«Наша Парафія»

І. Шаміль переслідував російські війська, які поверталися в Аргун, і це переслідування супроводжувалося таким кривавим боєм, якого, мабуть, у Великій Чечні й не пам’ятали; Сам Шаміль стріляв із рушниці й кидався на шаблі попереду мюридів. Драгу­ни 44-го драгунського Нижньогородського його імператорського Височества Государя Наслідника Цесаревича полку в цей день не брали участі в ділі, але їхній присутності загін зобов’язаний був тим, що Шаміль не ризикнув спустити з Чорних гір свою арти­лерію і підвести її на картечний постріл. Простоявши два дні на Аргуні, Варятинськии замислив новий похід на Мезинські хуто­ри, які заважали вільному зв’язку між Аргуном і Джалхою. Але місцевість» де вони лежали, являла такий лабіринт усіляких хащів що доступитись до них без величезних втрат здавалося не­можливим. Єдина дорога лежала через вузький ручай Миззажо, який протікав у навислих берегах, і, щоб через нього перейти, слід було заплатити за це сотнями, людських життів. Барон Меллер. котрий :цього дня командував колоною, зупинився в роздумах.

Раптом проти російського лівого флангу появилася чеченська ка­валерія; значка при ній не було, — це були місцеві жителі, і Меллер зметикував умить, що коли б цю кавалерію відрізати від лісу чи взагалі поставити її в небезпечне становище, то хуторяни кинуться їй на виручку. Розрахунок був точний. Щойно третій дивізіон драгунів і дві лінійні сотні, під командуванням Еттінгера, щодуху помчали напереріз чеченській кінноті, як зусібіч збіглися на допомогу до неї й хуторяни. Рушниці, які стерегли міст, зник­ли. Скориставшись цим, піхота російська швидко переправилась через ручай, і знамениті Мезинські хутори припинили своє існу­вання…

…Через кілька днів, 18 січня, пустилися в третій набіг, цього разу вже в протилежний бік, у верхів’я Гойти, щоб убезпечити російський тил від населення Малої Чечні, яке гніздилося там…

…один з чеченців, на ім’я Мурдалі, був захоплений козаками в той час, коли виводив із аула свою стару матір. Козаки поруба­ли стару, а сам Мурдалі з трьома чеченцями встиг заховатися в мечеті…

…і справді, як тільки російські війська опинилися в непролаз­них хащах, — зусібіч хлинули на них густі натовпи ворогів. Вони охопили колону залізним ланцем, і бій, який точився три з поло­виною години, став ущухати лише тоді, коли війська вийшли на­решті до Маіортуна… Вбитих було так багато, що ними перепов­нилися всі повозки, навіть вільні артилерійські лафети, і більше класти було ніде… …від Шалінської галявини з 1 лютого перейшли до вирубки лісу обабіч Аргуна, а потім по Джалці… …вирубали, нарешті, ліси й на Джалці…

Розказане — лише мізерна дещиця з подій року 1852-го, коли Чечню підкорювали не тільки вогнем і мечем, ай… сокирою. Со­кира, як бачимо, рухала Росію Петра І до цивілізації, коли мо­нарх рубав вікно в Європу, й сокира не тільки схиляла до фі­лософських розмислів героя Ф. Достоєвського славнозвісного Раскольникова, який сокирою зарубав стару жінку, не тільки правила за найпереконливіший інструмент у революційній пра­восвідомості (знамените «к топору зовите Русь»), а й закладала колись на Кавказі основи нинішньої Російської Федерації. Пам’я­таєте «Рубку леса» у Л. Толстого? Вирубали ліс, щоб позбавити гірські народи їхнього природного середовища, аби позбавити їх можливості захищатися від тих, хто зі зброєю вторгся на їхні вільні землі закладати основи нинішнього так званого федера­тивного простору.

А війну ж бо в Чечні генерал Єрмолов розпочав у 1818 році, заклавши в низинах річки Сунжі фортецю Грозную, яку вже в 1995 році генерал Грачов на чолі російського війська штурмував, укривши себе і своє військо вічною ганьбою і вічним прокляттям.

Важко й уявити всю ту «рубку леса», починаючи з 1818 року, й тільки в Чечні. А по всьому Кавказу! Скільки було спалено мирних і немирних аулів, скільки знищено людських життів — і це, звичайно, «во славу русского оружия», «во имя величия России». І яке оте «величие» — бачимо й сьогодні, бо завжди воно було однаковісіньке.

Аж у 1859 році Чечню підкорено. Переслідуваний Шаміль тікає у свою нову резиденцію — Веден. Росіяни 17 березня при­ступили до бомбардування укріпленого району й 1-го квітня взя­ли штурмом. Шаміль, гнаний переслідувачами, тікає в долину Ан­дійського Койсу, опиняється разом із 400 фанатичними своїми прихильниками в Гунібі. 25 серпня Гуніб уже в руках росіян, і сам Шаміль з рештками воїнів здався князю Барятинському.

Про деякі інші народи російськими історіографами складено байки, що вони «добровільно» ввійшли до складу Росії, але про «добру волю» Чечні такої байки не складено — та й ніколи не буде складено: Чечня боролася, бореться й боротиметься за свою волю й незалежність.

