«Наша Парафія»

1. Нищення України

Цариця Катерина (1762-1796) повела рішучу русифікацію України, і всіма силами пильнувала, щоб зруйнувати старожитні вольності українські, пильнувала, «чтобы вѣкъ и имя гетмановъ исчезло, не токмо б персона какая была произведена въ оное достоинство». Катерина домагалася зрівняти в усьому Україну з Росією, провести нівеліровку по всім українськім житті; вона пильнувала вирвати з українців «развратное мнѣніе, по коему поставляют себя народомъ от здѣшняго совсѣмъ отличнымъ…»

Цариця ненавиділа українців за їхню культуру і вже 1764 р. призначила в правителі України графа П. А. Румянцева й наказувала йому добре стежити за нашою Київською духовною Академією. «Не безызвестно, — писала вона, — что обучающиеся богословию и определяющие себя здесь к чинам духовным заражаются многими ненасытнаго честолюбия началами…» 1.

I Катерина вміло та рішуче повела ворожу нам політику і за довге життя своє дощенту зруйнувала Україну…

Року 1775 серпня 3 дня вона видала маніфест про скасування Січі Запорізької 2.

Останнього кошового Січі Запорізької, старого Петра Калнишевського без жодної провини його, бо він навіть стояв за Москву, з наказу цариці схопили, закували в кайдани й відвезли на край світу — на Біле море, в Соловецький монастир, вкинули його в страшну тісну тюрму, замурували в льох, де старий і просидів один-одинцем аж 25 років і в цій в’язниці 4 грудня 1803 р. (за новим стилем) й Богові душу віддав…

І тоді ж, зруйнувавши Січ Запорізьку, Катерина забрала багато старих козачих клейнодів, старі грамоти, знамена і т. ін.; усе це забрали до Петербурга й потім сховали в Ермітажі…

Того ж таки самого 1775 р. 7 листопада видано нового маніфеста про «Учреждения для управления губерний Всероссийской Империи» 3; ці «Учреждения» заведено було й по Україні, і вони скасували стару нашу міську автономію по Магдебурзькому праву та Литовському Статуту. Всім міським вольностям українським настав тоді край…

Не спинилася цариця Катерина й перед страшною карою всьому нашому простому народові — вона забила його в кайдани кріпацтва. Ще 10 грудня 1763 р. цариця заборонила селянам право вільного переходу від пана до пана 4 — і це вже був початок кріпацтва… А 21 квітня 1785 р. вона видала жаловану грамоту про дворянські вольності, і тоді козацьку старшину нашу залічено було до дворянства, вона перелицювалася в «благородное сословие российскаго дворянства», а сотні тисяч вільних селян та козаків подаровано царським фаворитам та цьому новому дворянству… 5.

І тихий край наш з того часу занімів у кайданах кріпацтва…

2. Нищення української освіти

Народ Український завжди був вільнолюбним, завжди поривався до науки — і на дорозі йому тут ніхто ніколи не ставав. В XVII та XVIII віках шкіл в Україні було дуже багато. Всім відомо, що свідчить про нас Павло Алепський, що переїздив Україну 1653 р. Він писав про українців, що «всі вони, за невеликим винятком, грамотні, навіть більшість їхніх жінок та дочок уміють читати… А дітей у їх більше, ніж трави, — пише він і додає, — і всі діти вміють читати, навіть сироти…» 6.

Духовенство наше вже в XVI віці відзначалося своєю освітою, а в XVII віці освіта ця значно поширшала, і з духовного стану вийшла довга низка і славних письменників, і славних наукових дослідників. А в XVIII віці, 1784 р., митрополит Миславський видав наказ, щоб навіть і не просили його про висвячення в священика чи диякона тих, хто не побував у вищих класах Академії 7.

