Книга третя. Про вдів
1. А вдів поставляйте не менше, як шістдесятирічних (1 Тим. 5: 9), щоб, судячи за віком, ви деяким чином не безпідставно не підозрювали, що вони вступлять в другий шлюб. Якщо ж поставите у сонм вдів молоду, і вона, не знісши вдівства через молодість, вступить в заміжжя, то знеславить славний сонм вдів і віддасть звіт Богу не тому, що поєдналася другим шлюбом, але тому, що не зберегла своєї обітниці [перебувати безшлюбною], впавши в розкіш і ставши противною Христу (1 Тим. 5: 11), тому що прийшла зберегти обітницю не з вірою і страхом Божим. Тому вона повинна давати обітницю не необачно, але з обережністю; бо краще їй «не обіцяти, ніж обіцяти і не виконати» (Еккл. 5: 4). Якщо ж яка молода жінка, поживши малий час з чоловіком, після того, як позбудеться його через смерть або через інший якийсь випадок, перебуватиме самотньою, маючи дар вдівства, то виявиться блаженною, подібною до вдови Сарепти Сидонської, у якої перебував пророк Божий Ілля (3 Цар. 17: 9). Така уподібниться Анні, дочці Фануїловій, від коліна Асирового, яка не залишала храму, ніч і день перебуваючи в молитвах і благаннях, будучи вісімдесяти чотирьох років, яка з чоловіком прожила від дівства свого тільки сім років, і, славлячи пришестя Христове, вихваляла Господа і говорила про Нього всім, які чекали визволення в Ізраїлі (Лк. 2: 36 — 38). Така, отримавши схвалення, буде вшанована, і як на землі матиме славу від людей, так і на небесах — вічну хвалу від Бога.
2. А вдови молоді нехай не вступають до сонму вдів, щоб, під приводом неможливості подолати запал віку, не вступили вони в другий шлюб і не стали винними. Таким нехай надають всіляку допомогу і підтримку, щоб вони, під приводом, що їх залишили, не зробили непристойності, вступивши в другий шлюб. Бо і те зобов’язані ви знати, що одношлюбність, яка буває згідно із законом, праведна як згідна з волею Божою, а друге одруження після обітниці беззаконне не через з’єднання, але через порушення обітниці, а тришлюбність є знаком нестриманості; шлюб же, що буває понад третій, є відкритий блуд і безперечна розпуста; бо при творінні Бог дав одному чоловікові одну дружину: бо «будуть обоє однією плоттю» (Бут. 2: 24). А молодим жінкам, після смерті першого їхнього чоловіка, нехай буде дозволений і другий, щоб не впали вони в нарікання диявольське (1 Тим. 5: 14 — 15) і в багато сітей, і в безрозсудні й шкідливі для душ похоті (1 Тим. 6: 9), що привертають більше покарання, ніж прощення.
3. Істинні ж вдови — одномужні, відомі дуже багатьом у добрих ділах, істинно вдови, цнотливі, непорочні, вірні, благочестиві, які добре виховали дітей і безпорочно приймали подорожніх. Саме про цих і належить мати піклування як про посвячених Богу. Але і про бідних пам’ятай, єпископе, простягаючи до них руку допомоги і піклуючись про них як домобудівник Божий, що своєчасно роздає приношення кожному: вдовам, сиротам, безпомічним і тим, що знаходиться в біді.
