«Наша Парафія»

До віршів ліро-епічного характеру належать дуже багатий розділ віршів дидактичних, які, у свою чергу, для зручності аналізу можна підрозділити на чотири категорії: 1) гномічні, або етико-прагматичні вірші; 2) історичні поеми, 3) дидактичні поеми і 4) вірші викривального характеру (сатиричні).

1. Гноми

Γνώμη (γνὣναι), латин. Sententia — у звичайному сенсі означає вислови, які, за можливо короткою формою висловлення об’єднують можливо більшу повноту думки, синонімічно зі словами: λέξις, λόγος, λόγων, ρήσις, ῥῆμα, ῥῆτρα (dictum, dicterium), ἀπόφϑεγμα. Коротко й влучно виражаючи результати морально-практичних спостережень і висновки життєвого досвіду, гноми подібні до прислів’я і подібно до цих останніх мають на меті повчання, надання морального уроку, правила, напоумлення. Відмінність гномічних висловів від прислів’я (παροίμιον, παροιμία, αἶνος = dictum, verbum, proverbium, adagium) полягає тільки в тому, що прислів’я живе і обертається в устах народу як загальне його надбання; воно загальновідоме, хоча і ніхто не знає, хто його автор; «воно ходить, — як висловлюється Даль, — під виглядом народності». З висловами ж гномічними нерозлучно живуть за звичай і імена їх авторів. Як більш зручна і загальнодоступна форма висловлення різноманітних життєвих спостережень, моральні сентенції, або гноми, властиві усім взагалі народам, особливо в найдавнішу пору їхнього життя, і скрізь були початком дидактичної поезії. Але особливою повагою і успіхом завжди користувалися гноми на Сході.

У давньогрецькій літературі гноми зустрічаються вже в Гомера, а в Гесіода, гноми, або сентенції, стають самі по собі змістом цілих відповідних видів віршів. Найдавніший рід такої повчальної, або дидактичної поезії зустрічаємо в «Ἔργα και ἡμέραι» (поемі «Труди і дні») Гесіода. І в творі Гесіода поєднані ще два різні елементи — правила, що стосуються матеріального життя, і моральні. Пізніше, коли останні починають становити єдиний предмет дидактичної поезії, утворюється поезія власне гномічна. Часом вищого розвитку етично-гномічної поезії в еллінів був період так званих семи мудреців і грецьких законодавців. Завданням їх гномічної мудрості було давати частково в коротких висловах і сентенціях морально-життєві норми і правила благорозумності 1, частково — через політичні приписи і закони облагороджувати життя і так сприяти розвитку вищої культури, в якій моральні й політичні елементи, першопочаткові досвіди філософії й законодавства, неподільно злиті між собою, передавалися поетичною формою; найчастіше гномічні вірші викладалися у формі строф, що складалися із двох або трьох елегійних двовіршів, які традиційно призначалися й присвячувалися якому-небудь другові. Багато із гномічних віршів, наприклад Солона, мали на заголовному аркуші особисті присвяти: πρός Κριτίαν, πρός Φιλόκυπρον, πρός Φῶκον, об’єднуючи, таким чином, суб’єктивний характер елегії з обговоренням суспільних питань. Спочатку, втім, найбльш відповідною формою для спокійного світообговорення і безпристрасного викладу життєвої мудрості вважався гекзаметр. Пізніше ж, коли гномічні вірші перетворилися на «гномічну елегію», метричною формою гномів стало елегійне двовіршове поєднання, що нагадує гекзаметр з пентаметром. Але поряд із цією формою, як і раніше, залишався у вживанні і гекзаметр, яким написані (кількісно — 71) і «золоті вислови» (χρυσᾶ ἔπη) Піфагора. Однак перетворення гекзаметричної форми гномічних віршів на елегійний двовірш (розміром якого написано один із найкращих гномічних віршів святого Григорія Назіанзина) досить помітно відбилося на чисто поетичному їх елементі; до того ж, саме це перетворення відбулося під впливом поетичного елемента. Добре пристосована, стислістю своїх строф, до акомпанементу простої і невигадливої гри на музичному інструменті, гномічна поезія пізнішого розміру містить у собі місцями багато натхнення, що пожвавлює елегійний вірш силою і теплотою, гідними Калліна і Тіртея 2.

Такою силою і життям відрізняються особливо гномічні елегії Солона. Узагалі ж гномічні вірші, завдяки влучності своїх правил, витонченості і вишуканості мови, були особливо цінні для виховних цілей. Їх охоче заучували юнаки і назавжди запам’ятовували; вони пережили в історії літератури багато геніальних творів класичної давнини. Навіть після діалогів Платона і повчальної філософії Арістотеля не забули Фокиліда, Солона і Феогніда 3. «Золоті вірші» Піфагора мали коментаторів ще за святого Григорія Назіанзина. Пізніше ж усі подібного роду вірші, як і апофтегми 4 і притчі в прозі, перейшли в моральні антології, наприклад Оріона, Стобея 5 і в різні енциклопедії і керівництва. Після переглядів і переробок у різні часи, вони зустрічаються потім то з печаткою християнського світогляду в грецькій поемі псевдо-Фокиліда 6, у збірках Сивіллиних пророкувань, у думках єпископа й мученика Ліла, то з характером стоїчної філософії в латинських двовіршах Діонисія Катона.

Із християнських письменників, які використовували свій талант і смак на художніх зразках давньокласичної літератури, святий Григорій Назіанзин перший з успіхом скористався гномічною формою поезії для висловлення християнських ідей.

До гномічного роду віршування належать такі його вірші: 1) Στίχων ἡ ἀκροστιχίς τῶν πάντων στοιχείων [№ 30. «Думки, писані одновіршем»]); 2) Γνῶμαι δίστιχοι [№ 31. «Думки, писані двовіршем»]); 3) Γνωμικὰ δίστιχα [32. «Двовірші») і 4) Γνομολογία τετράστιχος [№ 33. «Думки, писані чотиривіршем»]; до цієї ж категорії варто зарахувати і 5) вірш під заголовком: Ὅροι παχυμερεῖς [№ 34. «Визначення, злегка накреслені»].

За предметами свого змісту гномічні вірші святого Григорія Богослова так само багаті і дуже размаїті, як складне і різноманітне саме людське життя у всій сукупності його духовно-моральних проявів. Його гноми обіймають, з морального боку, життя людини у всіляких стосунках її суспільного і домашнього побуту, наставляють і морально скеровують християнина серед найрізноманітніших обставин його особистого становища, при різних умовах його звання і стану, його статі і віку. І миряни і ченці, і пастирі і пасомі, і батьки і діти, і заміжні і діви, і раби і господарі, і бідні і багаті — усі однаково у гномічній мудрості поета-богослова знаходять кожний для себе повчальне правило, норму — настанову або життєво-досвідчену пораду, з якою кожний у своїх вищих релігійно-моральних інтересах має узгоджувати свої дії і поведінку в тому або іншому випадку життя. З іншого боку, гномічні вірші святого отця не позбавлені і чисто історичного значення для характеристики внутрішньо-побутової сторони сучасної йому епохи. У своїх гномічних моралях святий Григорій з особливим успіхом користується улюбленим методом висновку «від супротивного»: від зовнішнього явища — до вищого внутрішнього його сенсу, від почуттєвого до надчуттєвого, від сучасного, мінливого до вічного, постійного, від омани, пороку до істини, чесноти. Цей прийом сам по собі часто дає святому Григорію можливість змальовувати, правда, уривчастими, але влучно схопленими, живими штрихами сучасні йому недоліки, викривати пануючі забобони й пороки. Таке широке завдання всебічної моралі й керівництва, для усіх взагалі і кожного окремо, тільки й доступне гномічному віршу за самими його властивостями композиції й характеру. Не підкоряючись звичній літературній вимозі єдності змісту, що досягається суворо послідовним розвитком головної думки й органічно тісним співвідношенням частин до свого цілого, гномічний вірш є винятковий рід словесного твору, у якому християнський поет широтою й різнорідністю предметів моралі, може бути, за апостолом, усім для всіх (див.: 1 Кор. 9, 22). Перед очима читача поет відкриває у гномах неозоро широку царину людського життя і діяльності. Строкато, як самі явища життя, проходять перед ним у живій черговій зміні різноманітні відображення й картини цього життя. З кожним окремим віршем виступає яке-небудь нове життєве явище, одержуючи під кутом зору християнського поета свою особливу яскраву полосу світла, що пояснює внутрішній його зміст і значення; у кожному гномічному вислові нова повчальна думка, нове повчальне правило або морально-практична порада виводяться зі спостереження над яким-небудь новим явищем або комбінацією явищ у досвіді людського життя і персоніфікуються в нових одушевленно-поетичних образах і метафоричних формах.

Літературні якості гномічних віршів святого Григорія Богослова, що зумовлюються відповідним ступенем самих внутрішніх властивостей їхнього змісту й характеру полягають, між іншим, у цій різноманітності і безперервній зміні живих образів, сильних і влучних порівнянь і уподібнень, тонко-прозорих алегоріях, несподіваних і разючих антитезах. Завдяки цим високим якостям — єдності змісту з формою, гармонії думки з образом її вираження — довгий, приблизно на 326 рядків, гномічний вірш, що становить безперервний ланцюг моральних повчань, читається не тільки без стомлюючої одноманітності, але й з великим, до кінця неослабним піднесенням.

Аналіз змісту гномічних віршів (строф)
святого Григорія Богослова

Усю велику царину гномів, що підлягають нашій увазі, можна розділити на три головні сфери морально-практичних обов’язків і правил християнської поведінки, рекомендованих їх мораллю, насамперед, на три не однакові за обсягом групи: 1) гноми, що стосуються обов’язків християнина щодо Бога; 2) щодо інших людей («ближніх») і 3) щодо самого себе.

