«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаПубліцистикаЄвген Гуцало --- Ментальність орди

Знак Хіви

Полковник ф. Лобисевич склав докладний опис Хівинського походу 1873 року, й цей опис за редакцією генерал-ад’ютанта В Троцького (начальника штабу всіх загонів, які діяли проти Хіви) побачив світ 1898 року в друкарні «Высочайше утвержден­ного Товарищества «Общественная польза». Опис походу скла­дено не без причини й нагоди, а саме з гордої нагоди — двад­цятип’ятиріччя підкорення Хівинського ханства.

Росія перед цим двічі намагалася здолати це ханство — в 1717 і 1839 роках, але невдало. Оточене зусібіч безводними пус­телями, які вважаються найстрашнішими в світі, це було «нич­тожное» (Ф. Лобисевич) ханство з 400 000 душ обох статей. І хоч як воно вірило в свою недосяжність, але, нарешті, російські вій­ська з трьох боків підступили до зачарованого ханства, здійснив­ши один із найважчих, відомих в історії, походів, здолавши всі жахи дороги по безводних піщаних пустелях, де не було ніяких доріг, у тропічну жару, яка доходила до 45, пройшовши від Таш­кента 660 — 890 верст, від Кавказу 1000 верст, від Оренбурга 1395 верст і 29 травня 1873 року, в 201 роковини народження Петра Великого, переможні знамена піднято на стінах міражної Хіви.

Яка, звичайно ж, була та є «окраїною» Російської імперії, складовою частиною «русского вопроса и русского дела» (хоча сама про це зроду-віку не здогадувалася), та ще ж була й глибо­кою провінцією.

З падінням Казані й Астрахані, коли Волга стала великою вже російською рікою-матушкою, думки про дороги в багаті східні країни, в Китай та Індію, сушили голову царя Івана IV. А Петро І, рубаючи «вікно в Європу», водночас сушив собі голову й дорогами на схід, шукаючи до них «ключ и врата». Що було задумано? Послати експедицію під командуванням капітан-поручика Бековича-Черкаського. 4000 регулярних військ, 2000 яїцьких і гребенських козаків, сто чоловік драгунів; кіннота мала йти від Астрахані, начеб супроводжуючи караван з товарами, до складу якого ввійшло чимало купців. Дуже мені подобається пасаж із цього опису: «Таков был задуманный Петром Великим грандиозный план утверждения русского влияния в Средней Азии. С первого взгляда может казаться, что план этот преследовал завоевательные цели, стремясь вооруженною силою подчинить Хиву русскому владычеству: иначе к чему было посылать с «посольством» такой значительный отряд? Однако такое заключение было бы едва ли справедливо по отношению к действительным намерениям Петра»,

Бачите, всього лиш утвердження російського впливу, а не якась там завойовницька мета, щоби збройною силою приєднати Хіву до імперії. Для того й такий значний військовий загін — на­чеб супроводжувати караван з товарами. Цей маскарад нагадує сьогоднішній чеченський маскарад, начеб незчисленна російська орда на танках, ракетних установках та військових літаках несе пенсії пенсіонерам, гуманітарну допомогу й економічний розви­ток норовитим горцям. І все-таки, чому говориться про «гранди­озный план утверждения русского влияния в Средней Азии» — і водночас стверджується, що справжні наміри Петра були інші? Себто не завойовницькі. Як же це так: не завойовницькі, а план утвердження російського впливу грандіозний? Річ у тім, що двоє ханів із середньоазіатських ханств були вельми і вельми непопу­лярні в своїх ханствах, ці хани потерпали, що народ відніме в них владу, тому-то й перекинулися васалами до царя, щоб він захис­тив їхню владу від їхнього ж народу — над цим самим народом. Беручи цей зрадницький досвід ханів по відношенню до свого народу за взірець, російський цар сподівався на щось подібне і в інших ханствах, себто — начеб мирне підкорення, але, безумов­но, підкорення, бо ж як без підкорення може здійснитися гран­діозний план і утвердження російського впливу! А всі оті регу­лярні війська, драгуни й козаки, придані до «мирної місії» Бековича-Черкаського — щоб супроводжувати караван з товара­ми та торговий купецький люд. Ось така дипломатія традиційно­го російського ощасливлення «диких» племен, які самі себе, на погляд росіян, чомусь ніяк не здатні ощасливити, а їхнє, росіян, щастя чомусь неодмінно полягає в тому, щоб ощасливити ін­ших, — і в цьому традиційно знаходити своє, росіян, щастя. За­чароване коло незбагненної ментальності, з якого вичаруватися назад не вдалось і не вдається! Але ж неспроста історик С. Соловйов назвав Петра І «великим воспитателем своего народа» та ще й «величайшим трудолюбцем Русской земли». А таки був і вихователем, і трудолюбцем, коли споряджав ось такі «мирю» експедиції на всі мислимі сторони імперії, та й залишився в вихователем свого народу й сьогодні — хіба не вивищується тінь порфироносного трудолюбия на фоні чеченських подій? Отже, Петро сподівався, що хівинський хан, а то й бухарський емір навіть попросять у нього гвардію з російських військ для захисту своєї ханської гідності. А ще ж мало вистачить військ для побу­дови укріплень, для охорони купецького каравану. (Як то колись і тепер інспірована росіянами опозиція — в Угорщині, в Аф­ганістані, в Чечні і т. д. — «просила» й «просить» збройної допомо­ги від Росії для захисту своєї опозиційної гідності!)