Кожне село українське мало тоді свою школу. Як показує перепис 1740-1748 рр., в семи полках Гетьманщини було 866 шкіл на 1904 оселі; як показує опис Румянцева, в Чернігівському полку було 143 школи на 142 села. На просторі теперішніх Чернігівського, Городнянського та Сосницького повітів 1768 р. було 134 школи, і одна школа припадала на 746 душ населення; через 100 років, 1875 р., на цій самій землі шкіл уже тільки 52, і одна школа припадає на 6730 душ, цебто за сто років шкіл стало втроє менше, тоді як людність зросла вдесятеро…

Те ж сталося і на Лівобережній Україні; коли там 1740 р. було 866 шкіл, то через 60 років, на початку XIX віку, шкіл цих не стало, і Чернігівський архієрей писав генерал-губернаторові князю Куракіну, що «не находил при проѣздѣ моѣм нынѣ по губерній заведенных училищ…» 8.

Так впливала Москва на українську культуру…

Пробувала Москва звести навіть саму Київську Академію, пробувала це дуже рано — ще 1666 р. і не зробила цього тільки тому, що побоялася народу 9.

На Москві шкіл у XVII віці було дуже мало, й українське духовенство боялось, щоб не сталося того ж і в Україні, коли тільки вона пристане до Москви. Дослідник цього питання каже, що «подчинение Киевской митрополии Московскому патриарху могло иметь гибельныя последствия для процветания малорусских школ…» 10.

I так воно й сталося…

Коли Брюховецький від імені духовенства просив дозволу завести школу, то з Москви йому відповіли, що краще б цих шкіл зовсім не заводити… 11.

А за цариці Катерини старшина українська дуже домагалася, щоб Київську Академію переробити на університет. Так, 1763 р. тодішній гетьман український Кирило Розумовський подав Катерині свого проекта про відродження старожитніх прав України, і в цім проекті він домагався, щоб з Київської духовної Академії було зроблено університет з 4 факультетами, з факультетом богословським; другий університет мав бути в Батурині й складатися з 3 факультетів 12.

В відомій «Комиссии о сочинении новаго Уложения» представники українські настирливо домагалися, щоб в Україні було засновано університет. Так, стародубська громада в наказі своєму депутатові в «Комиссию» писала, що ті школи українські, які є в Києві, Чернігові та Переяславі, «к большему просвещению разума человеческаго и к получению других нужных для службы государственной и к пользе всеобщей наук суть недостаточны…» Про заснування університету в Переяславі просили тоді громади глухівська та переяславська, а київська громада просила про університет у Києві 13.

Звичайно, цариця Катерина, маючи на оці саму тільки русифікацію, не дозволила цих університетів. І українська молодь за вищою освітою мусила їздити або за кордон, або потім до Москви…

3. Русифікація Київської Академії. Запровадження російської вимови до Української Церкви

А далі Катерина одверто повела русифікацію вже в широкому розмірі. Височайшим наказом 7 вересня 1782 р. було оповіщено про організування «Комиссии для заведения в России народных училищ» 14. I от програма, вироблена для шкіл Росії, хутко була заведена й до шкіл в Україні. І з того часу русифікація в наш край попливла широкою річкою.

Катерина знайшла собі добрих помічників в Україні, що жваво проводили до життя всі її плани про знищення наших прав старожитніх та про широку русифікацію, — це були відомі київські митрополити Гавриїл Кремінецький (1770-1783) та особливо Самуїл Миславський (1783-1796).

Гавриїл Кремінецький, хоч і українець з походження, майже все життя своє пробув у Росії і відбився від своєї батьківщини. План його роботи в Україні ясно видно з тієї розмови, що він вів її по дорозі до Києва; новий митрополит казав, що він, «живши долгое время в Петербурге, привык к тамошним обрядам и обыкновениям; а теперь, когда прииедет в Киев, не знает, что начать: следовать ли малороссийским обыкновениям, или малороссияне должны приноровляться к его петербургским ухваткам»… Гості відповіли митрополитові, що ввесь Київ повинен взяти собі його, митрополита, за зразка… 15.

І от ці «петербургския ухватки» митрополит й проводив до Української Церкви ввесь час, коли був на Київській митрополії…

А митрополит Самуїл Миславський пішов уже значно далі.

