«Наша Парафія»

«Апостольські постанови» — древня пам’ятка християнської писемності, повна назва якої в грецькому оригіналі читається так: «Διαταγαί τῶν αγιών Αποστόλων διὰ Κλήμεντος τοῦ Ρωμαίων ἐπισκόπου καὶ πολίτου» («Постанови святих апостолів через Климента, єпископа і громадянина Римського». Перші шість книг у заголовку мають назву «Вчення» (διδασκαλία), а 7 і 8 книги названі саме «Постановами» (διαταγαί) і становлять окремий розділ.

Ця пам’ятка була відомою в Древній Церкві до IV ст. і мала там поширення і повагу. На це, головним чином, вказує 85 Апостольське правило, в якому до «шанованих і святих книг Священного Писання Старого і Нового Завітів» внесені і «постанови, вам, єпископам, мною, Климентом, викладені у восьми книгах, про які не варто розголошувати тільки тому, що в них є щось таємниче»1. Останній припис вказує на використання «Постанов» лише в середовищі єпископату і кліру і що вони не розголошували їх під час богослужінь. Можливо, саме цим пояснюється те, що «Апостольські постанови», на відміну від інших апостольських творів, не набули широкого поширення в древності. Однак «Апостольські постанови» дійшли до нас в древніх перекладах (хоча і мають між собою деякі розбіжності) багатьма мовами. Нам відомі латинські, грецькі, сирійські, арабські й ефіопські кодекси, що може свідчити про достатню поширеність збірника в древньохристиянському середовищі.

Більш відомими в церковній літературі «Апостольські постанови» стали в IV ст. З цього часу ми знаходимо свідчення про них у церковних письменників. Євсевій Кесарійський згадує про них між сумнівними творами, не вказуючи їхнього змісту, під заголовком «так зване «Учення апостолів»2.

Під таким заголовком, лише в однині, про цю пам’ятку пише свт. Афанасій Великий: «Існують і інші писання […], які не визначені канонічно, які в отців призначаються для читання тим, хто бажає приступити до оголошення і вивчення благочестя; вони наступні: Премудрість Соломона і Премудрість сина Сирахового, й Есфір, і Юдиф, і Товія, і так зване Учення апостолів, і Пастир»3.

На «Постанови апостолів» часто покликається і свт. Епіфаній Кіпрський у своїх книгах «Проти єресей» і свідчить, що «хоча дехто їх не приймає, але не можна їх зовсім відкидати, тому що в них міститься весь устав церковного устрою і нічого такого, щоб порушувало віру, її сповідання, церковний порядок і канони»4.

Починаючи з VI ст. книги «Апостольських постанов» згадуються вже чітко у багатьох богословів і каноністів. Так, у 1 пол. VI ст. покликання із 6 книги робить Тимофій Пресвітер, а в 2 пол. VII ст. прп. Анастасій Синаїт в книзі «Запитання і відповіді» наводить цитати із «Постанов», а в середині VIII ст. прп. Максим Сповідник цитує вирази із 7 книги5. У весь же твір згадується у Фотія (IX ст.), який, до речі, першим говорить про з’єднання 85 правил святих апостолів з «Постановами»: «Нарешті було прочитано два твори Климента Римського, один з написом «Постанови апостолів через Климента», де містяться і правила, що їх приписують апостолам»6. Насамкінець, «Кормча Патріарха Йосифа», яка була канонічним підручником в Руській Церкві в XVII ст., містить 17 канонів апостола Павла, 17 канонів апостолів Петра і Павла (5 із них належать не їм, а апостолу Якову), а також 2 канони «всіх святих апостолів разом», запозичені безпосередньо із 8 книги «Апостольських постанов»7. Ці ж «Постанови» і донині входять в канон ефіопської Біблії8.

Всі наведені свідчення стверджують, що «Апостольські постанови» були відомі з III ст. і навіть піддавались критичній оцінці, тому що, як зауважує свт. Епіфаній Кіпрський, дехто їх відкидав9. В багатьох випадках вони слугували керівництвом для церковної практики, підручником у поясненні древніх обрядів і звичаїв. Деякі звичаї Православної Церкви мають свою основу в «Апостольських постановах», зокрема обряд відречення від диявола при Хрещенні, а також багато інших обрядів, які виконуються при звершені Літургії.

Книги «Апостольських постанов» з’явилися і користувалися постійною увагою на Сході. Східне походження пам’ятки, крім загальних ознак, таких як грецька мова і правопис, догматичні формули, попри досить близькі до маркіонізму і савеліанству, спорідненість з оригінальними і недостовірними посланнями сщмч. Ігнатія Богоносця, підтверджують ще багато інших обставин. Літочислення і назва місяців в книгах «Постанов» сирійські або, точніше, греко-сирійські. Вказівку на Сирію можна бачити в порядку єпископів, поставлених апостолами, які перераховуються в 46 главі 7 книги (якщо ця глава не вставлена з часом), тому що за єпископами Єрусалимським і Кесарійським йдуть відразу єпископи Антиохійські, а потім вже — Олександрійський і Римський. В одній із молитов 8 книги (10 гл.) згадується ім’я Еводія, єпископа Антиохійського. Сюди ж належить вказівка тієї ж 8 книги (12 гл.), за якою під час Літургії два диякони повинні стояти біля жертовника (престолу) і віялом або рипідою відганяти комах від святої чаші, а це була необхідність і звичай Східних Церков. Нарешті, до цього можна додати ще свідчення свт. Епіфанія про те, що авдіани (відома в Сирії секта антропоморфістів) шанували по-особливому книги «Постанов» і користувалися ними як Священним Писанням, і на їхній підставі, головним чином, виправдовували свій звичай святкувати Пасху разом з юдеями10.

І це свідчення, в цьому випадку, має силу, тому що, з одного боку, древній текст «Постанов», який був у свт. Епіфанія, дійсно вказує на таке правило, а з іншого, — за словами свт. Афанасія Великого і свт. Іоана Золотоустого, в Сирії, Килікїї і Месопотамії, незважаючи на суперечку папи Віктора зі східними єпископами, продовжували святкувати Пасху в один час з юдеями11.

Тому можемо зробити висновок, що місцем виникнення «Апостольських постанов» є схід, а точніше — Сирія, в той час одна із церковних провінцій.

Одним із головних доказів проти достовірності «Апостольських постанов» слугує 2 правило Трульського Собору 691 — 692 років, який відбувся в Константинополі і носить ще назву П’ято-Шостого Вселенського Собору: «Оскільки в цих (апостольських) правилах велено нам приймати постанову тих же святих апостолів, що через Климента передано, куди колись інакодумці внесли на шкоду Церкві певні підробки і дещо чуже благочестю, що затьмарило для нас благоліпну красу Божественного вчення, то ми задля повчання та захисту християнської пастви розсудливо відкинули ці Климентові постанови, не допускаючи утворення єретичного блудослів’я та не вміщуючи їх в чисте і досконале апостольське вчення»12.

На Заході «Апостольські постанови» були відкинуті ще раніше папою Геласієм І (492 — 496), яким був виданий «Декрет про книги, які приймаються і які відкидаються». В цьому Декреті, який отримав затвердження на Римському Соборі в 494 році, «Книга так звана Настанови апостолів» розміщена серед відкинутих13.

Не відомо, що конкретно висували отці Трульського Собору проти ортодоксальності «Апостольських постанов» і в який час, на їхній погляд, і ким саме із єретиків було туди внесено шкоду. Можна лише констатувати, що в початковому варіанті Климентового збірника у них сумнівів не виникало, що теж важливо. З цього приводу відомий каноніст єпископ Никодим (Мілаш) говорить, що Трульський Собор цим правилом рішуче не заперечує значення цих «Постанов», визнаючи, що їх основу становить «благоліпна краса божественного вчення», Собор тільки попереджає тих, що цікавляться цими книгами, якими вони були на той час, вважаючи, що вони не можуть бути підручником для єпископів, і їх треба відкинути. Однак Собор не говорить, що їх треба відкидати і тоді, коли вони будуть очищені від всього, що в них не строго православне. Що саме це мала на увазі Церква під таким визначенням Трульського Собору, — свідченням цього служить багато рукописів цих «Постанов» із пізніших часів, на підставі чого можна зробити висновок, що ці «Постанови» використовувались в церковній практиці, звичайно, очищені від всього, що в них було неправославного, й історія не засвідчує, щоб проти їхнього використання Церква колись протестувала14. Найкращим доказом цього слугує свідчення Константинопольського Патріарха Фотія, який у своєму творі «Бібліотека» писав: ««Постанови апостольські» підлягають осудженню з трьох причин: по-перше — за невдалу вигадку, яку, проте, не важко відрізнити, по-друге — за образливі відгуки про Второзаконня, які ще легше усунути, і, по-третє — за аріанство, яке може відкинути в них кожен, отож, усім іншим в «Постановах» можна безперешкодно користуватися»15.