4. А якщо інші — не вдови або не вдівці — тим часом потребують допомоги через бідність або через хворобу, або для прожитку дітей? Ти повинен всіх доглядати і про всіх піклуватися. Бо ті, які дають подаяння, не без розбору дають вдовам, але вносять їх до спільної кружки, іменуючи їх добровільними, щоб ти, знаючи тих, що бідують, вділяв їм від подаяння з ретельністю як добрий домобудівник; бо Бог знає, хто дав, хоч би ти вділяв потребуючим і за відсутності того, хто дав, і цей має нагороду за благочинність, а ти за добросовісне домобудівництво — ублаження. Говори ж їм і про того, хто дав, щоб молилися за нього і за ім’ям. Отже, благодіяти потрібно всім людям, не цікавлячись ні про це, ні про те, хто вони; бо Господь говорить: «Всякому, хто просить у тебе, давай» (Лк. 6: 30), очевидно ж — і тому, що істинно має потребу, хоч би він був друг, хоч би ворог, хоч би родич, хоч би чужий, хоч би безшлюбний, хоч би перебував у шлюбі. Бо у всьому Писанні Господь переконує щодо убогих, кажучи і через Ісаю: «Роздроблюй голодному хліб твій, і убогих бездомних введи в дім твій; якщо ж бачиш нагого, одягни, і єдинокровного твого (зі свого сімені) не зневажай» (Іс. 58: 7). І через Даниїла говорить Він володареві: «Тому, царю, порада моя нехай буде тобі угодна, і гріхи твої милостинями викупи, і неправди твої — щедротами убогим» (Дан. 4: 24). І через Соломона говорить Він: «Милостинями і вірою очищаються гріхи» (Притч. 15: 27). І через Давида знову говорить: «Блаженний той, хто дбає про бідного й убогого, в день лютий визволить його Господь» (Пс. 40: 2); і знову: «Роздав, подав убогим: праведність його перебуває повік» (Пс. 111: 9). І Соломон говорить: «Той, хто милує убогого, у позику дає Богу, за подаянням його відплатиться йому» (Притч. 19: 17); і ще: «Хто затикає вуха свої, щоб не чути того, хто має потребу, і він призове, і не буде того, хто почує його» (Притч. 21: 13).
5. Нехай же буде всяка вдова покірлива, мовчазна, тиха, незлоблива, негнівлива, небагатослівна, негаласлива, небалакуча, не наклепниця, не швидка на мову, недвомовна, не охоча втручатися в чужі справи. Якщо вона побачить або почує щось непотрібне, то нехай тримає себе так, ніби не бачить і не чує, і ні про що інше нехай не піклується вдова, окрім молитви за тих, що подають, і за всю Церкву. Якщо хто питає її про щось, нехай відповідає не легко, за винятком того, що стосується віри, виправдання і уповання на Бога. Хто бажає оголоситися догматами благочестя, тих нехай посилає вона до начальників, а сама нехай відповідає тільки те, що стосується спростування заблудження про многобожжя, показуючи вчення про єдиноначальність Божу; про інше ж нічого нехай не відповідає необачно, щоб, сказавши що-небудь неосвічено, не накликала хули на слово Боже. Бо Господь навчив, що слово Боже подібне до зерна гірчичного (Мф. 13: 31), а зерно це — гостре на смак: хто вживає його невміло, той знайде його гірким. Це означає, що щодо таємничого не потрібно бути зрадником, але обережним; бо Господь переконує нас, кажучи: «Не кидайте перлів ваших перед свиньми, щоб вони не зневажили їх ногами своїми, і, повернувшись, не розтерзали вас» (Мф. 7: 6). Бо коли невірні почують вчення про Христа, особливо про втілення або страждання Його не як належить, навіть без потреби, то швидше посміються над нею, як над неправдомовицею, ніж похвалять її, і стариця буде винна як в необачності, так і в хулінні, і успадкує горе. Горе ж тому, говорить [Писання], через кого «ім’я Моє хулиться серед народів» (Іс. 52: 5).
6. Отже, ми не дозволяємо жінкам навчати в церкві (1 Кор. 14: 34), але тільки молитися і слухати вчителів. Сам Учитель наш і Господь Ісус, пославши нас, дванадцять, навчати народ і племена, ніколи не посилав жінок на проповідь, хоча і не було в них недостатку, бо були з нами Матір Господа і сестри Його, також Марія Магдалина і Марія Яковова, Марфа і Марія, сестри Лазаря, Саломія і деякі інші. Бо якби необхідно було, щоб навчали жінки, то Сам Господь перший повелів би, щоб і вони разом з нами оголошували народ. І якщо глава дружини є чоловік (1 Кор. 11: 3), то несправедливо, щоб над головою начальствувало інше тіло.
