«Наша Парафія»

• Слово Патріарха Філарета, виголошене після Божественної літургії у Володимирському кафедральному соборі з нагоди його 81-го року від дня народження. 24 січня 2010 року
• Слово, виголошене Патріархом Філаретом на урочистій академії з нагоди чергового випуску у КПБА у 2010 році
• Слово в день поховання митрополита Львівського і Сокальського Андрія (Горака), виголошене після Божественної літургії у Покровському соборі м. Львова. Липень 2010 року
• Слово на урочистій академії в Національній філармонії України з нагоди 15-ї річниці Інтронізації Патріарха. 21 жовтня 2010 року
• Слово після Божественної літургії у Володимирському соборі з нагоди 15-ї річниці інтронізації Патріарха. 22 жовтня 2010 року
• Слово після Божественної літургії у Володимирському соборі з нагоди тезоімеництва. 14 грудня 2010 року
• Слово на Різдво, виголошене у відповідь на привітання зі святом Різдва Христового у Володимирському кафедральному соборі. 8 січня 2011 року
• Слово після Божественної літургії у Володимирському соборі з нагоди 82-го дня народження Патріарха. 23 січня 2011 року
• Слово на Пасху, виголошене у відповідь на привітання зі святом Воскресіння Христового у Володимирському кафедральному соборі. 25 квітня 2011 року
• Слово після Божественної літургії у Володимирському соборі з нагоди 45-ї річниці перебування Патріарха на Київській кафедрі. 14 травня 2011 року
• Слово після молебню до Пресвятої Богородиці на Софійській площі. 28 липня 2011 року
• Слово після молебню до святого рівноапостольного князя Володимира Великого біля його пам’ятника. 28 липня 2011 року
• Слово після Божественної літургії у Володимирському соборі з нагоди 16-ї річниці Патріаршої інтронізації. 23 жовтня 2011 року
• Слово Патріарха Філарета, виголошене після Божественної літургії у Володимирському соборі з нагоди його тезоімеництва. 14 грудня 2011 року
• Слово Патріарха Філарета на урочистій академії в Національній опері України з нагоди ювілеїв 50-ліття його рукоположення на єпископа і 45-ліття служіння на Київській кафедрі. 4 лютого 2012 року
• Слово Патріарха Філарета після Божественної літургії з нагоди подвійного ювілею служіння, виголошене у Володимирському соборі. 5 лютого 2012 року
• Слово на Пасху, виголошене у відповідь на привітання зі святом Воскресіння Христового у Володимирському соборі. 16 квітня 2012 року
• Слово Патріарха Філарета, виголошене після Божественної літургії у Володимирському соборі в день пам’яті святого священномученика Макарія, митрополита Київського. 14 травня 2012 року

↑Слово
Патріарха Філарета,
виголошене після Божественної літургії
у Володимирському кафедральному соборі
з нагоди його 81-го року від дня народження
24 січня 2010 року

Ваші преосвященства, всечесні отці,
дорогі брати і сестри!

Насамперед я хочу подякувати за те, що ми сьогодні разом звершили Божественну літургію і звернулися до Бога з подячними проханнями за Його милість до всіх нас. Адже без милості Божої людина не може жити, бо дуже грішна. А ми всі живемо з милості Божої.

Я дякую Вам, владико Димитрію, за Ваші слова. Дійсно, гетьмана Мазепу піддали анафемі й мене піддали анафемі не за діла, а через гріхи тих, хто оголошував ці анафеми. І за це вони ще дадуть Богові відповідь на Страшному суді. Нам же треба йти дорогою правди. Бо з правдою — Бог, а з кривдою — диявол. Хто живе правдою, той іде прямою дорогою, а хто живе неправдою, той ходить дорогами кривими. І хоча неправда до часу може мати велику силу, але завжди в історії людства правда перемагала. Не було такого періоду, щоби повністю перемогло зло. На якийсь час, за попущенням Божим за гріхи людей зло може мати владу, але перемогти — не може. Тому, якщо хочете бути в числі переможців — йдіть дорогою правди і будете переможцями. Пророк Давид не один раз говорив: не надійтесь на зброю, а покладайте надію на Бога, адже Бог і без зброї дасть перемогу.

Згадаймо нашу історію. Наші предки боролися за Україну зі зброєю в руках, але не досягли незалежності. А коли поклали надію на Бога, то незалежність і державність впали нам, як манна з неба. І цей дар, який ми отримали від Бога, треба зберігати. Бо Господь відкинув євреїв, які їли манну в пустелі, але ремствували, виступали проти Бога. Коли не стало в них води і вони помирали від спраги, то Господь через Мойсея дав їм воду з каменя. Проте навіть Мойсей не повірив, що Бог може з каменя виточити воду. І через те, що він не повірив спочатку, Господь не впустив його в обітовану землю, а тільки показав її з гори.

Так і ми. Молилися за незалежність — і Господь дав нам її, як манну з неба. І тепер, коли настав час випробування, не втратьмо Україну! Бо ворогів багато, вони озброюються і неправдивим словом, і грошима, і переконують нас: не йдіть на вибори. А що означає не йти на вибори? Це означає віддати Україну. Тому ви не слухайте цих неправдо-мовців. Треба на вибори йти і захищати Україну. Не захистимо свободу — тоді й не треба скаржитися, що ми не свобідні. Просили свободу? Бачите цінність свободи? Не втрачайте її! Але свобода не є свавілля. Бо багато хто плутає свободу і свавілля. Свобода — це життя в добрі, а свавілля — це життя в гріху. Свобода, насамперед, — це любов до своєї сім’ї, до рідних, бо хто не любить сім’ю, той уже не свобідний. Це також любов до свого народу, до України. Бо хто не любить свою Батьківщину, той теж не свобідний — він є рабом якоїсь пристрасті: чи то грошей, чи то влади, чи то слави. Такий є раб. А свобідний той, хто насамперед служить Богові, служить своїм ближнім, нарешті — служить своєму народові і своїй Батьківщині.

Для чого ми приходимо у храм і що ми тут черпаємо? Якщо ми приходимо у храм, а Божественна благодать не просвічує наш розум, не показує нам правильний шлях — то ми даремно переступаємо поріг храму. Як ми зайшли порожні в душі — так і вийшли порожні. А якщо храм надихнув нас на добро, на любов до Бога, до сім’ї, до свого народу, до України — то ви не даремно переступили поріг храму. Значить, Божественна благодать торкнулася вас. І це світло, яке ви тут отримали, несіть. Несіть і просвітлюйте інших. Бо Господь сказав; нехай просвітиться світло ваше перед людьми, щоб усі бачили ваші добрі діла і прославили Отця, Який на небесах!

Ніколи не треба впадати у відчай, бо відчай є смертним гріхом. За своєю силою гріховності відчай дорівнює з гордості. Бо як гордість не дає можливості покаятися, бо горда людина взагалі вважає себе ні в чому не винною, так і людина, яка впадає у відчай, не має надії на Бога. Бо вона думає, що Бог уже не може її простити або не може спасти. Бог може все зробити! Він із каменя дав воду, мертвого чотириденного Лазаря воскресив, безбожників, які 70 років тримали нас, ніби у вавилонському полоні, знищив! То чому ви думаєте, що той самий Бог не захистить Україну? Захистить! Захистить, якщо ми будемо Його слухати.

Я сподіваюся, що Господь просвітить розум українців. Бо багато з нас ходять ніби в темряві і не бачать, куди злі сили хочуть нас вести. Той, хто не бачить, — у темряві! А ми повинні їх просвітити і захищати наш дар свободи, отриманий від Бога.

Нехай Господь наш Ісус Христос і Божа Матір, і всі українські святі допоможуть нам одержати те, що ми хочемо. А головне — щоб Господь привів нас до вічного блаженного життя. Заради цього Бог став людиною, заради цього Він хрестився в Йордані — щоб спасти нас для життя вічного.