За молодих літ Миславський був гарячим оборонцем старожитніх прав Української Церкви й Київської Академії і навіть брав участь у протестах проти Катерининої політики 16. Але вперта вдача Катеринина зломила його, і він побачив, що даремно буде «прати противу рожна». І ставши митрополитом, Миславський рішуче повів політику Катеринину.

Це цей Миславський перевернув українську Київську Академію на Московську; це він пильнував, щоб завести в Академії та й по церквах усієї України чисту московську вимову.

Ставши за митрополита, Миславський відразу з 1784 р. заводить нові дисципліни в Академії, що їх доти не було — це новий клас географії та історії, і наказує, що науки ці повинно вести «на чистом российском языке». Завів митрополит ще й клас російської поезії та елоквенції і на цю науку виписав Москвина Дмитра Сигиревича, родом з Вороніжщини, і наказав йому «производить оное учение по правилам поэзии, напечатанным в Москве, ораторию же по правилам господина Ломоносова…» 17.

Миславський став пильно стежити, щоб завести в Академії чисту московську вимову, особливо слов’янського богослужбового тексту. Ось цікавий наказ його про правопис та про вимову; подаю наказ цей цілим: «1784 г. октября 26 дня Святейшаго Правительствующаго Синода член, Преосвященный Самуил, Митрополит Киевский и Галицкий, усмотря 1-е, что в Академии Киевской не только студенты и ученики не наблюдают правил правописания, российскому языку свойственнаго, но и самые учители исполнению сей должности, которая во всех языках и науках, во всем ученом свете поставляется первым основанием служащим к познанию оных, не соответствуют; 2-е — что многие студенты, учившиеся богословию и философии, во время производства их во священные чины являются вовся неисправны в чтении по церковным книгам, чрез что подвергают себя стыду, а на Академию и учителей навлекают предосуждение, — приказал духовной Киевской Кон.систории предписать указом архимандриту Киево-Братского монастыря и ректору Академии с префектом, дабы они неусыпное возымели попечение о непременном и неупустительном наблюдении как учителями, так и учащимися правил российскаго правописания, равномерно и к другим языкам, в Академии преподаваемых, относящегося, с тем чтобы они, если кто из учителей в упущении сей должности ими примечен будет, об отрешении таковаго от учительской должности немедленно доносили Его Преосвященству, но учителей иностранцов от сего взыскания уводить. А дабы все студенты и ученики, особливо желающие достигнуть священных чинов, в свободное от учения время упражнялись наиприлежнейшим образом в чтении церковных всякого рода книг, а паче Библии, с приобретением хорошего и чистаго произношения, особливо с наблюдением ударения и силы, в книгах напечатанных, то есть оксии, что всего нужнее, — к тому ректор с префектом имеют употребить такия меры, которыя бы исполнению сего предписания действительно соответствовать могли. Вследствие сего отныне впредь навсегда в ответах на вопросы или справки из Консистории, в Академию посылаемыя, показывать без всякаго упущения, кто чему обучается, с каким успехом и поведением, колико лет в учении проводил, исправно ль читает по церковным и гражданским книгам, наблюдает ли правила правописания российскаго в письме, учится ли греческому языку и другим и каким имянно, також арифметике, истории и географии. Наконец внушить всем учащимся, что если они и за сим подтверждением не будут наблюдать всего того, что выше предписано, то имеют быть исключены из духовнаго ведомства и отошлются в светскую команду, дабы бесплодно и времени, им данного на приобретение просвещения, не теряли» 18.

Пізніше, 8 червня 1787 р., цей же Самуїл Миславський наказав Київській Духовній Дикастерії (Консисторії): дітей духовенства «малолетных, оставшихся в домах, в удобное время благочинным свидетельствовать, чему они обучаются и с каким успехом… и подтверждать родителям их, чтоб они учились дома и в церквах читать по ударениям, в книгах напечатаным, то есть по оксиям неотменно» 19.