Нехай знає вдова, що вона є жертовник Божий, і нехай сидить в домі своєму, і в жодному разі не ходить в доми віруючих, щоб отримати що-небудь: бо жертовник Божий ніколи не ходить, але стоїть на одному місці. Ні діва, говоримо, ні вдова нехай не ходить або не тягається по чужих домах; бо повії, безсоромниці і подібні до них не покоять ніг своїх на одному місці (Притч. 7: 11), тому що вони — не вдови, але сумки, тобто схильні брати, балакучі, лихослівні, пліткарі, зухвалі, безсовісні. Які такі, ті недостойні Того, Який покликав їх. Бо в день Господній вони сходяться не на спільне стояння зібрання, як сходяться ті, що перебувають у бдінні, але або дрімають, або багато говорять, або займаються звідництвом, або просять, або полонять інших і приводять їх до диявола, не попускаючи їм стримуватися (перебувати тверезими) у Господі, але роблячи те, що вони такими ж виходять, якими і увійшли, — абсолютно порожніми, через те, що не слухали тих, що навчають слову Господньому або тих, що читають його. Про таких і пророк Ісая говорить: «Слухом почуєте, і не зрозумієте, і очима дивитиметеся, і не побачите, бо загрубіло серце людей цих і вухами важко чують» (Іс. 6: 9, 10).
7. Так само і у таких вдів вуха серця налаштовані не на те, щоб, сидячи вдома під покрівлями своїми, розмовляти з Господом, але щоб, обходячи доми ради прибутку, через балачки виконувати бажання диявола. Такі вдови не можуть бути порівнюваними з жертовником Христовим. Бо є деякі вдови, які всю діяльність свою вважають в прибутках, а оскільки вони просять безсовісно і приймають з жадністю, то багатьох вже зробили лінивими до подаяння. Належало б їм задовільнятися церковною допомогою у міру необхідності: вони, навпаки, обходячи доми багатих, ставлять їх у скрутне становище, і, збираючи собі багато грошей, віддають їх у позику з великими відсотками, і піклуються про одного мамону. Їхній бог — гаманець; їжі і питтю вони віддають перевагу над всякою чеснотою, кажучи: «Станемо їсти і пити, бо завтра помремо» (1 Кор. 15: 32), і вважають це постійним, а не скороминучим. Така вдова, подвизаючись у здобутті грошей, замість Бога служить мамоні, є рабом користі, але бути благоугодною Богу і послушною служінням Його не може, тому що не в змозі звертатися до Нього постійно, оскільки зосередила розум і волю свою на тому, щоб збирати гроші, оскільки де скарб, там і серце її (Мф. 6: 21); бо вона думає куди б піти, щоб отримати що-небудь, або розголошує, що така-то подруга забула про неї, а вона повинна повідомити їй дещо. А яка думає таке, та належить вже не молитві, але тому, що спадає їй на думку. Тому, якби і захотіла вона коли молитися за кого-небудь, не буде почута, бо приносить моління Господу не від щирого серця, але розсіяною думкою. А яка бажає спрямувати розум до Бога, та, сидячи вдома, роздумує про Господнє, вночі і вдень безперестанними устами приносячи Богу чисту молитву. Як премудра Іудиф, відома цнотливістю, вночі і вдень благала Бога за Ізраїль (Іудиф. 9: 1), так і подібна до неї вдова безперестано возноситиме до Бога прохання за Церкву, і Він почує її, оскільки думка її прив’язана до цього одного, а не прикута ні до жадібності, ні до того, що вимагає багатьох витрат побажанню. Її і око непорочне, і слух чистий, і руки не забруднені, і ноги спокійні, й уста готові не на ненажерливість і не на багатомовність: навпаки, вона говорить належне, а приймає тільки потрібне для підтримки життя. Яка так поважна і незворушна, нехай благоугодна буде Богу, а з тим разом, якщо проситиме щось, то дар передуватиме їй. «Бо що ще говорити тобі, — говорить [Бог], — скажу: ось, Я прийшов» (Іс. 58: 9). А будучи такою, нехай буде вона не сріблолюбною, негордовитою, некористолюбною, нежадібною, не ласолюбна, але стримана, покірлива, незворушна, благоговійна, сором’язлива, нехай сидить в домі своєму, співає псалми, молиться, почитує [Біблію], не спить, постить, завжди розмовляє з Богом в піснеспівах і піснях. А коли береться вона за шерсть, то нехай береться за неї для того, щоб краще іншим допомогти, ніж себе задовільнити в чомусь, пам’ятаючи про вдову, похвалену Господом в Євангелії. Ця, увійшовши в храм, поклала в скарбницю тільки дві лепти, що становить кодрант, але серцевідець Христос, Господь наш і Вчитель, побачивши її, сказав: «Істинно кажу вам, що ця вдова поклала більше за всіх у скарбницю; бо всі клали від надлишку свого, а вона від убогості поклала весь прожиток свій, який мала» (Мк. 12: 43, 44).