II. Черкеси завжди відзначалися непереборним потягом до волі й незалежності, вони витримували найсуворіші природні умови в горах у спекотне літо чи в лютий мороз, вони добре во­лоділи зброєю, і, часто вбого зодягнені, вони були таки хвацько озброєні; полишаючи свою сім’ю-родину, пускалися в набіг, як на свято, бо їх кликав невпокорений дух наїзництва, і в найріз­номанітніших бойових звитягах вони виражали як свій націо­нальний характер, так і утверджували розумові здібності. Збері­галися традиції родової помсти, ніхто не боявся смерті, загиблий на полі бою вважався за святого, шанувалися могили предків, про відважних героїв складалися легенди й передавалися від по­коління до покоління. Уся земля — у віковічних могилах, увінча­них столітніми ясенами, дубами чи кленами. Войовничі аули, войовнича земля, войовничий народ, у якого в буйній крові — оголошувати священну війну газават своїм ворогам.

О. Пушкін: «Смирись, Кавказ: идет Ермолов!»

В. Потто в книзі «Кавказская война в очерках, эпизодах, ле­гендах и биографиях», С.-Петербург, 1886, том 2-й, зокрема так пише про «ермоловское время»: «Русское казачество, приведен­ное историческим предопределением на берега Кубани, встрети­ло здесь в черкесах необыкновенных противников, и границы двух земель скоро стали ареною, которая вся от края до края залилась кровью, усеялась костями».

Отож, як укотре бачимо, з тією самою сомнамбулічною за­цикленістю говориться про «историческое предопределение», про так званий «Божий промысел», на які не так покладається відповідальність за кривавий розбій, як робиться спроба, напус­тивши містичного туману, пояснити те, що навряд чи можна в такий спосіб пояснити, як водночас робиться спроба не поясню­вати це, виходячи з природи ментальності, з національної вда­чі, з особливостей психічного складу російського етносу. І чомусь (а це в російських істориків та філософів постійно) такого штибу «историческое предопределение» та «Божий промысел» незапе­речно визнаються за російським народом — і чомусь начисто віднімаються в інших народів, які начебто й не під Богом ходять, а коли й ходять — то під бусурманським ідолом, а яке бусур­манський ідол може своїм поганам вділити «историческое предо­пределение», тут і мови ніякої бути не може, не те що принагід­них порівнянь…

А Кабарда? Здавалося б, уже давно підлягла Росії, та однако­во хмільний дух вольності не згасав, бунтували й чинили опір, тому-то й Кабарду час від часу слід було вкоськувати силою зброї — ходили походами Медем, Якобі, Потьомкін, Глазенап, Булгаков: уярмлення за уярмленням, пораблення за порабленням, і, звичайно ж, у цій кривавій вакханалії — «историческое предопределение» і «Божий промысел», з якими марно намага­лися боротися невірні бусурмани. (В. Потто говорить, що інгуші, осетини, чеченці відправляли своїх дітей у Кабарду вчитися ма­нер та етикету, що благородний тип кабардинця відзначався ви­шуканістю манер, мистецтвом носити зброю, своєрідним умін­ням триматися на людях, його військові здібності були просто блискучі, а хоробрість переходила будь-які межі, і поміж найзнатніших молодих людей, що вдавались до грабунків та розбоїв, найбільше привертав увагу той, хто найбільше завдавав шкоди росіянам, оселеним на так званій Кавказькій лінії). Отже, зітк­нувся світ мусульманський зі світом християнським — і саме з тим його різновидом «калужского теста», «жидкостью растека­ющейся», підтриманою регулярними військами та забезпеченою ідеєю «русского дела», «русского вопроса», себто ідеєю месіанс­тва, боговибраності народу (а по суті стихійного народного фа­шизму, що потребує етноциду в будь-які, здавалося б, взаємовиключні епохи, але вони не взаємозиключні, бо ж насправді складають одну епоху), — і спробуй тут поборотися, вільний ка­бардинцю, з очумілим зайдою, який прийшов на твою землю і вбарложився у твою історію, прагнучи саме тут знайти свою «землю-матір» і свою «історію-матір», бо, бачте, на своїй землі він чомусь почувається скривдженим історією та обійденим до­лею!.. А чи не такий був «Божий промисел» та «историческое предопределение»?! Які прирекли тебе на твою землю й на твою історію…

За набіги, за опір колонізації, за боротьбу з «Божьим про­мыслом» у російському розумінні на кабардинців чекала страшна кара від імені — слід, очевидно, так думати — «исторического предопределения». Скажімо, як було знищено Трамів аул? Вночі війська оточили аул і наказали жителям вибиратися, потім аул запалено з чотирьох боків, майно пограбовано, табуни, стада й отари взято на потреби жителів Кавказької лінії. Єрмолов писав до кабардинців: «Трамов аул — это гнездо разбоев и вечной чумы. На этот раз ограничиваюсь этим; на будущее же время не дам никакой пощады уличенным разбойникам: деревни их будут истреблены, имущество взято, жены и дети вырезаны».

