III. Окремішність Української Церкви
1. Постання окремих церков
Православна церква на цілому світі єдина, хоч маємо багато окремих самостійних церков: Царгородська, Антіохійська, Олександрійська, Єрусалимська, Кіпрська, Грецька, Грузинська, Болгарська, Сербська, Румунська, Українська, Російська й ін. Єдність православних церков виявляється найголовніше в тому, що всі вони визнають одного голову — Ісуса Христа та ті самі догмати віри, що засновані на Св. Письмі. Мають ці церкви й одні головні канони, цебто апостольські правила, постанови семи всесвітніх та десяти місцевих соборів та правила св. отців.
Але поза цим усі православні церкви самостійні й окремі. Найхарактерніша риса, що відрізняє православну церкву від церкви католицької, це її національність — кожна православна церква національна, тоді як католицька церква в самій засаді своїй інтернаціональна. Кожна православна церква з бігом віків виробляє своє власне розуміння канонів, свою власну місцеву традицію, власну відправу богослужб, власні свята й т. ін. Наприклад, свято Покрови 1 жовтня для Української Церкви — велике свято року, для Церкви Російської — звичайне свято, а для Церкви Грузинської такого свята зовсім нема. Ось через це маємо справді церкви і Українську, Російську, Грузинську й т. д., а не церкви українського, російського, грузинського й інших народів.
Або ще приклади. У новогрецькій (елладській), церкві всі єпископи з 1922 р. звуться митрополитами, а первоієрарх — архієпископом. За Уставом Болгарської Церкви 1871 p. переміщення єпископів з кафедри на кафедру заборонене, як наказують і канони, й єпископ мусить оставатись на одній кафедрі ціле своє життя, чого не знає, скажемо, церква російська.
Через цю свою окремішність і національність кожної православної церкви, зокрема кожна з них, має й свого окремого голову церковного управління, зовсім незалежного від іншої церкви, тоді як католицькі церкви всіх народів мають одного голову — папу.
Багато хто з українського духовенства та церковної інтелігенції навмисне оминають термін «Українська Церква» й замінюють його на вираз «Церква українського народу», зазначаючи тим, ніби окремої Української Церкви не існує й існувати не може. Такий погляд в основі своїй невірний, бо всі православні церкви з засади національні. Отож я й ставлю головним завданням цієї своєї праці довести, що Українська Церква в своєму багатовіковому житті виробила так багато своїх власних місцевих ознак, які створили її окремішність, що вона сильно відрізняється від усіх інших православних церков, в тому числі й від Церкви Російської, цебто що вона справді є Церква Українська, самостійна.
Вороги православ’я завжди закидають українцям, ніби вони належать до Церкви Російської й сповідують російське православ’я, що в цілому світі не тішиться пошаною. Цей закид зовсім не слушний, бо українське православ’я тільки догматично однакове з російським, у всьому ж іншому воно сильно різниться від нього. Довгі віки існувала Українська Церква як церква, від Російської незалежна, і вона витворила своє власне розуміння православ’я, що міцно спирається на Св. Письмо, старі догмати та правдиві церковні традиції.
2. Канонічна незалежність Української Церкви
Християнство на українських землях появилося дуже рано, й дуже рано благочестива традиція поєднала його з апостолом Андрієм Первозванним, що був на Київських горах і передрік постання тут матері східнослов’янських міст — Києва, колиски християнства на Сході. В розвитку Української Церкви ця легенда довгі віки мала надзвичайно великий вплив, бо вона робила нашу
Церкву апостольською й первозванною й ставила її в ряд перших великих церков. Легенда ця твердить, що апостол Андрій навчав при Руському морі й прибув до Корсуня, а звідти піднявся вгору Дніпром і прибув до міста, де скоро постав Київ. «Чи бачите ви гори он ті? — сказав апостол до своїх учнів. — На горах цих засяє ласка Божа — тут постане місто велике і Бог побудує багато церков». Ця легенда не забувалася в старовину, й Українська Церква вважалася апостольською й первозванною. Свято апостола Андрія (ЗО листопада) в Україні святкувалося завжди дуже врочисто, як свято року, як свято основоположника нашої Церкви.
Уже з VIII — IX віків християнство починає видимо ширитись по українських містах, і року 988, правильніше 990, Володимир Великий охрестив Київ, а пізніш і Україну, чи, за старою нашою назвою, Русь. Християнство ми прийняли від греків, а тому від них прийшла й перша наша церковна ієрархія. 28 правило Халкидонського всесвітнього собору надало царгородському патріархові право направляти єпископів до нових варварських країв, цебто й до слов’ян. На початку нашого церковного життя церковна ієрархія була в нас грецька — Царгородський патріарх присилав до Києва свого митрополита, а той настановляв єпископів з місцевих людей. Але це був стан ненормальний, бо чужинецька ієрархія не могла виконувати своїх обов’язків так, як того вимагали крайові справи, а тому рано постає в Україні намагання мати й митрополита зі свого народу. Так, наприклад, уже 1051 р. старанням українського князя Ярослава Мудрого був поставлений Київським митрополитом таки свій українець, відомий письменник Іларіон. Те саме бачимо і за сто років пізніш, коли Київським митрополитом став 1147 р., за князя Ізяслава, українець Клим.
Зрештою, й саме 28 правило IV вселенського собору, на якому засновувалась підлеглість Української Церкви константинопольському патріархові, сумнівне й неясне й не було правилом вселенським, бо не було прийняте всіма тодішніми церквами. Через це власне Церква Московська 1589 р. відірвалася від Царгородської й стала автокефальною, обравши сама собі свого патріарха.