А 13 лютого 1786 р. митрополит С. Миславський вже відкрито й чистосердечно наказав: «В исполнение Ея Императорскаго Величества указа… ректору и префекту присвоить немедленно Академии Киевской образ учения, для всех училищ в Империи узаконенный, соображаясь таблицам и книгам, для руководства учителям и в пользу обучающемуся юношеству присланным»… 20.

І в Київську Академію ввели московську мову, і почали пильно доглядати, щоб у студентів була чиста великоросійська вимова — як у звичайному житті, так і в церкві. Почали виписувати з Москви друковані московською мовою підручники; посилали студентів у Московський університет, щоб вони навчалися там чистої московської вимови…

По всіх церквах було наказано, щоб дяки та священики молитви читали та правили службу Божу «голосом (вимовою), свойственным российскому наречию» 21.

Те ж саме було заведено й по всіх школах в Україні; духовним школам Катерина давала матеріальну допомогу, але вимагала, щоб у таких школах «для преподавания учений присвоен был образ, для всех училищ в Империи нашей узаконенный» 22.

Так цариця Катерина нищила наші школи, руйнувала старожитні права українські, запроваджувала російську вимову до Української Церкви.

4. Боротьба за церковні землі

Але добралася Катерина ще й ближче до нашої церкви, добралася й до ченців і до наших монастирів.

Українські монастирі були тоді дуже багаті землею, мали великі достатки, бо їх ніколи не забували наші гетьмани, не забувала й козача старшина. На монастирських землях по Україні було тоді 14 111 дворів. На достатки ці монастирі провадили велику культурно-освітню роботу, держали школи, шпиталі, друкарні.

Монастирські землі наші й усі їхні достатки завжди муляли очі Катеринині, бо її незчисленним поклонникам усе землі бракувало. І Катерина простягла свою руку на цю землю.

Українці не дивилися мовчки на руйнування стародавніх їхніх прав. Поскільки було можливим, вони голосно протестували й не ховали свого незадоволення. Забравши 1763 р. монастирські землі в Росії, Катерина зараз же хотіла добратися й до України, але Київська Духовна Консисторія 6 жовтня 1763 р. так одсікла Катерині, що вона мусила на деякий час спинити свої побажання й тільки наказала митрополитові провчити добре протестантів, «дабы они впредь того чинити не отважились…» 23.

В тім же році голосно протестував проти грабіжу церковних земель і повсякчасний оборонець прав духовенства, наш українець Арсеній Мацієвич — тоді митрополит Ростовський та Ярославський.

Мацієвич — дуже цікава людина. Народився він 1697 р. на Волині, вивчився в Київській Академії. В 1741 р. його висвятили на митрополита Ростовського, ще й до того зробили членом найсвятішого Синоду; на митрополичій посаді Мацієвич пробув 20 років.

Це була людина нервова та палка, і він ніколи не забував старожитніх прав українського духовенства, через що йому часто доводилося воювати з вищим урядом і з самим Синодом.

Ще 1762 р. пішли чутки, що цариця надумала відняти церковне майно; ці чутки з часом ставали все більшими та певнішими й дратували сміливого митрополита. І він відважився голосно повстати проти царициного насильства. У лютому 1763 р. митрополит правив в Ростові «Чин отлучения от церкви» ворогів і сміливо оголосив анафему проти всіх «насильствующих и обидящих святыя Божий церкви и монастыри», цебто на саму царицю та на її Синод…

А хутко потому, в березні місяці, він послав до Синоду два різкі, гарячі протести, де по-козацькому відчитав і найсвятіший Синод, і саму Катерину за всі їхні заміри… 24.

