«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаПубліцистикаЄвген Гуцало --- Ментальність орди

Оргія. або ж ефект мухомора

І. Хмільні напої на Русі — з сивої давнини, з ритуалів і тра­дицій, з державної і побутової атрибутики. П’яним ритуалам, цим хмільним традиціям, цій нетверезій атрибутиці вірно служили, били та били поклони скляному божкові, — й ревне поклоніння невситимому й завжди спраглому божкові, що спільно зі своїми вірниками складало нерозривну двоєдину суть, багато додає до характеристики й розуміня «безодні» (Ф. Достоєвський) народ­ної душі.

Іноземці, що прибували в Московію, неминуче мали прилу­читися до цього ритуалу, пошанувати традиції, «возалкати» з чаші звичаїв. Венеційський посол Амброджо Контаріні (був у Москві в 1476–1477 роках) розповідає про аудієнцію у великого князя Івана III. Після необхідних протокольних пошанувань йому піднесено велику срібну чашу, повну медового напою, і сказано, що государ наказує осушити її всю і дарує йому цю чашу. Такого звичаю, мовляв, дотримуються тільки в тих випадках, коли хо­чуть виявити вищу честь послу або ж кому іншому. Одначе йому було важко випити таку кількість — адже там було дуже багато напою! Випив лише четверту частину, а його величність, помітив­ши, що венецієць випити більше не годен, і наперед знаючи про це його невміння, повелів узяти в нього чашу — і вже порожню повернути йому.

Хитрий венецієць легко відбувся. С. Герберпггейн розповідає, що під час першого посольського строку в Москві інколи вони у государя Василя III Івановича «обідали навіть упритул до першої години ночі». На прийомах подавали різні напої — мальвазію, грецьке вино й навіть всілякі меди. Государ на знак особливої своєї милості пригощав послів зі своєї чаші. Посол від Габсбургів зазначає, що взагалі на розв’язання сумнівних справ чи на пи­ятику вони витрачають цілий день і розходяться тільки з настан­ням темряви. Після високих аудієнцій іноземних послів супро­воджувано до гостиних дворів, і цей чиновний супровід заявляє, що йому доручено зостатися й повеселити послів. Приносять срібні чаші й багато посудин, кожна з певним напоєм, і всі ста­раються, щоб «зробити послів п’яними, а вони прекрасно вміють запрошувати людей до пиятики, і, коли в них нема іншого приво­ду до випивки, вони починають нарешті пити за здоров’я цесаря, брата його, государя і нарешті за благополуччя тих, хто, на їхню думку, наділений якимись чеснотами та почестями…» І т. д.

А ось проводжають із Москви до Персії голштинця Адама Олеарія — це вже друга чверть XVII століття. Гофмейстер Борис Іванович Морозов супроводжує по річці Москві у маленькому човні, далі пересідає у великий до іноземних послів і п’є з наши­ми дворянами майже до ранку, після чого він, зі сльозами на очах, сповнений любові й вина, попрощався з ними.

В Адама Олеарія, дипломатичного представника німецького князівства Голштинія у Росії, в його «Описі подорожі в Московію» (цей опис зажив колись заслуженої популярності) знахо­димо, що монастирські служки «охоче дають себе пригостити добрим друзям, так що інколи доводиться везти їх п’яними з до­мівок у монастир», що «серед простого народу кращими ліками є… горілка і часник». Звичайно, так лікувалися ще до приїзду в 1633 році спостережливого й переконаного протестанта Оле­арія — так лікуються й тепер. Чи раніше в Росії (а не тільки, скажімо, в часи Андропова чи Горбачова) велася так звана анти­алкогольна боротьба? Адам Олеарій засвідчує, що велася. Він сам бачив 24 вересня 1634 року публічну екзекуцію, застосовану до порушників указу великого князя продавати тютюн і горілку. Оголених, їх нещадно били канчуками, які різали, наче ножі, і після кожного удару рясно бризкала кров. Кількох забили на смерть. Торговцям горілкою на шиї прив’язали пляшки, зв’язали руки по двоє, далі з побоями вигнали з города, потім знову при­гнали до Кремля».

Варварська боротьба, варварські методи — як у тодішні, так і в недавні часи, їхня ефективність не те що нульова, а завжди з історично відчутним знаком мінус, ще одна вражаюче колоритна картина отієї зафіксованої Ф. Достоєвським «безодні» російсько­го менталітету, від якої ніколи й нікуди не подітися, бо так суди­лося, бо така не зовсім і загадкова містика психіки, чиї парамет­ри начебто не піддаються визначенню, та як же не піддаються, коли піддаються, хіба що не дуже в приємних конкретних харак­теристиках.

II. Церковний собор, скликаний у 1551 році, знано як Стоглавий, а його сто остаточних рішень пойменовано «Стоглавом». На соборі цар Іван IV питав, а церковники відповідали. Прозвучав царський докір, що йдуть у монастир, «чтобы всегда бражни­чать». Невидимий зелений змій весь час літав на Стоглавому.

Говорилося не про те, що слугам Божим не можна пити, — осу­джувалося зловживання. Мовляв, з давніх-давен монасі шанува­ли хмільні напої, славлячи Вседержителя, пили розумно — одну чашу, дві чаші, три чаші, бо знали міру, а теперки по обителях монасі не знають ніякої міри: «аще имеем питие пьянственное, не можем воздержатися, но пием до пьянства». Собор заборонив «гаряче вино» (горілку), дозволив виноградні вина. Було ухвале­но, щоб церковнослужителі «не билися и не лаялися и не сквер­нословили и пияни бы в церковь а во святой олтарь не входили, и до кровопролития не билися», бо ж Стоглавому було відомо, що церковнослужителі «в церкви всегда пьяни и без страха стоят и бранятся и всякие речи неподобные всегда изо уст их исходят», «в церквах бьются и дерутся промеж себя».

Хто ж тоді чи тепер осмілився б сказати, що Стоглавий собор 1551 року — це криве дзеркало, в якому упереджено відображе­но колективну парсуну релігійної братії? Відомо ж бо: «неча на зеркало пенять, коли рожа крива».

Цар Іван IV на Стоглавому говорив: «Старец на лесу келью поставит или церковь срубит да пойдет по миру с иконой проси­ти на сооружение. У меня земли и руги просит. А что собрав, то пропьет». Не думається, що хворобливо підозріливий цар пере­більшує, видаючи поодинокий випадок за повальне явище: ма­буть, незчисленна кількість подібних випадків і творила явище, інакше б самодержець не говорив про це на соборі.

