«Наша Парафія»

Учення про останню долю людини (есхатологія)

Християнська есхатологія, при своїй невизначеності й таємничості, була, очевидно, досить зручним ґрунтом для міркувань і досліджень спекулятивного розуму нашого Богослова. Але як взагалі богословська думка в четвертому столітті зовсім не була спрямована на цей пункт християнської догматики, так зокрема і св. Григорій мало зупиняється на ньому, торкаючись його лише мимохідь. Щодо цього він є більше богословом-оратором, ніж богословом-мислителем. Він говорить про майбутній загальний суд і відплату головно у тих місцях, де роздумує про сучасні йому моральні пороки й чесноти, і з тією метою, щоб погрозою вічних покарань відвернути нечестивих людей від пороків, а благочестивих утвердити в чесноті. Проте есхатологічні погляди, що зустрічаються в різних місцях його творів, цілком варті уваги вже через те, що є найкращим і найточнішим виявом есхатологічних ідей, що ввійшли та утвердилися в сучасній йому церковній свідомості.

Віра в майбутнє загробне життя пронизала всю істоту св. Григорія й ні на хвилину не полишала його протягом усього життя. Вона допомагала його споглядальному розуму в з’ясуванні різних питань життя; вона живила його серце і, окриляючи небесними надіями, підняла на ту висоту моральної досконалості, при якій він постає перед нами найбільшим із християнських подвижників і зразком майже недосяжної морально-християнської чистоти. Основою цієї віри, крім слова Божого, був для Богослова, насамперед, його погляд на людську природу, за яким духовна сторона останньої, будучи Божественного походження, повинна бути вічною: в людині — говорить він — смертне тільки тіло, яке народжується від людини, душа ж, як подих всемогутнього Бога, образ Божий, Божественного походження й сама по собі безсмертна 1. Відповідно, смерть існує тільки для тіла, для душі ж вона становить перехід з теперішнього, земного життя в життя істинне — небесне. Крім того, визнання майбутнього життя, на думку Назіанзина, випливає з того міркування, що в теперішньому житті не має відповідності між щастям і моральною гідністю людини; отже, необхідно припустити існування майбутнього життя, де вони вже цілком урівноважуються 2. Що ж таке теперішнє, земне життя? Воно — вчить св. Григорій — час, даний людям для приготування їх до майбутнього вічного життя; воно — час діяльності людини, час очищення й відновлення занепалої її природи 3, і в ньому усе, що тільки відбувається, спрямоване до життя майбутнього, де все отримає свою ціну й відплату за всією справедливістю 4. Коли ж прийде визначений Богом час для відновлення людства, коли скінчиться час тутешнього діяльного життя, тоді — вчить Богослов — настане час загального суду Божого й аналізу наших діл: «поставляться престоли, Вітхий днями сяде, розкриються книги, потече вогненна ріка і перед поглядами всіх постануть світло й приготовлена пітьма» 5. «Суд цей буде єдиний, остаточний, страшний і ще більш праведний, ніж страшний, або — краще сказати — тому-то й страшний, що праведний» 6. Сам Бог судитиме нас і зажадає від кожного з нас звіту не тільки в ділах, але й у словах, і не тільки за час життя, але й за кожну найменшу й найкоротшу частину часу 7. Він Сам «буде викривати нас, Сам виступить проти нас, відкриє перед нашим лицем гріхи наші — цих суворих звинувачів, отримані нами від Нього благодіяння протиставить нашим гріхам, одна наша думка буде вражатися іншою, одне діло буде засуджуватися іншим і стягне з нас за те, що ми піддали нарузі й затьмарили Його найвищий образ» 8. Кожний з нас буде суджений згідно з родом його життя 9, і ніхто не уникне справедливого вироку Небесного Судді, бо це не людський суд, на якому який-небудь вигаданий привід, неправдиве вибачення або наклеп іноді вводять в оману суддю і дають неправильний напрямок його вироку, а суд безумовно справедливий, де в кожного кладеться на ваги все — і діло, і слово, і думка, де зважуються і добро, і зло і, дивлячись на те, що з них переважує, складається визначення, після якого вже не можна не перенести справи в інший суд, не шукати вищого судді, не виправдовуватися новими справами, не отримати термін для виправлення життя 10, бо «для тих, що відійшли з цього життя, вже не має ні покаяння, ні виправлення в пеклі» (Пс. 6, 6) 11.