Центром церковного українського життя з X віку став Київ як колиска християнства на Сході, і вже звідси християнство ширилося на всі сусідні землі та на північ, де пізніше постало Московське князівство. На жаль, сумна була доля тодішньої України, а з нею й нашої церкви, бо вже в XIII віці Україну; завоювали татари, а Київ, столиця, знезсиленого народу, поволі став занепадати. Правда, татари духовенства і його прав не рушали, але все-таки митрополитові Київському тяжко й небезпечно було мешкати й працювати в занепалому Києві. Ось тому митрополит Максим, родом грек, десь 1299 чи 1300 р., «не терпя татарського насилья, оставя митрополью и збѣжа исї Киева», він осівся в Володимирі-на-Клязьмі, а скоро по тому, десь 1325 р., митрополит Петро, родом галичанин, переніс свій осідок до новопосталої Москви, чим сильно зміцнив молоде князівство. Такий стан був зовсім ненормальний, бо митрополит Київський, проживаючи в Москві, звичайно, не дбав про Україну, а тому князь Вітовт (Україна тепер підбита була Литвою) попильнував, щоб для України був окремий митрополит, яким і став з 1415 р. Григорій Цамблак. З того часу від Київської митрополії фактично остаточно відділилася митрополія Московська, особливо ж з 1458 р., й Українська Церква зажила собі своїм власним життям, виробляючи свої окремішності.
Канонічний стан Української Церкви був такий, що вона залежала від Царгородського патріарха, тільки залежність ця була більше номінальна. Звичайно Царгород тільки благословляв і висвячував на митрополита ту особу, яку йому присилади з України. А з 1453 р., коли Візантію перемогли турки й коли патріарх опинився під чужовірною владою, канонічна залежність від нього ставала все менша та менша. Місцеві українські умови були такі, що Царгород ніяк не міг накинути Українській Церкві тих своїх від’ємних рис, що рано буйно розвинулися в ньому. В Царгородській Церкві була повна підлеглість церкви державі, церквою правив власне імператор, чого зовсім, не було в Церкві Українській — вона від початку запровадила в себе тільки апостольський канонічний устрій і жила незалежно від світської влади. Власне, це найбільше вплинуло на вироблення окремішностей Української Церкви й дало їй змогу виплекувати ті добрі риси, якими вона вирізнювалася й сяяла за всі віки свого незалежного життя. Навпаки, незалежний стан українського духовенства надавав йому великого авторитету в державі, через що Київський митрополит став першим дорадником князя й мав на державні справи реальний вплив.
Київський митрополит як митрополит колиски християнства на Сході та як митрополит окремої церкви був оточений великою повагою. Його офіційний титул завжди був такий: «митрополит Київський і всія Руси». Він мав патріарші богослужбові права як митрополит окремої церкви: носив митру з хрестом на ній, носив дві панагії, мав білого (перше — чорного) клобука, мав право передношення хреста по всій своїй митрополії, богослужби правив, стоячи на килимі, роздавав миро всім єпархіям на Сході. Великі права мав він і в управлінні своєю митрополією: він поставляв своїх єпископів, його суд був остаточний, він не зобов’язаний був їздити до Царгорода (пізніше — до Москви) на синод; митрополит трохи пізніше був у нас виборним. Київський митрополит мав величезні маєтки, бо ще за князівської доби на церкву офіційно давалася десятина, його митрополія мала широкі простори. Митрополитові належало право закладати школи, а пізніше — друкарні та шпиталі, через що; він був справді головою розвитку української культури, особливо ще тому, що з XV віку митрополитом міг бути тільки українець. Такий високий стан Київського митрополита й фактичну автокефальність Української Церкви узаконив і Царгородський патріарх: грамоти до Київського митрополита він посилав з олов’янок» печаткою, цебто як до голови автокефальної церкви, а не з печаткою восковою, як посилалося до звичайних митрополитів.
Зв’язок Української Церкви з Церквою Царгородською за пізнішого часу був їй дуже корисний. Коли з XVI віку Католицька Польська Церква повела плановий похід на Українську Православну Церкву, що тоді опинилася в Польщі, то власне Царгородська патріархія та інші східні православні церкви сильно допомагали Українській Церкві. Це за їхньою допомогою Україна вкрилася братствами та школами, що підняли культуру українського народу й заохотили його до оборони своєї батьківської церкви та віри. Яка сильна була ця оборона, вказує, наприклад, те, що заступник Царгородського патріарха Никифор 1596 р. так завзято боронив православ’я від унії, що був схоплений поляками, які запроваджували цю унію, й кинутий до Марієнбурзької в’язниці, де його й задушили. Або коли поляки позбавили Православну Церкву єпископату, то 1620 р. Єрусалимський патріарх Теофан таємно висвятив у Києві митрополита Йова Борецького та ще 5 єпископів, а цим урятував Українську Церкву від знищення. За час повстання нашого гетьмана Богдана Хмельницького проти Польщі
Єрусалимський патріарх Паїсій поблагословив його на боротьбу, а митрополит Корінфський надів Хмельницькому меча, освяченого на Гробі Господньому. Ось тому 1676 р. польський уряд суворо заборонив українцям всякі зносини зі східним духовенством, пізніше встановивши за це навіть кару на горло.
3. Соборноправність Української Церкви
Головною ознакою давньої християнської церкви була її Соборноправність — ніхто з її ієрархів не правив самовладно, ніхто з духовенства не приходив до громадян непрошений — всі церковні посади були виборні. Оию Соборноправність Українська Церква плекала ввесь час свого незалежного життя, хоч того не було в Церкві Візантійській, що рано це втратила, відновивши стару Соборноправність головним чином по 1453 р., коли опинилася під турками.
