«Наша Парафія»

І. Знову посилено реанімується поняття так званого «євразій­ського простору» — наче якоїсь метафізичної підвалини і росій­ського етносу, і російської державності; в цю метафізичну підва­лину намагаються вірити, і, мабуть, вірять, її видають за культ, до ритуального поклоніння цьому культу силоміць залучають інших, кому годилося б шанувати свої власні метафізичні підвалини, котрі видаються й за справжні, й за насущніші.

«Євразійський простір» у потрактуванні його апологетів — це, на мою думку, філософія орди і «географічний факт» (П. Чаадаев) таки орди, яка нині перебуває й завтра хоче перебувати ордою.

До рук мені потрапила книжка «Письма о Восточной Сиби­ри» без початку, отже, автора не знаю. В книжці розповідається про поїздку в Сибір у 1823 — 24 роках, це щоденниково-документальний матеріал, враження очевидця. Є тут екскурси не в таке давнє минуле краю… Ось у 1624 році якогось п’ятдесятника Савіна бачимо посланим на річку Тунгуску походом на місцеві племе­на, вільнолюбні, «бідні, але люті», що безперестанно чинять опір, при невдачах тікають у тайгу, страшну для чужих. Тоді ж од бу­рятів зазнав поразки отаман Алексеев, і це тільки роздратувало єнісейських воєвод, було послано каральний козачий загін під орудою Перфир’єва, котрий обклав «тамтешніх дикунів» ясаком. Далі подався на Ілім, завоював нові племена тунгусів і, награбу­вавши данини, «покритий славою», повернувся в Єнісейськ. Тут сподвижники Перфир’єва розповідають про люті дикі племена, та цими розповідями не залякали, навпаки, лише розпалили мис­ливський азарт, і сотник Бекетов з козаками рушає в похід за ангарські пороги. З походу повернувся з великою даниною, і Єні­сейськ тріумфує, славлячи переможців, і ці переможці після ко­роткого відпочинку знову рвуться на подвиги — вони ж бо чули, що у володіннях бурятів є срібні руди! Ось це «освоєння Сибі­ру», «відкриття» нових земель, ось це творення «євразійського простору»: «алчба обрести серебро привела московитян на бере­га им неизвестного моря; дух корыстолюбия, преследуя их как собственная тень, сопутствовал искателям переплыть бурные во­ды Байкала и напоследок, после невероятных усилий, доставил им неисчерпаемый источник драгоценных металлов в горах Нер­чинска. Между тем енисейский воевода Яков Хрипунов, деятель­но заботившийся открыть серебряные руды в областях тунгусов и бурят, отправился для сих изысканий, но нашел не камни и руды драгоценные, а бедность и остервенение дикарей. Должно было сражаться. На реке Оке 1629 года весною произошла бит­ва… Московитяне видели, до какой степени буряты и другие ко­чевые племена дорожат своей независимостью… Сии походы, несмотря на всю их дикость… Пришельцы, руководимые духом завоевания и корысти… торжествуя над варварами, только пора­жали, но не побеждали их… склонили чело покорности, и с нею получили права подданных Царя Российского… хочу сказать о победах русских и совершенном порабощении племен, кочую­щих в обширных областях от Байкала до рубежа государства Китайского».

I так далі. I так далі, на превеликий жаль. Іншого способу творення «євразійського простору» не було в природі — саме в природі російської ментальності. «Московитянин Похабов, чело­век, как говорит летописец, беспокойного и сердитого характера, но по всем своим действиям заслуживающий быть внесенным в небольшой почетный список людей Государевых», зазіхає на Даурію, й саме такі, як він, заносяться до іконостасу національних героїв, бо інших героїв там не могло й бути, орда творила ідолів за образом і подобою своєю. Для них усі — вороги: підкорені чи непідкорені, мертві чи живі, і їхня боротьба за свою волю на своїй землі проти завойовників — не сприймається ордою та її ідолами, цю боротьбу не визнають за справедливу: «дикі варвари» взагалі не мають права на захист. «…Ненадежно полагаться на честь и веру злобных, свирепых дикарей, и, опершись о побе­ду, которую приковали к седлам своим, россияне решили стать стопами твердыми среди тунгусов, бурят, мунгалов и других пле­мен, кочующих в пространственных областях от моря до нынеш­него рубежа Китайского государства и лишить сии племена зва­ния самобытных народов».

Ось так. Бачте, ненадійно покладатися на честь і віру зло­бних, лютих дикунів, у яких ти віднімаєш і волю, і батьківщину, а тому-то ще й треба відняти в них звання самобутніх народів!.. Наче без волі, в рабстві можна залишатися самобутнім народом!.. Але така самосвідомість нещадної хижої орди, й ця самосвідо­мість теж хижа, звіряча, незбагненно абсурдна, й лише незбаг­ненно абсурдною вона й збагненна.

Автор «Записок о Восточной Сибири» пише й про колоніза­цію, про «освоєння». (Академік Д. Лихачов: «А одно освоение Сибири чего стоит!» — не перестаю захоплюватися цим захоп­ленням інтелігента-патріота). «Люди, на сей предмет в большом количестве странные, поступая из разных мест Государства к одному пункту, большею частию закоренелые в пороках, не имевши выгодных жилищ, порядочного содержания и более все­го должного за собою присмотра, начали делать значительные побеги. Толпы тунеядцев увеличивались, бродяги начали грабить, а напоследок и разбойничать: один порок ведет всегда к другому».

Суща істина. Ось так «обустраивалась» Росія, ось так вона «обустраивается» й тепер — про це можна було почути по мос­ковському телебаченню від самого О. Солженіцина, котрий після повернення з Америки проїхав поїздом через весь Сибір — аж до білокам’яної. Хаос, руїна, розбій — постійні складові однієї і тієї самої ментальності.

Задля сущої таки істини слід визнати, що ставлення до націо­нального іконостасу в російських істориків подеколи різнилося. Розходження незначні, але були. Усім відомі й такі творці «євразій­ського простору», як Строганови. Історик Погодін, скажімо, від­мовляв їм у начебто заслуженій честі й славі, називаючи просто спритними торгашами, котрі вміло користувалися обставинами й жертвували державній казні те, що так чи інакше змушені були казні пожертвувати. Історик Соловйов, навпаки, впадав у потуж­ний дифірамбічний пафос: «Строгановы могли совершить этот подвиг на пользу России и гражданственности не вследствие только своих обширных материальных средств; нужна была не­обыкновенная смелость, энергия, ловкость, чтоб завести поселе­ния в пустынной стране, подверженной нападениям дикарей, пахать пашни и рассол искать с ружьем в руке, сделать вызов дикарю, раздразнить его, положивши перед его глазами основы гражданственности мирными промыслами».

Отже, «подвиг на пользу России». Причому цей подвиг, як і інші подібні подвиги, звершується неодмінно коштом і за раху­нок «дикарей», які чомусь вперто не розуміють ні «подвига на пользу России», ні подвигу Росії на їхню ж таки дикунську ко­ристь, і обидві ці благодійницькі користі треба дикому дикунові вбивати в голови силою вогнепальної зброї, бо якісь інші спосо­би йому ніяк не підходять. Ну хіба ж це не трагедія орди, яка хоче бачити себе в ролі і благодійника, і місіонера?! Важко поря­туватися від сарказму. Хочеться послатися на «місіонера» В. Налівкіна, котрий у своїх спогадах про цих самих благодійників писав, що «вони так нещадно стріляли і кололи багнетами, що суперничати з ними не було змоги», і що «бродяча Русь» була «на незмірно нижчому щаблі, ніж осілий тубілець». Але росій­ський історик-патріот просто не може не виступати в одному ряду з творцями подвигу на користь Росії — з рушницею В руці.