8. Отже, вдови повинні бути поважного віку, покірні єпископам і пресвітерам і дияконам, а понад це — дияконисам, благоговійні, совісні, боязливі, несамовладні і понад постанову нічого не охочі робити без волі диякона, а саме: ходити до когось їсти і пити у нього або брати щось від когось. А якщо зробить вона одне що-небудь таке, не отримавши повеління, то нехай каратиметься постом або нехай відлучиться як зухвала. Бо як дізнається вдова, яка та, від якої приймає вона або від якого служіння пропонує вона їжу, — чи не від розкрадання або іншого якогось поганого придбання? Хіба не знає вдова, що вона за кожне з цього віддасть звіт Богу, якщо прийме недостойно Бога? І священики ніколи не приймуть добровільних дарів від такої, наприклад, злодійки або блудниці; бо написано: «Не побажай того, що [належить] ближньому» (Вих. 20: 17); і: «Не принось Господу Богу плати блудниці» (Втор. 23: 18). Від таких, так само як і від відлучених, не належить приймати. Нехай будуть же вдови готові покорятися заповіданому їм від вищих і нехай чинять за постановою єпископа, покоряючись йому, як Богу. Бо хто приймає від такого, знеславленного або відлученого від Церкви, і молиться за нього, який наважився перебувати у злі і не бажає коли-небудь розкаятися, той єднається з ним у молитві і засмучує того, що відкидає неправедних Христа, і схвалює їх прийняттям недостойного подаяння, і разом з ними оскверняється, не попускаючи їм прийти в покаяння, щоб плакати і молитися Богу.
9. А про хрещення (занурення) через жінок нехай буде вам відомо, що тому, хто зважується на нього, належить не мала небезпека: тому не даємо згоди на нього, бо це — небезпечно, навіть беззаконно і нечестиво. Якщо глава дружини — чоловік (1 Кор. 11: 3), і якщо у священство обирається він, то несправедливо чинити всупереч закону творіння і, залишивши начало, звертатися до решти тіла. Бо дружина — тіло чоловіка, від кістки його, і підпорядкована тому, від кого відділена для народження дітей. «Той, — говорить [Писання], — тобою володіти буде» (Бут. 3: 16); бо начало дружини — чоловік, тому що глава.
Якщо в попередньому не дозволили ми жінкам навчати, то як дозволить їм хтось, всупереч природі, священнодіяти? Поставляти при богинях жінок-священиць — заблудження еллінського безбожжя, а не постанова Христова. А ще ж, якби належало хреститися від жінок, то, звичайно, і Господь хрестився б від Матері Своєї, а не від Іоана (Мф. 3: 13), або, посилаючи нас хрестити (Мф. 28: 19), Він разом з нами послав би на те ж діло і жінок. Проте нічого такого Він ніколи не повелівав і не передавав у писаннях, бо знав і чин природи, і благопристойність діла як Творець природи і Законоположник постанови.