Тому нехай Господь за молитвами Пречистої Своє Матері і всіх святих допомагає нам!

Амінь!

↑СЛОВО,
виголошене Патріархом Філаретом
на урочистій академії
з нагоди чергового випуску у КПБА у 2010 році

Ваші високопреосвященства,
дорогий владико ректоре,
ваші преосвященства,
шановні професори, викладачі, випускники,
кандидати наук, магістри, бакалаври,
наші дорогі гості!

Я хочу насамперед привітати з цим святковим днем, бо випуск Київської академії — це поповнення нашої Церкви, це її зміцнення, бо на сто освічених священнослужителів, майбутніх викладачів Академії поповнилася наша Церква.

У цьому році ми відзначаємо 20-ліття Собору, який відбувся 1990 року і обрав першим Патріархом Української Православної Церкви Святійшого Мстислава. Ви повинні розуміти, що після смерті Святійшого Патріарха Мстислава від тієї Церкви, яку він очолював, майже нічого не залишилось. Це та Церква, яка у Сполучених Штатах Америки в своїй більшості зрадила Українську Церкву і перейшла в Константинопольську. Патріарх Мстислав усе своє життя боровся за Українську Церкву. Йому багато разів пропонували підпорядкуватися Вселенському патріарху, але він любив Україну, любив свою Церкву і тому не погоджувався, а коли помер, то всі пішли туди, куди не треба.

Згадаймо Автокефальну Церкву 1992 року, — що від неї залишилося? Від неї залишився один тільки митрополит Данило, а більше єпископів немає. Але оскільки справа Української Церкви є Божим благословенням, то вона існує, зростає, зміцнюється і має майбутнє. Треба мати духовні очі для того, щоб бачити наперед, що буде. Буде єдина Українська Православна Церква. Чому вона буде єдина? Тому, що це воля Божа, якій ніякі можновладці світу цього не спроможні протистояти.

Згадаймо другого патріарха, Патріарха Володимира. Він недовго був патріархом — 1 рік і 9 місяців причому частіше хворів, але він зробив для зміцнення Української Церкви своєю смертю більше, ніж своїм служінням у сані патріарха і архієрея. Із 1995 року після побиття на Софійському майдані Київський Патріархат став зростати і отримав велику підтримку народу. Сьогодні ми знаходимося у великій Церкві.

Я думаю, багато кого турбують обставини, в яких зараз перебуває Київський Патріархат. Які це обставини? Перше, новим президентом став Віктор Федорович Янукович. Ми знаємо, і всі знають, що він прихильник Московського Патріархату, і перед багатьма священиками, архієреями і мирянами постає питання; а що буде з Київським Патріархатом при новому президенті? В цьому я бачу маловір’я, сумнів, покладання надії на можновладців, а не на Бога. Невже наша Церква існує тому, що президентом став Кравчук, чи Кучма, чи Ющенко, чи тепер Янукович? Хіба не від Бога залежить існування Церкви? Чи від президента? Тому я дивуюсь, бачачи якусь невпевненість. Ми повинні бути певними, що робимо святу справу, Божу справу, а не догоджаємо можновладцям світу цього. Крім того, ставлення до нашої Церкви з боку нинішнього президента буде добре, бо він уже не один раз заявляв, що буде ставитися однаково до всіх християнських Церков України; а нам вистачить і цього. Якщо ставлення дійсно виявиться однаковим, то ми будемо працювати і розбудовувати Церкву. Навіть і за негативного ставлення, ми будемо міцніти. В умовах страждань, утисків Церква очищається, а коли вона очищається — тоді міцніє, коли ж благоденствує — тоді розслабляється. Архієреї розслабляються, і духовенство, і віруючі теж. Ми будемо працювати в таких умовах, які Бог нам створить; і не треба впадати у відчай і ставити нашу Церкву в залежність від того, хто буде президентом.

Друге питання, яке багатьох сьогодні турбує, — це розвиток взаємовідносин між Константинопольським і Московським патріархами. Ви чули про заяви Вселенського патріарха в Москві, про його заяву в Стамбулі на зустрічі з президентом Віктором Януковичем, у якій він говорить про повернення Української Церкви до канонічної Церкви. Не ясно, про повернення до якої канонічної Церкви йде мова: чи до Московської, чи до Константинопольської? Бо і одна вважає себе канонічною, і друга. Ми повинні знати, чому складаються такі обставини. Причина в тому, що і Москва, і Константинополь у своїх взаємовідносинах дбають про власні інтереси. Які ж інтереси в Москви і які в Константинополя? У Москви інтереси — не випустити Українську Церкву зі своїх обіймів. Це стосується і церковної Москви, і державної: утримувати Україну під своїм впливом, утримувати Українську Церкву у складі Московського Патріархату. Ця надія у них похитнулась, похитнулась тоді, коли у 2008 році в Києві перебував Вселенський патріарх і запропонував нам підпорядкуватися Константинопольському патріарху. Москва затремтіла у буквальному розумінні, бо вони боялися, що ми можемо піти під Константинополь; можемо, але ми не пішли. Але тепер Москва заспокоїлася, бо Патріарх Варфоломій побачив, що ми під Константинополь не підемо. Після нашої відмови він охолонув до нас, а це пішло на користь Московському Патріархату.

Крім того, інтереси Москви ще в іншому. Вона все-таки хоче бути «третім Римом». Скільки її вже за це не били історичні обставини, але мрія про «третій Рим» залишається. Тому коли Вселенський патріарх був у Москві, то деякі політичні оглядачі писали, що хоч Вселенський патріарх перший, але вплив Московського патріарха більший у світовому православ’ї, тобто все-таки реально Москва перша, а формально перший Константинопольський патріарх. Ось такі інтереси Москви.

Які ж інтереси Константинопольського патріарха? Чого він хоче? Перше — це залишитись у Фанарі, бо зараз питання стоїть дуже гостро: чи він у Стамбулі, чи турки його виселять. Надія була велика на Сполучені Штати Америки, але зараз вони трохи охолонули до Константинопольського патріарха, так само, як охолонули стосовно України, а турки, зі свого боку, активізувалися. Підігрівала цю діяльність Москва. Для Константинопольського патріарха важливо було налагодити стосунки з Москвою, щоб вона не допомагала туркам виселити Вселенського патріарха зі Стамбула. Патріарх Варфоломій досяг цього, бо взаємовідносини між Константинополем і Москвою покращуються. Москва радіє з цього приводу. Чому вона радіє? Бо Константинополь нібито вже відмовився від України, а це для Москви дуже важливо. Константинополь ніби вже не буде турбуватись про автокефалію Української

Церкви. Що правда, він ніколи не турбувався про Україну — через свої власні інтереси. Ми повинні знати і розуміти всі ці тонкощі церковної політики. Крім того, Вселенський патріарх хоче залишатися першим, не тільки першим серед рівних, а й першим з особливими повноваженнями, і впливати на все світове православ’я. Досягнув він цього чи ні? Майже досягнув. Яким чином? Коли минулого року збиралися в Шамбезі й обговорювали питання утворення автокефальних і автономних церков, то там Москва і Константинополь домовились, що автокефалія надається зі згоди Матері-Церкви, по-перше. По-друге, що після згоди Матері-Церкви Константинопольський патріарх дає томос про автокефалію тій чи іншій Церкві. Тільки він один будь-якій автокефальній Церкві надає томос: чи це буде Українська, чи Албанська, чи Македонська, чи Чорногорська, чи якась інша. Але томос повинен надавати лише Вселенський патріарх, а не Мати-Церква від якої відокремлюється її частина. Однак Вселенський патріарх може надати томос тільки тоді, коли всі інші Церкви погодяться з ним, тобто якщо якась Церква не погодиться з автокефалією, наприклад, Української Церкви, тоді Вселенський патріарх каже: «Я то за, але існує такий порядок, щоб усі Церкви дали згоду. Але одна Церква не погоджується, якщо вона змінить думку, тоді я надам вам цей томос про автокефалію.