II. Історик-патріот С. Соловйов у своїй 29-томній «Истории России с древнейших времен» не міг не виступати в одному ряду з творцями «євразійського простору» й радянської доби, тут «євразійського» матеріалу — море, й радянський матеріал нічим не відрізняється від матеріалу сторічної чи трьохсотрічної дав­ності, хіба що для камуфляжу до відомого кривавого гарніру в радянський час додано соціально-класову марксистсько-ленінсь­ку підливку. Цей свіжіший матеріал усім добре відомий, і можна послатися бодай на таку публікацію в журналі «Дружба наро­дов», 1992 рік. Цитується доповідна одного з чотирьох голів Ради народних комісарів Туркестану К. Сорокіна, якого репресовано в тридцятих роках. «От мусульман отбирают все, и не только отбирают, но и убивают их. Наши солдаты вместо защиты несут грабежи и убийства… население терроризовано и бежит… Но, может быть, возразит кто-нибудь, это — не партия, а скорее ар­мия чинит насилие. Но партия стоит во главе… партийные това­рищи не принимают никаких мер для улучшения положения… процветают пьянство и безобразия, и, конечно, партия несет на себе вину за это. Мусульманский пролетариат просит пощады у русских, но те отвечают, что не доверяют им. Мусульман травят, даже расстреливают… Мусульманская беднота терпит от наших отрядов, уничтожающих без разбору их имущество, жен и де­тей… вполне понятно, каким образом они могут относиться к нам дружески, когда видят только оскорбления. Мы сами делаем их националистами…»

Як раніше — так і тепер. І все це один і той самий «євразій­ський простір» з одними й тими самими безрозмірними історич­ними іграми благодійників-місіонерів, «уничтожающих без раз­бору их имущество, жен и детей». І коли нині від деяких українських політиків чи державців чуєш, як вони просяться самі в цей «євразійський простір», то хочеться вигукнути: схаменіть­ся, хлопці, чи ви чемериці об’їлися?! Та тікати треба з такого «простору», й чим далі, тим краще! Ну, добре ще б тільки пропо­нували своє «имущество, жен и детей», кат із вами, а то й тих, хто поступатися добровільно ніяк не хоче…

III. Московські преса і телебачення сьогодні переповнені подіями в Таджикистані, тими бойовими сутичками, які йдуть на кордоні з Афганістаном. І хоч М. Горбачов після ганебної бага­торічної війни вивів російські війська з сусідньої держави, проте нині ця «афганська» війна знову спалахнула й точиться вже на таджицькій території, по кордону на річці П’яндж. Поки що — з перемінним успіхом. Численні московські геополітики та генера­ли по-своєму обґрунтовують необхідність утримувати кордон Росії (камуфлюючи — кордон СНД) саме по річці П’яндж, бо ж не випадає великій державі носитися з кордоном, як дурневі з писаною торбою. Тому-то й підтримують місцевий комуністич­ний і проросійський уряд, збройною силою борючись із опози­цією, дестабілізуючи сусідню державу. Але до яких пір можна де­стабілізувати? Невже свіжий кривавий афганський урок так нічого й не навчив? Бо коли зважити на урок, бо коли спробувати загля­нути в завтрашній день, то, звичайно, доведеться надати можливість таджицькому народові самому вирішувати свої внутрішні справи, свою долю, а кордон так званого СНД, себто Росії, таки забирати з ріки П’яндж, і це буде зовсім не акція дурня з писаною торбою, а вимушена розумна акція. Ось тільки ж — куди нести кордон? Справ­ді, куди? Та й тільки почни носити кордони — не наносишся, бо Азія не захоче знати нав’язаних їй рамок. Азія — це таки не Балтія.

В цьому живому контексті завжди живої історії повчально заглянути в не таке вже далеке минуле, а саме в те минуле, коли Росія й несла свої кордони в напрямку річки П’яндж.

1913 року в Ташкенті надруковано нарис «Туземцы раньше и теперь» (вказується: «печатано с разрешения Начальства», еге ж, з великої літери). Нарис написано на прохання тодішнього генерал-губернатора Туркестанського краю, належить нарис перу В. Налівкіна, котрий, можливо, був очевидцем подій. До характеристи­ки російської ментальності — ось дуже промовиста цитата, щоправда, мало чим відрізняється від подібних інших. «Наше поступательное движение из Оренбурга и Омска в недра Сред­ней Азии, продолжавшееся в течение нескольких десятков лет… постепенно приобрело все более и более энергичный и побед­ный характер… до конца всего периода этих завоеваний носило на себе отпечаток чего-то стихийного, рокового. Нас влекла сюда та «неведомая сила», которую, возможно, вернее было бы на­звать фатумом, неизведанной исторической судьбой, потому что мы шли и пришли сюда случайно, без зрелого обдуманного плана, без хотя бы немного разработанной программы наших последу­ющих действий, без предварительного ознакомления с географи­ей страны, с языком и бытом туземного населения, настроенного против нас безусловно враждебно, как к завоевателям и неверным».

Автор нарису «Туземцы» В. Налівкін — один з багатьох учас­ників «поступового руху», який Росія здійснювала впродовж століть на всі чотири сторони світу від свого протоядра — Московії. І він мислить та узагальнює майже так само, як мислять та узагальнюють усі інші учасники цього «поступового руху», в тому числі й його національно-філософське забезпечення в особах О. Пушкіна, Ф. Достоєвського та інших патріотів, котрі сповіда­ли колись чи і тепер сповідують якусь особливу месіанську роль російського народу і якусь подвижницьку роль Росії у світовій історії. Щоправда, не вповні це усвідомлюючи, щоправда, з поси­ланням на якусь метафізичну рокованість зіграти ці ролі, бо їх конче треба зіграти, такий Божий промисел. Бо коли не росій­ський народ і не Росія, то хто ж?! Як бачимо, навіть В. Налівкін, якого начебто й не зарахуєш до національно-філософського за­безпечення, насправді є таким стихійним індивідуальним забез­печенням, ген як він пише — «отпечаток чего-то стихийного, рокового», «неизведанная историческая судьба». Філософський інструментарій таки з неї, рідної «безодні» (Ф. Достоєвський), ко­ли рушієм історичного процесу не просто бездумно береться до керування, а обґрунтовується «неведомая сила», себто — бісів­щина народної ментальності. Хаос? Так, хаос, але це той хаос російського духу, котрий увесь час перебуває в стані вибуху, це його перманентний стан, і він прагне поширення — від свого московського протоядра, все далі й далі, підкорюючи все нові території і чужі народи, коли ці території і народи сприймаються не як якісь суверенні чи самостійні, а лише як матеріал для екс­пансії та асиміляції, що неминуче мають бути спожиті й пере­травлені російським духом — ось лише раніше це не сталось, та з фатальною невідворотністю вже відбувається, таки станеться, і цей процес нескінченний і будь-які перешкоди в здійсненні цього процесу — якесь непорозуміння, що має бути переборене.

На Хіву! На Фергану! На Сирдар’ю! На Чимкент і Ташкент! І т. д. (А відбувалося все це саме тоді ж, коли перед своїм відхо­дом у потойбічну безодню Ф. Достоєвський в одному з листів писав, що «вся Россия стоит на какой-то окончательной точке, колеблясь над бездной»).

А з чим, а які були тоді, більше століття тому, коли замандюрилося на Хіву?! Таж, звичайно, понесли свою славнозвісну «московську заразу», про яку ще в давнину писав уже згадува­ний С. Герберштейн, цей свій єдиний кондовий експортний то­вар, котрий ні в які епохи не підлягав і не підлягає девальвації і котрий завжди з небаченою жорстокою щирістю нав’язувався і силою зброї, і чиновницькою бюрократією, і рисами традицій­них звичок. В. Налівкін й іще де в чому зізнається. (Ми були темні щодо місцевої географії. Так само непростимо темні ми виявилися і щодо культурної Фергани. Наслідком нашої необізна­ності з тим, що являв собою Андижан, був майже безславний відступ нашого загону від цього міста, названий в офіційних до­кументах «зворотним наступом на Наманган»… наш великий за­гальний військовий успіх у Середній Азії і страх, нагнаний на місцеве населення нашою зброєю… чутки про те, що росіяни не схожі на звичайних людей, що вони надзвичайно люті, крово­жерні і вживають у їжу людське м’ясо. Всі довгий час іще саха­лися й уникали нас, ставлячись до нас не стільки з недовірою, а скільки з огидою… багато жителів великих поселень і міст при нашому наближенні тікали… епізоди, як от побиття в Гуртюбе беззбройних жителів, жінок і дітей, були явищем не особливо частим… російські солдати так нещадно стріляли й кололи багне­тами, що суперничати з ними, особливо після того, як їх озброїли вогнепальними гвинтівками, не було змоги… слово «руський» вселяло той «рятівний» страх, який потім тривалий час забезпе­чував нам відносний спокій усередині краю і на його кордонах. Справедливість вимагає сказати, що з почуттям цього «рятівно­го» страху тубільне населення ставилось не до самої тільки нашої військової сили, а й до нашої адміністративної влади. Ми, внаслі­док нашої звичайної інертності і малої культурності, тривалий час не хотіли поставитись до тубільного світу як до цікавого об’єкту вивчення. Ми не знали тубільної мови і не хотіли її вив­чати. Ми так само індиферентно ставились і до вивчення довко­лишнього тубільного життя. До нашого приходу сюди сарти не знали ні пияцтва, ні проституції. І чим далі, тим все більше заплу­тувалися в хаосі, який виник на ґрунті наших власних — темря­ви, малої культурності й зарозумілості… зовсім не цікавилися нами і не тільки не думали про зближення із завойовниками, але, навпаки, вперто сторонилися нас… гордилися тим, що їхні ноги не ступали на територію російських міст, а язики не оскверняли­ся вимовою слів мови невірних. Протягом перших десяти років після завоювання Ташкента ми встигли своїми руками створити численну кліку так званих «впливових» чи «почесних» тубільців, кліку бюрократії (серед туземної адміністрації) і фінансової… новоспеченої аристократії, недавньої потолочі, включно до дрібних лавочників, арбакешів (звощиків) і конюхів, одягнених у почесні халати і обвішаних медалями. Ми своїми руками невсипно потов­щували цю живу стіну, що вже стояла між нами і народним жит­тям; ми штучно плодили кліку шахраїв, яка нахабно обкрадала народ і так само нахабно обманювала нашу підсліпувату, глуху, німу й не зовсім чисту на руку адміністрацію… серед тієї тубіль­ної мразі, яка горнулася до нас, поміж цих подонків тубільного суспільства чим далі знаходилося все більше та більше число не­гідників, у яких багато хто з нас був у боргу. Найменше вражен­ня, очевидно, справив на тубільців лад нашого адміністратив­но-поліцейського (або, як раніше називали, воєнно-народного) управління. Чоловіки юрмами йшли в питейні заклади, які ми відкривали. Жінки й дівчата охоче йшли на утримання до росіян. Дружини йшли від чоловіків, а дочки від батьків, і вступали в будинки терпимості. Мечеті стали безлюдніти… вони кляли нас за те, що ми начеб ведемо народ шляхом зневіри й аморальності: за те, що ми начеб прищеплюємо народу пороки, яких він раніше не знав… щедро нагороджуємо халатами і медалями негідників, які грабують народ… розмови про хабарництво і продажність російських службових чинів і навіть цілих закладів… обкладав необтяжливою даниною тубільних проституток. Народ бачив і знав ці темні сторони російського службового життя… азіати у багатьох відношеннях незмірно культурніші за наш народ, за наш натовп).