Чи сама собою не напрошується аналогія з сьогоднішньою Чечнею? Коли весь народ, який вперто бореться за свою неза­лежність, чомусь Кремлем уперто називається бандформуваннями (як бачимо, колись Єрмолов назвав їх «уличными разбойни­ками», що, власне, одне й те саме, трішки змінилася камуфляжна лексика, а за мундиром камуфляжної лексики, як писав одописець Державін: «О Росс! — О род великодушный! О твердока­менная грудь!» І ми таки справді навіч бачимо і цю «твердока­менную грудь», і яка саме велика душа в тих грудях — і колись бачили, й тепер бачимо в Чечні).

Фатальними для Кабарди були 1821 — 1822 роки (раніше не зовсім доходили руки, вкрай обтяжені боротьбою з Чечнею і Да­гестаном). Єрмолов, який теж мислив окраїнами та лініями, як і всі російські патріоти, переносить лінію з Малки й Терека на саму кабардинську землю, будуючи тут укріплення та фортеці-(Як бачимо, носили й переносили лінії-кордони, та все далі від білокам’яної, а тепер переносити лінії-кордони назад ближче до білокам’яної «конституційний простір» не дозволяє, — чи не дивний цей «конституційний простір»? та ще «територіаль­на цілісність Федерації» не дозволяє, — чи ж не дивної сатанин­ської природи ця «територіальна цілісність Федерації» ? сатанин­ської природи «цілісністю», а вже коли таджики Афганістану й таджики Таджикистану, колись розмежовані Росією, тепер праг­нуть національного возз’єднання, і, здавалося б, у зв’язку з цією насущною історичною необхідністю треба б нести «лінію» назад, то Росія починає там, на річці П’яндж, захищати кордони СНД, тобто, вважайте, й кордони України в складі СНД, хоч чомусь Україна там свої кордони в складі СНД захищати не хоче: Росія («О твердокаменная грудь!») стоїть за всіх, хоч оці всі й не просять.

Прагнучи повного приборкання, Єрмолов уводить до Кабар­ди війська, які повинні пересуватися з місця на місце, чинячи постійні напади на горців і тримаючи їх у постійному страху. Ось за непокірний норов генерал Сталь вирішив покарати абазинські аули на Кумі, для початку приречено найнаселеніші сусідні аули: Махуків, Хохандуків, Бибердів. Підім’явши передові пости ка­бардинців, російське військо ввірвалося в аули. В. Потто: «Все, что захвачено вне домов, было порублено, все, что успело бежать и скрыться в домах, было забрано в плен. Добычею казаков было до тысячи голов лошадей и рогатого скота и 149 человек плен­ных». «Аулы были таким образом окружены, но оказались почти пустыми… и только в двух аулах… стремительно налетевшая кон­ница застала и истребила до 30 человек и 12 захватила в плен». «Отряд пошел дальше к горам, предавая огню и опустошению лежавшие по пути аулы», «…в течение семи дней, при беспре­рывной перестрелке, пять больших аулов, не считая отдельных хуторов, кошей и кутанов — были истреблены до основания. Между ними аул владельцев Касаевых защищался так упорно, что раздраженные солдаты Кабардинского полка перекололи в нем всех, не успевших скрыться, — и мужчин, и женщин». «В это время в Кабарде появились грозные прокламации Ермоло­ва, требовавшие покорности, но обещавшие пощаду всем, кто добровольно выйдет из гор и поселится на равнине», «…чтобы положить предел кабардинской дерзости, Кацырев вынужден был сделать еще две экспедиции. 25 марта он вошел в Чеченское ущелье и истребил аулы Тамбиева, а 2 апреля двинулся на речку Нальчик и занял аулы Шаупцова и Кондорова» «Аул владельца Каспулата Канчукова… был занят и истреблен после недолгой, но горячей перестрелки», «…еще несколько солдат было ра­нено, — но остальные ворвались и истребили всех без пощады. 18 трупов, вытащенных из сакли, были так обезображены, что бывшие в отряде мирные кабардинцы не могли узнать ни одно­го из них», «…в ущелье Черека сожжено несколько селений; в Нальчике отбит табун лошадей и отара овец в 4 т. голов; в Чеч­не — истреблен сильный аул». «За Тереком войска раздели­лись на две части: одна тотчас же приступила к постройке ря­да укреплений, образовавших новую Кабардинскую линию».

Ви помітили, звичайно, як російські війська все далі та далі від білокам’яної несуть лінію за лінією, в глибину Кавказу, підкорюючи вільні народи, які з незрозумілої для колонізаторів причи­ни осмілюються боронити свою землю і незалежність. Ото ніяк не хочуть всунути голову в ярмо, а якщо не хочуть — нещадно відрубати непокірну голову (Державін: «О Росс! О род велико­душный»). Параноїдальна агресивність, параноїдальна ескала­ція Насильства, й водночас Єрмолов розсилає по всій Кабар­ді прокламації, запрошуючи довіритись добрим намірам Росії, а кабардинські вожаки, які зостануться в горах і не підкоряться, оголошувалися зрадниками і ворогами Російської держави.