Тоді, в 1717 році, не так сталось, як гадалось. У похід на Хіву рушив великий експедиційний корпус, хоча дещо й інший, ніж планувалося. Здолавши бурхливе море, заклали на піщаній тюп-караганській косі фортецю, пойменовану фортецею Св. Петра. Бекович-Черкаський послав до хівинського хана гінців із вісткою про своє посольство з мирними цілями, а сам із двома полками морем відправився до Червоних Вод, де полки й висадилися з мирними цілями будувати ще одну фортецю, бо, як відомо з іс­торії, мирних цілей можна домогтися тільки з допомогою озброєних до зубів полків та насадивши на чужій землі свої форпости.

Але хівинці чомусь не повірили в ці мирні цілі. Відбулася одна сутичка хівинців з козаками, відбувся напад хівинців на російський укріплений табір, і тут Бекович-Черкаський наказав стріляти з гармат, щоб залякати хівинців і змусити їх до перего­ворів, але гарматна стрілянина не привела до переговорів, і тоді почався важкий бій, що тривав дві доби. (Треба думати, з тією самою метою, аби хоч у такий спосіб переконати нерозумних хівинців у мирних цілях російського війська.) Хівинці відступи­ли. Хитрощами вони зуміли виманити росіян з їхнього табору, хитрощами зуміли поділити їхній загін на частини, хитрощами зуміли обеззброїти — частину перебили, частину взяли у полон, а самого Бековича-Черкаського схопили і відтяли голову перед ханським шатром 29 серпня 1717 року. А яка доля фортеці Свя­того Петра і фортеці в Червоних Водах, збудованих «з мирними цілями»? Опинившись у ворожому оточенні, зазнавши нападів, потерпаючи від нестачі води і від хвороб, обидва гарнізони були змушені ретируватись в Астрахань.

Але ж дорога на Схід — в Індію і Китай — не давала спокою великодержавному самолюбству, і перший невдалий похід ніяк не міг стати пересторогою і засторогою, бо не з тим самолюб­ством сталася невдача. Царський улюбленець Волинський писав: «По замыслам Царского Величества не до одной Персии было ему дело. Если бы посчастливилось нам в Персии и продолжил бы Всевышний живот его, конечно бы покусился достигнуть до Индии, и имел в себе намерение и до Китайского государства, что я сподобился от Его Величества сам слышать». А в Індію, як відомо, намагалися проникнути двічі — вперше в 1801 році, й тільки смерть імператора Павла зупинила експедицію, а вдруге в 1881 році, коли генерал Скобелев, узявши Геок-Тепе, вирішив дійти до Герата, все було підготовлено, та експедицію зупинили. А в разі б не зупинили, а в разі б успіху — тоді б і Персія, і Індія стали б, можливо, заштатними російськими провінціями, окраїна­ми, й таки б підтвердилося знамените «Россия — родина слонов».

Про поворот річок у зворотному напрямку додумалися не більшовики, поворот річок — у російській ментальності, від пос­тійного прагнення насильства в будь-яких сферах. Ще Петрові І хотілося води Амудар’ї повернути в Каспій, щоб вони стали час­тиною торговельного шляху неодмінно ж через Росію! — зі Схо­ду на Захід. «Я планов наших люблю громадье», як значно пізні­ше сказав поет-трубадур жовтневого перевороту. І петровські плани не вивітрилися з великодержавної свідомості. Другий похід на Хіву — восени 1839 року. Як завжди, не обійшлося без конф­лікту. Полковник Ф. Лобисевич писав: «Хотя все приготовления к экспедиции должны были производиться без огласки и под ви­дом предполагавшегося ученого исследования приаральских сте­пей, тем не менее известие о них скоро дошло до Хивы». Склад цілої раті ломоносових для «ученого исследования» — це загін у 4250 солдатів при 18 гарматах та 2090 киргизьких візничих і верблюдовожатих. Проти «науковців» виступили не тільки хівинські «шайки», як пише полковник, а й жорстока зима і хвороби, рать ломоносових страждала від цинги, лихоманки, хвороби очей, і керівник походу генерал-ад’ютант Перовський, наступивши, як то вже писав поет-трубадур, «на горло собственной песне», наказав повертатися назад на лінію. За вісім місяців у степу екс­педиційний загін втратив 1054 озброєних наукових світила, до 10000 верблюдів, понад 8000 коней, і це, звісно, був серйозний удар по вітчизняній науці і прищепило декому думки, що до Хіви взагалі неможливо дістатися.