Усе це написано не якимось ворогом російської державності, російської експансії, а їхнім захисником, який намагається поди­витися на стан справ більш-менш об’єктивно, і не його вина, що картина виходить не така вже й приваблива, й так зване «рус­ское дело» постає тут у своєму істинному світлі. Зовсім не в фор­мі помпезних — і фальшивих! — реляцій у Санкт-Петербург.

Як усе підмічене В. Налівкіним перегукується з сьогоднішнім і вчорашнім днем: наче буття наше творилося не комуністичними бонзами, а царськими служаками. Ось бодай така розповідь — аж дух захоплює! Кожна поїздка генерал-губернатора по краю оберталася тортурами для народу, але ніхто не хотів знати цього. Одних тисячами гнали рівняти й поливати всю дорогу, по якій їхало начальство. Інших примушували одягатися в нові халати, запасатися провізією та фуражем на кілька днів і гнали на різні пункти по шляху слідування, де ці люди, які не встигли вчасно полити чи зібрати врожай на своїх полях, повинні були зобража­ти мальовничі групи населення, котре з захопленням зустрічає обожнюване ним начальство. А з усіх взагалі збирали гроші, в 10 — 20 разів більше, ніж справді було потрібно для вшанування, урочистих зустрічей з арками, з ілюмінаціями, феєрверками і піднесенням хліба-солі на коштовних тацях.

Ну чим не картина, адекватна нашій дійсності? Здавалося, ще наче вчора, як пише В. Налівкін, «російські солдати так не­щадно стріляли і кололи багнетами, що суперничати з ними, особливо після того, як їх озброїли вогнепальними гвинтівками, не було змоги», а сьогодні вже на догоду твоїй вдачі місцеві холуї організовують тобі «всенародное ликование» з хлібом-сіллю, з арками, з феєрверками, з халатами — або ж із вишитими со­рочками та гопаком. Так і постає перед очима приїзд Леоніда Іллі­ча Брежнєва десь там на безмежні туркестанські простори. Так і стоїть перед очима металева арка — металевий ланець із метале­вого ланцюга віковічної неволі — у Києві над Дніпром…

За російським військом, за російською зброєю неминуче мала прийти російська колонізація (бо ж «московська зараза» — поетапна, розрахована на перспективу, а коли так, то, скажімо, спробуй сьогодні носитися з кордонами, це — не в природі, це — поза перспективою!). Так от, розповідає той самий В. Налівкін, у половині вісімдесятих років у Сирдар’їнській області адмініст­рація посилено взялася до російської колонізації, до влаштування російських селянських поселень — з метою «мирного етногра­фічного завоювання». Еге ж, «російські солдати так нещадно стріляли і кололи багнетами»; а тепер — ще й «мирне завоюван­ня»! Але ж вільних земель, які б зрошувалися, звісна річ, не було, а було «нестримне бажання, непереборна рішучість, хоч би чого це було варто, хоч би якою ціною добитися влаштування бодай кількох поселень». З допомогою місцевих холуїв землі силоміць відбиралися в місцевого населення — всупереч статтям законів. А кому ж віддавалися? І тут, очевидно, слід уважно придивити­ся — кому віддавалася силоміць відібрана в місцевого населення земля, бо відповідь на це запитання пояснює багато що як з ми­нулого народу і його держави, так і з сьогодення, так і з майбут­нього, вповні виражаючи його таку незбагненну й водночас таку збагненну! — ментальність.

А облаштовувалася на цих землях «бродяча Русь», яка давно уже відірвалася від своєї землі, яка вже побувала на Дону, в Новоросії, в Сибіру і в Семиріччі, давно звикла до блукань, яка ніде не могла міцно осісти і прикріпитися до нової землі, бо в нескін­ченних пошуках казкових палестин з молочними ріками весь цей люд звик з великою легкістю кидати малонасиджені місця при першій чутці про можливість одержати нові земельні наділи і нову грошову допомогу. Одержавши тут великі земельні наділи (понад 10 десятин зрошуваного лесу), ця бродяча Русь, виявив­шись у землеробському відношенні на незмірно нижчому щаблі культурності, ніж осілий тубілець, частково знову стала розбредатися, а частково стала здавати свої землі в оренду тим самим тубільцям, у котрих були відняті ці землі, віддаючи перевагу перед землеробською працею іншим, легшим і прибутковішим заробіткам.

Ф. Достоєвський, який мав рідкісний дар поєднувати живе життя з понадісторичною перспективою й так само понадісторичну перспективу поєднувати з живим життям, писав 1877 року в «Дневнике писателя»: «Что правда для человека как лица, то пусть остается правдой и для всей нации».

Тут мимоволі згадується ще й спостереження російського істо­рика М. Погодіна, котрий у 1842 році писав про свою любов до малоросійських поселень, до принадливих білих осель у тіні зеле­них пишних дерев на схилах гори, коли видно з першого погляду, що їхній мешканець приятелює з природою, що він любить свій дім-стріху, не кидає його без потреби, й зовсім не так у Великоросії, де часто й рослинки не побачиш коло «ізби» й рідко коли сидить удома клопітливий господар, він поспішає з промислу на промисел, у нього хата лише для переспання… Отже, ставлення до природи не як до матері, а як до мачухи (С. Соловйов); це став­лення не сина, а пасинка, й коли все-таки сина, то такого, в якого атрофовано синівські почуття; й коли поняття дому підноситься до символу батьківщини, до символу Росії, то, безумовно, це також синівське до неї ставлення, хоча ж, звичайно, синівське, це таки ставлення патріота дивовижної ірраціональної саморуйнівної при­роди… Бродяча Русь!.,.

І тут уже вкотре не можна не згадати знаменитий вислів О. Солженіцина — «как нам обустроить Россию?» Письменник не просто ставить запитання, він і дає відповідь, очевидно, не сумніваючись, що це цілком можливо: вже коли він підпрягся до національних порадників, то народ просто зобов’язаний прислу­хатися, бо всякі бували порадники, ось тільки, здається, ще тако­го не було. Але!.. Але чи на історичну повірку оце запитання — «как обустроить Россию?» — в контексті народної ментальності не вивищується для росіян (так само, на жаль, як для всіх інших народів-сусідів і не тільки сусідів) до рівня вічного запитання і до рівня вічної проблеми, які тому-то й вічні, що, незважаючи на будь-які зусилля, так і зостаються приналежними до категорії вічних запитань і вічних проблем. Бо переконуємося, що все її облаштування — це завжди й скрізь один і той самий хворобли­вий процес, процес-хаос, процес-розклад, бо ж, як правило, заду­мане національними проводирями й пророками облаштування Росії неодмінно передбачає й процес її облаштування ще й на чужих територіях, як це почалося понад сто років тому, скажімо, в Туркестані, — правдиво розказано В. Налівкіним, почалося — й триває тепер.

IV. Американський письменник Георг Кеннан 1885 року по­бував у Росії, об’їздив Сибір, поставивши собі за мету познайо­митися з системою тюрем та з життям каторжників і політичних засланців. У Санкт-Петербурзі й Москві завбачливий америка­нець застрахувався рекомендаційними листами до всіляких си­бірських сановників-чиновників, зокрема й особливо важливим листом від міністра внутрішніх справ, інакше б йому не бачити реалізації задуманої справи як власних вух. («Якщо нас ареш­тували ще по сю сторону уральського хребта, й то лише тому, що ми обдивилися зовні тюрму, то що чекало нас при серйозно­му виконанні нашого плану!»). Коли знайомишся з написаною ним після вкрай важкої подорожі книгою «Сибір!», то насамперед згадується «Архіпелаг ГУЛ АГ» О. Солженіцина, ці дві книги одна­ково вражаючі, і вже потім народжується — підтверджується! — логічний висновок про те, що гулагівська система не є якоюсь ленінсько-сталінською макабричною фантазією комуністичного режиму, а начебто й цілком традиційна для російської держави, незважаючи на позірну полярність ідеологій, бо причина тут зовсім в іншому… Але — не про це!