В. Потто: «…вставал весь воинственный народ, чтобы отсто­ять свою полудикую вековую независимость и чтобы отомстить за попранные, как им должно было казаться, права, за поруганные святыни и самобытные обычаи». «Из жителей не спаслось почти ни одного: 300 человек были вырезаны, 566 душ захвачены в плен», «…пленные, во избежание расходов казны, по приказа­нию Вельяминова раздавались на содержание линейных каза­чьих станиц. Мера эта, приводившая казаков к излишним изде­ржкам, крайне им не нравилась и имела печальные последствия: чтобы отделаться от этих расходов, казаки совсем перестали брать пленных и не щадили ни детей, ни женщин», «…казаки зажгли аул и переправились обратно на правый берег Сагауша». «Он только сжег аулы и, вместе с Кацыревым, отошел от Течени». «Из Дударуковских аулов, не надеясь отстоять их, горцы броси­лись на правую сторону речки… Хоперцы встретили их из лесу, но не могли выйти из оврагов, и потому заняли единственный перевал, по которому бегущие могли перебраться за гору. Таким образом все, что нашло первоначальное спасение в оврагах, теперь было в западне. Дадымов и Степановский заняли между тем аулы, и скоро в них бурно уже шумели и ходили волны пла­мени. Пока одни казаки растаскивали покинутое имущество, другие раскинулись цепью по берегу реки, чтобы не пропустить беглецов назад, третьи скакали в погоню за угнанными стадами, настигали и возвращали их на сборное место. Подоспевшие ширванцы двинуты были в овраги. С мужеством отчаяния черкесы защищали свои семьи, но это повело только к их гибели. Ширванцы ударили в штыки, и началось поголовное истребление. Ги­бель людей, отчаяние жен и детей, отторгнутых от своих защит­ников, представляло ужасное зрелище. Двести трупов разбросаны были по оврагам и лесным тропинкам; 370 пленных, согнанных в кучу, стояли под конвоем, оглашая воздух воплями. В числе уби­тых лежали тела: каратаевского старшины Кубиева и молодого сына известного кабардинского князя Магомета Атажухина. Оба владельца аулов, Клычев и князь Мамсир Дударуков, также пали в битве; княгиня, жена последнего, ранена шашкой и взята в плен…» «…по окончании боя… в полуверсте от горевших аулов… добыча оказалась огромною: лошадей пригнано было 600, рогато­го скота более 1200 голов, овец свыше 10 тыс. Не миновали сол­датских рук и те бараньи коши, которые были обойдены нака­нуне». «Войска сожгли и разорили аулы и истребили уже сжа­тое, в снопах, просо». «От пленных Кацырев узнал, что верстах в 8 скрываются черкесские семейства и скот. Кавказский каза­чий полк… там уже ничего не застал, кроме 700 баранов и быков; но длинный обоз из арб, уходивший оттуда… был окружен, и все, что оказало сопротивление, погибло, а 39 душ отдались в плен». «Кацырев воспользовался этим временем для двух набегов на кабардинские коши и захватил в них более двух тысяч баранов». «Кацырев, между тем, сделал отсюда новый набег на махошевцев, но нашел аулы пустыми и захватил только 24 человека плен­ных и до 700 штук рогатого скота», «…семьи их, вынужденные в глубокую ненастную осень скитаться без приюта по горам и ле­сам, гибли если не от русских пуль, то от болезней и голода». «Начался беспощадный приступ; казаки зажгли дома, — и насе­ление гибло в пламени». «Добыча была вообще огромная. Каза­ки захватили до 4 тысяч голов скота и лошадей. В плен взято только 139 душ; все остальное население погибло или в бою, или в пламени. Линейцы собрали и похоронили 570 трупов; но по свидетельству самих кабардинцев, одних убитых между ними было более тысячи человек», «…одна 8-летняя девочка от испуга как бы помешалась и к утру умерла в страшных конвульсиях». «Вельяминов простоял весьма долго, посылая в разные стороны небольшие колонны для истребления горских посевов». «18 ав­густа запылал знаменитый в горах богатством и красотою строе­ний аул Аджи-Тлямов — цель Вельяминовской экспедиции». «Вельяминов… 25 августа возвратился в Майкопский стан, оста­вив позади себя… на пути следования, длинный ряд сожженных аулов и вытоптанные, опустошенные поля».

I т. д. Цитата, звісна річ, не вичерпують кривавого матеріалу з тієї багаторічної кривавої різні, яку Росія впродовж років вела на Кавказі, бо такого матеріалу — криваве море: ось так — і не інакше — закладалася нинішня «територіальна цілісність Фе­дерації» під її нинішній «конституційний простір», в ім’я яких різалося, стрілялося, палилося, винищувалося все, що могло чи­нити найменший опір. (Державін: «О Росс! О род великодуш­ный!»). Як зазначає В. Потто, пом’якшенню, а потім і зникненню войовничих інстинктів у кабардинського народу сприяло і посту­пове зникнення вождів, пронизаних духом незагнузданої волі, які пристрасно шукали виходу для своїх непочатих сил в голо­сних військових подвигах. Звичайно, ці вожді самі не зникали: їх або вбивали, або ж переманювали на російську сторону. Ось так, пише В. Потто, «…была усмирена и оттеснена в горы хищная Чеч­ня… Дагестан замолк пред грозным рокотом русского оружия… пала окончательно покоренная Кабарда… они думали, что рушится счастье и будущность их вольного края. Не сознавали они, что то занимается заря светлого будущего, которое внесет в их край родной блага вековой цивилизации и превратит их кровью покры­тые поля в роскошные нивы».