Синод злякався і переказав цариці все про цього «оскорбителя ея величества». І митрополита зараз же схопили й під конвоєм відпровадили до Москви. На допиті була сама цариця, і митрополит сміливо й різко знову відчитав Катерину за всі її вчинки; за це йому «закляпили рота» 25 і в такому стані держали до суду…

Суд почався 1 квітня 1763 р.; сім днів судили митрополита «за превратныя и возмутительныя толкования Св. Писания и за посягательство на спокойствие подданных». І в кінці, 12 квітня, засудили митрополита — позбавили сану і простим ченцем заслали в Архангельський Карельський монастир…

Але сміливий митрополит не скорився і тут голосно казав, що цариця не по правді відібрала церковні землі і що вона неправдою й на престол сіла…

Монах та солдат донесли про це на Мацієвича, і його знову потягли на допити і під караулом погнали до Москви. І 1767 р. вдруге віддали його під суд уже як політичного злочинця. І в цьому суді бувшого митрополита признали «достойным истязания и лишения жизни…».

Катерина змилостивилась над митрополитом — «по милосердию императрицы» Мацієвича тільки розстригли з ченців, дали йому нову образливу назву — Андрій Брехун і 70-літнього діда 8 січня 1768 р. навіки вкинули в Ревельський каземат…

Каземат в Ревелі вибрали якнайтісніший: 10 футів вздовж і 7 футів впоперек. Як розказують сучасники, Арсеній у тюрмі своїй «заложен был кирпичами, только оставалось окошечко, в которое ему подавалась пища…». Навіть митрополит Київський Євгеній Болховитинов свідчить, що як укинули в каземат Арсенія, то «темница до самой его смерти уже не отворялась; было пресечено всякое сообщение с посторонними, а наконец отказывали ему не только в одежде, но даже и в пище»…

І нещасний мученик, якого народ вважав за святого, «сквозь розбитыя стекла своего окна и сквозь железный решетки с криком умолял не допустить его умереть от холода и голода»… 26.

І чотири роки мучився тут у тісному казематі українець-митрополит. Держали його в тюрмі у великій тайні, з чого повстала про Мацієвича сила всяких легенд. Але хутко й кінець прийшов: 28 лютого 1772 р. гіркий мученик Богові душу віддав…

На кінці життя свого втихомирився сміливий митрополит і на лутці вікна тісної в’язниці своєї вирізав цвяшком вірша з Псалтиря: «Благо мне, яко смирил мя еси»… 27.

Так цариця Катерина воювала з тими, хто ставав їй на дорозі. І вся ця подія з «непокірним» митрополитом дуже обурила царицю проти українців, і помстою до них вона дихала все своє довге життя.

Але опікшись на Мацієвичу, Катерина не взялася вже так рішуче за Україну й почала здалека підходити до монастирських українських земель, почала підходити не простою стежкою, а підкупом вищого духовенства…

Цариця хотіла, щоб сама козацька старшина та вище київське духовенство вірнопіддано просили її забрати всі їхні землі.

Так, ще 1765 р. вона писала правителеві України, графу П. Румянцеву: «Желаю, чтоб вы тамошних несколько называемых панов склонили к подаче челобитной, в которой бы они просили, если можно, о положении духовенства в штатное состояние; от духовных или светских такую же челобитную иметь; то бы мы уже знали, как починать. Мне Николай Чичерин сказал, что митрополит Киевский сам не прочь от сего учреждения будет, понеже он мало дохода имеет, а мы б ему, преосвященному, если б склонился о штатном положении просить, сделали б весьма выгодныя для него кондиции» 28.

А через рік, 1766 р., цариця про те ж саме підходила і до найсвятішого Синоду. Обер-прокурор Мелисино прислав такий наказ Синодові: «Ея императорское величество избавить соизволила духовный чин от суеты мирской и от того зазрения, в котором он долголетне находился, обращаясь в мирских попечениях. Св. Синод опытом уже самим удостоверился о блаженстве своем под державою Православной своей монархини и не соизволит ли за долг звания своего принять и просить ея императорское величество, дабы она ту же матернюю свою щедроту излияла и на духовный, в Малороссии живущий, чин…» 29.

5. Відібрання церковних земель

Але всі ці підступи Катерини були марними, бо українське духовенство міцно стояло на своєму і міцно боронило старожитні права свої.