Чи до походів на Хіву в 1717 і в 1839 роках були інші агресії проти цього ханства?! Історія засвідчує, що були, причім обходи­лося без брехні, мовляв, ідемо з мирними цілями, а чи йдемо для наукових досліджень, а задумувалося прямо — з метою наживи й пограбування, бо, власне, всі ці мирні цілі й наукові дослідження на землях вільних (еге ж, «диких») народів завжди означали тіль­ки кривавий розбій. Яїцькі козаки, поселившись на річці Урал, грабували нещадно всіх. Прочувши про багату Хіву, в якій влітку не буває війська, яїцькі козаки на початку XVII ст. числом до тисячі кинулися в похід на казкове ханство. Заскочивши Ургенч, де справді не було війська, вони знищили місто, награбували до тисячі возів усяких скарбів, забрали до тисячі жінок. Уже в до­розі їх наздогнали й оточили хівинські воїни. Відрізані від води в пустелі, козаки захищалися хоробро, вгамовуючи спрагу кров’ю вбитих соратників. Покинувши награбовану здобич, уціліла якась сотня козаків прорвалась до Амудар’ї, де їх і знищено в густих комишах. Через якийсь час яїцькі козаки знову подалися на Хіву по здобич, поруйнували міста, набрали чимало всіляких багатств і жінок, а на зворотному шляху всіх козаків побито хівинцями. Третя спроба — ще невдаліша, зимовий буран та люта холоднеча заскочили козаків у степу, вони заблудились у дорозі, змушені були вбивати і їсти один одного, а частину хівинці захопили в рабство. Розбої — це розбої з будь-якої сторони, і вміти побачи­ти за ними мирні цілі чи видават] ов дослідження — це вже треба пройти певний мілітаристський вишкіл у такому міс­тичному ділі, як «русское дело».

Отже, можна сказати, що зазіханням на Хіву — не одне століття, що похід 1873 року — лише чергова ланка в військовій маніакальній експансії Росії на Схід, «задуманный Петром Вели­ким грандиозный план утверждения русского влияния в Средней Азии», і хоч би як маленька «ничтожная» Хіва боронилась та не давалась, але над нею невідворотно тяжів отой у російському розумінні «Божий промысел», який, скажімо, тяжів і тяжіє, зно­ву ж таки в російському великодержавницькому розумінні, упро­довж століть над Чечнею, і для реалізації маніакальної ідеї всі способи годяться — багаторічне завоювання — різня, депорта­ція, нинішній геноцид.

Чи треба більш-менш докладно розповідати про похід 1873 ро­ку? Про переможний — нарешті! — похід? Можна б і розпо­вісти, але подробиці мало що додадуть до характеристики мен­тальності агресивного війська агресивного народу, й подробиці

Хівинського походу, здавалося б, лише підтвердять екзальтацію монархіста О, Пушкіна: «Все русскому мечу подвластно!» Історія розширення імперії — це густа пролита кров підкорених наро­дів, це уярмлена їхня воля, розтоптана державність, спаплюжені традиції, закута в ланцюги національна гідність. Хіву було окупо­вано. Ханський трон було вивезено в Москву, де він опинився в Грановитій палаті. Наступний день після зайняття Хіви було ЗО травня, роковини народження Петра І, котрий «обращал свой гениальный, пытливый взор к той самой Аму-Дарье, в городе Хиве, столице бывшего Хорезма, сосредоточены были 29 мая 1873 года русские войска, действовавшие против Хивы». Як ба­чимо, історичне коло замкнулося, геній російського царя, який уособлював геній російського народу, та ще ж із допомогою «Бо­жого промысла» реалізувався з фатальною неминучістю (Г. Дер­жавші «О Росс! Шагни, — и вся твоя вселенна»). Для параду й богослужіння вишикувано військо в місті, на майдані, біля хазараспських воріт. Проголошуючи «многая лета», салютаційну пальбу проведено з хівинських гармат хівинським порохом. Істо­ріограф захоплюється бойовим духом російських військ, які, зда­валося, не закінчили похід, а тільки збираються в похід: «…замет­но было оживление между офицерами и солдатами, начались те славные, обычные в этих случаях мечты и предложения о том: «достанется ли, мол, нашей роте участвовать», а каждый, кто имел мнимые причины предполагать, что ему придется остаться на месте, внутренне уже завидовал счастливому товарищу, наде­явшемуся попасть в дело».

Ось у чому, виявляється, щастя держави і щастя її вірного солдата! Російська держава — це російський солдат, і російський солдат — це російська держава. Взаємощасливі такою єдністю, яка так тяжко обертається проти інших народів.

