«Наша Парафія»

І. Наче якийсь невмолимий пекельний дух знову й знову по­вертає буття «на крути своя». Невмолимий провісницький Еклезіяст! Скільки Росія знала всіляких смутних епох, що проно­силися крізь її історію з моторошною періодичністю комети Галлея! І хочеться помилитися у своєму враженні, що нині ми зно­ву є свідками лихої з’яви комети Галлея її злої історії, а ця ж бо комета її історії своїм смертельним хвостом завжди зачіпала нас, ми ніяк не могли порятуватися з її силового поля.

Під статтею О. Герцена «VII лет» (йдеться про сім років ви­дання ж. «Колокол») стоїть дата — 1 липня 1864. Написано давно, й про тодішню Росію, а читаєш — наче про сьогоднішню. Він, демократ у вигнанні, в 1855 і в 1857 роках бачив Росію, яка про­синалася. Новий час відчувався у всьому — в уряді, в літературі, в суспільстві, в народі. Багато було незручного, нещирого, смут­ного, але всі відчували, що рушили — й ідуть. Німа країна прив­чалася до слова, країна канцелярської таємниці — до гласності, країна кріпосного рабства ремствувала на ошийник (!). Уряд робив, як єрусалимські паломники, які багато нагрішили, три кроки впе­ред і два назад, один усе ж залишався (!). Партія дурнів, пар­тія стариків була у відчаї, кріпосники вдавали з себе конститу­ційних лібералів (Ш). З половини 1862 року вітер повіяв у інший бік. На неповне звільнення селян потратилися всі сили урядуй суспільства — і загальмована машина посунула назад… чи передбачав хто-небудь криваве багно, в яке Росія в’ їхала по ступицю всіма чотирма колесами (звичайно, це «Русь-тройка»!), дякуючи таким кучерам, як Муравйов, і лакей Катков, який підстьобував? Чи передбачали вони, що смертна кара ста­не звичайним, щоденним ділом, що військовополонених роз­стрілюватимуть, що поранених вішатимуть? Що розвинеться література доносів і вона стане літературою дня, що мова жур­налістів спідліє до мови сварливих будочників та жандармів, що люди, розгортаючи газети, опинятимуться в передпокої III відділення… кати карають гарячково, стають віртуозами, йдуть далі наказу. О. Герцен пише: «Мы не можем привыкнуть к этой страшной, кровавой, безобразной, бесчеловечной, наглой на язык России, к этой литературе фискалов, к этим мясникам в генеральских эполетах, к этим квартальным на университет­ских кафедрах. Ненависть, отвращение поселяет к себе эта Россия. От нее горишь тем разлагающим, отравляющим сты­дом, который чувствует любящий сын, встречая пьяную мать свою, кутящую в публичном доме».

Безнадійно, чи не так? Але О. Герцен тоді, в 1864 році, все-таки не втратив надії, заглядаючи в майбутнє і, звичайно, в день сьогоднішній. «Терпи теперь, народ русский, на чужом пиру пох­мелье, неси на могучих плечах… твоего блудного сына»; «тебе насильно брили лоб, насильно дали ружье, и ты пошел, бессмыс­ленно слушаясь, убивать и грабить с голода». «Поднимается и растет на свет новая Россия»; «эту новую Россию — Россия под­лая показывала народу, выставляя Чернышевского на позор», «и не хотим больше ни исправлять неисправимых, ни лечить неиз­лечимых, а хотим вместе с ними работать над отысканием путей русского развития, над разъяснением русских вопросов». І пра­цювали. Багато й по-всякому. З оптимізмом, з відчуттям історич­ної перспективи, дбаючи й про шляхи «русского развития» і про «русские вопросы», які були й залишалися злободенними. І де з плодами такої праці опинилися в 17-му? І де з плодами такої пра­ці опинилися сьогодні? І де з плодами такої праці опинимося за­втра? Піддатися чи не піддатися на невтішні відповіді, які дає іс­торія?

Історик Погодін говорив про «зыбкость» російського наро­ду. Західники вже говорили про «калужское тесто»; мовилося про засилля держави, про необхідність будь-якої революції зго­ри. (До речі, скасування кріпосного права — це ж революція таки згори; так звана Жовтнева революція — це путч, революція згори; події серпня 1991 року — це путч, революція згори.) Істо­рик писав: «В насилии над народом виноват прежде всего на­род, не народ даже, а «какая-то этнографическая протоплазма». (Отже, як бачимо: «зыбкость», «калужское тесто», «какая-то эт­нографическая протоплазма»). У 1850 році Герцен писав: «Россия могла быть спасена путем развития общинных учреждений или установлением самодержавной власти одного лица. События сло­жились в пользу самодержавия, Россия была спасена; она стала сильной, великой, но какою ценою? Это самая несчастная, самая порабощенная из стран земного шара. Москва спасла Россию, задушив все, что было свободного в русской жизни».

Екстраполюємо слова Герцена на той стан справ у Росії, що склався після Лютневої революції, а потім після жовтневого пе­ревороту. Імперія розпадалась, розпалась — і врятував її Ульянов-Ленін шляхом споконвічного прагнення Росії вийти «на ок­раїни», себто шляхом повторної агресії щодо народів, які рвали колоніальні пута. Отже, Москва врятувала Росію, «задушив все, что было свободного в русской жизни» і, звичайно ж, не тільки в російському житті, а й у житті «народов России», які й за на­роди не вважалися, а за — хохлів, басурманів, тубільців, дикунів, невірних, поганих. І Росія знову стала «самая несчастная, самая порабощенная из стран земного шара». Це вже вкотре? То що ж виходить? Виходить, що нема для Росії інших форм державного існування, як — фатально намагаючись залишитися великою ім­перією! — бути «самой несчастной, самой порабощенной из стран земного шара», а кволі спроби демократизуватися, себто жити за світовими нормами етики (тобто не скакати по-буслаєвськи «впоперек каменя», як скаче лише вона сама, а вздовж, як то в силу здорового глузду скачуть усі), кволі спроби досягну­ти економічного благополуччя й щасливого народного життя, — неминуче ведуть знову ж таки до розпаду імперії, до занепа­ду великої Росії — в тому сенсі, як це розуміють великороси-патріоти?!

Жовтневий путч 1991 року в Москві, ГКЧП — це традиційна конвульсія-катаклізм… праглося реанімувати велику Росію, себто СРСР. Москва знову рятувала імперію, щоб задушити все, що є вільного в російському житті, щоб залишитися найнещаснішою, найбільш порабленою країною земної кулі, де б не йшлося ні про демократію, ні про благополуччя.

І ось тепер: СНД — зона інтересів Росії, та ж сама казочка про білого бичка, Москва рятувала й рятує імперію, Великоросія хотіла й хоче залишитися найбільш порабленою країною, хоче задушити все вільне на своїй території і на чужих, вважаючи їх за свої.

І повертаюся до вічного «кто виноват?» у потрактуванні істо­рика Кавеліна: «В насилии над народом виноват прежде всего народ, не народ даже, а какая-то «этнографическая протоплазма».

II. 19 листопада 1994 року вмикаю радіо, слухаю інформацію про виступ якогось депутата Державної Думи Росії, про начебто безпрецедентні масштаби злодійства на всій території, наводяться вбивчі приклади розкрадання державної власності, де перед ве­дуть можновладці та всілякого сорту начальники; стверджується необхідність запровадження надзвичайного стану — і це після підписання відомого указу президента Єльцина про посилення боротьби з організованою злочинністю — на всій території краї­ни. Розгортаю «Письма издалека» О. Герцена, ось відома стаття «О развитии революционных идей в России», з інтересом читаю. А. Толстой у 1905 році писав про Герцена: «Он уже ожидает сво­их читателей впереди. И далеко над головами теперешней толпы передает мысли тем, которые будут в состоянии понять их». Впа­даючи в ложну гординю, міркую, чи я не один із тих, хто нама­гається осягнути їх? Написане Герценом у 1851 році — правдиве дзеркало, в якому ще яскравіше бачиться рік 1994-й, і, звичайно, не тільки цей рік, а й «караван» (Б. Пастернак) років і віків. Та чи вглядається в це дзеркало сама Росія? Чи й — хоч яку систему дзеркал влаштуй і вітчизняного, і імпортного виробництва — їй ті дзеркала не потрібні, а потрібні лиш невідчіпні, маячні ідеї «русского дела» і «интересов России»?