Отже, розглянемо докази Патріарха Фотія докладніше. «Апостольським постановам» приписується «невдала вигадка». Можливо, тут йдеться про участь в Єрусалимському Соборі ап. Якова Зеведеєвого [6: 14]16, який, за свідченням книги Діянь апостольських, був усічений мечем за наказом Ірода перше, ніж відбувся цей Собор (Діян. 12: 1-2).

Але тільки на цій підставі не можна вважати підробленим увесь збірник. Ім’я ап. Якова могло бути занесене помилково переписувачами або ж, маючи на увазі компілятивний характер збірника, куди увійшли не тільки діяння Єрусалимського Собору, але взагалі вчення, передане апостолами, ім’я ап. Якова Зеведеєвого згадується один раз серед всіх апостолів, від імені яких ведеться розповідь. До того ж, в іншому місці «Апостольських постанов» говориться про ап. Якова, який уже прийняв мученицьку смерть [5: 8]. Треба також відрізняти ап. Якова Зеведеєвого від ап. Якова, брата Господнього і єпископа Єрусалимського. Останній теж зображений учасником Єрусалимського Собору [6: 14]; а в 7 книзі про нього мовиться як про спочилого [7: 46]. Але і тут не виникає суперечки, якщо зважити на пізню інтерполяцію пам’ятки, редагованої не одним укладачем.

Другим доказом проти оригінальності збірника «Апостольських постанов» і його вчення Патріарх Фотій вважає ніби «образливі відгуки про книгу Второзаконня». Тоді залишається незрозумілим, в чому саме Патріарх Фотій бачить «образу» в судженнях «Постанов» про Второзаконня, про що йде мова в 1 книзі збірника. Також не можна визнати неправославним вчення «Постанов» про те, що книга Второзаконня була дана ізраїльському народові через його ідолопоклонство і як додаткові важкі «пута».

Третій доказ Патріарха Фотія — це ніби «аріанське» вчення, яке він вбачає внесеним в пам’ятку. Подібна думка також не має серйозної підстави, хоч і висловлюється багатьма дослідниками. Архієпископ Філарет (Гумілевський) не погоджується з цим і пише, що в ««Постановах» зустрічаються думки, які взагалі не узгоджуються з аріанством, невизначеність виразів про Сина Божого не перевищує тих, які трапляються у вчителів перших 3 століть»17.

В «Апостольських постановах» справді не розкривається вчення про Святу Тройцю, як воно було сформульоване до кінця III — початку IV ст., однак таке вчення зовсім не розкривається і в канонічних Новозавітних книгах. З іншого боку, Апостольський Символ знаходить співзвучність з Правилом віри, наведеним наприкінці ІІ-го століття Тертуліаном18.

У зв’язку з цим Н. Аксаков пише: ««Апостольські постанови» дійшли до нас, безперечно, в досить інтерпольованому вигляді, з цим згідні всі старі і нові їхні критики. Але запитання в тому: хто були ці інакомислячі інтерполятори, в чому полягало їхнє інакомислення і який відбиток вони могли накласти на початковий вигляд пам’ятки? Ми оцінюємо в теперішній час «Апостольські постанови» як канонічну і літургічну пам’ятку, сучасна редакція якої, мабуть, належить до кінця III ст. і не може бути віднесена пізніше, ніж до кінця IV ст. Всі види інакомислення цього періоду нам повністю знайомі. Тим не менше, можна сказати, що в нашій пам’ятці немає ані найменших слідів єресей, які би торкалися другої Особи Святої Тройці, в тому числі і саввеліанство, і єресь Павла Самосатського»19.

Непорозуміння з приводу постанови Трульского Собору легко усувається, якщо прийняти погляд професора Н. Глубоковського, який висловив припущення, що Трульський Собор, відкидаючи «Апостольські постанови», мав справу з іншою їхньою редакцією, а не з тією, яка дійшла до нас20.

Ухвала Трульського Собору, безумовно, обов’язкова для науки церковного права, тому що «Апостольські постанови» не можуть бути для неї прямим джерелом, звідки можна було б переймати закони для церковного життя, тому вони служать тільки історичним посібником для пояснення законів і звичаїв Древньої Церкви. У цьому «Апостольські постанови» незамінні для історії церковного права, оскільки вони — єдина пам’ятка древньоцерковної літератури, в якій змальовується повна картина внутрішнього устрою Церкви в Донікейський період її існування.

«Апостольські постанови» в сучасному вигляді становлять збірник, поділений на 8 книг, а кожна книга, відповідно, — на глави. У більшості видань кожна книга і глава має свою назву. Така зовнішня будова твору, яким він вийшов із рук свого автора, переписувачів і видавців. Беручи ж до уваги характерні літературні особливості, властиві його різним частинам, легко, власне, відрізнити три неоднакові і різні за обсягом твори, досить невміло складені в одне ціле з механічним поділом на 8 книг, які не мають між собою тісного зв’язку, щоб вони могли скласти одне ціле. Такий зв’язок мають між собою тільки перші шість книг, а дві останні — це доповнення, і в них немає внутрішнього зв’язку ані з першими шістьма, ані між собою. Так що увесь збірник «Апостольських постанов» за умови уважного розгляду змісту ділиться на три незалежні одна від однієї частини:

1. Перші шість книг.

2. Сьома книга.

3. Восьма книга (в якій можна виділити останню 47 главу, як невеликий, але самостійний твір — це відомі 85 «Правил святих апостолів»).

Перша книга «Про мирян» (грец. «περί λαικῶν») після вітання від апостолів і пресвітерів до всіх християн із язичників і короткого вступу, в якому їх запрошують вислухати «священне учення, згідне зі славними словами Його (тобто Спасителя)» і яке зберігається в Кафоличній Церкві як «у вибраному Його винограднику», викладає загально-християнське моральне вчення, спрямоване проти корисливості, ненависті і помсти кривдникам, проти пишних і вишуканих прикрас, проти марного зацікавлення спостерігати за іншими [1: 1-4].

Християни повинні читати Священне Писання, а не язичницькі твори, особливо Старий Завіт. В цих книгах християнин знайде все, що є доброго в язичницьких книгах, тому що археологія знаходиться в книзі Буття, законодавство — в божественному законодавстві Мойсея, історія — в книгах Царств, філософія і риторика — у Іова, пророків і в притчах Соломона, поезія — в Давидових псалмах.

Визначним тут щодо науки Древньої Церкви є те, що всім християнам наполегливо повелівається читати Священне Писання. Християнин повинен ділити свій час між працею і читанням, і якщо хтось із них не зайнятий для прожиття, то він не повинен таки віддаватися бездіяльності і впадати у розваги, бути глядачем всіляких дурниць, але він повинен або відвідувати своїх братів по вірі і вести з ними благочесні розмови на теми, які ведуть до життя, або ж перебувати вдома, і читати закон, книги Царств і пророків, також співати псалми Давида і вивчати Євангеліє, в якому виконаний увесь древній закон [1: 5-6]. Ця вказівка, з одного боку, свідчить про поширення серед християн священних книг, з іншого — про велику їхню освіченість, навіть більше, ніж це зазвичай уявляється. Сувора моральність древніх християн налягала на все особисте сімейне і суспільне життя, а особливо, виявляється у вказівках щодо поведінки жінок і чоловіків в суспільстві [1: 7-9].

Друга книга «Про єпископів, пресвітерів і дияконів» (грец. «περί ἐπισκόπων, πρεσβυτέρων καὶ διακόνων») складається із 63 глав і за змістом поділяється на дві частини.

У першій частині йде мова про якості, права і обов’язки кліриків. Насамперед говориться про моральні і розумові якості єпископа, його характер, права й освіту. Саме його стосуються настанови щодо пастирських обов’язків, з яких жоден не розкривається так просто, як обов’язок докладати зусиль до виправлення і навернення грішників, зі збереженням відомих правил покаяння [2: 1-24]. Настанови єпископам закінчуються постановою, як треба розпоряджатися десятиною та іншими пожертвами [2: 25].

Після єпископа йдуть інші члени церковного кліру, яким також належать певні права і обов’язки. Окрім пресвітерів і дияконів — ієрархічних осіб — до кліру зараховуються читці, хористи, привратники, диякониси і, взагалі до духовного стану, вдови, дівственниці і сироти, яких Церква завжди приймала під своє особливе заступництво [2: 26-28]. Про пресвітерів говориться порівняно дуже мало, так що можна думати, що автор вважав обов’язки єпископа спільними з обов’язками пресвітерів. Про дияконів, навпаки, говориться досить докладно. Без єпископа вони не повинні нічого робити, саме без його відома і волі нічого не роздавати, за його безпосередньою участю виконувати всі важливі справи — вони є очі, вуха, уста, серце і душа єпископа [2: 29-33, 44]. Ці настанови в 36 главі закінчуються детальними порадами щодо єпископських судів з усіма належними до них обставинами. Постанови щодо суду закінчуються прекрасним переконанням прощати образи і жити в мирі і любові, тому що тільки за цієї умови наші молитви будуть приємні Богові [2: 55-56].