І коли в 1717 році свої агресивні заміри старалися замаскува­ти під купецький караван, і коли в 1839 році ще намагалися вида­ти себе за рать ломоносових, то тепер, у 1873 році, коли «ничтож­ное» ханство переможено і окуповано, справжня мета, нарешті, не приховується: давай контрибуцію. А щоб туркмени і не мрія­ли ухилитися від накладеної на них контрибуції, споряджено спе­ціальний загін, який має «наглядати» за збором контрибуції: 8 рот піхоти, 10 гармат, 8 козачих сотень, ракетна батарея з 8 оди­ниць зброї. Цілком типовий для імперії фіскальний апарат, правда ж?! Але плем’я іомудів чомусь не захотіло платити, повстало проти росіян, підмовивши інших туркменів не платити, ще й зірвалося бігти зі своїх споконвічних земель. Проти таких «возмутителей спокойствия» методи боротьби апробовані, скажімо, на Кавказі, й кавалерія на чолі з полковником Блоком кидається навздогін. Досягнувши поселення Безгумен, за наказом полков­ника каральний загін палить скирти хліба та будівлі, й хвилин за п’ять поселення перетворено на купу попелу. Такої самої долі зазнали поселення Янгі-яб, Бедеркет. Зрештою, козаки наздога­няють утікачів, які ось-ось можуть зникнути в пісках пустелі. Це караван мирних жителів з худобою та з гарбами, навантажени­ми домашнім скарбом. Побачивши козаків, туркмени залиши­ли своє майно і побігли врізнозбіч у піски, а козаки (Г. Державін: «О Росс! — О род великодушный! О твердокаменная грудь!») кинулись на караван. Не щадили нікого, особливо ж чоловіків, які пробували захиститися шаблею чи кинджалом. Ведучи успіш­ний наступ на мирне населення, кавалерія наздоганяла все біль­ші натовпи туркменів, зрештою, досягнули великого озера, й тут відкрилася жахлива картина. Глибоку й швидку протоку було за­валено туркменами — старими й молодими, жінками й дітьми, що кинулися в озеро, аби врятуватися від росіян. У озері та в довколишніх болотах потонуло близько 2 тисяч чоловік. Ось такі, як бачимо, наукові здобутки раті озвірілих ломоносових. Частина іомудів, які встигли переправитися на протилежний берег, від­крили перестрілку, й тоді було розгорнуто батарею і по втікачах випущено дев’ять ракет. (Звичайно, це мізерно мало порівняно з тією кількістю ракет, які випущено в Чечні в 1994— 1995 роках і які ще буде випущено). Очевидно, до наукових здобутків у ре­зультаті ось таких наукових пошуків, які, звичайно ж, пересліду­вали мирні цілі, як же інакше, слід віднести й трофеї: козаки пригнали в загін 789 голів рогатої худоби, 1609 баранів, 305 телят, 18 верблюдів, 3 коней і 12 ішаків. Цинізм і лицемірство московсь­ких завойовників безпрецедентні що в Чечні в наші дні, що в Туркменії в 1873 році: після цієї каральної експедиції вирішено, Що коли на вечір 12 липня не з’явиться депутація від туркменів, то 13 липня прямувати каральним загоном на місто Ільялли. Зре­штою, російська окупаційна влада визначила, що витрати на вій­ськову експедицію проти Хіви дорівнюють 2 200 000 рублів, — таку суму складала запланована контрибуція. Отже, ханство саме повинно було оплатити його ж таки, ханства, завоювання імпе­рією, ось якою буває казуїстика по-московськи. Сплату контри­буції вирішено розкласти на 20 років, з процентами з розрахунку 5 % на рік. А з метою гарантії одержання контрибуції і з метою виконання Хівою умов мирної угоди — аби уникнути непоро­зумінь в майбутньому — ухвалено приєднати Хіву до імперії на вічні часи. І все це ще — з метою забезпечення «наших» кор­донів.

Ось так — на вічні часи.

Ось так — з метою забезпечення і нинішніх кордонів СНД. І нинішньої Федерації.

А в мирній угоді говорилося, що ханський уряд і хівинський народ самі винуваті в тому, що Росія змушена воювати проти Хіви. Точнісінько так само, як сьогоднішня Москва звинувачує Чечню, що Москва змушена воювати проти Чечні. Зворушливо послідовна імперіалістична логіка, коли логіка ставиться з ніг на голову.

Полковник Ф. Лобисевич не був би полковником-оракулом зрідні російським історикам-оракулам, філософам-оракулам, письменникам-оракулам, якби так само, як і вони, не святкував оптимістичну футурологію: «Хивинский поход 1873 года — это эра возрождения Средней Азии к новой политической и торго­вой жизни. Прямым последствием этого похода, независимо-общего панического страха во всей Азии, явилась возможность постройки Закаспийской железной дороги… в 1886 году по Оренбургскому транзитному пути было вывезено одного только хлопку 831 ООО пуд., в 1896 году его вывезено… уже 300 ООО пуд. (в 1896 г. перевезено… до 18 миллионов пудов груза), так что, в настоящее время, уже целая треть потребности Российской им­перии в хлопке покрывается отечественным хлопком».