Відомо, що в Олександрівській слободі, яку можна вважати за царську резиденцію, було створено — зі складу опричників — братство монахів, так званий опричницький монастир. За свід­ченням іноземців, тут «каждому подается еда и питье, очень дорогое и состоящее из вина и меда». Братчики-опричники злов­живали всерйоз, до знемоги. У натхненно-екзальтованих зловжи­ваннях Іван IV не пас задніх. Після зловживань — екстаз і ек­зальтація знеможливих богослужінь. За свідченням тих самих іноземців: «Все, что ему приходило в голову, одного убить, друго­го сжечь, приказывает он в церкви». З церкви государ ходив у катівню, з катівні — знову повертався в церкву. «И есть свиде­тельства, что никогда не выглядит он более веселым и не беседу­ет более весело, чем тогда, когда он присутствует при мучениях и пытках до восьми часов».

Під час хмільного застілля цар — о, ця знаменита широчінь російської вдачі, безмежність загадкового російського характеру – міг собі дозволити й ось такий веселий жарт: «у нападі буйних веселощів Іван IV облив якогось опричника вогненними щами і, милосердний, — щоб полегшити страждання бідоласі, який конав від опіків, — заколов його ножем, і тим часом моло­децьке застілля тривало… А ще володар втішався й іншими заба­вами, поміж яких особливо шанував таку: людину, яка підлягала осуду, зашивали в ведмежу шкуру — й цькували собачою зграєю до смерті».

(У своїх відомих «Записках про московитські справи» С. Герберпггейн так писав про його діда, великого князя Івана ПІ: «Во вре­мя обеда он по большей части до такой степени предавался опья­нению, что его одолевал сон, причем все приглашенные были меж тем поражены страхом и молчали… для женщин он был до такой степени грозен, что если какая из них случайно попадалась навстречу, то от взгляда его только что не лишалась жизни»).

У січні 1570 року, увійшовши каральним походом у Новго­род, Грозний відбув богослужіння в соборі Софії, потім — уро­чистий обід у палатах архімандрита, де Іван IV разом з оприч­никами добре набив утробу, та добре захмелив мізки, та й ско­мандував своїм головорізам: «Гайда!» — і почалася вікопомна новгородська різня… Ох уже ця загадкова душа, яка, бачте, й не накинеться на іншу, не менш загадкову душу, поки не помолиться та не поб’є поклони в святому храмі, а потім ще ж і нажереться в гостях душа хазяйської дармовинки, а вже далі, на десерт, і подавай її вурдалачому єству ще й гарячої братньої крові з пе­ретятого горла, а потім вона знов, стражденна, проситься до свя­того храму, щоб там ревно молитися й бити земні поклони, о, загадкова душа — що царська, що холопська!

А хіба на схилі свого віку цар-параноїк Іван не каявся у грі­хах? Каявся, бо ж добре усвідомлював, що його життя — це не тільки постійні нічні оргії з непомірними питтям, жертям та вбивствами, а й життя його — це безумна кривава оргія; усвідом­лював, що винен в «обьядении и пьянстве», а також в «убивстве», «душею осквернен», «разумом растлен и скотен умом», «Каинового убийство прошед», відзначився «граблением несытного бо­гатства». Та, мабуть, не всі гріхи можна було відпустити цареві, то сказано йому було ходити до храму Божого, і збудували йому на Кремлівській стіні навпроти входу до храму Василя Блаженно­го невеличку «башенку», сидячи в якій, і слухав порфироносний прихожанин богослужіння. На схилі ж свого віку він навіть хотів не те що втекти, а виїхати — як політичний емігрант — до Англії, мав з цього приводу таємні перемови з англійською королевою Єлизаветою. Та чи можна втекти від скоєного, від Росії? Він би скоєне і Росію носив би з собою і в Англії. Не можна емігрувати від самого себе.

Життя Івана IV — таки як нічна безумна й п’яна оргія. Помер він — як на теперішні мірки — доволі молодим: лише 54 роки. Жив — як пив, і пив — як жив. При ньому царство-государство було як велика п’яна обитель, а не якісь там окремі п’яні обителі, а не якийсь там один Звенигородський Савво-Сторожевський монастир, який він красномовно бичував: «А на Сторожех до чего допили! Тово и затворити монастиря некому, по трапезе трава растет». Хіба ж не без знання реальної дійсності, хіба ж не без щирого таланту сказано: «по трапезе трава растет!» І це батькував він, п’яний маньяк — настоятель великої п’яної обителі-Русі, котрий, як уже згадувалося, хворобливо каючись перед безоднею небуття і все ж таки по-християнському сподіва­ючись на порятунок душі, і сам себе бичував, будучи винним в «обьядении и пьянстве»… Помер, а від усієї історії Росії таке враження — наче то впродовж століть тривало й тривало теро­ристичне правління Грозного-Лютого, що то історія з одного, здавалося б, неправдоподібного моноліту, ото хіба що невідомо, з якої причини мінялися імена правителів-самодержавців, які ка­муфлювалися то перуками, то кринолінами, то клинцюватими бо­рідками, то френчами.

«Слово про Хміль» Кирила, філософа словенського, існує в давньоруській літературі давно, поміж інших «слів» («Слово про рахманів», «Слово про погибель Руської землі», «Слово про князів» і т. д.). Можна сказати, що це монолог непоборного Хме­лю — до всіх і завжди, хоч, звичайно, це «слово» проголошувало­ся в конкретний час до конкретних людей. У своєму монолозі Хміль звертається до священиків, до князів, до бояр, до слуг, до купців, до багатих, до бідних, жінкам також радить — не водити­ся з ним, бо він сильніший від усіх плодів на землі, бо він від племені великого і багаторідного, мати ж його — Богом створена. Хміль застерігає — п’янство князям та боярам землю спустошує, а людей достойних і вільних та майстрів у рабство повертає, а якщо хто п’яний помре, то сам собі ворог і вбивця, і причастя його ненависне Богу.

Звучав та звучить вічний і справедливий монолог Хмеля, і цей монолог виголошують не тільки непитущі, а й питущі, при­чім, цілком можливо, питущі проголошують ще з більшим пафо­сом та знанням справи, бо ж садомазохістська хіть трохи посамобичуватися, щоб потім — еге ж, очищеному! — знову впасти у блуд п’янства, а далі — знову в блуд самобичування, і т. д., а все те  — загадкова душа, що ніяк її не впросиш і не вблагаєш, не навернеш на путь істини ні заклинаннями, ні молитвами, ні такими от химерно своєрідними очищеннями.

