«Наша Парафія»

Діяльність св. Григорія Богослова належить до тієї чудової пори в історії християнства, коли воно, переживши довгий період боротьби з язичництвом, звернуло увагу на внутрішній і головним чином релігійний бік свого життя, намагаючись ясніше розкрити й точніше сформулювати свої догмати. Уже на початку існування християнства в деяких церковних письменників помітне прагнення надати релігійним істинам наукового характеру, обґрунтувати деякі християнські догмати філософськими доказами. У третьому столітті християнські вчителі, особливо вчителі олександрійської школи, пробували — і іноді дуже вдало — систематизувати християнські доктрини. Але через полемічні й апологетичні завдання, що представлялися церковній літературі того часу, ці спроби не могли мати повного успіху й не досягли бажаних результатів. Із четвертого ж століття, коли боротьба християнства з язичництвом завершилася цілковитою поразкою останнього, християнська думка, природно, звернулася від апології до дослідження релігійних істин, головно з позитивного боку, розкриттю й з’ясуванню їх у самій суті. У християнському суспільстві прокинувся надзвичайний інтерес до догматів, підсилилося прагнення зрозуміти й пояснити їх шляхом філософським і дати їм наукову форму, словом — поєднати віру зі знанням, релігію з філософією й представити християнське віровчення у стрункій системі. Св. Григорій Богослов творив переважно на цьому поприщі і його заслуги щодо цього для Церкви неоціненні. Завдяки своєму високому розуму, багатій ерудиції й ґрунтовним пізнанням, при незвичайній схильності до релігійного споглядання й здатності до філософського мислення, засвоївши собі олександрійський напрямок у кращому його значенні, зумів розкрити сучасні йому догматичні питання не тільки з негативного, але й з позитивного боку й представив християнське вчення в тому вигляді, у якому воно, задовольняючи сучасним йому вимогам, водночас є зразком для всіх наступних століть і зберігає за собою вселенське значення.

Найголовнішими предметами уваги і центром усіх досліджень богословської думки в четвертому столітті були, як відомо, питання про Бога або, точніше, про богопізнання, про Святу Тройцю взагалі, зокрема про кожну Її Особу й про втілення Сина Божого, — питання найтаємніші й найскладніші з усієї християнської догматики. Через незвичайний розвиток раціоналістичного напрямку, з одного боку, з другого — під впливом єретичних ідей попереднього періоду, виникла низка єресей, що псували істинний сенс згаданих догматів і загрожували знищенням усього християнства. То були аріанство, євноміанство, македоніанство, аполлінаризм та інші єретичні системи, які, прикриваючись умовно науковими основами були страшною силою, ворожою Церкві, що й вимагало з її боку величезних зусиль для захисту й збереження істини. Суворий ревнитель і завзятий поборник християнської істини, св. Григорій Богослов узяв на себе обов’язок спростувати сучасні йому єретичні теорії й водночас захистити православні догмати від нападів єретиків і виконав це завдання з повним успіхом. І на основі слова Божого, і на основі філософських і взагалі наукових міркувань довів необґрунтованість єретичних систем у самій їхній основі, спростував, зокрема, окремі їхні пункти й показав їхню безглуздість у логічних висновках. Заперечення проти церковних догматів з боку різних єретичних партій, що нерідко бентежили слабких і простодушних, знайшли собі у творах св. Григорія також повне й ґрунтовне спростування. З дивною спритністю Богослов розплутує всі софізми й діалектичні хитросплетіння своїх супротивників, викриваючи всю порожнечу філософії їх лжеіменного розуму й називаючи справжні причини всіх їхніх оман у нерозумінні істинного сенсу найвищих християнських догматів і їх нездатності у релігійних судженнях піднятися й стати вище від усяких кінечних і чуттєвих уявлень.