У другій частині даються настанови щодо богослужіння і церковного устрою. Автор поширює на декілька глав опис про спільні зібрання вірних, сам християнський храм, в якому звершується таїнство Євхаристії (тут стисло описується Літургія), приносяться ранішні і вечірні молитви, нарешті, про те, що християни повинні уникати язичницьких святкувань, обрядів і видовищ, а замість цього повинні сидіти вдома і працювати [2: 54-62].

Ранішні і вечірні зібрання (συνάξις) в церкві проходили щоденно і складалися з піснеспівів і молитов, причому треба було промовляти вранці 62, а увечері 140 псалми. Єпископ повинен спонукати вірних до постійного відвідання зібрань і не дозволяти аби хто-небудь ухилявся від них, і завжди, а особливо в суботу і неділю, коли християни тричі збираються на молитву, звершуючи її стоячи, без схиляння колін, зі згадкою про воскреслого Господа, і коли читалися пророки, проповідувалося Євангеліє, приносилася жертва (Євхаристія) і роздавався священний хліб, брати в них участь. Письменник радить християнам наслідувати приклад язичників і юдеїв. Про перших він говорить, що вони, вставши вранці, поспішають до своїх ідолів, щоб помолитися їм, що вони перед початком всякої справи підносять до них свої прохання і старанно збираються на свої свята навіть здалека. Юдеїв він хвалив за ревність до святкування суботи і відвідання своєї синагоги. Проте християни можуть наслідувати язичників і юдеїв тільки в релігійній ревності, але в їхніх обрядах вони не повинні брати жодної участі, також не повинні ходити в язичницькі храми і капища, в юдейські синагоги і на зібрання єретиків, також святкувати разом з ними їхні свята.

Третя книга «Про вдів» (грец. «περί χηρών») говорить до 15 глави про вдів. Вони не повинні необдумано давати обітницю вдівства як церковну обітницю, а єпископ повинен приймати її після тривалого випробування, і тільки після 60 років ця річ є вже безсумнівною. Молодші нехай беруть зобов’язання оберігати себе вдома в тихому, усамітненому, благочестивому житті; лише вони повинні бути під покровом Церкви, щоб не піддаватися якому-небудь лиху. Їм дозволяється другий шлюб, третій є доказом нестримання, кожен наступний — розпуста. Вдови не повинні навчати в церкві, але тільки слухати і молитися, вони, як і всі жінки взагалі, не можуть хрестити, чого не може робити кожен клірик. Далі говориться про хрещення, про те, як воно звершується, про формулу хрещення і те, що воно загалом зображає смерть Ісуса, і даються вказівки про поведінку того, кого хрестять. Тут поза порядком і контекстом в 1 главі вказується, як треба поставляти в диякона, а в 20 главі — в єпископа. Єпископ повинен бути рукопокладений трьома або, принаймні, двома єпископами, але в жодному разі не одним. Пресвітера, як і інших кліриків, рукопокладає один єпископ, але пресвітер і диякон не може рукопокладати. Перший може тільки навчати, приносити жертву, хрестити і благословляти народ, другий — допомагати єпископу і пресвітерам в священнослужінні [3: 20].

Четверта книга «Про сиріт» (грец. «περί ορφανών») розповідає з 1 по 5 глави про сиріт і бідних. Християнський обов’язок — допомагати всім, хто має в цьому необхідність. Особливо малолітніх сиріт треба приймати (всиновлювати) і виховувати бездітним, але багатим людям, які повинні дбати про те, щоб забезпечити дівчат посагом, коли вони виростуть, а хлопців — навчати різних ремесел, і коли вони самі зможуть займатися ними — придбати для них необхідні інструменти, щоб кожен потім жив і утримував себе сам і не був тягарем для братів по вірі. Найбільше про це потрібно турбуватися єпископові [4: 6-10], який може привселюдно оголошувати про потреби Церкви [4: 9]. Тут говориться про дари, або приношення, для цієї мети. Потім подано докладний перелік осіб, яких єпископ повинен вважати нечистими перед Церквою і від яких не можна брати ніяких пожертв, хоча б і для бідних, а краще задовольнятися незначними приношеннями одновірців. Нечесні торговці, ті, які гноблять хворих вдовиць і сиріт, ті, що вкидають безневинних у в’язниці і жорстоко поводяться зі своїми рабами, несправедливі збирачі податків, п’яниці і багато інших повинні бути для єпископа предметом огиди, тому що такі люди, за свідченням Писання, нечисті перед Богом.

Якщо нестатки Церкви, вказує письменник, будуть великими, так що бідних, за якими вона наглядає, можна утримувати не інакше, як тільки за рахунок пожертв нечестивих людей, то краще їм померти з голоду, ніж прийняти дари від ворогів Божих, для осоромлення Бога і святих його [4: 8]. Варто, однак, вказати, що автор має на увазі тих, які не бажають виправитися у своїх пороках [4: 7], і відлучених від Церкви, тобто тих, що несуть покаяння і не удостоїлися повторного прийняття в спільноту вірних. Але силоміць нав’язані дари таких осіб в крайньому випадку можуть бути використані на купівлю дров і вугілля, однак у жодному разі не на харчі. В 11 — 12 главах даються поради про стосунки батьків і дітей, господарів і слуг, а в 13 главі — обов’язки щодо світського керівництва (на основі послань апостола Павла). У 14 главі — про дівствениць, які не повинні безрозсудно прирікати себе на безшлюбне життя, не заповідане як необхідне, але подане на розсуд кожного: якщо ж вони вже зробили цей крок, то повинні жити відповідно з даною обітницею, цнотливо, скромно і чесно.

П’ята книга «Про мучеників» (грец. «περί μαρτύρων») складається з двох частин: в першій говориться про мучеників, а в другій — про християнські свята і пости. Тут розкривається гідність мучеників, під якими треба розуміти і сповідників. Нагадується обов’язок і подаються способи допомоги їм, навіть з небезпекою для особистого життя [5: 1-3]. Четверта глава трактує те, який страшний і згубний гріх зречення від Христа, подаючи настанови — що не варто піддаватися гонінням з нерозважливою відважністю, але й не відступати перед небезпекою зі сором’язливим боягузтвом, також дозволяється втеча (Мф. 10: 23) [5: 4]. Далі йдуть поради про мужнє перенесення страждань за віру з вказівкою на приклади Самого Христа, Якова і Стефана [5: 5, 8]. У зв’язку з цим наведене запевнення в істинності воскресіння, для чого зібрані майже всі богословські й філософські докази, які зустрічаються у древніх отців Церкви (наводяться свідчення Сивілли і повість про Фенікса). Далі говориться про лжемучеників, які тільки називаються християнами, але осуджені за різні злочини, і тому з ними не потрібно мати спілкування [5: 9].

В другій частині п’ятої книги, починаючи з 13 глави, йде мова про свята і пости. Дається настанова святкувати день Різдва Христового 25 дня 9 місяця, Богоявлення 6 дня 10 місяця, потім піст Чотиридесятниці, який потрібно відрізняти від посту страсного тижня перед Пасхою: перший — в пам’ять життя, другий — в пам’ять страждань Христових. Останній — дуже суворий і триває усі шість днів до настання неділі. Цілу ніч перед воскресінням потрібно проводити у звичайних церковних богослужіннях; в цей час належить також хрестити оголошених. Святкувати Пасху потрібно не з юдеями, які втратили навіть правильне літочислення, але завжди після весняного рівнодення, яке випадає на 22 день 12 місяця дистроса — березня, в 1 неділю після повного місяця. На 8 день після Пасхи також свято в пам’ять з’явлення воскреслого Господа апостолу Фомі, сороковий — в пам’ять вознесіння Його на небо і п’ятдесятий — зішестя Святого Духа на апостолів. Першу неділю після П’ятидесятниці християни знову святкують (неділя «Святого Духа», у нас зараз — «Всіх святих»), а другу після неї знову постять (наш «Петрів піст»). В інші частини року тільки четвертий (середа) і шостий день тижня (п’ятниця) вважаються пісними: перший — тому, що Господь в цей день був зраджений, а другий — тому, що Він був засуджений на смерть. В суботу, за винятком суботи перед Пасхою, не потрібно постити, тим більше в неділю, призначену для радісних зібрань. Хто в ці або інші святкові дні постить, той чинить гріх. Мова про пости завершується прекрасною порадою — збережене під час посту роздати бідним [5: 20]. У 20 і в 17 главі наводиться ще досить багато пророцтв про Христа для викриття юдеїв.