Українською Церквою рядив крайовий (помісний) собор, що збирався в міру потреби на важливіші загальнокрайові справи, наприклад обрання митрополита, унезалежнення його від Царгорода й т. ін. Літописи згадують про крайові українські собори з найдавнішого часу, з 1147 р. (обрання митрополитом свого українця Клима, а не грека), і ці собори рядили Українською Церквою аж до відібрання їй незалежності в 1686 р.
Єпархіальними справами рядив єпархіальний собор, що звичайно збирався в неділю першого тижня великого посту; в разі потреби скликалися надзвичайні єпархіальні собори. На цих соборах єпископ ближче пізнавав своє духовенство й давав йому науку.
На всіх соборах, як крайових, так і єпархіальних, у великому числі брали участь з правом вирішального голосу й люди світські, як то було взагалі в старохристиянській церкві.
Важливою ознакою Української Церкви було й те, що всі церковні посади, починаючи від найвищих й нижчими кінчаючи, були виборні. Митрополита обирав крайовий собор, а єпископа — собор єпископів з представниками світських людей, головним чином тієї єпархії, для якої обирали єпископа. Всю парафіяльну церковну владу обирала собі сама парафія — вона обирала кандидата, а єпископ його благословляв чи висвячував. На всі церковні посади ставилися тільки особи українського походження. Виборність церковних чинів сильно зблизила нашу церкву з народом, а це за тяжкої доби Української Церкви, особливо коли вона знаходилася в католицькій Польщі, надзвичайно їй допомогло. Без перебільшення можна сказати, що коли б Українська Церква не засвоїла собі широкої системи соборноправності та виборності церковних осіб з великою участю світського елементу, то вона не змогла б пережити католицьких нападів за час Польської держави. Цей світський елемент у церкві створив у нас надзвичайно цікаві церковні організації — так звані церковні братства, що провадили широку церковно-культурну й освітню працю й могуче боронили Українську Церкву.
Ані митрополит, ані єпископи не правили церквою самовладно й одноособово — при них була постійно церковна інституція, так званий крилос, що складався з кількох крилошан, старших священиків міста та його околиць. Крилос під головуванням єпископа вирішував усі справи єпархії до єпархіального собору.
4. Національні окремішності Української Церкви
Кожна православна церква з засади своєї національна як церква територіальна, як церква окремого народу. Церква кожного народу окрема й самостійна за 34-м апостольським правилом: «Єпископи кожного народу повинні знати першого серед себе й шанувати його як голову». Через це кожна церква, в тому числі й Українська, виробили свої національні ознаки, бо ж православні церкви не знають нівелізаційної засади, як то бачимо в церкві католицькій. Саме географічне положення України поміж Сходом та Заходом, а також її вікова підлеглість чужовірній політичній владі витворили багато таких церковних особливостей, яких немає в сусідніх православних церквах. Це нормальний стан церковного розвитку кожної православної церкви.
Українська Церква від самого свого початку мала Св. Письмо — найперше й найголовніше джерело церковного життя — в добре зрозумілій мові, наприклад Остромирове євангеліє, написане в Києві 1056 р., Київське євангеліє 1092 р. й т. ін. А з XVI віку в нас появляється ціла низка перекладів Св. Письма на живу українську мову, наприклад Пересопницьке євангеліє 1556 р., Новий заповіт Негалевського 1581 р., Крехівський апостол 1560-х років і т. ін. Було в нас дуже багато т. зв. Учительних євангелій, що читалися по церквах разом з відповідною проповіддю живою українською мовою. В Україні з’явилась перша друкована ціла Біблія — Біблія Острозька 1581 року. Усе це, а особливо Св. Письмо живою мовою, сильно християнізувало народ, робило його боголюбним і вже тим самим сильно зміцнювало основи національної культури.
Нічого подібного не було в сусідній Російській Церкві, де ніяких перекладів на живу російську мову не існувало аж до початку XIX ст. В українського народу весь час був і тепер існує жвавий рух у перекладах Св. Письма, з’являються все нові й нові переклади, чого зовсім не бачимо у народу російського. Через це розуміння євангельського тексту в Україні завжди стояло вище, ніж у Росії, а це й саму Українську Церкву ставило й ставить дуже високо.
З кінця XVI ст. в Українській Церкві постає вироблена догматична система православної віри — це були Катехізиси 1595 та 1627 рр. Степана та Лаврентія Зизаніїв. За митрополита Петра Могили з’явився знаменитий Катехізис: «Ісповідання віри», що був ухвалений Собором 1640-го року і виданий (скорочено) 1645 р. Це наше «Ісповідання» стало символічною книгою для всього православного сходу й було підручною книгою навіть у Москві до 1867 р., до відомого Катехізиса митрополита Філарета. Власне цей Катехізис 1640 р. затвердив на письмі всю догматику Української Православної Церкви; наприклад, тут наказується хреститися так: кладемо відповідно складені пальці на чоло, потім на груди, нарешті на рамена. Цим український хрест виразно відрізнявся від тогочасного хреста московського, бо там наказувалося класти пальці не на груди, а на живіт.
Церква наша звалася тоді «Церков святая православно-кафолическая» і навчала, що вона «вЂру святую православную и крещение от церк†святой Константинопольскои, а ораз и вси звичай и обряды церковныя приняла».