1) Щодо Бога

Гномічні строфи святого Григорія Богослова щодо предмета першої з названих трьох категорій досить нескладні.

Принципом його моральних повчань розглянутої категорії гномів є найвищий принцип християнства: полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю (Мф. 22, 37) 7. Ця «перша і найбільша заповідь» є вихідним пунктом гномічних моралей святого Григорія.

У його гномах читаємо: «Бог є сутність (οὐσία) і перша доброта» 8; «Насамперед бійся Бога» 9 etc.; «Залиши весь світ і всякий тутешній тягар, скеровуй вітрило в небесне життя» 10; «Бажаю, щоб ти багатів одним Богом, а весь світ завжди вважав нарівні з павутинням» 11; «Тільки до одного Бога і Божественного будь безмірно прив’язаний. Бог завжди ближче до тих, хто закликає Його. Він Сам жадає жадаючих Його, безперестанно і щедро виточуючи Себе їм. А якщо хто багатший за тебе в чомусь іншому — переживи це байдуже» 12; «Бога май початком і кінцем усякої справи» (Ἀρχήν ἁπάντων καὶ τέλος ποιοῦ Θεόν) 13.

Але щоб богошанування у всіх видах його прояву, що виражають безпосереднє ставлення християнина до Бога, з одного боку, відповідало своїй внутрішній висоті й важливості і було гідне величі Божої, з іншого — щоб воно було благотворне і спасительне для самого християнства, святий отець прищеплює своїми моральними сентенціями як необхідну умову для цього чистоту і щирість налаштування душі: «Образливо для віри, — проголошує його гном, — не в серці її мати, але поставляти в якому-небудь кольорі. Фарбу не важко змити, а я люблю те, що проникло в глибину» 14; «У жертву Богові насамперед принось душу» 15, etc.; «Безперестанно твори розум свій храмом Богові, щоб усередині свого серця мати незламну опору — царя» 16.

Деякі з гномічних висловів, що належать до цієї серії християнських повчань, — поклонятися Богові в дусі й істині (Ін. 4, 24) і виправдовувати віру ділами, цікаві з погляду характеристики часу святого Григорія, коли, як видно, любили більше думати про Бога і релігію, ніж жити в дусі релігії і християнській любові до Бога. «Більше будь прив’язаним до Бога, ніж стій за вчення про Бога. Усяке слово можна заперечувати словом, але життя чим заперечиш» 17; «Піднімайся більше життям, ніж думкою. Життя може зробити тебе богоподібним, а думка — довести до великого падіння» 18; «Благодать дається не тому, хто говорить, але тому, хто добре живе» 19 ; «Нехай безперестанно трудиться твій розум, накреслюючи в собі божественні думки і слова життя. А на язик будь скупий, тому що він дуже здатний робити шкоду, і чим швидше рухається, тим менше приносить користі» 20.

Що стосується «швидкорухливості» язика стосовно звичаю клятви, то християнські гноми Григорія, спрямовані проти цього морального недоліку, навряд чи менше пристосовні і до теперішнього часу, ніж до часу Григорія.

«Уникай усякої клятви. Ти запитаєш: чим же запевнити інших? Словом і життям, згідним зі словом. Для чого тобі закликати в посередники Бога? Зроби, щоб твоїми посередниками були твої добрі справи» 21; «Дуже погано і давати клятву, і вимагати її; в обох випадках ображаєш правду» 22.

2) Щодо ближніх

В основі гномічної моралі Григорія Богослова щодо правил поведінки християнина з ближніми лежить також морально-християнське начало, виражене в євангельській заповіді про любов до ближнього (див.: Мф. 22:39; Ін. 13:34; 15, 12). Але тому що ця любов у своїх видах і проявах, відповідно до різних умов і відносин до ближніх, дуже різна, то і сфера морального вчення, що обіймається цією другою групою гномічних висловів Григорія, широка і різноманітна. Усю цю групу гномів, за прийнятою нами класифікацією, можна поділити, у свою чергу, на вислови загальні, що стосуються усіх взагалі ближніх, і особисті, обумовлені різними станами й стосунками, в яких вони поставляються в житті. У гномічних висловах першого підрозділу поет-богослов викладає християнинові наступні повчання.

«Милості Божої шукай собі мил остями до ближніх» 23.

«Бережи сам себе, а над падінням іншого не смійся» 24.

«Приємно викликати до себе заздрість, але дуже ганебно самому заздрити» 25.

«Чого зовсім не хочеш терпіти від іншого, того й сам не бажай робити іншому» 26.

«Аналізуй більше сам себе, ніж діла ближніх» 27.

«Хвали іншого, але не думай високо про себе, коли тебе хвалять: небезпечно, щоб не опинитися тобі нижче похвал. І іншого хвали, не кваплячись, але раніше пізнай досвідом, щоб не мати тобі сорому, коли виявиться він поганим» 28.

«Краще про себе чути погане, ніж говорити погане про інших. Коли хто, бажаючи розвеселити тебе, виставляє ближнього на посміховище, то уявляй собі, що предметом сміху є ти; в такому разі його слова найбільше засмутять тебе» 29.

«Не клопочися у всьому і завжди брати гору. Краще поступитися над собою перемогою з користю, ніж перемогти зі шкодою. І у борців вважається переможеним не завжди той, хто лежить внизу, але часто і той, хто залишається зверху» 30.

Із особистих моральних обов’язків християнина, обумовлених різними станами і стосунками ближніх, у яких вони перебувають, поет рекомендує:

Стосовно побожних і порочних

«Намагайся пізнавати усі вчинки побожних» 31.

«Побожному соромно бути захисником порочних; це майже те ж, що власною ногою стати на шлях пороку» 32.

«Доброму завжди віддавай перевагу над недобрим. Спілкуючись із порочними, і сам неодмінно зробишся порочним. Від поганої людини ніколи не приймай милості, бо вона намагається через це знайти в тебе вибачення своїх діл» 33.

«Краще покарання від праведника, ніж шана від порочного» 34.

Щодо батьків, наставників і учнів

«Легко зречеться і великого Бога, хто зрікся батька. І наставника в благочесті поважай як батька» 35.

«Сину, ніколи не входь у суперечку з батьком — велить закон, а раніше закону — природа» 36.

«Або зовсім не вчи, або вчи добрим життям. Інакше будеш однією рукою притягати, а другою відштовхувати. Менше буде потрібно слів, якщо робиш, що потрібно. Живописець більше вчить своїми картинами» 37.

«Особливо вам, служителі вівтаря, раджу не бути оком, сповненим темряви, щоб не виявитися першими в порочному житті. Бо якщо світло темне, чим буде сама темрява?» 38.

«Учи дурних бути відповідними, скільки можна, природі; тоді, можливо, понад сподівання, зробиш їх благорозумними» 39.

Щодо багатих людей, господарів і слуг

«Біля дверей стій у мудрих невідступно, а в багатих не стій ніколи» 40.

«Ненавиджу бідняка, який обдаровує багатого, як людину, яка солодко говорить, але забуває нагодувати» 41.

«Що значать слова: господар і слуга? Який дурний розподіл! У всіх один Творець, для усіх один закон, один суд. Приймаючи послуги, дивися на того, хто служить, як на товариша по службі» 42.

Щодо друзів і дружби

«Ніяке надбання не краще за друга; але ніколи не знаходь собі другом погану людину» 43.

«Нічого не жалій для вірного друга, який показав себе не за чаркою, але у важку хвилину життя, який нічого не робить тобі на догоду, крім корисного. Знай межі ворожнечі, а не прихильності» 44.

«Око інше бачить, а себе не бачить; навіть і іншого не бачить, якщо дуже сліпе. Тому потрібно у всякій справі мати порадника. І руці потрібна рука, і нозі — нога» 45.

3) Щодо себе самого

Повчальні висловлювання поета, що належать до цієї третьої групи, становлять найбільший за обсягом і найрізноманітніший за змістом клас гномів. Цей клас, котрий найсильніше позначений печаткою поетичного дарування автора, є найкращою і найцікавішою частиною всієї його гномічної поезії. Багатству внутрішнього змісту цих гномів цілком відповідають, у більшості гномічних строф, їхні художньо-літературні якості; з мистецтвом незвичайно тонкого мотивування ідей християнської етики, що становлять внутрішній бік змісту цих гномів, сперечається зображальність зовнішнього, стилістичного їх вираження. З іншого боку, широка різноманітність предметів морально-практичних повчань, що входять у зміст гномічних висловів розглянутої групи, зумовлює великі труднощі для застосування в цьому разі такої докладної й точної класифікації, яка в цілому охоплювала б собою всю цю велику групу гномів до окремого вислову. Тут що не гном, то новий сюжет, нова повчальна думка, нове судження, правило або порада, що не мають між собою ніякого необхідного зв’язку, часто зовсім різнорідні й різнохарактерні, але усі взагалі ґрунтуються на глибокому життєвому досвіді; так що дослідникові, який бажає у всій повноті й точності охопити своєю класифікацією цю кількісно і якісно багатоскладову різноманітність гномів, довелося б чи не для кожного окремого гномічного вислову ставити окрему рубрику. Цей прийом, зрозуміло, найменні зручний у цьому разі. З аналізу ж гномів у загальній, так би мовити, складності під вищезазначеною рубрикою загального розподілу не можна скласти такої чіткої уяви про якість гномічних строф цієї групи, а головне — не можна побачити такого повного і виразного світогляду християнського поета, який виходить із аналізу систематизованого матеріалу. Залишається, отже, дотримуючись того ж загального розподілу, відокремити можливий підрозділ у самій вищезазначеній третій рубриці, розклавши її на окремі пункти, і за ними розподілити, для зручності аналізу, всю цю складну групу гномів.

До третьої групи гномічних строф, як уже сказано, відносимо у своєму аналізі вислови, що своїм предметом дотичні до правил поведінки й обов’язків християнина щодо самого себе.