За загальним Страшним Судом, за вченням св. Григорія Богослова, буде праведна відплата, причому грішники будуть відділені від праведників і доля тих і інших буде різна й зовсім протилежна: праведники успадкують вічне блаженство, а грішники будуть засуджені на вічні муки. Блаженство праведників, або Царство Небесне (βασιλεία, των οὐρανῶν), полягає, на думку св. Григорія, у з’єднанні їх з Богом і досконалішому пізнанні або спогляданні Його найвищих досконалостей. «Вони, — говорить Богослов, — успадковують невимовне світло й споглядання святої й царюючої Тройці, Яка тоді опромінюватиме їхні душі ясніше й чистіше та цілком з’єднається з повним розумом, у чому властиво я й поставляю Царство Небесне» 12. Крім того, блаженство праведників буде залежатиме від того, що вони перебуватимуть у постійному спілкуванні з блаженними духами, відчувати постійний і нічим не порушний внутрішній і зовнішній світ, чистим розумом споглядати чисту істину й насолоджуватися досконалішим володінням і спогляданням добра й краси 13. Нарешті, їхньому блаженному стану сприятиме й те, що їхні душі будуть свобідні від кайданів тіла, що сковували їх у земному житті; тому що — міркує Богослов — «кожна добра й боголюбива душа, як тільки позбавившись з’єднаного з нею тіла, переселиться звідси, приходить у стан відчування й споглядання, очікуваного нею блаженства, а очистившись і відклавши (або не знаю, як ще висловитися) те, що її затьмарювало, насолоджується якимось дивовижним блаженством, веселиться й радісно йде до свого Владики, бо вона звільнилася від тутешнього життя, як нестерпної тісноти, і скинула із себе кайдани, що лежали на ній, і схиляли її розум до земного» 14. Утім, св. Григорій був далекий від думки позбавляти участі у вічному блаженстві й тіло праведників. За його уявленням, душі померлих людей існуватимуть окремо від тіла тільки в період від смерті людини до загального воскресіння мертвих. Тоді ж, як говорить він, «душа праведника, сприйнявши незбагненним для нас чином від землі свою плоть, разом з нею вступить у спадщину майбутньої слави і як колись, через природний зв’язок з нею, сама ділила її тягар, так тоді передасть їй свої втіхи, повністю з’єднавшись із нею й зробившись з нею одним духом, розумом і богом» 15.

Незбагненне у своїй істоті й невимовне для людини в теперішньому її стані блаженство праведників, на думку св. Григорія, буде не однакове: воно матиме різні ступені й види, згідно з різними ступенями моральної гідності його спадкоємців. Підґрунтя для такої думки Богослов знаходить у словах Спасителя: «В домі Отця Мого осель багато» (Ін. 14, 2), розуміючи під оселями (обителями) вічне блаженство й славу, приготовані праведникам. Усі обителі, приготовлені в Бога, міркує він, мають бути наповнені, тому що в Бога нічого не може бути приготовлене дарма. Як же досягти цих обителей? Є різні роди життя, які ведуть до тієї або іншої обителі в міру віри, чому й називаються в нас шляхами. Цими шляхами і йдуть люди до вічного блаженства: хто може, іде всіма шляхами; другі йдуть наскільки можливо більшою кількістю шляхів; треті — тільки деякими; а хто не має сил зробити й цього, той може йти переважно одним яким-небудь шляхом. Якщо ж говориться, що шлях у Царство Небесне тільки один, до того ж тісний, то тільки стосовно чесноти, бо вона одна, хоча й ділиться на багато видів; тісним же він називається тому, що важкий і для багатьох непрохідний, саме для тих, хто йде шляхом порока 16. З цієї точки зору, в очах св. Григорія мало однакове значення життя як споглядальне, так і діяльне, аби тільки те й інше було доброчесним, оскільки кожна з цих чеснот — особливий шлях до спасіння і, безсумнівно, приводить до однієї якоїсь із вічних і блаженних обителей 17.