Ось, бачте, вчора ще тільки підкорили, а вже сьогодні — «отечественный хлопок». І цей «отечественный хлопок» з загар­баних і колонізованих земель ішов аж до останнього часу, аж поки урвалося — й раптом «отечественный хлопок» перестав бути «отечественным», а став узбецьким, киргизьким, туркмен­ським.

Хіба ж не заплачеш крокодилячими сльозами за «оборван­ными экономическими связями»! Які ще закладалися генієм Пет­ра Великого! Хіба могло таке приснитися в найстрашнішому сні?

Бо в рожевих снах марилося зовсім інше, як пище полковник ф. Лобисевич: «…возбуждено ходатайство о соединении Закас­пийской железной дороги веткою с Кукинским постом, погра­ничным нашим пунктом к Афганистану и Герату, который и есть тот «ключ», который искал Великий Петр, и, может быть, недале­ко то время, когда мы тем ключом отворим настежь заветные «врата»…»

Ось як — і не інакше. Так що недавня, майже десятирічна війна в Афганістані — це реалізація генія Петра І по-радянськи. Й ніяка це не випадковість чи безмозглість, які вже можна при­писувати Брежнєву чи його оточенню. Як розбудовувалась ім­перія — так повинна була розбудовуватись і далі. (Г. Державін: «О Росс! Шагни — и вся твоя вселенна».) Якби не Горбачов, який задумав «перестройку» і накивав п’ятами з Афганістану. Але «ми» не дозволимо розвалити Федерацію, «ми» не відпустимо Чечню на волю, «нам» потрібна Чечня — без чеченців. Ото вже не по­фортунило Кремлю з народом — так не пофортунило, ну просто народ — розбійник, ніяк не хоче зрозуміти свого щастя жити в московському рабстві. Ти його ріж із століття в століття, засилай весь цей народ на каторгу, вибивай його бомбами й ракетами, а він ніяк не хоче тримати голову в ярмі, то навіщо такі чеченці здалися в Чечні?!

А щодо безкорисливості… мовляв, пенсію веземо пенсіоне­рам — отакий собі соцзабез на танках та бетеерах. Мовляв, уже тепер думаємо та дбаємо про відновлення господарства, про еко­номічний розвиток — із бойових авіалайнерів економісти кида­ють на мирне населення голчасті бомби. Дуже безкорисливі й великодушні, правда ж, зовсім не думається про величезні запаси чеченської нафти, еге ж? Змінилася природа? Ота природа, коли тільки вчора підкорили Середню Азію, а вже сьогодні узбецький та туркменський бавовник став «отечественным хлопком»? Про цю природу недвозначно висловлювався знаменитий генерал М. Скобелев, який, до речі, теж брав участь у поході на Хіву в складі раті ломоносових.

Висловлювався так. «При Петре мы были настолько бедны, что после Нарвы колокола переливали на ружья. И ничего. После Полтавского боя все изменилось… Если бы нам пришлось пере­нести войну на неприятельскую территорию, то враг должен за честь считать, ежели я ему заплачу кредитным рублем. Даже кредитные билеты я отдал бы с сокрушенным сердцем. Непри­ятель должен кормить нас даром. И без того наш народ нищий по сравнению с соседями, а я еще буду платить врагу деньги, заработанные горем, бедой и тяжким трудом рязанского мужи­ка. Я такой сентиментальности не понимаю».

Отже, несентиментальний Скобелев не зрозумів би надмір­но сентиментального Грачова, який затявся допомогти чечен­ському народові. Якісь наче не одного кореня філантропії в обох, у одного без камуфляжу, а в другого з безцеремонним камуфля­жем, і суть у них єдина, бо й природа єдина. А скобелєвський посил на бідного рязанського мужика?!! («А я еще буду платить врагу деньги, заработанные горем, бедой и тяжким трудом ря­занского мужика…»)

Не багатим цей рязанський мужик подався й сьогодні на кровопролиття в Чечню, де процвітає зоологічна жорстокість і мародерство. Власне, чи в цьому щось дивне?! Відомо, що гене­рал Скобелев прославився війною проти турків на Балканах, російські війська могли окупувати Константинополь (мрія сло­в’янофілів, і не тільки слов’янофілів, перенести столицю Росій­ської імперії з Москви і Санкт-Петербурга у Царгород-Стамбул-Константинополь), але, згідно з умовами мирної угоди, ця ви­мріяна окупація не відбулася. А так хотілося, щоб російський хрест засяяв на колишньому храмі, який тоді був мечеттю Святої Софії! Генерал Скобелев плакав. Російські солдати — це були ті самі рязанські мужики, чи калузькі, чи вологодські — не могли повірити, що, стоячи біля воріт турецької столиці, вони не ввій­дуть у ці ворота, що жертви і героїзм виявилися марні, що вони не скористаються плодами своїх ратних подвигів, що кабінетна дипломатія десь в Берліні чи в Лондоні так болісно вдарила по їхній гордості. Здається, що такого ніколи не було в історії ба­талій — підійти до ворожої столиці й не ввійти в столицю! Тут і генерал Скобелев заплаче!

