«Наша Парафія»

1. Українська мова в церкві

Мова українська, як мова богослужбова… Просте й коротке речення, а скільки сил своїх поклав на здійснення його український народ! Три останні роки йде вже на Вкраїні великий релігійний рух, три роки точиться завзята боротьба за святе це гасло — хвалімо Бога рідною мовою! Святе гасло це має вже й лучезарного вінця з тих великих страждань, що їх понесли всі, хто визнавав його, бо за «українізацію» церкви священників гнали, звільняли зі служби, проклинали, позбавляли духовного сану й катували… Святе гасло це — хвалімо Бога рідною мовою — не раз вже й окроплено кров’єю наших мучеників, що життя своє поклали за здійснення його…

Справа введення української мови до церкви — це віковічна справа, що давно вже постала перед українським народом, як справа актуальна. Спочатку вона виявлялася лише в первісній формі своїй — чути в церкві проповідь рідною мовою; пізніше це ж саме питання поширилось, бо громадянство почало домагатися ще й читання Євангелії в церкві українською мовою. От тільки в цих первісних формах й виявлялися українські церковні бажання останнього століття аж до початку революції, до 1917 р.

Бажання дуже малі, обмежені, й дивні для кожного, хто не знає дореволюційного українського стану, коли придушувалися всякі прояви національного життя. І не дивлючись на те, що бажання ці були такі обмежені, їх все таки не було задоволено…

І народ український до революції не чув у своїй церкві ані казані, ані Євангелії рідною мовою своєю…

Але після революції, з 1917 p., потроху прокидається серед нашого громадянства й рух релігійний і громадянство до 1920 р. бореться ще за старі свої вимоги, і тільки з 1920 р. ставить все це питання вже в цілому його розмірі: хвалімо Бога рідною мовою! І з 1920 р. починаються на Вкраїні Служби Божі рідною мовою.

Українське громадянство досягло таки свого — тепер воно приносить Богові жертву хваління рідною мовою своєю… Але скільки хоч би за останні три роки на це покладено сил, скільки понесено втрат недоцільних, і нарешті — скільки проллято крові святої… Єпископат на Вкраїні, що з походження був переважно московським, не йшов в справі цій ні на які уступки, все загострював справу і всіма силами боронився, щоби не допустити «мови базару» до своєї офіційної церкви….

В статті оцій я хочу показати, що всі українські церковні бажання, які постали останніми часами, не були якоюсь новиною — український народ хотів тільки відновити те, що давніше він мав у церкві своїй, але що силою було йому віднято владою московською; хотів, власне, тільки розмосковити свою колись українську церкву.

І справді, історія показує нам, що в давнину мова українська була вже мовою церкви.

2. Церковна проповідь виголошувалась українською мовою

На Україні в кінці XVI віку і в початку XVII, особливо ж в середині його, утворилась оригінальна церковна казань. Бурхливий час, який переживала тоді Україна, вимагав активної допомоги церкви, вимагав впливу її на народ. І справді, в той час широко росповсюджується по Вкраїні казань, яка зробила своє певне національне діло. По всіх містах України, в більш помітних церквах, було заведено тоді спеціяльну посаду проповідника, — «казнодія». На цих посадах часто бували талановиті священники, наприклад, Димитрій Туптало (потім митрополит Ростовський), при архієрейській церкві в Чернігові. Проповідники в своїх казанях вияснювали не тільки релігійні справи, але дуже часто відгукалися й на питання часу свого. Духовенство в той час сміло йшло поруч з народом в його боротьбі за національне існування, і мало на народ великий і корисний вплив. Церква була тоді правдивою школою, де добре виховувався народ не тільки релігійно, але й національно, — цьому допомагала якраз казань, допомагала тим, що була вона на рідній мові.

Взагалі, народ український ніколи не забуде своєї церкви старої й її духовенства, бо заслуги їх в культурному житті нашому величезні, бо це церква стара зберегла нам народ український як український…

Казань у рідній мові, вже в більш розвиненій формі, появляється на Вкраїні з XVI віку; занесено її було сюди з Заходу через Польщу. Розквіт церковної казані в рідній мові на Заході припадає на XVI вік і цю тодішню манеру казані хутко було занесено й на Вкраїну. Тут, особливо в XVII віці, буйно заколосилась проповідь в рідній мові і дала дуже добрий врожай.

За XVI і XVII віки на Вкраїні було засновано дуже багато церковних братств, які кріпко боронити свою батьківську віру. От ці братства дуже добре зрозуміли значення церковної казані і завжди пильнували мати в себе на службі якнайкращого проповідника. Була навіть особлива посада «братського казнодія», на яку запрошувались найкращі проповідники, наприклад, Кирило Ставровецький у Львівського братства, Мелетій Смотрицький у Віденського і т. п.

І тільки з-за того, що проповідь велася рідною мовою, вона мала такий великий вплив на народ, була цілком життєвою і щиро національною. Народ любив тоді проповідь. Казнодії користали з народної поваги й були людьми дуже впливовими.

Багато духовних осіб вславились тоді, як проповідники; згадаю тут хоча б таких, як Леонтій Карпович († 1620); Лазар Баранович, що вславив себе двома збірками казань: «Труби словесъ» 1674 р. та «Мечъ Духовний» 1666 p.; Іоаникий Галятовський, найславніший український проповідник XVII віку, його збірка казань, «Ключъ Разум&#1123нія» 1659 року, писана тодішньою літературною українською мовою, мала три видання (1659-660, 1663 і 1665 pp.) і широко розійшлася не тільки по Вкраїні, але й по всім слов’янськім світі; Антоній Радивиловський († 1688), славний казнодій український, випустив дві великих збірки українською мовою: «Огородокъ Марій» 1676 р. та «В&#1123нець Христовъ» 1688 р. Славними казнодіями були також: Кирило Ставровецький, Тарасій Земка, Захар Копистенський, Інокентій Гизель, Св. Димитрій Туптало (митрополит Ростовський), Степан Зизаній, Лаврін Зизаній, Семен Полоцький, Степан Яворський і багато інших.

У той час на Москві не знали живої церковної проповіді — її занесли туди українці. Українці ж завели живу казань не тільки в Росію — вони заводили її в Болгарії й Сербії 1.

І скрізь на Вкраїні по церквах вільно лунала тоді проповідь рідною мовою; звичайно, нікому тоді й в голову не приходило звати рідну мову «мовою мужичою» і тому не допускати її до церкви. Великі, товсті томи проповідей, писаних українською мовою, хочби Галятовського та Радивиловського, красномовно свідчать нам, що українська мова була в той час мовою церкви, була мовою, якою вчили й виховували народ.