Шоста книга «Про розколи» (грец. «περί σχισμάτων»), про які говориться включно до 18 глави. Відкидаючи єресі і розколи, автор опирається на приклади Старого Завіту і долю юдейського народу (причому вся 3 глава написана в похвалу Мойсею). Із юдейських розкольників, які повстали проти законної влади або проти священства, названі Дафан і Авірон, Корей з однодумцями, також Маріам, сестра Мойсея (Числ. 12: 1), Озія, Авессалом і Аведадан. Єретиками між юдеями називаються секти саддукеїв, фарисеїв, басмофеїв, гетеробантистів, евіонеїв, єссеїв. Між християнами — Симон волхв і його помічник Клеовій (обидва — учні Досифея), Керинф, Марк, Менандр, Василід і Сатурнин. Коротко подається їхня історія і вчення — причому виявляється деяка подібність з «Климентинами». Зрештою, сюди внесено багато догматів і пізніших гностиків — маркіонітів, між якими особливо видається твердження про три безначальні сутності, відмінні між собою і вічно співіснуючі. Цим лжевчителям протиставлені апостоли як істинні вчителі, настановлені у вірі Самим Ісусом Христом.

У 11 і 12 главах міститься опис Апостольського Собору в Єрусалимі — проти обрядового закону, а в 14 главі описується складення кафоличного вчення всіма апостолами, яке вони і послали єпископам і священикам через Климента (символ віри). Після цього розкриваються такі пункти: юдейський закон для християн не обов’язковий, хрещення єретиків не дійсне, але істинне не повинне повторюватися; дітей же потрібно хрестити на підставі свідчення Євангелія (Мф. 19: 14). Хто ж відкладає хрещення до смерті, щоб жити вільніше, або із презирства до нього, той прирівнюється до невірного.

У 16 главі велено остерігатися підроблених книг, складених єретиками, наприклад Симоном і Клеовієм, які видаються під іменем Христа й апостолів, подібно до того, як між юдеями були відомі в древності твори з іменем Мойсея, Єноха, Адама, Ісаї, Давида, Іллі і трьох патріархів.

У останній 18 главі цієї частини єпископам ще раз нагадується переконувати вірних, аби вони уникали нечестивих, — їх визначив Сам Господь, а хто гірший від юдеїв і язичників, — привселюдно відлучати і виганяти їх із Церкви Божої і не дозволяти з ними спілкуватися, ані в розмові, ані в молитвах. Серед цих попереджень від єресей і розколів поза будь-яким зв’язком 17 глава дає настанову про шлюб духовних осіб. В єпископи, пресвітери і диякони можуть бути поставлені тільки одношлюбні, чи будуть їхні дружини живі, чи ні. Якщо вони не взяли шлюбу до рукопокладення, то повинні назавжди залишатися безшлюбними, а ті, що одружувалися перед своїм обранням, повинні бути вдоволені однією дружиною, тобто вони не можуть взяти шлюб вдруге у випадку смерті своєї дружини. Також і нижчі церковнослужителі не можуть брати шлюбу більше одного разу, але якщо вони були зараховані до кліру безшлюбними і не захочуть лишатися такими, то їм дозволяється вступити в шлюб, однак в жодному разі не з блудницею чи рабинею, чи вдовою.

У наступних 11 главах письменник пропонує практичні настанови і намагається окреслити ставлення християнства до юдейства і язичництва. В 19 — 29 главах він розвиває повніше і досконаліше свій погляд на закон Мойсея, висловлений ще в 6 главі 1 книги і повторений кілька разів упродовж всього твору. Він розрізняє в древньому законодавстві Мойсея дві частини, які відмінні між собою за часом походження. Для нього і є Божественний закон — закон десятислів’я. Християни повинні цуратися всіх юдейських і язичницьких звичаїв, повинні відкласти будь-який марновірний страх (мова йде про різні перестороги проти природних нечистот) і, окрім гріхів і огидної розпусти, все вважати для себе дозволеним і нешкідливим. Причому в 29 главі з’ясовані взаємні обов’язки подружжю. Закінчується 6 книга вказівкою про ставлення і обов’язки християн перед померлими і, зокрема, перед святими мучениками — вони також спрямовані проти юдеїв і язичників, які гребують останками мертвих.

Перші шість книг «Апостольських постанов» належать одному письменнику і вони спочатку становили один цілий, самостійний твір з назвою «Вчення», або «Дидаскалія».

Автор названих книг мав окреслений план, яким він керувався і до кінця 6 книги закінчив його таким чином, що наступні дві книги є ніби додатком до головної праці або особливим твором спорідненого змісту. Як ми бачимо, на підставі розгляду «Апостольських постанов» твір починається із загальнохристиянського морального вчення, потім переходить до більш приватних настанов про якості і обов’язки різних членів Церкви, причому, окрім ієрархічних осіб, до духовенства зараховані особи, яких Церква взяла під своє особливе покровительство. Потім іде мова про богослужбову практику і священнодії, про спільні молитовні християнські зібрання з вказівкою, як потрібно звершувати, яким духом (любові і миру) керується ця спільнота, який зовнішній нагляд і порядок зберігається, хто і коли із чужих може бути допущений в зібрання. Подається і чітко визначений чин Літургії без молитовних зразків для неї. Сюди ж додано вказівки про звичайну щоденну молитву. А потім у 5 книзі розмірковується про мучеництво і подаються настанови щодо християнського життя, необхідні у важкі часи гонінь, — про свята і часи посту. Нарешті, в 6 книзі викладене християнське віровчення, або символ віри, з переліком єресей. У висновку ж автор, спираючись на важливий догмат християнства — вчення про безсмертя, нагадує про християнські обов’язки щодо померлих.

Таким чином, автор хотів скласти книгу, із якої кожен християнин міг би почерпнути досить знань про все, що становило життя сучасної Церкви, і міг стати її дієвим членом. Або, кажучи по-іншому, хотів скласти загальносуспільне, релігійне керівництво для свого часу, як показує саме звернення до читачів на початку твору.

Порівнюючи всі шість книг за змістом, ми бачимо внутрішній зв’язок між головною ідеєю і метою письменника, хоча план твору досить простий і штучний, предмети розміщені не за правилами суворої логіки. Пізніші переписувачі і невмілі редактори перемінами і всілякими вставками ще збільшили нестачу зв’язку і порядку в розподілі предметів, в побудові періодів і речень, так і цілих розділів, так що зараз не тільки фрази позбавлені подекуди логічного, навіть граматичного зв’язку, але часто великі статті змішуються в ряді інших предметів. Між назвами книг і розділів іноді немає належної відповідності.

Автор обрав форму апостольського соборного послання, вкладаючи в уста апостолів те, що хотів сказати сам: «Апостоли і пресвітери всім із язичників, що увірували в Господа Ісуса Христа: благодать вам і мир від Вседержителя Бога через Господа нашого Ісуса Христа нехай примножиться у пізнанні Його» [1: 1]. Потім коротко сказано, що вони з благодаті й обітниці Господа, отримавши через Христа жереб почути святе Його вчення, повинні наслідувати Йому в благочестивій ревності. Після цього безпосередньо починається виклад самого вчення, воно в дидактичній формі рівномірно переходить від однієї матерії до іншої і від однієї книги до іншої без особливих вступів або відступів. З огляду на все це, не поділений на частини твір має вигляд довгого послання і наближається до апостольських соборних послань.

В останній главі 6 книги твір закінчується загальним нагадуванням — бути наближеним до Христа, Учителя, Який помер і воскрес, і сидить праворуч Бога в Небесному Царстві, через Якого належить «шанування, велич і слава Вседержителеві Богові і нині і на віки. Амінь» [6: 30]. Ця форма зовнішньої побудови ясно показує, що він виник із одного джерела, а не складений із різних незалежних один від другого фрагментів, тому що цілком можливо, що особливості окремих частин у побудові твору були так перемішані, що від них зовсім не залишилося ніякого сліду, — що, звичайно, малоймовірно.

Зрештою, одного автора виявляє сама мова і стиль. Це про перші 6 книг «Апостольських постанов». Мова належить письменнику, який не міг бути греком за походженням — це людина зі Сходу, яка писала на тому діалекті, який утворився на цих землях спочатку під грецьким пануванням, а пізніше, після поширення християнства, вона видозмінилася під впливом біблійних і церковних письменників. Мова у вживанні окремих слів, фраз, синтаксичних форм залишається однаковою у всіх 6 книгах.

За часом походження перші шість книг «Апостольських постанов» можна віднести до 2 пол. III ст. Становище християнства і Церкви з її устроєм зображене в них в таких рисах, в яких воно відоме до кінця III ст. за іншими тодішніми пам’ятками21.

