Всяка хурда-мурда, або ж чи Стамбул — столиця Росії?
У цій статті, як пересвідчитеся, не обійтися без цитат, бо, власне, підбір цитат і складає суть статті «Всяка хурда-мурда…».
Відомо, «великий пролетарський письменник» М. Горький казав про свій народ, що це «народ злодіїв, волоцюг і розбишак». Очевидно, йому для такої прискіпливої рентгеноскопії рідного народу давала підстави як обізнаність з побутом, так і з ближчою, дальшою й зовсім далекою історією: побут був як дзеркало історії, а історія була як дзеркало побуту, що нічим не відрізнялися одне від одного.
Воістину багатостраждальний Київ — «матерь городов русских»! Відомо, якого сплюндрування і знищення зазнала «матерь» від засновника Москви київського князя Юрія Долгорукого. Відомо, то князь суздальський Андрій Боголюбський піддав «матерь» ще жахливішій вівісекції, коли його озвірілі орди нищили в Києві все живе, всі християнські храми. Відомо, як ленінський емісар Муравйов побивав снарядами і розстрілював «матерь» під час громадянської війни. Відомо, з якою заповзятливістю сталінський емісар Постишев з допомогою вибухівки пустив у повітря собори тисячолітньої християнської релігії «матери». Не менш успішно «обустраивал» Росію в серці «матери» Лазар Каганович. А тепер «как нам обустроить Россию»? І дехто додумується до того, що порятувати імперію можна, відновивши історичну минувшину і перенісши столицю з Москви до Києва, а новітню модернізовану імперію назвавши Київською Руссю. Бідна «матерь»: якби реалізувалась подібна маячня — в голові у «матери» не зосталося б навіть надії на воскресіння.
По-різному цивілізуються народи, а от чи можна сказати про нашого великого північного сусіда, що він цивілізувався? Сумніваюся. А чи він, як і колись, зостався ловецько-бродячим народом? Мабуть, так. Ось як про свій ловецько-бродячий народ писав російський прозаїк Артем Веселий у романі «Гуляй Волга», де йдеться про Єрмака — завойовника Сибіру.
«Закормили, задарили Строгановы казаков. Разделившись на малы отряды, несли казаки по острожкам сторожевую службу и показывали свою казачью правду.
Бунтовали на Каме черемисы и башкирцы, задавленные непосильным ясаком. Казаки к ним сплавали — самых пущих перевешали, остальных всяко настращали и обложили двойной данью.
Таясь, как волк, по чащобам, приходил под Чусовской городок и под Сылвенский острожок мурза Бегбелий с вогулами и остяками. Казаки тех налетчиков перебили из головы в голову, а самого Бегбелия поймали и в земляной тюрьме ему жить указали.
Украдом, пустясь на многие хитрости и козни, приходил под Пермь мурза Кихек с тюменскими татарами и косвинскими зырянами. Казаки и этих находцев переловили, перебили, а самого Кихека сотник Черкиз застрелил на приступе в припор ружья.
Согнали казаки с дедовых стойбищ иранских и сылвенских татар и остяков. Строгановы на тех землях расселили своих людей, приставив их к соляному и пашенному делу.
Жители одного лесного аула не захотели уходить с обжитых мест и, усоветовавшись, нарыли земляные норы, укрепя их жердяными подпорами, и спрятались туда со всеми животами и со всем имением своим. К храбрующим казакам жители выслали одетого в смертную одежду древнего старика, он пал на колени и сказал:
Мы живем тут с искони веков и крепко привержены к болотам, к лесам и травным удолиям своим…
Казаки дивились тишине точно вымершего аула и стали выспрашивать старика, много ли у них богатства и куда попрятали девок.
…в озере рыбу ловим, по лесам зверя бьем, тем и кормимся. Мы злодействуя не ходили на войну, и к нам злодействуя никто не приходил войною.
Иван Задня-Улица опрокинул его пинком, — носок сапога Иванова был окован медью, — и взревел:
Глаза нам не отводи! Кожи, где чего есть!
