благоговіючи перед Орігеном, його незвичайним розумом і багатою ерудицією і з великою старанністю вивчивши його численні й великі труди 4, він, проте, глибоко усвідомлював необхідність, в інтересах православної істини, обрати своїм керівником у богословському умоспогяданні св. Афанасія, догмати якого він вважав «законами православ’я» 5. Після того як теорія про взаємозв’язок між знанням і вірою, філософією й релігією з усією ясністю і визначеністю була висловлена першими олександрійськими вчителями, Климентом і Орігеном, а в творах св. Афанасія знайшла собі найкраще практичне застосування, навряд чи потрібно було знову розбудовувати її й спеціально займатися визначенням і поясненням способу дослідження й розкриття християнського віровчення. Тому не дивно, якщо св. Григорій Богослов у своїх творах ніде прямо не говорить про цей предмет. Тільки на підставі деяких окремих його висловів і практичного викладу й розкриття ним християнських істин можна зробити висновок, що у своїх теологічних пошуках він усюди залишається відданим напрямку, визначеному його великими попередниками — олександрійськими вчителями. Віра й знання, релігія й наука завжди є необхідними елементами його богослів’я, але при цьому головне й переважне значення він віддає вірі: вона є основою його знання, управляє його філософським мисленням і спогляданням. Не раз і з особливою силою св. Григорій у своїх творах наполягає на необхідності й обов’язковості для кожного християнина насамперед простої віри. Віра як основа і корінь християнського знання й діяльності необхідна, на його думку, як для освіченого, так і для простого християнина, але продовжувати будову на цьому домі — додає він — може тільки вчений богослов, простий же християнин повинен задовольнятися тільки віруванням. «Не цікався, — говорить Богослов, — природою Отця, походженням Єдинородного, славою й силою Духа, єдиним у трьох Божеством і світлістю… Тримайся вчення, яке дано тобі з вихованням, наукові ж основи залиши мудрішим» 6. Показуючи перевагу віри над знанням у речах Божественних, в іншому місці св. Григорій прямо говорить: «Людина, обмежена словом і знаннями, яка ґрунтується на простих словах і спасається ними, як на малому човні, вища за гострого на язик дурня, який в неуцтві довіряє науковим доказам, а хрест Христовий, кращий за всяке слово, знищує силою слова, в якому слабість доказу служить приниженням істини» 7. І цю повагу до віри і її перевагу над розумом св. Григорій уважав ніскільки не принизливим для християнського знання, навпаки, зовсім природним і, при Божественній гідності й безсумнівності християнських істин, навіть необхідною. Християнське «віруй» (πίστευσον), над яким так злісно знущаються язичники, говорить він, те ж, що піфагорійське «сам сказав» (αὐτὸς ἔφα). Якщо ж у язичницькій філософії існують принципи, однакові із християнським принципом віри, то немає ніяких підстав відкидати їх і в царині християнського знання. «Оскільки цей вислів (тобто πίστευσον) показує, що несправедливо не довіряти словам богоносних мужів і що, навпаки, авторитет їхній доводить справедливість їхнього вчення сильніше, ніж будь-який логічний доказ і протилежність» 8. Якщо тут Назіанзин засновує істинність християнського вчення на авторитеті його провісників, то в іншому місці, на доказ Божественності й безсумнівності указує на інші зовнішні його достоїнства — пророцтва, які стосуються Його Божественного Засновника, чудеса, якими супроводжувалося його явлення, і незмінно збережений, за переданням, церковний благоустрій 9.