В «Апостольських постановах» ми знаходимо клір, який поділений на дві частини: вище і нижче духовенство. До першої частини належать єпископи, пресвітери і диякони, до другої — читці, співці, привратники та іподиякони. Перші становлять керівне, а другі — підпорядковане їм і службове духовенство. Три перші, а саме ієрархічні ступені, відомі в Церкві ще з апостольського часу, й ієрархія, як вона окреслена в перших шести книгах (і навіть в сьомій і восьмій) наближається до апостольської Церкви тим, що вона нічого не знає про митрополичу і патріаршу системи управління, але з іншого боку схиляється вже до пізнішого часу тим, що приписує дияконам високе значення і переваги [2: 29, 32, 44]. Тільки на початку IV ст. диякони з’являються наділені від єпископів особливою силою і правами, які стосуються церковного правління, тоді як пресвітери обмежувалися лише обов’язком учительства і пастирською опікою про спасіння вірних22.

Утворення нижчих ступенів кліру з відомим колом постійних обов’язків і привілеїв, як вони тут зображені, також стає відомим в Церкві тільки на початку III ст. Після Апостольських правил (26, 43 і 69) про читців першим згадує Тертуліан, потім св. Кипріан, про співців — а вперше Лаодикійський Собор (15 і 23 прав.). Так само і прийняття до кліру осіб, які перебувають під опікою Церкви, з’єднання їх в окремі групи, надання їм певних переваг і особливі постанови для них вказують на початок III ст.23.

У 3 і 4 книзі, де після інших питань мова йде особливо про вдів, дівственниць і сиріт, ми знаходимо досить доказів щодо цих осіб, які можуть бути зрозумілі тільки тоді, якщо віднести їх до особливої спільноти людей, до особливих церковних чинів. Слідів монашества або самітництва тут ще не видно, тоді як щодо ієрархічних ступенів часто повторюються заборони про втручання одного ступеня в права і справи іншого. Відомо, що всередині III ст. диякони, які були до того часу єдиними служителями, зараховані до вищих чинів ієрархії і замість попередніх обов’язків почали виконувати інші; за їхнім прикладом і інші хотіли піднятися і розширити свої права. Звідси — докладні вказівки про те, що вдови не повинні навчати в Церкві, ані хрестити, так само, як і нижчим клірикам забороняється брати на себе будь-які справи, які належать вищим членам кліру. Пресвітер не може рукопокладати на священні ступені, але тільки навчати, приносити жертву (Євхаристію), хрестити і благословляти народ, диякон же і цього не може виконувати, а зобов’язаний тільки допомагати єпископу і пресвітерам в їхніх священнодіях24.

Єпископи в древності розв’язували цивільні суперечки серед християн. Це було природним наслідком заповіді апостола Павла (1 Кор. 6: 1 — 7), суспільного становища християн і поваги до єпископів. За самим духом християнської віри, заснованої на мирі і любові, єпископи всі позови християн могли розбирати більше за Євангелієм, ніж за суворими формами закону, і тому якщо знаходимо в церковній пам’ятці вказівки про подібні форми, тоді це — ознака вже пізнішого часу. Згідно з другою книгою [2: 47], християни мають свій особистий суд, встановлений день для суду — понеділок. Наведено докладний порядок судочинства: єпископ сідає у крісло судді, оточений пресвітерами і дияконами; виступають обвинувачі і звинувачені, допитуються свідки. Після того, як всі будуть вислухані, пресвітери і диякони намагаються примирити суперників і вирішити справу якнайкращим чином, в іншому випадку сам єпископ виголошує той чи інший вирок. Суд поширюється також на взаємні образи і взагалі на духовно-моральні злочини, тому далі йдуть докладні вказівки щодо позивачів і свідків, штрафів і покарань тощо. Такий складний і чіткий порядок суду можна знайти у християн тільки наприкінці третього століття25.

На багатьох деталях церковної дисципліни, які описані в «Апостольських постановах», відбився живий дух часу. Особливо тут вирізняється чин покаяння — за його докладністю і відмінністю від інших, відомих нам із перших століть, правил церковного покаяння. Основний принцип уставу для покаяння у письменника — милосердя до грішників. Тільки на початку єпископу вказується чинити суворий нагляд за поведінкою вірних, погрожуючи покаранням Іллі [2: 10] за спокусу, яку він зайвою поблажливістю до грішників подав би новоохрещеним і оголошеним. Всі наступні постанови сповнені духом співчуття: єпископ повинен приймати грішників і не слухати тих, які стверджують, ніби з їхнім прийняттям оскверняється Церква. Єпископу належить докладати зусиль для того, щоб їх навертати, і самому бути для всіх взірцем чистоти і непорочності (як і всьому кліру); потім йому не потрібно з легкістю довіряти всіляким доносам і звинуваченням і відлучати від Церкви безневинних людей, він повинен рівнятися на численні приклади, пов’язані з помилуванням грішників у Старому Завіті, на мету пришестя у світ Ісуса Христа, на приклади митаря Закхея, Матфея, Петра і Павла, які із великих грішників стали апостолами, тощо.

Насамперед все подається єпископу, як визначальна засада для його діяльності пропонується настанова із Євангелія про з’ясування справи наодинці з тим, хто згрішив (Мф. 18: 15 — 18), але якщо виникне потреба кого-небудь відлучити, то диякони повинні вивести його із церковного зібрання, дати йому відчути скорботу про своє падіння, і, поки вони намагатимуться повернути його в лоно Церкви, їм треба тримати його поза Церквою (як зразок тих, що плачуть). Потім вони йдуть просити за нього єпископа; його допускають на зібрання, і коли єпископ переконується в щирості його розкаяння, то, зважаючи, відповідно, на його провину, накладає на нього піст на два, три, п’ять або сім тижнів і дає йому, за клопотанням всієї спільноти віруючих, з покладанням рук, відпущення. Простити можна після короткого покарання навіть один з найбільших гріхів — ідолослужіння, якщо покаяння щире, і тільки запекла упертість у злі не заслуговує помилування. Але коли Церква досягла миру і спокою, її погляд на гріх ідолослужіння, так само і на інші тяжкі гріхи, знову став суворим, про що і свідчать правила покаяння в IV ст. 26.

Багаторазове повторення настанови єпископам — приймати грішників, не слухати тих, які стверджують, що через їх прийняття оскверняється Церква, спрямоване проти новатіан, які вважали себе чистими і піддавали хибному тлумаченню розлогі докази зі Старого і Нового Завітів про безмежне милосердя до грішників, що каються, і до цього додається пояснення про єпископське достоїнство, бо деякі вважали його поставленим над всіма замість Бога, вимагали від нього непомірної суворості, — тому все це мало на меті заперечити лжевчення новатіан. Застереження ж проти злобних і брехливих донощиків вказує і на той спосіб наклепів, на звинувачення в ідолослужінні, до яких вдавалися під час гонінь, що і спричинило різні розколи і появу новатіан, малеціан і донатистів27.

Правила щодо шлюбу духовних осіб, що містяться в «Апостольських постановах», належать до того ж раннього часу. Згідно з цими правилами на єпископів, пресвітерів і дияконів потрібно поставляти тільки одношлюбних і навіть овдовілих, і останні ж не можуть брати шлюб удруге, це ж правило стосувалося і нижчих церковнослужителів. Це правило — апостольське (1 Тим. 3: 2; Тит. 1: 6), своє підґрунтя воно має у суворих постановах Древньої Церкви, за яким тільки перший шлюб вважається законним і відповідає боговстановленому порядку. Другий і третій шлюб дозволяється тільки із поблажливості до людської немочі, але такої немочі Церква не могла бачити у своїх служителях. З іншого боку, вона хотіла захистити законність і божественне встановлення шлюбу, виступаючи проти всіляких єретичних сект, які взагалі відкидали шлюб як союз нечистий, гріховний. Одруження не становило, за уявленнями Древньої Церкви, якоїсь перепони для отримання священного сану. Але хто був рукопокладений одруженим, той не може вже брати шлюб удруге (у випадку смерті дружини), але повинен задовольнятися однією дружиною, яку взяв до рукопокладання [6: 17], тут немає мови про розлучення, як і потреби у шлюбі для кліриків, а вимагається дотримання закону одношлюбності. Але якщо хто був рукопокладений неодруженим, йдеться далі в «Постановах», то він повинен таким і залишитися. Тільки нижчим церковнослужителям після вступу до кліру дозволено, за їхнім власним бажанням, вступати в шлюб. З великою поблажливістю роздумували про це отці майже сучасного «Апостольським постановам» Анкирського Собору 315 року, вони дозволяли вступати в шлюб дияконам, які при рукопокладанні повідомлять своєму єпископові, що вони не можуть залишатися неодруженими, але щоб цей дозвіл не був перекручений. Через рік, тобто в 316 році, на Неокесарійському Соборі було прийнято правило (1), про те, що того пресвітера, який візьме шлюб після хіротонії, потрібно позбавляти сану і переводити в нижчий клір, а якщо він виявлятиме нестриманість, то його треба взагалі відлучати від церковного спілкування. Звідси видно, що закон про безшлюбність для осіб, які вступили в клір неодруженими, і навпаки, а також закон про необхідність шлюбу для них до рукопокладання в кінці III на початку IV ст., на Сході, як і на Заході, не був ще поширений і обов’язковий однаковою мірою для всіх кліриків, і тільки на Нікейському Соборі в 325 р. було порушено це питання.