Загальним вступом в область змісту всього цього підрозділу гномів може стати прекрасний гномічний вислів (з вірша № 31, ст. 7.), що за своїм первісним походженням належить до найвіддаленішої пори грецької розумової творчості: «Пізнай самого себе» (Γνῶϑι σεαυτὸν). За переданням, що приписує цей вислів одному з «семи мудреців», воно разом з іншим афоризмом: «Золота середина» (Μηδέν ἄγαν — «Нічого зайвого») 46 — було написано, як уже зазначалося вище, золотими словами над входом у Дельфійське святилище. Ці два гноми потім послужили грекам ядром усіх інших висловів і, так би мовити, центром ваги еллінської філософської думки. Таким чином, цитований нами як епіграф або, скоріше, введення до аналізованої групи гномів, вираз святого Григорія Богослова був щасливо висловлений і з більшою повагою поширений уже за тисячу років до часу життя святого отця. Але подібна тотожність двох гномів, які ми порівнюємо, строго кажучи, не поширюється далі подібності однією зовнішньою формою. Нічим не мотивований давньогрецький афоризм із погляду християнського поета одержав зовсім інше висвітлення, новий найглибший зміст, що прищеплює християнинові не просто психофізіологічне самодослідження і вивчення на загальних началах і законах природознавства, а внутрішнє самопізнання на метафізичному ґрунті. Повна формула цього гнома у святого отця така: «Пізнай самого себе, із чого і яким створений ти, доблесний мій, і через це зручно досягаєш краси Першообразу». Зрозуміло, що за змістом гномічного вислову християнського поета — «щоб зручно досягти краси Першообразу» — самопізнання християнина має охоплювати, крім загальних природних властивостей і сил людської природи, як фізичної, так і духовної, зокрема стан його морально-духовного пошкодження, на відміну від стану первісної невинності («яким створений ти»), має охоплювати не тільки те, що він є, але і те, чим він може і має бути за його гідністю і призначенням і його силою і засобами, які даровані йому від Бога. У гномічному повчанні християнського поета вказується і зразок моральної досконалості — у богоподібному стані людини, в якому вона вийшла з рук Творця, і ідеал для цієї досконалості — у Самому Творці. Отже, сфера самопізнання у християнського поета незрівнянно ширша і глибша сфери самопізнання, яку могла мати й мала мораль язичницького паралельного гнома. Відповідно до такого обсягу, такого характеру і тенденції християнського самопізнання наш поет і викладає у своїх гномічних висловах правила і поради християнинові щодо нього самого. Окремішна класифікація цих гномічних висловів, отже, до відомої міри випливає з аналізу змісту гнома, що подається нами як загальний вступ до розглянутої групи гномічних віршів. Саме видається найбільш зручним аналізувати усі ці гномічні строфи з боку їх змісту у трьох головних напрямках, або із трьох загальних точок зору: а) правил і обов’язків християнина, що викладаються в гномах, щодо душі; б) стосовно тіла і 3) морально-християнські повчання про зовнішнє благополуччя і взагалі тимчасове життя.

а) Гноми, що містять морально-християнські поради щодо душі

Гномічні повчання поета про душу, що випливають із його глибоких, безпосередніх спостережень над людським життям, і опираються на загальножиттєвий досвід, так само, як і всі інші, мають морально-практичну мету. У них поет, то застерігаючи, то перестерігаючи, то радячи, то повчаючи, викладає християнинові норми для морально-духовного життя і діяльності у всіх найголовніших видах його прояву. Об’єктом його гномічної моралі тут служать взагалі душевні сили і здатності, звички і схильності людини. Але тому, що завдання цієї моралі чисто практичного характеру, то поет тут має справу, власне, з морально-практичною здатністю людського духу — волею, пропонуючи у своїх гномах засоби для виховання і зміцнення її в правилах християнської моралі і чесноті. Удосконаленню волі в цьому напрямі і взагалі такому стрункому, гармонійному розвитку всіх духовно-моральних сил і здібностей, при якому християнин найкраще може підніматися до свого призначення і досконалості, особливо перешкоджають, як відомо, пристрасті — пануючі порочні схильності, що виявляються в рішучій перевазі над розумом і волею. Тому на них, головним чином, і зосереджується дидактизм цієї категорії гномів.

«Для чого, — говорить поет в одному з цих гномів, — ми складаємо у всьому провину на бідного ворога, коли самі своїм життям даємо йому над собою владу? Докоряй самого себе або у всьому, або в більшості провин. Вогонь запалюємо ми самі, а злий дух роздмухує полум’я» 47.

«І від малої іскри займається велике полум’я, і сім’я єхидни бувало нерідко згубним. Маючи на увазі це, ухиляйся і від того, що робить малу шкоду. Тепер шкода невелика, але згодом вона зробиться більшою» 48.

Поет прищеплює своєму читачеві в цих гномах суворо оберігатися непомірного, ненормального розвитку і мінливого напрямку однієї сили або діяльності душі за рахунок іншої, одного почуття або одних потягів на шкоду іншим.

Радить «приборкувати гнів, щоб не сходити з розуму» 49. «Гнів, — говорить він в іншому гномі, — небезпечний для кожного порадник; що розпочате в гніві, те ніколи не буває благорозумне» 50. Рекомендує «утримуватися від зваби зором і знати міру язику» 51, «зменшувати свою сміливість, яка інакше буде зухвалістю, а не мужністю» 52. Наставляє «не занадто себе обнадіювати і не зовсім втрачати надію; одне послаблює, інше веде до моральної неспроможності» 53. Не радить «мати ні справедливості невблаганної, ні благорозумності, що обирає криві шляхи. Найкраще — у всьому міра» 54. Переконує «не за всякою славою гнатися і гнатися не надто»; «краще бути, ніж вважатися добрим. А якщо не можеш себе стримати, лови славу, але не суєтну і не модну. Що користі мавпі, якщо її приймуть за лева» 55. «Суєтна слава — це пастка для людей недалеких розумом» 56. «У тебе мають бути скорботи, задоволення, надії, побоювання, багатство, убогість, слава, безславність, престоли; нехай тече усе це, як хоче. До людини, яка утвердилася на добрій основі, не торкається ніщо непостійне» 57. А щоб утвердитися на такій «добрій основі», святий отець переконує: «Роблячи добре, намагатися і стояти в цьому, бо до поганого перехід швидкий» 58.

«За добрим початком, — говорить він в іншому гномі, — йде і прекрасний кінець; справедливість цього засвідчують самі результати справ» 59. Далі досвідчений християнський поет звертає увагу в розглянутих гномах на тісне внутрішнє взаємовідношення і зв’язок психічної діяльності як між собою, так і з фізичним станом організму. У силу цього морально зрозумілого закону він говорить, наприклад: «Для мене однаково погане і негідне життя, і негідне слово. Якщо маєш одне, будеш мати й інше» 60. Або ще наочніше й образніше: «Почуттєва любов, пияцтво, ревнощі і біс — рівні між собою. До кого прийшли вони, той втратив розум» 61. Прищеплюючи «заліплювати воском вуха від гнилого слова», святий Григорій каже: «Між словом, слуханням і ділом відстані невеликі» (μικρὸν μέσον) 62. Цілком правильно зауваживши психофізіологічний закон, поет називає надто стурбоване серце «міллю (σὴς), яка точить кості; тіло квітне, коли уникає турбот» 63. «Скорботи, — говорить він в іншому гномі, — передчасно народжують сивину; чого позбавив нас засіб життя, того не відновить час» 64.

На протидію розвитку порочних схильностей і пристрастей, які, маючи підставу в самолюбстві і чуттєвості, найбільше перешкоджають досягненню духовної свободи і моральної досконалості, святий отець переконливо радить якомога ширше й глибше розбудовувати й просвітлювати розум. Гномічні поради його щодо цього так само дуже цікаві своїм загальнолюдським значенням і симпатичні, як цікаві, правдиві і симпатичні самі його погляди на розум, розумову діяльність і вищі розумові інтереси. Ці поради перейняті щирою повагою й цілком свідомою довірою до благороднішої здатності людини — розуму, в широкому сенсі цього слова.

«Велике ковадло, — прекрасно висловлюється у гномі святий отець, — не боїться ударів; так і мудрий розум відбиває від себе усе шкідливе» 65.

«Досвідчений керманич уникне небезпечних хвиль; а розумово освічена людина врятується від усякого лиха» 66.

«З розумних вуст витікають приємні слова; а гірка гортань тільки здатна вивергати лайки» 67.

«Слова нерозумної людини — гучний плескіт моря, який б’є в береги, але не напоює прибережних рослин» 68.

Узагалі святий Григорій Богослов прищеплює тут читачеві «визнавати розум світильником (λύχνος) усього свого життя» 69.

При цьому він строго розмежовує сферу теоретичного знання і розуміння від морально-практичної сфери вчинків і поведінки людини, розширюючи обрій першої до можливих, в умовах тутешнього життя, меж і обмежуючи другу колом дій, дозволених з погляду моралі, порядку й закону.

«Усе розумій, — повчає він у гномі, — але роби те, що дозволено робити» 70.

«Дивися, щоб через видимість не вислизнула в тебе дійсність» 71.

«Окрилений вченням, не літай без справжніх крил, бо без крил і птах не літає» 72.

«Поважай порядок і віддавай перевагу могутності, бо сам він є могутністю і повсякчасним хранителем могутності» 73.

«Дотримуючись закону, виженеш страх; бо будь-який виконавець законів — поза страхом» 74.

Спільним висновком до цієї категорії гномічних висловлювань можуть слугувати такі два гноми:

«Красою вважай благоліпність душі, — не те, що можуть написати руки, а час зруйнувати, те, що вбачається поглядом цнотливого розуму. І подібно до цього і неподобством визнай душевну мерзенність» 75.