Слов’янофіл М. Данилевський (1822—1885), публіцист і со­ціолог, у 1871 році випустив книгу «Россия и Европа», цю книгу дехто називав «катехізисом слов’янофільства». Тут знаходимо такі глобальні думки: «…в нравственном отношении обладание Константинополем, центром православия, средоточением вели­ких исторических воспоминаний, дало бы России громадное вли­яние на все страны Востока. Она вступила бы в свое историческое наследие и явилась бы восстановительницею Восточной Римской империи, подобно тому, как некогда монархия франков восста­новила империю Западную, и таким же образом начала бы но­вую, Славянскую эру Всемирной истории… Огромное нравствен­ное влияние — вот те прямые положительные выгоды, которые доставило бы России обладание Константинополем, тогда как для всех прочих государств обладание им было бы им гибелью, как для Греции, или доставило бы чисто отрицательную выгоду, со­стоящую в возможности постоянно вредить России, сопряжен­ную притом с мрачным вредом для самих себя… Притягательная сила Константинополя! Цель стремлений русского народа с са­мой зари его государственности, идеал просвещения, славы, рос­коши и величия для наших предков, центр православия, яблоко раздора между нами и Европой, какое историческое значение имел бы для нас Константинополь, вырванный из рук турок воп­реки всей Европе! Каким дух занимающим восторгом наполнило бы наши сердца сияние нами воздвигнутого креста на куполе Святой Софии! Прибавьте к этому перечисленные… несравнен­ные преимущества Константинополя, его мировое, торговое значе­ние, восхитительное местоположение, все очарования его. При всем этом дозволено, конечно, опасаться, чтобы Константино­поль, сделавшись столицею России, не привлек к себе в слишком значительной степени нравственных, умственных и материаль­ных сил России и тем не нарушил в ней жизненного равнове­сия… освобожденный Константинополь, преображенный в на­стоящий Царьград, должен быть сам по себе чем-то больше, нежели столицею Русского царства. Одним словом, Царьград должен быть столицею не России, а всего Всеславянского сою­за … Царство Константина, Феодосия и Юстиниана может ожить только в форме славяно-греческой федерации, и только таким образом может и Греция принять участие в его славе и величии… Положение славян лицом к лицу с враждебным им Западом есть та причина, которая заставляет желать для них весьма тесной федеративной связи под политическим водительством и гегемо­нией России, на что Россия имеет законнейшие права…» Всього не перекажеш — тодішній СНД, тобто Російська імперія, у мілі­таристських візіях бачилась у зрості, а не в застиглості, тим біль­ше — не в розпаді. Генерал Скобелев поділяв погляди слов’я­нофілів, був заклятим шовіністом, отож його сльози біля воріт

Константинополя — цілком природні й зрозумілі: це були щирі сльози самої імперії.

Ото де було б Ульянову-Леніну будувати концтабори, ото де було б Джугашвілі-Сталіну урізноманітнювати механізми депор­тації народів і влаштовувати тотальні голодомори, ото де було б Микиті Хрущову, зодягненому в українську вишиванку, сіяти ку­курудзу і, скажімо, закладати чергову комсомольську будову на горі Олімп, ото де було б Горбачову починати «перестройку», ото де б показали себе ще й не такі витязі Бєловєзької пущі! Ото де було б лунати пісні «Широка страна моя родная, много в ней лесов, полей и рек, я другой такой страны не знаю, где так воль­но дышит человек!» I слова гімну «Сплотила навеки великая Русь…» Еге ж, було чого заплакати генералу Скобелеву, великому російському патріотові, який знав душу російського солдата і якого любили російські солдати, відчуваючи в ньому свою душу.

Не сумніваюся, сьогодні цікаво почути й таке. Цей Все­слов’янський союз («единый и неделимый», «союз нерушимый») у візіях М. Данилевського і, звичайно, з проекцією на нинішній день, мав складатися з Російської імперії з приєднанням до неї всієї Галичини й Угорської Русі, з приєднанням королівства Чехо-Мораво-Словацького, до якого б увійшла Північно-Західна Угор­щина; з приєднанням королівства Сербо-Хорвато-Словенського, яке складається з князівства Сербського, Чорногорії, Боснії, Гер­цеговини, Старої Сербії, Північної Албанії, Сербського воєводства і Баната, Хорватії, Славонії, Далмації, Воєнної Границі, герцог­ства Крайни, Герца, Градиски, Істрії, Трієстської округи, двох третіх Каринтії і однієї п’ятої Штірії по Драві; з приєднанням королівства Болгарського з Болгарією, більшою частиною Румилії та Македонії; з приєднанням королівства Румунського з Волощи­ною, Молдавією, частиною Буковини, половиною Трансільванії, приблизно по річку Марош, і з населеною переважно молдавана­ми західною частиною Бессарабії, взамін якої Росія повинна б одержати частину Південної Бессарабії з Дунайською дельтою, що відійшли від неї, й півострів Добруджу; з приєднанням королів­ства Еллінського, з долученням до нинішнього його складу Фессалії, Епіру, південно-західної частини Македонії, всіх островів Архіпелагу, Родосу, Криту, Кіпру і малоазійського узбережжя Егейського моря; з приєднанням королівства Мадярського, тобто Угорщини й Трансільванії; з приєднанням Царгородської округи з прилеглими частинами Румунії і Малої Азії, які оточують Босфор, Мармурове море й Дарданелли, з півостровом Галіполі і остро­вом Генедосом…