Християни постійно стверджували перед язичниками, що вони не мають храмів — не тільки в той час, коли вони ще дійсно не будували особливих будівель для богослужіння, але і пізніше, коли вони вже мали храми. Це можна бачити у багатьох древніх письменників: в Оригена, Арнобія, Минуція Фелікса, Лактанція. Не про початкове значення латинського слова «templum», яке стосувалося римських авгурій, християнські церкви мали не тільки інше призначення, але й іншу архітектуру, ніж язичницькі храми. Таким чином християни могли зі слушністю говорити, що у них зовсім немає храмів. Однак пізніше у церковних письменників загалом почали вживатись слова «ναός», «πρόναος», «templum».

Місце богослужбових зібрань в «Апостольських постановах» називається домом (οίκος), який повинен бути продовгуватим, а не круглим, як язичницькі храми, і спрямований передньою стороною на схід; повинен мати вигляд корабля, тому що вся Церква подібна до корабля. З обох боків передньої східної частини повинні знаходитися особливі келії, або кімнати, куди зносилися залишки священного хліба і де, зазвичай, зберігалася церковна утвар. В середині він повинен бути поділений так, щоб у верхній частині (вівтар), розміщувався клір, середню займав народ, нижня (притвор, чи паперть) залишалася для тих, що перебувають поза церковним спілкуванням. Посеред першого відділення сидить єпископ на троні (сучасне горнє місце), обабіч від нього — пресвітери, диякони ж оточують їх, стоячи. Всередині другого відділення, також розділеного навпіл, знаходяться підвищення для читців і хористів. Можливо, що християни вже у II і тим більше в III ст. мали особливі доми для звершення богослужіння, але тільки з часом вони могли давати цим молитовним домам визначену форму і поділ, — спочатку вони навмисне уникали цього, щоб не привертати себе уваги язичників. Але всюди кількість християн, яка швидко зростала, надала їм безпеку, тому постала необхідність у влаштуванні повноцінних богослужбових будівель, і стали з’являтися у них молитовні доми, які часто нищилися язичницькими імператорами28.

Окрім передання, перші шість книг «Апостольських постанов» мають близьке відношення до послань сщмч. Ігнатія Богоносця. Вони містять багато зворотів і виразів, запозичених з оригінальних, пошкоджених і підроблених послань св. Ігнатія. Оригінальні послання Ігнатія схожі на «Постанови» в тих місцях, де вони говорять про ставлення мирян до духовенства, а саме: 26 — 34 глави 2 книги складені за місцями послань св. Ігнатія: до Ефесян (4-6 глави), до Магнезійців (3-7 глави), до Тралійців (2-3 глави).

Із викладеного нами розгляду перших шести книг «Апостольських постанов» видно, що ця пам’ятка не є збірником уривкових постанов, а повноцінним твором, в основі якого лежить чітко окреслений план, який виконується із закінченням 6 книги. Складений він наприкінці III ст. на основі апостольського передання, яке збереглося в церковній практиці, і часткових запозиченнях з творів сщмч. Ігнатія Богоносця.

Сьома книга «Апостольських постанов» — окремий, незалежний від шести перших книг твір, який становить пізніший додаток. Вона займається більшою мірою знову тими ж предметами, які були розглянуті в перших шести книгах. Після загальних моральних настанов, що їх ми бачимо в 1 книзі, вона подає постанови про чин святого хрещення (подібно до третьої); веде мову про одноденні пости (подібно до п’ятої), тільки коротше; про спільну молитву і святкування недільного дня (подібно до другої), тільки докладніше; про якості єпископів, пресвітерів і дияконів (коротше, ніж у другій книзі); про взаємини між батьками і дітьми, господарями і рабами, про послух світському начальству (подібно до четвертої); нарешті, викладає свій символ віри, повністю відмінний від символу 6 книги. Саме у 7 книзі розміщені зібрання літургійних і деяких інших молитов, особлива постанова про чин Хрещення, разом з оголошенням, і подано список єпископів Древніх Церков. Не варто тут думати, ніби той самий письменник в тому ж творі міг знову повести мову про ті ж предмети, які вже були ним викладені.

Сьома книга в оригіналі надписується так: «περί πολιτείας καὶ ευχαριστίας, καὶ της κατά Χριστον μνήσεως» — «Προ християнські спосіб життя, подяку і посвячення», і за змістом ділиться на дві частини.

В 1 частині книги, з 1 по 21 главу, міститься загально-християнське моральне вчення, яке за своїм характером повністю відповідає письменнику перших століть і спрямоване проти сучасних йому пороків язичництва. Тут, після вказівки двох шляхів — шляху життя, природного і окресленого Богом, і шляху смерті, який пропонується сатаною і веде до смерті, — викладаються різні настанови, супроводжувані прикладами і свідченнями Священного Писання обох Завітів.

У 2 частині, від 22 до 49 глави, розміщені літургічні вказівки, інші зразки молитов: це не що інше, як молитовник для народу. Постанова про чин святого Хрещення у зв’язку з Миропомазанням разом з формулою для Хрещення, яка по суті та ж, яка і в третій книзі, роз’яснюється повністю однаково; тільки тут ще додається, щоб оголошений постив перед прийняттям хрещення, за прикладом Самого Господа. З 25 глави йдуть деякі канонічно-обрядові вказівки і різні зразки молитов, які стосуються або Божественної Літургії, або інших священнодій і окремих випадків, але розміщені без зв’язку і порядку. Від 39 по 44 главу викладається чин святого Хрещення разом з молитовними зразками. Спочатку говориться, чому і в якому порядку повинні навчатися оголошені, потім, — яким чином вони у самому хрещенні повинні зрікатися сатани і з’єднуватися з Христом, і для цього викладається Символ віри. Потім ідуть молитви на освячення єлею і води для Хрещення. Після цього новоохрещений, ставши до сходу, сам виголошує молитву Господню та іншу коротку молитву.

Слово «πολιτεία», яким автор надписав 7 книгу, означало в древності не тільки «громадянський устрій» і «владу», але й обов’язки, взагалі спосіб життя і діяльності громадян як членів суспільства, звідси і церковні письменники вживали це слово для означення як церковного благоустрою, так і обов’язків, і взагалі способу життя і діяльності християн як членів Церкви. В такому розумінні воно прийняте і автором сьомої книги. До цієї πολιτεία належить усе, що мовиться тут про моральну поведінку, про молитву і святкування недільного дня, про пости, про якості духовних осіб. Перші шість книг також містять в собі дещо подібне, як «πολιτείαν χριστιανικήν». У 7 книзі виступають ще два предмети: «ευχαριστίας, καὶ κατα Χριστόν μνήσις». «Ευχαρίστια» становить звершення таїнства Євхаристії, найважливішої священнодії християнського богослужіння. Сюди належать також молитви, прохання і подяки [7: 35 — 38], проте тут немає самої формули для благословення святих дарів, поданої у 8 книзі, що пояснюється різним призначенням обох книг. Так само й інші молитовні зразки, які стосуються Літургії, мають свої особливості порівняно з 8 книгою, і, взагалі, в останній викладено повну Літургію, а в 7 тільки уривки з неї, саме з тих молитов, які кожен мирянин міг про себе промовляти під час богослужіння і використовувати вдома для повчання. Ці уривки не дають ніякого цілісного поняття про Літургію. 7 книга могла використовуватися як повчання для новоохрещених, що й показує закінчення 38 глави, навпаки ж, у 8 книзі як пораднику для священослужителів Літургія зображена зовсім по-іншому.

«Μνήσίς κατα Χριστόν», або перше посвячення в християнство, дає повне зображення того, як Церква в цей час готувала і хрестила оголошених. І справді, автор, повідомивши різні літургічні чини, закінчує такими словами: «Як повинні жити освячені у Христі і які возсилати Богу подяки через Христа, сказано раніше. Але справедливо не залишити безпомічними і неосвячених» [7: 39], — і йде спочатку 30 глава — визначення предметів, яких повинні бути навчені оголошені.

В кінці 7 книги подається список єпископів, які отримали рукопокладання від апостолів. Загалом цей виклад предметів, які входять 7 книгу, показує, що письменник мав на меті також скласти релігійний порадник для свого часу, тільки реалізував її трохи інакше, аніж письменник перших шести книг. Останній християнську πολιτεία виклав докладно, а щодо священнодій — описав лише сам їхній зовнішній порядок, тоді як їхню таємничу сторону — молитовні зразки для Літургії та інших церковних служб — обійшов мовчанням. Перший же, навпаки, предметів першого виду торкнувся лише коротко, а для останніх подав численні зразки.