Як то мовиться, говори хоч до гори!.. Оце по-нашому «говори хоч до гори» цікаво потрактовано як акт самоусвідомлення в «Братах Карамазових» Ф. Достоєвського. А саме — у обвину­вальній промові прокурора Іполита Кириловича на судовому процесі. Зокрема: «Платить мы ужасно не любим, зато получать очень любим, и это во всем. О, дайте, дайте нам всевозможные блага жизни (именно всевозможные, дешевле не помиримся) и особенно не препятствуйте нашему нраву ни в чем, и тогда и мы докажем, что можем быть хороши и прекрасны. Мы не подлы, нет, но, однако же, подавайте нам денег, больше, больше, как можно больше денег, и вы увидите, как великодушно, с каким презрени­ем к презренному металлу мы разбросаем их в одну ночь в безу­держном кутеже… мы натуры широкие, карамазовские — я ведь к тому и веду, — способные вмещать всевозможные противопо­ложности, и разом созерцать обе бездны, бездну над нами, без­дну высших идеалов, и бездну под нами, бездну самого низшего и зловонного падения. Вспомните блестящую мысль, высказан­ную давеча молодым наблюдателем, глубоко и близко созерцав­шим всю семью Карамазовых, господином Ракитиным: «Ощуще­ние низости падения так же необходимо этим разнузданным, безудержным натурам, как и ощущение высшего благород­ства», — и это правда: именно им нужна эта неестественая смесь постоянно и беспрерывно. Две бездны, две бездны, господа, в один и тот же момент — без этого мы несчастны и неудовлетворены, существование наше неполно. Мы широки, широки, как вся наша матушка Россия, мы все вместим и со всем уживемся!»

Одкровення Іполита Кириловича близькі до істини, вони близькі до одкровень самого Ф. Достоєвського — і в тому, що стосується «безодні». Волею невситимої долі ми маємо давню й невдячну можливість судити про цю російську «безодню» не збо­ку, послуговуючись умовиводами сторонніх спостерігачів, а таки з «безодні», яку нам даровано з ласки старшого брата — русифі­катора, хоч ми туди начебто не просилися, а тепер не просимося тим паче. І як то ведеться в цій самій «безодні», ми добре знаємо, і, звичайно ж, не хотіли б знати, нам і своїх проваль у своєму менталітеті вистачає, самі собі ради не дамо, а тут іще оці чужі постійно діючі вакууми у стосунках між етносами, а тут іще торрічелеві пустоти в міждержавних зв’язках, а тут іще чужі косміч­ні чорні діри, що зі смертельною невідворотністю затягують спо­конвічно витворений лад нашої душі!.. Як то впливає на нас, як то позначається на нас московсько-російська «бездна высших идеалов» — судити вкрай важко, бо їх, здавалося б, нами не по­мічалося, й, очевидно, ця «бездна высших идеалов» нам як не загрожувала, так і не загрожує, отож нам, ясна річ, так і не вдас­ться звідати вкрай запаморочливих і таких необхідних для самоствердження російського менталітету польотів поміж «бездна­ми», а нам, з усього видно, судилося звідати лиш одну москов­сько-російську «бездну самого низшего и зловонного падения», але ж такі обставини прирікають і нас — помимо нашої волі та бажань — на співіснування з речами страхітливими, на прищеп­лення нам дії чужого наркотичного зілля, на необхідність існу­вання в убивчих міазмах: «ощущение низости падения так же необходимо… нужна эта неестественная смесь постоянно и бес­прерывно».

Гаразд хай так, вам це потрібно — це ваша проблема. Але на­віщо всі ці «бездны» здалися нам чи будь-яким іншим народам те­перішнього так званого СНД? Хай Господь порятує нас, хай Гос­подь порятує всіх, хай Господь порятує і вас, хоч і інтелігент-патріот з усією академічною гіркою (?) обізнаністю й заявив, що «нельзя уйти от самих себя…». Не можна — й водночас, здається, не тре­ба, що ж діяти, як порятуватись?

Іполит Кирилович знав, що казав: «Платить мы ужасно не любим, и это во всем». І хоч би яке усвідомлення необхідності розплатитися за векселями в різні історичні моменти навідувало бодай окремі голови в родині «старшого» брата, але ж — не роз­плачувався ніхто й розплачуватися не хоче. Бо не в природі. Бо якби розплачувалися, то вже була б інша природа, перед якою проблема розплачуватися ніколи б не поставала в такій не­розв’язній формі, нерозв’язній — бо ж не в особливостях націо­нального характеру.

«…и это во всем».

А хто ж заперечує?!

«Кутеж»… як то мовиться, в «Братьях Карамазовых».

ЦІ. В славнозвісну Волгу впадає річка Сура, у Сури є притока П’яна — це південніше Нижнього Новгорода. В Симеонівському літописі збереглася розповідь про побоїсько на річці П’яні. Влас­не, йдеться про 1377 рік, про сутичку російських оружних сил з ординцями. Віддамо належне хоробрості московитів, але в «По­вісті про побоїсько на річці П’яні» мовиться не так про їхню хо­робрість, як про інше. Царевич на ім’я Араїшіа перейшов із Синьої Орди за Волгу, замисливши похід на Нижній Новгород. Великий князь володимирський і московський Дмитро Іванович (від же після Куликовської битви Дмитро Донськой) послав проти воро­гів рать володимирську, переяславську, юр’євську, муромську, ярославську. «И собралось великое войско, и пошли они за реку за Пьяну. И пришла к ним весть о том, что царевич Арапша на Волчьей Воде. Они же повели себя беспечно, не помышляя об опасности: одни — доспехи свои на телеги сложили, а другие — держали их во вьюках, у иных сулицы оставались не насаженны­ми на древко, а щиты и копья не приготовлены к бою были. А ездили все, расстегнув застежки и одежды с плеч спустив, ра­зопрев от жары, ибо стояло знойное время. А если находили по зажитьям мед или пиво, то пили без меры, и напивались допьяна, и ездили пьяными. Поистине — за Пьяною пьяные! А старейши­ны, и князья, и бояре старшие, и вельможи, и воеводы, те все разъехались, чтобы поохотиться, утеху себе устроили, словно они дома у себя были».

Цю розкішну розлогу цитату з Симеонівського літопису на­ведено з тією лише метою, що літописна розповідь органічно лягає у контекст розмови про російський національний характер. Тут усі деталі, всі подробиці точні й правдиві, тут мальовничі штрихи до народного портрета, тут діагнози-присуди, що цілко­вито виявляють так звану душу, котра, очевидно, ніяк не є загад­ковою душею, а лише здається загадковою в силу своєї алогіч­ності й абсурдності (бо ж і «беспечная», як справедливо зазначає патріот-академік Д. Лихачов). Але ж тут коронною деталлю, котра насправді є не такою вже й деталлю, навіть з епітетом — корон­на, є оце відчайдушно-молодецьке, що не осягається глуздом і виходить за межі будь-якого глузду: «пили без меры»!

Звичайно ж, «поганые князья мордовские подвели тайно рать татарскую из Мамаевой Орды на князей наших». Зав’язався бій, у якому «великое войско» не змогло чинити опір, вдалося до втечі. У річці П’яні потонув князь Іван — син Дмитра Донського.

Татари перемогли, вчинили страхітливі розбої та погроми, взяли Нижній Новгород, тут «людей перебили, а город весь, и церкви, и монастыри сожгли, и сгорело тогда в городе тридцять две цер­кви», а волості спалювали, «и бесчисленное количество женщин, и детей, и девиц повели в полон».