А про те, що літня природа Сибіру викликає неймовірне за­хоплення в американця, який по світі і наїздився, і набачився всього. Він малює одну за одною картини мало не земного раю, бо такі прекрасні пейзажі постають перед його очима, і, здавало­ся б, зовсім не будучи ліриком за натурою, він буквально фонта­нує вибухами рожевих почуттів. Це — з одного боку. А з другого боку — ні, навіть не тюрми, остроги, замки, а просто поселення на чудовому лоні природи. Поселення за поселенням — на всьо­му неоглядному просторі, вкрай одноманітні, понурі, що різко контрастують зі світом природи і пробуджують тоскно-похмурий настрій безвиході й приреченості. Інша особливість Західного Сибіру — бідність і запустіння поселень, що перебуває у прямій протилежності до обробітку і родючості ґрунту… загалом кожне селянське житло являє собою блокгауз найпримітивнішого ви­гляду, і багато з них старі, захирлявіли й занепали. Широка вули­ця — без тротуарів і являє собою переважно море бруду. В усьо­му селі не видно жодного деревця чи кущика. Щетинисті, брудні свині валяються в багні чи розгулюють, шукаючи собі корму; все село справляє гнітюче враження безпорадності, злиднів і бруду… Суспільність і підприємливість — якості тут невідомі. Поки є хоч найменша можливість переносити яку-небудь незручність, ніко­му й на думку не спаде позбутися зла… «Вигляд усіх цих сіл був украй одноманітний і печальний: ветхі ізби, вкриті морем бруду вулиці, без тротуарів і водостоків, без деревця й кущика, все брудно, сіро, непривітно…» «Кладовища східносибірських сіл були достойніші уваги, ніж вони самі». Чи ще потрібні картини-діагнози, картини-присуди з книги «Сибір!»? Вони однотипні, й, звичайно, американець бачить те, що є, і мимоволі побачене ви­ростає до узагальнення, хоч він начебто й не прагне узагальнення.

V. Як відомо, царський уряд своїх політичних опонентів, неблагонадійних усякого спектру (дисидентів!..) засилав до Сибі­ру. Скажімо, до Якутії, в краї суворі й нецивілізовані, до «дикого» народу. Так, «диким» народом вважав якутів не тільки уряд, а й численні засланці, котрі б, здавалося, повинні мати серце до якутів, також гнаних і переслідуваних, а якути повинні б мати серце до них. Але нема цього взаємного розуміння, ворожнеча.

У книзі М. Кротова «Якутская ссылка 70-80-х годов» (істо­ричний нарис за невиданими архівними матеріалами, 1925 рік) надибуємо свідчення самих засланців. Приналежний до соціал-революційної партії Світич В. С.. засуджений на вісім років ка­торжних робіт, після Новобілгородської каторжної тюрми опи­няється на поселенні поміж якутів — і згодом пише таке. Потрапляючи в якутський улус, «ми наражаємося зразу на воро­жий настрій до нас якутів, які не бажають відводити нам належ­ний за законом земельний наділ». «Таким чином уже саме при­буття в улус державного засланця зразу ж створює йому умови, за яких він повинен бути пильний з довколишнім населенням, готовим завдати йому всякої шкоди». «Завдяки нерозвинутості й напівдикості населення, шкода, яку завдає населення, може ви­ражатися не тільки в замахах на майно засланця, у вигляді пот­рави хліба, сіна, крадіжці речей і худоби, айв особистому нападі на нього». Студента, сина священика Сирякова О. І., засуджено до шести років каторжних робіт — він поширював серед народу книжки «Сказка о четырех братьях», «Емелька Пугачев» і листок «Чтой-то, братцы». Писав про якутів так: «…Відчування себе у повній владі вороже настроєних напівдикунів, нічим не гарантовано ні безпеку твоєї особи, ні майна, родова влада своїх покриває».

Інший засланець, проживши в улусі шість років, стверджу­вав, що не розуміє якутів, як і вони не розуміють його, що вони ніколи не зрозуміють одне одного. Ще інший писав: «Не ма­теріальний нестаток був найтяжчою перепоною, яку довелося мені переборювати в прагненні завести хазяйство, головним була спільна для всіх якутів ненависть до всякого росіянина, який се­лився на їхній землі… Та чи можлива легальна боротьба з дику­нами, об’єднаними спільною до нас ненавистю, позбавленими усяких понять про моральність і совість?»

Ось так. І не інакше. З боку соціал-революціонерів чи інших «політично-свідомих» (бомбістів, борців із ладом і дійсністю!) жодного намагання зрозуміти якутів. Дикі — і все. Вороже став­лення до росіян — і все. Та чи не відповідь, якої засланці-росіяни й не шукають, ось у цьому спостереженні «спільна для всіх якутів ненависть до всякого росіянина, який селився на їхній землі». Вічне провалля між засланими інтелігентами, засланими освіче­ними людьми, засланими дворянами, котрі, опинившись, здава­лося б, у безвихідному, катастрофічному становищі, однак не мо­жуть позбутися своєї шовіністичної «руськості», нітрохи не замислюються над своєю шовіністичною «руськістю», — і між якутами, чия свідомість заглиблена в тисячолітні традиції і зви­чаї, в епоху доісторичну. Та за всім цим російські соціал-революціонери бачать лише «дикість», жодному з них і на думку не спадає побачити прояви національної свідомості якута, проблис­ки його патріотизму, намагання бодай у такий спосіб захистити свою батьківщину від повзучої експансії, від страхітливого нама­гання окупувати їхній рідний край ще й з допомогою висланих тодішніх «дисидентів»!

Але наші сподівання — марні, мікроб «вищерасовості» — не­знищенний, позаісторичний, епідемія «вищерасовості» — це не окремі епізодичні спалахи, вона — це постійний, завжди трива­ючий спалах на всіх рівнях, у тому числі й побутовому.

VI. В. Налівкін у своєму нарисі «Туземцы раньше и теперь» пише не тільки про військову окупацію Туркестану, а й про не­обхідність усвідомлення мовної агресії — про мовну русифіка­цію, яка була обов’язковим другим етапом — після етапу зброй­ного. З середовища місцевого населення почали з’являтися не так русофіли, як ті захланні особистості, які намагалися мати вигоду з присутності росіян — і не тільки у вигляді медалей та халатів. Усе збільшувалася кількість російського населення. У повному блиску розцвітали хабарництво й продажність росій­ських чиновників і цілих закладів, що зоставалися безкарними. Місцеві жителі почали частіше їздити у внутрішню Росію — й переконувалися, що там беруть хабарі так само, як і в Туркестані, що нема ніяких причин особливо захоплюватися російським жит­тям чи російськими порядками. Почалася насильницька організа­ція російських селянських поселень у краї, примусове відторг­нення землі у місцевого населення. А в цей час російські інтелігенти зі щирою вірою в благотворність русифікації повто­рювали слова колишнього міністра народної освіти графа Толсто­го: «Одной из величайших государственных задач России являет­ся распространение знаний государственного языка среди насе­ления инородных окраин».

(Як бачимо, й сьогодні в Україні це ж самісіньке залишається «одной из величайших государственных задач России». Саме Росії, а відтак уже й російськомовного населення в Україні; бачи­мо, як нині в нас так само, як і колись, понад сто років тому, в Туркестані, продовжують невпинно мордувати нас, українців, «одной из величайших государственных задач России», а наші деякі українські «тубільці», в тому числі і в особах нардепів, і не тільки за халати й медалі, а із щирого свого холуйства й продаж­ництва допомагають у здійсненні «одной из величайших госу­дарственных задач России»).