Крім того, Константинопольський патріарх зацікавлений у тому, щоб Мати-Церква давала згоду на автокефалію, бо для нього має велике значення Американська Церква, яка мріє стати автокефальною. Зараз там усе спокійно, але був час, коли грецький екзархат у США вимагав автокефалію для своєї Церкви. Якщо Американська Церква відокремиться від Константинопольського Патріархату, то Константинополь опиниться в дуже скрутному становищі. Тому він задоволений згодою Москви, що Церква-Мати погоджується на автокефалію. Це значить, що Американська Церква ніколи не отримає від Константинопольського патріарха згоду на свою автокефалію.

Як примирилися Пилат та Ірод, коли засудили Господа Ісуса Христа, так і тут Константинопольський Патріархат і Московський стали друзями: один — через Україну, а другий — через Америку. Ось у таких умовах проходили ці зустрічі. Але, дорогі друзі, все це людське, а не Боже. Ви бачите, про що мріє Москва і Константинополь, мріють про себе, а не про Церкву Христову; Москва мріє про свою владу над Україною, а Вселенський патріарх — над діаспорою; ось про що мріють, а не думають про благо Вселенської Православної Церкви. Проблеми, які існують у Православній Церкві, це питання Церков Української, Македонської, Чорногорської. Вирішують вони ці питання? Ні, не вирішують! Тому що їх це менше всього цікавить, їх цікавить тільки їхнє, а не Церква Христова.

Тож нехай Господь і нас приведе до пізнання істини, любові й вічного блаженного життя в Царстві Небесному.

Амінь.

↑СЛОВО
в день поховання митрополита
Львівського і Сокальського
Андрія (Горака),
виголошене після Божественної літургії
у Покровському соборі м. Львова.
Липень 2010 року

Слава Ісусу Христу!
Дорогі браття і сестри!

Ми часто чуємо під час богослужіння слова «блаженна путь, якою ти йдеш, душе». Чому ця путь блаженна? Ми не часто задумуємося, чому ця путь блаженна. А тому, що душа переселяється у вічне життя. Покидає тимчасове і вселяється на віки віків у краще життя. Господь наш Ісус Христос Своїм втіленням, стражданням, смертю і воскресінням підготував для кожної віруючої душі блаженне життя. І тому Церква співає: «Блаженна путь, якою йдеш, душе, бо приготовлене тобі вічне упокоєння».

У таку путь ми відправляємо блаженно спочилого митрополита Андрія. Митрополит Андрій двадцять років очолював Львівську кафедру, але він усе своє життя віддав служінню Церкві, віддав служінню Богу і думав про вічне життя. Я добре знаю митрополита Андрія, він завжди думав про своє вічне життя. І ви, святі отці, пам’ятаєте, як він ретельно, із благоговінням відправляв богослужіння. Він відправляв не формально, а молився за богослужінням. Молився за свою паству, за нашу Церкву, молився за свою душу. І тому путь, якою він йде, — блаженна.

На долю митрополита Андрія випали випробування, які він перетерпів, вистояв і зберіг Православ’я на Львівщині. І ми це високо цінуємо. Його багато хто спокушав із Москви, але він залишився вірним Українській Православній Церкві Київського Патріархату. Спокуси були великі, але він встояв. І я це добре знаю, бо ми з ним на цю тему вели розмову. Ми дякуємо йому за його вірність нашій Українській Церкві та Українській державі. Але кожна людина має гріхи. Немає людини, яка б прожила і не згрішила. І тому він як людина має гріхи і недоліки. І наш обов’язок, як архієреїв, духовенства і всіх віруючих, віддати йому належне. Він молився за всіх вас, за всіх нас. І тому ми сьогодні повинні помолитися за його душу — щиро і з любов’ю, щоб Господь простив йому всі його вільні і невільні провини. В цьому буде виявлятися той обов’язок, який ми повинні віддати йому, бо це наш обов’язок — помолитися за нього. І якщо ми помолимося з любов’ю, то принесемо користь і собі. Чому ми принесемо користь і собі? А тому що виявимо християнську любов до нашого співбрата. А як говорить апостол Павло і апостол Іоан Богослов, «немає нічого більшого за любов». Бо хто має любов, той має надію отримати вічне блаженне життя. А хто у своєму серці любові немає, а має ненависть, той хай не сподівається на Царство Небесне. У вічне життя він увійде, але не в те, до якого закликає нас Господь наш Ісус Христос. Чому не ввійде? А тому, що має ненависть, а в Царстві Небесному любов панує, а ненависті немає. Тому, хто має у своєму серці ненависть, нехай заздалегідь знає, що Царства Божого він не успадкує. І це не мої слова, — це слова Господа Ісуса Христа, слова святих апостолів.

Тому виявимо до нашого блаженно спочилого співбрата, митрополита Андрія, нашу братню християнську любов і помолимося за нього щиро, щоб Господь простив йому провини, бо він зараз проходить Суд Божий і якраз у цей момент йому найбільше потрібна наша молитва. Бо молитва Церкви має велике значення перед Господом нашим Ісусом Христом. Чи ви думаєте, що Господь не почує нашу молитву? Це ж Його заповідь, заповідь Божа — молитись. Коли ми виконуємо Його заповідь, — а Він прийшов для того, щоб нас спасти, — то хіба Він не почує? Почує! Тому я закликаю всіх вас до молитви за спочилого раба Божого, преосвященного митрополита Андрія. Вічна йому пам’ять.

↑Слово
на урочистій академії
в Національній філармонії України
з нагоди 15-ї річниці інтронізації Патріарха
21 жовтня 2010 року

Ваші преосвященства, всечесні отці,
шановний Вікторе Андрійовичу,
шановні друзі, дорогі браття і сестри!

Насамперед я хочу сердечно подякувати за привітання з нагоди 15-ліття мого патріаршого служіння. Це не тільки моє свято, а це свято нашої Української Православної Церкви Київського Патріархату. Не було б вас — не було б і Патріарха, не було б Патріарха — не було б і вас, тому ми всі взаємопов’язані! Пов’язані з цією Церквою, яку ми розбудували, з Церквою, яка буде в Україні єдиною, хоч багато хто, не вірить, що в Україні буде Єдина Помісна Православна Церква. А вона — буде! і запорукою цього є Бог, Який благословив бути нашій Українській державі і нашій Помісній Українській Церкві. Якщо Бог благословив, то це тверде й непорушне слово, і ніяка ворожа сила не подолає Бога. Якщо ми проходимо випробування, то це не значить, що ми не на вірному шляху. Коли багатостраждальний Іов терпів, а його друзі говорили: «Ми думали, що ти праведник, а ти виявляєшся грішником»; коли його дружина сказала: «Похули Бога, і помреш, і не будеш страждати», це не значить, що Іов, який терпів страждання, був не правий; він був правий. І наша Церква, яка поки що не визнається автокефальною, але яка існує, не є розкольницькою або, як тепер кажуть, не канонічною і не благодатною. Це неправда! Така сама неправда, як і та, яку говорили друзі Іова, що він грішник, яку говорила дружина: «Похули Бога».