Всі богослужби в Українській Церкві відправлялися за своїми місцевими звичаями, що були відмінні, наприклад, від Звичаїв московських. Ми маємо немало старих рукописних XIV — XV віків та друкованих XVI — XVIII віків Служебників, в яких бачимо старі українські чини богослужб. Так, в Українській Церкві Євангеліє читано тільки обличчям до народу, проповідь виголошувалася зараз по Євангелію, царські врата майже не закривалися, Проскомідію правлено на 5 проскурках (в Москві тоді правлено на 7 проскурках) і т. ін. Служебник, особливо митрополита Петра Могили 1629 р., що був ухвалений перед тим на соборі, ясно показує нам чини наших богослужб того часу.
Українська Церква мала багато окремішностей у виконанні церковних треб. Маємо кілька требників з XVII віку, наприклад Требник єпископа Гедеона Балабана 1606 р., що записали нам чини стародавніх треб. Епохальне, значення мав Требник 1646 р. митрополита Київського Петра Могили. Цей Требник довго укладався. Собор 1640 р. затвердив його, а потім п’ять літ друкувався. В Требнику вміщено 126 чинів, з них 37 своїх власних місцевих, яких не знали требники грецькі. Цей Требник Могили мав великий вплив на церковну практику всіх слов’янських православних церков.
Кожен чин треби Української Церкви мав свої окремішності. Так, у чині хрещення допускалося крім погружения й обливання. На вінчанні молоді конче присягали, а без цієї присяги шлюб не був дійсний; віна молодим за шлюбом не давали. При закладанні нової церкви в основу клався хрестовидний камінь. Українське повір’я про те, що померлий на Великдень чи святого тижня взагалі йде до раю, знайшло свій вираз і в требниках київського видання навіть XIX віку, де читаємо про це: «З покаянням спочилий, хоч і не задовольнив за свої провини, але вони церковними молитвами прощаються йому, й від задержання він звільняється». В чині ісхода душі від тіла багато свого, місцевого, до того — живою українською мовою. Було багато місцевих звичаїв, таких, як освячення квіток на Маковея 1 серпня або плодів на Спаса 6 серпня. У всіх богослужбах члени місцевого церковного братства брали діяльну участь.
Були в нас свої чини хіротесій (поставлення на церковний ступінь), наприклад обряд постриження в клірики. Посвячення на диякона та священика відбувалося за своїми звичаями. Чин єпископської хіротонії був надзвичайно урочистий, продовжувався декілька днів за участю й світських осіб (обрання, благовістя, цілування, знаменування, хіротонія).
Кожна православна церква мала й має свого власного Місяцеслова святих, який з традиції складається з двох частин: 1) повний Місяцеслов давньої грецької церкви і 2) свої крайові святі, а святих іншої церкви звичайно до Місяцеслова не вносять. Ось у мене в руках болгарський «Служебник» 1908 р., що видав струминський митрополит Герасим; в кінці його (с. 372 — 415) вміщено Місяцеслова, а в ньому немає жодного святого ані з Церкви Російської, ані з Церкви Української. Ось український православний Требник 1695 р. — в ньому не знаходимо ані одного з тих святих, що додані в московських місяцесловах як святі свої. Таким чином, Українська Церква мала свого власного Місяцеслова святих, що існував аж до 1784 р., і тільки з цього року наказано нам прийняти російського Місяцеслова.
Ось іще один приклад, який показує нам, що дійсно кожна церква має свого Місяцеслова. Московські синодальні требники ще й тепер подають у своїх місяцесловах під 27 червня червоним, цебто як велике свято: «Праздник о побѣдѣ, Богом дарованной, всероссийскому самодержцу Петру Великому над шведским королем Карлом вторым на десять под Полтавою лѣта от воплощения Господня 1709-го». В требнику Варшавському 1925 р. це свято, що дратувало б українську паству, зовсім опущене.
Найпершими хронологічно святими Української Церкви були мученики брати Борис та Гліб (в хрещенні Роман та Давид, сини св. Володимира, забиті 1015 р.). їхнє свято 24 липня було всеруським святом року.
Пригадую тут, що 94 правило Карфагенського собору наказує святкувати тільки своїх святих, та й то тільки тих, що їх тіло знаходиться при даній церкві.
Українська Церква знала свої свята, які в інших церквах не вважалися за великі. Так, до свят важливих, видрукуваних червоно, належали: Бориса й Гліба — 24 липня, Покрова — 1 жовтня, Михайла — 8 листопада, Юрія — 23 квітня, Дмитра — 26 жовтня, Головосіка — 29 серпня (з постом) і т. ін. Свята Богородичні надзвичайно шанувалися, особливо Благовіщення, коли, за народним повір’ям, навіть птах кубла собі не кладе. Було в нас і багато місцевих свят, наприклад преподобного Йова Почаївського для Волині, преподобного Антонія й Феодосія для Київщини (визнати наш день свята цих святих зрікалася Москва ще в XVIII віці).
Уже з XVI ст. Українська Церква кохалася в церковній проповіді, і то в живій народній, чого зовсім не знала, наприклад, Церква Московська. За XVI — XVII віків, коли на Українську Церкву з усіх боків нападали різні вороги, в нас особливо розвинулася церковна проповідь, пам’ятками чого зосталися десятки грубезних томів проповідей. У нашій Церкві була навіть окрема посада «казнодія», проповідника, так що проповідь стала важливою частиною богослужб. Деякі проповідники, наприклад Йоаникий Галятовський, Антоній Радивиловський, Лазар Баранович та інші, стали відомими й далеко за межами України.
Церковним співом Україна славилася з найдавнішого часу й витворила свій «лаврський напів». Українські хори широко відомі були й далеко за межами України, а особливо в Московщині.