Цікаво буде й нині довідатися, що генерал Розенбах, призна­чений на посаду туркестанського генерал-губернатора, влітку 1884 року в Ташкенті скликав секретну (!) комісію, яку зобов’язав обміркувати, що слід зробити в інтелектуальному житті тубіль­ців. Комісія визнала за бажане й корисне, зокрема, поширення російської мови серед населення і викладання загальноосвітніх предметів у надії, що це може служити поступовому інтелекту­альному зближенню тубільців з росіянами і вести до ліквідації ставлення до них як до завойовників та іновірців. Було задумано організувати особливі російсько-тубільні школи з двома вчителя­ми, російським і тубільним. Першу російсько-тубільну школу від­крито 19 грудня 1884 року в Ташкенті. Залучення дітей до школи покладено на міську поліцію. Цих дітей поліція знайшла поміж купецтва, яке боялося не догодити поліції. Відкриття школи пода­валось як турбота російської влади про потреби населення. Восе­ни наступного року відкрито вже дві школи в Ташкентському повіті. Частину дітей силоміць забрали з різної дрібноти, а части­ну найняли (!) у бідняків, пообіцявши кожному хлопчикові екіпіровку, а батькам виплачувати 20 — 30 крб. на рік. Гроші, пот­рібні для найму учнів, місцеве начальство дерло таки ж із насе­лення, причім у значно більших сумах, причім не всім батькам було й заплачено. Власники медалей і халатів, побачивши в цьо­му ще один канал для здирництва і збагачення, силоміць намага­лися відкривати такі школи, а в Петербург летіли переможні ре­ляції, що школи тріщать від місцевого населення. Насправді ж тубільців грабували, їхні діти розбігалися з таких шкіл, а росій­ська адміністрація вдавала, що не ознайомлена зі справжнім ста­ном справ.

І не тільки, звичайно, русифікація силою зброї чи русифіка­ція силоміць нав’язуваної російської мови, чи русифікація ад­міністративно-бюрократичними заходами, традиційними грабіж­ництвом і хабарництвом, а й русифікація тотальним страхом усіляких каральних акцій та експедицій. Договорилися і дописа­лися до необхідності періодично проходити через край «з вогнем і мечем» (!), щоб справляти на напівдиких азіатів належне вра­ження і тримати їх безперервно в клітці того рятівного панічного страху, який вони пережили раніше, в дні переможного вступу російських військ у поступово окуповані тубільні міста.

Ось у якому ряду — в ряду з вогнем і мечем, у ряду з постій­ним панічним страхом — самою російською адміністрацією, а не тубільцями, розглядалися роль і значення російської мови. Справ­ді, як тут слідом за класиком не вигукнути: «О, великий и могу­чий русский язык!»

Такою самою великою та могутньою російська мова була не тільки колись, а й тепер, і не лише в Туркестан!, айв Україні. Зброєю — в одному ряду з вогнем і мечем. І коли у вересні 1994 року на засіданні Верховної Ради України оприлюднено де­путатський запит 152 нардепів — хай нарешті президент А. Куч­ма здійснить свою передвиборну обіцянку надати російській мові статус нарівні з державною мовою українською, себто запрова­дити в Україні дві державні мови, — то чітко бачиш цю моторо­шну картину, як ці 152 «у халатах і медалях» в ординському шалі й ординському захваті підносять цей смертельний меч на укра­їнську мову, і на суверенність України, і на нас із вами.

VII. Знаменитий історик С. Соловйов (1820- 1879) зажив сла­ви, створивши «Историю России с древнейших времен» у двад­цяти дев’яти томах. Звісна річ, йому не відмовиш ні в знанні світової історії, ні в знанні історії Росії, ні в знанні ментальності російського народу. І хоч би яким ерудитом він тут виступав, «однак я не можу не сприймати маститого історика як апологета російського месіанства, отих його, месіанства, євразійських ню­ансів, які тепер посилено реанімуються вже на ґрунті так зва­ного СНД — власне, інших ідей і не міг, і не може сповідувати патріот як тоді, так і тепер, не можуть гальванізуватись якісь інші ідеї, коли йдеться про збереження імперії.

Для С. Соловйова рух народних мас на схід — визначений долею, продиктований історією; взагалі, обґрунтування цього руху на терени чужих народів десь і не в свідомості, а в позасвідомості, в сфері понаднаціональної містики, це обґрунтування, здається, можна вмістити в таке слово, як «предопределение», але й це слово ні повністю, ні до кінця не пояснить, хіба що туманно окреслить суть того, що говориться і сповідується. Рух на схід історик пояснює природно-географічними обставинами, причо­му мовить про рух так, як про жорстоку заданість, фатальну не­обхідність, від якої ніяк не можна ухилитися — як не можна ухилитися індивідууму, котрий волею небес прийшов у світ, від кончої приреченості піти зі світу. Приреченість, котра начебто й не залежить як від окремих індивідуумів, так і від суми всіх ін­дивідуумів, і вони в криваво-оргіастичному історичному акті й святкують цю свою приреченість у ній на рятівний філософський смисл, який — цей смисл — просто не здатні, приречено не здат­ні побачити за ними й тим більше виправдати (а ще більше — оцінити й пошанувати) всі ті племена, народності й народи, на крові й кістках яких, на сплюндрованій історії яких твориться цей криваво-оргіастичний танок «камаринского мужика».

Природно-географічні фактори продиктували рух на схід!.. Чи не лукавить С. Соловйов й іже з ним, що дотримуються такої думки? Бо ж усякі військові події та звитяги-вікторії на театрі воєнних дій свідчать, що цей рух у різний час розходився начеб­то концентрично-конвульсивними рухами навколо Москви, три­валий час ці московські конвульсії в напрямку заходу мали дуже послідовний і дуже виразний характер, ось тільки в цих «природно-географічних» умовах московські великі князі та царі-государі зустріли належний опір з боку виразно оформлених найближ­чих державностей — хай то Литва. Шведчина чи Туреччина, й ці народи зі зрозумілих причин не захотіли визнати цей фа­тальний рух на свої терени, навпаки — запропонували свій зуст­річний рух у східному напрямку, й цей їхній рух чомусь (!) теж зустрів тривалий збройний опір московитів. Так що свій фатально-неминучий рух московити спрямували за Волгу й за Урал саме тому, що тут не було державних утворень, спроможних чинити належний збройний опір цьому рухові, чому він — такий неми­нучий! — і зумів реалізуватися і виріс до містичного наповнення: «предопределения» — долі, та ще й… і таке знаходимо в філософських постулатах великодержавного історика… поставило росіян — народ і європейський, і християнський — порівняно з іншими європейськими народами в становище невигідне й не­зрівнянно гірше. А чому? А тому!.. І тут дуже цікава логічно-смислова псевдоісторична казуїстика, пов’язана з обґрунтуван­ням цього невмолимого руху, — нехай мені С. Соловйов дарує не вельми поштивий тон.

Мовляв, коли для своїх народів Європа була матір’ю, то Схід­на Європа для своїх народів була мачухою, а другою їхньою ма­чухою була сама історія. Отже, дві мачухи, мало не сім мачух, а відомо, яке дитя буває в семи мачух. Уявляєте, якби москови­там вдався рух у Західну Європу, тоді б у них не те що однієї мачухи (природно-географічних умов) не було, а й другої мачухи не було, тобто не було б і мачухи-історії, бо ж у Західній Європі вона б десь несподівано зникла, чи що, навіть якби перед цим і існувала протягом століть. Було б замість двох мачух, мабуть, дві матері, — й обом би можна було пошукати генеалогію рідних, бо що-що, а генеалогію московити вміють собі підшукувати!

Але!.. Але ж — історія змусила одне з древніх європейських племен прийняти рух із заходу на схід і заселити ті країни, де природа є мачухою для людини. Але!.. Але ж — «древня росій­ська історія є історія країни, яка колонізується».

Якби-то закінчилася колонізація — та й закінчився період древньої історії. Але ж і недавня, і новітня історія засвідчують, що Росія ніколи не вважала колонізацію довколишніх земель пе­ріодом завершеним, отже, її древня історія ніяк не закінчилася й сьогодні, тим більше, коли триває процес деколонізації, і Росія всіляко бореться з цим процесом, як Дон-Кіхот із вітряками, отже, затягуючи процес деколонізації, вона всіляко підживлює свою древню історію нецивілізованого народу — в часи новітньої історії у спільноті цивілізованих народів.

Що ж, в історії, як стверджує С. Соловйов, «виражається народна самосвідомість», і це справді так для історії — як для безперервного процесу, що є продуктом і постійно твореним ре­зультатом цієї народної самосвідомості, котра може бути лише сама собою, вірною своїй природі, і нічим іншим, що супере­чило б чи заперечувало б цю природу, й тут украй важливо побачити цю природу в її справжніх особливостях, а не схимерованих візіями засліпленого патріота.

С. Соловйов саме бідністю та одноманітністю природних умов обґрунтовував відсутність осілості в народі — і наявність великої рухомості: «народ начеб перебував у «жидком состоя­нии». Звичайно, це означає ставити з ніг на голову, бо причини слід шукати не в зовнішніх географічних факторах, а у факторах внутрішніх, які з генофонду нікуди не викинеш — і марне це намагання як учора, так і сьогодні.