Старик бормотал свое:
Обираем по лесу дикий мед да лубья дерем, смолу гоним да пиво варим, молимся…
Илюшко Чаграй за волосы поднял его с земли.
Сказывай, коли хочешь жив быть, где ваши девки, где зверобойная снасть, где всякая хурда-мурда?
Посол понял, что кротостью их не возьмешь, и начал плеваться, ругаться и выкрикивать заклятья и наговоры косвинских и кондинских колдунов:
Захлебнуться бы вам своими грехами, горячие угли вам в глаза, сосновые иглы в печень, в кости ломота!.. Тьфу, тьфу, тьфу!.. Камни и пеньки вам и брюхо, муравьи с семи полей в глаза, рак в бороду! Тоскою, как дымом, да застит и разъест глаза ваши!
Ну, будя, старый, шуметь, — сказал Чаграй и, накинув ему веревку на шею, повел к сосне.
Старик подал условный свист, и лесные жители, возрыдав, вышибли жердяные подпоры и погребли себя под землю со всеми животами и со всем имением своим».
Дуже цікавий цей роман «Гуляй Волга» Артема Веселого, де один з героїв каже; «Мы народы гулевые, народы тертые, не любим на одном месте сидеть». Цікавий цей роман і сьогодні. Чи щезли ловецько-бродячі інстинкти? Ні, не щезли. Але в зовсім іншу історичну ситуацію потрапила сама ловецько-бродяча імперія, що розпадається, як її змушують розпадатися інші народи. Які, коли їх завойовували, приречені були на своїй рідній землі чаїтися, «как волк по чащобам». Яким вказували жити в «земляной тюрьме». Яких стріляли «в припор ружья». Бо ж хоч в різних місцях одної шостої земної кулі перманентно чинилась національна наруга, а в комуністичному лексиконі — скріплювалася інтернаціональна дружба («самых пущих перевешали, остальных всяко настращали и обложили двойной данью»), бо ж хоч постійно відбиралася в цих народів «всякая хурда-мурда», але вони, четвертовані й колесовані, таки не захотіли вмерти, помагаючи «народам гулевым» ще й своїм самогубством («и лесные жители, возрыдав… погребли себя под землею со всеми животами»), а тепер, при кінці двадцятого століття, захотіли стати самі собою («мы живем тут с искони веков и крепко привержены к болотам, к лесам и к травным удолиям своим»). Захотіли повернути собі національну гідність і національну гордість (бо ж притаманні ці риси не тільки «великоросам»), захотіли відродити культуру, державність (а таки ж була українська державність — і ще в ті часи, коли самого російського народу в зароді не було, коли російською державністю й не пахло, коли московського князівства ніякі волхви-оракули провістити не могли).
Чи властиві народам — великим і малим — національний сором і національна спокута? А чи вже коли є «національна гордість великоросів», то вона геть чисто виключає і сором, і спокуту?
Те, що російські патріоти називали і називають «єдиним євразійським простором» (себто Росією, себто Радянським Союзом) — це в різні часи загарбані Російською імперією землі, держави й народи на неоглядних просторах від Балтійського моря й до Тихого океану, від Півночі й до Паміру! Скільки розтоптано народів, традицій, культур, державних утворень — розтоптано на довгі віки безнадії і відчаю. Та ще ж і сплюндровано природне середовище, в якому жила незчисленна кількість народів, народностей, племен: зброєю і смертю відбиралася «всяка хурда-мурда» (золото, алмази, красний звір, червона риба і т. д.) й віддячувалося споюванням, виродженням, повною втратою історичної перспективи. І не тільки в давнину, а й тепер: варто лише порівняти чотири острови Курильської гряди, що зазнали радянської окупації з поблизькими японськими островами, або ж згадати, якою була Пруссія (Столипін мав її за модель для реформ у Росії) і якою стала на її місці Калінінградська область (щось не чути, щоб хтось її брав за модель для реформ у будь-якій з країн СНД) .
Прекрасний російський поет Максиміліан Волошин, який жив у Криму й дуже любив цей край, писав у Коктебелі в 1926 році у вірші «Дом поэта»:
Для археолога и нумизмата, —
От римских блях и эллинских монет
До пуговицы русского солдата!..