«Вір, що благорозумність — найнадійніше щастя. Одне є швидкий плин обставин, а інше — кермо. Не віддавай переваги нічому, крім ученості; вона одна становить власність тих, хто її придбав» 76.

б) Гномічні вислови про тіло

Кількість таких висловів у святого Григорія Богослова порівняно невелика. У своїх гномічних повчаннях, що стосуються цього предмета, святий отець дотримується загальноцерковного і святоотецького погляду на тіло як на найближчий і необхіднійший орган 77 душі. На тісний внутрішній зв’язок між душею і тілом, що обумовлює їхнє взаємне благостояння, поет указує в гномах, уже наведених нами вище. Але щоб цей необхідний орган душі, тіло, цілком гармоніював з тим, що святий отець прекрасно називає εύκοσμία 78 душі і що дуже важко передати російською мовою цілком відповідним словом, — цей орган, по-перше, має бути в підпорядкуванні духа, по-друге, має бути добре налаштований, якщо можливо, свобідний від недоліків, недугів — має бути здоровим. Маючи на увазі те й інше, святий отець і рекомендує в нижченаведених гномах, з одного боку, морально-дисциплінарні правила стосовно тіла, з іншого — загальногігієнічні засоби для нього.

«Володій плоттю, — напоумлює він християнина, — і упокорюй її якнайкраще» 79.

«Черево каже: дай. Охоче дам, якщо, одержавши, що просиш, збережеш непорочність. А якщо жертвуєш цим дольному, то одержи від мене бруд (κάπρον), та й той без надлишку. Коли ж зробишся стриманим, тоді дам і з надлишком» 80.

«Розум легкий і не терпить обтяженого черева, тому що у протилежного із протилежним завжди боротьба» 81.

«Ніяке перенасичення не буває непорочними, тому що вогню властиво спалювати речовину» 82.

«Вода — прекрасний напій; вона не порушує ясності думок; а випита чаша вина каламутить розум» 83.

«Вино за своєю природою не знайоме з непорочністю; тим і приносить воно задоволення, що дратує» 84.

«Вино — це підпалення остиглої пристрасті; а всяким додаванням у вогонь речовини підсилює полум’я» 85.

«Для хворого ніяке багатство не важливіше за здоров’я, і природа вчиняє премудро в тому, що завжди бажає здоров’я» 86.

в) Гномічні повчання про зовнішнє благополуччя

Під цією назвою ми об’єднуємо в особливу групу дуже значну кількість строф з аналізованих гномічних віршів святого Григорія Богослова, у яких він викладає поради християнинові про зовнішні блага і задоволення, про різні суспільні вигоди і переваги земної слави і шанування, багатства й бідності і взагалі про щастя або нещастя. Подібні предмети християнської моралі мали найближчий, безпосередній стосунок до характерних явищ сучасної святому отцю дійсності, зумовлювалися духом його часу й відповідали потребам останнього.

З цього боку гномічні вислови Григорія на теми про морально-християнське ставлення до різних видів зовнішнього благополуччя не позбавлені певною мірою історичного інтересу.

Поки християни в перші століття становили гнану меншість, їхня віра й світогляд були, звісна річ, цільніші і чистіші від домішок; у IV столітті, особливо в кінці, коли християнство проникнуло в маси, остання неминуче привнесла із собою багато елементів з язичницького світогляду й життя. Сліди традиційних форм язичницького життя, під сукупним впливом язичницької релігії і національних особливостей, з особливою силою й живучістю мали виявитися в чисто практичній площині — у сфері життєвого ставлення до різних зовнішніх благ, до матеріальних інтересів і цілей земного благополуччя. У цій саме практичній сфері уже за Григорія Назіанзина різко окреслився моральний занепад християнського суспільства. Над чистими, істинно християнськими початками життя одержали перевагу в його час епікурейські схильності: чуттєвість під виглядом різних матеріальних схильностей та егоїстичних цілей набула в той час чималих розмірів. Кращу характеристику цього морального занепаду християнського суспільства в IV столітті дає сам святий отець.

«Ми не знаємо міри в надбанні, — між іншим говорить він із приводу сучасного йому суспільного нещастя (спустошення полів градом), — поклоняємося золоту й сріблу, як прадавні Ваалу, Астарті й Хамосу, ставимо за велике цінне й блискуче каміння, м’який й пишний одяг; пишаємося безліччю рабів і худоби, розширюємося по рівнинах і горах, одним уже володіємо, інше здобуваємо, а інше маємо намір долучити до свого володіння, — бажаємо іншого світу для задоволення свого користолюбства й не задовольняємося межами, які покладені Богом, бо вони тісні для наших побажань і жадібності» 87.

Пристрасть до грошей, до наживи, до багатства, що служила, у свою чергу, джерелом непомірної розкоші і протихристиянського культу мамони, зробилася головною недугою часу, характерною його ознакою. «Нині, — пише Григорій у листі своєму братові Кесарію, — усе запалене пристрастю до грошей, і для них люди не щадять своєї душі, анітрохи не поставляють для себе і єдиної слави, і безпеки, і збагачення в тому, щоб мужньо протидіяти часу і поставити себе якнайдалі від усякої нечистоти й скверни» 88. У вірші «Про своє життя» святий Григорій Богослов пише: «Хтось на бенкеті сказав, що всім володіє вино, інший стверджував, що всім володіють жінки, а мудрець помітив, що володіє істина. Але я назвав би державною силою золото: ним без зусиль приводиться в нас усе в рух» 89.

Пристрасть до золота породила і до дивовижних розмірів розвинула серед сучасників Григорія особливий, найвищою мірою характерний для свого часу рід релігійно-цивільного злочину — гроборозкрадання, руйнування гробниць і могил з метою пограбування мерців. Про розміри цього злочину можна судити з того, що святий отець написав проти гроборозкрадачів більше півсотні викривальних віршів. Охопивши усі прошарки сучасного святому Григорію суспільства, пристрасть до золота, до грошей дозволялася, таким чином, у вищих класах — розкішшю й зніженістю — дозволялася пороками; у нижчих — злодійством, святотатським грабіжництвом — дозволялася злочинами. Наскільки сильно поширилася у християнськім суспільстві вже другої половини IV століття моральна зараза у вигляді розкоші гірших часів язичництва і який різкий контраст і незгідність становлять вдачі й звичаї християнських сучасників святого Григорія Богослова із простотою і чистотою життя перших християн, особливо добре видно з наступного чудового місця творів святого Григорія.

«Нам потрібно, — малює нам святий Григорій картину домашньої обстановки життя своїх сучасників, — щоб підлога у нас була часто усипана, і навіть передчасно, запашними квітами, а стіл був зрошений найдорожчим і запашним миром, для збільшення нашої млості; потрібно, щоб юні слуги стояли перед нами — одні в гарному строю й ладу, з розпущеними, як у жінок, волоссям, мистецьки підстриженим, щоб на обличчі не було видно жодного волоска, — у такому оздобленні, якого не зажадали б і найбільш примхливі очі; інші зі склянками в руках, тільки-но доторкаючись до них кінцями пальців і підносячи їх як можна вправніше й обережніше; треті, тримаючи віяла над нашими головами, робили б штучний вітерець, і цим зефіром, навіюваним руками, прохолоджували б жар нашого відгодованого тіла. Потрібно, крім того, щоб усі стихії — і повітря, і земля, і вода — у достатку доставляли нам свої дари і стіл наш увесь був заставлений і обтяжений м’ясними стравами й іншими хитрими вигадками кухарів і пекарів; щоб усі вони навперебій змагалися, як би більше догодити жадібному й невдячному нашому череву… У нас цінується в чашах вино: пий до несхочу, навіть до непритомності, якщо вистачить сил! Та ще одне з вин відішлемо назад, інше похвалимо за його аромат і колір, про третє почнемо з поважністю міркувати, і лихо, якщо крім свого вітчизняного не буде в нас якого-небудь чужоземного вина».

Ця картина, що описує вдачі, зображена святим Григорієм в одній з його проповідей 90, цілком гідна зближення з паралельним місцем з одного прекрасного викривального вірша його «На любителів багатства».

«Жадібність скрізь огидна. Але не так видається це тобі, — звертається святий отець до багатстволюбця, — у якого розум пригнічений. Одним ти вже володієш, іншого бажаєш, третього сподіваєшся; а для іншого є в тебе звідники й підмовники (προμνὴστορες καὶ μαστροποὶ) на кшталт тих, які прислуговують у частині хтивих насолод. Ти поклоняєшся золоту, збираєш одяг у своїх скринях, ти завжди оточений скупниками хліба, торгуєш самим лихоліттям (ἀκαιρίας). Одні плачуть, інші годуються надією, бо надія — легка мрія наяву. А ти на одні житниці кладеш печатку, а інші передбачливо відкриваєш, узгоджуючись, як думаю, із плином обставин. Жаль! Жаль! Ти береш податки з нещастя бідних, збираєш плоди із чужої біди; скрутний стан для тебе свого роду жнива… Що ж здобуваєш? Які страшні скарби? У тебе на столі купи всякої їстівної всячини; це відрада вузької гортані, про яку усі твої турботи; у тебе роздутість живота, хвороба перенасичення; у тебе величезні будинки із золотими стелями і блискучими картинами; і з них більшість пустує; у тебе слуги, убрані як жінки; у тебе тінисті й прохолодні притулки; у тебе пияцтво, вокальні оргії, дружні рукоплескання, при яких розтлівається краса образу Божого. Ти надимаєшся своїм блиском, перед усіма в місті високо носиш свою голову, хвастаєшся високістю свого чину й заносишся перед іншими більше, ніж у змії один ряд луски насунутий на інший» 91.