Аж надмірно широка та безтурботна російська душа — чи не від цієї безтурботності й широти страждає вона дуже часто знач­но більше, ніж від підступності своїх явних, а то й вигаданих супротивників? Та й коли вже виходити на новий щабель відвер­тості, то загадкова російська душа ні від кого так не страждає, як сама від себе, що чи не всі її болі та страждання йдуть таки від себе самої; в ній таки криються, в ній зосереджені, її колотять, споконвічно прирікаючи на страждання, і як тут зарадити справі, як порятуватися, як вирватися з зачарованого кола — й чи мож­ливо вирватися, чи доцільно так запитувати? Як то в геніального українця Гоголя, який зачудовано торопів, намагаючись збагнути незбагненне: «Русь, дай ответ!.. Не дает ответа…» Здавалося б, не душа, а якась посейбічна скарбниця потойбічної містики (а яка й чия душа не є містичною скарбницею?), здавалося б, у всіх своїх індивідуальних вираженнях вона ірреальна й ірраціональна (а яка й душа не ірреальна й не ірраціональна?).

До речі, з повісті про Мамаєве побоїсько довідуємося, що звістка про наближення незчисленних ординських сил заскочила великого князя Дмитра Івановича під час пиру, коли він пив чашу за свого брата Володимира Андрійовича.

IV. В «Описании земли Камчатка, сочиненном Степаном Крашенинниковым», видання 1755 року, знаходимо розповідь про камчадалів. Як вони зловживали мухоморами, «…мочат его в кипрейном сусле, и пьют оное сусло, или и сухие грибы, свернув трубкою, целиком глотают, который способ в большем употреб­лении». Помірковане вживання — чотири гриби, чи й менше, а для повного оп’яніння їли до десяти грибів. Перша й значна прикмета, що мухомор діймає, це «дергание членов», яке насту­пає десь через годину, й тоді п’яні марять, як в огневиці-лихоманці. їм увижаються жахливі видива або ж веселі — залежно від темпераменту: одні скачуть, другі танцюють, треті плачуть, кого переймають великі страхи, кому шпарка видається дверима, хто і ложку води має за море. Вдарені меншою дозою відчувають легкість, бадьорість, веселість, відвагу. Вважалося, що всі ці ано­малії — за наказом мухомора. Якби за п’яними не було ніякого нагляду, вони б наклали на себе руки. Хтось там розпоров собі живіт, а хтось роздушив яйця — й помер. П’яному від мухомора не давали мочитися на долівку, підставляли посуд, сечу його ви­пивали — й так само казилися, як і ті, що їли гриби.

Отже, «тубільці» вміли довести себе до кондиції на місцево­му матеріалі, вдаючись до своїх традицій. Проте росіяни, звичай­но, принесли й свої традиції, і їхньою зброєю теж заходилися русифікувати край. С. Крашенінніков свідчить: «Что касается до питья, то камчадалы не знали кроме воды до самого свого поко­рения: для веселья пивали они мухомор, в воде настоянный… а ныне пьют и вино, как и тамошние жители, и со всем на нем пропиваются». Значить, цивілізація алкоголю разом з російською експансією повинна була прийти — й цивілізація алкоголю таки неминуче прийшла до всіх «народів Росії» — хай то «малі наро­ди» Сходу чи Півночі; хай то «дикуни» Півдня, а насправді — ба­гатовікові мусульманські цивілізації, хай там язичництво чи буд­дизм.

У 1913 році В. Налівкін у нарисі «Туземцы раньше и теперь», пишучи про Туркестан, про колонізацію краю та примусову ру­сифікацію місцевого населення, зокрема, зупиняється на такому аспекті. Відомо, що згідно із законами шаріату вживання алкого­лю переслідувалося й осуджувалося, але ж — у край прийшли росіяни! В. Налівкін пише, що п’янство серед тубільного населен­ня стало доходити до неймовірних розмірів. У святкові дні не мож­на було вийти на вулицю, не наштовхуючись майже щохвилинно на п’яних і підпилих тубільців, що носилися по російських і тубільних містах, розвалившись у звозчицьких екіпажах, з го­лосними й не завжди пристойними піснями, очевидно, наслідую­чи російських п’яних майстрових та солдатів. Ті самі п’яні валялися на лавках міських бульварів. Повсюдно посилювалося злодійство, торгові обмани і загальна, так би мовити, розпуста… Люд, який недавно голосно вітав свободу вживання гарячих на­поїв, уволю накуражившись, перебував у стані тієї вибитості з колії, того морального похмілля і невдоволення самим собою, за якого достатньо одного вмілого окрику для того, щоб погнати це стадо в будь-якому напрямку.

Як результат тотального оп’яніння — атрофовано розум, во­лю, національну гідність, як результат — людське стадо, яке мож­на гнати будь-куди й будь-якими засобами, бо це людське стадо вже не здатне відібрати батога чи канчука для власного поганяння.

М. Шелгунов у книзі «Очерки русской жизни», видання 1895 року, пишучи про російську колонізацію Кавказу, не може не помітити того самого, що й В. Налівкін у Туркестані. «Являясь на Кавказ в качестве культурной силы, русский вносил и свой обиход, и свои привычки, и свои деревенские и общественные порядки. Кабатчик, поэтому, должен быть играть на новом месте важную роль и выдвигаться в качестве первого пионера русской цивилизации. Вместе с кабатчиком развивалось и пьянство, а за ним шли традиционный русский волостной писарь и старшина (атаман). Кабатчик устанавливал основы легкой наживы, а пи­сарь и атаман — основы гражданских отношений».

І тому подібне. Стомливо наводити незчисленні цитати й свідчення, як споювались племена й народності в тундрі чи в лі­сотундрі — аби шляхом споювання і обману відібрати плоди тру­дящих рук, забрати в наложниці їхніх жінок і дочок, відібрати багатства землі — їхньої таки справді землі обітованої. Цивіліза­ція алкоголю несла виродження та зубожіння — як колись, так і тепер, спричинялася і і спричиняється до виродження та зу­божіння, «а нагому-босому шумит разбой», як мовлено в «По­вести о Горе-Злосчастии», і там же: «не быть бражнику богату».

Ми знаємо, яким скаженим п’яницею був Петро І — гордість російської історії, і як водночас він боровся з п’янством. Знаємо про сухі закони, про монопольне право держави на продаж горіл­ки, про «монопольки». Знаємо, як Сталін з допомогою горілки і споювання народу будував соціалізм. Знаємо, як в ім’я побудови світлого майбутнього Горбачов та Лігачов боролися з п’янством — і в зв’язку з цим у прірву впав державний бюджет, бо на горілці та п’яному народі цей бюджет і тримався, як трималися й п’яні візії про світле майбутнє. «Вогняна вода» — як напалм! — котилася й котиться по одній шостій земної кулі, де, як сказав у минулому столітті американець Г. Кеннан, усе тримається на церкві й на ка­баку. О, п’яна «Русь-тройка!». «Русь, дай ответ! Не дает ответа».