Приписуючи настільки важливе значення вірі в справі богопізнання і християнського знання взагалі, св. Григорій, звісна річ, мав шукати головні джерела й основи цього знання в самій християнській релігії. Такими джерелами й основами йому слугували Священне Писання і церковне Передання. «Я вислухав своє вчення, — говорить він в одному місці, — у слові Божому і навчився у святих отців» 10. Обидва ці джерела, без сумніву, мали для нього однакове значення, як творіння того самого Духа. Однак, при уважному аналізі його догматичної методи, не можна не помітити, що він порівняно меншу частину свого вчення ґрунтує на авторитеті Священного Писання і набагато більшу представляє як дану в церковному Переданні, заснованому на загальному усвідомленні й освяченому Соборами, між якими він надавав особливого значення Нікейському Вселенському. Але при цьому, без сумніву, він мав на увазі, що церковне вчення є водночас і біблійне, і тільки в дуже виняткових випадках йому могло здаватися, що церковне вчення, яке він захищає, у Біблії прямо не вказується й має бути визнане тільки в силу авторитету Церкви, постійно керованої Духом Святим 11. Хай там що, а поклавши в основу свого умоспоглядання Священне Писання і Передання, св. Григорій всюди залишається відданим цим джерелам християнського знання. Не вважаючи форми переданого церковного вчення безоглядно обов’язковими, він, проте, надавав їм дуже важливого значення і у своєму богословському умоспогляданні строго дотримувався їх, побоюючись, щоб більш-менш помітне відхилення від них не могло здатися відхиленням від істини. Так само і в розумінні, і поясненні Священного Писання, уникаючи прямого, буквального й історичного сенсу і, подібно до всіх інших олександрійських богословів, тримаючись переважно алегоричного, таємничого сенсу, він водночас був далеким від захоплення крайнім алегоризмом і навіть називав перебільшені алегорії «снотлумаченням» (ὀνειροκριτικὸν) 12. Якщо св. Григорій тримався такого принципу у своєму богослів’ї взагалі, то з особливою силою він виступає в нього при викладі й розкритті таких таємничих і незбагненних істин, як, наприклад, догмати про Святу Тройцю, народження Сина Божого й сходження Духа Святого від Отця, втілення Сина Божого і т.д., де він, при всій висоті свого умоспоглядання, аж ніяк не зважується проникнути своїм розумом у суть Божественних таємниць і сказати що-небудь таке, чого не було б у Писанні або творах богопросвічених і шанованих ним святих отців і вчителів Церкви. На цій підставі він з повним правом міг відкрито заявити, що «впродовж усього свого життя носив саме те божественне вчення, яке він вислухав у слові Божому, якому навчився у святих отців, якому вчив однаково повсякчас, не пристосовуючись до обставин, з яким він народився й помре» 13.

Але якщо принцип віри, на думку св. Григорія Богослова, має настільки важливе значення в християнському знанні і якщо найголовнішими основами й джерелами християнського богослів’я мають бути Священне Писання і церковне Передання, то, з іншого боку, великий учитель віри був дуже далекий від того, щоб відкидати значення людського розуму і применшувати важливість знання й науки. Навпаки, він вважав останні цілком сумісними з вірою в Божественне Одкровення, високо цінував їх і у своїх богословських дослідженнях чимало користувався ними. Щоб зрозуміти, наскільки важливими і навіть необхідними для християн вважав св. Григорій світські науки й знання взагалі, варто тільки прочитати перше з його так званих стелітевтичних (στηλιτευτικοὶ) слів проти імператора Юліана 14. Тут, повстаючи з усією силою свого красномовства проти варварського й жорстокого едикту Юліана, який забороняв християнським учителям викладати в язичницьких школах і позбавляв християнських юнаків права користуватися словесними науками і язичницькою літературою, св. Григорій серед іншого доводить, що якщо в язичників існування таких догматів, як піфагорійське «αὐτὸς ἔφα», шанується більш ніж навіть золоті або, точніше, свинцеві вірші 15, ніскільки не перешкоджало заняттю науками, то і християнське «πίστευσον» зовсім не забороняє християнам наукової освіти і