О. Герцен: «Среди этих меланхолических песен вы слышите вдруг шум оргии, безудержного веселья, страстные, безумные выкрики, слова, лишенные смысла, но опьяняющие и увлекаю­щие в бешеный пляс, который совсем не похож на драматиче­ский и грациозный хороводный танец… В печали или в буйном веселье, в рабстве или анархии русский жил всю жизнь, как бро­дяга, без очага и крова, или был поглощен общиной; терялся в семье или ходил свободный среди лесов с ножом за поясом. В обоих случаях песня выражала ту же жалобу, то же разочаро­вание: в ней глухо звучал голос, вещавший, что природным си­лам негде развернуться, что им не по себе в этой жизни, которую теснит общественный строй… Существует особый разряд рус­ских песен — разбойничьи песни. То уже не грустные элегии, то смелый крик, в нем буйная радость человека, чувствующего себя, наконец, свободным, то угроза, гнев и вызов. «Погодите-ка, мы придем. Будем пить ваше вино, ласкать ваших жен, грабить бога­чей…» (Ну чим не марксівський «Комуністичний маніфест», ну чим не ленінське «грабь награбленное?». — Є. Г.) «Не хочу боль­ше работать в поле. Что получил я, когда пахал землю? Нищий я, все мной гнушаются. Нет, возьму-ка я в товарищи ночку темную да острый нож, отыщу дружков в пустых лесах, убью я барина и ограблю купца на большой дороге. По крайней мере все уважать меня будут; и молодой прохожий на моем пути, и старик, что сидит у своей избы, мне поклонятся». (Тут, як бачимо, йдеться про обдиралівку часів кріпацьких — і про розбійницьку реакцію на неї, про «справедливый» по-розбійницьки перерозподіл ма­теріальних благ, ідеться про самопошану й про пошану до себе, здобуті в такий розбійницько-кривавий спосіб, бо, виявляється, в традиціях саме й так здобувати пошану, в традиціях саме й за таке поважати; а це ж ідеться й про часи ленінсько-сталінські, й теперішні часи, ясна річ, коли праця, як то водиться в цивілізо­ваному світі, не є джерелом і запорукою матеріальних цінностей, а джерелом і запорукою їхньою є тотальне грабіжництво на без­бережних просторах імперії, та й «суверенної» України, яка по­жинає плоди багатовікової цивілізації пограбування. — Є. Г.) «Уход в монастырь, в казаки, в шайку разбойников — был един­ственным средством обрести свободу в России. Народ учтиво называл разбойников шалунами и вольницей. В древние времена один Новгород поставлял вооруженные шайки, которые спуска­лись по Волге и Оке, до самых берегов Камы, «идучи искать на­удачу счастья». Разбойники-казаки, преследуемые Иваном IV, завоевали под начальством Ермака Сибирь, чтобы исправить свою худую славу. Бродяжничество и разбой необычайно усили­лись в годы междуцарствия и в начале XVII столетия. Память о Стеньке Разине сохранилась во множестве песен, сложенных в его честь народом. Обычай разбойничества дожил до времени Пугачева, и весьма вероятно, что своим широким распростране­нием он обязан именно глухой борьбе, начатой крестьянами, протестовавшими против закрепощения. Известно, что в песнях разбойнику отводится благородная роль, что все симпатии обра­щены к нему, а не к его жертвам; с тайной радостью превозно­сятся его подвиги и удаль. Народный певец, казалось, понимал, что самый большой его враг — не этот разбойник». (Але якщо не найбільший ворог розбійник з широкої дороги, то ще більший розбійник — хто? І як більший розбійник, так і той найбільший розбійник — хіба то якісь зовнішні розбійники, враги-супостати, а не народжені народним нутром, й саме таким народним нутром вони народжені — саме такі? Тому-то, любуючись розбійниками, народ любується сам собою: ось як він втілений, ось яких вчин­ків і якої душі у своїх суперменах! І з усіх цих герценівських цитацій видно, як розумілась, як реалізувалась ідея соціальної справедливості: в своїй основі, в стихійному потрактуванні, во­на розумілась і реалізувалась як чисто розбійницький «пере­розподіл», бо по-іншому і не могла розумітися. Ось такий стихій­ний народний комунізм. Так що ідеї Маркса—Леніна виявилися не чужими російському народному характеру, вони прищепили­ся на вдячному, підготовленому ґрунті, й немає потреби ура-пат­ріотам аж усі гріхи валити на жидо-масонів. До речі, комуністич­ні ідеї і досі міцні в Росії, вони — в менталітеті, в усякому разі — на нинішній день. Як і не зовсім підупали в Україні, де б здавалося, не в менталітеті, тримаються силою колоніального ярма, але ж подивіться, як затято не хоче «поступатися принци­пами» генсек Симоненко (ну чим не наша національна Ніна Ан­дреева?), як не «поступається принципами» й генсек Мороз (дру­га наша національна Ніна Андреева!), — таке вже їм рідне комуністичне багно, що вони топлять і топлять народ у цьому комуністичному багні, переконуючи, що народові страх як хо­четься потонути в цьому багні, — ось тільки, народ усе-таки не тоне… й скільки разів з такою шизофренічною зацикленістю можна проводити ці псевдосоціальні вівісекції над людьми? Га, екстрасенси комунізму? Га, заклинателі демона соціального роз­бою?

Російський мислитель А. Ільїн писав, що «революция была срывом в духовную пропасть, религиозным оскудением, патриоти­ческим и нравственным помрачением русской народной души! Не будь этого оскудения и помрачения, русская многомилионная армия не разбежалась бы, ее верные и доблестные офицеры не подверглись бы растерзанию… Ленин и его шайка не нашли бы себе того кадра шпионов и палачей, без которого их террор не мог бы осуществиться; народ не допустил бы до избиения своего духовенства и до сноса своих храмов».

Отож, наділений ментальністю «безодні» (Ф. Достоєвський), під час революції народ зірвався ще й у духовну безодню, і це справді так. Але ж згадаймо, що ці так звані зриви, падіння, по­льоти, як стверджував автор «Братів Карамазових», саме в при­роді російської душі, вона без них не може, вони їй потрібні, — як окремій особистості, так і цілому народові. І такий катаклізм, як Лютнева революція, і такий катаклізм, як жовтневий пере­ворот, — усе це явлено світу саме характером російської мен­тальності, і хоч народ сподівався, що це воздається йому «во здравие», але ж «во здравие» не воздалося, і не тільки йому, а й багатьом «народам России», що не зі своєї волі опинилися в силовому полі цієї начебто непередбачуваної ментальності, а насправді, як бачимо, таки передбачуваної у своїй самознищувальній і самовоскрешальній абсурдності. «Ленин и его шайка» — не інопланетяни, не з космосу звалилися, хоча, зви­чайно, з космосу, але насамперед з космосу народу, який пос­тійно зайнятий пошуками «Білої Арапії», якогось обітованого

Біловоддя, медових рік («На Амурі «щастя!», «Амудар’я — наш Ніл» і т. д.). І зґвалтована «Лениным и его шайкою» Россия — це ж, власне, у вигляді експропріації, у вигляді соціального терору, насильницького перерозподілу «за справедливістю», у вигляді фантасмагоричного комунізму і є та сама по суті «Біла Арапія», коли віднімається й присвоюється чуже, коли безчинствує злодійство та розбійництво, коли соціальний роз­бій маскується під соціальний захист. «Ленин и его шайка» мали багатьох попередників, хай то конкістадор Єрмак з ар­мією поплічників, хай то інші знамениті чи зовсім невідомі конкістадори, й цілком можливо, що народ імперії ще поста­рається знайти собі нового Леніна — типу демагога Жиринов­ского, а за «шайкою» справа не стане. Чорний прогноз? Так, чорний, але ж — «нельзя уйти от самих себя», можна залиша­тися тільки самими собою, і вкрай складно «изменить харак­тер» — як складно змінити й розташування зірок на небесах. Астрологію не переграєш, навіть професіональні астрологи не беруться, ото хіба що пройдисвіти від економіки й політики намагаються переграти соціальну астрологію — то на ленін­ський штиб, то на хрущовський, то на якийсь інший. \

У німецького вченого Дітера Гро в його праці «Росія очима Європи» (1961) читаю: «У середині минулого століття було вису­нуто два прогнози, які наче привиди витали в газетах і дослід­женнях, а саме — звістувався прояв комуністичного і російсько­го привидів. Сьогодні ми можемо сказати, що комуністичний привид став реальністю тільки дякуючи російському, а росій­ський привид — лиш дякуючи комуністичному, і обидва ожили тільки тому, що росіяни спробували реалізувати до кінця всі вис­новки західної соціальної філософії».

Мені ж ідея привидів — російського й комуністичного — ба­читься у вигляді російської матрьошки, коли одна матрьошка по­являється з лона іншої матрьошки, національна система матрьошок, що існують і осягаються у взаємозв’язаності. «Ленин и его шайка» — це російська матрьошка, що схибнулася на західній соціальній філософії, відтак присудила схибнутися народові й на­родам світу.

Інтернаціональний рай, пейзанське благополуччя у постанов­ці комуністичних шоуменів (тепер в Україні в цих ролях виступа­ють лідери компартії та соцпартії П. Симоненко та О. Мороз) мають попередників, здавалося б, зовсім несподіваних, але… чи таких і несподіваних?.. У 1787 році Катерина II прибула з вель­можним почтом у Київ, а далі — Кременчук, далі — імпера­торська флотилія попливла на Херсон. Фаворит Потьомкін под­бав, щоб потішити порфіроносну, і на берегах Дніпра наче за помахом чарівної палички появлялися декоративні дачі й палаци, тріумфальні арки (як тепер у Києві арка «дружби»), квіткові гір­лянди, вигадливої фантазії декорації. Величезні стада худоби було зігнано до річки, щоб оживляти мальовничі пейзажі. Плаваючи в човнах по річці, народ у святкових строях співав радісних пісень. Коли корабель імператриці причалював до берега, до неї при­ходили депутації українців, татарів, греків, сербів, вірменів. Сотні тисяч ракет по ночах згорали в феєрверках, палахкотіли розкішні ілюмінації. Серце матушки-цариці мліло від радості, що народ так благоденствує… Ну буквально виставка досягнень у народному господарстві УРСР!.. А «аркодужну» споруду в Києві над Дніпром виготовлено, мабуть, з вареної ковбаси за 2.20, і як це досі ніхто не здогадався і не роздер на шматки, бо ж іще Шев­ченком сказано — за шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попро­си, то віддасте…

Історія, за переконанням П. Чаадаева, є «ключом к понима­нию народов», і це правильно як учора, так і сьогодні, але чи правильно ми користуємося и л. ключем, та й чи хочемо пра­вильно користуватися ключем, щоб розуміти історію свого на­роду, історію таки великого північного народу, — ось далеко не риторичне й далеко не «праздное» запитання як до самих себе, так і до великого північного народу.