Зовсім інша, ніж праведників, очікує в майбутньому доля людей нечестивих: вони, за вченням св. Григорія, піддані будуть вічним мукам. У чому саме полягатимуть ці муки, можна робити висновок частково з того, що Богослов говорить про них, протиставляючи їх блаженному стану праведників. «Як праведники, — говорить він, — успадкують невимовне світло святої й царюючої Тройці, Яка тоді опромінюватиме їх ясніше й чистіше та цілком з’єднається з повним розумом… так, навпаки, долею нечестивих, крім іншого, будуть муки або, точніше сказати, насамперед відчуження від Бога й сором у совісті, якому не буде кінця» 18. Якщо блаженство праведників полягатиме в їхньому найтіснішому єднанні з Богом і спогляданні Його нескінченних досконалостей, то, навпаки, муки грішників будуть походити від перебування їх у мороці й віддаленні від Бога, усвідомленні їх моральної нечистоти й нескінченного каяття совісті. Але не тільки моральні муки терпітимуть грішники в майбутньому житті; їх очікує ще там, на думку св. Григорія, вогонь каральний, який буде палити їх нестерпно й вічно. У «Слові на Святе Хрещення», сказавши про вогонь «очистительний, що знищує речовину й злі звички», Богослов сказав: «Знаю вогонь і не очистительний, а каральний… «уготований дияволу і ангелам його» (Мф. 25, 41)… вогонь жахливіший, який, діючи разом з хробаком невсипущим, невгасимий і вічний для злих. Усе це вказує на силу винищувальну, якщо тільки кому-небудь не угодно на це дивитися поблажливіше й згідно з достойністю Караючого» 19. Немає жодної підстави, звісна річ, відкидати буквальне значення цих слів Назіанзина і сумніватися в тому, що під вогнем каральним розумів вогонь матеріальний. Але, з іншого боку, характер богослів’я й взагалі творів св. Григорія дає деякі підстави йти в розумінні наведених ним слів далі букви. Тому що поряд із зовнішньою стороною релігійних предметів і явищ, Богослов взагалі любить шукати й внутрішній їхній зміст і навіть більше — духовній стороні завжди надає більшого значення, ніж чуттєвій, то навряд чи помилковим буде припустити, що й тут під вогнем каральним він розумів вогонь не стільки матеріальний, скільки моральний. Це доволі природне припущення не тільки не суперечить тому, що, як ми вже бачили, святий отець говорить про моральні муки грішників 20, але, навпаки, цілком узгоджується й навіть знаходить в тих словах деяке пояснення. Насправді, якщо розум або дух людський, на думку св. Григорія, є ніби частка Божества (звичайно, аж ніяк не в матеріальному сенсі, а в сенсі походження й найближчої спорідненості з Божеством) і якщо через це прагнення до з’єднання з Божеством становить його природну необхідність і незгладиму печатку, то, зрозуміло, позбавлення цього єднання й споглядання Божого, що становить, на думку Богослова, покарання для грішників, і буде той невгасимий каральний вогонь, який, спалюючи їх, викликає в них нічим не втамовану спрагу і заподіює їм нестерпні муки, які доповнюються, ніби невсипучим черв’яком, нескінченними докорами сумління. Втім, це пояснення ніскільки не відкидає думки і про вогонь матеріальний, і буквальний сенс учення св. Григорія про вогонь каральний залишається у своїй силі.

Представленими догматами вичерпується, можна сказати, усе догматичне вчення св. Григорія Богослова. Деякі ж, утім дуже не багато, догматичні істини, що зустрічаються в його творах, ми оминули тому, що вони не набули в нього розкриття, згадуються тільки мимохідь і не мають особливого значення в загальному складі його догматичної системи.