не заважає їм займатися науками 16. Тут же Богослов прямо заявляє про свою високу повагу до науки й освіти взагалі: «Усе інше я надаю охочим: багатство, знатність походження, славу, владу й усе інше, що лестить марнославство людей і приносить суєтні задоволення, схожі на сон; собі ж я залишаю тільки мистецтво красномовства і не засуджую себе за труди, втому і небезпеки на морі й на суші, які забезпечили мені це багатство… Науку й красномовство я вважав і вважаю найголовнішим благом після того, що є найголовніше, тобто після Божественного і надприродного світу» 17. Глибоко усвідомлюючи важливість і значення науки і освіти для християнського знання, св. Григорій, як відомо, протягом трьох років поспіль відправляв вивчати світські науки у язичницьких учителів своїх юних родичів-християн, які, за його словами, були для нього найдорожчими на світі й найближчими по крові 18. Але чи є де-небудь виражена з більшою силою й красномовством любов і повага св. Григорія до науки й знання, як саме в його двох віршах, з яких в одному, написаному від імені юного Ніковула, Богослов-поет намагається переконати Ніковула-батька відправити хлопчика для вгамування шляхетної спраги знання в одну із найкращих шкіл того часу, а в іншому, складеному від імені Ніковула-батька, дає відповідь на прохання юнака, вихваляючи при цьому у високомистецькій поетичній формі науку й знання і виявляючи цілковиту готовність пожертвувати всі свої кошти для задоволення найшляхетніших прагнень. Любов і повага до знання й наукової освіти спонукала, як відомо, і самого св. Григорія почати далекі й важкі подорожі містами, що славилися відомими в той час школами, де він під керівництвом славнозвісних учителів пройшов увесь курс тодішньої освіти. Усе це розпочав він, як сам зізнавався 19, з єдиною метою — присвятити свої знання християнській науці й богомудрію. І дійсно, всебічна блискуча освіта, отримана св. Григорієм у різних сферах тодішнього знання, мала величезний вплив на характер його умоспоглядання, і сліди її простежуються у всіх його творах. Вивчення філософії, особливо Платонової, дало його розуму, від природи незвичайно схильному до споглядання, значний розвиток, багатство високих ідей і нових понять і допомагало в роздумах про предмети Божественні триматися на вершині філософського абстрактного мислення. Тому-то у своїх творах св. Григорій постає богословом-філософом і з цього боку дуже нагадує Орігена. Думки про розум і споглядання, очевидно, ніколи не полишали його, і він, при роздумах про предмети віри, очевидно, з живою любов’ю віддавався піднесеним спогляданням розуму. Під впливом цієї думки він нерідко береться за з’ясування таких питань, перед труднощами яких інші отці Церкви рішуче відступають, і відмовляється у своїх дослідженнях йти вперед тільки тоді, коли не бачить для цього можливості. Далі, завдяки знайомству з діалектикою, що мала своїм предметом логічні докази, спростування й диспути 20, св. Григорій розвинув надзвичайне мистецтво в слові. Звідси в нього та дивна спритність, з якою він розплутує всі хитросплетіння і софізми своїх супротивників, приводить їх у сум’яття і з таким вмінням користується логічними доказами, що — скористаємося його висловом про св. Василія про те ж саме — «легше було б вийти з лабіринту, ніж уникнути сіток його доказів» 21. Красномовство, яке також входило в коло тодішньої вищої освіти і яким з такою наполегливістю займався св. Григорій, зробило його неперевершеним оратором і наклало на всі його твори відбиток добірності й замилування. Безліч метафор, алегорій, поетичних порівнянь, гри слів, взагалі все, що характеризує давніх ораторів і поетів, і становить відмітну рису тодішнього красномовства, яке зайняло значне місце і в трудах нашого Богослова. Взагалі, високо цінуючи науку й літературу, св. Григорій Богослов, як і інші високоосвічені отці й вчителі Церкви, вважав не тільки дозволеним, але навіть необхідним для християнського знання користуватися товарами людського розуму, і людське знання, на його переконання, не тільки не повинно бути шкідливим і небезпечним, але, навпаки, має служити інтересам Божественної істини.