У цій характеристиці морально-побутового стану своїх сучасників, що обумовлює — при тісній аналогії з історичними обставинами часів Соломона — близьку паралель гномів нашого поета з висловами Екклезіаста, Григорій указує на всі ті найголовніші елементи загальної моральної недуги свого часу — чуттєвості, проти якої спрямований нижченаведений розділ його гномічної поезії. Це поклоніння золоту, пристрасть до багатства, до розкоші, до низьких матеріальних насолод і почуттєвих задоволень, до гордості неблагородної проби і марнославства.

«Не прив’язуйся до щастя (ὄλβον) 92, — переконує святий отець, — яке руйнує час; а що час будує, час і руйнує» 93.

«Багатство — наймоторніший поплічник (τάχιστος ὑπηρέτης) у поганому; бо при могутності (κράτος) найлегше вчинити зло» 94.

«Соромся назви порочний, а не низький за походженням. Знатність роду є давня гнилість. Краще почати, ніж закінчити собою рід, так само як краще самому бути гарним, ніж народитися від гарних» 95.

«Не зваблюйся надмірно приємностями запахів, м’якістю дотику й смаком. Поступившись їм над собою верхом, чи зробиш щось мужнє? Різні між собою насолоди, пристойні дружинам і чоловікам» 96.

«Задоволення для тих, які насолоджуються ним короткочасно; ледь настане, як і летить, як камінь» 97.

«Краще вести рахунок справам своїм, ніж грошам; останні течуть, а перші постійні» 98.

«Хто покладається на минуще й проходяче, той довіряється потоку, який не стоїть на одному місці» 99.

«Усе із себе скинь і тоді розсікай життєве море; але не пускайся в плавання, як важкий корабель, який готовий одразу ж потонути» 100.

«Не вихваляйся добрим плаванням, поки твій корабель не прив’язаний до берега. У багатьох човен, що щасливо плив, розбивався біля пристані. Багато загинуло серед самих бур. Одне безпечне — не складати провини на щастя» 101.

«Золото випробовується в горні, а доброчесний — у скорботах. Часто скорбота легша за стан непошкодженості» 102.

«Міль усе знищує; не турбуйся про багатство і для свого поховання; краща похоронна шана — добре ім’я» 103.

В історичних явищах розглянутого часу, крім вищезгаданого суспільного зла — гроборозкрадання, були, як видно з віршів 76-78 і 116 вищенаведеного вірша поета, ще й інші причини, якими мотивовані наступні гноми Григорія.

«Важко жити в бідності, але ще гірше розбагатіти неправедно» (εὐπορεῖς κακῶς) 104.

«Убогість краще за несправедливе надбання, як і хвороба краще за погане здоров’я» 105.

«Подарунок (δὣρα) змушує і мудреців, бачачи, не бачити: золото — така ж пастка для людей, як сітки для птахів» 106.

«Коли говорить золото, тоді всі інші слова мовчать. Воно вміє переконувати, хоча і не має язика» 107.

Заключним повчанням до всієї цієї групи гномічних моральних настанов, що резюмують загальний їхній зміст, може слугувати наступний добре виражений гномічний вислів:

«Теперішнє життя вважай торговищем. Якщо пустишся в торгівлю, то залишишся із прибутком: бо за мале одержиш в обмін велике й за швидкоплинне — вічне. А якщо упустиш випадок, іншого часу для такого обміну вже не буде» 108.

У формі викладу гномічних віршів можна розрізнити дві сторони: внутрішню й зовнішню. Перша стосується зображальності складу й взагалі поезії мови; друга — граматики й метрики.

Зображальність мови, що характеризує поетичний стиль святого Григорія Богослова, у багатьох його гномічних строфах досягає високого рівня художності, можливої, звичайно, для подібного роду словесних творів. Гноми святого отця, природно, рясніють усіма тими формами мови поезії, які служать для вираження особливої сили й картинності, — які втілюють і персоніфікують абстрактні думки, надаючи їм кольору, життя, одухотворення. Приклади такої поетичної образності в стилі гномічних віршів святого Григорія читач міг бачити, частково, на прикладах багатьох з наведених нами гномів. Кажемо — частково, бо за цими вищенаведеними зразками не можна, строго кажучи, скласти собі точну уяву про силу й добірність мови гномів святого отця. Внутрішня художня сторона поетичного складу — це така стихія, вивчати і чітко сприймати яку можна тільки безпосередньо, рідною її мовою, в оригіналі. Якщо й взагалі в перекладі будь-кого більш або менш оригінального письменника важко цілком передати ті особливі форми висловів і зворотів мови, у яких містяться її відмітні властивості, то перекладачеві талановитого поета, особливо в перекладі прозаїчною мовою, нічого й намагатися справити на читача враження, рівносильне насолоді оригіналом. Попри усе те, однак, одна загальна риса художності гномічного викладу, саме ця, що відрізняє стиль святого Григорія Богослова, образність і картинність мови, досить рельєфно виступає і в російському прозаїчному, до того ж значно застарілому, перекладі гномів. Бажаючи, наприклад, прищепити своєму читачеві думку, що зовнішнє багатство, прив’язуючи людину до землі й чуттєвих задоволень, робить її нездатною триматися на висоті прагнень, відповідних до істинно християнської гідності і призначення, поет малює картину навантаженого корабля, який, пустившись у плавання великим морем, ось-ось готовий потонути під вагою свого вантажу. Показуючи християнинові, що зовнішні блага перебувають не у владі людини, а залежать від Бога, Який володіє долями і обставинами людського життя, — думка, яка в старозавітній дидактичній літературі проілюстрована на високодраматичному прикладі Іова, а в грецькій поезії послужила основною ідеєю одного із найдосконаліших творів драматичного генія («Едіпа-царя» Софокла), — наш християнський поет подає цю думку як цілковиту алегорію, запозичену від тих же образів моря і плавання по ньому корабля. Поет радить своєму плавцю не вихвалятися «добрим» плаванням, поки його корабель не прив’язаний до берега, а пам’ятати найбільше і під час благополучного плавання про бурю, бо човен, який часто і щасливо плавав, розбивався вже біля самої пристані. Людину, яка не помічає в собі розвитку порочної схильності, поет зображає як «зрячого сліпим, який не вміє відкривати слідів звіра і тому позбавлений вірної ознаки гострого зору», тощо. Узагалі в гномічних віршах Григорія Богослова можна знайти всі види і форми образної мови. Покажемо це на прикладах.

Приклади метафори: «Світильником усього свого життя визнавай розум»;

«Образливо для віри — не в серці її мати, а уявляти в якому-небудь кольорі. Фарбу неважко змити, а я люблю те, що проникло в глибину»;

«Вогонь (порочну пристрасть) запалюємо ми самі, а злий дух роздмухує полум’я».

Метонімії: «Золото — така ж пастка для людей, як сітки для птахів».

«Ніяке перенасичення не буває непорочним; бо вогню властиво спалювати речовину»;

«З мудрих вуст капають лише солодкі слова, а гірка гортань вивергає лайки».

Синекдохи: «Бажаю, щоб ти багатів одним Богом, а весь світ вважав завжди нарівні з павутинням»;

«Краще мати боржником Христа, ніж усім володіти. Христос за один шматок хліба дарує царство; а годуючи убогого, ти годуєш і одягаєш Христа».

Гіперболи: «Якщо хочеш бути богом (ϑεός), показуй свою діяльність не в тому, щоб робити зло, але в тому, щоб робити добро»;

«Потоки (ρεῖθρα) насолоди ллються з язика добромовного, а в нескромних вустах народжуються гнилі слова»;

«Для всякої померлої людини ціла земля є гріб».

Іронії: «Краще злегка прийняти їжу, ніж бути за багатою вечерею, але тільки уві сні»;

«Що користі мавпі (про людину, яка намагається видатися знаменитою), якщо її приймуть за лева?»;

«Якщо молодий рак ходить непрямо, то бере для цього приклад з ходи матері».

Уособлення: «Коли говорить золото, тоді всі інші слова мовчать. Боно вміє переконувати, хоча і не має язика»;

«Велике ковадло не боїться стукоту, і мудрий розум відбиває від себе все шкідливе».

Нарешті, нерідко зустрічається у гномах форма, що нагадує паралелізм єврейської поезії. Цією формою вирізняються особливо гномічні строфи вірша № 32 [«Двовірш»]. Наприклад: «Слова нерозумної людини — гучний плескіт моря…»; «Зайця лякає шум листів, а людину-боягуза лякає і одна тінь»; «Від ударів заліза запалюється і каміння, — щільно звитий бич виховує серце»; «Зловмисний оратор псує закони, а доброзичливий оратор — вельми струнка гармонія» 109.

З погляду граматики гноми святого Григорія Богослова становлять таку різноманітність, що вичерпують усе наявне багатство форм і видів синтаксичних конструкцій грецької мови. Одні гномічні моральні повчання викладаються у формі особистих порад (зі зверненням до другої особи):

а) позитивних:

30. «Думки, писані одновіршем», с. 1, 3, 6-15, 18, 20-21, 23;

31. «Думки, писані двовіршем», с. 4-5, 33-36, 57-62;

32. «Двовірш», с. 11-16, 71-72, 79-80, 99-100, 113-114, 125-126;

33. «Думки, писані чотиривіршем», с. 33-36, 53-54, 65-67, 81-84, 89-92, 97-100, 113-116, 141, 169-172, 197-200.

або б) негативних:

31. «Думки, писані двовіршем», с. 17-18, 55;

32. «Двовірш», с. 5-6, 19-20, 52-56, 81-82, 98;

33. «Думки, писані чотиривіршем», с. 9-10, 29-32, 41-44, 45, 69, 93, 105, 149, 177, 209.