III. Материк російської історії — це постійні сейсмічні вибу­хи, тектонічні розриви, більші чи менші, й мало чи не після кож­ного такого розриву-вибуху здавалося, що минулої історії вже начебто й немає, хід її різко змінився, й саме тепер настає ера нового життя і нової історії. І сьогодні ми разом із росіянами (адже у нас спільний цей історичний материк) переживаємо чер­говий тектонічний вибух-розрив, коли знову здається, що різко міняється історичне русло, що починається нова історія, і ми вкотре покладаємо великі надії на це оманливе грядуще, яке, вва­жаємо, достойне нас, а ми ж достойні його. Можливо, черговий ілюзіон у великому, майже тисячолітньому ілюзіоні? Але яке не­вмолиме пришестя — настання цих вибухів-розривів у материку народного буття, що їх, здається, навіть можна програмувати, знаючи душу етносу й пильно прислухаючись до тих процесів, що відбуваються в ній, що, зрештою, оформлюються й виверта­ються з неї у вигляді ось таких викидів — викид за викидом, викид за викидом: наче вулкан, що живе в певному циклі.

Заворушення, бунти, повстання — це терор чи не терор? Бе­зумовно, стихійний терор, що визріває і йде з народних глибин, і цей терор ще недавно пояснювали так званою класовою бо­ротьбою, прагненням соціальної справедливості, — та чи тільки прагненням соціальної справедливості слід було пояснювати цю постійну потребу заворушень, і бунтів, і повстань? Чи не з при­роди ментальності ці явища?.. Це терор знизу. А ось терор згори. Герцен називав Петра І коронованим революціонером, революціонером-терористом, і в цареві бачив «подлинное воплощение революционного начала, скрытого в русском народе». Важко не погодитися з Герценом; ось тільки виходить, що «революционное начало, скрытое в русском народе», це і є заворушення, бунти, повстання, але ж не тільки вони, а й ота специфічна буслаєвщина, про яку вже йшлося. Отже, перманентний стан — терор зни­зу і терор згори, взаємний терор, така вже форма державності й побутування народонаселення. Мені не хотілося б бути катего­ричним, хотілося б помилитися. Й знову повертаюся до сказано­го істориком Кавеліним: «В насилии над народом виноват прежде всего народ, не народ даже, а «какая-то этнографическая прото­плазма». Звичайно, в такому разі в контексті російської історії стає особливо зрозумілий терор Івана Грозного-Лютого, Петра І, Ульянова-Леніна, але таке розуміння причин терору однаково в моїх очах не виправдовує тотального державного терору, і коли читаєш у вірші К. Аксакова про Петра І:

Во имя пользы и науки,
Добытой из страны чужой,
Не раз твои могучи руки
Багрились кровию родной, —

то жахаєшся вкотре від таких методів кривавого просвітителя Росії і задумуєшся — чи такі методи просвітительства для неї єдино можливі і чи немає інших методів, знаних у цивілізованих народів?

Постійне протистояння влади і народу!

Таке враження, що в російській історії весь час хтось готує «покушение на товариша Сталина», — і весь час за це хтось роз­плачується життям, і весь час є невмирущий Сталін, і весь час він боїться, що на нього готується замах, і, щоб знешкодити можли­вий чи уявний замах, — організовується терор. «Ленин жил, Ле­нин жив, Ленин будет жить!» Отже, проблема була, є, буде, — і як осмислити цю глибоку драму, як бодай намагатися розв’я­зати її?!

Забальзамований «Ленин и его шайка» (філософ Ільїн), за­бальзамована трупна ідеологія — усвідомлюють це чи не усві­домлюють нинішні апологети цієї трупної ідеології — водночас означає прагнення забальзамувати й самих себе, ще відносно живих, і самозвано покласти самих себе, забальзамованих і від­носно живих, у мавзолеї власних ілюзій, щоб задурманений нар­котиками брехні і фата-моргана комуністичної Білої Арапії народ бив їм поклони в їхніх прозорих індивідуальних мавзолеях, як ото бив і б’є у московському мавзолеї…

Або ж чи ви уявляєте собі гігантський мавзолей у масштабах усього так званого СНД, а в цьому космічних розмірів мавзолеї забальзамовані й водночас живі всі «народи Росії», як це було донедавна? Бо хоч і як протестує розум, бо хоч і якою фантазією це здається, але ж для наших комуністично-соціалістичних про­відників не тільки так було, а й досі так є: «живее всех живых!». То до якого ж це орвеллівського оскотиніння власної психіки тре­ба дійти й люто триматися за це своє оскотиніння психіки, щоб прах покійника (Великого Пса, як звістував у своїх пророцтвах Нос­традамус) був живіший за цілі живі покоління цілих живих на­родів, та що ж це за геть неможливий прах живих народів порів­няно з тим, котрий «живее все живых»?!

IV. У П. Вяземського є стаття «Взгляд на литературу нашу в десятилетие после смерти Пушкина» (1847, 1878). Тут сказано: «Возлюбив Россию, Карамзин должен был полюбить и пути, ко­торыми провидение привело её к той степени величия и могу­щества, которую ныне она занимает. Карамзин не мог не быть монархическим писателем в высшем и бескорыстном смысле этого слова, потому что Россия развилась, окрепла и сосредото­чилась в силу монархического начала… Некоторые обвиняют «Историю» Карамзина в том, что она не философическая; нужно бы наперед ясно и явственно определить, что должно признавать философиею истории».

Отже, Божий промисел, і тільки так, і не можна без нього: сама Росія, її історія — це Божий промисел, а з ним не побореш­ся, не переінакшиш. Фатальне, замкнуте Божим промислом коло, в якому, звичайно ж, ми сьогодні й бачимо вже нинішній день Росії, який півтора століття тому бачився П. Вяземським теж у «степени величия и могущества». Немає в історика Карамзіна філософії історії? Може и ема в тому вигляді, в якому вона мала бути вже тоді, и не тепгр, але є, мабуть, у тому вигляді, в якому її розумів історик Карамзін, і це — монархічна філосо­фія, коли за месіянство народу стоїть не тільки сам народ, а ще й монарх-месія; і навіть коли в чомусь помиляються чи щось за­важає, то однаково йдуть до своєї месіянської мети. Так, люблячи Росію, Карамзін повинен був полюбити і шляхи-дороги її так зва­ного поступування, а які це були шляхи-дороги, то ми вже більш-менш докладно зупинялися на цьому. Авжеж, не можна було лю­бити Росію — й водночас не любити її шляхів-доріг, це був би абсурд, не було б тут ніякої любові, отож тверезе розуміння цих шляхів-доріг не дозволив би собі щирий патріот, хіба що такий інородець, як Тарас Шевченко, за що й був засланий до Косаралу. Не без Божого промислу — чи не без царського, які в даному разі ототожнюються?

V. Терор панував і в часи Годунова, наводячи страх на всіх, і легко було вислужитися з допомогою брехні та доносів на своїх близьких. Варто було, скажімо, матері князя Пожарського донес­ти в царський палац, що мати князя Ликова зустрічається з дру­жиною князя Василя Шуйського й веде з нею лихі розмови про царицю та її дочку Ксенію, — й донощиці було забезпечено полі­тичні дивіденди. А осіб, які спілкувалися з Шуйською навіть тоді, коли вони користувалися царською милістю, було піддано торту­рам і допитам. До терору вдавалися не тільки верхи, а й низи. Болотников, у минулому холоп і галерний невільник у Туреччині, очоливши повстання, пообіцяв бунтівникам волю й багатство. За­клик не залишився без відгуку, знайшлося багато любителів лег­кої наживи та розбою, закипіли експропріація та терор по-народ­ному, жертвами стали пани та воєводи. Терор неминуче вів до зрадництва — й зрадництво закипіло в народі. За Василя Шуй­ського появилися… «сини лейтенанта Шмідта»… себто самозванці, які видавали себе за синів Івана Грозного і Федора Івановича. Самозванство — одна з нескінченних акцій народу, який, постій­но виношуючи ідею народу-месії, автоматично виношує ідею на­роду таки самозванця, бо ж ніхто не висвячував і не збирається висвячувати його на месіанство, хіба що він сам. Як свідчать істо­рики, варто було самозванцю оголосити селянам, щоб ті з них, чиї пани перебували на службі в Шуйського, забирали їхні помістя, вотчини й женилися на їхніх дочках, — і зразу ж появлялася велика кількість охочих служити в них (так що Ленін був ніякий там не жидомасонський оригінал, кинувши лозунг «грабь награб­ленное», він просто знав традиції, звичаї і ментальність народу, й не помилився: на розбій відгукнулися широкі народні маси — душі їхній був не чужий історично традиційний розбій). Деграда­ція, моральний розклад сягнули апогею. В часи тушинського само­званця родичі збиралися на всілякі п’яні застілля, домовлялися між собою, кому з них служити царю, а кому — самозванцю, щоб мати заступників-охоронців у одному й другому стані у разі перемоги того чи іншого. Вони їздили з табору в табір, і це нази­валося перельотами. Як свідчить історик, одержавши жалування в Москві, вони вимагали жалування і в Тушино. Язиками мололи що попало, а чинили прямо протилежне, й зрадництво стало нор­мою. Це все, звичайно, дуже фрагментарно… й на цьому тлі хтось осмілювався чи осмілюється говорити про зрадництво україн­ського народу, українців!