Цариця почала душити українське духовенство, почала відбирати потроху старі вольності його, щоб тільки примусити його віддати свої землі.

Українські монахи тоді керували більшістю московських монастирів. Роздратована впертістю українців, що міцно стояли за свою землю, цариця 17 лютого 1765 р. наказала: «Из малороссийских епархий из монашествующих в Великороссию без указа св. Синода и без крайней надобности отнюдь никого не выпускать и в великороссийския епархии не принимать»… 30.

Тільки з помети українцям видала цариця цей наказ; наказ цей, каже дослідник, професор Н. Петров, «явно отменял прежнюю монополию воспитанников Киевской Академии на занятие иерархических и даже учительских мест в Великороссии» 31. Правда, наказ цей у життя проведений не був.

А до нас в Україну цариця почала сама призначати настоятелів у монастирі — і все людей, що добре слухали її, призначала або москвинів, або таких українців, що довго служили в Москві і що їм було зовсім байдуже до національних інтересів України… 32.

Глухі протести проти цього ламання старого виборного звичаю серед українського духовенства були увесь XVIII вік. Так, 1743 р. ченці Києво-Межигірського монастиря подали скаргу до найсвятішого Синоду: вони скаржились, що їм тепер призначають ігуменів, тоді як давніш у них було не так. «Когда умрет игумен или архимандрит, — писали монахи, — то змежду братии того ж монастиря оберет братия к такому начальству згодного мужа, и поставляется игуменом, а не из иншого монастыря, которий чин был издревле… А ныне заслужоные присылаются архимандритами; но оные архимандриты, который приедет в наш убогий монастырь, то по своей похоти поступает, как хочет, и чина церковного и нашего уставу монастырскаго не смотрит, и соборной братии никогда в совет не призывает, но сам собою всякое дело затевает и делает по прихотях своих» 33.

Довго ждала Катерина, поки вірнопіддано попросять її з Києва забрати монастирські землі, але це їй нарешті обридло, бо земля прибічникам її була дуже потрібна, і 10 квітня 1786 p вона силою забрала всі монастирські землі в Україні… 34. Замість усієї цієї «суеты мирской» заведений був милостивий штат…

Так цариця Катерина «матернюю свою щедроту излияла на духовный, в Малороссии живущий, чин»…

Про цю материну ласку так писав славний єпископ Іриней Фальковський, тоді ще учитель Академії: «Мы были подобны оным сынам Израилевым, кои воспевали: На реках Вавилонских, тамо седохом и плакахом»… 35.

І жила тоді Україна, задушена та приголомшена, жила, тихо зітхаючи про недавню волю свою…

Так, 16 червня 1763 р. Білгородський єпископ Іосаф Миткевич писав у листі до друга свого: «Беда да горе! Всы теперь малороссияне везде в крайнем презрении. Самые честные люди остаются с наших, а в Тверь и в Владимир промованы (послані на вищу посаду. — Авт.), которий еще и недавно монахами с руских»… І обережний владика добавляє про цих руських: «Однак добрые люде и достойные»… Але щоб було ще обережніше, владика щиро просить товариша: «Сие по прочете прошу сжечь… А я, рассуждая теперь пребедное отечества состояние, плачу и воздыхаю, Господи помилуй»… 36.

Скаржиться на сумний стан в Україні й автор «Истории Русов»: «Прежде были мы то, что теперь московцы: правительство, первенство и самое название Руси от нас к ним перешли. Но мы теперь у них, как притча во языцех»… 37.

Тоді, певно, й пісня наша склалася:

«Славне було Запоріжжя всіма сторонами,
А тепер не прожити та за москалями»… 38.