Глава IV. Учення про Бога-Освятителя (Учення про таїнства) | Зміст | Висновок

1. Orat. II, n. 17, col. 425. Cf. Carm. dogmaticum, VIII, de anima, v. 1-4, col. 446-447. [↩]
2. Orat. XIV, n. 31, col. 900. Після цього само собою очевидно, наскільки безпідставно деякі із західних критиків намагаються запідозрити св. Григорія в релігійному скептицизмі стосовно віри в загробне життя й винагороду. Підставу для такого напряму думок вони знаходять у тих елегійних віршах св. Григорія, де він, зображуючи свої скорботи занадто похмурими фарбами, представляється їм настільки обтяженим вагою своїх скорбот, що, як висловлюється один із критиків, «рідко душа, ще релігійна, але яка вже стоїть на краю безодні, може відчувати більш гірку скорботу» і що «похмурий стан його духу межував уже з розпачем» (М Willemain. Tableau de l“eloquence chretienne au IV-e siècle. Paris, 1851. P. 152). Але ця думка про внутрішній стан Назіанзина не заслуговує уваги, бо ґрунтується тільки на деяких, до того ж уривчасто взятих, місцях з його віршів і ніскільки не гармоніює із загальним настроєм і релігійними поглядами святого отця. У деяких місцях поетичних творів виявлення скорботного почуття Богослова-поета дійсно досягає вже занадто високого ступеня і вочевидь має на собі сліди релігійних сумнівів (наприклад, in Carm. moral., XLV, de natura humana, v. 85, col. 762 і взагалі майже в усьому цьому вірші). Але не потрібно забувати, що вірші св. Григорія, написані високопоетичною й образною мовою, в багатьох місцях ніяк не допускають буквального їх розуміння. Крім того, є підстави вважати, що в багатьох місцях своїх віршів Богослов-поет зображає не свій особистий душевний стан, а загальнолюдські риси морального життя, психологічно ним скомбіновані й представлені у своїй особі. Таким чином, немає нічого дивного, якщо в деяких його віршах зустрічаємо властивості розуму людського, взагалі схильного до немочей людських, що й неохоче підкоряється або принаймні не завжди задовольняється в питаннях віри істинами Одкровення. Що ж стосується особисто самого св. Григорія, то в ньому нізвідки не видно й тіні яких-небудь релігійних сумнівів; навпаки, він усюди є керований світлом надприродного Божественного Одкровення й у тих же самих віршах, в яких хочуть бачити сліди релігійного скептицизму, він прямо й не раз заявляє, що «в його серці віра твердіша за адамант» (Carm. de seipso, XXXIV, in silentium jejunii, v. 155, col. 1313), що «для нього немає іншого блага, і блага міцного, як благо небесних надій» (Carm. moral., XV, de exterioris hominis vilitate, v. 111-112, col. 774) і що якщо він позбавляє себе в житті всяких зручностей і задоволень, то тільки тому, що «живе однією надією» (Carm. de seipso, XLV, de animae suae calamitatibus carmen lugubre, v. 140-146, col. 1364). Про те ж свідчать і всі інші твори Назіанзина й усе його життя. [↩]
3. Orat. XVI, n. 7, col. 944. [↩]
4. Orat. XIV, n. 31, col. 900. [↩]
5. Orat. XVI, n. 9, col. 945. [↩]
6. Ibid. Про суд приватний, що слідує безпосередньо після смерті людини, св. Григорій ніде окремо не говорить, без сумніву, бо не мав для того особливого приводу, але, безперечно, мав його на увазі, говорячи про передчуття праведниками й грішниками негайно після смерті стану, що очікує їх після загального суду й винагороди (рос. мздовоздаяния). [↩]