Але хоч як велика й плідна була спростувальна діяльність св. Григорія Богослова, якою представляється його полемічна й апологетична діяльність, тільки її було ще недостатньо. Заперечення, при тогочасному стані богословської думки, не могло нікого задовольнити. Щоб утвердити істину Православ’я, необхідно було показати, у що саме і як потрібно вірувати, і тому що супротивники Православ’я ґрунтували свої єретичні ідеї на засадах науки й розуму, необхідно було й православне богослів’я представити не тільки в згоді зі словом Божим, але й з началами розуму, інакше кажучи — представити християнське богослів’я у формі науковій і далекій від тих помилок і заблуджень, які внесли в нього різні єретики. Св. Григорій цілком розумів це завдання і водночас знаходив у собі достатньо сил для його виконання, а тому, полемізуючи із сучасними йому єретиками й захищаючи від їхніх заперечень православні догмати, він заразом намагався викласти і позитивне вчення Церкви. У своїх творах подав повну систему християнського віровчення, принаймні в межах сучасних йому вимог. Як у полеміці, так і в позитивному своєму богослів’ї св. Григорій всюди є послідовним і цілком відданим своєму принципу, за яким віра і знання, релігія й наука йдуть завжди поруч і тільки там закінчуються права розуму й залишається тільки віра, де богослов вступає в царину надприродного, таємничого й незбагненного. При своєму глибокофі-лософському розумі й схильності до умоспоглядання, він був далекий від різних захоплень філософією й умів тримати свій розум у слухняності вірі, вияв якої знаходив у слові Божому й голосі всієї Церкви. Тому його богослів’я, будучи його власним твором, є водночас і «твір Духа», «його догмати, — скажемо його словами про св. Афанасія, — є закони для православ’я» і його віра — віра кафолічної Церкви. Але при своєму строго ортодоксальному напрямку догматична система св. Григорія є далеко не однаковою щодо повноти, деталей і усебічності розкриття різних пунктів християнського віровчення. Питання про Бога взагалі, про Святу Тройцю й про Особу втіленого Сина Божого, як питання найбільш цікаві, що й хвилювали уми тодішнього християнського суспільства, природно, мали були привернути до себе особливу увагу Богослова і зайняти дуже широке місце в системі християнських догматів, які він розкривав, тим часом як інші пункти християнської догматики, як ми бачили, не набули докладного й спеціального викладу в його творах і розглядаються ним тільки в тій мірі, в якій їм належить значення в загальній системі християнського віровчення, і у своїй сутності представляють не що інше, як виявлення вірування, що утвердилося в тогочасній церковній свідомості.

Жоден із християнських догматів не отримав настільки повного, докладного й ґрунтовного розкриття у творах св. Григорія Богослова, як догмат про Святу Тройцю. І сучасний йому стан цього питання, і власне внутрішнє прагнення до споглядання найвищого й найтаємничішого християнського догмату викликали настільки глибокий інтерес і увагу до вчення про Святу Тройцю, що він — як ми вже мали випадок зауважити — присвятив йому все своє життя і богословську діяльність. І можна прямо й упевнено сказати, що за своєю внутрішньою й зовнішньою якістю й значенням — завдяки багатству, повноті й глибині змісту, обґрунтованості доказів і суджень, догматичній точності і ясності викладу, завдяки цілісності, закінченості й витриманості — учення Григорія Богослова про Святу Тройцю посідає перше місце в церковній літературі не тільки попередніх, але й наступних століть. Питання про Святу Тройцю, як відомо, постало у християнській Церкві в дуже ранній час, і церковна література у цьому питанні в час Богослова досягла вже чималого розвитку. Поява єретиків, супротивників догмату про Святу Тройцю в різний час і з різними особливостями, викликала церковних письменників, які, полемізуючи з ними, заразом викладали й позитивне вчення Церкви свого часу. Але при цьому, дуже природно, вони розкривали тільки ті сторони догмату, яких саме стосувалися заблудження сучасних їм єретиків і проти яких спрямовані були заперечення останніх. Так, у працях Тертулліана, Діонисія Олександрійського, Діонисія Римського та інших церковних письменників, які боролися з антитринітаріями третього століття, досить докладно й ґрунтовно розкривається істинна відмінність Осіб Пресвятої Тройці при строгій єдності Божества. У четвертому столітті з появою аріанства захисники православ’я звернули увагу на іншу сторону догмату — рівність і єдиносущність Осіб Пресвятої Тройці при особистій Їхній відмінності. Разом з тим, через заперечення єретиків, вони мали розкрити й довести необхідність визнання в Божестві єдності й троїчності — двох зовсім різних сторін — і з’ясувати зв’язок між ними. Першим взяв на себе це нелегке завдання і проклав шлях до його з’ясування св. Афанасій Великий. Але, зайнятий упродовж майже всього свого життя боротьбою з аріанством у питанні про божество й єдиносущність Сина Божого з Отцем, він не встиг виконати всього завдання й тільки злегка торкнувся загального вчення про Святу Тройцю. А втім його полеміка з аріанами, захист і розкриття православного догмату про другу Особу Святої Тройці не знають нічого кращого в усій церковній літературі і є неоціненною його послугою Церкві того часу. Йдучи шляхом і напрямом, визначеним великим олександрійським учителем, св. Василій Великий і брат його св. Григорій Ниський пішли далі й, у боротьбі з Євномієм, розкрили деякі нові сторони в догматі про Святу Тройцю. Визначивши з точністю значення двох сторін у християнському вченні про Бога — єдність (ἕνωσις) і троїчність (τριὰς) — і виразивши їх відношення до Божества відповідними поняттями — οὐσία (сутність) і ὑπόστασις (особа), вони, разом з тим, і на підставі Священного Писання, і шляхом філософським з очевидністю довели необхідність визнання в Божестві єдності в сутності й троїчності в Особах. Але як саме єдність і троїчність, тотожність і відмінність з’єднуються в безкінечній Істоті, або як існує єдність у Бозі