Та попри все, св. Григорій ставився до творів язичницької мудрості з величезною обережністю і уважністю. Цілком поділяючи погляди своїх попередників і олександрійських учителів щодо язичницької філософії, за якими останній, при всій масі помилок у ній людського розуму, не чужі деякі елементи істини, він із правильним тактом умів усюди виокремити ці елементи і відвести їм відповідне місце в системі християнського знання. З усіх тогочасних філософських доктрин, без сумніву, йому найбільше імпонувала філософія неоплатоників, як філософія, що вирізняється висотою ідей і блискучою формою викладу. Але при всіх її перевагах від проникливого розуму св. Григорія не могли вислизнути протиріччя між її ідеями й християнськими поглядами, а тому він, користуючись нею, водночас умів триматися на висоті християнського умоспоглядання і, запозичивши деякі поняття й ідеї, шляхом самостійного мислення переробляв їх і давав їм чисто християнський сенс і значення. Тому-то, виявляючи у своїх творах численне знайомство з язичницькою мудрістю, св. Григорій усюди зберігає чистоту християнського вчення і всюди є суто християнським мислителем. І в самому християнському умоспогляданні він далекий від крайнощів і захоплень, які ми бачимо, наприклад, в Орігена, бо, роздумуючи про догмати віри, всюди залишається в належних межах умоспоглядання 22, без сумніву, тому що, за його словами, він «постійно мав керівником Духа й з Ним, як щирим учасником і співрозмовником, проходив теперішній вік» 23. У глибокому благоговінні до істин Божественних він дотримувався того правила, що філософствувати про них можна, насамперед, не кожному: до того здатні тільки люди, що випробували себе, провівши життя в спогляданні, чисті душею й тілом; філософствувати можна тільки тоді, коли ми маємо внутрішній спокій і вільні від враження довколишнього; нарешті — стільки, скільки самі пізнаємо і можемо бути пізнані 24. При всій своїй схильності до споглядання й спекулятивного мислення св. Григорій намагався в розкритті й поясненні християнських істин тримати свій розум у відповідних межах, стримуючи його, де потрібно, на послух вірі. Він добре розумів, що не всі предмети християнського віровчення доступні людському роздуму і розумінню, і тому, вважаючи філософствування про одне безпечним і небезкорисним, роздуми про інше вважав можливим тільки до відповідної межі, за якою права розуму закінчуються і вони переходять уже в царину віри. «Філософствуй, — говорить він, — про світ або світи, про матерію, про душу, про розумні — добрі і злі — істоти, про воскресіння, суд, відплату, Христові страждання; щодо цих предметів і досягти успіху в своїх дослідженнях небезкорисно, і не мати успіху не небезпечно» 25. Але дослідження таких найвищих і таємничих предметів, як вчення про сутність Божества, Святої Тройці, народження Сина, сходження Святого Духа тощо, св. Григорій визнавав недоступним для людського розуму й, у смиренній свідомості недостатності свого знання і слабості своїх сил, вважав за краще полишити всякі спроби з’ясувати ці предмети і задовольнятися щодо них тільки тим, що дано в Одкровенні.

На підставі такого способу вивчення і розкриття св. Григорієм богословських істин можна зробити висновок, як мало він був схильний до винаходу яких-небудь нових форм віровчення і як мало взагалі потрібно шукати в його системі чого-небудь нового з основних пунктів християнського віровчення. І справді, при уважному аналізі догматичного вчення св. Григорія не можна не бачити, що воно не вирізняється якимись новинами й особливостями від основоположень християнської догматичної системи. Елементи його богослів’я частково містяться у Священнім Писанні, частково в творах отців і вчителів Церкви, попередників св. Григорія, особливо у творах св. Афанасія Олександрійського й найближчих його послідовників, частково в системі Орігена, частково взагалі в церковному Переданні, як воно складалося із суджень знаних учителів Церкви і соборних визначень. Що стосується форми богословського вчення св. Григорія, то можна вважати, що він виробив її під впливом тих напрямків, які панували у філософських і риторичних школах, де він здобував освіту, хоча в цьому випадку важко вказати, якому саме вчителеві він має завдячувати своєю формальною філософською освітою 26. Але відсутність новації та оригінальності в богослів’ї св. Григорія з боку його основоположень не дає права робити висновок про його несамостійність. Навпаки, св. Григорій у своєму богослів’ї є стільки залежним, скільки ж і