Коротше, гірські народи чомусь ніяк не хотіли розуміти сво­го щастя. їх винищують, у них віднімають їхню землю, відніма­ють волю, топчуть віковічні звичаї та обряди, а вони не розуміють свого щастя — й край.

А сьогоднішній день, скажімо, гірського народу Чечні — 4е і є оте, виходить, «светлое будущее». Яка була зоря — ми бачили, і, звичайно, саме така зоря не могла звістувати якесь інше «свет­лое будущее», а саме таке, яке маємо сьогодні.

Оракули будь-якого рівня (Ф. Достоєвський, Ульянов-Ленін, а тут іще й В. Потто) передбачали оце «светлое будущее» і для самого російського народу, й для всіх інших уярмлених Росією народів, чомусь це ярмо бачили лише як «блага вековой цивили­зации». Рідкісний цинізм! Рідкісний цинізм можновладців того етносу, який сам не був і не є цивілізований, але тим не менше з фанатичною запеклістю мечем і кров’ю взявся нести «блага ве­ковой цивилизации» іншим народам. Ці рядки пишуться в січні-лютому 1995 року, коли штурмується Грозний, коли точиться вій­на в Чечні, коли московське телевізійне «Останкіно» торочить і торочить з шизофренічною зацикленістю про те, що, мовляв, у Чечні пенсіонери давно не одержували пенсій, то Кремль пос­тавив собі за мету ощасливити пенсіонерів пенсіями і надати гу­манітарну допомогу знедоленим. Та схаменіться, кому ви хочете надати пенсію і гуманітарну допомогу — отим тисячам і тисячам жертв мирного населення, отим від ваших бомб та ракет за­гиблим дітям і жінкам?! Як тут знову не повторити вже бага­тократно повторюване з О. Твардовського: «Сама режет, сама давит, сама помощь подает»! Так оце в теперішній Чечні, яка стікає кров’ю, ми й бачимо ваші реальні блага «вековой цивили­зации», оту реальну «зорю светлого будущего», обіцяну Кавказу на початку минулого століття, яку тодішні «розбійники» чомусь ніяк не хотіли прийняти з рук своїх завойовників, як не хочуть прийняти й сьогодні з тих самих рук уже не просто «розбійни­ки», а цілі «бандформування», а тому ці «бандформування», себ­то чеченський народ, мають бути знищені: ото хай не воюють проти «зари светлого будущего» та «благ вековой цивилизации» у незмінно традиційному кремлівському варіанті.

III. Засвідчено високу гостинність черкесів — гостинність, взагалі дуже характерну для східного світу. Подорожній, який переступав поріг саклі, був людиною священною. Подорожній бла­гословляв дім господаря: «В ім’я славних справ твоїх, джигіте, вима­гаю гостинності, сідла та бурки». Господар відповідав: «Ти гість мій, отже, володар мій». Він передусім народом відповідав за безпеку чужоземця, який, ступивши в саклю, знімав і віддавав хазяїну зброю, демонструючи, що не потребує зброї під його дахом.

Легендою засвідчено, що в VI столітті аварський хан Байкан через своїх послів вимагав підданства від черкесів. їхні ватажки, між яких виділявся Лавристан, відповідали: «Хто може позбавити нас волі? Ми звикли віднімати землі, а не свої віддавати ворогам. Так буде завжди, поки є війна і мечі на світі». А ще Лавристан відповів аварському ханові: «Не дамо данини, поки залишиться у нас бодай один меч, поки залишиться один із нас в живих». І тоді хан Байкан, маючи шістдесят тисяч добре вишколеного війська, пі л дав вогню й мечу непокірну землю і її вільнолюбний народ.

Цураючись цивілізації, цей народ змушений був перейти на військовий побут, тим паче, що на його долю нападників-завойовників вистачало, то якийсь Китайхан, калмики, хазари, татари, зрештою Аттіла, слов’яни…

Й ось після того, як Росія в минулому столітті так тяжко за­войовувала Чечню, й ось після того, як сталінська Росія депорту­вала Чечню з Чечні, й ось після того, як Чечня повернулася в Чечню, тепер уже єльцинська демократична (?!) Росія вторгається в Чечню, щоб ракетами й бомбами загнати її в Федерацію, ого­лосивши весь чеченський народ, який бореться за свою неза­лежність, збройними бандформуваннями, в той час як вона в цій історичній обстановці сама є бандформуваннями, — власне як була вона бандформуваннями і в минулому столітті, коли завой­овувала вільний чеченський народ. Та що ж це за Федерація така, та що ж це за людиножерна її така Конституція, в ім’я яких най­сучаснішою зброєю винищується народ, та що ж це за імперський дух такий, котрий із сатанинською люттю має знищувати впро­довж століть дух іншого народу!