при трьох різних Особах, словом — питання про внутрішній зв’язок між єдністю й троїчністю в Божестві залишалося ще невирішеним. З’ясування цього складного й найтаємнішого питання, мабуть, вело до розгляду найглибших і незбагненних таємниць Божества й становило для людського розуму незборимі труднощі. Тільки з таким філософським розумом і глибоким розумінням слова Божого, якими володів св. Григорій Богослов, і можна було взятися за з’ясування цього питання й розкрити таємницю внутрішніх зв’язків у Божестві, наскільки це доступно для людини при світлі Божественного Одкровення. Св. Григорій сам усвідомлював усі труднощі й небезпеку для обмеженого людського розуму займатися дослідженням внутрішніх і безкінечних зв’язків у Божестві; проте через сучасні вимоги і через усвідомлення в собі тої міри моральної чистоти, яка, за його словами, веде людину до споглядання Божества, він наважився поступитися нестримним прагненням свого філософського розуму, підкоривши їх, втім, строго релігійному авторитету. У безсмертних своїх творах він уперше представив таку повну й ґрунтовну систему догмату про Святу Тройцю, далі якої йти вже не в силах жодному людському розуму. Великий шанувальник св. Афанасія й створеного ним у богословській науці напрямку, друг і товариш св. Василія по школі й заняттям Священним Писанням, трудівник на однаковому з ним полі й поборник тих самих ідей Православ’я, св. Григорій Богослов, звісна річ, у розкритті й викладі догмату про Святу Тройцю мав представляти чимало подібного з ученням названих отців про той же предмет. І дійсно, у його полеміці з аріанами і євноміанами нерідко зустрічаються ті ж діалектичні прийоми, та ж філософська аргументація й той же спосіб тлумачення біблійних місць, які єретики виставляли проти православного догмату про Сина Божого, які бачимо й у св. Афанасія. Так само його позитивне вчення про Святу Тройцю містить у собі чимало спільного з ученням св. Василія. Але, попри все те, вчення Назіанзина про Пресвяту Тройцю має чимало й особливостей, що обумовлюються особистим характером і розумом Богослова, схильним до спекулятивного й суворого логічного мислення, і щодо систем інших отців є істотним доповненням даного питання. Згідно з двома іншими каппадокійцями, свв. Василієм і Григорієм Ниським, Григорій Богослов учить про єдність і разом відмінність або троїчність Божества, причому наочно подає цю істину в аналогії світла і його променів, строго визначає значення тієї й іншої сторони й позначає їх відповідними термінами (οὐσία та ὑπόστασις), що тільки встановилися. Розкриваючи докладніше вчення про Святу Тройцю, Богослов з особливою силою й рельєфністю виставляє й доводить дві найвищі істини, що безсумнівно містяться в ньому, — троїчність і єдність у Божестві. З них перша обумовлюється реальністю в Божестві деяких особливостей (ἰδιότητες), через які необхідно визнати в Ньому буття трьох самостійних Осіб; друга, випливаючи з ідеї безкінечності й вседовершеності найвищої Істоти, ґрунтується на визнанні в трьох Особах єдності або тотожності Божественної природи, волі й могутності, а також — єдності Начала, до якого зводяться друга й третя Іпостасі Святої Тройці. Ці дві істини, що містяться у християнському догматі про Святу Тройцю, на думку св. Григорія, не тільки не суперечать одна одній, але, навпаки, перебувають у дуже тісному й нерозривному зв’язку між собою й тільки у своїй сукупності зумовлюють правильність уявлення про Бога. Але на цьому спекулятивний і строго філософський розум Богослова не міг зупинитися; він іде далі й прагне показати, як саме у Божестві сумісні такі різні й навіть протилежні сторони, як тотожність і відмінність, єдність і троїчність. На його думку, проблема ця сама собою вирішується, якщо взяти до уваги, що згадані сторони розглядаються не в тому самому, а у двох різних аспектах — єдність щодо сутності, троїчність же щодо Осіб Божества, — і зв’язок між цими істотними сторонами в уявленні про Бога буде зрозумілим, якщо мати на увазі ті безсумнівні істини, за якими «усі три Особи мають одне Божество або Божественне єство, те саме Божество перебуває в трьох Особах і, нарешті, три Особи є Саме єдине Божество». Але й цим розкриваються ще не всі внутрішні зв’язки між істотою й Особами в Божестві: необхідно ще показати, як саме існують Особи в Божественній істоті і в яких зв’язках Вони перебувають між Собою. І на ці таємничі питання св. Григорій визнав можливим дати посильні відповіді, керуючись скільки міркуваннями власного розуму, стільки ж і біблійними вказівками. Визнаючи основою іпостасної відмінності в безкінечній Істоті два внутрішні, духовні і незбагненні іманентні акти в Божественному житті, названі «народженням» і «схожденням», стверджує, що Божественні Особи реально існують у Божественній субстанції не тільки одна поруч з одною, але одна в одній (ἐν ἀλλήλοις) і, через єдність і тотожність Своєї природи або істоти, зовсім рівні між Собою й немислимі одна без одної. Зокрема, розкриваючи догматичне вчення про кожну Особу Святої Тройці, св. Григорій з особливою повнотою, силою й переконливістю доводив їхню Божественну достойність, рівність і єдиносущність, а також особисті властивості й самостійне буття кожної Божественної Особи; але при цьому, як і скрізь взагалі, він веде свої дослідження й пояснення тільки до можливих меж і відмовляється поширювати їх у царину таємничого й незбагненного. Як тільки, наприклад, питання стосується сутності таких таємниць, як народження від Отця Сина і схождення Святого Духа, він рішуче відступає перед їх труднощами та обмежується тільки поясненнями негативного характеру, протиставляючи суть речей Божественних, безкінечну, духовну, найпростішу й найчистішу, предметам кінечним, матеріальним, схильним до розділення, пристрасності й т.д.; усі аналогії й порівняння, які Богослов бере для пояснення подібних Божественних таємниць зі світу видимого, з його власної свідомості, не досягають істини й можуть стосуватися предметів Божественних тільки за відповідних умов та обмежень.