Лише пригляньтеся до панорамної картини, розмашисто на­мальованої натхненним істориком, коли він зображує цю начеб­то вже минулу древню історію, коли на безмежних просторах рухаються величезні маси народу. Якого народу? — запитаєте ви. Та ясно якого: саме того народу, історію якого й пише істо­рик. А по яких це величезних просторах, запитаєте ви, невже Ці простори якісь анонімні, чи безлюдні, й тільки чекають на цю «жидкую массу», яка куди не кинеться, то скрізь для неї «приро­да-мачуха» й «історія-мачуха»? Та ясно, що не по анонімних і не безлюдних просторах, а по залюднених, які мають споконві­ку свої імена — єрзя, комі, чудь, остяки, гиляки, мордва, буряти і т. д, але «жидкая масса» всього цього і не помічає, і не усвідом­лює, вона «освоює» і чужі землі, і чужі народи, звершуючи ти­танічний подвиг, до якого начебто покликана. Еге ж, «а одно ос­воение Сибири чего стоит», як написав академік Д. Лихачов.

Отже, не наражаючись на гідний опір усіляких там «диких» остяків чи гиляків, оце «жидкое» народонаселення рухається й рухається — палають ліси, готується вдобрений ґрунт. Гадаєте, стихійні колонізатори зупиняються на досягнутому рубежі? Таж не зупиняються, бо в них немає поняття про досягнутий рубіж, у них є невситиме прагнення наступного рубежа, далі ще наступ­ного, — С. Соловйов пише з добрим знанням справи: тільки хоч трохи праця стає важча — вони знову зриваються в дорогу, бо — всюди простір, усюди готові прийняти його! Готові прийня­ти, чуєте? Причім манливий простір увесь час не ззаду, а попе­реду — там, де ще не горіли від їхніх рук ліси, де землю ще не пограбовано, а всілякі дикі племена ще не зґвалтовано, вони ще готові «прийняти», й тут «земельна власність не має ціни». «На­селить как можно скорее, перезвать отовсюду людей на пустые места, приманить всякого рода льготами: уйти на новые, лучшие места, на выгоднейшие условия, в более мирный, спокойный край; с другой стороны, — удержать население, возвратить, за­ставить других не принимать его — вот важные вопросы колонизи­рующейся страны, вопросы, которые мы встречаем в древней русской истории».

Ось така веремія. Чомусь за такої логіки не хочеться й диву­ватись: щойно зайнято «пустые места» — і зразу ж треба пере­селятися в «более мирный, спокойный край», бо ж хоч стріляйся, а таки виходить, що неспокій та немир’я принесли таки росіяни з собою, то коли переселяться в мирніший і спокійніший край, то знову ж таки разом із собою принесуть свої неспокої та немир’я, і так без кінця, бо вони ж постійно ескалують ці неспокій та немир’я по безмежних просторах. Таки «нельзя уйти от самих себя…», як справедливо зазначив академік Д. Лихачов. (Хоч би як і хоч би ким декларувалося це бажання!).

А ще ж С. Соловйовим сказано, що слов’янський колоніст (треба читати — російський) є «кочевник-земледелец». Можливо, в цьому твердженні й уловлено специфічну суть. Що кочівник — це безсумнівно. А що землероб? А що землероб — то лише яко­юсь своєю менш характерною часткою, бо визначальною част­кою є таки — кочівник, саме від кочівницької вдачі, а не від землеробської оце непереборне прагнення величезних мас наро­ду, здавалося б, реліктове прагнення, яке у їхньому виконанні і вчора, і сьогодні видається не таким уже реліктовим. А потім у цьому начебто так влучно й дотепно знайденому С. Соловйовим визначенні «кочевник-земледелец» поєднано докупи взаємозаперечні й взаємовиключні характеристики, ця смислова сув’язь взаємознищувальна, бо за своєю справжньою суттю, за покли­ком невиправної і непоправної природи — таки кочівник, і тіль­ки кочівник, а землероб — то лише для не так реального іміджу, як для іміджу уявлюваного, бо в цьому «двойственном союзе» кочівник завжди перемагав і перемагає землероба. Кочівники, кочівництво — ось і спосіб народного буття, і понині непогамований рух величезних народних мас, і, на жаль, немає тут ніякої ради.

І, звичайно ж, не природа-мачуха сама собі, ніяка вона не мачуха, а рідна мати, проте сам етнос по відношенню до природи і до своєї постійно твореної історії ставиться так, що начебто в С. Соловйова появляються підстави — як у патріота! — кинути таку наукову заяву, а насправді? А насправді, в самого етносу чомусь атрофовано синівські почуття, він ставиться до природи й до історії як нерозумний пасинок, не усвідомлюючи свого по­водження, а при такому його поводженні природа стає його скривдженою ним матір’ю, й історія стає поглумленою ним матір’ю, відтак вони — без вини винуваті, а бути в російських політиків чи історіографів без вини винуватим — це так нам знайомо, це так традиційно!

Зауважуючи цю споконвічну «удалость-разудалость», С. Со­ловйов не без гіркоти змушений моралізувати: «От такой расходчивости, расплывчатости, привычки уходить при первом неудобс­тве происходила полуоседлость, отсутствие привязанности к одному месту, что ослабляло нравственную сосредоточенность, приучало к исканию легкого труда, к безрасчетливости, какой-то междоумочной жизни, к жизни день за день».

Важко не згодитися. Звичайно, постійне прагнення постійно­го руху передбачало й передбачає оце «отсутствие привязанности к одному месту», й ніяк не винувате тут «одно место», себто при­рода, ніяка вона не мачуха сама собі, вона завжди рідна для своїх дітей, і винувате тут таки «отсутствие», вдача етносу й окремих його представників, і ніяке реальне «отсутствие» не створить ілюзію «присутствия», навіть — уявімо собі! — якби любе-миле величезне «народонаселение» посунуло таки в Західну Європу, в так звані «изначально выгодные условия», бо ця загарбана чужа природа об’єктивно була б і чужою та мачухою, по-перше, а по- друге, ще й чужою та мачухою в силу суб’єктивної менталь­ності, бо не втечеш від себе самого, хоч у яку сторону світу кинься.

У В. Короленка є твір «Государевы ямщики», ось із монологу ямщика Микеші: «На белом свете хорошо. За горами хорошо… А мы тут… зачем живем? Пеструю столбу караулим… Пеструю столбу, да серый камень, да темную лесу…» Це — в Сибіру, на річці Лені.

І як тут принагідно не згадати О. Блока, його поему «Скі­фи», цю пісню пісень панмонголізму, цей щирий монолог, зверне­ний, зокрема, й до Західної Європи. Ось вибірково:

Мильоны  — вас. Нас — тьмы, и тьмы, и тьмы.
Попробуйте, сразитесь с нами!
Да, скифы — мы!
Да, азиаты — мы,
С раскосыми и жадными очами!
Для вас — века, для нас — единый час.
Мы, как послушные холопы,
Держали щит меж двух враждебных рас Монголов и Европы!
Россия — Сфинкс. Ликуя, и скорбя,
И обливаясь черной кровью,
Она глядит, глядит, глядит в тебя
И с ненавистью, и с любовью!..

Мы любим плоть — и вкус ее, и цвет,
И душный, спертый плоти запах…
Виновны ль мы, коль хруснет ваш скелет
В тяжелых, нежных наших лапах?

Написано в 1918 році, коли криваву оргію справляла револю­ція, яка за задумом її вождів Леніна — Троцького мала стати світовою революцією, а якби таки стала, а якби перемогла — уявімо собі й таке! — то «народонаселение» таки б прийшло на обітований Захід у пошуках природи-матері й історії-матері, як писав С. Соловйов, і тоді б звершилося в уже добре знайомий нам спосіб «виправлення» історичного процесу, його «коригу­вання»:

…Свирепый гунн
В карманах трупов будет шарить,
Жечь города, и в церковь гнать табун,
И мясо белых братьев жарить!..

А чи не так?! Але чому ж не так, коли інші способи знайти природу-матір і історію-матір не те що не знайомі, а не визна­ються, не сприймаються, протипоказані містиці диявольської закодованості.

Да, так любить, как любит наша кровь,

Никто из вас давно не любит!

Справді, хіба не любов? Така любов. А от чи така любов може бути взаємною? Різностатевою, так би мовити? Ні, тільки одностатевою, й не просто одностатевою, а ще й любов’ю при повній відсутності партнерів, при одному партнері, і, як відомо, при такій любові ніколи не народжуються діти, потомство і не­можливе, і протипоказане…

То як вам отак-то творений «євразійський простір»?! Так зва­ний «євразійський простір», у який тепер хочуть затягнути й Украї­ну, переконуючи, що оцей «євразійський простір» їй мало не рідний, без нього не проживе. Та схаменіться, якщо здатні схаме­нутися! Бо ж не було для народонаселення, приреченого на «от­сутствие привязанности к одному месту», ніякої філософії усього «євразійського простору», ця філософія з’явилась пізніше, коли «жидкость» розтеклася; тримається філософія і тепер, бо «жид­кость» хоче замкнутися в розтеклому вигляді, але чому Україна має перейматися вигаданими для утилітарного вжитку «жидкости» фан­тастичними ідеями як своїми власними, чому знаходяться охочі самі засунути наші голови в хомут нововеликодержавства?