Та ще ж бо чуєш із уст президента Федерації, що Дудаев, мовляв, здійснює «геноцид чеченського народу». Це те самісінь­ке, як радянська пропаганда протягом півстоліття стверджувала, що жертви Катині — це жертви фашизму, ніяк не хотіла призна­ватися за свої власні фашистські жертви. А скільки десятиліть доведеться отак-от говорити про дудаєвський «геноцид чечен­ського народу»? Хіба сьогодні не видно, чий це геноцид?

До того ж — «во славу русских воинов»… Пам’ятається, й багатьом, звичайно, не забудеться, як на Різдво 1995 року закла­дався Храм Христа-Спасителя, знищеного більшовиками, що Храм закладався «во славу русских воинов», що цю акцію слід сприймати як покаяння, — в усякому разі про це говорив патріарх «всея Руси» Алексій II. А в цей час — на Різдво! — точила­ся кривава різня в Чечні, де, як стверджував один генерал, росій­ські солдати — хлопчики років вісімнадцяти — гинули за неді­лиму Росію «с улыбкой на лице». Хай Господь милує від такої моторошної «улыбки на лице» за державного монстра, де цивілі­зованого життя нема нікому, отож хіба що й залишається вмерти «с улыбкой на лице». Так що ж це виходить: отой Храм Христа-Спасителя в Москві закладено не тільки в ім’я минулої слави російських воїнів, а й тих воїнів, які гинули на Різдво, коли закла­дався Храм, у знедоленій і вільнолюбній Чечні, які й тепер гинуть, то скільки ж цих загиблих юних життів потрібно, то що ж це за моторошне таке покаяння, яке сприймається за театралізо­ваний блюзнірський балаган на лаштунках і за лаштунками вчорашньої і сьогоднішньої російської історії?!

Пригадуєте, під час серпневого путчу 1991 року випадково в московському бронетанковому рейваху загинуло троє невинних молодих життів, і Єльцин на грандіозних похоронах-панахиді зі щирою сльозою в голосі просив простити, що — «я, ваш прези­дент» не зумів уберегти душі гарячих патріотів. Артистично про­сив — і йому вірилось. І що це за країна така, у якій під проводом ГКЧП власні збройні сили під час путчу в серпні 1991 року штур­мом ідуть на Москву, в якій президент у жовтні 1993 року гро­мить власний парламент у Білому Домі, в якій за наказом прези­дента в грудні 1994 року розв’язано громадянську війну у Чечні, де з однаковою суїцидальною люттю знищується як народ чеченський, так і народ російський?! І що це за Федерація така?! Якби від її імені та в ім’я її цілісності, то, очевидно, там можна було побачити військові формування татарів, башкирів, чувашів, бурятів, і т. д., але ж не видно там військових формувань цих народів, а видно лише російські збройні формування. То що — не болить цим народам так звана цілісність Федерації, а болить лише російському? То чому ж їм не болить, а російському так болить від імені всієї Федерації і за всю Федерацію, в чому при­рода цього потерпання за всіх? (Державін: «О Росс! — О род великодушный! О твердокаменная грудь!») Ох, ці прозорі грани­ці прозорих камуфляжів — то начебто інтернаціональних, коли під прапором Варшавського пакту вводилися війська в Чехословаччину 1968 року, то в даному разі під прапором Федерації, а насправді тоді й тепер бачимо «щит і меч» Росії, яка будь-якими засобами прагне імперського самозбереження, до того ж іще безтямно пасталакаючи про права людини, а як то дотримуються права людини — видно по десятках тисяч трупів чеченців і ро­сіян у Чечні.

Розгортаю московську газету від 16 лютого, читаю репортаж журналіста. «Через щель, прорезанную в ковре, которым закры­то окно, я наблюдал, как федеральная артиллерия в щепки раз­носит кварталы… суть новой методики борьбы с незаконными формированиями в Грозном, как я понял, сводится к тому, чтобы, проведя грамотную и сокрушительную артподготовку, внезап­но войти с разных сторон в развороченный снарядами район… «Я столько чеченцев убил, что пальцев не хватит пересчитать», — весело говорил старший лейтенант Сережа… Но через два, три, четыре, восемь часов ожесточенных артиллерийских упражне­ний все равно становится невыносимо тошно и все-таки хочется заглянуть в это лицо, в эти глаза, чтобы понять: кто те люди, ко­торых утюжат пушками круглые сутки?»

Як то казав Єльцин у серпні 199? року — простіть мене, ва­шого президента, що не вберіг ваше життя. Ось так він уберігає життя десятків тисяч — і чеченців, і росіян.

Як то мовилося при закладанні Храму Христа-Спасителя — в ім’я слави російських воїнів.

Як то говорилося тоді ж — акція покаяння.

