VII. Церковний рух в Україні в XVI віці

БібліотекаІсторія, моваІван Огієнко (Митрополит Іларіон). Українська церква

VII. Церковний рух в Україні в XVI віці

Православна церква не була безборонним глядачем усього того, що принесли їй реформаційні рухи та католицька реакція. Протестантські ідеї захопили інтелігенцію та міщанство, а почасти й духовенство; різні сектанти боролися, звичайно, не тільки з католиками, але й з православними. Скрізь почали голосно говорити про занепад православної церкви, про малу моральність вищої духовної влади, про непорядки в управлінні і т. ін., що дійсно почасти відповідало правді. Усе це відразу примусило духовенство критичніше глянути на себе «й пізнати свої недоліки. Інтелігенція, особливо родовита й заможна, потроху йшла до протестантів, а це дуже помітно відбивалося на православній церкві: вона позбавлялася своїх сильних патронів, а з ними часто й матеріальних достатків. Ідучи в протестантство, той чи інший пан часто відбирав церкву в своїх підданих і перероблював її на збори, користуючись середньовічною засадою: cujus regio, ejus religio. Бували часто випадки, коли пани-апостати тягли за собою й своїх підданих.

Отже, годі було не реагувати на все те, що почало творитися скрізь і дошкульно чіпати православну церкву. Серед духовенства пішов теж великий рух з гаслом направи — направи від гори до долу. Це був рух дуже корисний для православної церкви і для розвитку української культури; він хутко злучився з таким же рухом серед людей світських, від чого надзвичайно зміцнів, що й дало православній церкві сили боротися з тією небезпекою, яку принесли їй єзуїти.

Сумне становище православної церкви погіршувалось ще й тим, що вона не мала вже багатьох міцних своїх колишніх оборонців, бо втратила вищу інтелігенцію. Вище духовенство, єпископат культурно й морально стояли невисоко і боронити свою паству не могли. Шкіл добрих тоді нам бракувало, тому православна молодь мусила шукати собі освіти або за кордоном, або в школах польських і підпадати тим повільному винародовленню.

От при такому низькому культурному стані нашого духовенства, при таких заступниках нашої віри розпочався похід католицтва на православ’я, похід спершу ніби тільки ідейний.

Утиски на православ’я, що загрожували навіть самому його існуванню, відразу знайшли йому нових оборонців і поставили на ноги весь український народ. Більшим пізнішим приводом для цього була між іншим голосна тоді календарна реформа. Папа Григорій XIII в 1582 р. видав відомого свого наказу дочислити до дня 5 лютого 10 днів і на майбутнє опускати на кожні 400 літ три високосні дні. Тому, що розпорядження це походило від папи, православні його не прийняли, а через те, що календарну реформу почали вводити силою, український народ рішуче запротестував проти неї й зрікся її прийняти. Ця календарна справа стала православним новим сигналом для об’єднання й для оборони своєї віри.

До оборони батьківської віри в першу чергу стало українське міщанство — воно організовується в церковні братства й потроху бере церковну справу в свої руки. Хутко, одне по одному, братства засновуються майже по всіх помітних тодішніх містах — таких, наприклад, як Львів, Рогатин, Городок, Берестя, Перемишль, Комарно, Сатанів, Галич, Красностав, Більськ, Люблін, Вільно, Київ, Луцьк і багато інших. Число братств зростало, і їх почали засновувати по дрібних містах і навіть по селах. І Україна вкрилася густою сіткою церковних братств, що стали міцними фортецями в обороні православної віри. У виробленні української літературної мови братства відіграли безумовно важливу роль — їм потрібна була полемічна література для широкого загалу, тим самим народною мовою, чому й стали братства чинником, що ширив власне таку літературу. До цієї нової літератури принесли живу народну українську мову.

Селянство українське, звичайно, міцно трималося батьківської віри. Треба зауважити, що той реформаційний рух, про який ми вище говорили, мало заторкнув селянство — він пройшов головним чином по українських верхах, не зачепивши низів. Селянство, таким чином, залишилось національним і православним.

Нижче духовенство в той час не визначалося своєю культурою, зате було дуже близьке до народу й мало на нього великий вплив. Духовенства було тоді дуже багато — як певний стан воно творило до 10 % усієї української людності 1, вже через це вплив його на простий народ був дуже помітний. Звичайно, нижче духовенство міцно й завзято боронило свою батьківську віру.

Під кінець XVI віку виступає й сильний оборонець православ’я — українське козацтво; воно так само завзято боронило батьківську віру, до чого привід давало йому саме духовенство.

От усе це спричинилося до того, що у відповідь на релігійні польські утиски український народ швидко зорганізувався й міцною лавою став за свою віру.