Ну чим не тотальний ефект мухомора?!

«Москва-Петушки» — як писав проникливий і мудрий В. Єрофєєв.

V. Відомий американський письменник Георг Кеннан побу­вав у Західному Сибіру в 1885 році — щоб познайомитися з сис­темою тюрем і становищем в’язнів. Його книга «Сибір!» зажила гучного розголосу, її було перекладено на мови всіх європейських держав. Із живого конгломерату його вражень, що цікаві й сьогодні, виберу лише окремі — в плані розмови. Неспроста, звичайно, він говорить про «два великі російські заклади — церкву й ка­бак», ставлячи церкву на перше місце, хоча цим зовсім не звели­чує аж так місце церкви, й аж так не применшує місце кабака: поставлено ж поряд, як рівновеликі величини! Й спостережливий американець не помиляється — до такого відкриття доходили як

до нього, так і після нього.

Не можна, не жахаючись, читати про сибірські тюрми й сибірську каторгу, але водночас не можна, не жахаючись, читати в Георга Кеннана про сибірську волю, про сибірське село, яке страшенно схоже на тисячі й тисячі інших. «Села… складалися звичайно з двох рядів ізб, що тягнулися на дві-три верстви вздовж брудної сільської вулиці, без будь-якої прикмети рос­линності. Єдиною зеленню була ялинова гілка, яка висіла над входом до кабака. Кабаки ці, що носять масу всіляких назв, являють для держави дуже важливе джерело прибутку, а му­жиків доводять до торби; вони одні виною цього запустіння й злиднів, які впадають спостерігачеві в очі при вигляді села на великому сибірському тракті. У Західному Сибіру припадає на одну школу 30 кабаків, а в Східному Сибіру — навіть 35. У країні, де між можливістю вчитися і нагодою напитися існує таке спів­відношення, не можна вимагати порядності, охайності і благопо­луччя».

Книга «Сибір!» Г. Кеннана і «Архіпелаг ГУЛАГ» О. Солжені­цина перегукуються, об’єднуючи начебто дві несумісні дійс­ності — царську й секретарську, та насправді це одна каторжна дійсність, що належить одному народу, який породжує деспо­тизм зі свого нутра і який потребує деспотизму на свої голови. Уже з прикінцевих сторінок цього «ГУЛАГу» минулого століття хочеться переказати один розкішний епізод — тут якраз і йдеться про дві такі рівновеликі величини, як «кабак» і «церква»: я по­міняв їх місцями, бо і в розповіді американця так.

Не доїжджаючи до Чити миль п’ятдесят, у селі Туринововоротному, їдучи на перекладних, не могли поміняти коней, бо всі жителі цього села без винятку були п’яні. По вулицях літали сани з парубками та дівчатами, що в співах надривали горлянки. Пош­това ізба — переповнена розпашілими від горілки людьми. Ніде ні поштмейстера, ні ямщика, а староста був такий п’яний, що не міг триматися навіть з допомогою костура. Г. Кеннан довідався, Що місцевий священнослужитель стільки «заклав за галстух», що його відправили додому на санях. Усі жителі села були п’янісінькі в дим — хто ж запряже коней? Крім гостей і якогось грудного маляти, не було жодної тверезої істоти. Батько цієї ди­тини, молодий офіцер, був п’янісінький — і збирався в дорогу. Він зняв зі стіни свою шаблю й передав її урочисто своїй дру­жині з проханням покласти в сани. П’янісінька його дружина відмовилась, то він театральним жестом притиснув шаблю до грудей і сказав, що покладе її сам — свою «першу» наречену» — та й зразу ж випустив шаблю з рук і навряд би чи підняв без допомоги «другої нареченої».

Нарешті, вдалося знайти п’яного старосту, якому довго дове­лося втовкмачувати, що потрібні коні. Той записав Г. Кеннана як людину з «Сусідніх Штатів». Вийшли надвір, староста закричав: «Андрію! Коней!» У відповідь — дикий сміх п’яного натовпу. Ста­роста поскаржився: «Вони всі п’яні! Це кара Божа!».

Минав час, нарешті молодий офіцер перецілував усіх жінок у кімнаті і подався до саней, за ним — жінка з дитиною і шаблею у руках. Появилися два п’яні священики, пересіли з дрожок на поштові сани, до божевільно п’яних мужиків, та й поїхали. Вже було втрачену всяку надію виїхати, коли появився один, цілком тверезий ямщик і сказав, що коней знайдено. П’яний чиновник, увійшовши в чиновницький раж, накинувся з лайкою на нещас­ного ямщика й оштрафував на 50 коп.: «напевне, за його тве­резість або за те, що він осмілився запрягти коней!» Зрештою, виїхали з села, яке втратило глузд. Що ж тут сталося?

— Тут освячували нову церкву, — сказав ямщик серйозно.

— Освячували церкву! — вкрай здивувався американець. — Хіба тут скрізь отак освячуються церкви?

— Я не знаю… П’ють інколи. Після молебну було гуляння, дехто напився.

— Дехто? Ви хочете, напевне, сказати, всі. Ви єдиний твере­зий чоловік у всьому селі. Як це пояснити?

— Я не християнин, — відповів він холодно, — я бурят.

І Г. Кеннан так завершує цей епізод: «Єдиний тверезий чо­ловік на все село з населенням у 300 — 400 чоловік був язичник, і цього язичника присудив християнський чиновник до штрафу в 50 коп. за те, що він не напився п’яний, як інші добрі громадяни, і не виявив цим своєї поваги до нової будівлі і до «святої право­славної церкви».

Церква і шинок — дві підвалини національної свідомості. Ось зі «Слова про бражника»: «Бысть некий бражник и зело много вина пил во вся дни живота своего, а всяким ковшом Гос­пода Бога прославлял и часто в нощи Богу молился».

Як то мовиться українською — скляний бог.

VI. Звичайно, були й співці начебто поміркованого всенарод­ного зловживання: мовляв, хоч і п’ють, але мало, знають міру, не втрачають голови, та й випите йде лише на користь. Петербур­зький професор (у Петербурзі він перебував біля самого джерела, що «проливало» агрономію на Росію) Олександр Енгельгардт волею долі опинився в селі, де заповзявся до втілення своїх ідей господарювання. Мені потрапила до рук його книжка «Из дерев­ни. 12 писем. 1872-1887», видання Суворіна, 1897. Професор-практик зізнається, що в столиці перед від’їздом у село йому передрікали: зіп’ється неодмінно. У селі ж він: «Выпиваю рюм­ку, другую за обедом, нужно же что-нибудь пить, когда настоя­щего вина нет; выпиваю и за ужином, но все-таки не спился, потому что никогда не опохмеляюсь, а отпиваюсь по утрам чаем». Отже, потрохи пив, але з розумом. Ось як із розумом, на його переконання, п’є російський мужик.