Здесь, в этих складках моря и земли
Людских культур не просыхала плесень —
Простор столетий был для жизни тесен.
Покамест мы — Россия — не пришли.
За полтораста лет — с Екатерины
Мы вытоптали мусульманский рай,
Свели леса, размькали руины,
Расхитили и разорили край.
Осиротелые зияют сакли,
По скатам выкорчеваны сады.
Народ ушел, источники иссякли.
Нет в море рыб, в фонтанах нет воды.
Но скорбный лик оцепенелой маски
Идет к холмам Гомеровой страны,
И патетически обнажены
Ее хребты, и мускулы, и связки.
Но тени тех, кого здесь звал Улисс,
Опять вином и кровью налились.
Максиміліан Волошин — гордість російської поезії, і важко запідозрити його у відсутності патріотизму чи в необ’єктивності, коли він пише: «…покамест мы — Россия — не пришли. За полтораста лет — с Екатерины мы вытоптали мусульманский рай». А таки витоптали. Й не могли не витоптати, очевидно, в силу своєї ловецько-бродячої вдачі і ловецько-бродячого характеру своєї державності. Такий обопільний фатум. Винищення мусульманської цивілізації в Криму нічим не відрізнялося від винищення своєрідних цивілізацій «малих народів» Півночі і Сибіру. Адже смисл завоювання-підкорення завжди зводився до сплюндрування, до винищення, до нівеляції, до русифікації — саме такий характер і носила нав’язувана силою зброї чи фальшиво-лицемірних договорів чужа цивілізація. Ідеологи російського імперіалізму могли стверджувати в недавні й давні часи, що мало чи не на кінчиках багнетів царські війська несли вищу культуру. Це куди — в Україну, яка впродовж століть була донором російської культури? Це куди — в Бухару й Самарканд, які мали взагалі тисячолітні культури? Це куди — в Крим?..
Торік видавництво «Просвіта» у Львові надрукувало книгу Юрія Липи «Призначення України» — без сумніву, дуже цінне видання. У розділі «Динаміт археології» він, зокрема, згадує: «…від початку історії Москви величезні міста, столиці розквітлих держав, як Новгород Великий, Перм, Вятка, були стерті ордами московитів, а їхнє населення вимордоване».
Але — про Крим. Усі ми знаємо, що поблизу Севастополя — в Херсонесі — давно ведуться археологічні розкопки, перед очима дослідників постають руїни великого міста, рештки значних архітектурних споруд. Час невмолимий — минули тисячоліття. Але чи тільки невмолимий час? Юрій Липа посилається на подорожнього-очевидця Е. Д. Клерка, професора з Кембриджа, який описав завоювання Тавриди московською армією у XVIII ст.
«Ось москалі приходять до Херсонеса, повного тисячолітніх еллінських і римських будівель, статуй і храмів, не торкнутих досі ані татарами, ані навіть гунами».
«Руїни Херсонеса ще були тривалі і скрізь були ще навіть двері. Як лише прийшли москалі, все було відразу здемольоване. Ці варвари зайнялися своїм улюбленим заняттям — плюндруванням. Перебивали, розбивали, закопували і нищили все, чого лише досягнули і що послужило б до висвітлення старовинної історії цеї країни» (Клерк, т. II)».
Росіяни, як описує Клерк, що бачив на власні очі, закладають міни під античні храми, гаками розтягують мармурові блоки. І то все роблять систематично, з наказу згори.
Ось приходять до Бахчисарая, де були не тільки арабсько-татарські, а й готські, силінські й руські (старокиївські) будівлі:
«Росіяни задовольнили свою варварську насолоду руйнуванням, знищивши цілковито цю столицю. Місто було колись поділене на багато частин; грецька колонія сама займала цілу широку долину. Нові завойовники знищили її цілковито, не зіставивши каменя на камені» (Клерк, т. II).
В Керчі, місті Мітрадата Великого, Картагені Евксинського моря, повного пам’яток з тритисячолітньої історії, росіяни повелися найжорстокіше. Там, зустрівши стрункий мармур слави й величі, показали себе:
«В Керчі, зрівнявши з землею п’ятсот будівель, вони дозволили збудувати серед руїн близько тридцяти вбогих бараків» (Клерк, т. II).