Оце масштаби, оце євразійський простір — аж дух захоп­лює! Ото скільки б ще могло приєднатись — якби так сталось, як гадалось! — усіляких політичних зубрів, які були зібралися в Бєловєзькій пущі, артистично обернувши Радянський Союз на СНД. А в якому невгадуваному сьогодні складі існувала б Росій­ська Федерація з її федеративною цілісністю та брежнєвсько-сусловським конституційним простором, порушувати які, відома річ, зась усім, ото б де ще на цьому євразійському просторі схо­дила кров’ю друга чи й третя Чечня — на Родосі? на Криті? на Кіпрі? на малоазійському узбережжі Егейського моря?

А в результаті Другої світової війни, після перемоги над ін­шими прихильниками своєї ідеї євразійського простору, над ні­мецькими фашистами, так званий соціалістичний табір уже мав реальні обриси цієї грандіозної російської візи, щоправда, з цен­тром у Москві, а не в Стамбулі-Константинополі, зате з без­умовним і незаперечним «гегемоническим преобладанием» в ньо­му таки Росії, як і марилося М. Данилевському.

А вчення марксизму-ленінізму, як і комунізм, який мав пере­могти в усьому світі, виводило месіянський народ і месіянську Росію на всепланетарні терени. Як співається в «Інтернаціоналі»: «Мы наш, мы новый мир построим». Як у цьому випадку, як і в інших випадках — таки «наш». Ясна річ, з «гегемоническим пре­обладанием» Росії, бо такий «Божий промысел». І тут усезрячий «Божий промысел» гармонійно поєднувався як з ученням марк­сизму-ленінізму, так і з месіянською — якогось буквально «за­предельного» наповнення — роллю російського народу у світовій історії, бо цю роль поміж інших народів він просто приречений зіграти.

Отож не може не зіграти?! Отож таки неминуче знову поста­рається зіграти, бо така його доля, й це неминуче позначиться на долі інших народів?

А як саме позначалося і позначається, — ми добре знаємо з історії вчорашньої і нинішньої.

От не давала й не дає мені спокою ота пісня давня російська, монолог Баньки Каїна-розбійника, бродяги й хайла, котрий, сидя­чи в тюрмі, страждає:

Мне сахарная — сладкая ества, братцы, на ум нейдет.

Мне Московское сильное царство, братцы, с ума нейдет.

Бо оте «Московское сильное царство» — і його розбійницьких кривавих рук справа, і його, хайла, предмет душевних турбот.

А мені от, наче тому хайлу, теж не йде з голови бодай отака нав’язлива ідея: а як би велося отому королівству Еллінському в складі «единой и неделимой»? Як би, скажімо, отой самий не та­кий уже й фольклорний хайло (за прототипа — реальний Ванька Каїн) потерпав таки за вічну приналежність королівства Еллін­ського до матушки Росії? Це б яку тоді генеалогію, яке історич­не древо нафантазували собі хайли в коронах і хайли в еполетах, а ще ж і хайли з науковими академічними званнями, а ще ж і хайли в поезії! А ще б і камаринський мужик дав десь із Рязані тягу на Олімп, сподіваючись там на безплатну сивуху та на кисільні береги Егейського моря. Й гора Афон — ото вже «ис­конная земля!» — поближчала б. А Гріб Господній? Е-е, таки бачився, бачився свій хрестовий похід, зі своєю відвічно «сермяжною» мотивацією (Г. Державін: «О Росс! Шагни — и вся твоя вселенна!») Думаю, дали б собі раду і з грецькою міфологією, і Геродота б приватизували та русифікували, а от щодо філосо­фів… Це ж бо яке сузір’я — Фалес, Солон, Хілон, Евклід, Платон, Арістотель, Стратон, Діоген, Зенон, Піфагор, Емпедокл, Геракліт, Демокріт, Протагор, Епікур, Платон… Невичерпне море грецької філософії!.. Та можна не сумніватися, що таки зуміли б загнати в свою генезу. (Отоді, очевидно, академік Д. Лихачов міг би ще з більшою гордістю заявити: «Тысячелетние культурные тради­ции ко многому обязывают».) І в який би спосіб «освоїли» всю грецьку філософію? (Академік Д. Лихачов: «Одно освоение Си­бири чего стоит!») Та, безсумнівно, у випробуваний традиційний спосіб, диктований характером державності. Як то в О. Грибоедова: «Фельдфебеля в Вольтеры дам». М. Данилевський: «Каким дух занимающим восторгом наполнило бы наши сердца сияние нами воздвигнутого креста на куполе святой Софии!»