Ми проходимо випробування на вірність Богові, на вірність Христу, на вірність церковним канонам, на вірність правді Божій. Ми проходимо випробування, і в цих випробуваннях ми не слабшаємо, ми зміцнюємось. Зверніть увагу на те, якою була наша Церква п’ятнадцять років тому. В нас було всього дванадцять архієреїв, а сьогодні — їх сорок один. Було дванадцять єпархій, а зараз — тридцять п’ять. У 1995 році було сімсот парафій, а сьогодні вже близько 5-ти тисяч. Не знаю, скільки було віруючих Київського Патріархату в 1995 році, але сьогодні ми маємо 14,5 мільйонів. Московський Патріархат — 9,5 мільйонів, тобто наша Церква вже сьогодні є найбільшою Церквою в Україні. Це — сила, яку ми частково показали цього року на свято «Хрещення Київської Руси». День Хрещення Київської Руси — це свято всієї України. Віктор Андрійович Ющенко, будучи Президентом, підписав указ про державне свято «Хрещення Київської Руси». Ми хочемо втілити його в життя. Кожного року Україна буде святкувати цей день. Бо це її історія. Історія багатостраждального, але славного народу. Цим хресним ходом ми змінили думки багатьох, які не вірили, що Київський Патріархат такий великий. Ми показали, хто ми в Україні. Ніхто нехай не зазіхає на Київський Патріархат. Знищити його нікому не вдасться.

Ми є і будемо, але будемо Єдиною Помісною Православною Церквою. І наші брати і сестри, які сьогодні в Московському Патріархаті, будуть разом із нами. Тільки ми повинні йти дорогою любові, не кривою дорогою, дорогою ворожнечі й ненависті, а шляхом Христовим. Христос сказав: «По тому будуть пізнавати, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою». Цю любов треба виявляти щодо наших братів і сестер з Московського Патріархату, — і ми переможемо. Не ми переможемо, а переможе Бог і заповідана Ним любов.

Не треба боятися випробувань, не треба боятися ситуації, в якій сьогодні опинилась Україна. Бог з нами! Він випробує нас, наскільки ми любимо Україну. Ми читаємо на вулицях Києва гасла: «Любіть Україну», — давайте цю любов покажемо в житті, в діяльності, стосовно України. Слова виголошувати просто, а перетворити їх в життя — тяжко.

Церква повинна показувати шлях до правди, шлях до Бога і зміцнювати дух всередині себе. Людина залишається непереможеною, поки вона не переможена в душі. Спочатку людина перемагається в серці, в душі, а потім ззовні. І якщо в душі ми не переможені, а ми такими є, то нехай ніхто не думає, що нас можна перемогти. Ми покладаємо надію насамперед не на себе, а на Бога.

З нами Бог і Україна. Ці слова не повинні бути пустими, — нам треба ними жити. Побожне життя в ім’я свого народу, життя за заповідями Божими забезпечує нам вічне життя. Церква існує не для тимчасового, а для вічного; тому немає значення, хто і коли помре, а має значення, в якому стані він помер — з Богом чи з дияволом.

Сподіваюсь, що ми йдемо вірною дорогою. Нехай Господь наш Ісус Христос буде завжди з нами. Якщо Господь буде з нами, то ніяка сила не зможе подолати.

Мову українську треба берегти. І не випадково йде наступ на Україну в двох напрямках: на українську мову і на Церкву, тому що мова і віра є душею народу. Доки є мова — доти існує нація. І я бажаю, щоб наша Українська Церква Київського Патріархату єднала все наше українське суспільство. За допомогою Церкви ми сподіваємося досягнути єдності нашого українського суспільства. Богові нашому слава і слава Україні.

↑Слово
після Божественної літургії
у Володимирському соборі
з нагоди 15-ї річниці інтронізації Патріарха
22 жовтня 2010 року

Ваші преосвященства.
Дорогий владико Димитрію,
всечесні отці, дорогі браття і сестри!

Все, що ви сказали, є насамперед виявленням дії благодаті Божої. Якби Господь не був з нами, то всього того, що сталося з нашою Церквою, — не відбулось би. Сьогодні ми зібралися в цьому кафедральному соборі, щоб подякувати насамперед Богові. Божественна літургія — це служба подяки. Ми дякуємо Богові за всі Його благодіяння. Не тільки за те, що Він створив нашу Церкву, а — за те, що Він веде нас до вічного життя. Ми працюємо в Церкві не для тимчасового. Все тимчасове рано чи пізно зникає, і ми це добре знаємо. Тому нам потрібно прагнути до Бога, до вічного життя, до Царства Небесного.

Ми дякуємо Богові, що Він веде нас до цього. Дякуємо сьогодні й за те, що Він створив Церкву Київського Патріархату.

Ви, владико, правильно сказали, що вже ніякі супротивні сили Київський Патріархат не подолають. Чи захочуть вони з нами боротися, чи не захочуть. Якщо не захочуть — краще, а якщо захочуть — будуть переможені. Бо з нами Бог! А Бога перемогти — неможливо. Із тих архієреїв, які обирали мене в 1995 році, залишилося п’ять чи шість. А весь єпископат, який ви бачите, — новий, який покликав Господь. Бо якби не покликав, то ми і не поставили б. А раз поставили — значить покликав.

Ви бачили в цьому році хресний хід на свято Хрещення Київської Руси. Бачили, яка сила йшла, і ті, хто брали участь у цьому хресному ході, відчули радість, упевненість, що нас багато і що нас підтримує Божественна благодать. Живучи в Бозі, не треба нічого боятися: ні скорбот, ні хвороб, ні «князів віку цього»; і самого диявола, який спокушає кожного з нас щоденно, не треба боятися. Якщо і терпимо щось у своєму житті, то, значить, так треба. Господь попустив спокуси Іову, тож попускає їх і нам, але наші спокуси не можуть порівнятися зі стражданнями Іова Багатостраждального. Ми збираємося кожного року на це свято для того, щоб укріпитись у вірі й відчути любов один до одного.

Чому наша Церква сильна? Сильна в єдності. Ви бачите, які розпорошені політичні сили. Наші супротивники хотіли, щоб і Церква була розпорошена так само. Але ми єдині — і це надія України, духовна основа нашого народу, нашої держави, нашого суспільства. Ми повинні берегти цю єдність, повинні надихати тих, хто роз’єднується. Треба не тільки молитись: «Боже, нам єдність подай», а відчувати, що належимо до однієї Церкви — до Православної Церкви, — не до канонічної. Бо канонічних Церков учення Православної Церкви не знає.

Кожного дня ми читаємо Символ віри: «Вірую в Єдину Святу Соборну і Апостольську Церкву». Немає там слова «канонічна Церква»? Немає! Святі отці на Першому і Другому Вселенських соборах постановили «не віднімати жодного слова і жодного слова не додавати». І той, хто додає слово «канонічна», порушує постанову цих Вселенських соборів. Не існує «канонічної Церкви». Існує «Єдина Свята Соборна і Апостольська» і тільки. Вчора на Архієрейському соборі ми ознайомились зі станом Української Православної Церкви Київського Патріархату. Це є Церква Христова, в якій звершуються всі таїнства і найголовніше — Божественна Євхаристія, тобто Таїнство Тіла і Крові Христової. То що нам ще потрібно? Московський патріарх? Його визнання нас? — Нам достатньо визнання Христа; а не Московського патріарха. І це треба усвідомлювати. Багато хто хвилюється: «Не визнають». Москва не визнає, Вселенський патріарх не визнає, інші не визнають. Ну і що, що не визнають. А якщо нас Христос визнає то вам, цього мало? Вам хочеться, щоб вас грішники визнали? Вони ніколи не визнають, бо немає нічого спільного, як сказав Христос, «між світлом і темрявою». Я цим не хочу сказати, що вони в темряві. Вони не в темряві — вони також звершують те саме, що й ми. Але дії деяких із них — це дії темряви, і тому ми відмежовуємося від цього.