Своєю догматичною діяльністю взагалі й щодо вчення про Святу Тройцю особливо св. Григорій Богослов надав неоціненні послуги насамперед Церкві свого часу. При тому надзвичайному інтересі до догматів і сильному бродінні богословської думки, які бачимо на Сході в четвертому столітті, коли кожен прагнув стати богословом і коли, так би мовити, всі догматизували, Церква як ніколи потребувала саме такого таланту і з таким характером і напрямком богословської діяльності, з якими виступив Богослов. Серед численних і різноманітних єретичних доктрин, що підривали християнство в самих його основах і швидко поширювалися в християнському суспільстві, християнська істина, здавалося, зовсім зникла, і людський розум, збившись зі шляху і втративши ґрунт, блукав, поступово знаходячи одну неправду за одною. Натовп слабких у вірі й простодушних християн, нездатних до строгої й серйозної оцінки виниклих єретичних теорій, слідували за ними єдино через захоплення їх зовнішньою уявною науковою формою, не вникаючи в саму суть проповідуваних ними ідей. Зрозуміло, яке важливе значення і вплив мало мати слово св. Григорія в такий час, — час панування дуже суперечливих і неправильних богословських систем. Воно було найсильнішим і рішучим протестом проти всіх тодішніх догматичних заблуджень. У ньому з усією ясністю й чутливістю викривалися у своїй звабливій зовнішності єретичні теорії, що захоплювали недосвідчених людей, руйнувалися всі уявні опори, на яких утверджувалися єретики і якими вони сподівалися утриматися в головах сучасного їм суспільства. Кому здавалися правдоподібними софістичні докази єретичних учителів, той міг знайти у творах св. Григорія всебічне й рішуче їх спростування, засноване на істинних началах діалектики, міг тим же філософським шляхом дійти до переконань, зовсім протилежних єретичним. А хто переймався або захоплювався доказами, що наводять єретики на користь їх теорій зі Священного Писання, той міг переконатися з праць великого Богослова, що всі ці докази сприятливі для єретиків, як видно, саме за умови хибного тлумачення й розуміння їх, і що, навпаки, слово Боже надає незліченні свідчення на користь православного й проти єретичного вчення. Взагалі для кожного твору, хто читав Назіанзина, було очевидно, що всі єретики, прикриваючись маскою щирого благочестя й діючи, вочевидь, в інтересах релігійної істини, насправді були далекі від сутності й духу християнського вчення, а проповідувані ними теорії суперечать найголовнішим його віруванням і підривають його в основі.

Ще істотніше й важливіше значення догматичної діяльності св. Григорія Богослова представляється з її позитивного боку. Звичайно, не нові або нечувані істини проповідував Богослов-Назіанзин, але ті ж самі, які Церква Христова сповідувала від початку свого існування. Але ці істини в його творах уперше відкрилися в такому блискучому вигляді, з такою повнотою, ясністю й переконливістю, яких не бачимо в жодного із церковних письменників ні попередніх, ні наступних століть. Християнське богослів’я, після кількох попередніх спроб викладання його в науковій і системазованій формі, у творах св. Григорія вперше з’явилося в тій формі стрункої й гармонійної комбінації віри й знання, релігії й філософії, при якій воно цілком задовольняло релігійні потреби свого часу. Навіть такий таємничий і незбагненний християнський догмат, як догмат про Святу Тройцю, під митецьким пером св. Григорія одержав таке ясне розкриття, що став, так би мовити, близьким для слабких людських понять, і якщо в попередньому своєму стані задовольняв тільки благочестиві потреби внутрішнього релігійного почуття, то тепер міг задовольняти й інші шляхетні потреби людського духу — потреби розумного дослідження релігійної істини й стати не тільки предметом віри, але й предметом ясного й повного переконання. Володіючи глибоким філософським розумом і незвичайною силою абстрактного мислення й водимий духом Божественного вчення, св. Григорій Богослов розкрив цей найвищий догмат з такою ясністю й повнотою, як це тільки можливо для одного з найтаємничіших християнських догматів, і довів його так безсумнівно, як безперечне для усіх буття слова Божого, буття усієї християнської релігії. Щодо цього його догматичне вчення було не тільки надійною опорою для людей з позитивним християнським мисленням, але воно цілком задовольняло й людей з допитливим і скептичним розумом, які шукали для всього причини й основи.