П’ятсот античних будівель одночасно були знищені росіянами!
Мимоволі в холоднокровного шотландця-глядача при нотуванні своїх спостережень виривається увага:
«Коли б грецький архіпелаг потрапив під панування Росії, не зосталося б там теперішніх прегарних пам’яток старовинної Еллади. Зникли б Атени, і московитські наїзники не зіставили б і корінця, який би показав, де було це місто. В порівнянні з росіянами навіть турки видаються освіченими і культурними» (Клерк, т. III).
Може, професор з Кембриджа, хоча й був очевидцем, перебільшував у своїх побоюваннях щодо грецького архіпелагу? А мабуть, не перебільшував. Тотальне винищення архіпелагу української культури впродовж кількох століть свідчить, що побоювання шотландця Клерка були небезпідставні.
Ох, ці імперські амбіції, зазіхання на світове панування! Що там всілякі українські архіпелаги, які, здається, для тотальної імперської свідомості взагалі перестали існувати, що там сплюндрований Крим, коли міазми амбіцій (і тут Клерк зовсім не вигадує) сягали Босфору та Дарданелл, сягали Візантії-Стамбула-Константинополя-Царгорода і таки самої Греції.
У 1991 році московське видавництво «Книга» перевидало в серії історико-літературного архіву солідну роботу М. Данилевського (1822—1885) «Россия и Европа», схарактеризовану в анотації як «выдающийся памятник публицистической и социально-философской мысли пореформенной России», що для одних стала «катехізисом слов’янофільства», а для інших — «літературним курйозом». Робота з 1895 року не перевидавалась. Отже, є якась причина, що її перевидано майже через століття?
Лише варто вчитатися і вдуматися в оці розкішні цитати — вони неповторно звучать як у контексті історії, так і в контексті нинішнього дня.
«…Константинополь должен принадлежать тем, которые призваны продолжать дело Филиппа и Константина, дело, сознательно подъятое на плечи Иоаннами, Петром и Екатериною.
…Наконец в нравственнщм отношении обладание Константинополем, центром православия, средоточием великих исторических воспоминании, дало бы России громадное влияние на все страны Востока. Она вступила бы в свое историческое наследие и явилась бы восстановительницею Восточной Римской империи, подобно тому, как некогда монархия франков восстановила империю Западную, и таким же образом начала бы новую, Славянскую эру Всемирной истории.
…К тому же Петербург не имеет никакого исторического обаяния… Если в нем обдумывалось и утверждалось такое великое дело, как освобождение крестьян, то Петербург, как Петербург, нисколько в этом не участвовал. Во сколько же раз должна быть сильнее притягательная сила Константинополя! Цель стремлений русского народа с самой зари его государственности, идеал просвещения, славы, роскоши и величия для наших предков, центр православия, яблоко раздора между нами и Европой, — какое историческое значение имел бы для нас Константинополь, вырванный из рук турок вопреки всей Европе! Каким дух занимающим восторгом наполнило бы наши сердца сияние нами воздвигнутого креста на куполе Святой Софии! Прибавьте к этому перечисленные в начале главы несравненные преимущества Константинополя, его мировое торговое значение, восхитительное местоположение, все очарование юга. При всем этом дозволено, конечно, опасаться, чтобы Константинополь, сделавшись столицею России, не привлек к себе в слишком значительной степени нравственных, умственных и материальных сил России и тем не нарушил в ней жизненного равновесия.
…освобожденный Константинополь, преображенный в настоящий Царьград, должен быть сам по себе чем-то больше, нежели столицею Русского царства… иметь такое материнское значение, на которое имеет право только одна Москва. Одним словом, Царьград должен быть столицею не России, а всего Всеславянского союза.