Так справа точилася три віки — XVI, XVII та XVIII. І тільки в XIX віці спиняється на Вкраїні рідна проповідь, народжується нове покоління батюшок, що потроху забуває рідну мову свою, мову батьків своїх, пристає до мови московської, яку й заводить до церковної казані. Правда, й московську казань можна було говорити тільки після певної цензури…

І коли з другої половини XIX віку зароджується на Вкраїні рух за заведення проповіді українською мовою (священники Бабченко, Гричулевич та Опатович дали книжки казань та оповідань з святого Письма), то рух цей, власне кажучи, нічого нового не домагався, — хотіли тільки відновити стару українську казань, що колись цілі віки вільно виголошувалась по церквах на користь українському народові.

Література про українську казань

Огієнко И. Прововеди І. Галятовскаго // Сб. Харьк. Ист-Филол. Общ. — 1913. — Т. 19;

Огієнко И. Отголоски современности менестныя черты в «Ключе Разуменія» И. Галятовскаго // Рус. Филол. Вест. — 1914. — Кн. 2;

Марковский М. Антоний Радивиловскій //Университетсие Известія. — К., 1904-1905;

Маслов С. Казанье М. Смотрицкаго на честный погреб о. Л. Карповича // Чтенія в Ист. Общ. Нест. Лет. — 1908. — Кн. 21. — Вып. 2-3;

Маслов С. Наука Л. Карповича в неділю перед Різдвом // Записки. — К. 1918. — Кн. II;

Терновскій Л. Характеристика южно-русской проповеди // Рук. для сельськ. паст. — 1875. — №№ 7, 8.

Більш детальну літературу про українську проповідь див. в цих книжках. Про українську проповідь я виготовив був такі праці: 1) Українська проповідь XVI-XVIII віків: Бібліографічний покажчик проповідей, видань їх і літератури про них.

2) Українська проповідь XVI-XVII віків: Історичний огляд.

3) «Наука» Галятовскаго, какь первый опыть гомилетики на Украине. Праці ці написано було в 1910-1914 pp. і пізніше віддано до друку: першу і другу — до «Записок Кам’янець-Подільського Державного Українського Університету», кн. 5, а третю — до «Епархіальныхъ Кіевскихъ Відомостей» на руки проф. Хв. Й. Титову. Про долю цих праць нічого не знаю…

3. Євангелію читали в церкві українською мовою

Дуже рано на Вкраїні постала потреба мати Письмо Святе на рідній мові; народ український ще з початку XVI віку вже був пройнятий думкою чути слово Боже українською мовою. Думка ця, неясна і слабка з початку XVI віку, вже в середині цього віку стає конкретною думкою українського загалу.

Церковнослов’янська мова, болгарська по походженню, вже для XVI віку була мовою застарілою й мало зрозумілою; до нашого часу дійшло багато скарг про те, що в XVI і XVII віці мови церковнослов’янської вже не розуміли не тільки звичайне громадянство, але не розуміло цеї мови й духовенство. З-за цього й постала думка чути Слово Боже живою мовою 2.

Переклади Письма Святого на українську мову першими розпочали проповідники. Виголошуючи проповіді свої українською мовою, проповідники рано прийшли до думки перекладати Письмо Святе на мову, зрозумілу народові. Тогочасні проповідники дуже любили пересипати казані свої уривками з Євангелії, з Псалтиря й інших книг Св. Письма. Ці уривки вони почали виголошувати, а в друкованих казанях — писати українською мовою.

Повинен підкреслити тут ще одну річ. Наші духовні письменники XVI й XVII віків взагалі дуже любили обіруч користати з Св. Письма; цитатами з Біблії переповнено всі їхні писання; на краях книжок цих завжди зазначається й місце з Біблії, звідки взято цитату. Коли б посписувати всі ці цитати зі всіх тодішніх українських творів і звести їх до купи, то ми б мали добру частину Біблії в перекладі на українську мову XVI–XVII віків.

Переклади цитат на українську мову починаються дуже рано; так, ми їх вже знаходимо в «Похвалі гетману К. И. Острожскому» невідомого автора, в Супрасльськім рукописові, під 1515 р. (видання 1836 p., Москва, с. 149-154). В книзі Степана Зизанія «Казанье Св. Кирилла Ієрусалимского» 1596 р. читання з Євангелії приведено українською мовою.

Почавши з перекладів окремих цитат, хутко дійшли й до думки мати цілу Євангелію українською мовою. І справді, ще в XVI віці, коли в передових тоді слов’янських народів — чехів та поляків — тільки що розпочали перекладати Св. Письмо на рідну мову, розпочали такі ж переклади і в нас на Вкраїні. Серед православних слов’ян — сербів, болгар і москалів — українці найперші почали переклади свої Письма Святого на живу народну мову, розпочали ще з XVI віку, тоді як інші православні слов’яне знають такі свої переклади лише з віку XIX.

Ще за XVI вік Євангелію було перекладено на українську мову багато раз:

1. У 1556-1561 році в містах Дворці і Пересопниці на Волині; це так звана Пересопницька Євангелія, що тепер зберігається в Полтавськім єпархіяльнім музеї і належить Полтавській духовній семінарії.

2. Року 1571-го, на основі перекладу Пересопницького, було перекладено Євангелію на українську мову в Володимирі-Волинському; це так звана Волинська Євангелія, що тепер зберігається в м. Житомирі, в Волинськім єпархіяльнім музеї.

3. Десь коло року 1580-го (а може й 1570) Євангелію переклав і частину надрукував Василь Тяпинський.

4. Року 1581-го десь на Волині переклав цілий Новий Завіт на вкраїнську мову Валентин Негалевський; рукопис перекладу зберігається в Києві, в бібліотеці Михайлівського манастиря під № 421(1636).

5. Нарешті так звана Літківська Євангелія, що тепер зберігається в м. Літки на Чернігівщині Остерського повіту. Це тільки кусок Євангелії від Луки (зачала 4-46), зроблений десь на Волині, можливо в Луцьку, в 1595 p., теж на основі перекладу Пересопницької Євангелії.

До цих перекладів Євангелії треба додати ще два переклади, близько мені не відомі, — це переклади, що зберігаються один у Віденській публічній бібліотеці, а другий — у Москві, в Румянцевскім Музеї 3.

Цікава та мета, яку зазначали собі перекладчики Євангелії на українську мову. Так, перекладчик Пересопницької Євангелії пише: «А иже єсть перекладана таято святаа Евангелія из язика блъгарскаго на мовоу Роускоую 4, то для лепшого вырозоумленя людоу христїанского посполитого».