З достойністю наукової форми творів Назіанзина поєднувалася і достойність його мови. Завдяки уважному вивченню й близькому знайомству з класичними творами давнини великий християнський оратор витворив мову, повну величі, блиску й добірності, — мову, якою говорили й писали славнозвісні грецькі оратори й філософи. Покірна генієві Богослова грецька мова в його творах найкраще слугувала для висловлення нових понять християнської віри. І з цього боку твори св. Григорія цілком задовольняли вимоги дуже строгого ораторського смаку. Легко зрозуміти, яку сильну й чарівну дію справляло на слухачів піднесене й красномовне слово Богослова-оратора. Коли серед натовпу «скоростиглих мудреців» і непокликаних учителів, далеких від істини й нездатних піднятися вище земного й плотського, з константинопольської кафедри пролунало могутнє слово Григорія — цього глибокомисленого проповідника істини й правди, істинного витія, керованого та укріпленого Духом Божим, то з усіх боків стікалися до нього люди всякого роду, без різниці статі й віку, освіти й релігійних переконань, і тіснилися біля нього величезною юрбою з такою силою, що напір їх ледь витримували ґрати, що відокремлювали його від слухачів 1. Що відбувалося в храмі, в якому збирався народ, щоб послухати його натхненні проповіді, — про це найкраще й найкрасномовніше розповідав сам св. Григорій. Коли, після віддалення з константинопольської кафедри, побачив уві сні, що він знову в храмі Анастасії. «Народ, — говорить він, — що бажав слухати моє слово, стояв, розділившись на частини. Одні, що не звикли й не хотіли підніматися думкою, вимагали від мене слова простого й доступного для розуміння, інші бажали мови піднесеної й витіюватої — і це саме ті, які намагалися досліджувати й нашу, і чужу нам мудрість. По обидва боки чулися крики, в яких виражалися протилежні бажання слухачів. Але з вуст моїх виливалася одинична Тройця, що сяє трьома виявленими нам красотами. Гучним голосом, потоками полум’яніючого духу й поривами мови вражав я своїх супротивників. Одні приходили в захват і хвалили, інші стояли в безмовному подиві, деякі вигукували ще якісь звуки, а деякі заперечували тільки думкою, бо їх заперечення, перш ніж виявитися в слові, завмирало в самих болях народження; а інші вступали у відкриту боротьбу, як хвилі, що здіймаються вітрами. Але красномовство тішило всіх — і красномовних, і знавців священного й благочестивого слова, і наших, і сторонніх, і навіть тих, які, будучи шанувальниками порожніх ідолів, дуже далекі від нас» 2. Це був сон, але він, без сумніву, нагадав Богословові тільки те, що було колись насправді. У храмі Анастасії, який він сам влаштував у Константинополі, св. Григорій дійсно виголошував свої догматичні «Слова», і особливо «Слова про богослів’я»; там дійсно «з вуст його виливалася одинична Тройця, що сяє трьома виявленими нам красотами»; там дійсно він вражав своїх супротивників «звучним голосом, потоками полум’яніючого духу й поривами мови». Тому не дивно, якщо св. Григорій Богослов своїми «Словами» в Анастасії дійсно «воскресив Православ’я», що майже зовсім зникало в царственному місті, і не тільки дав йому найсильнішу зброю проти всіх ворогів, але й утвердив назавжди.

Настільки важлива й плідна для Церкви свого часу догматична діяльність св. Григорія Богослова не втратила свого значення й у наступні століття. Після перемоги над єресями четвертого століття вона й згодом виявила дуже важливі послуги захисникам Православ’я в боротьбі з різними єретиками, що з’являлися протягом наступного церковного життя. Це потрібно сказати про два найголовніші християнські догмати, розкриті св. Григорієм з найбільшою ясністю, подробицею й обґрунтованістю, — про Святу Тройцю і про Особу Ісуса Христа. У безсмертних творах Назіанзина церковні письменники всіх часів знаходили багату скарбницю доказів і основ найвищого християнського догмату про Святу Тройцю й досить часто зверталися до них у своїй полеміці з антитринітаріями, що з’являлися в Церкві до останнього часу в різних формах і з різними особливостями, які в сутності тільки повторювали колишні антитринітарні системи. Так само полеміка св. Григорія Богослова з Аполлінарієм і розкриття ним позитивного церковного вчення про Особу Боголюдини містила основи для спростування й інших христологічних єресей, що з’явилися в наступні століття християнства, а саме — несторіанства, монофізитства, монофелітства й адопціанства. Усі ці єресі у прямому й логічному зв’язку між собою: як монофелітство було наслідком монофізитства, так і адопціанство було логічним висновком і наслідком несторіанства і як на підставі перших двох єресей було неправильне розуміння природи або єства (οὐσία) щодо Боголюдини, так на основі двох інших було заблудження щодо Особи (ὑπόστασις) в Ісусі Христі. Користуючись цілком точним і певним розкриттям цих двох понять, зроблених св. Григорієм у полеміці з аріанами у питанні про відмінність у втіленому Синові двох Божих природ і аполлінаристами у питанні про єдність Особи в Боголюдині при двох повних і досконалих природах, церковні письменники наступних століть уже легко могли спростовувати сучасні їм заблудження і розкривати й з’ясовувати питання про спосіб поєднання в Ісусі Христі двох природ, Божественної і людської. І взагалі все догматичне учення св. Григорія Богослова при своєму строго православному напрямку, при своїй науковій формі, ясності, точності й визначеності викладу, красі й добірності мови, є блискучим зразком християнського богослів’я для всіх наступних століть.

