Канонізація святих Руси-України
Канонізація — це офіційне визнання й проголошення церквою даної особи святою й внесення її до списку святих із призначенням певного дня для святкування її пам’яті, найчастіше дня її упокоєння. Підставою для канонізації були: 1) життя й справи святого; 2) чудеса, які він творив за життя або які діялися після його упокоєння за молитвами до його заступництва; 3) у деяких випадках підтвердження нетління мощів.
Мощі святих — це нетління їхніх кісток, благословенних тіл. Від найдавніших часів християнства в церквах переховували кістки святих і на тих мощах або гробах мучеників чи інших святих будували храми, залишали в основі фундаментів церков, а також святих престолів. І до сьогоднішнього дня церква вшановує мощі святих, зберігаючи їх у спеціально оздоблених і прикрашених для цього гробницях-раках, а також укладаючи їхню часточку у святі антиміси, що лежать на святих престолах-жертовниках, на яких приноситься безкровна жертва Богові й без яких не може відбуватися служба Божа в жодному православному храмі.
Перша підстава для канонізації вважалася найважливішою й основною. Богоугодне життя, добрі справи, мучеництво за віру Христову, визнавання (сповідування) її, незважаючи на муки й інші терпіння, поширення віри, особливі подвиги, здійснені людиною, визначали її святість навіть тоді, коли вона часом і не творила чудес, а її тіло після смерті підлягло тлінню. Коли ж до богоугодного Життя, добрих справ, мучеництва, сповідництва тощо цієї людини, додавалися ще й чудеса, а тіло зберігалося нетлінним, — це були особливі ознаки того, що вона належить до святих. Часом ці підстави, чудеса й нетління мощей ставали основними, що визначали святість людини, коли про її життя не зберігалося ніяких даних. Проте нетління мощей без чудес ще не вирішувало святості.
Останнім часом серед християн з’явилося переконання, що нетління мощей є основною підставою для канонізації, і тіло кожного святого має бути нетлінним. Це неправильно. Хоча дійсно канонізацію багатьох святих попереджувало відкриття їхніх нетлінних мощей, але є ряд святих, у яких тіла підлягали тлінню. Церква однаково вшановує тлінні та нетлінні останки святих, які прославилися своїм життям і справами.
Важливим фактором для проголошення святості людини є чудеса. Проте й тут є винятки. Є святі, про чудеса яких ми нічого не знаємо. Їхнє богоугодне життя, добрі справи, мучеництво за віру Христову дали підстави церкві для канонізації. Рівноапостольна праця в поширенні віри Христової, особливі заслуги перед церквою, оборона її — усі ці заслуги людини поєднані із взірцевим християнським життям ставали підставою до канонізації.
Часто перед офіційним проголошенням канонізації святого відбувалося народне вшанування його, яке відігравало важливу роль. Є багато святих, канонізація яких ще не наступила. Крім загальновизнаних і канонізованих церквою святих, є такі, яких ушановують тільки в якійсь місцевості або окрузі.
Найпершими були канонізовані українські святі князі страстотерпці Борис і Гліб, убиті в 1015 р. На думку сучасних істориків, канонізація відбулася у 1020 або 1026 р. Наступним канонізованим українським святим був преподобний Феодосій Печерський, канонізація якого відбулася 1108 р., а місцеве вшанування як святого могло здійснюватися вже з 1091 р., з моменту відкриття його нетлінних мощей. Четвертим канонізованим святим був святий Леонтій, єпископ Ростовський, священномученик (1073 або 1077). У 1164 р. були відкриті його мощі, а канонізація наступила в 1190-1194 рр.
На думку Е. Голубинського (История русской церкви, т. І, ч. 2) до монгольської навали було канонізовано лише чотирьох українських святих. Решта канонізацій наступила пізніше. На його думку, канонізація святого князя Володимира відбулася після 1240 р. (але не пізніше 1311 р.). Проте дехто з істориків уважає, що князь Володимир був канонізований ще перед 1240 р. Канонізація блаженної княгині Ольги відбулася одночасно з канонізацією святого князя Володимира або дещо пізніше.
Швидко після мученицької смерті в 1246 р. були канонізовані мученики князь Михаїл Чернігівський і його боярин Федір. Спочатку, ймовірно, могло бути місцеве вшанування їх як святих, а загальна канонізація наступила дещо пізніше, на думку Е. Голубинського не пізніше XIV ст. У тому ж XIV ст. був канонізований святитель Петро, митрополит Київський. Канонізація преподобного Антонія Печерського, на думку Е. Голубинського, відбулася наприкінці XIV або в XV ст. Проте вшанування преподобного Антонія як святого в Києві й взагалі в Україні могло проводитися набагато раніше. Уже в XIII ст. він міг бути місцево вшанованим святим.
Канонізацію українських святих Княжої доби, а також і пізнішого часу, здійснювали київські митрополити, за винятком тих святих, які були канонізовані не нашою церквою.