О. Енгельгардту відомо, що коли хто в Росії втратить службу й опиниться в селі, то з нудьги починає пити — й неминуче спи­вається. Зазвичай «всі» починають з того, що випивають тільки за вечерею, потім звикають випивати й за обідом, потім потрохи звикають похмелятися вранці — горілку натщесерце. Це так від­бувається з тим, хто не працює. Але професор впевнений: «Рабо­тающему мужику нипочем, даже полезно выпить стакан водки в пять часов утра перед завтраком».

Мабуть, важко сперечатися з професором про користь склян­ки горілки о п’ятій ранку, вкрай важко… «При случае мужики, бабы, девки, даже дети пьют, шпарко пьют, даже пьяные напива­ются (я говорю «даже» потому, что мужику много нужно, чтобы напиться пьяным — два стакана водки бабе нипочем), но это не пьяница… Мне случалось бывать и на крестьянских сходках, и на съездах избирателей землевладельцев — право, не могу сказать, где больше пьют. Числом полуштофов крестьяне, пожалуй, боль­ше выпьют, но необходимо принять в расчет, что мужику выпить полуштоф нипочем — галдеть только начнет и больше ничего. Проспится и опять за соху. Я совершенно убежден, что разные меры против пьянства… суть меры ненужные, стеснительные, бесполезные… пишется в газетах о непомерном пьянстве… му­жик, даже и отпетый пьяница — что весьма редко — пьющий иногда по нескольку дней без просыпу, не имеет такого ужасно­го вида пьяниц, ведущих праздную и сидячую комнатную жизнь, пьяниц с отекшим лицом, дрожащими руками, блуждающими гла­зами, помраченным рассудком… Выпьют по два стакана подряд (чтобы скорей в голову ударило)… Костик у него из-за пояса топор вытащит и тотчас пропьет, да еще угостит обкраденного…»

I т. д. Так О. Енгельгардт співає панегірики «непитущому» російському селу, захоплюючись злодієм Костиком, який не просто злодій, не просто пияк, а ще й широка натура, й не прос­то широка, а ще ж артистична, в цій артистичності й виявляється народ: Костик сокиру вкраде, зразу проп’є — та ще й обкрадено­го пригостить! Артистизм «безодні», що тут іще можна не ро­зуміти, і як не захоплюватися артистизмом…

Отак, бачте, спростовується і заперечується ефект мухомора на російському ґрунті.

VII. Ще зі шкільної лави пам’ятається твір невідомого автора XVII століття «Повесть о Горе-Злочастии». (Мені ось трапило до рук видання 1985 року, післямова академіка Д. Лихачова). Тут мовлено: «Человеческое сердце немысленно и неуимчиво». Цита­та звідси так і просяться. «Не ходи, чадо, в пиры и братчины, не садися ты на место болшее, не пей, чадо, двух чар за єдину, не прелщайся, чадо, на добрых красных жен». «Не думай украсти, ограбити, и обмануть, солгать, и неправду учинить. Не прелщай­ся, чадо, на злато и серебро, не збирай богатства неправого…» «Не безчествуй, чадо, богата и убога, а имей всех равно по еди­ному. А знайся, чадо, с мудрыми и с розумними водися, и з дру­гими надежными дружися, которые бы тебя злу не доставили». Це з порад батька-матері своєму «добру молодцу». Але ж коли це який-небудь Васька Буслаєв та слухав свою матір, а не святкував свою споконвічну буслаєвщину! Коли це він слухав голос твере­зого глузду! Коли виривався з моделі!.. І ось якийсь незваний брат — «зазвал его на кабацкий двор, завел его в избу кабацкую, поднес ему пару зелена вина и кружку поднес пива пьянова… хошь и упьешся, братец, допьяна, ино где пил, тут и спать ложися… принимался он за питья за пьяныя и спивал чару зелена вина, запивал он чашею меду сладкова, и пил он, молодец, пиво пьяное, упился он без памяти и где пил, тут и спать ложился». Долю свою й конем не об’їдеш, що більше конем править «Горе-Злочастие»: «а гнездо мое и вотчина во бражниках». Воно, Горе, розбило йому весілля, послало в кабак — «сошел он пропивать свои животы», і так глумиться й знущається Горе з цього блудно­го сина, що й не втямиш: поневіряється він волею Горя, чи Горе тому незнищенне, що на його вік-перевік вистачало, вистачає і вистачить бражників («а гнездо мое и вотчина во бражниках»). І ще довго невідчіпне Горе править героєм («молодец пошел пеш дорогою, а Горе под руку под правую, научает молодца богато жить, убити и ограбить, чтобы молодца за то повесили или с кам­нем в воду посадили») — аж поки той постригся в монастир. Амінь.

У післямові, аналізуючи «Повесть о Горе-Злочастии», академік Д Лихачов пише про те, що в руській книжності XI-XVI ст. від­дзеркалились переважно ідеї вродженої долі, долі роду. А з про­будженням інтересу до людини вже кристалізується нове уяв­лення про долю — індивідуальну, коли доля прив’язується до людини в силу випадку чи з її особистої волі. І, мовляв, молодця явлено в повісті жертвою власної долі, і цю долю персоніфікова­но як «Горе-Злочастие». І, мовляв, коли в родовому суспільстві народні уявлення про «судьбу-долю» неодмінно пов’язано з родо­вою, вродженою судьбою, й ці уявлення виникли у зв’язку з культом предків, то вони міняються в нових умовах, з розвитком індивідуалізму, ідеєю особистої долі, яка індивідуально властива тій чи іншій людині, долі не вродженої, а начебто навіяної збоку, і в характері цієї долі винуватий сам її носій.

На мою думку, і так — і не так, бо це таки винуватий носій, з нього знімати вину не можна, але ж… ніяк не забувається стат­тя академіка Д. Лихачева з ж. «Новый мир», надрукована через десять років після статті про «Горе-Злочастие» під назвою «Не­льзя уйти от самих себя…», і в цій статті автор пише не про те, що нинішні великороси-індивідуали повинні б відійти від своєї індивідуальної ментальності (звичайно, і про це теж), а пише все-таки про те, що народові годилося б бодай трохи позбутися своєї споконвічної ментальності. Отже, перечитуючи його статтю де­сятирічної давності, я так само вписую героя повісті в контекст тотального народного характеру, як вписую Ваську Буслаєва чи Єрмака, бо, звичайно, герой «Повести о Горе-Злочастии» індивідуал, але ж він міцно і знайомо вмонтований у контекст народ­ного характеру — таки тяжіє до «культу предків», і тут етнос і його окремий представник, як завжди, приречено єдині… «нельзя уйти от самих себя…», та вже бодай трішки обнадійливо, що за­думуємося над цією біганиною від себе — в ім’я самих себе… знову ж таки — тільки в ім’я самих себе… чи не тільки?