Недарма Назіанзин завжди мав у Церкві величезний вплив і глибоку повагу нарівні з іншими першорядними церковними письменниками, вселенськими світилами й стовпами Православ’я. Уже його сучасники дивилися на нього, як на свого вчителя, і з усіх боків поспішали слухати його найпіднесеніші уроки богослів’я. При недостатності богословських шкіл, особливо на Заході, в епоху св. Григорія молоді богослови — нерідко й люди зрілих років, — як відомо, обирали собі одного зі знаменитих на той час богословів і під його керівництвом намагалися просвіщати себе — явище, яке нерідко повторювалося і в історії наук, і мистецтв, поки останні перебували у вільному стані й не зосередилися в школах і академіях. Св. Григорій був саме таким богословом, слава якого, поширившись по всьому тодішньому християнському світу, привертала до нього численних слухачів і учнів, не кажучи вже про Схід, навіть із віддаленого Заходу. Блаженний Ієронім, муж, відомий ученістю й великими пізнаннями, почувши про Назіанзина, залишив своє усамітнення й з пустелі сирійської прибув у Константинополь тільки для того, щоб послухати його вчення. Публічні бесіди Богослова і ще більше його домашні заняття пояснення Священного Писання настільки захопили західного богослова, що він вирішив стати його учнем і весь час майже дворічного свого перебування в Константинополі невідступно був біля нього. Учневі на той час було десь п’ятдесят років, і він був небагато молодшим за свого вчителя. Однак згодом завжди відгукувався про свого вчителя не інакше як з найбільшою похвалою. У дуже багатьох місцях своїх творів він з почуттям глибокої подяки називає св. Григорія своїм «учителем і катехетом» 3 і зауважує, що чимало навчився від нього в поясненні Писання 4 і що особливо може пишатися красномовством свого великого вчителя 5. Схильність Ієроніма до алегоричного пояснення Священного Писання і його глибока повага до східних отців і вчителів, що виявилася в перекладі кращих їхніх творів латинською мовою, без сумніву, було результатом спілкування і його богословських занять з Назіанзином. Інший відомий учень, який вчився у св. Григорія головним чином Священному Писанню й філософії, був Євагрій — той самий, про якого знаємо із приводу його питання до Богослова про сутність Божества. Після віддалення з Константинополя, де він був, між іншим, архідияконом св. Григорія, Євагрій оселився у нітрійській пустелі й тут, крім своєї вченості й красномовства, прославився як дуже великий шанувальник і послідовник Орігена 6. Найімовірніше, глибока повага цього вченого ченця до Орігена була вихована саме в бесідах з Богословом; тільки, на жаль, учень не зумів стриматися в межах поваги до олександрійської знаменитості свого вчителя, який, при всьому своєму благоговінні перед талантом і пізнаннями Орігена, як відомо, був далекий від його крайнощів і помилок. Крім блж. Ієроніма і Євагрія, св. Григорій мав багато й інших шанувальників і учнів, з якими вів бесіди про різні богословські предмети письмово та імена яких відомі з численних його листів. Але повага до великого Богослова і вплив не закінчилися з його життям: вони перейшли і на всі наступні століття. Майже його сучасник, Руфін, під впливом глибокої поваги до його особи і благоговіння перед його найпіднесенішим і найчистішим ученням, узяв на себе обов’язок перекласти його твори латинською мовою 7. У передмові до перекладу «Слів» св. Григорія він, між іншим, підносить його у своїх похвалах до небес. «Григорій, — говорить він, — муж дивний у всіх відношеннях, славний словом і ділами, показав церквам Ісуса Христа блискуче світло знання; він представив вчення, гідне свого життя… Немає нічого чеснішого й святішого за його життя, славнішого його красномовства, чистішого й правішого за його віру, повнішого й досконалішого за його знання, бо тільки він один такий, що про його віру не могли, як звичайно буває, сперечатися й незгодні між собою партії, і та його заслуга перед Богом і Божими церквами, що хто насмілиться допустити у вірі що-небудь незгодне із Григорієм, той тим самим уже викриває себе в тому, що він сам єретик. Ясна ознака, що людина тримається неправої віри, якщо вона не згодна у вірі із Григорієм» 8. Правда, Ульман вбачає «сумне заблудження» у