самостійним. Запальний і незвичайно обдарований любитель споглядання, св. Григорій, за словами одного дослідника його вчення, «не міг задовольнятися тільки засвоєнням готових уже форм християнського вчення і обмежуватися тільки зовнішнім судженням про християнські догмати; він намагався проникнути в саму глибину і, наскільки доступно людському розумінню, збагнути їх своїм розумом. Дух божественних писань — живий початок його вчення, і з цього духу він висотує кожну думку; але водночас він глибоко усвідомлював, що в людині є ще розум — вища сила, є образ Божий — відбиток властивостей Божих і, отже, найкраще джерело знання про Бога, хоча це джерело в занепалій людині досить мутне 27. Думка про розум і споглядання ніколи не полишала його, і він з особливою насолодою заглиблювався в Божественні істини і намагався підніматися розумом до їх розуміння. Висота думок, що сходять у внутрішнє святилище Божественних істин, — така особливість св. Григорія, якої, принаймні однаковою мірою з ним, навряд чи мав хто інший. У все, що знаходив у слові Божому, у творах отців і світській літературі, глибоко вдумувався, усе це переробляв своїм допитливим розумом і засвоїв настільки, що його вчення, будучи вселенським, є водночас його власним вченням, будучи плодом Духа, водночас є плодом і його власного умоспоглядання. Положення язичницьких філософів, що зустрічаються місцями, особливо Платона, в нього не відірвані, а зв’язані і об’єднані самостійною роботою його християнсько-філософської думки 28. Недарма ще в давнину св. Григорія називали «умом» (νοῦς) 29. І дійсно, після Богослова-апостола він перший осягав настільки високими й разом точними помислами глибини Божественних істин, наскільки можна пізнати їх людині при світлі Одкровення.

Глибокий і самостійний мислитель, св. Григорій Богослов є самостійним і у формі, або формулюванні, своїх богословських умоспоглядань. Перейнятий свідомістю важливості й висоти предметів свого споглядання, він намагався дати їм відповідний вияв і у слові. «Я орган Божий, — говорить він, — і в благозвучних піснях приношу славослів’я Цареві, перед Яким усе тремтить. Я оспівую не Трою, не щасливе плавання якого-небудь корабля «Арго», не свинячу голову, не могутнього Іракла, не велике коло землі, як воно оперезане морями, не блиск самоцвітів, не шляхи небесних світил. Оспівую не шаленство пристрастей, не красу юнаків, на честь яких бряжчала зніжена ліра прадавніх. Ні, я оспівую великого Бога, що царює на небесах, або ж сяйво пресвітлої моєї воєдино з’єднаної Тройці. Оспівую високі гучні пісні ангельських ликів, які вони, стоячи перед Богом, виголошують поперемінно. Оспівую гармонію світу, ще досконалішу, ніж теперішня, — гармонію, якої очікую, тому що все прагне до єдності. Оспівую нетлінну славу Христових страждань, якими Христос обожив мене, з’єднавши людський образ із небесним. Оспівую змішання, що вбачається в мені, тому що я не яке-небудь творіння, яке легко зрозуміють; я — творіння в якому смертний з’єднаний з небесним. Оспівую закон Божий, даний людям, і всі діла світу, також цілі і кінець того й іншого, щоб ти одне зберігав у серці своєму, а від іншого тікав подалі і боявся майбутнього дня. Для всього цього язик мій має бути, як гуслі» 30. Для настільки високих і важливих речей своїх пісень св. Григорій виробив й особливу мову, яку дуже важко передати іншими мовами, вона вирізняється незвичайною висотою і силою думки, дихає запалом почуттів, буяє грою образів і порівнянь, за чистотою, точністю і добором слів і висловів її не порівняти з мовою жодного іншого автора. Ці якості, що спостерігаються взагалі в усіх творах св. Григорія, з особливою ясністю і рельєфністю виступають у його «Словах» і свідчать про те, що великий Богослов-оратор ставився до справи проповіді з надзвичайною суворістю і виголошував свої «Слова» тільки після ретельної підготовки. Наскільки він дбав про форму мови, точність і відповідність слів ідеям, що висловлюються ними, видно з того, що раз придумані ним вислови, навіть цілі періоди, він нерідко буквально повторював у різних «Словах» і в різних випадках і — тільки саме в інтересах дотримання точності мови 31. Зате з якою сміливістю він завжди говорив і писав, коли був цілком впевнений, що йому нічого побоюватися за свої слова, які не зможе спростувати або чимось дорікнути жоден діалектик або красномовний софіст! Взагалі з формального боку у своїх творах св. Григорій доволі оригінальний і за якістю ораторської мови займає місце поряд із кращими класичними ораторами 32.