VIII. З давньоруської літератури добре відомий жанр усіля­ких повчань-звернень до простолюдинів, які можна б назвати морально-етичними напучуваннями-бичуваннями. Скажімо, відо­ме «Повчання Мойсея про надмірне п’янство». Мойсей — новго­родський ігумен, помер у 1187 році. Ігумен Мойсей гнівно осу­джує пороки (які, звичайно, не дають увійти в царство небесне), пропагуючи: «сну свое время и мера, желанию пищи и время, и мера, и питью свой срок и умеренность, потребности женщин время и мера… насколько больше нас кони, насколько быстрее нас пес, а каждый из этих животных, как видим, в еде и питье пренебрегает обжорством… а на избыток желанья узду налагать воздержания…»

Зрозуміло, не було б предмета розмови — не було б і самої розмови, не було б пороків — не було б пророків для їхніх бичу­вань, не було б порівнянь пастви з тваринами на користь таки тва­рин, поміж яких і не треба проповідувати «узду воздержанья».

Ось «Повчання мудрого єпископа Білгородського», яке на­чебто належить єпископу-філософу Григорію з підкиївського Білгорода, жив приблизно тоді ж, що й новгородський ігумен Мойсей. Мудрий пастир Григорій — він рече й мудре повчання, сказати б, непроминального значення, і, знову ж таки, не було б предмета розмови — не було б самої розмови, та що діяти пастиру, коли паства не своїй людській подобизні належить, а пороку, з непередаваною щирістю і втіхою служить пороку, себто дияво­лу? І єпископ Григорій викриває та звинувачує з традиційним — з часів сивих по нинішні часи — пафосом, який і в даному разі так і хочеться порівняти з біблійним бісером. Актуальне повчан­ня — як для Росії Єльцина, так і для України Кучми.

«…и вы же все, сколько вас душу имеет человеческую и еще не совсем звероподобны… Как же я, видя не одни лишь дома, но весь город… но и окрестности его погорающими, полностью сож­женными, и не как от огня дерево, но от пламени погибаю­щих,— то не восскорблю ли душою и, насколько есть во мне силы, не попытаюсь ли загасить пламя? Что же это за пламень? Скажите вы мне: не тот ли, которым вы наполняетесь, когда пье­те вино и мед или иные безмерно, так что как-будто от какого огня выгораете?., в вас бесы ликуют и сатана торжествует в вас и радуется пьянству, чтимому вами; все будто богом неким захва­чены им, и детям своим вы велите поклоняться пьянству. И тот лишь считаете праздник славный, если лежат все, будто мертвые спьяну, как идолы, — с разверстыми ртами, но языками безглас­ными, с очами открытыми, но не видящими, с ногами, которые не могут ходить!., плоть лишь у пьяниц там, где должен быть дух… пьяница духа святого прогонит… пороков исполнен и не­чистот, пьяница ни о каком благе не помышляет… Я рыдаю и плачу оттого, что больше Христа вам угоден дьявол, ибо ему вы творите радость. Когда вы упьетесь, тогда вы блудите и скачете, кричите, поете и пляшете, и в дудки дудите, завидуете, пьете чуть свет, объедаетесь и упиваетесь, блюете и льстите, злопамятствуете, гневитесь, бранитесь, хулите и сердитесь, лжете, возноси­тесь, срамословите и кощунствуете, вопите и ссоритесь, море вам по колено, смеетесь, крадете, бьете, деретесь и праздносло­вите, о смерти не помните, спите много, обвиняете и порицаете, божитесь и укоряете, доносите… Да и плясунья жена — сатанина невеста, супруга дьяволу… Ведь ясно, что пьяного, смрадом рыга­ющего, Бог так же не любит… И совсем того не стыдящихся, но даже гордящихся!., предаетесь пьянству, которое идолов хуже… чем отличаетесь вы от неверных, когда напиваетесь до опьяне­ния?.. И говорите: «Тогда только праздник хорош, если на не­сколько дней мы упьемся!..» выплачьте, каясь в ваших излишес­твах, иначе закроется царство небесное… будут вас мучить бесконечное время в негасимом огне!»

Хіба ж прислухалися до ігумена Мойсея та до єпископа Гри­горія, до тисяч і тисяч інших єпископів, ігуменів, різних священ­нослужителів, заплакали й покаялися,— чи горять, як і горіли, в геєні огненній? Не прислухалися, не покаялися, горять — як і горіли. Й горітимуть. І річ у тому, що самі ж бо розпалюють той непогасний вогонь, про який так вражаюче мальовничо говорив єпископ Григорій ще у XII ст. І ні самі не беруться погасити, ні пастирі не в змозі погасити, бо ж була, бо ж постійно є оця бісівська необхідність пекельного полум’я, необхідність самопідпалювання, необхідність самоспалювання — і ця предковічна риса додає один з найвиразніших штрихів до народного портрета (вона і є джерелом жахливої енергії), додає до творення віковіч­ної садомазохістської колективної акції… «Тогда только праздник хорош, если на несколько дней мы упьемся!» Якби ж то хотілося тільки на кілька днів. А то ж хочеться відчувати життя не просто як свято, а життя може стати святом лише з допомогою випитої горілки, отож і хочеться пити усе своє життя, хочеться пити із століття у століття — і що там до всіляких моральних табу чи християнських заборон, коли їхня цінність — така ілюзорна, а цінність п’яного свята — цілком реальна, а вселенська цінність свого п’яного єства на цьому п’яному святі — ще реальніша, ще необхідніша, бо ж — гуляє душа, яка й здатна почуватися душею лише гуляючи!

І згадаймо Ф. Достоєвського: російська людина потребує ще й таких страждань — як самоочищення? І знову ж таки — яке вже тут самоочищення, а в такій філософії — на тлі століть і століть — чомусь бачиться лише філософія самовиправдання, коли, незважаючи ні на що — невситимо хочеться самозамилування, самоідеалізації — і дозволю собі словотвір — самомесіанства, бо ж чомусь без цього ніяк не хочеться існувати просто та ясно, поряд з іншими, здавалося б, простими і ясними, не месіанського самопокликання й месіанського самозвеличення.

IX. У прекрасній тетралогії Ф. Абрамова «Брати й сестри» зустрічаємо Єгоршу-баляндрасника й шалапута, залицяльника й п’яницю, не позбавленого чоловічого шарму, не позбавленого і рис типової російської людини взагалі й особливо — колгоспної епохи. Побурлакувавши по світах, нарешті повертається в рідне Пекашине до друзів-алкашів. «…балачка на якийсь час пішла на суто чоловічий манір. Скрізь побував Єгорша, весь Сибір уздовж і впоперек об’їздив і жінок усяких перебрав — не злічити».

«—А сибірячки… вони як? З яких більше націїв? — уточню­вав запитання за запитанням Філя (він розхвилювався так, що заїкатися почав).