тому, «коли людину з її релігійними думками визнають масштабом правої віри (отже, у відповідному сенсі непогрішним)», і через це не погоджується з останніми словами в судженні Руфіна 9. Але, мабуть, німецький критик при цьому випускає з уваги ту безсумнівну істину, що вчення св. Григорія — не його особисті вчені думки, а вчення всієї християнської Церкви, що таїлося до того часу в глибині свідомості її членів і вилилося у творах великого Богослова в блискучій і найкращій формі. Саме цю істину з усією ясністю засвідчив блж. Августин, який, посилаючись на авторитет Назіанзина, в одному місці говорить своєму супротивникові (Пелагію): «Невже тобі здається недостатнім авторитет східних єпископів в особі одного Григорія? Адже це така особистість, що як він сам не говорив нічого, крім усім відомого в християнській вірі, так і ті (східні єпископи) не вважали б його настільки славним і поважним, якби не знали його вчення із символу найвідомішої істини» 10. Відомий учитель і кращий із західних церковних письменників, блж. Августин проникся такою повагою до нашого Богослова, що нерідко називав його своїм учителем і охоче наслідував його в своїх літературних творах, як це з очевидністю показують багато сторінок з його «Сповіді». Не менш сильний вплив св. Григорія — і моральний, і літературний — відбився і на св. Амвросії Медіоланському та інших християнських учителях і письменниках пізнішого часу. Відомо, що св. Іоан Дамаскин більш ніж ким-небудь керувався Богословом у своєму викладі віри 11. Св. Максим Сповідник називає його «πολύφημον καὶ θεοφόρον διδάσκαλον, μέγαν ἐκκλησίας κήρυκα, τὸ θεῖον τοῦ Χρίστοῦ στόμα, μέγαν ἐν θεολογίᾳ» 12. Не тільки окремі особи, але навіть цілі Собори ставилися з величезною повагою до особи св. Григорія й надавали високого значення його вченню в ділах віри. Так, уже Третій Вселенський Собор, Ефеський, цитує св. Григорія Богослова як авторитета. Сьомий Вселенський Собор неодноразово вживає щодо нього назву «соіменника богослів’я» (ὁ τῆς θεολογίας ἐπόνομος) 13. Але найкраще християнська Церква висловила свою повагу до св. Григорія, вшанувавши його іменем Богослова, однаковим з іменем великого таїнника Христового, апостола Іоана Богослова.

Деякі «Слова» і священні пісні св. Григорія, що вирізняються особливою врочистістю й священною величчю, звернули на себе увагу церковних піснеспівців і відкрили їм у творах Богослова багате джерело, з якого вони удосталь почерпнули для своїх священних пісень. Цілі місця із творів Назіанзина ввійшли в богослужбові книги православної Церкви. Так, хвалебний гімн «Тебе, Бога, хвалимо», відомий під ім’ям св. Амвросія Медіоланського, насправді є не що інше, як обробка за мотивами хвалебно-молитовного гімну св. Григорія «Πρὸς Θεόν» 14. У канонах і стихирах, складених на великі свята Христові й свята святих відомими піснеспівцями св. Іоаном Дамаскином і Косьмою Маюмським, зустрічаються нерідко буквальні запозичення зі «Слів» св. Григорія. Наприклад, в каноні св. Іоана Дамаскина на святу Пасху постійно зустрічається вислів із «Слів» Назіанзина на те ж свято: «Воскресіння день, просвітимося люди! Пасха Господня, Пасха!..», «Очистимо почуття й побачимо…», «На божественній сторожі богонатхненний Авакум нехай стане з нами…», «Вчора спогрібся Тобі, Христе, встаю нині, після воскресіння Твого…», «Цей наречений і святий день, єдиний субот Цар і Господь, празників праздник…». У канонах на Різдво Христове і Богоявлення, складених св. Косьмою Маюмським, такі ж запозичення; наприклад, перший ірмос: «Христос народжується, славіте, Христос з небес, зустрічайте…» весь узятий зі «Слова» св. Григорія на те ж свято. У церковній службі на святу П’ятидесятницю найперша стихира між вечірніми стихирами «П’ятидесятницю святкуємо, і Духа пришестя, і пропозицію обіцянки…» також узята зі «Слова» св. Григорія на це свято 15. Крім того, з похвальних «Слів» св. Григорія на пам’ять св. Маманта, св. Маккавеїв, мучеників та інших святих мужів багато чого ввійшло в церковні пісні на пам’ять тих же святих мужів або інших, подібних до них; така, наприклад, пісня «Чоловіче Божий, вірний рабе, будівничий таємниць Божих…», якою Церква вшановує своїх святителів, які достойно звершували пастирське служіння.