Надалі, дорогі браття і сестри, будемо йти тим шляхом, який накреслив нам Бог і будемо йти, доки Господь не покличе в Царство вічне, де вже не буде боротьби, а буде одна радість, і любов, і мир, і злагода. Те, про що апостол Павло сказав: «І вухо не чуло, і око не бачило, і на серце не приходило». Ось до цього ми йдемо. Заради цього ми боремося.

Ще раз дякую вам, преосвященні владики. Це і ваше свято. І вам, дорогі браття і сестри, дякую за те, що ви приходите постійно в кафедральний собор, молитеся разом із нами.

Богові нашому слава навіки віків.

Амінь.

↑Слово,
після Божественної літургії
у Володимирському соборі
з нагоди тезоімеництва
14 грудня 2010 року

Ваші преосвященства, всечесні отці,
шановна Юліє Володимирівно,
шановний пане Мамука,
заступник мера міста Тбілісі,
дорогі браття і сестри!

По-перше, я хочу подякувати всім вам за поздоровлення. По-друге — сказати, для чого ми збираємося на такі урочисті богослужіння. Не для того, щоб прославляти ту чи іншу особу. Прославляти або карати буде нас Бог

А ми збираємося, щоб підкреслити свою єдність, надихнутися молитвами на боротьбу, яку веде і Церква, і кожна людина з гріхом, з дияволом, з усім злом у світі. Тому ми, зібравшись сьогодні в цьому величному храмі, молилися і за нашу Церкву, і за нашу Українську державу, і за наш український народ.

Ми повинні усвідомлювати і розуміти, для чого існує Церква на землі. Церква існує не для тимчасового життя; вона веде людей до вічного життя. Адже ми вічні, а не тимчасові. Хто народився — той уже ніколи не вийде з буття. Це означає, що він буде існувати й після смерті, вічно. Проте це вічне існування різне: блаженне вічне життя, але і страждання теж вічне.

Тому Церква закликає нас до вічного блаженного життя, а не до страждань; і якщо Церква виконує цю місію, то вона йде прямою дорогою і такій Церкві допомагає Бог, Господь Ісус Христос, Який сказав: «Я з вами у всі дні до кінця віку». Якщо з нами Бог, якщо з нами Христос, — а Він з тими, хто виконує Його заповіді, — то чого нам боятися у світі? Ми не повинні нічого боятися, а мати тверду віру — таку, яку праведного Філарета Милостивого.

Його віра була подібна до віри Авраама. В чому полягала віра Авраама? Вона полягала не в тому, що він визнавав існування Бога, — існування Бога визнає і диявол, і злі духи — але тремтять, — віра Авраама виявлялася в тому, що він вірив у неможливе з людської точки зору, але обіцяне Богом.

Бог сказав Авраамові, у якого не було дітей, що від нього піде великий народ. Багато хто з нас подумав би: «Як це може статися?» А Авраам знав, якщо Бог сказав, то так і буде. Випробовуючи Авраама, Господь сина, який народився від Авраама і Сарри у віці, коли людина не може народжувати, — повелів принести в жертву. Авраам не засумнівався, повів сина на гору для принесення в жертву. Це була віра! Як говорять святі отці, Авраам вірив, що якщо він принесе в жертву свого сина, то Бог сильний і мертвого воскресити. Цією вірою ми й повинні надихатися, коли приходимо до храму, звершуємо богослужіння, слухаємо повчання. Цією вірою ми повинні надихатися і зміцнювати як у собі, так і в інших.

Святкуючи пам’ять Філарета Милостивого, Церква підкреслює ще одну його чесноту — терпіння, в якому він уподібнювався іншому великому мужеві — багатостраждальному Іову. Він уподібнювався тим, що страждав, як Іов. Адже Іов, будучи багатим, позбавився всього багатства, позбавився десятьох дітей, усієї худоби. Мало того — він захворів на проказу і як прокажений не мав можливості перебувати серед людей, а сидів за містом на смітнику і терпів болі. Таке було терпіння в Іова. Мало того, що його тіло страждало, — до нього прийшла дружина, яка стала переконувати його похулити Бога, щоб померти і не страждати. Цьому блаженному мужу праведний Філарет і уподібнювався. Святкуючи пам’ять праведного Філарета Милостивого, ми повинні надихатися і його вірою, і його терпінням.

А нам, дорогі браття і сестри, терпіти доводиться. Чому? Бо, маючи незалежну державу, ми

постійно відчуваємо тиск. Хочуть забрати нашу незалежність і державу. І в цій боротьбі нам треба терпіти, але не схиляти коліна перед неправдою.

Наша Церква — це Церква українського народу, це Церква помісна, яка має тисячолітню історію. Наші супротивники хочуть, щоб наша Українська-Церква служила не українському народу, а сусідньому. Кого ми повинні найперше любити — свій народ чи чужий? Вони люблять свій, а нам кажуть: не любіть свій і не служіть своєму народу. Хіба це правда? Це — кривда. Такий іде кривою дорогою, і рано чи пізно він дасть відповідь Богові за свої діяння. Тебе поставили служити своїй Церкві, а ти хочеш служити чужій!

Ми не проти тієї Церкви, бо всі Церкви — Христові, і ми не повинні розділяти Церкву на частини. Тому Церква і в Росії служить своєму народу, а наша — нехай служить своєму.

Сьогодні Київський Патріархат відчуває тиск, його хочуть знищити. Ми це бачимо в різних областях України, коли влада починає переконувати і єпископів, і духовенство переходити в Московський Патріархат і їм обіцяють гроші, підтримку, благополуччя. Що це означає? Це значить, що нас схиляють продати своє первородство за юшку, як це колись зробив Ісав, продавши своє первородство. Якщо хтось хоче продати Україну, продати свою Церкву за земне благополуччя — то що отримає?

Прийде смерть, і Бог поставить тебе на Суд і спитає: «Навіщо ти за гроші продав чесноти, любов до свого народу — за власне благополуччя? Ти усвідомлював, що робиш чи ні?»

Але ні ви, дорогі браття і сестри, ні наш єпископат, який стоїть на правдивій прямій дорозі, не спокусимося цим. Гроші нам не потрібні, і благополуччя не потрібне. Ми можемо терпіти, як праведний Іов, як Філарет Милостивий. Можемо терпіти!

Згадайте, як наш народ терпів від безбожників. Тоді безбожники нам казали: «Де ваш Бог, чому Він вам не допомагає?» Але ми терпіли — і перемогли. Де тепер ці безбожники, які зруйнували десятки тисяч храмів? Померли, але існують. І де вони перебувають? Хіба в Царстві Небесному, з Богом — з тим Богом, Якого вони відкинули? Вони не можуть бути з Ним. А раз вони не можуть з Ним бути, то їхнє місце в пеклі. І чого вони досягли? Нічого доброго, а тільки вічних мук.

Так і нині: хто ходить кривими дорогами, не служить правді, не любить свій народ — той піде туди, де опинились і безбожники, і їхня участь буде та сама. А ми — непереможні. Не самі собою, а з Богом! Для того, щоб бути з Богом, треба служити Йому. І якщо Господь посилає нам випробування — то ми їх перетерпимо.

Господь дарував нам і державність, і рідну Українську Церкву. А тепер Він випробує нас, чи достойні ми цього дару, своєї незалежності і свого добробуту. Якщо не будемо зберігати цей дар, отриманий від Бога, то виявимося недостойними. Але український народ показує всі ознаки, що він буде захищати свою незалежність до кінця, до смерті. І ніякі ворожі сили український народ не подолають.

Наша Православна Українська Церква Київського Патріархату є духовною основою Української держави. Цю основу і намагаються знищити. Але ось владика Димитрій показав у своєму слові, як святі отці, яких ми шануємо, в подібних умовах проходили служіння і перемогли, хоч і здавалося, що не мають влади. А Бог їм допоміг! Так і ми не маємо влади — але маємо Бога, Який володарює над усім. І нехай Господь Ісус Христос надихає нас на те, щоб захищати свою Церкву, свою державу, свій народ.