Упродовж XIV-XVI ст. відбулася канонізація цілого ряду українських святих. Збереглися відомості про канонізацію в 1439 р. святого Володимира Ярославича та його матері Анни, дружини Ярослава Мудрого. У 1549 р. були канонізовані благий князь Всеволод Мстиславич, святий Нифонт Новгородський, мученик Іван Сучавський. У XVI ст. був канонізований також преподобний Стефан Махрищський. |
Ймовірно, від XIII до XVI ст. було канонізовано ще багато українських святих, але про це не збереглося відомостей.
У 1621-1622 рр. був канонізований священномученик Макарій, митрополит Київський.
У 1643 р. славний митрополит Київський Петро Могила канонізував усіх Печерських угодників, мощі яких були поховані в Ближніх і Дальніх печерах Києво-Печерського монастиря. Їхнє місцеве вшанування відбувалося ще з княжих часів, бо ці преподобні в переважній більшості жили ще перед татарською навалою або безпосередньо після неї. Тепер Українська Православна Церква офіційно підтвердила їхню святість. Цікаво, що Московська церква майже 120 років не визнавала цієї канонізації й внесла Печерських святих у свої святці у 1762 р. (Федотов «Святне древней Руси», с. 49).
У XVII ст. відбулася канонізація кількох українських святих. У 1659 р. Київський митрополит Діонісій Балабан канонізував преподобного Іова (1651 p.). За митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського у 1666 р. після мученицької смерті й відкриття мощів був канонізований преподобний мученик Афанасій, ігумен Берестейський. Також швидко після своєї мученицької смерті в 1678 р. був канонізований преподобний мученик Макарій, ігумен Овруцький, а пізніше Канівський. У 1672-1676 pp. було канонізовано святителя Афанасія Лубенського.
Це були останні святі, канонізовані Українською Православною Церквою. Подальші канонізації деяких українських святих здійснювала вже російська церква, яка з 1686 р. підпорядковувала українську. У 1757 p., завдяки старанням українця митрополита Арсенія Мацієвича, був канонізований святитель Димитрій Туптало, митрополит Ростовський. У XIX ст. було канонізовано двох святих українців: у 1805 р. — єпископа Інокентія Іркутського, а в 1896 р. — Феодосія Углицького, архієпископа Чернігівського, на двохсотліття його упокоєння.
У XX ст. здійснено кілька канонізацій українських святих. У 1910 р. канонізовано святителя Іосафа Горленка, єпископа Білгородського († 1754 p.), відкриття мощей якого й проголошення канонізації наступило в 1911 р. У 1916 р. канонізовано святителя Івана, митрополита Тобольського († 1715), а в 1918 p. — святителя Софронія, єпископа Іркутського († 1771). Вони обидва подібно до святого Інокентія були просвітителями Сибіру. Їхня канонізація відбулася внаслідок загального народного вшанування як святих людей і стала лише офіційним підтвердженням їхньої святості.
Російська православна церква продовжує канонізацію святих і тепер. У 1988 р. канонізовано преподобного Паїсія Величковського (1722-1794).
Я вже зазначав про канонізацію Володимира, митрополита Київського і Галицького (31.03-4.04 1992), преподобного архімандрита Лаврентія Чернігівського (22.08. 1993), Петра Могили (06.12. 1996) та ін.
25-26 червня 1992 р. відбувся Всеукраїнський православний собор» що об’єднав Українську Автокефальну Православну Церкву та частини Української Православної Церкви (Московського патріархату) в єдину помісну православну церкву — Українську Православну Церкву Київського патріархату.
12 грудня 1996 р. розширений Архієрейський собор УПЦКП зарахував до сонму святих митрополита Київського І Галицького та всієї Русі Петра Могилу. 14 травня 1999 р. був канонізований святитель Павло Конюшкевич (1705 1770), митрополит Тобольський. 15 літня 2004 р. Помістім собором УПЦКП канонізовано Іова (Княгиннцького) (1550-1621) і Феодосія (др. пол. XVI ст. – 1629) Манявських, на цьому ж соборі канонізовано Арсенія (Мацієвича) (1697-1772), митрополита Ростовського Процес канонізації святих нашою церквою буде продовжуватися.
Потрібно також згадати святих, яких канонізувала грецька церква: мученика Павла Невільника в XVII ст. і святого Івана та мученика Пахомія Нового в XVIII ст.
У цій книжці подано життя тих святих, які канонізовані, про яких згадує тепер церква, бо їхні імена записані в церковних календарях.
Нам відомі імена багатьох угодників Божих. Однак разом з іменами відомих святих багато тих, чиї імена й подвиги залишилися незнаними для світу. Православна церква перших два тижні після знесення Святого Духа віддала православленню як усіх святих Вселенської церкви, так і всіх святих Української землі. Основна ідея й мета цих святих і — молитовно прославити і побожно вшанувати в один день високий подвиг різноманітного служіння Богові в правді та святості всіх відомих і невідомих святих.
Божі праведники — найкращий приклад для нас усіх. «Як сонце ясне, як яскрава рання зоряниця, засяяла велична пам’ять святих» які в землі нашій просіяли, усіх нас просвітлюючи й зігріваючи серця наші, до наслідування життя їхнього побожного та до щирості у вірі» (Сідален до Полієлею).