— А всяких там націїв вистачає. І росіяни, і казахи, і чукчі, і корейці…

— І ти це… — у Філі голос від заздрощів затремтів.

— Еге, еге, це…»

А богобоязливому Овсію Мошкіну він у п’яному захваті роз­повідає: «Ух, скільки я цих жінок та дівок перебрав! У всі нації, у всі народи заліз. Таке собі завдання поставив, щоб усі взнати. Казаш­ки, німкені, корейки, якутки… Бухгалтерію треба заводити, щоб усіх перелічити… Одна святенниця мені на Сахаліні трапилася — ну стерво! Без молитви та без хреста на це діло ніяк!..»

П’яний Єгорша, оця простонародна безпосередність, вихва­ляється, гордий — у всі нації, у всі народи заліз, таке собі завдан­ня поставив, а скільки й де позалишав байстрюків — і не згадає, і не скаже… А мільйони таких алкашів, як Єгорша?.. Щира, від­крита душа російської людини, якій не дано ні осмислити, ні ус­відомити. Ось така собі запрограмована «безодня!»

Ще не можу не згадати й одне чудове оповідання В. Астаф’єва – забулася назва. Машина, що взимку роз’їждженою-розгаслою дорогою везла в сільську лавку повний кузов ящиків зі «шмурдяком» найнижчої якості, перевернулася, пляшки з вином розбилися, все це позамерзало в снігу. Як тільки про аварію дові­далися мужики, всі рвонули за село, авжеж, не для того, щоб пособити в аварії. Всі накинулися на товар — пили з уцілілих пляшок, з розбитих, їли «п’яний» сніг, ведучи принагідні п’яні балачки та дуріючи мізками доти, доки вистачило «бою». Ось така оргія. Колоритна? Здавалося б, колоритна, але ж — таки буденна, коли поміркувати. Абрамовського Єгорші, звичайно, там не було, хоча цілком міг бути.

Хіба оповідання росіянина В. Астаф’єва про село кінця XX століття не перегукується з розповіддю американця Г. Кенна­на про п’яне село кінця XIX століття? І таких документальних чи художніх свідчень можна наводити сотні й тисячі, відмінність може бути в деталях, тільки не в суті, суть — незмінна в усі століття що при царях, що при секретарях.

Ефект мухомора і нині, й прісно, й на віки вічні.

X. Основоположним у творчості Ф. Достоєвського, засадничим у його реалізмі було: «Что в целом народе, то и в отдельных типах, говоря, впрочем, лишь вообще». Сприймати це можна як аксіому — і не тільки щодо одного народу. У передмові до «Братів Карамазових» автор заявляє про необхідність «объединить част­ности и найти хоть какой-нибудь общий толк, толк во всеобщей бестолочи» російського буття. Розказуючи про Федора Павлови­ча Карамазова, письменник акцентує: «именно бестолковость, да еще какая-то особенная, национальная». Підкреслено особлива, національна безтолковість — це вже з метафізичних «безодень» російського менталітету, з «мертвого дому» жорстокої дійсності, яку він спізнав власною шкурою. За чаркою коньяку Федір Пав­лович проголошує: «А Россия свинство. Друг мой, если бы ты знал, как я ненавижу Россию… то есть не Россию, а все эти по­роки… а пожалуй, что и Россию». Старець Зосима повчає в ро­мані: «…у бедных неутоление потребностей и зависть пока заглу­шаются пьянством. Но скоро вместо вина упьются и кровью, к тому их ведут». Петро Ілліч міркує в творі: «Напьются и поде­рутся, подерутся и помирятся. Разве это люди дела? Что это за «устранюсь», «казню себя» — ничего не будет! Тысячу раз кри­чал этим слогом пьяный в трактире. Теперь-то не пьян. «Пьян духом» — слог любят подлецы».

Отже, п’яний дух — чи то з допомогою горілки, чи то без допомоги горілки, але — п’яний дух, і він потребує хмелю, п’яності, сп’яніння, інакше він уже не спроможний бути не те що п’яним духом, а навіть просто духом, перетворюється на ніщо, на якусь прямо протилежну, на самогубну субстанцію, і як тільки звільнитись від неї, як повернутися до самого себе?

«Началась почти оргия, пир на весь мир. Грушенька закри­чала первая, чтоб ей дали вина. «Пить хочу, совсем пьяная хочу напиться…» А далі — розгул, оргія, дикі пристрасті, циганщина, всілякі смертовбивства й кровопускання, злодійство. «Одним словом, началось нечто беспорядочное и нелепое, но Митя был как бы в своем родном элементе, и чем нелепее все становилось, тем больше он оживлялся духом».

Оргія — вона оргія і є, і не було б самих оргіястів, то не було б оргії, але в тім-то й річ, що п’яний дух, дух-безодня, потребує ще й безодні оргії — для свого нескінченного поглиблення, для виходу свідомості за межі, в ірреальні потойбіччя, а коли дійс­ність прибирає ірреальних форм, а ірреальні форми прибирають форм дійсності, і людська наркотична збуджена психіка є як і всеможним продуцентом, так і її щасливо-трагічним споживачем, і весь довколишній світ з його реаліями та пристрастями немов бере участь в оргії, теж стає світом-оргіястом, наче и весь цей стан є станом найбажанішого, найблаженнішого озаріння-осяяння, котрий начебто увічнює душу, даруючи їй сподіване безсмертя!.. а будь-яке протверезіння не те що не передбачається, а цілковито виключається…

Істинно, що в цілому народі — те й в окремих типах, але ж із такою самою неминучістю, навпаки: що в окремих типах — те й у цілому народі.

Не хотілося б, мабуть, говорити про російську історію як про оргію, але коли вдивишся в неї, коли вдумаєшся в думки бодай одного Ф. Достоєвського (а він же далеко не один!), то ця ана­логія напрошується сама собою, і, будучи правильною настільки, наскільки може бути будь-яка аналогія, вона і унаочнює, і пояс­нює, і лякає — і не самих лише нас, а й того ж таки Ф. Достоєвського, хоч у нього тут значно складніші почуття, не без замилування, не без ідеалізації: «страданием своим русский человек как бы наслаждается»; «мы должны преклониться перед народом и ждать от него всего, и мысли, и образа»; «богатырь проснулся и расправляет члены; может, захочет кутнуть, махнуть через край. Говорят, уже закутил. Рассказывают и печатают ужа­сы: пьянство, разбой, пьяные дети, пьяные матери, цинизм, ни­щета, бесчестность, безбожие».

Хто заперечить, що сказане не віддзеркалює наш нинішній день, який і Ф. Достоєвському, не тільки комуністу М. Хрущову, уявився світлим майбутнім, котре так красномовно перегукується з неминущим темним минулим?

Ефект мухомора…

1994

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Допомога ЗСУ

Сторінки

Останні відгуки

Канали RSS


Українська Церковна Архітектура














Нагору