Інші — і таких найбільше — у формі простого, безвідносного (безособового) і часто приказкового висловлювання (правила або положення): № 30, с. 2, 4, 16, 19, 22; № 31, с. 29-30, 45-46, 51-52; № 32:1-2, 31-38, 45-48, 57-58, 63-64, 73-74, 85-96, 101-112, 115-118, 127-128, 131-132, 135-136, 141-142; № 33, с. 21-24, 77-80, 129-132 й ін. Сюди ж можна віднести майже всі «Визначення, злегка накреслені» в 34-му вірші. Інші — у формі антитези: № 30, с. 4, 13, 18, 22; № 31, с. 43; № 33, с. 47-48, 177-180, 221-222, 225-226. Деякі гноми зустрічаються в запитальній формі: № 33, с. 1, 12, 20, 30, 96, 133, 172, 215; інші — у формі умовної пропозиції із часткою ἢν або ἐι; такі: № 31, с. 21-22; № 32, с. 121-122; № 33, с. 6-7, 20, 34, 36, 74, 115-116, 157, 159, 185, 201, 222. Але найулюбленішим і основним граматичним зворотом у гномах святого отця, як найбільш відповідним для простого, короткого й стислого, але точного, сильного й влучного вислову, є форма прислівникової пропозиції, що виражає порівняння. Приклади: «Краще покарання від праведника, ніж шана від порочного» (№ 30, с. 17); «Краще бути бездітним, ніж мати дурних дітей» (№ 32, с. 41); «Краще вести лік своїм ділам, ніж грошам» (№ 33, с. 55); «Краще бути, ніж вважатися добрим» (там само, с. 94); «Краще про себе чути погане, ніж говорити погане про інших» (там само, с. 101); «Краще почати, ніж закінчити собою рід, так само як краще самому бути гарним, ніж народитися від гарних» (там само, с. 143) і ін. Вплив стилю класичних грецьких поетів, і зокрема Софокла, на Григорія Богослова помічається, між іншим, у прагненні і часто цілком вдалому — останнього наслідувати в граматичній конструкції своїх гномічних строф тієї стилістичної особливості античної поезії, яка полягає в зіставленні в одній пропозиції різних форм (відмінків) того самого слова або того самого кореня слова. Кращими зразками цієї стилістичної особливості в мові гномічної поезії святого Григорія Богослова можуть бути такі приклади:

«Φίλοι, φίλοῦσι καὶ ἃ, τοῖς φίλοις φίλα» (№ 32. «Двовірш», с. 27: «Друзі люблять і улюблене друзями»);

«Τὰναντία γὰρ τοῖς ἐναντίοις μάχῃ» (там само, с. 36: «У протилежного із протилежним завжди боротьба») 110;

«Πᾶν γὰρ τὸ ἐκ γῆς, γῆ καὶ εἰς γῆν πάλιν» (там само, с. 44: «Усе, що із землі, — земля і в землю повертається»);

«Οἴκτω γὰρ οἶκτος καὶ Θεῷ σταϑμίζεται» (№ 33. «Думки, писані чотиривіршем», с. 160: «У Бога милість зважується милістю»; порівн. № 30, с. 6) і ін. 111

В інших же випадках, що допускаються гномічними строфами, ця стилістична особливість дуже близько межує просто з грою слів. Так, наприклад:

«Νόμοις περιδραμεῖται πρὸς ὀλεϑρίαν,

Ὁ μὴ νόμου φύΛαξιν ἑννόμως φέρον» (№ 32. «Двовірш», с. 67-68: «На власну загибель похваляється законами той, хто незаконно вимагає дотримання законів»);

«Ἔργον παρέργον οὐδαμῶς ἔργον λέγω» (там само, ст. 139: «Бездіяльної справи ніколи не називай справою»);

«Τὸμικρὸν οὐ μικρὸν, ὅταν ἐκφέρη μέγα» (№ 30. «Думки, написані одновіршем», ст. 19: «Маловажне не маловажне, коли робить велике»).

З п’яти гномічних віршів святого Григорія, що складають у цілому 735 рядків, чотири, а саме: «Думки, написані одновіршем» (у 24 рядках); «Двовірш» (у 146 рядках); «Думки, написані чотиривіршем» (у 236 рядках) і «Визначення, злегка накреслені» (в 267-ми) — написані розміром правильного ямбічного триметра (шестистопного ямба), що має таку схему:

А вірш «Думки, писані двовіршем» (в 62 рядках) — розміром елегійного двовіршу дактилічного гекзаметра, що складається із з’єднання (1-й рядок) з пентаметром (2-й рядок); схема його така:

Стосовно строфічного ладу (системи рядків) гномічні вірші святого отця можна поділити на три види: а) вірші «κατὰ στίχον» [букв.: «по рядку»], тобто ті, що складаються із окремих самостійних рядків так, що, за висловом автора, «ἑκάστου ἰάμβον τέλος παραινέσεως ἔχοντος двовіршами» 112 (№ 30 і № 34); б) вірші, написані строфами із двох рядків, двовіршами (№ 31 і № 32), і в) вірш у строфах із чотирьох рядків, чотиривірші (№ 33). Крім того, вірш № 30 вирізняється тим, що його рядки розташовані за своїми початковими літерами з грецького алфавіту, і в такий спосіб усі рядки вірша, що становлять акровірш, за числом літер цього алфавіту, 24.

Загальний аналіз гномів святого Григорія Богослова приводить нас до таких висновків. З погляду художньо-літературного багатогномічні строфи, безсумнівно, мають такі якості, через які вони заслужено можуть бути віднесені до кращих поетичних його творів, хоча і не найкращих, як це не зовсім правильно, на наш погляд, висловив Ульман. У своїй мимохідь кинутій і нічим не обґрунтованій замітці про поезію святого отця вкрай строгий до неї німецький професор у вигляді поступки удостоює своїм похвальним відгуком 113 чомусь саме гноми святого Григорія Богослова, залишаючи без уваги цілий розділ тих його високопоетичних творів, які становлять, на найбільш вимогливий художній смак, зразок мистецтва християнсько-релігійної поезії, — розуміємо чисто ліричні його твори — елегії й гімни. Потрібно помітити і те, що при судженні про поетичні якості гномічних віршів Григорія Богослова та їх оцінці необхідно розрізняти щодо цього самі гномічні твори святого отця, бо ця відмінність між деякими з них, наприклад віршами № 33 і № 34, поширюється до полярної протилежності. Вірш № 33 справедливо може бути названий істинно класичним твором. Елементи, що становлять поняття класично витонченого твору, з’єдналися в цьому вірші в чудовій повноті й гармонії. Багатство внутрішнього змісту гномічних строф, що містяться у ньому, тонко утворений художній смак поета вилив у відповідно гідній формі, що є найпрекраснішим зразком благозвучності мови і метричної досконалості. Живий, загальнолюдський інтерес гномічних порад, що вражають глибиною й багатоманіттям життєвого досвіду, поєднався в цьому вірші з витонченістю викладу, гідною пера Архілоха Пароського 114, сила і енергія думки поєдналися зі звучністю, стрункістю й рухливістю ритму. Цим останнім розглянутий вірш виграє дуже багато у своєму враженні на читача, бо метр його не залишається без впливу на самі внутрішні якості вірша. Складаючись із чотирьох сенарив 115, строфічний розмір вірша передає його особливу еліптичну стислість вислову, яка, не допускаючи ні плеоназмів, ні розтягнутості періодів, дає можливість яскравіше блищати променям уродженої дотепності поета в кожному окремому тетравірші і потім, як у фокусі, зосереджує їх у загальному, цільному враженні. До цього вірша найбільше підійдуть слова святого отця, якими він характеризує свою поезію взагалі: «Вірші мої вміщають в собі в основному ділове і щось грайливе, але немає в них ні розтягнутості, ні надмірності» (μακρὸν δ᾽ οὐδέν οὐδ᾽ ὑπέρ κόρον) 116. Словом, вірш № 33 у своїх прекрасних «γνώμαις πνευματικαῖς» [«коротких духовних висловах»] не тільки «μνημόσυνον σοφίης φυλάττει» [«зберігає пам’ять про мудрість»], як він сам, уособленно рекомендуючись трудом святого Григорія, говорить про себе у своєму надписанні, але й служить, безсумнівно, «пам’ятником» незвичайного поетичного таланту.

Потім, за рівнем художньо-літературної якості, інші гномічні вірші належить, здається, розмістити в такому порядку: № 31, № 32, № 30 і, нарешті, безперечно найнижче вірш № 34. Сфера «визначень» (ὃρων), складових змісту цього вірша дуже велика; визначення за своїми предметами обіймають все коло людського світогляду: космологію, пневматологію, антропологію, есхатологію та ін., захоплюючи, отже, зокрема, науки: фізику з астрономією, соматологію і психологію з естетикою, релігію з етикою, христологію із сотеріологією і т.д. Але усі або майже усі визначення в цьому вірші, по суті, є номінальними визначеннями. Наприклад: «Вогонь є єство, яке палає й прагне вгору» (ст. 17); «Вода — єство, яке тече й падає донизу» (ст. 18); «Повітря — наповнення порожнечі і вдихуваний потік» (ст. 19); «Тіло — речовина й протяжна дебелість» (διαστατὸν πάχος; ст. 21); «Життя — поєднання душі й тіла; так само як смерть — розлучення душі з тілом» (ст. 25-26); «Ненависть є якась відраза, що породжує ворожнечу» (ст. 162).

Класифікація віршів і їх аналіз | Зміст | Історичні поеми

1. Їм, наприклад, приписують афоризми, або «гноми», які, як засвідчують передання, були накреслені золотом на воротах Дельф, стали в Греції сімейними заповідями і частково перейшли в нові прислів’я і приказки: «Золота середина», «Пізнай самого себе», «Чеснота тяжка», «Не називай людину щасливою до її смерті». [↩]
2. Каллін — грецький поет 1-ої половини VII ст. до н. е. Основоположник жанру елегії.