XII. Обмосковлення Української Церкви | Зміст | XIV. Як Москва знищила волю друку Києво-Печерської Лаври

1. Соловьев С. История России. Т. 26. Кн. 6. С. 35 — 36. [↩]
2. Див : Полное собрание законов Российской империи. Т. XX. № 13354. С 190-193. [↩]
3. Див.: Там же. № 14 392. С. 229 — 304. [↩]
4. Див.: Полное собрание законов Российской империи. Т. XVI. № 11 987. С. 454 — 457. [↩]
5. Там же. Т. XXI. № 15228; Т. XXII. № 16 187. С. 344 — 358. [↩]
6. Путешествие Антиохийского патриарха Макария в половине XVII века. М., 1897. С. 15. [↩]
7. Див.: Архів Київської духовної консисторії за 1784 р, № 2 і 95. Див.: Петров Н. Киевская академия в царствование Екатерины II С. 73. [↩]
8. С. Єфремов. Історія українського письменства. С. 130. Вид. 2-е. [↩]
9. Див.: Грушевский М. Очерк истории украинского народа. Изд. 2-е. 1906. С. 388. [↩]
10. Архив Южной и Западной России. Ч. I. Т. V. С. 112. [↩]
11. Див.: Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 111. [↩]
12. Киевская Старина. 1883. Кн. 6. С. 319 і далі; 1897. Кн. 1. С. 6. [↩]
13. Див.: Полное собрание законов Российской империи. Т. XVI. № 12430. С: 187. [↩]
14. Полное собрание законов Российской империи. Т. XXI. № 15507. С. 663 — 666. [↩]
15. Див.: Русская старина. 1871. Т. III. С. 402. [↩]
16. Див.: Петров Н. Киевская академия в царствование Екатерины II. К., 1906. С. 70. [↩]
17. Аскоченский. Акты… Т. 111. № 57. Л. 404. [↩]
18. Рукопис Церковно-археологічного музею при Київській духовній академії. Муз. 725, № 35. Л. 131; див.: Петров Н. Акты… Т. V. С. 81 — 82. [↩]
19. Петров Н. Акты… Т. V. С. 211. [↩]
20. Там же. С. 123. [↩]
21. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. С 393 — 394. [↩]
22. Петров Н. Акты… Т. V. С. 114 (Наказ 1785 р.). [↩]
23. Петров Н. Киевская академия в царствование Екатерины II. С. 10, 70. [↩]
24. Ці протести видруковано в «Чтениях моск. Общ. истории» (1862 р., Т. II — III). [↩]
25. Закляпити — всадити кия в рота, щоб мовчав. [↩]
26. Попов М. С. Арсений Мациевич и его дело. Спб., 1912. С. 253. (У цій праці на с. XI — XX подано джерела й літературу про А. Мацієвича). [↩]
27. Про А. Мацієвича див. ще: Попов М. С. Арсений Мациевич, митрополит Ростовский и Ярославский. Спб., 1905. Покажчик попередньої літератури про Мацієвича див.: Библиограф. 1886. № 2 — 4. [↩]
28. Лист Катерини 9 липня 1765 р. (Моск. архив Мин. ин. дел); див.: Соловьев С. М. История России. Т. 26. Кн. 6. С. 122. [↩]
29. Див.: Соловьев С. М. История России. Т. 26. Кн. 6. С. 301. [↩]
30. Полное собрание, законов Российской империи. Т. XVII. № 12332. С. 49. [↩]
31. Петров Н. Киевская академия в царствование Екатерины II. С. 12. Див. ще: Петров Н. Акты… Т. I. Ч. 1. С. 109. [↩]
32. Петров Н. Акты… Т. III. С. 8. [↩]
33. Петров Н. Акты… Т. І. Ч. І. С. 109. [↩]
34. Височайшого наказа про це див.: Полное собрание законов Российской империи. Т. XXII. № 16375. С. 575. [↩]
35. Булашев Г. О. Преосвященный Ириней Фальковский, епископ Чигиринский. К., 1883. С. 118. [↩]
36. Петров Н. Акты… Т. III. C. 44. [↩]
37. История Русов или Малой России. М., 1846. С. 204. [↩]
38. Малорусские и Червонорусские народные думы и песни. Спб., 1836. С. 66. [↩]

Опубліковано: 18.07.2015.