Богослужбовою мовою в Україні від початку церкви була мова старослов’янська, сильно пристосована до місцевих обставин. Кожна слов’янська церква вимовляє богослужбовий текст по-своєму, для чого існують різні вимови богослужбового тексту: болгарська, сербська, українська, російська. Маємо багато записів богослужб XVI — XVIII віків латиною, і вони й показують, як вимовляли тоді богослужбовий текст, наприклад ѣ читали як і, е — як е (а не є), и як и (а не і), г — як г (а не ґ (кг)), і т. ін., а це все робило стару мову доступнішою для розуміння широким масам. Ця стара українська церковна вимова богослужбового тексту зосталася незмінна в православних українців Буковини й Закарпаття та в уніатів Галичини аж до сьогодні. Вороги Української Церкви звуть тепер українську вимову «уніатською», бо вона вживається тепер і в уніатській Галичині. Ні, таке твердження — це безсоромна й низька агітація! Уніатська Церква вживає української вимови богослужбового тексту не тому, що вона уніатська, а тому що вона залишила в себе цю стару православну ознаку Української Церкви незмінною.
Але церковнослов’янської мови український народ добре не розумів уже в XVI ст., а тому з того часу духовенство сильно дбає про оживлення церковної мови. Так, Євангеліє та Апостола з XVI ст. стали читати й у перекладі на живу українську мову. 1627 року в Києві вийшла «Тріодь Пісна», а в ній читання, так звані Синаксарі, перекладені на українську мову, і так і читалося в церкві. В Требнику Петра Могили 1646 р; в Чині ісхода душі від тіла багато місць подано українською мовою, деякі частини вінчання так само українською мовою.
Взагалі наше духовенство міцно пам’ятало тоді наказ Св. Письма: «Щоб кожен, чоловік був паном у домі своєму й говорив мовою свого народу» (Есфір І. 22).
Правда, церковнослов’янська мова тодішньої нашої церкви була ближча до мови старослов’янської, аніж, скажімо, сучасна російська «церковнослов’янська» мова. Справа в тому, що сучасна церковнослов’янська мова в Росії відбігла дуже далеко від так званої старослов’янської мови, мови св. братів Кирила й Мефодія. А це сталося, між іншим, і тому, що Московська Церква та Російський Синод цілі віки тихо й самовільно переправляли старослов’янські слова та форми на чисто російські. Про цю нову церковнослов’янську мову світової слави філолог, росіянин академік Ф. Фортунатов пише так: «С течением времени старославянский язык обратился у нас в тот искусственный искаженный язык, который употребляется теперь в богослужении и называется церковнославянским языком. Не смѣшивать с этим ломаным языком древний церковнославянский язык» (Див.: Лекции по фонетикѣ старославянского языка. СПБ, 1919. С. 2). За XVIII — XIX ст. св. Синод поскладав багато різних молитов, акафістів, служб окремим святим і т. ін. вже не церковнослов’янською мовою, а просто архаїзованою російською мовою. Додам до цього, що російська літературна мова виросла власне на цій новій церковнослов’янській мові, а тому церковна мова зрозуміла для кожного російського інтелігента. Навпаки, українська літературна мова виросла тільки на своїй народній мові, а тому кожному українцеві, чи то селянинові, чи то інтелігентові, сучасна церковнослов’янська мова менше зрозуміла.
В давнину не було цілком усталеного тексту ані Св. Письма, ані богослужбових книг. Власне Українська Церква запопадливо це робила, і в цій її праці повна Острозька Біблія 1581 р. та Служебник 1629 р. й інші видання мали епохальне значення. Проте в Україні весь час були свої тексти богослужб, а коли що міняли, то робили це на крайовому соборі. Перечитайте хоч які богослужбові тексти, наприклад, XVII віку, і відразу переконаєтесь, що текст їхній трохи інший від сучасного російського. Наприклад, у львівському православному Служебникові 1666 р. на с. 137 читаємо: «Иже херувимы тайно образующіи и, животворящой Тройци трисвятую пѣснь приносящіи, всякую нинѣ житейскую отвержѣмъ печаль». Пізніше ці наші тексти Москва позмінювала на свої не соборно, а силою.
Російська Церква дозволяє собі самовладно змінювати навіть текст Св. Письма в своїх перекладах. Так, наприклад, у Листі св. апостола Павла до євреїв 6.7 російський переклад св. Синоду подає таке неправдиве читання: «Земля произрастает злак полезный темъ, для которых и возделывается», тоді як в оригіналі по перекладах цілого світу читаємо: «Земля родить рослини, добрі для тих, що їх і обробляють». Або ще приклад із Старого Заповіту. В Книзі Естер (Есфір) І. 22 оригінал і переклади цілого світу дають: «Щоб кожен чоловік був паном у домі своєму й говорив мовою свого народу». Це дуже важливе для поневолених народів Росії місце російський св. Синод дає так: «Да будет страх им в жилищах их»…
У нас була своя церковна термінологія, що творилася віками. Особливо багато її по різних виданнях митрополита Петра Могили, і, на жаль, тільки цієї термінології в нас не зібрано й не опрацьовано. Ось кілька прикладів: о преосвященном архиепископѣ нашем всея России митрополитѣ, о боголюбивом єпископѣ нашем, о святѣйшом архиепископѣ нашем вселенском патриярсѣ, утреня, вечерня, священик парохіальний, хрестильниця, сповідь і т. ін. Народна церковна термінологія наша часто надзвичайно глибока й релігійна; порівняй, наприклад, наше «свято» (святий день) і російське «праздник» (порожній день) — наш термін безконечно християнніший від російського! Українці, як і православні серби й болгари, пишуть правильніше Ісус, а не за росіянами Іісус.