А Валентин Негалевський пише, що він переклав Новий Завіт «несамъ своєє властноє хути, а то учинил за намовою й напоминанємъ многихъ учоныхъ, богобойныхъ, а слово Божеє милуючихъ людей, которыє писма полского читати не умеют, а языка словенского, читаючи писмом рускимъ, выкладу з словъ, его не розумеют».

Всі зазначені вище переклади призначалися, звичайно, не тільки для благочестивого читання вірних вдома — їх читано і в церкві. Так, Пересопницька Євангелія безумовно була в церковному вжиткові, безумовно по-українському її читано в церкві; на це вказує поділ Євангелії на зачала, а також і те, що в Євангелії скрізь дуже старанно позазначувано, де кожна денна Євангелія починається, а де вона кінчиться.

Про це ж саме виразно засвідчив і сам перекладчик: в приписці після Євангелія від Іоана він зазначає, що свою Євангелію він писав «для читаня ц(е)рквей божіих, а для наоуки людоу христїанского».

Про те, що Пересопницьку Євангелію читано і в церкві, свідчить ще й оце місце з Післямови. Писар Євангелії, Михайло Василевич, просить простити помилки: «Протож прошу вас, священници, отци й діякони, й вси, которыі єсте в клиросех причтенныі слуги церковныі». Це звернення до священиків і дияконів свідчить, що Євангелію було читано і в церкві.

Про те, що ця Євангелія в українській мові була в церковнім вжиткові, свідчить і П. І. Житецький — перший науковий дослідник Пересопницької Євангелії. «Не подлежить сомн&#1123нію, — пише він, — что оно потреблялось въ Церковному Богослуженіи, сообразно съ желаніемъ переводчиковъ удержавшихъ въ тексті Евангелія такъ называемыя зачала; да й самъ Мазепа, ктиторъ Переяславскаго Собора, жертвуя епископской катедр&#1123 такую книгу, какъ Евангеліе, смотр&#1123лъ на него, конечно, не съ ученой, а съ практической точки зр&#1123нія; въ свою очередь й т&#1123, кому она была пожертвована, вид&#1123ли въ ней прежде всего Богослужбовую книгу, необходимую въ дерковномъ обиход&#1123. Отець Думитрашко предполагаетъ что Пересопницкое Евангеліе вышло изъ Церковнаго употребленія только посл&#1123 окончательнаго подчиненія Малороссійской церкви в&#1123д&#1123нію Всероссійскаго Синода, когда на кафедру Переяславскую стали поставлять епископовъ изъ великоросиянъ» 5.

Ми такої думки, що цю Євангелію могли читати в церкві аж до часів цариці Катерини, коли остаточно вже обмосковили церкву Українську.

Так само й Новий Завіт В. Негалевського, як і інші переклади, поділено на зачала і позазначувано, де денна Євангелія починається, а де вона кінчиться.

Таким чином, як бачимо, стара українська церква знала й допускала читання Євангелії в церкві українською мовою. Тому й довголітні домагання українські, щоби Євангелію читано в церкві українською мовою, не були для нас новиною. Український народ домагався тільки, щоби в церкві його було так, як в старі часи…

Знаючи все це, яким дивним стає вперта й довга боротьба Московського Св. Синоду проти бажання українців мати Св. Письмо в рідній мові… Пригадаю тут, що коли Пилип Морачевський послав свій переклад Євангелії на українську мову митрополитові Петроградському Ісидору, то митрополит відповів Морачевському таким листом своїм 14 листопада 1860 року: «По частномъ, сов&#1123вщаніи съ Свят&#1123йшимъ Синодомъ, ув&#1123домляю Васъ, что переводъ Евангелій, сд&#1123ланый Вами или другимъ к&#1123мъ-либо, не можетъ быть допущенъ къ напечатанію»…

Література про українську казань

Проф. І. Огієнко. Українська Пересопницька Євангелія 1556 р. — Тернів, 1921;

Проф. І. Огієнко. Новий Заповіт в перекладі на українську мову Валентина Негалевського 1581 року;

Проф. І. Огієнко. Українська; культура. — К., 1918. — С. 41-43;

А. А. Назаревскій. Языкъ Евангелія 1581 г. въ переводе В. Негалевскаго // Университетскія Извьстія. — К., 1911. — Кн. 8, 11, 12;

А. С. Грузинскій. Пересопницкое Евангеліе какъ памятникь искусства эпохи Возрожденія въ Южной Руси въ XVI в. // Искусство. — К., 1911. — Кн. 4;

А. С. Грузинскій. Изь исторіи перевода Екангелія въ Южной Россіи въ XVI веке. Литковское Евангеліе // Чтенія въ Ист. Общ. Нестора Льтописца. — К., 1912. — Кн. 22 і 23;

П. И. Житецькій. О переводахъ Евангелія на малорусскій язык // Известія. —1905. — Кн. 4. Рецензія Івана Франка в «Зап. Наук. Т-ва», т. 70;

Н. Трипольский. Волынское рукописное Евангеліе XVI-гo века // Волынскій Историко-Археологическій Сборникъ. — Житомир, 1900. — Вып. 2. — С. 1-114;

И. Каманин. Дошло ли до насъ въ подлиннике Пересопницкое Евангеліе // Чтенія вь Ист. Общ. Нест. Лет. — 1912. — Кн. III;

М. В. Довнарь-Запольскій. Тяпинский, переводчикъ Евангелия на белорусское наречие // Изследования и статьи. — К., 1909. — Т. 1.  — С. 232-256 (спочатку те ж саме в «Известияхъ», Т. IV, кн. 3, с. 1031-1064 за 1899);

П. Владимировъ. Предисловие Василия Тяпинскаго къ печатному Евангелию, изданному въ Западной Россиі около 1570 года // Кіев. Старина. — 1889. — Кн. 1;

О. Левицький. Про Василя Тяпинського, що переклав в XVI ст. Єівангеліє на просту мову // Записки Наук. Тов. — К., 1914. Т. XII;

Ю. Тиховскій. Новыя данныя о западнорусскихъ переводах священного Писанія XVI-гo века // Известия XIV-го Арх. Сьезда. — №8. — С. 145.

Детальну літературу про переклади Євангелія на українську мову читач знайде в зазначених працях.

4. Учительна Євангелія була українською мовою

Дуже цікавим явищем у церковнім житті України XVI і XVII віків були так звані Учительні Євангелії. З’явилися вони як результат великого домагання вірних чути церковну казань і Євангелію українською мовою. Учительні Євангелії — це спочатку переклад грецької Учительної Євангелії Св. Отця Калиста, архієпископа Константинопольського і Вселенського Патріярха. Змістом цієї книжки єсть казання на кожну неділю й свята урочисті. Кожна казань розпочинається денною Євангелією, після якої йде казань, — все це тогочасною народною українською мовою.