Що стосується способу викладу богословського вчення св. Григорієм, то він може бути названий полеміко-догматичним, який, без сумніву, найбільше відповідав умовам і вимогам часу. Богословові четвертого століття доводилося розкривати й викладати християнські істини через єретичні хиби і напади на православне вчення, тому необхідно було не тільки подавати позитивне вчення Церкви, але й спростовувати супротивні теорії і захищати його від єретичних заперечень. Св. Григорій цілком усвідомлював це завдання православного богослова і тому виробив особливий метод для свого богослів’я. «Оскільки, — говорить він, — мова буває двоякого роду: нею або утверджується власна думка, або спростовується думка супротивна, — то і я, запропонувавши спочатку власне вчення, спробую потім спростовувати вчення супротивників» 33. Тому, чи говорить він про Бога, про Святу Тройцю, про втілення Сина Божого, викуплення і т.д., — завжди поряд з викладом і розкриттям православного догмату спростовує єретичні місця або, навпаки, спростовуючи заблудження єретиків про ту чи іншу догматичну істину, на противагу їм подає й розкриває православне вчення. Само собою зрозуміло, що такий метод богослів’я можна було застосовувати тільки щодо тих догматів, які заперечували або спотворювали єретики. Що ж до тих пунктів християнського віровчення, яких єретичні доктрини спеціально не торкалися, св. Григорій обмежується простим роздумом або викладом православного вчення, указуючи тільки місцями на ті або інші помилкові думки різних мудреців і вчителів 34. І взагалі, варто зазначити, що у своїх богословських дослідженнях св. Григорій з особливою увагою зупиняється тільки на тих християнських догматах, які вирізняються надзвичайною таємничістю і які були предметом загального зацікавлення тогочасного християнського суспільства, як, наприклад, догмати про Бога, Святу Тройцю, Особу Боголюдини та інші догмати, тісно пов’язані з ними, решту ж, як, наприклад, догмати про світ, людину та її падіння, про Церкву, благодать тощо, які, зважаючи на обставини того часу, не вимагали докладного розкриття й доказу, подає в короткому й уривчастому вигляді.

Такий загальний характер богослів’я св. Григорія. Найближче й детальніше знайомство з ним дасть нам розгляд кожного догмату окремо.

Вступ | Зміст | Частина перша. Учення про Бога в Собі Самому.
Глава І. Учення про Бога в його сутності

1. Визначаємо кількість усіх творів св. Григорія Богослова за їх виданням, відо­мим під назвою «Бенедиктинського». Не зайве тут зауважити, що видання творів св. Григорія Богослова, почавшись у знамениту епоху Відродження наук і мистецтв (XVI ст.), протягом трьох з половиною століть побачили світ у такій кількості, що тільки їх перелік вимагав би для себе не однієї сторінки. Через те, що майже всі ці видання з деякими критичними зауваженнями перераховані Мінем (Migne) у його «Patrologiae cursus completes» (Patrol, graec. T. XXXV, p. 1-34), а також через доволі докладний опис принаймні найвідоміших з них у праці А. Говорова «Св. Григорий Богослов как христианский поэт» (Казань, 1886. С. 9-31), опускаємо оповідь про ви­дання творів св. Григорія Богослова. Як на останнє й краще видання їх ми повинні вказати тут тільки на видання «Бенедиктинське». Започатковане на початку XVIII ст. бенедиктинцем Яковом Фрішем, продовжене потім Франциском Лувардом, Пруденцієм Мароном й