Внутрішній устрій Церкви в 7 книзі подається в загальних рисах таким, яким ми його бачили в перших шести. Але в символі 7 книги, що його мав виголошувати кожен новоохрещений, є певні особливості, які вказують на тогочасні єресі, і їм протиставлено таке: «…вірую, і хрещуся (занурююся) в єдиного Ненародженого, єдиного істинного Бога Вседержителя, Отця Христа, Творця і Сотворителя всього, від Якого все, і в Господа Ісуса Христа, Єдинородного Сина Його, первородного всьому творінню, перед віками за благоволінням Отця народженого, Яким все сталося, що на небі й на землі, видиме і невидиме, Який в останні дні зійшов з небес і плоть прийняв, і від Святої Діви Марії народився, і пожив праведно за законами Бога й Отця Свого, і розп’ятий був при Понтійському Пилаті, і помер за нас, і воскрес із мертвих після страждання у третій день, і зійшов на небеса, і сидить праворуч Отця, і знову прийде в кінці віку зі славою судити живих і мертвих, і Царству Його не буде кінця» [7: 41].

Всі ці особливості спрямовані проти савеліанства, що поширилося наприкінці III ст. від Савелія в Єгипті і Павла Самосатського в Сирії, які своїм вченням заперечували особистісне буття Сина Божого. Для спростування савеліанства з цього часу в Символах віри вживаються чіткі визначені предикати саме з метою утвердити через них відмінність між Отцем, Сином і Святим Духом і заперечити вчення Савелія про кінечність Царства Христового29.

Автор 7 книги викладає свій матеріал певною мірою краще, аніж автор перших шести. В останнього він не відрізняється суворим порядком і логікою як у викладі предметів, так і в розвитку особистих думок. Зовсім по-іншому діє автор 7 книги, в якій предмети, відповідно до написів, розмежовані і розкриваються майже без всяких ухилень.

Автор 7 книги своїм джерелом мав насамперед сучасну йому церковну практику, окрім того, він користувався посланням апостола Варнави, особливо в морально-повчальній частині, де вплив послання відчувається досить сильно. Перші 18 глав 7 книги нерідко узгоджуються з 18 — 20 главами послання Варнави. Але ще більше схожості ми знаходимо між 7 книгою і «Дідахі». Для того, щоб скласти чітке уявлення про відношення цієї книги до її прототипу, «Διδαχή των δώδεκα Αποστόλων», досить вказати на такі паралелі:

«Διδαχή»

Сьома книга «Апостольських постанов»

«Є два шляхи: один — життя, інший — смерті, і між ними — велика різниця. Шлях життя є таким: спершу полюби Бога, Який створив тебе, потім — ближнього свого, як себе самого. Чого б ти не бажав собі, того й не чини іншому» [Дідахі, 1: 1 – 2].

«Є два шляхи: один — життя, а інший — смерті. Але шляхи ці не мають ніякої схожості між собою. Навпаки, вони досить різні, а, краще сказати — існують абсолютно окремо. Шлях природний є шлях життя, а шлях привнесений є шлях смерті, — не тієї, яка існує за задумом Божим, але тієї, яка від омани ворога. Отже, перший шлях — шлях життя. Це той шлях, про який і закон постановляє: «Люби Господа Бога всіма помислами і всією душею, одного і єдиного, крім Якого немає іншого, і ближнього, як самого себе». «Все, чого не бажаєш, щоб тобі було, того і ти іншому не роби» [7: 1-2].

І в наступних главах 7 книга являє собою повністю таке ж поширення тексту «Дідахі» до кінця 32 глави. Прийом обробки автора 7 книги у всіх цих главах однаковий, майже скрізь він залишає без змін окремі фрази і окремі слова свого оригіналу, але розводить їх своїми вступними поясненнями, текстами і прикладами, взятими із книг Священного Писання Старого і Нового Завітів, так що початковий текст «Дідахі» можна з повною точністю і ясністю вказати в 7 книзі. Таку роботу автора 7 книги можна було б назвати поясненням, тлумаченням оригіналу, якщо б тільки він свої пояснення ретельно відрізняв від того, що пояснює, а не, навпаки, намагався сполучати їх, перекручуючи при цьому вставками справжній зміст привнесенням в нього своєї тенденції.

Восьма книга «Апостольських постанов» — твір, відмінний всіма сторонами від перших семи книг як за змістом, так і за викладом предметів, які в ньому поміщені. В ньому немає ані догматичних роздумів, ані моральних правил, але все обмежується священнодіями, саме канонічними постановами про посвячення в ієрархічні ступені і деякими правилами церковної дисципліни. Перші шість книг «Апостольських постанов» мають вигляд довгого послання, де у вступі апостоли видають себе за письменників, і через увесь твір дидактичний тон мови залишається незмінним. Сьома книга примикає до перших шести у вигляді продовження цього послання. Восьма книга ж, навпаки, вміщує чисто законодавчі формули без всяких пояснень і доказів.

Восьма книга в грецькому оригіналі має такий заголовок: «Περί χαρισμάτων, και χει,ροτονιών, και κανόνων εκκλησιατικών» («Про дарування, рукопокладання і церковні канони»). Ця книга — власне «чиновник архієрейського священнослужіння» за нашою сучасною термінологією. Вона має свій вступ, в якому розкривається поняття про надзвичайні дари. Ці дари — χαρίσματα — були дані спочатку апостолам, а потім і декому з вірних не для їх користі, а для навернення невіруючих, щоб сила знамення могла перемогти тих, кого не могли переконати словом. Тому й необхідно, щоб ці дари були загальні для всіх вірних, більше того, щоб всі отримали дар Святого Духа і з ним віру в істинного Бога і Сина Його Ісуса Христа. Тому ті, хто володіє цими надзвичайними дарами, не повинні хизуватись, а ті, хто не має, не повинні скаржитись на це. Це стосується тих, хто через рукопокладання досягає в Церкві вищих посад, відмінність, яка не може бути спільна для всіх, тому що не можуть бути всі єпископами або всі пресвітерами, але християнами можуть бути всі.

Після вступу зроблений перехід до головної теми всього церковного порядку (або до священних ступенів і їх посвячення) — йдуть вказівки про обрання і рукопокладання єпископа. На цю посаду повинен обиратися християнин, бездоганний всіма сторонами, за участю всього народу, і в наступну неділю повинен бути рукопокладений трьома єпископами в присутності інших єпископів і пресвітерів, коли вони наперед пересвідчаться в достоїнстві обраного через суспільне засвідчення і через триразове виявлення згоди від всієї Церкви, — вказується обряд і сама формула посвячення. Оскільки новопоставлений єпископ повинен звершувати Божественну Літургію, то вона викладається тут (як постанова Андрія, брата Петрового, і Якова Зеведеєвого) повністю з усіма молитвами, єктеніями та іншими обрядовими діями. Це найважливіша частина не тільки 8 книги, але і всієї пам’ятки, в якій подається древній зразок Літургії.

В наступних главах подаються визначення про посвячення пресвітерів і дияконів через рукопокладання і молитву єпископа. Стосовно пресвітера єпископ благає Бога, щоб Він обраного за судом і голосом всього кліру в пресвітерство наповнив Духом благодаті і поради, щоб він міг подавати істинне вчення, настановляти народ Божий в покірності, чистим серцем керувати і безпорочно звершувати для нього священнодїї. Диякон, якого зводить на посаду єпископ, — щоб він вірним виконанням свого служіння міг явити себе достойним зведення на вищу ступінь служіння. Потім про посвячення дияконис, іподиякона і читців з молитвами посвячення, але цікаво, що для них вказується рукопокладання. Далі про сповідників, дів, вдовиць і заклинателів — ці особи не отримують посвячення або рукопокладання, тому що стан, в якому вони знаходяться, є їхній свобідний вибір, а не посада.

У 27 — 28 главах ідуть визначення (Симона Каноніта) — перше про те, що єпископ повинен рукопокладатися трьома або двома єпископами, за винятком крайньої необхідності, наприклад під час гонінь, коли й рукопокладання від одного має законну силу. Друге — про те, що кожний член кліру повинен перебувати у своїй ступені і нічого не чинити, що перевищує його повноваження, — в крайньому випадку диякон може відлучити нижчих кліриків за відсутності пресвітера, але із цих останніх ніхто немає такого права.

Всі наступні глави до кінця містять різні зразки молитов на освячення, ранішні і вечірні, нарешті, вказівки про те, як потрібно молитися за померлих, але докладніші, ніж у 6 книзі, яка не має і самої молитви.