Якщо треба потерпіти, то й потерпимо, але на коліна перед злом не станемо! І нехай Господь Ісус Христос, славні святителі, праведний Філарет своїм життям надихають нас, щоб ми служили правді, пам’ятали про своє вічне існування, пам’ятали, що з нами Бог — і тоді ніхто ніколи нас не переможе!

Богові нашому слава навіки віків!

Амінь.

↑Слово
на Різдво, виголошене у відповідь
на привітання зі святом Різдва Христового
у Володимирському кафедральному соборі
8 січня 2011 року

Ваші преосвященства, всечесні отці,
дорогі браття і сестри!

Дякую всім вам за теплі поздоровлення і ще раз вас вітаю з Різдвом Христовим та Новим роком. Усі церковні свята, а особливо Різдво Христове і Пасха Христова, надихають нас подумати, поміркувати про наше спасіння і сенс нашого буття.

Коли Адам і Єва згрішили, то Бог сказав: «Сім’я жони зітре голову змія», не сім’я чоловіка, а — сім’я жони. І ніхто тоді не думав про те, що спасіння піде від жони, а не від чоловіка. Не від Адама, а від Єви. Тому що Єва була початком гріха, вона перша згрішила. Тому Бог і сказав, що сім’я жони зітре голову змія. Але природа свідчить про інше, що від жінки без чоловіка людина не народжується. А Бог сказав, що від жони вийде спасіння, тобто те, що у природі не спостерігається.

Для того, аби підтвердити, що це дійсно буде так, Бог звершував чудеса. Які чудеса? Ті, які свідчили, що від Діви народиться Спаситель. Насамперед кущ, який на Синайській горі горів і не згорав. Хіба може дерево горіти і не згорати? Не може. Але ж це на Синайській горі було? Було! Далі жезл Аарона — суха палка; коли Мойсей поклав 12 жезлів, щоб вибрати коліно, тобто плем’я, яке повинно бути священством, — то зацвіла палка Аарона. Чи можливо, щоб суха палка цвіла? Неможливо. Але ж вона цвіла? Цвіла! Для чого Бог показував такі чудеса? Він готував людство до того, що від Діви народиться Спаситель, не від чоловіка і жінки, а від Діви, причому чистої Діви. Повірити в це звичайна людина не може, але Бог саме таке поклав у Своїй раді. І багато інших чудес звершував Бог для того, щоб люди вірили у пришестя Спасителя. 1 вірили, але не всі.

Людство було велике, багаточисельне, народів було безліч, а віру в пришестя Спасителя зберігав тільки один народ — єврейський. А всі інші народи поклонялися ложним богам, як і наші предки — Перуну, Дажбогові та іншим богам. Єгиптяни поклонялися Нілу, тваринам, крокодилам, поклонялися людям і називали їх богами. Затьмарення людського розуму було таке, що зберегти віру в умовах гріховного затьмарення людства, було досить тяжко. І тому Господь, щоб зберігати цю віру, творив різні чудеса; через Червоне море провів євреїв, у пустелі годував манною небесною, воду виточив із каменя. Багато чудес у Старому Завіті звершив Бог, але проходили не тільки століття, а й тисячоліття, а Спаситель не приходив. Багато хто міг уже й віру втратити, чи взагалі Він прийде. Але пройшло 5,5 тис. років — і Спаситель прийшов. Народився так, як сказав Бог Адаму і Єві. Від жони, від Діви народився. І цю віру ми сповідуємо. Але наша віра теж випробовується. Чим випробовується? Вірою у воскресіння. Скажіть: чи всі, навіть серед християн, вірять у своє воскресіння? Не кажу вже про атеїстів, а про християн. Чи всі вірять у воскресіння? Далеко не всі, хоча й називають себе віруючими, називають себе християнами. Але якщо одні відкидають воскресіння загальне, а інші сумніваються: може, й не буде? І тільки частина християн твердо вірить у Воскресіння Христове. Господь також сказав, що буде Суд. А в цей Суд, який ми називаємо Страшним судом, хіба всі вірять? Не всі! Не вірять так само, як ті стародавні народи не вірили у пришестя Спасителя — Месії. Так і тепер не вірять. Але як народження від Діви сталося, бо так сказав Бог, так відбудеться і воскресіння мертвих, так само звершиться і Страшний суд. Доказом того, що все це буде, є чудеса, які Бог здійснював і тоді, до пришестя Христа, і тепер, після пришестя Христа. Скільки чудес звершилося від мощей святої Варвари! Скільки чудес звершилося за молитвами святителя Миколая! Скільки чудес звершили інші святі! Наші преподобні Печерські. Це теж чудеса, бо відбуваються надприродні явища. І цим самим як тоді, так і тепер Бог утверджує нашу віру. Наша віра повинна виявлятися не тільки у сповіданні, що буде і Страшний суд, і воскресіння мертвих, і вічне життя, — треба цією вірою жити, як жили люди до пришестя Христа, як жили пророки, як жили праведні юдейські царі — не грішні, а праведні; так і тепер нам потрібно жити цією вірою. Це значить жити по правді, жити любов’ю, надією, відкидати всяку неправду, не підтримувати її. Тоді таке життя буде за вірою. Якщо ж ми віримо, а підтримуємо неправду, то стаємо співучасниками цієї неправди. І живемо вже не за вірою, а за своїми вигодами, тими чи іншими.

Живіть, дорогі браття і сестри, вірою і правдою і любов’ю. Ніколи не спокушайтеся на земні блага, бо від них народжується гріх. Як у раю гріх звершився, тому що перші люди спокусилися красою плодів дерева, так і зараз християни спокушаються земними благами. Подивіться, хто відпав від Київського Патріархату: ті, які спокусилися грошима. Гроші їм були дорожчі, ніж спасіння, ніж Бог Не ходіть такими дорогами, бо вони приведуть до вічних страждань, до гріха, до диявола, а не до Бога. Різдво Христове, як і всі свята, повинно надихати нас на світлі думки, на наше вічне життя, на святе і праведне життя і відволікати нас від усякого зла. Тому будемо дякувати Богові за всі Його благодіяння, які Він давав, дає і буде давати кожній людині, яка прагне до Нього.

Христос народився!

↑Слово
після Божественної літургії
у Володимирському соборі
з нагоди 82-го дня народження Патріарха
23 січня 2011 року

Преосвященні владики, всечесні отці,
дорогі браття і сестри!

По-перше, дякую Вам, владико, за гарне слово. Вам, дорогі браття і сестри, дякую, що ви прийшли цього дня помолитися разом з нами.

Але не треба думати, що центром сьогоднішнього богослужіння є день мого народження. Це тільки привід, щоб нам зібратися разом. Ми використовуємо різні події і дати для того, аби збиратися разом і молитися Богові, утверджувати віру і в людях, і в самих собі; бо ми повинні служити один одному — і в цьому служінні виявляється любов до ближніх. Часто ми задумуємося над заповіддю Божою: полюби Господа Бога твого і ближнього, як самого себе. Як полюбити ближнього? Таке спілкування і є одним із виявлень християнської любові.

Ми зібралися майже всім єпископатом, із духовенством, з вами, постійними парафіянами Володимирського собору, щоби помолитися насамперед за своє власне спасіння, бо це — головне. Якщо ми, живучи на землі, не отримаємо спасіння, то даремне наше життя на землі. Це нам треба усвідомлювати, як кажуть, — закарбувати у пам’яті. Якщо хтось і прожив довгий вік, а не отримав спасіння, то, значить, даремно він жив на землі, бо не досяг того, заради чого народився. Тому насамперед ми повинні молитися за спасіння душі.