іншими співробітниками, це видання вперше з’явилося 1778 р. за редакцією Д. Клеманса (D. Clemencet). Але це був перший том видання, що містив тільки «Слова» св. Григорія. Закінчити почату працю вдалося вже в XIX ст. (1840 р.) французькому абатові, А. Б. Кайо (А. В. Caillau). Останній додав до першого тому «Бенедиктинського» видання другий том, що містить листи і вірші св. Григорія Богослова. Вдалося скласти повне видання творів святого отця, що поєднує у собі переваги всіх попередніх видань. Це видання, передруковане Мінем у 1857-1862 pp. у його «Patrologiae cursus completes» (Patrol, graec. T. XXXV-XXXVIII), ми й обрали для читання творів св. Григорія Богослова і за ним будемо цитувати останні в про­понованій праці. [↩]
2. Clem. Alex. Strom. II, 4. [↩]
3. Ibid. II. 2 et 4. [↩]
4. Доказом того, що св. Григорій дійсно вивчав і користувався творами Орігена, між іншим, слугує його спільний зі св. Василієм твір — «Φιλοκαλία», що містить у собі виписки з Орігена. [↩]
5. Νόμον δὲ ὀρθοδοξίας τὰ ἐκείνου δόγματα S. patris nostri Gregorii Theologi, vulgo Nazianzeni, archiepiscopi Constantinopolitani, opera quae extant omnia. Edit. Migne. Patrol, graec. T. XXXV. Orat. XXI, n. 37, col. 1128. [↩]
6. Orat. XXXII, n. 21, col. 197 (t. XXXVI). [↩]
7. Orat. XXXII, n. 26, col. 204. Порівн.: Творения. Ч. 3. C. 157. [↩]
8. Orat. IV, n. 102, col. 637 (t. XXXV). [↩]
9. Orat. IV, n. 110, соl. 648. Указуючи як на доказ істинності й Божественності християнського вчення на авторитет його провісників і інші ознаки його Божественної достойності, св. Григорій ніде прямо не говорить про внутрішні ознаки його Божественності, що полягають у самому його змісті. Але останні в нього вже самі собою видні з його загального погляду й роздумів про християнське віровчення, як вчення найвище, безумовно святе і чисте. [↩]
10. Ἦς ἤχούσα παρὰ τῶν θείων, λογίων, ἣν ἐδιδάχθην παρὰ τῶν ἀγίων Πατέρων. Orat. XXXIII, contra Arian. et de seipso, n. 15, col. 233 (t. XXXVI). [↩]
11. Такий, наприклад, догмат про божество Святого Духа. Необхідний для повноти православного вчення про Святу Тройцю, цей догмат, як зауважив св. Григорій, в Священному Писанні чітко не зазначений, але відкритий дією Самого Святого Духа згодом, коли вже знання його зробилося благовчасним і зрозумілим. Orat. XXXI, n. 27, соl. 164, t. XXXVI. (Ullmann. Op. cit. S. 305-306). [↩]
12. S. Gregor. Nazianz. Opp. Edit. Jacobi Billii. Not. in Orat. I, t. II, p. 102. [↩]
13. Orat. XXXIII, n. 15, col. 233 (t. XXXVI. Edit. Migne). [↩]
14. Слово «στηλιτευτικοὶ» походить від «στήλη» і, мабуть, містить натяк на ганебний стовп, на якому в давнину виставляли імена злочинців. Так названо два викривальні слова св. Григорія проти Юліана, тому що в них, як на ганебному стовпі історії, він вирішив виставити ім’я імператора-відступника, щоб увічнити пам’ять про його злочини. Daniel. Des etudes classiques dans la societe chretienne. P. 24-25. Paris, 1853. [↩]
15. Золотими віршами називаються правила життя, що приписуються Піфагору (прим, у російськ. перекл. Творінь св. Григорія Богослова. Ч. 1. С. 157). [↩]
16. Orat. IV, n. 102, соl. 637 (t. XXXV). [↩]
17. Orat. IV, n. 100, col. 634-636. [↩]
18. Epist. Endoxio rhetori., CLXXIV, col. 285 (t. XXXVII). [↩]
19. In «Carm. de vita sua». [↩]
20. Orat. XLIII, n. 23, col. 528 (t. XXXVI). [↩]
21. Ibid. [↩]
22. S. Basilius М. Epistola VIII. August, contra Julian., lib. I, cap. 5. [↩]