Щоб закінчити про національні окремішності нашої церкви, згадаймо, що сама форма українського храму зовсім інша від форми, скажімо, храму московського; спосіб малювання образів у нас був інший; одіж духовенства так само була відмінна — й приватна, й богослужбова, як свідчать нам стародавні малюнки. Дороги наші переповнені хрестами та фігурами, чого, наприклад, не знала Москва.
І т. д., і т. д. — кожна найменша закутинка церковного життя, була інша, аніж, скажімо, на Москві.
5. Канонічне право Української Церкви
Основою канонічного права кожної православної церкви крім Св. Письма служать апостольські правила, постанови семи вселенських та десяти крайових соборів, а також правила св. отців. Але треба знати, що дуже багато цих підставових канонів неясні або неповні, тому кожна церква розуміє їх по-своєму. Крім цього, кожен канон чи постанова постає в зв’язку з певним часом, обставинами та територією, а тому маємо немало таких правил, що тепер або не виконуються, або виконуються частково, або виконуються неоднаково. Маємо навіть головні канони, що з часом дуже змінилися. Наприклад, апостол Павло (І Тим. 3, 2) наказує: «Подобает убо єпископу быти единыя жены мужу», тоді як VI вселенський собор наказав, щоб єпископ був безженний (VI. 12). Правило 2 собору в храмі Премудрості наказує суворо, що єпископом не може бути чернець: «Аще который єпископ или кто иный архиерейскаго сана восхощет снити в монашеское житие и стати на мѣсто покаяния, таковый впредь уже да не взыскует употребления архиерейскаго достоинства». А між тим Церква Російська віддавна ставить на єпископів тільки ченців, а цей канон стосується тільки до схимників.
Отож, як бачимо, кожна православна церква з бігом віків витворює своє власне розуміння канонів, роблячи на своїх краєвих соборах численні їх доповнення, вияснення, а то й зміни. Українська Церква перша на Сході стала складати кормчі книги, куди входили не тільки основні правила, але й правила своїх місцевих соборів. Року 1620 в Києві появився друком навіть цілий Номоканон, що на довгий час став у нас підставовою книгою церковного права. З бігом часу наше церковне право все збільшувалося, бо до нього входили численні листи східних патріархів канонічного змісту, появлялися й окремі канонічні трактати. Коли в XVI-XVII віках в Україні знялася була сильна релігійна полеміка з католиками, уніатами та частково протестантами, тоді в нас глибоко простудійовано й досліджено всі основи канонічного права, бо треба було фактично боронити свою віру від нападу і чужинців, і своїх.
З раннього часу постають у нас і пам’ятки зовнішнього церковного права, що регулювали життя нашої церкви ззовні. Церковні устави Володимира Великого та Ярослава Мудрого не були невільничими перекладами грецького Номоканону — це свої переробки його, пристосовані до місцевих обставин. Ці устави встановили десятину для церкви, дали нашому митрополитові широку судову компетенцію, означили церковні кари. Цікаво, що кари встановлені лагідні й людяні, а не такі нелюдсько суворі, як то бачимо в грецьких номоканонах. Треба сказати, що церковні устави Володимира Великого й Ярослава Мудрого дуже довгий час були чинні в нашій церкві.
З бігом часу українське церковне законодавство все побільшувалось, бо до нього входили грамоти удільних князів. А коли Україна політично підпадала іншим народам, то й тоді правне життя церкви не спинялося. Так, маємо ханські ярлики, численні грамоти литовських та польських князів Volumina Legum XIV-XVIII ст., що забезпечували права Української Церкви. Тут ще згадаємо постанови Пінської конгрегації 15 червня 1791 р., що декларувала незалежність Української Церкви в Польщі від Церкви Російської. В 11 правилах цей собор установив життя своєї церкви й забезпечив їй нормальний розвиток.
На жаль тільки, на шкоду Православній Церкві Москва припинила нам розвиток українського церковного права й поволі накидає нам своє розуміння його, часто дуже натягнене та перекручене. Це тепер дошкульна нам кривда, бо наше православне українське духовенство виховалось не на українських нормах церковного права, а на нормах чужих, російських, часом дуже баламутних.
Отака була Українська Церква за довгі віки її життя аж до 1686 р., коли її царською силою та відкритою симонією забрано від Царгородського патріарха. Як ми бачили, це була повноправна самостійна церква, глибоко розвинена всіма своїми сторонами церковного життя. Українська Церква відлилася в окреме самостійне ціле, що різко відрізнялося від усіх інших православних церков. Ось тому не мають підстави ті, що говорять «Церква українського народу», а не «Українська Церква». Коли ми говоримо: Церква Російська чи Сербська, Болгарська, Румунська й т. ін., то з таким же правом можемо говорити й «Церква Українська», бо за багатовікове своє життя вона справді відлилася в окрему церкву зі своєю власною зовнішньою формою; зв’язану з іншими православними церквами тільки єдністю всіх догматів віри та головних канонів.
6. Стан українського духовенства
На тому стані Української Церкви, який ми вище накреслили, органічно ріс та розвивався стан її духовенства. Духовенство в нас увесь час глибоко поважалось, а тому мало правдивий вплив на народне життя. Здавна було воно матеріально добре забезпечене, а це давало йому змогу набувати добру освіту. Українське духовенство з давнього часу виділяється високою освітою, що в кінці дійшло до того, що без вищої освіти не можна в нас було стати священиком. Знаємо вже з XV віку, а особливо, ж з XVI — XVII віків приклади, що наше духовенство часто отримувало собі вищу освіту по закордонних колегіях та університетах. В XVI ст. в Україні постає багато шкіл, серед них Київська академія та школи в Острозі, Львові й інших містах. Усі ці школи провадило головним чином наше духовенство, чим рухало народну культуру на своїх плечах. Взагалі українське духовенство пам’ятало, що Св. Письмо забороняє священикові бути неосвіченим: «Послухайте Божого слова: Тому, що знання ти обридив собі, то обриджу й тебе, щоб не був ти для Мене священиком» (Осія 4. 6; тут давньогебр. daа — це «знання» чи «пізнання», пор. Дан. 1. 4, 17, 2.21, 12.4).