Учительні Євангелії призначалися для церковного вжитку; а щоб прості люде більше їх розуміли, тому писано їх мовою українською. Питання про переклад Учительної Євангелії на живу мову знято було ще в середині XVI віку: вірні щодо цієї справи поділилися: одні вимагали перекладу, другі були проти цього, боючись новини.

Про все це виразно свідчить передмова до Учительної Євангелії 1568 року, надрукованої в Заблудові коштом Григорія Ходкевича. Ходкевич розказує, що він захотів, щоби «слово божіє розмножилося и наученіє людем закону греческаго ширилося». Далі каже: «Помыслилъ, же былъ єсми й се, иже бы сію книгу виразум&#1123нія ради; простихъ людей преложити на простую молву, й им&#1123лъ єсми о том нопеченіє великоє. Й совещаша ми люди мудрые, в том писм&#1123 оученые, иже прекладаніємъ з давныхъ пословицъ на новыє помилка чинится немалая, яко же и нын&#1123 обр&#1123таєтся в книгахъ новаго переводу. Того ради сію книгу, яко здавна писаную, вел&#1123влъ, єсми се выдруковати, которая кождому не єсть закрыта, й къ внразум&#1123нію не трудна, й къ чтенію полезна»…

Як бачимо, намальовано картинку, немов з наших часів взяту…

Євангелію цю надрукували друкарі-москалі:

Іван Хведорів та Петро Тимофіїв, що тоді втікли з Москви; певне, це під їх впливом Ходкевич і залишив думку свою видрукувати цю книгу в перекладі на українську мову.

Проте життя взяло своє, Учительну Євангелію скоро було перекладено на українську мову і вона вже в рідній мові широко вживалася в церкві, про що красномовно свідчать передмови до цих Євангелій. Так, ще в передмові Учительної Євангелії 1568 року читаємо, що книга «предана церкви Божієй по всяку неділю читатися, також и на господскія праздники й прочих святых, на пооученіє христоименитым людемъ, ко исправленію душевному и телесному божією помощію видрукована».

В заголовку друкованої Учительної Євангелії 1606 р. читаємо: «Поученія изьбран&#1123на отъ святого Евангелія й отъ многихъ божественныхъ писаній, глаголемая отъ архиєрея изъ усть въ всякую нед&#1123лю, на ноученіє христоименитымъ людемъ, или прочитасма, такожде й на господскія праздники».

В передмові до учительної Євангелії Кирила Транквиліона (с. 8), надрукованої в Рохманові 1619 року, знаходимо: «Достоить сію книгу душеспасителную не тылко въ церкви, но и в дому своем им&#1123ть всякому правов&#1123рному христіанину».

Цікаве місце про це ж саме знаходимо й в передмові до Учительної Євангелії 1637 року, надрукованої в Києво-Печерській Лаврі. В цій передмові митрополит Петро Могила наказує священикам читати цю Євангелію, і додає: «звласти наще&#1123 Архиєрейско&#1123 отческо напоминаемо й приказуємо, абысте чесности ваши пилне, й с приготованіємъ, належитымъ, в читаню то&#1123 Православно&#1123 Науки обиралися».

Учительна Євангелія, з’явившись на Вкраїні десь коло половини XVI віку, стала дуже популярною книжкою й широко розійшлася по всій Україні; її багато раз друковано, наприклад, у 1568, 1595, 1606, 1616, 1619, 1637, 1696 роках і ін. Не менше ширилась ця книжка в писанім виді — до нашого часу збереглося більше 50-ти різних рукописних примірників Учительної Євангелії.

Серед давніх перекладів Письма Святого на українську мову Учительним Євенгеліям, безумовно, належить перше місце. Вони широко розійшлися в гущу народну й були улюбленою книжкою простого читача; от з-за чого з’явилося так багато різних редакцій цих Євангелій, от з-за чого так багато осіб бралося за складання їх.

Цікаво підкреслити, що серед півсотні рукописних учительних Євангелій дуже мало копій із друкованих і дуже мало подібних одна на одну. Життя вимагало, щоби в церкві казань і Євангелію читано було живою мовою, тому й з’являлися різні переклади — і дедалі, то все чистішою й більш народною живою українською мовою.

На жаль, повинен підкреслити тут, що ані самі Учительні Євангелї, ані мова їхня не знайшли ще свого наукового дослідника. Шкода, бо детальне вивчення Учительних Євангелій дало б немало нового для історії культурного життя старої України. Детальне вивчення мови всіх Учительних Євангелій, що дійшли до нас, як друкованих, так і особливо писаних, дасть багато цікавого матеріялу для історії української мови, для історії зросту нашої старої літературної мови і її наближення до мови народної.

Учительні Євангелії мали велике поширення не лише по Вкраїні — вони розійшлися широко й по Москві, а також і по всіх слов’янських православних землях. Так, до нас дійшло свідоцтво, що Орловський батюшка XVII віку, автор «Статира», називає українську Учительну Євангелію Кирила Транквиліона «світильником» і він витвердив цю книжку навіть на пам’ять… Він же розказує, що книжку цю знайшов де в кого зі своїх орловських прихожан і їм вона дуже вподобалась 6. Сам патріярх московський Іоаким читав цю книжку року 1675-го людям в церкві 7.

Вільно ходили ці книжки поміж людом, вільно їх читано по церквах аж до кінця XVI віку.

І тільки з часу приєднання церкви Української до Московської, цебто з 1686 року, починається занепад наших Учительних Євангелій. Московський Собор 1690 p., осудивши й спаливши одну з Учительних Євангелій, — Кирила Транквиліона 1619 p., кинув на них велике підозріння. Пізніше від України однято було право вільного друку своїх книжок і таким чином Учительних Євангелій московська духовна цензура вже більше не пропускала до друку. А потім, певне за часів цариці Катерини, було й заборонено читати по церквах ці Учительні Євангелії…

Так вивелась з України книжка, що два віки була в церковному вжиткові, книжка надзвичайно корисна, що мала на нарід український великий і добрий вплив, що давала йому в мові його рідній пожиточну страву духовну…

Література про Учительні Євангелії

Проф. Огієнко. Українські Учительні Євангелії (друкується);

Ю. И. Тиховский. О малорусскихъ и западнорусскихъ Учительных Евангелиях XVI-XVII веков и их место среди южнорусскихъ и западнорусскихъ переводов священного Писанія // Труды XII Ареол. Съезда в Харькове въ 1902 г. — М., 1905, — Т. 3. — С. 355 (тут тільки висновки на одній сторінці);

П. Житецькій. О переводах Евангелия на малорусскій языкъ // Известия. — 1905. — Кн. 4;