10. Але і мирянам не дозволяємо ми звершувати яке-небудь із діл священичих, як-от: жертва або хрещення (занурення), або рукопокладання, або благословення, мале або велике. Бо ніхто не сам собою приймає цієї честі, але той, хто призивається Богом (Євр. 5: 4), тому що достоїнство це дається через покладання рук єпископа, а той, хто отримав його, але захопив його собі сам, зазнає покарання Озії.
11. Не дозволяємо хрестити й іншим клірикам, а саме: читцям або співцям, або привратникам, або служителям, але одним єпископам і пресвітерам, при служінні їм дияконів. А хто насмілиться на це, ті підпадуть покаранню кореян. Не дозволяємо також пресвітерам рукопокладати дияконів або дияконис, або читців, або служителів, або співців, або привратників, але одним єпископам. Такий чин і устрій церковний.
12. А що стосується заздрості або ревнощів, або лихослів’я, або розбрату, або суперечки, то ми сказали вже вам, що це чуже християнину, а найбільше вдовам. Проте диявол як підбурювач спритний і надзвичайно майстерний в нанесенні шкоди, мітить в лжевдовиць, як колись в Каїна. Бо деякі говорять, що вони вдови, але заповідей, достойних вдівства, не дотримуються, як і Каїн не дотримав законів братства. Вони не знають, що не ім’я вдівства введе їх у Царство, але істинна віра і праведні діла, а якщо деяка, здобувши ім’я вдівства, вправляється в заняттях супротивника [диявола], то вдівство її не буде вшановане, і вона, вигнана з Царства Божого, буде передана вічному покаранню. Бо ми чуємо, що деякі вдови ревниві, заздрісні, зводять наклепи, заздрять допомозі інших. Такі не Христові і не вихованки Його вчення; бо коли якась співвдовиця буде одягнена кимось або отримає від когось гроші або їжу, або пиття, або взуття, то вони, побачивши оживлену свою сестру, повинні говорити:
13. «Благословенний Ти, Боже, Який оживив співвдовицю! Благослови, Господи, і прослав того, що послужив їй, і діло його нехай зійде до Тебе в істині, і пом’яни його на благо в день відвідання його; [благослови і прослав] і єпископа мого, який добре послужив Тобі і навчив бути своєчасній милостині співстариці моїй, яка нага. Дай йому славу і дай йому вінець радості в день одкровення відвідання Твого». Так само нехай молиться і вдова, що отримала милість, за того, що послужив їй.
14. Проте благодійниця нехай приховує ім’я своє, як мудра, яка не сурмить перед собою, щоб милостиня її була перед Богом таємною, як говорить Господь: «У тебе ж, коли твориш милостиню, нехай ліва рука твоя не знає, що робить права, щоб милостиня твоя була таємною» (Мф. 6: 3, 4). І вдова нехай молиться за того, хто дав, хто б він не був, бо вона — святий жертовник Божий. І Отець, Який бачить таємне, воздасть благодійнику явно (Мф. 6: 6). Але вдови, які не бажають жити за заповіддю Божою, прагнуть вивідати, хто та, що послужила, і хто та, що прийняла, а дізнавшись це, дорікають тій, що послужила, кажучи: «Невже ти не знала, що я ближче до тебе і більше бідую, ніж вона? Навіщо ж ти віддала перевагу їй замість мене?» А це говорить безрозсудна, яка не думає, що то була не воля людини, але повеління Боже. Бо якщо вона сама свідчить, що вона ближча, ніж та, яка поставлена в більшій потребі і більше нага, ніж вона, то повинна думати, Хто постановив так, і, мовчки і не дорікаючи тій, що послужила, увійшовши до дому свого і впавши на лице своє, стала благати Бога, щоб простив їй гріх. Адже Бог повелів, щоб благодійниця не виставляла благодіяння свого напоказ, а вона дорікнула їй, що не проголосила імені свого, щоб і вона, дізнавшись про це, побігла за отриманням, і не тільки дорікнула, але і прокляла її, забувши Того, Хто сказав: «Хто благословлятиме тебе, благословенний, і хто проклинатиме тебе, проклятий» (Числ. 24: 9). Господь же говорить: «У який дім увійдете, говоріть: мир дому цьому, і якщо буде там син миру, то мир ваш спочине на ньому, а якщо дім не буде достойний, то мир ваш до вас повернеться» (Лк. 10: 5, 6; Мф. 10: 13).