VI. З-під пера О. Герцена в 1862—1863 роках вийшла праця «Концы и начала». Масштаб міркувань — широкий, я ж торкнувся одного аспекту, а саме вдачі росіянина, його ментальності, на­родного характеру. Йдеться, як сказав Ф. Достоєвський, про «безодню», а перефразовуючи — про дев’ять кіл не так пекла Дантового, як пекла «загадковості» єства, що не піддається, здається, ні контролю, ні самоконтролю, хоча й прагне самоусві­домлення. «Несмотря на нашу наружность, мы все же варвары. Наша цивилизация накожна, разврат груб, из-под пудры колет щетина, из-под белил пробивается загар. У нас бездна лукавства диких и уклончивости рабов. Мы готовы дать плюху без разбора и повалиться в ноги без вины…»

О. Герцен пише, що росіяни в Європі зажили слави найрозпусніших людей. Це пов’язано з безцеремонністю поведінки і з поміщицькими звичками-вихватками. Росіяни переконали весь світ у своїй порочності. Росіяни за кордоном не тільки без толко­во живуть, а й хвастаються своїми дикими й розгнузданими звич­ками. Переїхавши кордон, росіяни, як взагалі недовиховані люди, перестають ніяковіти й церемонитися, розпускаються ще більше і в такому задерикуватому стані приїжджають у Париж і Лондон. Великі майстри покірності і витяжки «во фрунт» удома, вони не хочуть підкоритися місцевим звичаям. Росіянина впізнають у ве­ликих готелях, тому що він кричить у спільному залі, регоче на всю горлянку й неодмінно протестує, що не можна палити в їдальні. Все це амбітність офіціанта, який вийшов за ворота панського будинку. З цим нерозривно зв’язана хвалькуватість. О. Герцен: «Нам хочется, как четырнадцатилетним мальчикам, не только напиться, но и показать всему свету: «Вот, мол, как я нализался». А весь свет рассуждает иначе, — он, глядя на то, что русские обнажают, думает, качая головой, что же после этого скрыто-то у них? А там — ничего, как в ранце солдатском на параде, только вид, что туго набито».

Ну, хіба ж не та сама буслаєвщина, коли чомусь весь час хо­четься скакати не вздовж каменя, як скачуть усі і як радила ска­кати рідна мати, а неодмінно впоперек каменя, як не скаче ніхто й мати рідна не радила?

Про цю саму буслаєвщину О. Герцен міркує й далі. Мовляв, дворянство, зрікаючись ладу життя народного, водночас уперто зберегло усі грубі панські звички — та ще й татарську неповагу до себе й до інших, не прищепилось аристократичне поняття честі, ні громадянське поняття честі, самобутності, а поза служ­бою дворянин перетворювався з битого денщика в Петра І, який б’є; у селі йому була повна воля, тут сам він ставав капралом, імператором, вельможею і батьком вотчини. «Из этой жизни вол­ка и просветителя вместе и вышли все колоссальные уродства — от Бироновых заплечных мастеров и Потемкиных большого раз­мера до Биронов-палачей и Потемкиных в микрометрическом сокращении; от Измайлова, секущего исправников, до Ноздрева с оборванной бакенбардой; от Аракчеева всея России до баталионных и ротных Аракчеевых, заколачивающих в гроб солдата; от взяточников первых трех классов до голодной стаи пернатых, записывающих бедных мужиков в могилу, — со всеми неисто­щимыми вариациями пьяных офицеров, забияк, картежных игро­ков, героев ярмарок, псарей, драгунов, секунов, серальников.

В их числе там-сям изредка попадался помещик, сделавшийся иностранцем для того, чтобы остаться человеком, или «прекрас­ная душа» Манилов, горлица-дворянин, воркующий в господском доме близ исправительной конюшни».

Зі знанням справи змальовано національні типи, національні характери, національну вдачу — яка вражаюча картина (звичай­но ж, неповна), який іконостас (звичайно ж, тут не вичерпаний до краю, бо вичерпати нікому не до снаги)! Так що, все це відійш­ло в минуле, позначає відшуміле море часу? Ні ж бо, те самісінь­ке море часу шумить і сьогодні, з його безодні-прірви живими воскресають ті самі реліктові типи й характери, творячи ту саму реліктову ментальність у своїй незглибимості й незмінюваності, й так само бачимо якого-небудь ліберала-демократа, «воркующе­го в господском доме близ исправительной конюшни», ото хіба що вся країна виглядає як «исправительная конюшня».

Цигілізація «исправительной конюшни» з лібералом-демократом, «воркующем в господском доме», — чи не цю самісіньку трагедію й частково фарс бачимо ми й сьогодні на неоглядних просторах імперії?.. Ото хіба твоя свідомість відмовляється віри­ти, що жива історія може бути водночас і трагедією, і фарсом, але це так, і якщо фарсом, то кривавим, коли історія уже бодай частково не фарс, а багатократна трагедія.

VII. Російський учений В. Єгоров, досліджуючи історичну географію Золотої Орди в XIII— XIV століттях, акцентує, що за 58 років свого існування в XIII ст. Золота Орда була найсильнішою державою в Європі й Азії. По всьому периметру своїх кор­донів вона не припиняла воєнних дій. Будь-які конфлікти розв’язувалися силою зброї, й Золота Орда була джерелом цих будь-яких конфліктів. Вона ходила в походи, які мали грабіжни­цький характер. Ходила в походи, щоб посилити політичний тиск і данницьку залежність, водночас чинячи грабунки й забираючи полонених. Ходила в походи, щоб захопити нові території.

Таку саму політику Золота Орда проводила й щодо Русі: за­хопити якомога більше території і мати якомога більшу данину. Як засіб — періодичні військові експедиції й впровадження сис­теми баскаків. Таке монгольське владарювання унеможливлюва­ло накопичення значної військової сили у великого князя й під­живлювало міжусобиці. За подібних умов хани з Золотої Орди, здавалося б, уже не агресори й грабіжники, а третейські судді.

які залагоджують непорозуміння між руськими князями. Істори­ки особливо підкреслюють, що якби хтось із князів не кликав, то золотоординське військо не появлялося б на Русі. Але ж бо річ у тому, що золотоординські хани проводили таку політику, що руські князі змушені були кликати їх, і їхня поява була не причи­ною, а наслідком, як підкреслює у своїй роботі В. Єгоров.

Князі Галицько-Волинської Русі не запрошували золотоординських ханів розв’язувати їхні внутрішні конфлікти, вони самі доволі успішно протистояли їхній експансії. То до якої політики вдалася Золота Орда? Нав’язувала Галицько-Волинській Русі на­сильницьке союзництво, прагнучи політичного підкорення й ос­лаблення князівської влади, а й залучаючи князівські сили до по­ходів на Литву, Польщу та Угорщину, ослаблювала ці сили, створю­вала міжрегіональне напруження, унеможливлювала їхнє об’єд­нання проти нашестя ординців і водночас сприяла черговому пограбуванню і розбою на всіх руських територіях, по яких про­ходили ханські війська.

Згодом Московія, дедалі формуючись як сильне державне утворення, вбираючи в себе, перетравлюючи, асимілюючи тюрк­сько-монгольські елементи, все більше та виразніше витворю­ючи свій ординський — специфічно московський — менталітет, не могла не вдатися до тих прийомів ведення зовнішньої політи­ки, до яких традиційно вдавалася Золота Орда. Скажімо, ось із стосунками з Україною ще й такий приклад: кремлівські верхо­води створили в Харкові так званий «український» уряд (ще при існуючому українському уряді в Києві) — й на інспірований за­клик харківського «уряду» послали свої орди на Україну. Ска­жімо, вже договорившись із Гітлером, щоб анексувати держави Балтії, тут однаково було кремлівськими верховодами створено «народні уряди», на заклики яких начебто й послано сталінські дивізії. А події в Чехословаччині? Хіба не було сфабриковано лист «трудящих» празького ЧКД — і на «прохання» начебто са­мих чехів і окуповано Чехословаччину? А події в Афганістані? Хіба кремлівськими верховодами не було створено маріонетко­вий уряд, на прохання якого начебто й зреагували брежнєвські десантно-штурмові загони, захопивши Кабул? А про специфічну золотоординську політику Кремля щодо Західної України, себто Галицько-Волинської Русі, й говорити не доводиться. Так само як не станемо говорити й про всілякі «добровільні входження» ін­ших народів до складу Росії, бо як то гарантувався їм вихід зі складу Росії і суверенні права кожного народу, бачимо сьогодні на численних кривавих подіях. Нинішня Чечня — постійно тира­жований приклад. Політика Золотої Орди в аранжуванні Москви ніяк не модифікувалася, хіба що трохи змінилася риторика, але — не суть.