Г. Крыжановскій. Рукописныя Евангелия Волынскаго Епархіальнаго Древнехранилища. — Почаевъ, 1895; Русская Историческая Библиотека. — 1903. — Т. 19. — С. 43-48 (тут про Учительну Євангелію 1606 року);

К. Калайдовичъ. Библіографическое известие о Евангеліи Учительномъ, напечатанномъ въ Заблудове 1569 года первыми московскими типографчиками // Северный Архивъ. — 1823 — Ч. 4; М. Е. Рукописныя Євангелія XVII века: Крешовское и Долженское // Памятники Русской Старины. — СПб., 1885. — Т. VII;

П. Владимировъ. Обзоръ южно-русскихъ памятниковъ писменности оть XI до XVII века. // Чтения въ Истор. Общ. Нестора Летописца за 1890 г. — Т VIII;

I. Франко. Карпаторуська література // Записки. — Т. 37. — С. 5-6.

5. Книги Старого Завіту були в українській мові

Знала стара Україна й переклади старозавітних книг на українську мову, знала й вживала їх не тільки для домашнього, але й для церковного вжитку.

Переклади ці розпочалися дуже рано, ще в другій половині XV віку, раніше праць Франциска Скорини. А з початку XVI віку, під впливом праць Скорини, число перекладів біблійних книг все збільшується та збільшується.

На жаль, ми не тільки не маємо наукового досліду над цими перекладами, але навіть не знаємо точного списку всіх перекладів біблійних книг на українську мову.

Повинен тут підкреслити, що в ті часи — XV-XVII піки — Україна й Білорусь жили майже одним культурним життям і поволі виробляли літературну мову, до певної міри спільну обом цим народам; проте в мові цій риси українські замітно беруть гору над рисами білоруськими. От з-за цього часто дуже трудно, а то й неможливо, сказати точно, чи перед нами пам’ятка українська чи білоруська. У всякому разі, й білоруський народ багато працював, вкупі з народом українським, над перекладом біблійних книжок на рідну мову.

Велику, незабутню працю поклав для перекладу Біблії на живу мову доктор Франциск Скорина, родом «изъ славного города Полоцка», що з 1517 по 1525 рік переклав на живу мову більшість біблійних книг. Робив він це «Богу ко чти и людем посполитим к науце», щоби «всякий человек простий и посполитый, чтучи их или слухаючи, можеть поразум&#1123туги, что єсть потребно к душному спасению его». Праця Скоринина була дуже добрим початком, бо після неї на Вкраїні з’являється багато різних перекладів біблійних книг на українську мову.

Зазначу тут такі переклади книг біблійних на українську мову:

1. Український біблійний кодекс 1569 р. Луки з Тернополя; після книг второго закону перекладчик тут пише, між іншим: «Доконаны суть п’ятеры книги Моисеовы… Божією помощию, повеленіємъ же и пилностию хоудаго ч(о)л(ов&#1123)ка на ймя Лоуки, въ неславн&#1123мь жеград&#1123 Тернополи… л&#1123та 1569-го». В оглаві цього кодексу поміщено всі книги старого й нового завіту. Кодекс зберігається в Варшаві, в бібліотеці Красинських.

2. Кодекс 1575—1577 pp., зроблений Дмитром із Зінькова (містечко на Поділлі, над річкою Ушицею), зберігається у Львові, в бібліотеці Св. Онуфріївського монастиря.

3. Збірник XVI віку, містить у собі книги: Іов, Руф, Псавтир, Пісня Пісень, Еклезіаст, Приповісті Соломонові, Плач Ієремії, Данила і Есфір. Зберігається цей збірник в Віленській Публічній Бібліотеці № 262. Точно сказати, чи це пам’ятка білоруська чи українська — трудно.

4. Переклад Пісні Пісень XVI віку. Зберігається в Москві, в Синодальній Бібліотеці, під № 558.

5. Псалтир початку або середини XVI віку. Зберігається в Румянцевськім Музеї в Москві, під № 335.

6. Псалтир початку XVII в. Там же, № 1017.

7. Толковий Псалтир 1609 р. Зберігається в Петроградській духовній академії, № А 1/136, написаний Мартином «въ, град&#1123 Н&#1123женковичех» (в Галичині, коло Перемишля); текст Псавтира церковнослов’янський, а пояснення його — українські.

Як бачимо, стара Україна мала досить перекладів біблійних книг на українську мову; книги ці не тільки ходили по руках побожних читачів, але могли вживатися й в церкві.

Література про переклади Біблійних книг на українську мову

Проф. П. Владимировъ. Докторъ Францискъ Скорина, его переводы, печатный издания и языкъ. — СПб., 1888, виданная «Общества Любителей Древней Письменности»;

Проф. Е. Карскій. Западнорусскіе переводы Псалтыри въ XV-XVІI векахъ. — Варшава, 1896 (з «Университетськихъ известий»). Рец. Івана Копача в «Зап. Н. Т.», т. 28;

Ю. И. Тиховский. Южнорусскій біблейскій кодексъ Луки изъ Тернополя 1569 г и его отношение къ трудамъ Скорины и южнорусскому быблейному кодексу 1575-1577 годовъ (тези надруковано в «Труды XII Ареол. съезда въ Харькове въ 1902 г.», т. 3, с. 337);

Н. Костомаровъ. Старинный южно-русский переводъ Песни Песней съ последованиями о любви // Основа. — 1861. — Кн. XI -XII;

А. Петрушевичъ. Первое большое литературное рассуждение: De versione Slovenica Sacrae Scriplurae //Литературный Сборникъ Галицко-Русской Матицы. — 1887;

В. Перетцъ. Книга Руфь въ белорусскомъ переводе.

6. Інші церковні книжки були українською мовою

Знала Україна й інші богослужбові й церковні книжки українською мовою, знала це з найдавніших часів.

Найперші друки українські не з’явилися на Вкраїні, а поза її межами — це були видання Швайпольта Фіоля в Кракові, а саме року 1491-го тут вийшли Восьмигласник і Часословець з ясними ознаками української мови. В той час у Кракові була велика українська колонія, яка мала свою православну церкву, — головним чином для потреб цеї колонії й надрукував Фіоль свої видання. І до самого останнього часу існувала в Кракові церква, де папа дозволяв правити служби (католицькі) церковнослов’янською мовою.

Стара Україна мала повну змогу читати в церкві по-українському не тільки Євангелію, але й Апостола. Я вже вище згадував, що року 1581-го Валентин Негалевський переклав на українську мову ввесь Новий Завіт, отже тут була змога мати й Апостола в рідній мові. Крім цього, до нашого часу зберігся так званий Герляхівський толковий Апостол кінця XVI віку (зберігається в приватній бібліотеці Ю. А. Яворського у Львові), писаний доброю укрїнською тогочасною мовою. Зазначу ще тут, що в Києві, в бібліотеці Софійського собору під ч. 43 зберігається цікавий переклад Апокаліпсиса на українську мову, в рукописові XIX віку.