Духовенство українське, високоосвічене, створило в нас. величезну літературу, на якій виріс наш народ. З 1491 р. появилося в нас друкарство, друкарні поширилися по всій нашій країні, друкуючи духовну поживу для всього українського народу. І знову-таки весь тягар цієї культурної праці несло на своїх плечах духовенство. Єпископ тогочасний не шкодував своїх маєтків на друкарні, і наша література, не тільки духовна, вільно збагачувалась. Широко практикувався тоді звичай, що ченці, прмираючи, відписували весь свій маєток на культурні цілі; а це поважно зміцнювало наш народ.
Українське духовенство не жило спокійним життям — з XIII сі. воно мусило рахуватися з іновірною політичною владою: татарами, литовцями, поляками. В огні запеклої боротьби, не тільки релігійної, зростало воно, особливо ж з XVI ст., коли воно мусило стати на прю з культурно сильнішим католицтвом, а це змусило його поглиблювати свою освіту. Власне ця релігійна боротьба принесла нашому духовенству багато західних рис, ознак західної культури, що тільки зміцнили його сили та дух. Західний вплив на освіту нашого духовенства вже дуже ясний ще з XV віку, і власне він дав йому змогу глибше й правильніше збагнути суть православ’я.
Оця висока освіта українського духовенства витворила й духовні прикмети його: воно ніколи не знало релігійної нетерпимості та обрядової зарозумілості, як то бачимо, скажімо, у духовенства московського. Широкий та вільний світогляд — це його характерна риса. Наше духовенство глибоко, цілим єством своїм сприйняло науку апостола Павла (2 Кор. 3. 6): «Христос нас зробив бути здатними слугами Нового Заповіту, не букви, а Духа, бо буква вбиває, а Дух оживляє». Оцей власне характер українського духовенства та народу сильно відбився на всім нашім духовнім укладі — в Україні просто неможливі були такі явища, як московський розкол, або вікова боротьба за сугубу чи тригубу алілую й т. ін. Українцям тяжко було зрозуміти московську запеклу обрядовість, і вони в старовину говорили про москалів: «В Москві стільки вір, скільки сіл, а в селі — скільки хат. У них вся віра в тому, щоб бороди не голити та тютюну не курити й не нюхати».
З давнього часу українське духовенство мало свій окремий суд не тільки за справи церковні, але й за позацерковні. Непідсудність світському судові духовенство наше довго мало як заслужений привілей, а це тільки збільшувало його духовний авторитет, який ніколи не йшов на шкоду своєму народові.
Все духовенство було виборне, а це міцно в’язало; його з народом. Священик був оборонцем і заступником свого народу, з ним разом терпів він його долю й недолю. Український Номоканон суворо наказував духовенству берегти таємницю сповіді, що в нас завжди виковувалось, і в нас ніяк не могла навіть думка постати про те, щоб священик доносив політичні признання на сповіді, як то було в Московії, особливо починаючи з Петра І. Через усе це духовенство міцно сиділо по своїх парафіях, і рушити його звідти було дуже не легко. Ось тому в Україні легко творилися навіть дідизні парафії, Що переходили від батька до сина, а цим витворювались дідизна священича родова культура.
Чини треб та молитви, уміщені в українських требниках, виразно показують нам, що український народ звертався до свого духовного наставника при кожній поважнішій справі свого життя. Чинів треб по наших требниках надзвичайно багато, так само багато найрізніших молитов. Наприклад, у Могилянському требнику 1646 р. знаходимо: «Молитва первобрачной, невѣстѣ, хотящей ввестися по брацѣ в церковъ. Чин благословения новаго кладезя, Чин благословения сѣяния, Чин благословения в путь, мѣста святая посещати или ино благое что содѣлавати» й багато т. п. Або ось у рукописному Требникові десь 1660 р. знаходимо такі молитви: «Молитва о хотящих жити в новем дому, Молитва над ужасающимся в снѣ, Молитва над болящим очима, Молитва над не спящим, Молитва на войну идущим, Молитва в путь идущим, Молитва в начале сѣяния, Молитва над зажинанем, Молитва на копане кладязя и изобрѣтение водѣ, Молитва над всяким стадом, Молитва о отрочати, хотящемся учити грамотѣ, Молитва егда пес бесен или змия вкусит» і багато т. п.
Уся ця велика кількість найрізніших чинів та молитов, яких годі шукати по требниках грецьких або інших церков, ясно нам свідчить, що українське духовенство було найтісніше зв’язане зі своїм народом і що цей народ, боголюбний та глибоко побожний у своїй основі, завжди звертався до свого священика у всіх важливіших подіях свого життя. А це все зміцнювало стан та авторитет українського духовенства.