А спасіння звершується в Церкві, бо в ній діє благодать Святого Духа. Ми повинні любити не будь-яку Церкву взагалі, а свою Церкву, яка нас духовно народила, виховала, утвердила у вірі, допомагає нам Божественною благодаттю — за це ми повинні молитися і дякувати Богові.

Коли тепер наша Церква проходить випробування, нам не треба скаржитися Богові: для чого Ти, Господи, посилаєш нам труднощі? Треба дякувати Богу за те, що Він посилає ці труднощі, тому що вони — вогонь для золота, а для трави, для сіна, для дерева — знищення. То якщо ми золото, — а ми як християни повинні бути чи то золотом, чи сріблом, чи дорогоцінним камінням, — якщо ми такі, то вогонь очистить нас від усякої скверни, а нечестя спалить. І ми бачимо, як цей вогонь очищує нашу Церкву і від негідних архієреїв, і від негідного священства, які служать не Богові, а мамоні, грошам.

Коли їх поманили грошима, прихильністю можновладців, то вони і Церкву залишили, і від священства відмовилися, і навіть від хрещення. І вдруге приймають і хрещення, і священство. Заради чого? Заради спасіння? Ні, приймають заради грошей, бо бачать, що тут убогість, а там, куди вони йдуть, — багатство. То від таких нам треба очищатися.

І слава Богу, що їх уже з нами немає. Юда був серед дванадцяти апостолів. Хіба Христос не знав, що з Ним ходить зрадник? Знав, але терпів. Терпів до того часу, коли прийшов момент відкритися цьому — і відкрилася зрада також через любов до грошей. Так і зараз, Господь посилає нам ці випробування, щоб виявляти, хто ми такі, достойні ми Царства Божого, чи ні. Якщо ти такий, як Юда, то хіба можеш бути в Царстві Небесному? Не можеш!

Але це стосується не тільки священиків, а й кожного християнина, який у цей тяжкий час теж проходить випробування. Які це випробування? По-перше, це випробування на вірність правді: ти за правду чи за неправду, ти готовий за правду страждати чи ні? По-друге, випробовується наша відданість державі, народу, культурі і нашій мові. Чи вірні ми цим принципам, чи тільки поманили когось грошима і вже відмовляються від своїх ідеалів, від своєї історії, і від своєї мови, і від своїх батьків?

Невже заради того, що в тебе буде більше грошей чи ти матимеш посаду, ти відмовляєшся від правди, відмовляєшся від України?! Пам’ятай: прийде смерть і до тебе, як прийшла вона і до вождів, і генсеків, і президентів, і всіляких чиновників, олігархів і багатіїв! Де вони тепер? У Царстві Небесному? Не думаю, що в Царстві Небесному; бо вони, живучи на землі, обирали не Царство Небесне, а обирали славу, владу і багатство віку цього. І те, до чого вони прагнули, те й отримали, а чого вони не хотіли, то цього і не отримали.

Тому ми повинні молитися, щоб Господь давав нам силу всі спокуси перемагати, щоб ми були золотом, сріблом і дорогоцінним камінням. А за відсутності випробувань не буде зрозумілим, хто ми такі: золото чи сіно. Як ви знатимете, хто ви такі? Дізнаєтеся, коли вогонь випробує, труднощі випробують і покажуть нам і всім, хто ми такі.

Не думайте, що коли людина проходить випробування, то вона обов’язково страждає. Ні, не обов’язково. Згадайте мучеників, подвижників, святителів. Вони страждали, але раділи, не по-земному раділи, а духовно. Згадайте книгу Діянь святих апостолів: коли апостолів кинули до в’язниці, побили, а потім випустили — вони йшли і раділи. Вони раділи, бо в них всередині була радість. А чому вона була? Бо вони страждали за Христа, за Його волю, за Його заповіді. Тому нагородою за це і була радість від Бога, за Якого вони постраждали. Це ми відчуваємо і тепер. Адже якби ми не відчували моментів радості від страждань за віру, за Церкву, за свій народ, то ми, мабуть, і не могли б перенести страждання. А так радість і впевненість дають нам сили.

Тому будемо молитися Богові, збиратися частіше на молитву, підтримувати один одного, напоумлювати один одного і набиратися сили та дякувати Богу за все.

Богові нашому слава навіки віків!

Амінь!

↑Слово
на Пасху, виголошене у відповідь
на привітання зі святом Воскресіння Христового
у Володимирському кафедральному соборі
25 квітня 2011 року

Ваше преосвященство, всечесні отці,
дорогі браття і сестри!

По-перше, дякую за привітальне слово, за те, що ви прийшли на урочисте пасхальне богослужіння, для того, щоб утвердити нашу віру в майбутнє вічне блаженне життя. На землі ми терпимо багато прикростей від самого народження, і наше земне життя пов’язане зі сльозами і плачем. Але Господь посилає нам і радість, тому що в майбутньому нас чекає радість. Воскресіння Господа Ісуса Христа є підтвердженням цього. Наступить ця радість, і ми вирвемося з усіх скорбот та неприємностей. Вирвемося тому, чому й Христос, перетерпівши в земному житті все: і голод у пустелі, і приниження, і втечу в Єгипет, і суд, і сором, і розп’яття, і смерть, переміг. Як він сказав: «Не засмучуйтесь — я переміг світ» — переміг зло, переміг диявола, переміг смерть. Тому не біймося нічого. А якщо Христос переміг, то і ми переможемо. І в нашому житті не все буде погане і не завжди будуть скорботи, а будуть і радісні дні. А головне, що ми прямуємо у вічне радісне життя. Тому Церква найбільше святкує не Преображення Господнє, не Вхід Господній у Єрусалим, не Його народження, не народження Пресвятої Діви, а — Воскресіння, — не один раз на рік, а кожної неділі.

І апостоли проповідували Євангеліє про Воскресіння, а не про щось інше; проповідували про те, що воскрес Розп’ятий, що воскрес Той, Хто помер. Це була головна тема проповіді святих апостолів. Святий Григорій Богослов тремтячою рукою писав, що мабуть останнє слово пише про Воскресіння, але знає, що й після нього Господь поставить пастирів, які будуть проповідувати про Воскресіння.

І він вважав, що проповідь про Воскресіння — це головне. Тому ми й радіємо в пасхальні дні більше, ніж у будь-яке свято.

Я бажаю, щоб Господь Ісус Христос не залишав нас Своєю благодаттю, бо Він сказав: «Я з вами до кінця віку»; щоб Він не залишав нас. А з Ним, Ісусом Христом, і благодаттю Святого Духа для людини немає нічого страшного. Нехай і розпинають, як розпинали мучеників, нехай садять у в’язниці, як посадили багато-кого в радянські часи, нехай розстрілюють, нехай насміхаються, нехай ганьблять, — але Христос переміг. І все це вияв безсилля, а не сили. А сила виявляється, коли людина терпить усе це нечестя, яке оточує нас. Скільки нечестя ми бачимо і терпимо, тому що й Господь терпить. Бо Він має владу знищити все миттєво, але терпить, бо любить людину і чекає її навернення.

І нехай Господь наш Ісус Христос допомагає нам, веде нас і приведе через смерть до вічного блаженного життя.

Амінь.

↑Слово
після Божественної літургії
у Володимирському соборі з нагоди
45-ї річниці перебування Патріарха
на Київській кафедрі
14 травня 2011 року

Преосвященний владико Димитрію,
преосвященні владики, всечесні отці,
дорогі браття і сестри!

Насамперед хочу подякувати Вам, владико, за Ваше слово. Усі Ваші промови, які Ви виголошували в цьому кафедральному соборі, змістовні. Але я повинен впускати їх в одне вухо і випускати через друге, щоб вони не затрималися у серці. Бо якщо слова похвали затримаються в серці і я подумаю, що дійсно є таким, — то я вже впав, упав у марнославство і гордість.