VII. Росія стояла на рабстві й на будь-яких формах закрі­пачення — й так само стоїть на різних формах закріпачення сьо­годні. І чи не дивно, що розкріпачуватись вона не хоче, весь її державно-народний організм чинить опір цьому вкрай потрібно­му для неї ж, як і для інших, розкріпаченню? Мабуть, дивно для інших, але для неї не дивно, бо чого б ото аж дуже дивуватись з себе самої…

Професор Московського університету по кафедрі російсько­го права І. Беляев у 1860 році захистив докторську дисертацію «Крестьяне на Руси», є в нього «Лекции по истории русского законодательства». Я звернувся до його книги «Крестьяне на Руси», Москва, 1903. Коли і як постало закріпачення? Професор І. Беляев пише, що після смерті царя Івана Васильовича, в перші роки царювання Федора Івановича, податки в царську казну не могли значно не зменшитися, бо діла з Кримом, Литвою і Швецією були в такому стані, що московський уряд мав постійну потребу утримувати величезне військо і тримати в запасі великі суми гро­шей та інших засобів на випадок війни з тим чи іншим із трьох немирних сусідів. А тому селяни й далі терпіли крайні утиски, й далі поселення більше порожніли, ніж заселялися, й далі земле­власники та общини постійно турбувалися про те, щоб більше заявляти спорожнілих земель в ущерб казні або ж на лихо су­сідам, які не встигли заявити свої землі спорожнілими. Такий вкрай розладнаний стан фінансових справ і «отягощение народа» нарешті спонукали московський уряд до нового, досі небувало­го заходу — до загального прикріплення вільних селян до землі. Коли саме, в якому році відбувався цей новий захід, який зовсім змінив життя російських селян, ми не знаємо (можливо, в 1592 чи 1593 році). І. Бєляєв пише: «…неизвестно и то, в какой форме первоначально была введена эта новая мера, способствовав­шая впоследствии грустному развитию рабства в России».

Що правда, то правда: «грустное развитие рабства в Рос­сии».

Хочеться в даному разі акцентувати причину тотального пораблення в Росії, коли Росія з власної необхідності в ім’я такого самого «русского дела» і власної волі стає рабою, коли її народ стає народом-рабом в ім’я того самого «русского дела», в ім’я тієї самої «месіянської» ролі Росії: діла з Кримом, Литвою і Швецією були в такому стані, що московський уряд мав постійну потребу утримувати величезне військо й тримати в запасі великі суми грошей та інших засобів на випадок війни з тим чи іншим із трьох немирних сусідів. Тобто намагання загарбати чужі землі й уяр­мити інші народи привело з жорстокою історичною неминучістю до уярмлення народу власного. І я тут ще раз повертаюся до своєї суперечки з істориком Соловйовим, що російський так зва­ний «євразійський простір» творився тільки в невигідному для Росії напрямку на схід. Та ні ж бо! Як ще раз бачимо, творився він і начебто у вигідному для Росії напрямку на Захід, але не за­вжди тут очікувалися вікторії, бо цьому Заходу з незрозумілих для російських істориків причин не хотілося, щоб його спокон­вічні терени стали раптом «исконно русскими» землями, росій­ськими провінціями, тією жаданою «землею-матір’ю», де можна було б нарешті творити «історію-матір».

Цілком очевидно, не треба мати велику фантазію, щоб Росію-рабу побачити і в недавньому Радянському Союзі, який теж був Союзом-рабом, обернувши весь радянський народ на народ-раб, усі «народи Росії» на народи-раби: це були народи-раби коло­сального військово-промислового комплексу Радянського Сою­зу — раба, і з допомогою грандіозної збройної потуги цього вій­ськово-промислового комплексу наша «інтернаціональна держава народів-братів» уже змагалася не з якимись там Кримом, Лит­вою, Польщею, а, по суті, з усім світом, нав’язуючи всьому світу «русскую идею», «русское дело» під виглядом чи то со­ціалізму, чи то комунізму. «Коммунизм победит во всем мире!» Не переміг, а зазнав краху. Але це зовсім не означає, що зазнала краху «русская идея», і ми бачимо, як вона мімікрує і в яких спо­собах виражається її самовиживання, неодмінно — за рахунок інших.

Тоді (можливо, у 1592 чи 1593 роках) відбулося закріпачення-пораблення-уярмлення не просто всіх селян, хоч би й на яких землях вони жили — на двірцевих чи чорних, на поміщицьких чи вотчинних, не просто було заборонено переходити від одного поміщика до іншого, — ця акція, безумовно, свідчила ще й про те, що прагнулося в такий спосіб якось укоськати славнозвісну «бродячу Русь», славнозвісну «вольницю», на якій Русь тримала­ся і яка була її характерною рисою. Чи можна було домогтися якогось ефекту? Лише ефемерного. Бо, як то вже мовлено, бути за своєю природою рабом, який потребує пораблювати когось іншого, — це непереборна властивість, і закріпачений народ од­наково залишився «бродячою Руссю», кріпость не змінила цієї особливості, так само, скажімо, як закріпачення в колгоспах уже в сталінський і в наш час теж не здатне змінити цю особливість. І тут хіба що хочеться акцентувати на цьому послідовному істо­ричному намаганні самого народу (не тільки ж, звичайно, самих правителів) уярмлювати, пораблювати самого себе, оцю мазохістську необхідність перебувати в кріпості — і водночас рватися з цієї кріпості, будучи за своїм душевним ладом «бродячою Рус­сю», та ще з допомогою соціалізму чи комунізму намагатися уяр­млювати світ. Фантастичний Сізіфів клопіт! Лишень послухайте, як сьогодні в Держави и Думі Росії чи в Верховній Раді України дебатується в різних аспектах проблема волі, скажімо, — давати чи не давати своєму народові право вільного економічного існу­вання, а чи й далі тримати як бидло, в державно-соціалістичному ярмі, самим собі присвоївши роль наглядача-визискувача.

Рабство наше теперішнє, ми це добре знаємо, й рабство вчо­рашнє неодмінно супроводжується й супроводжувалося грабіж­ництвом та здирництвом власть імущих. Ось із указу царя Бори­са Федоровича від листопада 1602 року: «…и во крестьянской бы возке промежи всех людей боев и грабежей не было и сильно бы дети боярские крестьян за собою не держали и продаж бы им ни которых не делали. А кто учнет крестьян грабити и из за себя не выпускати, и тем от нас быти в великой опале».

Свідоме піклування про рабський стан кожного в так зва­ній суспільній ієрархії — навіть у височайшому рескрипті на ім’я міністра народної» освіти Шишкова (від 19 серпня 1827 року), де цар, «почитая народное воспитание одним из главнейших осно­ваний благосостояния Державы, от Бога Мне врученной», вважав, що учень-вихованець «…также не стремился через меру возвы­ситься над тем, в коем, по обыкновенному течению дел, ему суждено оставаться». Тобто генеральний чиновник держави стояв за косність, за якої потенційному Ломоносову перекривалася доро­га в науку й таким чином височайшим рескриптом закріплюва­лася думка, «що умственность вредна для России».

Рабство, кріпацтво в своїй позірно полярній структурі неод­мінно передбачає деспота-самодержця, так само як комуністична кабала неодмінно передбачає комуністичного диктатора, й ми те­пер є свідками, як материнське лоно Росії, яке в різний час із неминучою запрограмованістю народжувало і самодержців, і дик­таторів, сьогодні з того самого незмінно живородящого лона нама­гається випродукувати чергову «сильну руку» — хай то юний мо­нарх з династії Романових, чи хай то психопатична гілка з якогось кривого юридичного дерева. Чи був Ленін тираном і деспотом? Безумовно. Чи був Сталін деспотом і тираном? Безумовно. У «всеподданнейшем докладе» міністра народної освіти Уварова від 1843 року на ім’я царя: «Самодержавие составляет главное условие политического существования России… Спасительное убеждение, если Россия живет и охраняется духом самодержа­вия сильного, человеколюбивого, просвещенного…» I все це, зви­чайно, щоб поєднати «все выгоды нашего времени с преданиями прошедшего и надеждами будущего». Зрозуміло, що ці «надежды будущего» — це ми з вами, царський міністр і нам обіцяв рай­ські втіхи від імені російського самодержавства, а які то втіхи — з народної пам’яті не зітреться ніколи. Авжеж, не повинно стерти­ся. Але ж, знову-таки, історія вчить того, що вона нічого не вчить, і, як той сказав, ще живе черево, яке здатне народжувати гада, й ми бачимо не такі вже й фальшиві потуги-позиви.