   Тіртей — давньогрецький поет ІІ-ої половини VII ст. до н. е. В елегіях, написаних іонійським діалектом, засуджував користолюбство, сварки, закликав до єдності, хвалив спартанську давнину й оспівував хоробрість спартанських воїнів. — Ред. [↩]

3. Фокилід, Солон, Феогнід — грецькі поети VI ст. до н. е., видатні представники гномічної літератури. — Ред. [↩]
4. Апофтегма, або гнома, афоризм, максима, сентенція, — мала форма дидактичної і філософської поезії. — Ред. [↩]
5. Стобей Іоан — візантійський компілятор; жив, вірогідно, в перше десятиліття VI ст. до н. е. Плодом його трудів був об’ємний збірник повчань і висловів різних авторів переважно морального змісту. — Ред. [↩]
6. З ім’ям Фокиліда (див.: Bergk. Poetae Lyrici Graeci. C. 455-75) до нас дійшов великий (приблизно із 250 гекзаметрів) морально-повчальний вірш «Поίημα νουϑθετικὸν», який поєднує орфоічно-гесіодичні сентенції з місцями із пізніших гномічних поетів і з правилами старозавітних дидактичних книг; але за своїм походженням цей вірш одні вчені відносять до олександрійського періоду (Йосиф Скалігер, Роде, Верней та ін.), інші — до одного з перших чотирьох століть християнської віри (Брунк, Гайсфорд, Евальд та ін.). Перші під псевдо-Фокилідом мають на увазі якого-небудь освіченого юдейського автора, який, не дивлячись на національні відмінності, у дидактичному тоні, але м’яко і без усякої полемічної добавки рекомендував грекам моральні настанови Старого Завіту. Останні вбачають у ньому якого-небудь християнина з освічених греків, який жив під кінець IV ст. і спробував, під іменем Фокиліда, узгодити у названій поемі вчення із висловами давньогрецьких поетів. (Див.: Bode. Geschicte d. Lir. Dichtk. Erst. Th. C. 247.)

   Набагато ближче за композицією, тоном і мовою до гномів св. Григорія Бого­слова прекрасний гномічний вірш «Γαμικά παραγγέλματα», що дійшов до нас у не­повному вигляді (із 73 гекзаметрами) під ім’ям невідомого поета Навмахія. У ньому автор, вірогідно, християнин (див.: Grasse. Gesch. D. Liter. Aegypt. Assyr / Juden, etc. sect. 2, p. 758) з великою поетичною майстерністю показує правила для шлюбних молодих обох статей; особливо ж докладно зупиняється на ставленні дружини до чоловіка. [↩]

7. Розкриваючи в одній зі своїх проповідей це вище християнське начало, Григорій Богослов говорить: «Якби хто-небудь запитав нас, що ми шануємо і чому ми поклоняємося, відповідь готова: ми шануємо любов. Бо за словами Святого Духа, Бог наш є любов (Див.: 1 Ін. 4, 8) і це найменування благоугодніше Богу за будь-яке інше ім’я» [Слово 23. T. І, кн. 1. С. 352. Ст. 4]. [↩]
8. № 34. «Визначення, злегка накреслені». T. II, кн. 1. С. 191. Ст. 1. [↩]
9. № 32. «Двовірші». С. 181. Ст. 15. Пор.: Начало премудрості — страх Господній (Притч. 1, 7).

   Внутрішній процес благотворності страху Божого, як християнського налаштування духу, св. Григорій зображає так в одній з своїх проповідей: «Де страх, там виконання заповідей; де виконання заповідей, там очищення плоті; де очищення плоті, там сяяння; осяяння ж є виконанням бажання для тих, хто прагне предметів найвищих, або до Предмета Найвищого, або до Того, що вище високого» [Слово 39. T. І, кн. 1. С. 560. Ст. 8]. [↩]

10. № 31. «Думки, писані двовіршем». Т. II, кн. 1. С. 182. Ст. 60. [↩]
11. Там само. С. 179. Ст. 25. [↩]
12. № 33. «Думки, писані чотиривіршем». С. 189. Ст. 145. [↩]
13. № 30. «Думки, писанні одновіршем». С. 178. Ст. 15. Пор. рос. прислів’я: «С Бога начинай и Господом кончай» або «Без Бога не до порога» (Даль В. И. Пословицы русского народа, 1862. С. 6). [↩]
14. З № 31. «Думки, писані двовіршем». С. 1801. С. 39- 40.

    Пор. у Гомера: (Илиада IX, 312).

    Ἐχϑρός γάρ μοι κεῖνος ὁμῶς Ἀῒδαο πύλησιν

    Ὅς χ᾿ ἕτερον μὲν κέυϑη ἐνὶ φρεσίν ἄλλο δὲ ἐίπη.

    (Для мене ненависний той, як ворота пекла,

    Хто одне ховає в серці, а інше говорить). [↩]