15. Якщо мир знову повертається до тих, що послали його, тому що не знайшов достойних його, то тим більше прокляття повернеться на главу того, хто послав його несправедливо, тому що не заслужив прийняти його той, до кого воно послане. Бо всякий, який докоряє марно, ганьбить самого себе, як говорить Соломон: «Як птахи відлітають і горобці, так клятва суєтна не найде ні на кого» (Притч. 26: 2); і знову говорить він: «Ті, що виносять докір — безумні» (Притч. 10: 18). Як бджола, слабка силами, коли ужалить когось, втрачає жало і стає безплідною, так само і ви: якщо зробите щось несправедливе іншим, то зробите це для самих себе; бо «рів вирив, і викопав його, і впаде до ями, яку зробив» (Пс. 7: 16); і знову: «Той, хто риє яму ближньому своєму, впаде в неї» (Притч. 26: 27). Отже, хто тікає від прокляття, той нехай не проклинає іншого; бо те, чого ненавидиш, щоб тобі було, того і ти іншому не роби. Тому напоумляйте непокірних, вражайте безсоромних, втішайте малодушних, укріплюйте немічних, хваліть тих, що ходять в праведності. Нехай краще благословляють, а не лихословлять, творять мир, а не спричиняють війну. Отже, ні єпископ, ні пресвітер, ні диякон, ні інший хто зі священичого списку нехай не оскверняє язика лихослів’ям, щоб замість благословення не успадкувати прокляття. А єпископ нехай старається і піклується, щоб не промовляв прокляття і мирянин; бо його обов’язок — піклуватися про всіх: про кліриків, про дів, про вдів, про мирян.
16. Тому в помічники собі в житті, у творців правди обирай, єпископе, дияконів, благоугодних Богу, про яких від всього народу дізнаєшся, що вони достойні дияконства і здатні до несення трудів служіння цього. На дияконису також обирай жону віруючу і святу, щоб служила жінкам; бо трапляється іноді, що в деякі доми не можна послати до жінок чоловіка диякона через невірних: тому, для заспокоєння помислу нечестивих, пошли туди жінку дияконису. Дійсно, жінку дияконису ми використовуємо у багатьох випадках. А саме, коли просвічуються [хрестяться] жінки, диякон нехай помазує святим єлеєм тільки їхнє чоло, а після нього нехай помазує їх диякониса; бо немає необхідності, щоб чоловіки дивилися на жінок. І єпископ під час покладання рук нехай помазує тільки голову її, як раніше помазувалися священики і царі, не тому, що нині ті, що охрещуються, рукопокладаються у священики, а тому що від Христа бувають християнами, царським священством і народом святим, Церквою Божою, стовпом і утвердженням нинішнього світла ті, які були колись не народом, а нині стали улюбленими і обраними, яким наречено нове ім’я Його, як свідчить пророк Ісая, кажучи: «І прозвуть народ ім’ям його новим, яким Господь назве його» (Іс. 62: 2). Подібно до того ти, єпископе, помазуй главу охрещуваних, чоловіки вони чи жінки, святим єлеєм, на образ духовного хрещення. Потім або ти, єпископе, або підлеглий тобі пресвітер, промовляючи над ними поіменно священне призивання Отця і Сина, і Святого Духа, занур їх у воді; причому чоловіка нехай приймає диякон, а жінку — диякониса, щоб подання нездоланної печаті звершувалося благопристойно. Після цього єпископ нехай помазує охрещених миром.
17. Подається ж хрещення у смерть Ісуса, а вода означає гріб (Рим. 6: 3), єлей — Духа Святого, печать [хресне знамення] — хрест; миро є утвердження в сповіданні віри; Отець згадується як Винуватець і Низпослатель; Дух співсприймається як Свідок; занурення — співумертвлення; підняття [виринання] — співвоскресіння. Отець є сущий над усім Бог; Христос — Єдинородний Бог, улюблений Син, Господь слави; Дух Святий — Утішитель, Який Христом посилається і Ним навчається, і про Нього проповідує.