Повернуся ще до «всеподданнейшего доклада» графа Уваро­ва. Відстоюючи засади «православия, самодержавия и народнос­ти», він розумів: «…направление… и его тройственная форму­ла — должны были восстановить… все, что носило еще отпечаток либеральных и мистических идей: либеральных — ибо минис­терство, провозглашая самодержавие, заявило твердое «наме­рение возвращаться прямым путем к русскому началу во всем объеме». Як бачимо, побиваючи противників «величия России», міністр освіти граф Уваров твердо й послідовно вказував «наме­рение возвращаться прямым путем к русскому началу, во всем объеме». І тут ми вкотре повертаємося, як у казочці про білого бичка, як у зачарованому колі, до одного й того самісінького — до «русской идеи», до «русского дела», до «русского н ал во всем его объеме», а що всі ці поняття означали для російського народу і для «народов России», ми знаємо тяжким своїм історичним досвідом і злободенним побутом. А хіба сьогодні не кричать про ту саму «велич Росії», яку начебто втрачено і яку, звичайно, слід повернути, а яким способом повернути — всім відомо, ін­ших способів не існує в природі: фенікс може відродитися лише в полум’ї, він святкує лише очищальну силу полум’я.

Як відомо, колись у Росії зачитувалися тим, що граф де Кюстін написав про Росію. Зокрема йому належить і таке: «Должен ли подобный народ иметь деспотическое правление, или же жес­токое правление создает столь негодный народ?» Запитання не випадкове, а закономірне, й граф де Кюстін лише сформулював запитання, окресливши реальну проблему, яка завжди існувала й існує. І якщо виходити з цієї проблеми, яка видається вічною, можна сказати, що в ній усе взаємопов’язано, тут не можна від­повісти «або —або», а можна відповісти «і те — й друге». Подіб­ний етнос повинен мати деспотичне правління, він потребує та­кого правління, як наркоман потребує наркотиків, таке деспотичне правління з природи подібного етносу, це по-перше, а по-друге, деспотичне правління автоматично спонукає подібний етнос пе­ребувати в тому стані та вигляді, в якому він перебуває, органіч­но потребуючи, знову ж таки, деспотичного правління.

Ще в ті часи, коли на Заході дебатувалося — вважати Русь азійською державою чи європейською і вважати її державою християнською чи нехристиянською, англієць Д. Флетчер напи­сав книжку «Про державу Російську» (1591), де стверджував, що ця екзотична держава є «тиранічною державою», в котрій жи­вуть «варварські московити». У своїй праці «Росія очима Євро­пи» Дітер Гро писав, що в філософсько-історичній літературі кін­ця XVI і початку XVII століть згадки про Росію зустрічаються часто… Джованні Ботеро у своїх «Всесвітніх відносинах» (1596) приймає Москву в число європейських держав, але ставить її поряд із Туреччиною. Він також вважає можливим друге нашес­тя народів, і протиставляє «благородну й дорогоцінну волю» — «врожденному рабству» московитів. Джон Барклі у своїй праці (1607), що є джерелом звичаїв європейських народів, так харак­теризує Москву: плем’я, народжене для рабства, вороже всякій свободі, воно не бунтує, тільки якщо його пригнічують. Дітер Гро також посилається на акцентовану відміну між Росією і Європою в плані антитурецької ліги, в цьому плані рішуче виключається членство Росії, а також у творі міністра Генріха IV Сюллі, де го­вориться, що московити — це «варвари, з якими не можуть спів­робітничати цивілізовані християнські народи». І як тут ще не послатися на працю «Росія очима Європи»! З кайзерської канце­лярії Фердинанда І в 1560 році в резиденцію в Римі направлено циркуляр, у якому говорилося, що московський великий князь підкорить собі всю Ліфляндію і матиме панування над усім Бал­тійським морем. Він нападе на Німеччину, Нідерланди, Англію і таким чином захопить у свої руки всю морську торгівлю. В кінці документа проводиться аналогія з напіес я народів: готи, мо­вляв, теж, очевидно, прийшли з Півні и нав ть римляни не могли їм протистояти. Дітер Гро: знеменнии ам факт, що в 1560 році «російська загроза» вже порівнювалася з нашестям на­родів!

Східна деспотія, де рабство сидить на рабстві і рабством по­ганяє… Йоганн Бальтазар Шупп казав про московита, що той скрізь, де в нього є можливість, пригнічує сильніше, ніж турок. А якщо виходити з філософської антропології, яка проголошує незмінність людської природи? Звичайно, важко й гірко академі­кові Д. Лихачову виходити з незмінної людської природи моско­вита, тому-то він і декларує необхідність «уйти от самих себя», водночас відчуваючи фатальне — «нельзя уйти»: хочеться нового самопізнання, але ж — гріхи старого самопізнання не пускають у сподіваний рай самопізнання нового, та ще ж і філософія іс­торії не пускає. То що — опустити руки й не прагнути, не декла­рувати? Ні ж бо, звичайно, прагнути й декларувати нікому не заборонено, але тут ми з остобісілою приреченістю знову вихо­димо на візії «Білої Арапії»…

IX. Чи знаєте ви, що государ Микола І прекрасно грав на флейті? Так, Микола Палкін. І, мабуть, не гірше, ніж Б. Клінтон на саксофоні. Крім того, цар любив грати в карти — в баккара, хоч шеф жандармів Бенкендорф і заборонив таку гру. Проте смі­ливий цар не боявся самого Бенкендорфа, якого боялися всі. Без царського відома і його дозволу в Росії не зводилась — навіть не перебудовувалась жодна громадська будівля. Це був, як сказав О. Герцен, час «наружного рабства и внутреннего освобожде­ния». Прес деспотичної влади пораблював і пораблював народ.

Фанатичний доктринер, Микола І — наче КПРС — вважав себе відповідальним за все, що діялося в Росії, і є свідчення, що він був утаємничений навіть у кожну сварку будь-якого губернатора з будь-яким предводителем дворянства, керував побудовою будь-якої караульні у віддалених повітових містах. Чим більше він бо­ровся з казнокрадством, злодійством і службовою несумлінніс­тю, — тим пишніше вони розцвітали, а всю офіційну Росію душив формалізм. Цар вимагав сліпого послуху, намагаючись загнузда­ти невмирущий хаос, постійно вдаючись до зброї жорстокості. Все сміливе й чесне заслано в сибірські рудники, а все рабське й підле склало основу народонаселення. Як говориться в одній книзі, видання 1910 року: на «фронтоні імперії» красувались лише загибель, люта реакція, нелюдські переслідування і подвоє­ний деспотизм; царський двір став головною гауптвахтою імпе­рії, а інквізиційна армія, схожа на таємну організацію поліцей­ських масонів, від Риги до Нерчинська мала своїх братів-шпигунів і сищиків; конала розтерзана й розбита Польща і війна на Кав­казі ковтала військо за військом — під орудою бездарного та жалюгідного уряду.

Чи не нагадує ця картина (звичайно ж, неповна) нашу вчо­рашню і сьогоднішню дійсність, яку ми «так добре спізнали? А чи не те нині казнокрадство і злодійство, що й за Миколи І? І якщо вже такий жорстокий цар не зміг впоратися (а він був украй послідовний у своїй жорстокості, «не поступався при­нципами»), то вже в наш час якийсь новітній диктатор, новіт­ня тверда рука змогла б упоратися? Якими ж методами? Випробувані методи відомі. Як і «конечний результат» (М. Гор­бачов).

Як ілюстрації — ось приклади боротьби з «вітряками» — ко­румпованим чиновництвом — за часів Миколи І, цього «неудобо­варимого тормоза». За редакцією М. Гершензона в 1910 р. у Мос­кві вийшла книга «Эпоха Николая І». Ось деякі приклади з неї. За губернаторства в Казані генерал-лейтенанта Стрекалова два сенатори, граф Санті і Крушников, ревізували Казанську гу­бернію, і всіх (!) чиновників віддано під суд. Слідство тривало вісім років, зрештою, з’ясовано, що чиновники начебто не вину­ваті, й усім їм повернуто жалування за вісім років… Чи не нага­дує це й наші часи, коли високого казнокрада беруть під варту, ведуть слідство — й злодія випускають на волю за недостатністю доказів, бо спрацьовує кругова порука скорумпованого клану, але ж начебто й досягнуто певного ефекту в очах суспільства: боротьба ведеться!

(До речі, в книзі М, Гершензона розповідається не про такі вже й курйозні ситуації, які засвідчують кваліфікацію і компе­тентність урядовців. «Це хто до мене пише?» — запитає, бувало, петербурзький губернатор Ессен, коли правитель канцелярії по­дасть йому заяву. «Це ви пишете». «А, це я пишу. Про що?» Дові­давшись, про що він пише, державний муж візував папір. Або інший приклад — про ериванського губернатора князя Андронникова, якому здавалось, що його обманює правитель канцелярії, і він вигадав спосіб пересвідчуватись, що його не обманюють. «Скажи правду, це вірно?» — запитував він правителя канце­лярії, який підносив йому папір на підпис. «Вірно, ваше превос­ходительство». «Глянь на ікону, перехрестись!» Той подивиться на ікону, побожиться, — й тільки тоді князь Андронников пере­хреститься й підпише.)