Не так давно в одному з московських видань довелося позна­йомитися ось із такими думками, щоправда, не дуже новими, але в сьогоднішній ситуації — не позбавленими цікавості й актуаль­ності. Мовляв, нічого аж такого страшного для Росії у татаро-монгольській неволі не було, ген в Англії, по суті, норманське іго триває й понині, а фатальна роль татарів у тому, що вони програ­ли війну Івану Грозному-Лютому, віддали йому Казань, пустили росіян за Волгу, за Урал, відтак для старшого брата й тепер ніяк не закінчиться період екстенсивної економіки. А якби в XVI ст. Литва й Татарія з обох боків разом стримали Росію, то волею-неволею довелося б їй працювати на своїй землі, не заглядаючи за обрій, і жили б сьогодні росіяни не гірше за інші народи, тож тепер, при розпаді імперії, у Росії є унікальна можливість здійс­нити необдумано відкинутий сценарій політичного та економіч­ного розвитку.

Як то мовиться, ілюзії «в сослагательном наклонении», які, очевидно, й перебудуть в такому стані, бо ж, стверджує академік Д. Лихачов, «нельзя уйти от самих себя», і навряд чи Росія нині захоче скористатися такою унікальною можливістю самопорятунку, водночас надавши шанс воскреснути й самоврятуватися іншим.

Ще 1839 року М. Гоголь в одному з листів безкомпромісно узагальнив: «Не житье на Руси людям прекрасным. Одни только свиньи там живущи». Упереджене перебільшення генія? Але ж, очевидно, геній мав для такого упередженого перебільшення серйозні підстави.

І. Завалишин у своїй книзі «Описание Западной Сибири», видання 1862 року, писав, що Єрмак трудився мечем і розумом, завойовуючи Сибір. Трудівник! І що, мовляв, цьому великому чоловікові скрізь на площах сибірських слід поставити пам’ятники, а не відбуватися якимось там уже спорудженим жалюгідним обеліском, бо тінь Єрмака вже заждалася на достойне пошану­вання. На мить уявімо собі всі ці сибірські площі в суцільних пам’ятниках недоброї пам’яті кривавому російському конкістадо­рові, але ж не тільки в Сибіру, а й на Волзі, а й у Казахстані. І пам’ятники не тільки Єрмакові, а й тіням інших трудівників меча, які не стомлювалися стинати голови всіляким дикунам в ім’я єдиної і неділимої! Та це вже був би не просто якийсь там «географічний факт» (П. Чаадаев), а ще й суцільне кладовище пам’ятників трудівникам меча — на вічний пострах живим тіням тих туземних тіней, котрим і постинали голови натхненні трудів­ники меча. Браво!

Звичайно, це написав патріот. Російський патріот Іполит Завалишин. Котрий начебто помічає й не помічає, що принес­ли в Сибір трудівники меча. «Сибирь, по наивному выраже­нию Соликамского летописца, была наполнена присяжными разбойниками, кормящимися властями, т. е. воеводами, комис­сарами, приставами, для которых украсть, ограбить, даже убить человека из-за денег, продать душу за алтын считалось делом обыкновенным… В Сибири все делается на авось, предоставле­но слепому случаю… Но до голландцев и англичан мы не до­росли… Приходится барахтаться по уши в «авось»… русский народ привык вздыхать ежеминутно о так называемом «доб­ром старом времени», хотя это время не может похвалиться тем, что «легко было тогда жить!» Оставивши в покое кулач­ные и иные расправы, кнуты и плети, палки и розги, клеймы на лице и на теле, бесправные суды и бесправное судопроиз­водство, грубость нравов, нелепость обычаев, круговое неве­жество, животную жизнь об руку со скотом и не выше его, пожалуй, разумом, одним словом, всю тысячелетнюю грязь и кровь этого «доброго старого времени»…

Ось таку цивілізацію принесено в Сибір. І хоч застрелься — став пам’ятники великому завойовнику по всіх сибірських пло­щах. Та хіба ж сама отака невмируща цивілізація і не є нетлін­ним пам’ятником цьому трудівнику меча і тисячам інших дрібних і великих мечоносців?!

С. Соловйов пише, що, кличучи до себе князів, древні племе­на зваблювали їх як розмірами землі, так і її багатством. І ствер­джує, що то була «обширная девственная страна, ожидавшая на­селения, ожидавшая истории». Здається, я більш-менш докладно проаналізував, чи й справді ця земля на північ, на схід і на пів­день була така «девственная», а чи там жили «дикуни» й «тубіль­ці», і як то вони справді очікували чужого «народонаселення», і в який спосіб агресивні чужаки скористалися як розмірами за­войованої землі, так і загарбаними багатствами, так і життям та історією самих «дикунів» і «тубільців». Вони чекали історії — тільки, виявляється, не своєї! І сьогодні, оглядаючись назад, ми бачимо, якої дочекалися історії. С. Соловйов пише, що «страна не лишилась характера страны колонизирующейся». На жаль, процес колонізації не завершився й сьогодні, ми є його свідками, неспроста ж у російській військовій доктрині, сповідуваній пре­зидентом Б. Єльциним, говориться про споконвічні інтереси Роси, які поширюються на всю територію колишнього Радян­ського Союзу, отже, і на Україну, тобто всіма знана казочка про білого бичка — це і є національний гімн «старшого брата».

VIII. Ці рядки супермонументальної поезії належать поетові Бенедиктову:

Через Алтай,
Бросив локоть на Китай,
Темя вспрыснув океаном,
В Балт ребром,
Плечом в Алтай,
В полюс лбом.
Пятой к Балканам,
Мощный тянется гигант.

А від занепокоєного О. Солженіцина не так давно довідалися, де в цього гіганта міститься й «подбрюшье».

У нас уже забуто літератора-публіциста М. Шелгунова, а ко­лись він був популярний — у минулому столітті. Коли гігант не просто лежав, бо просто лежати — це не для такого гіганта, а справді «тянулся». Куди ж тягнувся? Ще одне з наївних моїх риторичних запитань. Потягнувся — відомо куди! М. Шелгунов просто захлинається від захвату могутнім гігантом, котрий усе тяг­неться й тягнеться — і це ж самозрозуміло, це в порядку речей, — забираючи повсюдно все, що тільки можна забрати, і останнім часом, мовляв, «не без некоторого упования гигант стал кидать свои взоры и за пределы Черного моря».

У своїй книзі «Очерки русской жизни», С.-Петербург, видання 1895 року, М. Шелгунов сповідує ті самісінькі, що у С. Соловйова, ідеї природи-мачухи, історії-мачухи та ідею фатально нестримно­го руху «народонаселення»: «географічний факт» ніяк не хоче залишатися «географічним фактом», не усвідомлюючи, що і за Чорним морем, куди кидає захланні погляди, теж зоставатиметь­ся «географічним фактом» — і нічим більше: бо так роковано небесами.