А хіба в Чечні ще мало вбито? Коли ж буде покаяння за Чеч­ню?.. Храм Покаяння-на-Крові…

IV. Здавалося б, О. Грибоедов… але й він — плоть від плоті середовища свого. Перебуваючи на Кавказі, веде «Путевой жур­нал 1819 года. Тифлис — Тавриз». «Надо видеть и слышать, когда он собирает здешних или по ту сторону Кавказа кабардинских и прочих князей; при помощи наметанных драгоманов, которые слова его не смеют проронить, как он пугает грубое воображе­ние слушателей палками, виселицами, всякого рода казнями, по­жарами; это на словах, а на деле тоже смиряет оружием ослуш­ников, вешает, жжет их села — что же делать? — По законам я не оправдываю иных его самовольных поступков, но вспомни, что он в Азии, — здесь ребенок хватается за нож. А, право, добр…» Й то правда, куди вже добріший! І почерк у добряка Єрмолова той самісінький, що й у нинішніх добряків: «смиряет ору­жием ослушников, вешает, жжет их села, — что же делать?» Еге ж, як тоді, так і тепер, здається, цілковита безвихідь, інші методи (М. Бердяев: «в основании человеческого общения должна быть положена евангельская категория ближнего») чужі для розуміння, отож — що ж робити?! I так — із століття в століття, і навіть діти як хапалися за ножі — так і хапаються, то, звісно, що ж робити з ними як у часи єрмоловські, так і в часи грачовські. «А, право, добр…»

О. Грибоедов у 1825 році написав вірш «Хищники на Чеге­ме», де знаходимо рядки:

Ждем. — Готовы к новой сече…
Но и слух о них исчез!..
Загорайся, древний лес!
Лейся, зарево, далече!
Мы обсядем в дружном вече
И по ряду, дележом
Делим взятое ножом.

О. Грибоедов сам брав участь у каральній експедиції гене­рала Вельямінова проти закубанських черкесів, у нього були живі враження, які прислужилися до написання цього вірша. Вірш сприймається як пісня-монолог горців, котрі воюють про­ти чужинецьких зайд, відкидаючи рабські ярма на їхні вільні буйні голови.

Ось як екзальтовано про Кавказ:

Наши — камни, наши — кручи! Русь!
зачем воюешь ты
Вековые высоты?
Досягнешь ли?..

Бачите, як ото все ставало «нашим» — і кавказьке каміння, і кавказькі кручі, ставало невід’ємною частиною єдиної і неділи­мої, вписуючись і в нинішні конституційний «простір», і в феде­ративну цілісність, але це постійно розв’язуване й постійно нерозв’язне питання не сходило й не сходить з порядку дня: «Русь! зачем воюешь ты вековые высоты? Досягнешь ли?».

V. Гортаючи «Самопознание» М. Бердяева, відомого росій­ського філософа, якого Ленін разом з іншими любомудрами бру­тально сплавив за кордон, натрапляю на цікаве спостереження. «Западная душа гораздо более рационализована, упорядочена, организована разумом цивилизации, чем русская душа, в кото­рой всегда остается иррациональный, неорганизованный и не­упорядоченный элемент. Поэтому русская душевная жизнь более выражена и выражена в своих крайних элементах, чем душевная жизнь западного человека, более закрытая и придавленная нор­мами цивилизации».

Що правда, то правда. Ніяк не скажеш, що душевне життя російської людини в минулому (принаймні на той час, про який писав М. Бердяев) було пригнічено нормами цивілізації, не побільшав цей прес норм цивілізації на російську людину ні в часи революцій чи громадянської війни, розв’язаної більшовика­ми, ні в епоху сталінщини, ні в епоху брежнєвської стагнації. Чомусь не тиснули ці норми — й не тиснуть, бо ж, очевидно, тиск норм цивілізації відчувається тоді, коли в них є природна розумна потреба, а коли є, навпаки, природне стихійне відторгнення від них і неприйняття, то буде відторгнення й неприйняття. М. Бер­дяев правий, що російське духовне життя більше виражене у своїх крайніх елементах, — і тут він дуже близький до Ф. До­стоєвського, який говорив про «безодню» російської душі, яка — феномен завжди наявний і вічний. Так — завжди ірраціональ­ний, неорганізований і невпорядкований елемент, хоч би чого це стосувалося, в тому числі — кривавих подій у Чечні, яку ввергну­то в достоєвську «безодню», яку піддано деспотично-тиранічній вакханалії цього озброєного до зубів ірраціонального, неоргані­зованого, невпорядкованого елементу, коли, ясна річ, ніяк не йдеться про придушеність нормами цивілізації, а про цілковиту їхню відсутність, коли Росія не здатна зрозуміти, що, знищуючи Чечню, вона знищує саму себе, хоча, звичайно, не в однаковій мірі.

Тут же, в «Самопознании», М. Бердяев говорить про те, що «в основании человеческого общения должна быть положена евангельская категория ближнего». Золоті слова! На жаль, єван­гельська категорія ближнього не запанувала над умами росій­ських воєначальників у Чечні, й навряд чи коли-небудь запанує. Задовго до сучасного філософа Ясперса, який говорив про державців-філософів і про філософствуючі народи, подібну думку висловив еллінський філософ Платон: «Щасливі ті держави, в яких або правують філософи, або правителі філософству­ють». На жаль, не скажеш, що тепер очолювані Москвою чи Києвом держави — щасливі, що в них правують філософи або правителі філософствують. Та й важко сподіватися з квасного патріота — вільно мислячого філософа, бо, знагла ставши фі­лософом, він би автоматично перестав бути квасним патріо­том, де б тоді поділися всі квасні патріоти, а таке в природі неможливе, отже, ніякий розгул — загул філософів і філософії в коридорах влади на просторах СНД нікому на загрожує. Еге ж, як ото казав О. Грибоедов: «Федьдфебеля в Вольтеры дам». І саме таких Вольтерів та вольтер’янців дано згори, призначе­но, бо саме на цій землі вони не з ласки Божої, а саме призна­чаються, і саме оцей розгул-загул московського вольтер’янства ми бачимо сьогодні в Чечні.