Губернатор Стрекалов любив слабку жіночу стать, яка йому, старому й лисому, віддячувала взаємністю, бо добре знала про щедрість генерал-лейтенанта: родичів жінок, які зігріли любов’ю, він нагороджував теплими місцями ісправників. За десять тисяч рубликів даних йому хабарів місцеві відкупники грабували оби­вателів так, як їм хотілося. Губернія скидалася на озеро, в якому велика риба жерла дрібну. Приватна особа була безсила проти цілого корпусу хабарників — пустих, нікчемних, неосвічених людей, але сильних єдністю, натхнених одним спільним бажан­ням грабіжництва, міцно спаяних для захисту один одного. Кіль­ка років у Казані лютував поліцмейстер Поль — рідкісний ви­родок, рівних якому не було. Поль чинив зло заради самого за­доволення чинити зло, закон і право для нього не існували, зажерливо любив чужі гроші, що було загальною слабкістю в ту пору, мав патологічний потяг до тілесних покарань і катував оби­вателів зовсім невинних. Поліцейському чину варто взяти живим зовсім непричетного до якої-небудь провини чоловіка и доповіс­ти наступного дня, що його затримано за п’янство та буйство, як Поль без будь-якої перевірки наказував його при собі ж роз­пластати й вишмагати. (Ох, це понуро-ностальгічне С. Говорухіна: «Какую Россию мы потеряли?»)

в «Русской старине», 1880 рік, червень, надруковано записки І. Селіванова, а в цих записках ідеться, скажімо, про край Пен­зенський. Автор сам не вірить, що там діялось у 1830-1840 pp. Станові пристави, ісправники були просто на жалуванні у злодіїв, особливо конокрадів. Тому-то І. Селіванов вважає себе цілком правим, коли в одній зі статей своєї книги «Конокрадство в Росії» пише, що для знищення чи зменшення конокрадства треба насамперед знищити комісарів, настановлених власне для зни­щення конокрадства, точно так само треба знищити чи значно зменшити число лісних чиновників, створених для зберігання лісів, якщо справді хочуть зберегти ці ліси. Чи можна, наприклад, повірити, що один становий пристав (пристави тоді проводили слідство), розшукуючи вкрадених коней, почав їх шукати в скри­ні у попа й знайшов — не коней, звичайно, а 800 рублів, які й конфіскував, розуміється, на свою користь.

Чи розказане не є зліпком з нинішньої дійсності? Зліпок. Ті са­місінькі чиновники, ті самісінькі злодійство, грабіжництво, без­законня, безкарність. Ось хіба що коней не крадуть, бо так догосподарювалися, що коні перевелися.

Але замість коней — нафта, цінні метали, особливо страте­гічні — плутоній, цезій, уран та ін. Хто краде? Звісно, ті, хто зобов’язаний їх оберігати.

С. Говорухін: «Какую Россию мы потеряли?»

Та схаменіться, патріоти-вболівальники, бо ні в Росії ви її не загубили, ні ми тут, в Україні, її ще не загубили, вона була й за­лишилася такою самісінькою на так званому новому історичному витку, який так нагадує усі її попередні витки, які комусь хо­четься в сув’язі бачити спіраллю, тобто — розвитком, але вкотре можна нагадати у зв’язку з таким розвитком слова О. Герцена: «…опускались руки, и мы останавливались, исполненные ужаса и печали, перед уродливым, капризным сфинксом русского разви­тия». Таки невмирущий сфінкс — вигляньте лише через вік­но надвір: «Какое, милые, у нас тысячелетье на дворе?» (Б. Пас­тернак). І знову викликаємо для порятунку тіні монархів — хай то Микола І з флейтою, хай то Микола II… або хай то буде свіжокоронований монарх — із учорашніх комуністів-тенісистів: «нель­зя уйти от самих себя…».

Ох, ці всенародні ілюзіони! Всенародні ілюзіони — це, ма­буть, єдине, що постійно функціонує.

Мабуть, далі розповідає І. Селіванов, до Петербурга, нарешті, дійшли чутки про всілякі зловживання в Пензенській губернії, було призначено ревізію на чолі з сенатором. Сенатор приїхав увечері неждано, й коли звечоріло, вийшов з готелю, сів на зво щика й наказав везти на набережну. «На яку набережну? » — за­питав звощик. «Як на яку! — здивувався сенатор. — Хіба у вас їх багато? Адже одна тільки й є». «Та ніякої нема!» — вигукнув зво­щик… Виявилось, що на папері набережна прокладалася уже два роки й що на неї витрачено було кілька десятків тисяч рублів, а насправді її й не починали. Правда ж, мало не з комуністичної нашої дійсності картина? Скільки сказано про демонтаж комуніз­му в Україні, а насправді демонтажу й не починали, й ми все ще вглядаємося за світлий обрій — де там ще й сьогодні обіцяна «набережна» комунізму? А там, у Пензі!

«Какую Россию мы потеряли?» Та не будемо грітися втіхою, що втратили, є вона, сердешна, й ніде не поділася. Хіба ж не ак­туально звучить і сьогодні ось ця поезія О. Блока?

Русь моя, жизнь моя. вместе ль нам маяться?
Царь, да Сибирь, да Ермак, да тюрьма!
Эх, не пора ль разлучиться, раскаяться…
Вольному cepдцу на что твоя тьма?

Знала ли что? Или в Бога ты верила?
Что там услышишь из песен твоих?
Чудь начудила, да Меря намерила
Гатей, дорог да столбов верстовых.

Лодки да грады по рекам рубила ты.
Но до Царьградских святынь не дошла…
Соколов, лебедей в степь распустила ты —
Кинулась из степи черная мгла…

За море Черное, за море Белое,
В черные ночи и в белые дни
Дико глядится лицо онемелое,
Очи татарские мечут огни…

Тихое, долгое, красное зарево
Каждую ночь над становьем твоим…
Что же маячишь ты, сонное марево?
Вольным играешься духом моим?

Як то вже говорилось, і Ф. Достоєвський мислив «протоками и Константинополем», але, як зауважує О. Блок у цьому вірші — «но до Царьградских святынь не дошла».

Отже, ця жадана «окраїна» залишилася неосвоєна.

А саме на цій «окраїні» марилося Москві утвердитись як… третьому Риму!

X. Як сказав поет про Росію:

В судах черна неправдой черной
И игом рабства клеймена.

Чи не вражаючий колос-монумент: чоло Росії тавровано ігом рабства, і таврували ж, як відомо, «каленым железом», й таврува­ти — це не татуювати, тавро не виведеш, тавро назавжди. І ска­зано не якимось недоброзичливцем, а тим, хто це рабське тавро відчуває, як своє власне, — й не хоче цього тавра, але не може його ні позбутися, ні порятуватись від нього.

Лише виняткові одиниці здатні були об’єктивно, з болем та співчуттям проаналізувати безрадісну картину, яку являла собою імперія. До таких винятків належав О. Герцен, і в 1858 році він писав за кордоном, звідки імперія бачилася ще виразніше й кон­трастніше: «Дворец превращается в смирительный дом, везде дребезжит барабан, везде бьют палкой, бьют кнутом, тройка ле­тит в Сибирь, император марширует, учит эспонтоном, все без­умно, бесчеловечно, неблагородно; народ по-прежнему оттерт, смят, ограблен, дикое своеволие наверху… рабство, дисциплина, молчание, рунд и высочайшие приказы. И в то же время Суворов на Альпах, под Требией и Нови, завязывает ту борьбу, которая привела всю континентальную Европу в Кремль, а нашу армию в Париж». Дикий розгул деспотії — і водночас весь народ на дибі рабства, на цій дибі рабства конає все і, не забуваймо, ко­нають «і мертві, і живі, і ненарожденні земляки мої», себто кона­ли в минулому й ми з вами, наша свобода, й наша нинішня суве­ренна Україна теж конала в страшних муках, тому-то їй, Україні-мучениці, тому-то нам, народу-страднику, так нелегко сьогодні сходити з диби, позбуватися психології рабської диби, вона ж уп’ялася в кров і плоть усіх поколінь, визначивши наші мрії та надії таки за мертвотним образом диби. То як же ми ви­люднюємо — вчорашні й нинішні раби? Немає в нас біблійної Сінайської пустелі, щоб там блукати сорок літ, позбуваючись рабської психології, та й проводирів таких немає, як Мойсей, а є Сінайська пустеля нашої історії та нашого буття і надто реальна недоброї пам’яті комуно-соціалістична піфія, або ж — Янус на два лики — Симоненка та Мороза, які зі шкури вилузуються, щоб знову вести Україну в єгипетську неволю імпер-комунізму. Коли навчимося не по-рабськи мислити про демократію та ри­нок, про незалежність? Коли ми навчимося мислити, як вільні люди, а чи дух розтерзаний так і не захоче зійти з диби, призви­чаївшись до її висоти як до висоти піднебесної? Господи, сохрани й помилуй.

XI. Справжня історія і замовчувалася, і подавалася в кривому дзеркалі. В одному з цензурних приписів 1848 року строго реко­мендувалося: «Сочинения и статьи, относящиеся к смутным яв­лениям нашей истории, как-то: ко временам Пугачева, Стеньки Разина ит. п., и напоминающие общественные бедствия и внут­ренние страдания нашего отечества, ознаменованные буйством, восстанием и всякого рода нарушением государственного поряд­ка, при всей благонамеренности авторов и самых статей их, не­уместны и оскорбительны для народного чувства, и оттого долж­ны быть подвергаемы строжайшему цензурному рассмотрению и не иначе быть допускаемы в печать, как с величайшею осмотрительностью, избегая печатания оных в периодических изданиях». Що царська цензура — що недавня радянська: одні й ті самі приписи, одне й те саме криве історичне дзеркало, яке не повинне відображати «буйство», бо це ж образливо для «народ­ного чувства».