18. А охрещуваний (занурюваний) нехай буде чужий всякого нечестя, недіяльний до гріха, друг Бога, ворог диявола, спадкоємець Бога Отця, співспадкоємець Сина Його, який відрікся сатани і бісів, і спокус його, непорочний, чистий, праведний, боголюбивий, син Бога, який молиться, як син, Отцю і говорить ніби від спільного зібрання віруючих так: «Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні. І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є царство і сила, і слава на віки. Амінь» (Мф. 6: 9 — 13; Лк. 11: 2 — 4).
19. І диякони нехай будуть у всьому безпорочними, як і єпископи; але тільки діяльнішими, відповідні до сонму Церкви, щоб могли служити і немічним, як працівники неосоромні. Жінка також нехай намагається піклуватися про жінок. А той та інша нехай виконують обов’язки — сповіщати, відвідувати, прислуговувати, служити, як і у Господі сказав Ісая, кажучи: «Виправдати праведника добре, який служить багатьом» (Іс. 53: 11). Кожен нехай знає власне місце і проходить його усердно, однодумно, однодушно, знаючи про нагороду за служіння. А служити нужденним нехай не соромляться вони. Як Господь наш Ісус Христос «не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою для викуплення багатьох» (Мф. 20: 28), так і вони повинні чинити. Якби потрібно було навіть покласти за брата душу, нехай не сумніваються зробити це, бо Господь і Спаситель наш Ісус Христос не засумнівався покласти душу Свою, як Сам сказав, за друзів Своїх (Ін. 15: 13). Бо якщо Господь неба і землі все перетерпів ради нас, то як засумніваєтеся послужити нужденним ви, які зобов’язані бути наслідувачами Його, Який перетерпів за нас і рабство, і убогість, і побиття, і хрест? Тому і ми повинні служити братам як наслідувачі Христові, бо «хто хоче між вами бути великим, — говорить Він, — нехай буде вам слуга; і хто хоче між вами бути першим, нехай буде вам раб» (Мф. 20: 26, 27). Так і Сам Він «благо служити багатьом» (Іс. 53: 11) виконав на ділі, а не на словах. Бо, узявши рушник, підперезався, потім влив воду в умивальницю, і, коли ми возлежали, підійшовши, умив ноги всім нам і обтер рушником, а роблячи це, показав нам зразок братолюбства, щоб і ми робили те ж один одному (Ін. 13: 4 — 14). Якщо так смирив Себе Господь наш і Учитель, то як посоромитеся робити це немічним і слабким з братів ви, творці істини і предстоятелі благочестя? Отже, служіть з любов’ю, не нарікаючи і не спричиняючи незгод; бо не для людини робите це, але для Бога, і за служіння отримаєте від Нього, в день відвідання вашого, нагороду. Отже, потрібно, щоб ви, диякони, відвідували всіх, які потребують відвідин, а про тих, що бідують, говоріть єпископу своєму; бо ви зобов’язані бути його душею і відчуттям, готовими служити і покорятися йому у всьому, як своєму єпископі і отцю, і вчителю.
20. А рукопокладатися єпископу повеліваємо від трьох або, принаймні, від двох єпископів; поставлятися ж вам одним єпископом не дозволяємо, бо свідчення двох або трьох твердіше і безсумнівне (Мф. 18: 16; Ін. 8: 17). А пресвітеру і диякону, також і іншим клірикам повеліваємо рукопокладатися одним єпископом, до того ж, щоб ні пресвітер, ні диякон не рукопокладали кліриків з мирян, але щоб пресвітер тільки навчав, возносив, хрестив, благословляв народ, а диякон щоб прислуговував єпископу і пресвітерам, тобто обіймав посаду дияконську, але в жодному разі щоб не звершував й іншого.