В старі віки на Вкраїні, таким чином, безумовно Євангелію й Апостола читали й по-українському. А що це було так, про це красномовно свідчить нам ще й протест проти такого читання відомого оборонця церковнослов’янської мови, полеміста кінця XVI — початку XVII ріку Івана Вишенського. Він писав: «Евангелія й Апостола въ церкви на литургіи простышъ языкомъ не выворочайте, по литургіи же для вырозум&#1123нья людского попросту толкуйте й викладайте; книги церковны&#1123 вс&#1123 й уставь словянскимъ языкомъ друкуйте» 8.

Звичайно, цеї поради Івана з Вишні мало хто слухав і Євангелія й Апостол таки читалися в церквах наших українською мовою. Тею ж мовою друкувалися книжки…

На Утрені, на кожне свято по шостій пісні по монастирях завжди читається Синаксар. Тут дається пояснення свята, відповідна наука, життя святого і т. ін. Розпочинається Синаксар двостихом. От ці Синаксарі разом з двостихом на Вкраїні завжди читалися українською мовою, щоби народ краще зрозумів те свято, що наступало.

Такі українські Синаксарі, що читалися в церкві, див., наприклад, в Тріодіоні 1664 року, виданім у Львові; для зразка мови подаю кінець одного Синаксаря, лист 816: «Невыпов&#1123диммымъ твоим милосердіємъ, Христе Боже нашъ, райскои роскоши нас годными оучини и змилуйся над нами, як єдинъ добротливый и челов&#1123колюбецъ, которому належить честь й слава в&#1123ки в&#1123комъ». Або з листа 80б: «Жидовинъ вправд&#1123 Філонъ пов&#1123даєтъ, же сто л&#1123тъ Адамъ въ Рай мешкалъ… И въ шестую годину руки простеръ, и овоцу доткнулся… Христос в шестую годину долони простер».

Різні інші читання, що відбувалися в церкві, провадились теж мовою українською. Так, у старі часи був звичай читати після Літії на Утрені, в притворі, Катехизис Св. Отця Федора Студита — цей Катехизис читався українською мовою. Про це в Львівськім Тріодіоні 1664 р. на л. 8 читаємо слідуюче: «В&#1123стно же, яко от сея недт&#1123ли начинаємъ, чести діалєктомь домашнимъ, по отпуст&#1123 Литій в притвор&#1123 Катихизисъ си єст Оглашеніє ст: Отца Феодора Студіта. И аще ту єсть игуменъ, чтутся от него. Аще же ни, то от екклисіарха, стоящимъ и съ вниманіємъ послушающимъ братїямъ». Цей вираз тут — «діалектомъ домашнимъ» — красномовно свідчить про вживання в церкві української мови.

Катехизис в рідній мові теж був і, як бачимо, вільно читався в церкві.

Коли потрібно було читати життя святих, то їх досить було українською мовою. Згадаймо хоча б життя Олексія, Чоловіка Божого, в перекладі ще кінця XV віку 9. Згадаймо величезну працю Св. Димитрія Туптало, митрополита Ростовського, — перша редакція цих житій була тодішньою літературною українською мовою.

Знала стара церква українська й акафісти рідною мовою; так, року 1726-го Київський митрополит Іосаф Кроковський склав акафіста Св. Варварі українською мовою (але надрукувати цього акафіста Москва не дозволила).

В рукопису XVI віку збереглося «Слово оучително» Св. отця нашого Іоана Золотоустого на Великдень, в перекладі на українську мову 10.

Книжок для релігійного читання було в той час досить як для монахів, так і для побожних світських людей, — все це українською мовою. Згадаймо, наприклад, «Четью», що «списана въ гради оу Камянци» 1397 р. Березкою Поповичем, — вона має багато народних слів. Були Прологи й Минеї ще з XV віку, які мають у собі багато українських елементів; або згадаймо хоча б такі твори, як «Руно Орошенноє» Св. Димитрія Туптало, що мало 8 видань і обійшло всі закутки Росії та України 11. Згадаймо «Небо Новоє» 1665 р. Іоанникія Галятовського, що мало три видання й широко розійшлося по всій Україні, Галичині і Москві. Приклади з цієї книжки — чуда Богородиці — скрізь вільно бралися проповідниками для церковної науки 12. І багато інших.

7. Текст служб Божих вимовлявся по-українському

Тексти служб Божих у старій Україні виголошувалися по церквах із щирою, правдивою українською вимовою, бо вимови московської тоді ще не знали на Вкраїні. Що справді в церкві Українській була своя рідна вимова, про це є багато доказів. Їх я зібрав у своїй статті «Як треба вимовляти букву &#1123 в церковнослов’янських текстах» 13. З рідною українською вимовою не тільки виголошували священники й читали дячки, з цею ж вимовою й співали церковні пісні хористи.

Свою рідну вимову українське духовенство занесло навіть і на Москву. Письменники московські, особливо в XVIII віці, часто скаржились, що українці через церкву та школу, які вони міцно тримали в своїх руках, заносять до їхньої мови чужу їм вимову. Гак, скаржиться на це А. Сумароков у статті своїй «О правописаніи»: «А особливо п&#1123вчія многоє преобразили… Малороссіянцы вм&#1123сто Теб&#1123 Господи — Теби Господы й вм&#1123сто Господи помилуй поють иногда Господи помылуй и такъ даляя. Но єстьли намъ писать по выговору Малороссійскому, такъ, должны мы вм&#1123сто л&#1123та говорить лита, а вм&#1123сто только — тилко и протч., или вм&#1123сто однако — однакъ и протч., изъ чево многое уже й воспріято» 14.

І як це не дивно, а таки по московських церквах пішла наша українська вимова — наш наголос, наше Г, навіть наше І замість Ъ; по московських церквах це було й за старі віки, а в першій половині XVIII віку це стало річчю звичайною; а в придворних церквах українську вимову заведено було навіть офіційно… 15

Література про українську вимову

Проф. І. Огієнко. Українська вимова церковно-слов’янського богослужбового тексту: Правила і зразки вимови. — Вісник Міністерства Ісповідань. — 1921. — Ч. 4;

Проф. І. Огієнко. Українська культура. — К., 1918. — С. 104-107;

Проф. І. Огієнко. Як треба вимовляти букву &#1123 в церковнослов’янських текстах. — Тернів, 1921.