7. Orat. XXVI, n. 4, col. 1233. [↩]
8. Ibid., n. 8, col. 945. [↩]
9. Orat. XL, n. 19, col. 384. [↩]
10. Orat. XVI, n. 9, col. 945. [↩]
11. Ibid., n. 7, col. 944. [↩]
12. Ibid., n. 9, col. 945: καὶ τοὺς μὲν τὸ ἄφραστον φῶς διαδέξεται, καὶ ἡ τῆς ἁγίας καὶ βασιλικῆς Θεωρία Τριάδος ἐλλαμπούσης τρανώτερόν τε καὶ καθαρώτερον, καὶ ὅλης ὅλῳ νοῒ μιγνυμένης, ἣν δὴ καὶ μόνην μάλιστα βασιλείαν οὐρανῶν ἐγὼ τίθεμαι. Cf. Orat. XX, n. 12, col. 1080. [↩]
13. Orat. VII, n. 17, col. 776. Cf. Orat. VIII, n. 23, col. 816. [↩]
14. Orat. VII, n. 21, col. 781. [↩]
15. Ibid., соl. 784: …ὅλον εἰς ἐαυτὴν ἀναλώσασα καὶ γενομένη σὺν τούτῳ ἕν καὶ πνεῦμα, καὶ νοῦς καὶ θεὸς. Останні слова св. Григорія, мабуть, указують на вчення апостола Павла, за яким yсі тіла померлих після загального воскресіння з’єднаються з душами й зробляться духовними, нетлінними й безсмертними (1 Кор. 15, 42-44, 53-54). [↩]
16. Orat. XXVII, n. 8, соl. 21. [↩]
17. Orat. XIV, n. 4-5, соl. 864. Не обмежуючись цим загальним зауваженням, св. Григорій перераховує тут (п. 2-4), зокрема, безліч різних видів чеснот і приводить приклади людей з тими або іншими з них, зауважуючи при цьому, що важко вказати на який-небудь із цих видів чесноти, як на найкращий, і не можна віддати переваги якомусь одному з них, тому що кожний веде до вічного блаженства й доставляє тому, хто обрав його, одну з багатьох обителей Отця Небесного. Cf. Orat. XIX, n. 7, col. 1049 et 1051; Orat. XXXII, n. 33, col. 212. [↩]
18. Orat. XVI, n. 9, col. 945: …τοῖς δὲ μετὰ τῶν ἄλλων βάσανος, μᾶλλον δὲ πρὸ τῶν ἄλλων, τὸ ἀπεῤῥίφθαι Θεοῦ, καὶ ἡ ἐν τῷ συνειδότι αἰσχύνη πέρας οὐκ ἔχουσα. [↩]
19. Orat. XL, n. 36, col. 412: οἶδα καὶ πῦρ οὐ καθαρτήριον, ἀλλὰ καὶ κολαστήριον.., τὸ ἡτοιμασμένον τῷ διαβόλῳ καὶ τοῖς ἀγγέλοις αὐτοῦ.., καὶ τὸ τούτων ἔτι φοβερώτερον· ὅ τὸ ἀκοιμήτω σκώληκι συντέτακται, μὴ σβεννύμενον, ἀλλὰ διαιωνίζων τοῖς πονηροῖς. Πάντα γὰρ ταῦτα τῆς ἀφανιστικῆς εστι δυνάμεως· εἰ μὲ τὸ φίλον κἀνταῦθα νοεῖν τοῦτο φιλανθρωπότερον καὶ τοῦ κολάζοντας ἐπαξίως. На основі останніх слів наведеного місця Ульман, між іншим, вважає, що Григорій Богослов у своїх поглядах на вогонь майбутнього життя повністю погоджувався з Орігеном і разом з останнім допускав, що вогонь цей буде не вічно караючим, а очисним: його дією всі грішники будуть очищені, відновлені й приведені до вічного блаженства (ἀποκαταστάσις), бо, за його словами, це і є та «найбільш поблажлива й згідна з достойністю Караючого (Бога) думка», про яку говорить тут Богослов і яку, очевидно, сам схильний поділяти. (Ullmann. Op. cit. S. 505). Але якщо звернути увагу на те, з якою ясністю й рішучістю Богослов говорить у цьому місці про вогонь каральний, а не очисний, про вогонь невгасимий і вічний і про черву невсипущу, а в інших місцях — про безкінечні муки совісті нечестивих, то думка німецького вченого втрачає будь-яке значення. Набагато ймовірніше, здається, буде припустити, що св. Григорій мав на увазі тут якусь іншу, «більш поблажливу й згідну з достойністю праведного Судді думку», хоча б, наприклад, думку про внутрішній невгасимий вогонь або моральні муки грішників. [↩]
20. Orat. XVI, n. 9, col. 945. [↩]

Опубліковано: 15.01.2014.