У 47 главі викладені 85 Апостольських правил, які становлять окрему і самостійну пам’ятку.

Автор 8 книги писав з іншою метою і для інших читачів, ніж письменники інших книг. Останні мали на меті подати в більшій чи меншій повноті християнське віровчення для всіх християн, а письменник 8 книги, навпаки, хотів скласти «Літургіарій», або «Служебник», чи «Чиновник», тобто книгу, в якій би містилося все, що повинен єпископ звершувати при загальному богослужінні і рукопокладанні на священно-церковні ступені. В самому вступі вона подає різницю між простими християнами і священиками, яка заснована на двоякій дії Святого Духа на вірних, на доцільному устрої Церкви, і в той же час присвячується власне єпископам зі словами: «Тепер розмова приводить нас до найголовнішого предмету церковного устрою, щоб ви, поставлені нами в єпископи з волі Христа, дізнавшись від нас і цю постанову, все робили за переданими нами вам заповідями» [8: 3]. Отже, оскільки ця книга призначена тільки для єпископа і її зміст торкається винятково їхнього загального служіння, то вона й була призначена тільки для їх керівництва і не призначалася для загального використання на зібраннях, як перші шість книг.

Не менш своєрідний характер висловлювання 8 книги. Перші сім книг «Апостольських постанов» мають форму довгого послання, 8 ж, навпаки, складена у формі протоколу чи законодавчого запису. В 4 главі апостоли говорять: «Знаходячись разом, ми, дванадцять апостолів Господа, у співприсутності з нами і вибраного сосуда Павла, співапостола нашого, і єпископа Якова, і інших пресвітерів, і семи дияконів, заповідаємо вам такі божественні постанови щодо всього церковного чину» [8: 4]. Після цього виступають апостол за апостолом, і кожен подає ту чи іншу вказівку в такій формі: «Я апостол (такий-то) кажу (говорю чи постановляю)». Найчастіше використовується слово «постановляю» (διατάσσομαι), що в перших семи книгах, окрім трьох чи чотирьох разів, ніде не зустрічалося і від якого, без сумніву, спочатку лише 8 книга носила заголовок «Постанови» (διατάξεις), і вже з часом, після з’єднання її з іншими книгами, він перейшов на весь текст.

Безпосередню участь в упорядкуванні 8 книги приписують св. Іполиту Римському, оскільки йому належать два твори: «Вчення св. апостолів про дари» і «Постанови апостолів про хіротонії». Обидва твори св. Іполита увійшли до складу 8 книги, перший складає 1 і 2 глави, другий же — інші 25 глав (4, 5, 16 — 28, 30 — 34, 42 — 46). Але швидше можна погодитися з думкою, що її невідомий упорядник користувався вченням св. Іполита про дарування і хіротонії, тільки в більшій мірі, ніж упорядники перших семи книг користувалися творами свв. Ігнатія і Варнави.

На відміну від перших шести книг у восьмій згадуються іподиякони, які з’явились у клірі Східної церкви в IV ст. Таким чином це вказує на пізній час походження 8 книги в сучасному її складі, хоча всі інші ступені кліру ті самі, які нам відомі з другої і п’ятої книги. Тому походження цієї книги в повному її складі треба віднести до початку IV ст. Можливо, вона існувала і раніше, але з плином часу піддалася різним змінам і доповненням. Оскільки вона, відповідно до своєї мети і змісту, призначалася не для всієї спільноти вірних, а залишалася тільки в руках єпископів як керівництво в їхній пастирській діяльності, то була змінена і доповнена в своїх частинах самими ж єпископами відповідно до вимог сучасної їм церковної практики.

Після всього сказаного нами про склад і походження «Апостольських постанов» випливає, що вони аж ніяк не могли бути твором ані апостолів, ані їхнього сучасника св. Климента Римського. Вони можуть бути названі «апостольськими» тільки в тому розумінні, що вміщують в собі практику Древньої Церкви, яка мала своїм джерелом усне передання. Але в сучасному складі вони багато в чому мають запозичення із писань мужів апостольських і їхніх близьких наступників: сщмч. Ігнатія Богоносця (перші шість книг), ап. Варнави (сьома книга) і сщмч. Іполита (восьма книга).

Восьмикнижжя «Апостольських постанов» — пам’ятка права Вселенської Церкви, яка розвинулася на просторі ІІ — IV ст.

До IV ст. вона мала тільки практичне значення як Чиновник, Требник чи Служебник. Вона служила вірним відображенням церковного устрою і церковної дисципліни свого часу і мала значення не джерела права в матеріальному розумінні, тому що таким служило Апостольське передання, яке втілювалось в дії або в самій церковній практиці, а тільки пам’ятним записом цього права, офіційно не визнаним і формальним джерелом права.

З IV ст. її значення швидко зростає і сягає високого рівня. Якщо в правилах І Вселенського і Антиохійського Соборів проступають сліди ще неофіційного її використання, то у свідченнях другої половини IV ст. уже ясно висловлюється визнання за нею формального джерела права, як за книгою, яка містить Апостольські правила.

Значення цієї пам’ятки в богословській і церковно-історичній науці відкривається із багатства і різноманітності історичного і канонічного матеріалу, який міститься в ній. Для церковного права вона має те особливе значення, що містить не загальні, далекі від дійсності, формули у вигляді правил, а такі, що зображають древньоцерковну релігійну практику, місцями натхненну особливою свіжістю первісного релігійного суспільства, простотою його життєвих форм і стосунків.

1. Правила святих апостолів, 85. [↩]
2. Євсевій Кесарійський. Церковна історія, III, 25: 4. [↩]
3. Святитель Афанасій Великий. Святкові послання, 39. [↩]
4. Цит. за: Цыпин В., прот. Каноническое право. — М., 2009. — С. 116. [↩]
5. Див.: О подлинности Апостольских Постановлений св. Климента Римского. (К переизданию памятника) [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://agioskanon.ru/kliment/ [↩]
6. Цит. за: О подлинности Апостольских Постановлений св. Климента Римского. (К переизданию памятника) [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://agioskanon.ru/kliment/ [↩]
7. Див. Там само. [↩]
8. Див. Там само. [↩]
9. Цит. за: Цыпин В., прот. Каноническое право. — М., 2009. — С. 116. [↩]
10. Цит. за: Розанов В. Сборники церковных законов в первые три века христианства. — Κ., 1871. — С. 66. [↩]
11. Благоразумов Н. О Постановлениях Апостольских // ПО. — М., 1862. — №4. — С. 447 — 449. [↩]
12. Правила Трульського Собору, 2. [↩]
13. Декрет Папи Геласія І. [↩]
14. Никодим (Милаш), еп. Правила Православной Церкви с толкованиями Никодима, єпископа Далматинско-Истрийского / пер. с сербского: в 2 т. — М.: Издательство «Отчий дом», 2001. Т. 1. — С. 440 — 442. [↩]
15. Цит. за: О подлинности Апостольских Постановлений св. Климента Римского. (К переизданию памятника) [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://agioskanon.ru/kliment/ [↩]
16. Тут і далі покликання на текст «Апостольських постанов» подаємо у квадратних дужках, зазначаючи номер книги та глави. [↩]
17. Филарет (Гумилевский), архиеп. Историческое учение об отцах Церкви. — Μ., 1996. — Т. 1. — С. 15. [↩]
18. Тертуліан. Про прескрипцію [протии] єретиків, 13. [↩]
19. Аксаков Н. Предание Церкви и предание школы. — М., 2000. — С. 29. [↩]
20. Глубоковский Н. Дидаскалия и Апостольские Постановления по их происхождению, взаимоотношению и значенню. — София, 1935. — С. 111 -112. [↩]
21. Розанов В. Сборники церковных законов в первые три века христианства. — К., 1871. — С. 50. [↩]
22. Розанов В. Сборники церковных законов в первые три века христианства. — К., 1871. — С. 51. [↩]
23. Благоразумов Н. О Постановлениях Апостольських // ПО. — М., 1862. — №5. — С. 6. [↩]
24. Благоразумов Н. О Постановлениях Апостольських // ПО. — М., 1862. — №5. — С. 7. [↩]
25. Благоразумов Н. О Постановлениях Апостольських // ПО. — М., 1862. — №5. — С.8-9. [↩]
26. Благоразумов Н. О Постановлениях Апостольських // ПО. — М., 1862. — №5. — С.10. [↩]
27. Благоразумов Н. О Постановлениях Апостольських // ПО. — М., 1862. — №5. — С.13. [↩]
28. Благоразумов Н. О Постановлениях Апостольських // ПО. — М., 1862. — №5. — С. 18. [↩]
29. Розанов В. Сборники церковных законов в первые три века христиан- ства. — К., 1871. — С. 55. [↩]

Опубліковано: 02.09.2013; востаннє змінено: 14.10.2013.