А тепер згадаймо, як у Москві в тридцятих роках висадже­но Храм Христа-Спасителя. І скільки знищено храмів у Києві, в Україні. Можна не сумніватися, що серця в більшовиків при тих акціях були наповнені «дух захватывающим восторгом». Як можна й не сумніватися в тому, що при іншому ході історії отой хрест з купола Святої Софії в Константинополі було б не тільки скинуто, а й сам храм висаджено в повітря. Річ у тому, що оце варварське з «Інтернаціоналу» — «весь мир насилья мы разрушим до основанья» — це не тільки з комуністичних засад, а й з природи російської ментальності, тут вони гар­монійно поєдналися, поклавши за принципи — неодмінно руй­нувати, пообіцявши на пізніше «перестройку», та насправді процес завжди зводився до руйнування, бо ж і «перестрой­ка» — це теж руйнування.

Ех, а могли ж ми, таки могли б побувати екскурсією у Парфеноні, перетвореному, скажімо, на музей Леніна, й побачити там монументальну скульптуру вождя світового пролетаріату.

Ех, могли ж ми б так само побувати на Олімпі — й навряд чи побачили б там богів грецького пантеону, бо ж — атеїзм, але під­небесну постать батька всіх народів — цілком, цілком.

Я вже не кажу про те, що енергія сербського шовінізму й енергія боснійського націоналізму спричинялися б до детонації інтернаціоналізму таки на «окраїні» Росії, таки в СНД, і цей кон­флікт був би для нас — свій, він порушував би якусь там фантас­тичну федеральну цілісність чи ще фантастичніший простір кон­ституційний.

Таки не пощастило з задумуваним євразійським простором. Власне, з надпростором, без якого одна шоста — якась наче й не справжня одна шоста. Чи тому, що «Божий промысел» підвів? А чи тому, що взагалі не було такого «Божьего промысла»? Спро­буй пофілософствуй, коли ментальністю тебе обділено, та й «рус­ское дело» видається дуже підозрілим, та й «как нам обустроить Россию» — маєш зовсім інше поняття.

Піддана геноциду Чечня — це і є наочна «науково-практична» конференція: «Как нам обустроить Россию»? Більше століття тому генерал Скобелев був відвертий: «Раз начав войну, нечего толковать о гуманности. Война и гуманность не имеют ничего общего между собою. Или я задушу тебя, или ты — меня. Лично иной бы пожалуй и поддался великодушному порыву и подста­вил свое горло — души! Но за армией стоит народ, и вождь не имеет права миловать врага, если он еще опасен. Штатские тео­рии тут неуместны. Я пропущу момент уничтожить врага — он меня уничтожит. Нерешительные люди не должны надевать на себя военного мундира. В сущности, нет ничего вреднее, и даже более — никто не может быть так жесток, как вредны и жестоки по результатам своих действий сентиментальные люди. Человек, ненавидящий войну, — должен добить врага, чтобы вслед за од­ной войной тотчас не начиналась другая».

Ось такий генерал Скобелев (не фельдфебель, ні) у ролі російського Вольтера. Й чомусь незмінно оці російські Вольтери — в еполетах. Звісно, і камер-юнкери в еполетах.

Так і здається, що цю промову «вольтер’янець» Скобелев ви­голошує і сьогодні — під грім канонади і завивання бомб «точеч­ных ударов» — у Чечні.

Коли правозахисник Сергій Ковальов у Кремлі зустрівся з президентом Єльциним і говорив з ним про необхідність віднов­лення миру у Чечні, то почув від нього, що це — «преждевременно». Про цю «преждевременность» миру почули й ми, почув світ. Вій­на там точиться й досі, отже, до яких це пір мир у Чечні з точки зору президента здаватиметься «преждевременным»? Які ріки крові ще треба пролити?

Тоді ж таки «вольтер’янець» Скобелев говорив: «Никогда не настанет время, в которое мы будем в состоянии обойтись без войны».

Генерал-оракул не помилився, на жаль.

Фігурально висловлюючись, Росія мічена знаком Хіви. «Бог шельму метит». Цей знак можна назвати й знаком Чечні. Знаком Константинополя. Знаком Криму. Знаком України. Хоч як назви, а суть зостається споконвічно незмінною.

Ото, як бачите, на всю велетенську Росію знайшовся лише один сентиментальний правозахисник Сергій Ковальов, який, звичайно, тільки шкодить, заважаючи «обустроить Россию»…

1995

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Допомога ЗСУ

Сторінки

Останні відгуки

Канали RSS


Українська Церковна Архітектура














Нагору