У плані нашої розмови гріх не послатися на історика С. Со­ловйова, це посилання саме проситься. У 1872 році відзначалося 200-річчя від дня народження Петра І. Це був час, коли всі читали книгу маркіза де Кюстіна й міркували — куди ж іде велика імпе­рія. На обіді на честь іноземних гостей маститий історик С. Со­ловйов начебто давав відповідь: «Иностранцы приветствуют Россию. Но что же Россия скажет им в ответ? Русские от ис­креннего сердца пожелают уничтожения нелепого предрассудка, будто бы цивилизация России может быть в ущерб Европе, что мы, завоевательный народ, жаждем чужого. Пусть, вглядевшись внимательнее в настоящее и прошедшее России, они убедятся, что задача ее иная. Ни у одного народа нет меньше побуждений желать чужого: у нас громадная страна, требующая возделания во всех отношениях; станем ли мы желать ее приращения? Наука прежде всего нужна пока…»

Ось так філософствував історик понад сто років, проте, як сказав байкар: «А воз и ныне там». І ще він сказав: «А Васька слушает да ест». Ні, відомий байкар зовсім не спростовував відо­мого історика, просто так у його байкарському ділі вийшло, що наче й не спростовував — і спростував: віз російської історії за­лишився там, де й досі був, як і віз російського національного самоусвідомлення, себто віз філософії.

Бачите, це всього лише «нелепый предрассудок», ніби так звана російська цивілізація зашкодить Європі, це їхня, іноземців, вигадка, марно вони бояться власної вигадки. Але ж як боялися колись, так бояться й тепер, і це не є їхня вигадка, бо така спо­конвічна природа Росії, що її, Росію, мають неминуче боятись, як і її природи: цей «нелепый предрассудок» був і залишається в силі. Особливо ж, коли іноземці таки вдивляться в минуле Росії до С. Соловйова, так і в минуле Росії після С. Соловйова, й ніяк не віриться, що «задача ее иная», а саме така, й коли вже, скажі­мо, наступного, 1873 року російськими військами розпочато Хі­винський похід, цим вкотре потверджено, що саме така, й хоч справді земель — надмір, як своїх, так і загарбаних, але чомусь усе-таки видається, що мало, й тут уже починає виконувати свої безвідмовні функції «предопределение», і російська армія виру­шає в похід. А «громадная страна, требующая возделания во всех отношениях», як потребувала цього «возделания во всех отноше­ниях», так і тепер потребує, тут ніхто не заперечить, бо Росія була й залишається розореною країною, але ж усупереч здоровому глузду однак — давай Чечню, «исконно русскую территорию!».

Як тоді, так і тепер — «наука прежде всего нужна». Тож не запе­речиш, але, як то сказано іншим, «умственность вредна для Рос­сии», й ніякої гармонії тут досягнути не можна: з одного боку «нужна», а з другого — «вредна», коротше, як то сказано сучас­ним академіком, «нельзя уйти от самих себя…».

VI. Шовінізм завжди аморальный, великодержавницькі ам­біції завжди аморальні — й не вкладаються в норми загально­людської етики. Російський шовінізм — це вічно жива унтер-офіцерська вдова, яка з мазохістською насолодою батожить сама себе, водночас упиваючись чужою кров’ю, наче квасом. Скажі­мо, в січні 1995 року в Польщі у Кракові створено Чеченський інформаційний центр, де працюють не тільки чеченці, а й росія­ни. Російське посольство заявило, що центр веде антиросійську пропаганду, організовує демонстрації протесту проти кривавого злочину в Чечні, а це, мовляв, суперечить польсько-російській угоді. Польське МЗС відповіло, що підстав для протесту немає, бо центр збирає гуманітарну допомогу для жертв війни в Чечні, а «Газета виборча» написала, що вважати протести проти убив­ства людей у Чечні антиросійською діяльністю — це абсурд, наче списаний у Орвелла. Важко не погодитися з поляками, які згаду­ють Орвелла, очевидно, його «Скотоферму». Можна провести аналогію далі й сказати про московських скотарів і про крем­лівського бугая, для якого Чечня — це наче червона ганчірка, яка його смертельно дратує, ось тільки ті скотарі і той бугай не усві­домлюють, чому та ганчірка червона, а червона ж вона від крові, яку вони самі точать з вільнолюбного народу.

І президент по-імперськи шикнув на всіляке там ближнє за­рубіжжя, щоб, мовляв, не сміли й оцінки давати чеченським подіям, бо це буде втручання у внутрішні справи Росії, а раз втручання — то й буде покарано, відтак наша чиновницька братія з циновими ґудзиками, як висловився поет, стоїть собі, витріщив­ши очі.

І, здається, ніякої ради.

Але ж не хочеться, щоб ніякої ради, треба давати раду, треба.

1995

Опубліковано: 03.03.2015.