23. Orat. XXXI, n. 33, col. 172 (t. XXXVI). [↩]
24. Orat. XXVII, theological prima, n. 3, col. 13-16. Cf. Orat. XXXVIII, theologica secunda, n. 1, col. 25 (t. XXXVI). [↩]
25. Orat. XXVII, theologica prima, n. 10, col. 25. Майже ті ж самі пункти християнського віровчення й Оріген відносить до царини свобідного філософського вивчення. Origen. Орр. Т. І, р. 47. [↩]
26. На підставі деяких пунктів богословської системи св. Григорія, особливо на підставі його вчення про Бога і людську душу, вважається, що він взагалі дотримувався Платонової філософії, ставлячи окремі її пункти у зв’язок із християнством. Ullmann. Op. cit. S. 303-304. [↩]
27. Carm. de anima. Cf. Epistola ad Philagrium. [↩]
28. П. Шалфеев. «Св. Григорий Богослов как учитель веры». // Христианское чтение. 1861. Ч. І.С. 270. [↩]
29. Василій, архієпископ Кесарійський, у листі до імператора Константина серед іншого писав: «Що може бути для тебе приємніше й дорожче за те, як бачити й чути Григорія й слова про Григорія-мудреця?» Bandini Fasciculus rerum eccles. Florentiae. 1763. 8. (Филарет, архиепископ Черниговский. Историческое учение об отцах Церкви. Т. 2. С. 190, прим. 92). [↩]
30. Carmina in silentium jejunii, v. 69-91, col. 1311-1313 (t. XXXVII). Порівн.: Творения. Ч. 4. C. 350-351. [↩]
31. Cf. Orat. II, n. 6, col. 413 et Orat. XX, n. 1, col. 1065 (t. XXXV) (російськ. перекл.: Творения. Ч. 1. С. 20 і Ч. 2. С. 163). Orat. XXXIX, n. 9, col. 344 (t. XXXVI) et Orat. XX, n. 3, col. 1069 (t. XXXV). (російск. перекл.: Творения. Ч. 3. С. 258-259 і Ч. 2. С. 165-166). Orat. XXXVIII, n. 7-13, col. 317-325 et Orat. XLV, n. 3-9, col. 625-636 (російск. перекл.: Творения. Ч. 3. С. 238-246 і Ч. 4. С. 154-162) і т.п. [↩]
32. Блж. Ієронім у мові св. Григорія вбачав подібність із мовою відомого софіста Палемона (De viris illustribus, n. 117), про якого Філострат (De vita sophistarum, I, 25) писав: «Мова Палемона зігріта почуттям, відгукується звучною колючістю, як олімпійська сопілка; у нього є й Демосфенова думка, а також добірність у словах». Без сумніву, відгук про властивість стилю Палемона можна прикладати і до красномовства св. Григорія. Ця близькість красномовства до стилю Палемона залежала від деякої подібності ораторських талантів того й іншого, але аж ніяк не була наслідуванням, бо Григорій завжди оригінальний, завжди відданий самому собі — і в прозі, і в поезії, на кожній сторінці й у кожному рядку (порівн.: Филарет, архиепископ Черниговский. «Историческое учение об отцах Церкви». T. 2. С. 169, прим. 52). [↩]
33. Orat. XXIX, theologica tertia, n. 1, col. 73-76 (t. XXXVI). [↩]
34. Наприклад, роздумуючи про світ, св. Григорій відкидає як міфічну думку язичницьких філософів про вічність матерії і форми, також — маніхейське вчення про вічне існування світла і темряви (Carm. dogmaticum IV, de mundo, col. 415-423 (t. XXXVII). У вченні про Промисел Божий він викриває заблудження деяких, що вважали нібито життям світу керують зірки (Poema V, de Providentia, col. 423-430). Викладаючи вчення про людську душу, заперечує погляди язичницьких учених про неї, як про частину вогню, повітря, як про кривавий струм, що пробігає в тілі, як про гармонію складових частин тіла, спростовує також теорії передбуття і метемпсихозу (Poema VIII, de anima, col. 446-450). [↩]

Опубліковано: 15.01.2014; востаннє змінено: 16.01.2014.