…Наконец, предложенное решение судьбы Константинополя, в сущности, более всего соответствует и истинным видам на него греков. Он дорог им как символ величия их предков… Маленький греческий народ, хотя бы столицею его был сделан Константинополь, никаким образом не воскресил бы в себе Византийской империи. Царство Константина, Феодосия и Юстиниана может ожить только в форме славяно-греческой федерации, и только таким образом может и Греция принять участие в его славе и величии».
Ось так. Ось такі масштаби. Аж дух захоплює. Головне — мати амбіції, і свої амбіції вважати за абсолютну істину. І тоді грецький народ — маленький народ (як і малі народи Півночі та Сибіру), і тоді можна міркувати за весь грецький народ, бо він так зміркувати просто не здатен, йому не дано («наконец, предложенное решение судьбы Константинополя, в сущности, более всего соответствует истинным видам на него греков»).
Це «вопреки Европе» в ленінській інтерпретації стало «вопреки всей мировой буржуазии», а в основі цієї невмирущої глобальної тенденції — оті самі імперські амбіції, себто ловецько-бродячі інстинкти державності.
А що було б, якби така маячня здійснилася?.. Історія — як дзеркало побуту народу і побут народу — як дзеркало його історії… А було б те, про що писав шотландець Клерк, коли у XVIII ст. побачив зруйнування російськими військами прекрасних міст Криму. Як писав Волошин: «Мы вытоптали мусульманский рай». Можна сподіватися, що з таким самим ефектом було б винищено Елладу, яку б потім оголосили «исконно русской землей». І з таким самим ефектом було б винищено Візантію-Стамбул-Константинополь-Царгород, бо не потерпіли б його «басурманського минулого», й тепер яка-небудь археологічна експедиція розкопувала б його руїни так, як московська археологічна експедиція розкопує рештки Херсонеса біля Севастополя, де луджені горлянки «русских моряков» кричать під червоними знаменами, що це «город русской славы».
Як бачимо, і Стамбул — «город русской славы», у який тепер так далеко добиратися московським барахольникам і московським проституткам, а при іншому повороті подій — були б якраз на місці, бо Стамбул у їхньому потрактуванні — теж «матерь».
Але тепер, коли розпадається імперія, знову ж таки, довелося б тікати ще й із Стамбула. Не тільки з незчисленних гарячих точок колишнього Радянського Союзу, а ще із самісінького серця Всеслав’янського союзу — Стамбула, теж наділеного «материнським значеним».
Ми не тішимося сотнями тисяч біженців — їхня доля гірка. Але ж історична поразка Росії як «тюрми народів» була запрограмована і була неминуча. Чи здатна Росія винести великі уроки зі своєї історії, уроки, які пішли б їй на користь, і почати «обустраивать» себе так, як «обустраивают» себе цивілізовані народи? Чи їй властиве, чи прокинеться — коли не сьогодні, то хоча б найближчим часом? — почуття національного сорому і національної спокути? Чи здатна вона усвідомити, що, роблячи інші народи жертвами своїх імперських амбіцій, вона так само прирікала саму себе, свій народ бути тисячолітньою жертвою, і що вихід з цього глухого кута є один, і тільки один, а інші сподівані виходи — це лише безнадійне повторення безнадійного минулого, в якому ні сама Росія, ні підбиті Росією народи не зазнали й не могли зазнати щастя?
Тому й відділяються від неї. Тому й вона повинна відділитися від них.
Біженці, біженці. Навіть манкурти тікають. А куди? Манкурти скрізь зостануться манкуртами, але в них, коли подумати, ще менший вибір для втечі, бо вони ж — всюди манкурти.
Й повертаюся до однієї з нинішніх московських ідей. Щоб столицю Москву перенести в Київ, щоб державу, як і в старовину, знову назвати Київською Руссю.
Чи це не означає, що не тільки люди стали біженцями, не тільки манкурти стали біженцями, а й Москва може стати біженкою? Біженкою в Київ, у «праматерь городов руських», себто і в свою «праматерь»?
Але, перехрестімося, хай Бог боронить, щоб Київ дав притулок такій дочці-біженці, бо тоді не так важко було б уявити собі той Київ, і ту сердешну Україну, і ту Київську Русь… Ото б уже було повернення блудної дочки в лоно матері — світ ще такого не бачив!