8. Стару українську церкву зруйновано

Таким чином, як ми бачили, українська мова в старі віки була на Вкраїні й мовою церкви. Українською мовою проповідники наші постійно навчали народ. В українській мові читано в церкві Євангелію й Апостола; українською мовою читано Синаксарі, Катехизис, життя святих і т. ін. Служба Божа правилася з правдивою українською вимовою. Коли додамо до цього свої українські звичаї церковні, то бачимо, що стара церква наша справді була українською…

І такою була наша церква всі віки свого незалежного існування (тільки номинально вона підлягала Царгородському патріярхові). І вільно славила вона Бога рідною мовою своєю, і вільно точилося національне життя її…

Такою була церква наша аж до 1654 p., до року приєднання України до Москви. З 1654 р. розпочинається впертий похід московських патріярхів на Українську церкву, що бажали й її взяти під свою владичну руку. Довго й завзято боронилася церква Українська, відмовляючись іти під Москву. 32 роки не здавалася вона, але нарешті, року 1686-го, Москва перемогла — церкву нашу приневолили піти під патріярха московського 16…

І все ж таки й після цього не губила церква наша своїх національних надбань. Навпаки, вела ці надбання дальше, поглибшувала й збільшувала їх, поскільки це було можливим їй.

Ще з кінця XV віку на Вкраїні ясно зазначилася думка завести рідну свою мову до церкви; і ця ідея церкви з живою мовою, як мовою богослужбовою, ніколи не вмирала на Вкраїні. Вона мала багатьох оборонців, що завзято боронили її й не давали їй потухнути. Звичайно, вона мала й своїх порогів, що виступали проти неї.

Ще Симон Будний, в передмові (с. 5) до свого перекладу Біблії на польську мову 1572 р. писав: «Glupstwo to jest mowa iedney krainy gardzic, a drugiey slowka pod niebiosa wynosic».

У додаток до попереднього наведу ще ось таку оборону Письма Святого рідною мовою від нападів «своїх людей.» До нашого часу зберігся твір 1670 р. решетилівського (на Полтавщині) священика Семена Могили під назвою «Наука християнская зъ Евангелія въ коротц&#1123 зложная, въ кожную неделю и праздники Господскыя и Богоматерныя, на увесь ц&#1123лый рокъ, барзо простою мовою й дїялектомть, ижъ и найпростішому челов&#1123кови спадно понятая» (рукопис зберігається в бібліотеці Київського Софійського собору під № 180). В передмові Семен Могила так пояснює причину, чому він написав книжку українською мовою:

«Не розум&#1123й соб&#1123 того, чителнику милый, иж бы то сяя учителная Евангелская книга (простою барзо мовою) зложена для якои о себ&#1123 гордин&#1123, або высокоумія, яко бы понижаючи авторовъ святых прешлых, которнх мы теперешныє (могу сміле речи) бруховоє быдло, якії небо од землі далеко не тылко од добрых д&#1123л&#1123., але найпаче и од дарованій Духа Святого одстоимо, и за ледво що годны и именя въспомянути. Але для того самого, й коротко и мовою назбыт простою преложилося, иж бы въ церкви Божой вшелякий и найпрост&#1123ший человікь могль що колвекь, довципу своего, поняти и въ Еванге-ліи, того дня читаном, зрозуміти, й к пожитку своєму душевному слово Христово привлащити, не одходячи порожне од дому божого… Не для реторовъ, a н&#1123 для филозофов, а н&#1123 для астроліокговъ, а ни для жадныхъ інших завыхлян&#1123х лъбовъ Христос, Сын Божий, во плот чоловічую оболкся, и волею страст претерп&#1123вши распятся, во адъ сошедши, моцъ дішонскую сокрушивши, въ третин день воскрееь, и чоловика въ першой в&#1123чной райской роскоши на свобод&#1123 поставивъ, але вс&#1123м сполне вечный животъ даровав, виругощим во кмя его… А поневаж всех нас заровно й єднаково Христос Господь верныхъ своих ласкою своєю и милосердїєм даровавши удостоилъ, прето и Слово Божїє, наука Христова, Спасителя нашего, душевный покармъ, всім з вырозуменьєм одкрито простою мовою повинна быт в церкві божой од пастыра и учителя проповіданна, иж бы з гола и найпод въ розумъ могъ зрозуміти и подитковати, бо широкая а узловатая мова рідкий пожиток чоловіку приносит, але простая и короткая, а до того з вырозумінем одкрытая, в прудком часі всі обширные аркгумента и завыхляные мовы загортуеть. И двома або трома словы короткими барзо много словъ, можеть в собі замкнути… Жадной герезеи и найменшои тугь не маєш».

Так у XVII віці боронив решетилівський священик ідею церкви в живій мові від нападів на неї і обвинувачення навіть в «герезіи».

Але Москва була впертою й повела довгий і завзятий похід на церкву Українську, потроху забираючи від неї всі її національні ознаки …

І після впертої й довгої боротьби від Св. Київської Лаври було відібрано споконвічне право її вільного друку богослужбових книжок. Нас було приневолено тоді друкувати свої богослужбові й релігійні книжки тільки після московської духовної цензури, тільки по московських зразках… У нас відібрали право друкувати ці книжки своєю рідною мовою 17…

Це була найбільша кривда нашій церкві, це був найдошкульніший удар і по нашій культурі…

На церкву нашу, зараз же по приєднанні її до церкви Московської, кинуто було офіційно велике підозріння в «єретичестві», ніби-то в «нечистоті» наших догматів віри…

І коли за патріярха на Москві став Іоаким (1673 — 1690), людина жорстока і майже без всякої освіти, але з кріпкою волею, він зненавидів українців і навів на них цілий погром. Патріярх настояв, щоб на Московському соборі в 1690 р. осудили українські книжки, ніби боронячи нарід свій «оть прелести латинскія, еже Кієвскія новыя книги утверждають»… І собор прокляв українські книжки, наклав на них «проклятство и анафему, не точію сугубо й трегубо, но и многогубо»… І ті книжки, які сам патріярх читав людям у церкві, попалили на площі» 18…

Добившись осуду книжок наших, Москві вже легше було заводити у нас й свої богослужбові книжки.