15. № 30. «Думки, писані одновіршем». С. 178. Ст. 23. [↩]
16. № 31. «Думки, писані двовіршем». С. 179. Ст. 5-6. [↩]
17. № 33. «Думки, писані чотиривіршем». Т. II, кн. 1. С. 185. Ст. 11-12. [↩]
18. Там само. С. 187. Ст. 89-90. [↩]
19. Там само. С. 185. Ст. 24. [↩]
20. № 33. «Думки, писані чотиривіршем». С. 166. Ст. 57-60. [↩]
21. Там само. С. 189. Ст. 169-172. [↩]
22. № 32. «Двовірш». С. 183. Ст. 77-78; Пор. рос. прислів’я: «Где клятва, тут и преступление». [↩]
23. № 30. «Думки, писані одновіршем». Т. II, кн. 1. С. 178. Ст. 6. [↩]
24. Там само. С. 178. Ст. 21. [↩]
25. Там само. Ст. 22. [↩]
26. № 32. «Двовірш». Т. II, кн. 1. С. 181. Ст. 19-20. [↩]
27. № 33. «Думки, писані чотиривіршем». Т. II, кн. 1. С. 186. Ст. 53. [↩]
28. Там само. С. 187. Ст. 97-100. [↩]
29. Там само. Ст. 101-104. [↩]
30. Там само. С. 189. Ст. 149-152. [↩]
31. № 30. «Думки, писані одновіршем». Т. II, кн. 1. С. 178. Ст. 3. [↩]
32. № 31. «Думки, писані двовіршем». Т. II, кн. 1. С. 180. Ст. 49-50. [↩]
33. № 33. «Думки, писані чотиривіршем». Τ. II, кн. 1. С. 190. Ст. 189-192. [↩]
34. № 30. «Думки, писані одновіршем». С. 178. Ст. 17; пор. рос. прислів’я: «Увечье — не бесчестье. За увечье берут бесчестье», еще «Хоть плетьми высеки, только чести не лишай». [↩]
35. № 31. «Думки, писані двовіршем». С. 180. Ст. 53-54. [↩]
36. № 32. «Двовірші». С. 181. С. 17-18. [↩]
37. № 33. «Думки, писані чотиривіршем». С. 185. Ст. 13-16. [↩]
38. Там само. Ст. 17-20. [↩]
39. № 32. «Двовірші». С. 182. Ст. 71-72. [↩]
40. № 30. «Думки, писані одновіршем». С. 178. Ст. 18. [↩]
41. № 32. «Двовірші». С. 182. Ст. 61-62. [↩]
42. № 33. «Думки, писані чотиривіршем». С. 188. Ст. 133-136. [↩]
43. № 33. «Думки, писані чотиривіршем». С. 189. Ст. 177-180. Пор. рос. прислів’я: «Кто друг прямой, тот брат родной»; «Доброе братство милее богатства» (Даль. С. 860). [↩]
44. Там само. Ст. 177-180. [↩]
45. Там само. Ст. 181-184. [↩]
46. Пор. у Григорія Богослова: «Μέτρον ἄριστον ἅπαν» [«Міра — найкраща в усьому»] в тому ж 31-му вірші, с. 42. [↩]
47. № 33. «Думки, писані чотиривіршем». Т. II, кн. 1. С. 190. Ст. 205-208. [↩]
48. № 33. «Думки, писані чотиривіршем». С. 186. Ст. 49-52. Навіюючи християнину бути постійно чутливим і уважним до руху свого серця, щоб відвернути і застерегти себе від усякої порочної схильності або пристрасті на самому початку її розвитку, Григорій Богослов в одному з своїх «Слів» пише: «Легше не піддатися пороку на початку і уникнути його, коли він тільки до нас близький, ніж відсікати і стати вище за нього, коли він уже досяг у нас успіху: як і камінь легше підперти і утримати на початку, ніж підняти вгору під час його падіння» [Слово 32. Τ. І, кн. 1. С. 501. Ст. 28]. [↩]
49. № 30. «Думки, писані одновіршем». Т. II, кн. 1. С. 178. Ст. 8; і № 32. «Двовірші». С. 181. Ст. 13-14. [↩]
50. № 32. «Двовірші». С. 184. Ст. 115-116. [↩]
51. № 30. «Думки, писані одновіршем». С. 178. Ст. 9. [↩]
52. № 31. «Думки, писані двовіршем». С. 180. Ст. 43. [↩]
53. № 33. «Думки, писані чотиривіршем». С. 186. Ст. 41-42. [↩]
54. № 31. «Думки, писані двовіршем». С. 180. Ст. 41-42; порів. порада його своєму другу Тимофію в одному з листів до нього: «Не хвалю ні крайньої нечутливості, ні сильної чутливості до страждань; перше нелюдяне, останнє нерозумне. Але треба йти серединою» [Лист 165. Т. II, кн. 2. Ст. 119]. [↩]
55. № 33. «Думки, писані чотиривіршем». С. 187. Ст. 93-96. [↩]
56. № 32. «Двовірші». С. 181. Ст. 10. [↩]
57. № 33. «Думки, писані чотиривіршем». С. 187. Ст. 85-88. [↩]
58. № 32. «Двовірші». С. 181. Ст. 11-12. [↩]
59. Там само. С. 1-2; до цього прислів’я Назіанзина: Ἀρχῆς καλῆς κάλλιστον εἶναι καὶ τέλος і граматично, і логічно дуже близьке російське прислів’я: «Путному началу благой конец». [↩]
60. № 31. «Думки, писані двовіршем». Т. II, кн. 1. С. 179. Ст. 13-14. [↩]
61. № 33. «Думки, писані чотиривіршем». С. 189. Ст. 165-166. [↩]
62. Там само. С. 186-187. Ст. 65-68. [↩]
63. № 32. «Двовірші». С. 183. Ст. 101-102. [↩]
64. Там само. Ст. 93-94. [↩]
65. № 32. «Двовірші». С. 182. Ст. 57-58. [↩]
66. Там само. Ст. 53-54. [↩]
67. Там само. С. 181. Ст. 23-24. [↩]
68. № 32. «Двовірші». С. 183. Ст. 89-90. [↩]
69. № 30. «Думки, написані одновіршем». С. 178. Ст. 11. [↩]
70. «Νόει τὰ πάντα, πρᾶσσε δ᾽ ἅ πράσσειν ϑέμις». Там само. С. 13. [↩]
71. № 32. «Двовірші». С. 181. Ст. 12. [↩]
72. Там само. Ст. 5-6. [↩]
73. Там само. С. 183. Ст. 99-100. [↩]
74. Там само. С. 182. Ст. 51-52. [↩]
75. № 33. «Думки, писані чотиривіршем». С. 187. Ст. 81-84. [↩]
76. Там само. С. 190. Ст. 217-220. «Вважаю, — говорить св. Григорій в іншому місці, — що кожен, хто має розум, визнає першим для нас благом ученість» [Слово 43. Т. І, кн. 1. С. 641. Ст. 11]. [↩]
77. Порівняй наступне місце із 14 Слова Григорія, де він говорить про тіло: «Я люблю його, як співслужителя і співспадкоємця душі. Чи наважусь виснажити його? Але тоді нікого буде використовувати як працівника добрих діл; а я знаю, для чого я приведений у буття. Знаю, що мені треба сходити до Бога за допомогою діл» [Слово 14. Т. І, кн. 1. С. 211. Ст. [6-7]; «Треба сказати вам, браття, що ми зобов’язані турбуватися і про тіло — про цього родича і співслужителя душі; бо хоч я і вважаю його ворогом, за те що терплю від нього, але я ж і люблю його, як друга, заради Того, Хто з’єднав мене з ним» [Там само. С. 8]. [↩]
78. № 33. «Думки, писані чотиривіршем». Т. II, кн. 1. С. 187. Ст. 81. [↩]
79. № 30. «Думки, писані одновіршем». С. 178. Ст. 7. [↩]
80. № 33. «Думки, писані чотиривіршем». С. 187. Ст. 73-76. [↩]
81. № 32. «Двовірші». С. 181. Ст. 35-36. [↩]
82. Там само. С. 183. Ст. 103-104. Порів. гномічні вислови у вірші № 31. [↩]
83. № 32. «Двовірші». Т. II, кн. 1. С. 181. Ст. 31-32. Порів. з рос. прислів’ями: «Пей воду, вода не смутит ума»; «Дали вина, так и стал без ума»; «Вино уму не товариш». [↩]
84. Там само. С. 181. Ст. 33-34. [↩]
85. Там само. С. 183. Ст. 105-106. [↩]
86. Там само. С. 87-88. [↩]
87. Слово 15. T. І, кн. 1. Ст. 206. С. 19. [↩]
88. Лист 7. Т. II, кн. 2. С. 10-11. [↩]
89. № 11. «Вірш, у якому святий Григорій змальовує своє життя». Т. II, кн. 1. С. 240-241. Ст. 865-877. [↩]
90. Слово 14. Τ. 1, кн. 1. С. 218. Ст. 17. [↩]
91. № 28. «На любителів багатства». Τ. II, кн. 1. С. 162-163. Ст. 60, 66-78, 85-101. [↩]
92. Зі словом «ὄλβος» — згідно з найближчим етимологічним походженням від «ὀφὲλΛω» — примножую, збільшую, «ὄφελος» — користь, прибуток або від «ἄλφο, ἀλφαίνω» — промишляю, наживаю, набуваю etc., у давньогрецькій класичній літературі найчастіше поєднувалось поняття про щастя, засноване якраз на зовнішньому, матеріальному благополуччі, на багатстві; тому «ὄλφος» і «πλοῦτος», виражаючи ніби одне ціле, нероздільне поняття, вживалися разом у тісному зв’язку одне з одним, наприклад, в «Іліаді» XVI, 596; XXIV, 536; «Одіссеї» XIV, 26; ср. III, 208, IV, 208, VI, 166, XVIII, 19 etc. Між іншим, як для висловлення щастя в сенсі внутрішньої, моральної гармонії людського духу із зовнішніми умовами життя, яке (гармонія) залежить не від сліпого випадку, а від стану розвитку і удосконалення самих моральних якостей, у класичній грецькій мові існувало інше слово: «εὐδαιμονία», наприклад у Платона у «Федрі» (порів. 115 та інш.). [↩]
93. № 32. «Двовірші». Τ. II, кн. 1. С. 183. Ст. 80. [↩]
94. Там само. Ст. 95-96. [↩]
95. № 33. «Думки, писані чотиривіршем». С. 188. Ст. 141-144. [↩]
96. Там само. С. 187. Ст. 69-72. [↩]
97. № 32. «Двовірші». С. 183. Ст. 85-86. [↩]
98. № 33. «Думки, писані чотиривіршем». С. 186. Ст. 55-56. [↩]
99. № 31. «Думки, писані двовіршем». С. 179. Ст. 11-12. [↩]
100. № 31. «Думки, писані двовіршем». Т. II, кн. 1. Ст. 1-2. [↩]
101. № 33. «Думки, писані чотиривіршем». С. 188. Ст. 105-108. [↩]
102. № 31. «Думки, писані двовіршем». С. 180. Ст. 51-52. [↩]
103. Там само. Ст. 55-56. [↩]
104. № 30. «Думки, писані одновіршем». С. 178. Ст. 4. [↩]
105. №33. «Думки, писані чотиривіршем». С. 188. Ст. 129-130. [↩]
106. № 32. «Двовірші». С. 183. Ст. 92. [↩]
107. Там само. С. 184. Ст. 143-144. Порів. рос. прислів’я: «Золото не говорит, да много творит»; «Богатый хоть врет, и то впрок идет». [↩]
108. № 33. «Думки, писані чотиривіршем». С. 166-167. Ст. 33-36. [↩]
109. У російському перекладі паралелізм цих прикладів не настільки добре підібраний, як в оригінальному грецькому тексті гномів:

     Φύλλων λαγωὺς ἐκφοβοῦσιν οἱ ψὸφοι,

     Ἄνδρας δ᾽ ἀνανδρους ἅι ακιαὶ τῶν πραγμάτων.

     Πλήττων σίδηρος ἐκπυροῖ καὶ τοὺς λίϑους

     Σκληρὰ δὲ μάστίξ παιδαγωγεῖ καρδίαν.

     Ῥήτωρ πονηρός τούς νόμους λυμαίνεται

     Αγνὸς δὲ ρήτωρ εὔκρατος ἁρμονία. [↩]

110. Тобто щодо першої половини гнома: «Розум легкий і не терпить обтяженого черева». [↩]
111. Із класичних грецьких поетів співставленням в одному реченні різних форм (відмінків) одного і того ж слова вирізняється особливо Софокл. Пригадаємо у нього наступні місця. В «Антигоні», ст. 13: «δυοῖν ἀδελφοῖν ἐστερὴϑημεν δύο», тобто «обидві (Антигона та Йемена) втратили ми обох (Етеокла і Полінніка) братів»; ibid., ст. 73: «φίλη μετ᾽ αὐτοῦ κείσομαι, φίλου μέτα», тобто «улюблена (його) я ляжу (в могилі) з ним, улюбленим». Також і нижче, ст. 141: «ἑπτὰ λοχαγοὶ γαρ ἐφ᾽ ἑπτὰ πύλαις» [«сім воєначальників біля семи воріт»]. В «Едіпі-царі», ст. 222: «ἀστὸς εις ἀστούς» [«громадянин між громадян»]. У «Аяксі», ст. 267: «κοινὸς ἐν κοινοῖσι» [«простий серед простих»]; там же, ст. 467: «μόνος μόνοις» [«одинокий серед одиноких»]; ст. 620: «ἄφιλα παρ᾽ ἀφίλοις» [«недружня у недружніх»]. У «Трахеянках», ст. 613: «ϑυτἣρα καινᾣ καινὸν ἐν πεπλώματι» [«нового жерця в новому одіянні»] тощо. [↩]
112. «Кожний вірш становить вповні закінчене повчання». — Ред. [↩]
113. У наступних оригінальних словах: «Uorzüglich gut gelingen ihm (Григорію) Gnomen, moralische Sprüche, kurz und inhaltreiche «Lehrgedichte», тобто: «Особливо гарні (вдатні) його гноми, моральні вислови, короткі і повноцінні дидактичні вірші». Gr. v. Naz. С. Ulmann, 1825. S. 292. [↩]
114. Архілох Пароський — давньогрецький поет-лірик (ІІ-а пол. VII ст. до н.е.), в давнину вважався основоположником ямбічної поезії, характерними рисами якої були простота мови і стилю, експресія. — Ред. [↩]
115. Сенарій — вірш античної метрики; шість ямбічних стоп, остання стопа могла бути не ямбом. — Ред. [↩]
116. № 39. «Про свої вірші». С. 290. Ст. 60-91. [↩]

Опубліковано: 06.01.2014; востаннє змінено: 07.01.2014.