М. Шелгунов — романтик і співець цього фатуму, так само як і С. Соловйов та іже з ними. Величава помпезність у візіях забутого літератора, і, приписуючи всім великоросам патріотизм особисто­го самолюбства, отже, очевидно, й самому собі, він водночас щиро похваляється ще й своїм великодержавницьким патріотиз­мом. Він цілком справедливо пише, що у великоросів дуже СИЛЬ­НИЙ культ особи, у них у крові неодмінно стояти перед ким-небудь на колінах або ж вимагати, щоб стояли на колінах перед ними. Тобто це та «безодня» в крові, котра завжди зостається рабською, але для свого енергетичного підживлення постійно потребує чужої крові, цей немеркнучий вампіризм обов’язково прагне інших перетворити на своїх рабів. При цьому історик змушений зізнатися: що ж стосується совісті й честі, то ці понят­тя не те що в них не існують, але вони перебувають поки що в стані «неповного розвитку». Але ж — величава помпезність візій літератора-патріота! Процитую вибірково, більш-менш до­слівно… Життя відкочується з півночі на південь. (А не на захід, бо тут цьому життю дають по фізіономії, і не тільки ж на схід, куди хочеться — не хочеться). Життя тут створює нові центри, колонізує пустелі, рветься на простір, прагне звільнитися від будь-яких пут і скластися за якимось новим, гігантським масшта­бом, який у внутрішній Росії не тільки не бачений, а й неможли­вий. Якщо й далі так піде, то на півдні й південному сході виник­не ще небувала промислова Росія. Так, життя відкочується від російської негостинної і холодної Півночі, від її непродуктивних тундр і боліт, які вимагають неймовірних зусиль, щоб обернути їх на джерела такого-сякого людського існування. Тільки тепер, через тисячу років, Росія, витиснена (?) на суглинки і пустелі Сибіру (?), знаходить справжнє своє культурне місце на благо­датному півдні й на берегах Чорного моря, до якого з усіх сил пробивався ще Петро Великий… Росія, цей гігант, який ледве виходить з пелюшок, про майбутній розвиток якого ми тепер не можемо скласти й найменшого поняття, повинна скласти собі інше життя, і ніяка сила (?) не стане впоперек цьому стихійному (!) руху і йому не завадить… Створить собі й нові центри. Теперіш­ні центри створені чисто штучно (!), з нужди-принуки (!), як Пе­тербург або, хоч і виникли шляхом і більш природного розвитку, як Москва, але дуже віддалені від окраїн (!), щоб нове життя, яке складається на Мургабі, на Амудар’ї, на Кавказі, на берегах Чор­ного моря, стало б шукати в них своєї опори, — зблякнуть, втра­тять своє провідне значення і затуляться іншими, розвинутіши­ми центрами. Географічна карта майбутньої Росії, безумовно, буде зовсім не схожа на карту Росії теперішньої… Пересування часток, які прагнуть створити новий лад… Тяжіння, яке виявляє Росія по відношенню до сил, що лежать поза нею, виражається в різних формах еміграції і міграції. (Зокрема це й про Україну!) Іншою ж схожою силою, що насувається, збирається бути Кав­каз і наша нова азіатська окраїна. Амудар’я — наш Ніл (!). Так, російське життя виходить уже зі свого історичного закостеніння, прагнення вирватися зі стиснутого регіону московського періоду та із закупореної московської тісняви проривається не тільки по­мітним, а й широким потоком. І в цьому русі до простору, ДО кращих умов існування, русі традиційному, який почався не сьо­годні, однаково злилися і зусилля держави, яка робила все нові й нові приєднання, і зусилля народу, який постійно шукав виходу до окраїн. (Ох це захланне мислення філософією незчисленних «окраїн», а не тільки «окраїною» Україною!). Тепер ми маємо можливість спостерігати уже навіч наслідки цього несвідомого (!) стихійного (!) прагнення до простору і волі. (Тобто загарбання чужих земель і пораблення інших народів — це і є благословенні для великоросів і простір, і воля, іншого уявлення про простір і волю не дано, а не те що атрофовано!). Мова лиш про той істо­ричний рух, який перед нашими очима вже настільки встановив­ся і визначився, що ми можемо бачити й розуміти, як новонароджуване нове життя готує Росії, з нестримною силою, нову історію, нову долю, нову світову роль, коли на вільний російський народ і на його вільний труд уже цілком зійде благословення Боже. Не хочеться малювати картини наших переселенських бід, які з року в рік не тільки не слабнуть, а й ширяться та ростуть. Великий же повинен бути цей невмираючий інстинкт самозбереження, вели­ка ж його живучість у народі, великі й причини, які піднімають його до такої напруги, що наш народ, загалом тверезомислячий і практичний, доходить до очумілого стану і бреде-марить навіч про якісь кисільні береги і білу Арапію.

Страх як цікаво читається і вписується забутий літератор М. Шелгунов у контекст нашого дня. Хіба ж не солодкозвучна си­рена російського шовінізму, який і не вважає себе шовінізмом, бо йому не дано таке самоусвідомлення? О, ця пісня пісень «невмираючого інстинкту», виявляється, самозбереження, коли про такий самий «невмираючий інстинкт» самозбереження завойованих та окупованих не думається, й смішно уявити, щоб думалося, бо ж не дано. Національна гордість — де від неї подінешся, але ж спробуйте осягнути пафос цієї національної гордості у М. Шелгунова: в цій ширині, в цьому просторі, в цій можливості вибору собі місця (!) є, мабуть, що-небудь дуже привабливе, бо наша національна гордість ґрунтується в основному на тому, що ми дуже великі. Але, зрозумі­ло, тут не у величині справа, а в несвідомому (а, можливо, свідомому) сподіванні того майбутнього, яке створить нам наша просторовість, коли мине епоха «збирання земель».

Хочеться запитати в М. Шелгунова: сьогодні ця епоха «зби­рання земель» минула чи не минула? Чи для Росії епоха «збиран­ня земель» — вічний стан, і хоч скільки збирай, годуючи свою національну гордість, а все мало й мало, бо національна гордість хоче ще й ще. Ось яка вона загадкова національна гордість!..

Для якої чомусь у природі не існує чужої національної гордості, котру неодмінно слід розтоптати…

Манять чужі простори, бо рідна земля — це мачуха. То що — міняють матір? Але й загарбана чужа земля неминуче для них стає мачухою. То що — не тільки своя земля винувата, а й чужа земля винувата?.. Історія — мачуха, отож треба творити нову справжню історію, історію-матір. Створили. То що — сьогодніш­ня історія вже нарешті знайдена матір? Коли дивишся на цю сьогоднішню історію, самими ж створену, то вона ще більше ви­дається мачухою. То хто чи що нарешті винуваті?!

М. Шелгунов пише, що ця жадоба чужої землі — буквально в кожному, й ніяка чужа земля не чужа, просто великорос ще не рушив тяжким походом до неї, ще не дійшов, а рушив і дійшов — то й підтвердив, що таки його. Забутий нині літератор намагаєть­ся усвідомити й свою причетність до творення міфу, причетність «вверху стоящих, как город на горе». Вони ж бо теж вірять у кисільні береги і манять уяву народу казочками про білу Аралію. Такою казочкою про «білу Арапію», де обіцяли народу влаштува­ти Ельдорадо, тривалий час був славетний Амур. «На Амур, на Амур! — пролунав клич. — На Амурі щастя». І поплуганився на Амур сільський люд, попер російський мужик. Але й Амур не догодив — ґрунт промерзлий, клімат суворий, різкі перепади тем­ператури, а кращі землі вже зайнято. Знову знайшли не землю-матір, а землю-мачуху, відтак й історію-мачуху. Як не щастить — то не щастить, ото вже талан!

Над цим своєрідним таланом М. Шелгунов замислюється. «И теперь Россия, если б она занялась, как следует, развитием своих умственных средств и производительных источников, мог­ла бы быть и во сто раз умнее, и во сто раз богаче. Но пока, видно, не пришла еще пора для развития умственного, и настоль­ко еще не пришла, что у нас есть влиятельная часть обществен­ного мнения, находящая умственность вредною для России… Не в обиду русской цивилизации… Мы сами (великороссы) в качестве молодой культурной силы еще ленимся и живем пока тоже толь­ко будущим». Тут мало не після кожного слова хочеться ставити знак оклику: «вредность умствования для России», «живем пока тоже только будущим»! Отже, майбутньою історією-матір’ю, неодмінно твореною на землі-матері… та чомусь постійно нема як одного, так і другого.

Національна футурологія на марші! І, як завжди, ця футу­рологія озброєна до зубів, бо як же: на марші — й не до зубів, інакше й не підеш ніяким маршем…

Вірячи в розвиток Росії, О. Герцен зізнавався: «…опускались руки, и мы останавливались, исполненные ужаса и печали, перед уродливым, капризным сфинксом рурского развития». Невмиру­щий сфінкс!.. Невже академік Д. Лихачов сподівається, що сфінкс перестане бути сфінксом? Власне, це запитання не до сфінкса, це запитання самого сфінкса, а На його запитання немає відповідей.

IX. «Есть в нашем русском православном огромном царстве небольшая благодатная землица, так небольшая, что может вмес­тить в себе по крайней мере четыре немецких царства и Фран­цию в придачу. А обитают в этой небольшой землице разноязыч­ные народы и, между прочим, народ русский и самый право­славный. И этот-то народ русский не пашет и не сеет со­вершенно ничего, окроме дынь и арбузов, а хлеб ест белый, пшеничный, называемый по-ихнему калачи, и воспевает свою славную реку, называя ее кормилицей своей, золотым дном с берегами серебряными.

Грустно видеть грязь и нищету на земле скудной, бесплод­ной, где человек борется с неблагодатной почвой и падает, нако­нец, изнеможенный, под тяжестью труда и нищеты. Грустно! не­выразимо грустно!

Каково ж видеть ту же самую безобразную нищету в стране, те­кущей млеком и медом, как, например, в этой землице благодат­ной? Отвратительно! А еще отвратительнее встретить между этой ленивой нищеты обилие и при обилии отвратительную грязь и невежество!»

Вгадали автора розлогої цитата? Тарас Шевченко. Повість «Варнак». Кобзар не власною волею побував у краю, про який пише. Ось таку «білу Арапію» він побачив.

Річ у тім, що будь-яку «білу Арапію» з фатальною неминучіс­тю будь-коли перетворювано ось на таку російську «білу Ара­пію», на таку — й не інакшу, й містична історія — це неодмінно російська «біла Арапія» — така й не інакша.

Д. Лихачов: «Нельзя уйти от самих себя…» А хочеться, по-справж­ньому хочеться. Правду сказав поет: «Умом Россию не понять, аршином общим не измерить». А жаль. «В Россию можно только верить». Вірити? Але ж вона всім довела, й самій собі довела, що вірити в неї не можна. На превеликий жаль.

1994

Опубліковано: 03.03.2015.