При такій важливості й високому значенні і в богословському, і в літературному аспекті твори св. Григорія Богослова, звісна річ, дуже швидко мали привернути до себе серйозну увагу і викликати науковий інтерес і допитливість. І дійсно, з ранніх часів вони зробилися предметом дуже уважного вивчення. Ще за життя св. Григорія його твори почали перекладати іншими мовами. Слідом за перекладом Руфіна латинською мовою, про який згадали вище, незабаром з’явилися переклади іншими мовами — сирійською, вірменською й потім арабською 16. З п’ятого століття твори св. Григорія стали предметом пояснень, і не можна не помітити — в різний час було написано стільки коментарів, що стільки навряд чи було писано на твори кого-небудь іншого з церковних письменників 17. Особливо ж літературний і науковий інтерес до творів Назіанзина зріс і поширився на початку шістнадцятого століття, із часу першої їх появи у пресі. Відтоді з’являються безліч видань, перекладів і коментарів, що свідчать про безперервний і глибокий інтерес і повагу до безсмертних творів великого Богослова.

Глава V. Учення про Бога – Суддю і Винагороджувача | Зміст |

1. Orat. XLII, supremum vale, n. 26, col. 492. [↩]
2. Carm. de seipso, XVI, somnium de Anastasiae ecclesia, quam in urbe Constantini exstruxit, col. 1255, v. 13 et sqq. [↩]
3. В. Hieronym. Adversus Iovinianum, I, t. II, p. 260: et praeceptor meus Gregorius Nazanaenus (так зазвичай писав Ієронім), virginitatem et nuptias disserens, graecis versibus explicavit. Epistola L ad Domnionem, t. 1, p. 235: Gregorium Nazanzenum et Didymum in scripturis sanctis catechistas habui. [↩]
4. B. Hieronym. De viris illustribus, cap. 117: Gregorius, vir eloquentissimus, praeceptor meus, quo scripturas explanante didici. Cf. Comment, in Iesai, cap. VI. [↩]
5. B. Hieronym. Adversus Rufinum, I, t. II, p. 469: numquid in ilia epistola Gregorium, virum eloquentissimum, non potui nominare? Quis apud Latinos par sui est? Quo ego magistro glorior et exsulto. [↩]
6. Sozomen. Historia ecclesiastica, VI, cap. 30. [↩]
7. В. Hieronym. Adversus Rufinum, I, t. Ill, p. 486. [↩]
8. Rufin. Aquil. Prolog, in libros Gregor. Nazianz., ab ipso translatos. Apud Billium in Opp. S. Gregor. Nazianz., t.1, p. 726-727. [↩]
9. Ullmann. Op. cit. S. 195, n. 1. [↩]
10. Augustin. Contra Julian. Pelag., I, cap. 15. [↩]
11. Филарет, архиепископ Черниговский. Историческое учение об отцах Церкви. T. 2. С. 91. [↩]
12. Opp. Maximi, edit. Combefis., t. II, p. 61, 119 s. [↩]
13. Acta concil., edit. Binii, t. Ill, p. 528, 581, 636, 638, 646, 654, 663, 680. [↩]
14. Opp. S. Gregor. Theolog. , edit. Migne. Poemata dogmatica, carm. XXX, hymnus ad Deum, col. 508-510 (t. XXXVII). Така думка, що ґрунтується на подібності того й іншого гімну і в змісті, і в багатьох висловах, зауважена, між іншим, у нашій церковній літературі високоосвіченим автором «Исторического обзора песнопевцев греческой Церкви» Філаретом, архієпископом Чернігівським. 1864. С. 135. [↩]
15. Филарет, архиепископ Черниговский. Исторический обзор песнопевцев греческой Церкви. С. 129-130. [↩]
16. Див.: Assemani Bibl. Orient., t. I, p. 172; t. III. P. 1, p. 23. Neumann. Geschichte d. Armenis. Litteratur. S. 79. [↩]
17. Крім багатьох інших коментаторів св. Григорія Богослова відомі: Нонн (V ст.), св. Максим Сповідник (VII ст.), Ілля, єпископ Критський, який був на Сьомому Вселенському Соборі, Григорій пресвітер, який також написав біографію Богослова, Феофіл і Георгій Моцена, Василій, архієпископ Кесарійський (X ст.), Никита Серроній, митрополит Іраклійський (XI ст.), Пселл і Миколай Доксопатр (того ж століття), Іоан Зонара (XII ст.), Феодор Вальсамон, Никита Влеммід, Никифор Калліст й ін. Деякі коментарі, видані Біллієм, інші Маттеєм (Binae orationes Gregorii, Mosquae, 1780), багато ж ще не видані (див.: Филарет, архиепископ Черниговский. Историческое учение об отцах Церкви. T. 2. С. 167, приміт. 48). [↩]

Опубліковано: 15.01.2014.