Відомий цензор Нікітенко у своєму щоденнику розповідає про цензора Мехеліна, який у 1849 році викреслив із древньої історії імена всіх великих людей, які боролися за волю батьків­щини або ж дотримувалися республіканських поглядів — у рес­публіках Греції й Римі, він викреслив без балачок, по суті, ведучи хрестовий похід проти науки… Професор Давидов вимагав, щоб у підручнику історії Смарагдова було вилучено все, що стосується Магомета, тому що він, мовляв, «негодяй» і «основатель ложной религии»… Цензор Єлагін вилучив у фізиці вираз «силы при­роды», а в одній географічній статті не пропустив місце, де го­ворилося, що в Сибіру їздять на собаках, мотивуючи останню заборону необхідністю, щоб цю вістку неодмінно підтвердило міністерство внутрішніх справ… Цензор Ахматов зупинив друку­вання однієї арифметики, бо між цифрами якоїсь задачі побачив якісь крапки: він запідозрив лихий намір упорядника арифмети­ки… Голова таємного цензурного комітету Бутулін навіть хотів вирізати деякі вірші з акафіста Покрові Божої Матері, вбачаючи в них небезпеку: «Радуйся, незримое укрощение владык жесто­ких и зверонравных» і «Советы неправедных князей разори, за­чинающих рати погуби».

XII. Вам не забулося ім’я П. Кропоткіна, — це ім’я колись так гриміло! Беру до рук його «Речи бунтовщика», видання 1906 року, С.-Петербург. Навмання розгортаю — ось що він пише про дер­жаву: «…содержит целую армию чиновников, пауков-взяточни­ков, смотрящих на мир сквозь грязные стекла своих канцелярий, теряющих здравый смысл среди бесконечной путаницы канце­лярских бумаг. Это — шайка, имеющая одну религию — рели­гию медного гроша, одну заботу — скорее примкнуть к той пар­тии, будь она черная, лиловая или белая, которые гарантируют максимум оклада при минимуме работы».

Самодурство чиновників не знало меж, і, звичайно, це було самодурство в ім’я «величия России». Скажімо, у 1848 — 1849 роках Захід спізнав усілякі рухи та заворушення, зовсім чужі «імперії зла», що нагадувала відомий крижаний дім, і вже в березні 1848 року заборонено відпускати у відрядження за кордон тих осіб, які працювали в міністерстві народної освіти: аби не при­везли європейської зарази! Обмежено виписувалися з-за кордо­ну без цензури книги і періодичні видання. Припинено викла­дання права європейських держав. Вилучено філософію з уні­верситетського викладання, і князь Ширінський-Шахматов, який став міністром освіти, пояснював мету вилучення так: «огражде­ние от мудрований новейших философских систем». Чи не нага­дує це все наше життя-буття за «залізною завісою» упродовж правління всіх генсеків, коли ми були надійно відгороджені від «мудрований», а охочих «помудровать», себто любомудрів-дисидентів, запроторювано до психушок чи до таборів?! З 1850 року викладачі перед початком курсу повинні були пред’являти точні програми викладання з переліком творів, якими користувати­муться, «чтобы в содержании программы не укрылось ничего, несогласного с учением православной церкви или с образом прав­ления и духом государственных учреждений». У цьому драконів­ському наказі, скажімо, замість учення православної церкви на­писати учення марксизму-ленінізму, а замість духу державних закладів написати радянська влада й комунізм — і ми один до одного побачимо одну й ту саму машину терору й нищення будь-яких проявів вільної думки в ім’я самодержавства, тобто саме такого, а не якогось іншого «величия России».

Росія була країною рабів, а ми сьогодні — раби рабів.

Літератор князь П. Вяземський писав літератору декабристу М. Тургеневу у 1818 році з Варшави: «…мы на все смотрим, ни во что не всматриваемся. Черт знает, чем мы заняты! Нам все как будто недосужно. Поглядишь на нас, подумаешь, что мы думаем думу: ничего не бывало. На нас от рождения нашел убийствен­ный столбняк: ни век Екатерины, со всею уродливостью своею, век, много обещавший, ни 1812 год — ничто не могло нас расше­велить. Пошатнуло немного, а тут опять эта проклятая медузина голова, то есть невежество гражданское и политическое окаменило то, что начинало согреваться чувством».

П. Чаадаев у «Автобиографическом введении» (1878) писав: «Гоголь, хотя и малорос, то есть человек осторожный и себе на уме, бывал подчас чистокровный великорос, то есть кидался в крайности… Мы любим напролом и наудалую. Запой русскому человеку есть не только физическая болезнь, она и нравствен­ная. Мы почти все делаем запоем, и дурное, и хорошее. Проспав­шись и отрезвившись, мы не отвечаем за сказанное и сделанное нами в припадке своем».

Хтось, може, й захоче посперечатися з П. Чаадаєвим, спро­стувати, навести контраргументи (мовляв, що це за таке безза­стережне твердження — і від свого імені, і від імені народу, й від імені інтелігенції — «мы почти все делаем запоем, и дурное, и хорошее. Проспавшись и отрезвившись, мы не отвечаем за сказанное и сделанное нами в припадке своем»), та мені спе­речатись не хочеться, а хочеться згоджуватись, бо так було — й не змінилося.

XIII. Філософ Карл Ясперс, котрому, як відомо, так багато завдячує післявоєнна Німеччина за своє постання економічного і культурного фенікса з мертвого попелу гітлерівського тоталіта­ризму та за сьогоднішнє своє становище в «народів вольнім колі», говорив про те, що «завданням є те, що народи, які вже не такі неосвічені, ставали б якомога розсудливішими, розумнішими, відповідальнішими. Над цим працюють письменники і публіцис­ти, а також і філософи — щоправда, не дією, а радою». Народ не може стати народом-філософом, так само цілі народи не можуть стати народами-філософами, а хіба б цього — неможливого! — не хотілося б? І в такому разі відбулося б якнайповніше злиття філософії з політикою, а політики з філософією, бо таке їхнє поєднання було б найоптимальнішим для історії, яка сьогодні твориться на живу — й дуже часто криваву — нитку. На жаль, політики — не такі вже й філософи, далеко не філософи, політики-державці хворі якщо не на всевладдя, то на прагнення все­владдя, яке позбавляє їх відповідальності, а мова про контроль над ними — лише словоблуддя і демагогія для тих, хто не вміє чи не хоче бачити й чути. Чи можна сказати, що народ український чи російський є народами-філософами? Чи можна сказати, що в президентові Б. Єльцині щасливо поєднався політик і філософ? Де ж таке скажеш, коли його філософськими постулатами є бом­би, ракети, смерть дітей і матерів, пролита кров чеченського на­роду, і цією кров’ю він нажлуктується в якомусь параноїдальному запої, й ніхто не здатен зупинити його, а сам він тим більше не здатен зупинитися… І в якій ролі тоді виступає світ, і в якій ролі виступаємо ми — як свідки, як мимовільні співучасники апокаліптичної вакханалії, і якою мірою ми політики чи філосо­фи, або ж політики-філософи?.. І як тут не згадати безсмертного Тараса, його безсмертне слово — «Кавказ»:

Й серце розбиває.
Розбиває,та не вип’є
Живущої крові, —
Воно знову оживає,
І сміється знову!

Але скільки можна пити оту чеченську кров? Майже два століття. Чи це вже похмілля, яке не минає, бо ніколи не мине? А після гарячої чеченської крові чиєю ще гарячою захочеться впитись, бо ж не можна обірвати безперервний процес криваво­го похмілля?

XIV. 4 листопада 1908 року О. Блок у вірші «Россия» писав:

Россия, нищая Россия,
Мне избы серые твои,
Твои мне песни ветровые —
Как слезы первые любви!
Тебя жалеть я не умею
И крест свой бережно несу…
Какому хочешь чародею
Отдай разбойную красу!
Пускай заманит и обманет, —
Не пропадешь, не сгинешь ты,
И лишь забота затуманит
Твои прекрасные черты…

Отже, як пише поет, «какому хочешь чародею отдай разбой­ную красу… пускай заманит и обманет, — не пропадешь, не сги­нешь ты». Знаємо, всяким «чародіям» віддавала вона свою «роз­бійну красу». Знаємо, заманювали й обманювали, та ще ж річ і в тому, що вона сама собі на голову кликала всілякого штибу заманювачів та обманювачів, така вже її особливість, що зі свого нут­ра народжувала їх — і хіба це не було перманентним станом її пропадання і вічно триваючим станом її загибелі? Й так само, здається, сьогодні відбувається, що на авансцені її новітньої іс­торії, як завжди, є гострий попит на її «розбійну красу», й фалан­гу цих заманювачів та обманювачів вона спородила зі свого живородящого лона, й укотре ми є свідками її розкладу й руйнації, які… комусь хотілося б сприймати за нове становлення, бо ж за­вжди хочеться сподіватися цього конструктивного становлення, прогресу… але чи ідея нового прогресу знову не обернеться ідеєю викривленого, спотвореного прогресу, й вираз доброзичливого очікування на наших обличчях не перетвориться на конвульсій­ну гримасу жаху та болю?

1995

Опубліковано: 03.03.2015.