Але було тепер ясно, що для оборони потрібна нова зброя, з якою так влучно нападав ворог, — зброя культурна. І братства заводять свої школи, вишукують добрих учителів, добрих проповідників. По різних містах за XVI і XVII віки закладаються друкарні, як от у Львові, Острозі, Дермані, Заблудові, Києві, Крем’янці, Крилосі, Луцьку, Почаєві, Рохманові, Стрятині, Супраслі, Унові, Чернігові та інших. Друкарні ці випускають силу книжок, потрібних для шкіл, духовенства та для підняття культурного рівня українського народу; багато з нових книжок були писані вже живою українською мовою, що з того часу стала мовою літературною.

В Україні розпочався жвавий культурно-національний рух, скерований першим ділом на оборону церкви своєї як своєї честі народної, як своєї власної душі. «Руська» віра, віра православна, стала ознакою національною, українською; перестати бути православним стало однаковим, що й перестати бути українцем. Церква стала центром українського національного життя; бачивши різні перепони для свого розвитку, українське громадянство інстинктивно горнулося до церкви як до єдиної національної інституції, де можна було почувати себе українцем.

Війна родить героїв, каже приказка. Польські утиски батьківської віри викликали культурно-церковний рух, а він викохав нам багато сильних культурних робітників, що міцно стали на оборону свого народу, взявшися вже за нову зброю — за живу народну мову, а це привело до буйного розквіту української літературної мови в XVI-XVII віках.

Релігійність була споконвічною ознакою українського народу, а тепер, з другої половини XVI віку, ця релігійність значно підноситься. І в той час, коли латинство завзято підносило свою активність, релігійні й церковні питання стали в нас на порядок денний, спустилися навіть до низів, обмірковувались усім народом. Навіть жінки стали до вирішування питань релігійних. «Такий світ настав, — скаржиться один з тодішніх письменників, — що кожний радий допитуватися, а інші зміняють на нову віру (свою), переміняють по кілька; не тільки чоловіки, а й жінки деякі хочуть знати глибини Писання, тайни церковних догматів, хоч більше відповідна була б їм куделя з веретеном, аніж писання пером» 2.

Цей церковно-релігійний рух дуже спричинився до постання перекладів Св. Письма на українську мову, а тим самим і до розвитку нашої літературної мови. Народна жива мова стала найсильнішою зброєю в цій релігійній боротьбі, що глибоко пізнали, як ми бачили, спершу протестанти, а за ними й католики. Тепер пізнали цього чинника й українці і в оборону своєї православної віри поставили живе слово. Розпочинаються в нас з того часу церковні проповіді українською мовою — мовою, яку розумів той народ, що боронив тепер цілу справу. Розпочинаються рясні цитати текстів Св. Письма українською мовою, а це потроху приводить до думки перекласти цілу Біблію на українську мову. З’являється спеціальна полемічна література українською мовою. Одним словом, з половини XVI віку, спершу під впливом протестантським, а потім під впливом єзуїтської акції, жива українська мова стає літературною й відразу появляється солідна література цією мовою.

Управління церквою до певної міри перейшло в руки народу й церковних братств, що стояли завжди близько до церкви й направляли її справи. Звичайно, світські ці люди мало розуміли мову церковну, і тому й вони почали домагатися заведення своєї української мови до церкви, почали домагатися й перекладів Св. Письма на мову вкраїнську. Це наближення мирян до церковних справ дуже корисно відбилося на піднесенні культурного рівня нашого духовенства й безумовно спричинилося й до перекладів Письма Святого на українську мову, а тим самим і до закріплення живої української мови як мови літературної.

ЛІТЕРАТУРА:

Грушевський М. Історія України-Руси. К., 1907. Т. VI. С. 412 — 538; Т. VII. С. 388 — 479; Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI — XVII віках. Київ — Львів, 1912; Харлампович К. Западнорусские школы XVI и нач. XVII в. Казань. 1898; Огієнко І. Історія українського друкарства. Львів, 1925. Т. 1; Флеров И. О православных церковных братствах, противоборствовавших унии в Юго-Западной России в XVI, XVII и XVIII столетиях. Спб., 1857; Ефименко А. Южнорусские церковные братства.//Слово 1880. Кн. X — XI; Крыловский А. Львовское ставропигиальное братство. К., 1904; Папков А. А. Братства. Очерк истории западнорусских православных братств. 1900; Папков А. Древнерусский приход. 1897; Огиенко И. Брусиловское церковное братство и его культурно-просветительная деятельность.//Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии. 1914. Т. IX; Сумцов Н. Исторический очерк попыток католиков ввести в Южную и Западную Россию григорианский календарь//Киев, старина. 1883. Кн. 5; Огієнко І. На світанку боротьби проти нового стилю, історично-літературний нарис//Духовна бесіда. 1924. № 4.