Цариця Катерина вже дощенту добила нашу церкву, зробила з неї церкву московську. Пляномірно, крок за кроком, нищили нам наші національні ознаки й звичай, аж поки зовсім не змосковщили церкви нашої 19…

І почали з того часу релігійні книжки наші друкувати вже не мовою рідною, а мовою чужою…

Українські богослужбові книжки забрали годі з наших церков і замінили їх на книжки московські…

Національні українські звичаї силою викидали нам з нашої церкви…

Заборонили церковну проповідь українською мовою і завели проповідь московську, народу незрозумілу…

Слово Христове, свята Євангелія, замовкло з того часу в рідній мові…

Наука Апостолів так само змушена була замовкнути в живій, народу доступній, мові…

Учительні Євангелії, що так пишно заколосилися в нас, було заборонено читати в церкві і тим вони потроху й зникають з церковного вжитку …

Українську вимову, помалу було цілком виведено з України і замість неї заведено виразну московську вимову… І тексти служб Божих, особливо після Катерининих наказів, вже не правили у нас так, як споконвіку було то на Вкраїні — почали вимовляти їх «голосом великороссійським»…

Старі наголоси українські, що були в наших богослужбових книжках, замінено нам на московські (вдерлися ці наголоси навіть до церкви в Галичину)…

Одна тільки українська церква за кордоном — у Галичині, Прикарпатті та Буковині — не підпала під московський вплив і зберегла до нашого часу більшість своїх українських колишніх ознак, зберегла українську вимову богослужбового тексту, проповідь рідною мовою і деякі українські церковні звичаї.

А в нас все це було відібрано…

От тому, домагаючись певних реформ і змін у церкві, ми не можемо назвати цього «українізацією» церкви. Ні, це не українізація; ми нічого не українізуємо, новин ніяких не заводимо, бо все це ми вже цілі віки мали, нам тільки відібрали його…

Ми домагаємось лише самого простого: повернути церкву нашу в той стан, якою була вона колись, до з’єднання з церквою московською. Ми хочемо тільки вивести з церкви своєї те чуже, що силою було принесено нам… Ми хочемо в цій справі тільки правди, простої, елементарної правди…

От з-за чого та справа, яку ми ведемо, це не «українізація» нашої церкви. Ні, це тільки «розмосковлення» її…

* * *

Думка про заведення живої мови до церкви постала на Вкраїні ще в кінці XV віку; ніколи не вгасала у нас свята ця ідея і тільки різні несприяючі історичні обставини не давали можности провести її до церкви в повному розмірі. XVI вік — золотий вік в справі знаціоналізування церкви Української. І тільки напади на православну церкву, що тоді посипались на неї зо всіх боків, не дали можности українській мові вже тоді, вже в XVI віці, стати мовою богослужбовою, бо православ’я й національність тоді хибно зв’язали з церковнослов’янською мовою…

І чотири віки не вмирала проте на Вкраїні свята ця ідея — зробити мову українську мовою богослужбовою. І тільки оце тепер, з 1920 року, ми вже маємо повну змогу славити Бога свого рідною, дорогою й милою нам українською мовою…

Довгий і тернистий шлях пройшов нарід український, несучи на вівтар Божий найдорожчу жертву свою — рідну мову… Багато на довгім шляху цім було колючого терену і тому шлях цей густо всипано костєм і поллято кров’ю кращих синів українських, що мужньо берегли й боронили рідну церкву свою…

І ось тепер ми таки дочекалися найбільшого свята свого…

Бог наш, Великий Бог Православний, заговорив до нас рідною мовою нашою…

І тому ми кріпко віримо й щиро сподіваємось, що українська мова назавжди піде до церкви й міцно стане вже мовою богослужбовою. І великий український народ з переповненого серця побожно складе у Святого Престолу Божого свою найдорожчу всенародну жертву хваління — свою мову живу…

І тоді на Великій Вкраїні сповняться мрії дідів наших, бо тоді вже во віки вічні хвалитимуть Бога живого милозвучною, всім зрозумілою українською мовою!..

В живій церкві живая душа

Нехай Господа хвалить живого

Живим словом своїм повсякчасно,

Нині й завжди, й на вічниї віки!..

25 листопада Року Божого 1921, в 16-м місяці журби безупинної по Рідному Краєві

1. Див про це: Проф. І. Огієнко. Українська культура. — К., 1918. — С. 40-41, 82-83. [↩]
2. Див про це більше: Проф. І. Огієнко. Давні переклади Письма Святого на українську мову. [↩]
3. Назаревскій А. Языкъ Евангелия 1581 г. — С. 13. — Прим. 5. [↩]
4. Слово «русский» у той час вживалося в значенні український. Див про це докладніше: Проф. І. Огієнко. Історія української мови. Т. 1. Вступ до історії української мови. — К. Подільський (надруковано було 68 сторінок). [↩]
5. Житецкій П. И. О Пересопницкой рукописи // Труды Третьего археологическая съезда в Россіи. — К., 1878. — Т. II. — С. 45-46; Думитрашко Н. Замечательная рукопись Полтавской Епархии Пересопницкое Евангелие. — 1878. — С. 18 [↩]
6. Проф. А. С. Архангельській. Изъ лекцій по исторіи русской литературы. — Казань, 1913. — С. 129. [↩]
7. Проф. И. А. Шляпкинъ. Св. Дмитрий Ростовскій и его время. — СПб., 1891. — С. 124. [↩]
8. Акты, относящиеся къ исторіи Южной и Западной Россіи. — Т. 11. — С. 210. [↩]
9. Владимировъ П. // Журн. Мин. Нар. Пр. — 1887. — Кн. X. [↩]
10. В збірнику, що належить П. Симсону в м. Ржеві, див. статтю В. Перетця в «Записках», т. 67; початок слова: «Приидите и приступите, и послухайте, братіє». [↩]
11. Проф. І. Огієнко. Руно Орошенноє Св. Димитрія Ростовського // Записки Кам’янець-Подільського Державного Українського Університету. — 1920. — Т. II. — С. 71-76. [↩]
12. Огієнко И. Изданія «Неба Нового» І. Галятовскаго (із знімками) // Искусство. — К., 1911. Кн. 11; Огієнко И. Отраженіе въ литературе «Неба Нового» І. Галятовскаго // Филологические записки (Воронеж). — 1911-1912. [↩]
13. У виданнях «Українська Автокефальна Церква», ч. 41, 1921 року, 16 сторінок. [↩]
14. О правописаніи. Сочиненія. — М., 1782. — Ч. X. — С. 26-27. [↩]
15. Тимковскій. Мое определеніе на службу // Московитянинъ. — 1852.-Ч. 20. [↩]
16. Див. про це: Проф. І. Огієнко. Як Москва взяла під свою владу вільну Церкву Українську. — Тернів, 1921. [↩]
17. Проф. І. Огієнко. Як Москва знищила волю друку Київо-Печерської Лаври. — Тернів, 1921. [↩]
18. Див.: Проф. І. Огієнко. Українська культура. — К., 1918. -С. 138-142. Там і литература про це. [↩]
19. Див.: І. Огієнко. Як цариця Катерина обмосковлювала Церкву Українську. — Тернів, 1921. [↩]

Опубліковано: 15.09.2014; востаннє змінено: 01.07.2015.