Українська Церква завжди пишалася своїми монастирями, густо населеними чернецтвом. Монастирів цих було в нас багато, а серед них такі, як Києво-Печерська Лавра та Лавра Почаївська, що мали гучну славу серед усього православного світу. Українські монастирі завжди були багаті, і ніхто з українців ніколи їх не грабував і не важився на їх пониження. Чернецтво наше було високоосвічене, чим переважувало біле духовенство, а тому всі наші монастирі провадили жваву культурну працю й завжди мали на своєму утриманні школи та друкарні. Згадаймо хоча б друкарні Києво-Печерську та Почаївську, що своїми високовартісними друками вкрили цілий слов’янський православний світ. Багато українських ченців були славнозвісними письменниками свого часу, наприклад Йоаникий Галятовський, Антоній Радивиловський в XVII ст. і т. ін. Монастирі стояли дуже близько до свого народу й самовіддано несли йому матеріальну й духовну допомогу. На жаль тільки, Петро І, а особливо Катерина II, завдали нашим монастирям такого болючого удару, ограбувавши їх дощенту, що він припинив культурну працю наших монастирів.
Довгі віки Українська Церква була найміцніше зв’язана зі своїм народом, а це двом їм надавало сили та духу. У нас завжди віра й нація ототожнювалися, а тому збереження батьківської віри було збереженням і своєї національності, а втрата віри була зрадою нації. У цьому сила й значення нашої церкви не тільки в давнину, але так само й тепер.
7. Впливи Української Церкви на сусідні
Такий високий духовний та культурний стан Української Церкви не міг не впливати на сусідні православні церкви, в першу чергу на найближчу нам Церкву Московську. Вплив наш на Московську, пізніше Російську, Церкву був величезний не тільки в часи спільного життя X-XIV віків, але особливо в XVI — XVIII віках, коли власне українське духовенство своєю головою та своїми руками творило нову московсько-російську культуру. Богословські книжки з України весь час ішли до Москви, де, відповідно перероблені, лишалися на довгі часи. Московська Біблія 1663 р. — це тільки передрук Біблії Острозької. Українські служебники, требники та інші книжки так само стали основою церковного життя в Московії. Український Катехізис 1645 р. став на Москві основою віри аж до 1867 р., цебто до появлення Катехізиса митрополита Філарета. Взагалі нема такої ділянки церковного московського життя, де б не позначився сильний український вплив. Пригадаю тут, що реформи патріарха Никона та царя Петра І робили головним чином духовні українці.
Про український вплив на Москву ось що пише росіянин професор П. А. Безсонов: «Малороссы заняли в Великороссии самые видные и влиятельные мѣста, от иерархов до управлений консисторий, ими устроенных, от воспитателей семьи царской до настоятелей монастырских, до ректоров, префектов и учителей ими же проектированных школ, до кабинетных и топографских ученых, дѣлопроизводителей, дьяков и секретарей. Все почти подверглось их реформѣ, по крайности неотразимому влиянию: богословское учение, исправление священного и богослужебного текста; печатание, дѣла раскола, церковная администрация, проповѣдь, храмовое, общественное и домашнее пѣние, ноты, внѣшность архиерейских домов, образ их жизни, экипажи и упряжь, одежда служителей, напр. пѣвчих, вид и состав школ, предметы и способы учения, содержание библиотек, правописание, выговор рѣчи устной й в чтении (церковное мягкое г вмѣсто твердого), общественныя игры и зрѣлища, и т. д., и т. д.» (Бѣлорусския пѣсни, 1871. С. VI). Коли сюди Додамо, що українці були парафіяльними, придворними, військовими та закордонними священиками, працювали місіонерами, законовчителями світських шкіл, перекладачами, іконописцями, граверами, — то це буде охоплювати ту велику культурну роботу; що її вели в Росії українці, головним чином духовні.
Сильно впливала Українська Церква й на православну Болгарію й Сербію, що тоді перебували в турецькому ярмі. Українські церковні видання широко розходилися по всьому православному слов’янському світі. В нашій Київській Академії завжди вчилося немало сербів та болгар. Українське духовенство нерідко працювало й само на цих землях, де позоставило по собі глибокий культурний слід. Згадаймо, наприклад, нашого архімандрита Мануїла Козачинського (1699-1755), що перший заснував нормальні школи в Сербії.
Таким чином, як бачимо, Українська Церква була довгий час духовно й культурно на першому місці серед усіх православних слов’янських церков. Вона відлилася в окрему церкву й увесь час збільшувала свої духовні сили на користь своєму народові. Це була справдішня апостольська Церква Андрія Первозванного!
Але український народ 1654 року змушений був, втікаючи від польської неволі, злучитися з Московією. Українське духовенство 32 роки завзято боронило свою церкву, але в кінці, 1686 року, вона таки впала в московську неволю через державну силу та явну симонію. І з того часу, за довгий час московської неволі, наша церква втрачала свої давні окремішності, будучи силою сполучена з синодальною церквою. Втрачала, але не втратила и не забула про них!
Мучилася наша церква в цій тяжкій неволі довгих 233 роки, і тільки з відновленням Української держави 1 січня 1919 р. український народ устами свого уряду, згідно з 17 правилом IV всесвітнього собору, проголосив автокефалію Української Церкви, відриваючи її тим від підлеглості Церкві Московській.
Але відновлена автокефальна наша церква скоро опинилася в найтяжчих умовах свого життя, що не дає їй змоги нормально рости та вертатися до свого колишнього стану.
Ось тому з душі кожного українця лине тепер оця гаряча молитва:
Боже великий, могутній,
Воскреси стару церкву для нас!
Поверни її первопокликану,
Якою була в давній час!
Віднови нам єпископство наше,
Духовенство свідоме без ліку,
І ми будем хвалити тебе,
Щирим серцем тепер і довіку!
8 травня 1940 р. Варшава.
II. Хрещення українського народу | Зміст | IV. Реформація в Польщі