І вся праця буде даремною, якщо я подумаю, що дійсно є таким, як Ви говорите. Тому слухати треба, а в серці не затримувати.

У серці треба зберігати пам’ять про власні гріхи і розкаюватися в них, а не про те, що зробив доброго. Якщо і зробив, то слід згадати, слова Христа: «Якщо ви виконаєте все, то кажіть: ми раби недостойні, зробили те, що повинні були зробити», і більше нічого. Тому кожному з нас варто ці слова Христа Спасителя частіше нагадувати собі: «Зробив те, що повинен був зробити». Але дуже часто ми не робимо того, що необхідно робити. Це наша біда. Якби ми робили те, що треба, то були би блаженні, оскільки зробили те, що треба.

Я хотів би також подякувати всім преосвященним архієреям, духовенству і вам, дорогі браття і сестри. За що? За те, що ми збираємося разом і разом молимося, і разом причащаємося від єдиної чаші. Наше зібрання приносить нашим серцям велику користь. Яку користь? Ту, що ми відчуваємо єдність нашої Церкви. І в цій єдності — наша сила. Бо там, де розділення, де розбрат — там слабкість, там ненависть, там заздрощі. А коли ми збираємося разом, і молимося, і спілкуємося, і розділяємо радості й скорботи один одного, — ми стаємо ближчими, — і в цьому наша сила.

Не слід скаржитися на Бога, що ми живемо у складний час. Це неправда. Правда в тому, що ми живемо у блаженний час, бо маємо можливість вільно відвідувати храми, будувати храми, молитися, проповідувати, виступати на телебаченні й радіо, друкувати й розповсюджувати книги.

Згадайте радянські часи. Чи були тоді такі можливості? Нічого подібного. А коли ми збиралися в ті часи, то говорили: там закрили храм, там священика відправили на пенсію, або ще про якісь біди. І одні скорботи були, а свободи ми не відчували.

Труднощів, які ми зараз переживаємо, не уникне жодна людина, яка народилася на цей світ. Немає жодної людини, яка б за своє життя не перестраждала. Але наші нинішні труднощі не можна порівняти з тим, що було в минулі часи.

Згадаймо життя святителя священномученика Макарія. Хіба його час був кращим від нашого? Ні в яке порівняння не йде той час, бо тоді було тяжче. Він — митрополит Київський, а в Києві ні разу не був. Він прийшов до Києва як митрополит лише святими своїми мощами, а богослужіння тут він ніколи не звершував.

Тоді татари постійно здійснювали набіги на Україну, грабували народ, нищили, забирали в полон українських дітей, продавали на ринках. Хіба це легкий час? Порівняйте його з нинішнім. Коли краще жилося: тоді чи тепер? Тепер. Тому ми повинні дякувати Богові, що живемо у блаженний час.

І не тільки святий священномученик Мaкaрій у таких обставинах звершував своє богослужіння. Усі святі отці, починаючи з апостолів, проходили тяжке служіння. І ось цим тяжким служінням, цими скорботами, терпінням ми можемо виправдатися на Суді Божому. Тому що добрих справ немає, а гріхів — багато. Чим ти виправдаєшся перед Богом на Суді? Тільки стражданнями і терпінням. Якщо це так, — а це так, — то ми повинні дякувати Богові, що Він посилає нам по мірі наших сил скорботи. Бо в цих скорботах ми не слабшаємо, а міцніємо духом. І тоді нам не страшна навіть сама смерть.

Ми помремо, але і всі помруть — і багаті, і бідні, і грішники, і праведники. Тільки кінець для кожного буде різний. Одні стануть праворуч, а другі — ліворуч: одні — в Царство Небесне, а другі — в пекло. І це так, бо Христос сказав, що так буде. Тому наше служіння — і архієреїв, і духовенства, і кожного мирянина — полягає у виборі блаженного вічного життя. І коли ми святкуємо пам’ять тих чи інших святих — то згадування їхнього життя нам допомагає, надихає нас, дає розуміння того, що не тільки нам одним тяжко буває, але і їм було тяжко. Однак після страждань ми їх ублажаємо, і нас будуть ублажати нащадки, якщо ми будемо йти прямою дорогою, дорогою Христовою.

Тому нехай Господь наш Ісус Христос за молитвами святого священномученика Макарія допомагає кожному з нас нести свій хрест. І нехай Господь дає нам силу, віру міцну і любов нелицемірну. Бо ми часто говоримо про любов — про ту любов, якої в серці немає. А треба мати її, бо вона дає силу, дає наснагу і нас єднає. І я думаю й вірю, що Господь не забуде нас, і святий священномученик буде молитися за нас, за свою Церкву, за яку він віддав життя.

Богу нашому слава навіки віків. Амінь!

Христос Воскрес!

↑Слово
після молебню до Пресвятої Богородиці
на Софійській площі
28 липня 2011 року

Преосвященні владики, всечесні отці,
дорогі браття і сестри!

Ми зібралися тут на молитву, щоб відзначити тисячоліття закладання Софійського кафедрального собору. Поздоровляю вас, дорогі браття і сестри, з цією знаменною для нашої Церкви і держави датою.

На цій площі й у цьому величному соборі, який був закладений великим князем Володимиром і закінчений благовірним князем Ярославом, відбувалися всі значні церковні і державні події. Тут святкували свої перемоги наші князі, гетьмани і святителі. Тут звершувала своє служіння українська ієрархія, відновлена після того, як вона була знищена в кінці XVI століття.

Ця площа і цей собор для нас дорогі ще й тим, що ми у величні дні, церковні і державні, підносимо тут наші молитви до Бога. Тут святкували перемогу і на початку XX століття, коли утворили Українську Народну Республіку.

Але за гріхи наші ми не втримали Української держави. І через страждання, через кров, через віру відданих синів України Господь змилувався над нами і дарував нам безболісно Українську державу. Й у цій державі ми маємо правдиву Українську Церкву — Київський Патріархат. Він — великий. Свідченням цього є сьогоднішній наш хресний хід. Бо це тільки частина Київського Патріархату, — і по всій Україні він великий, і є духовною основою нашої держави.

Київський Патріархат буде існувати до того часу, доки існуватиме Українська держава. А незалежна держава буде існувати тоді, коли буде Київський Патріархат. І цю просту істину ми повинні закарбувати у себе і в серці, і в розумі.

Якщо будемо йти цією дорогою — дорогою незалежної Української Церкви і дорогою Української держави, — то будемо мати все добре, а насамперед отримаємо благословення від Бога. А благословення від Бога для нашого життя це — все. Тому що там, де є Бог, — там любов, мир, там злагода і там щастя. А де ворожнеча, де ненависть, де заздрість, користолюбство — там Бога немає. Там гріх і диявол. Тому там не шукайте щастя — його, там немає і не буде ніколи.

Тому, молячись тут сьогодні з нагоди тисячоліття Київської Софії, ми просили Господа нашого Ісуса Христа, Божу Матір, великого князя Володимира, і княгиню Ольгу, і благовірного Ярослава Мудрого, і всіх українських святих, щоб вони укріпили нашу Церкву, зміцнили нашу державу, послали в наші серця любов, мир і злагоду. І якщо ми будемо мати це, то будемо завжди дякувати Богові.

Йому слава навіки віків!

Амінь.

↑Слово
після молебню до святого
рівноапостольного князя Володимира Великого
біля його пам’ятника
28 липня 2011 року

Преосвященні владики, всечесні отці,
дорогі браття і сестри!

Сьогодні не тільки наша Церква, а й наша держава святкують день Хрещення Київської Руси-України. Тому ми й зібралися сьогодні -і у Володимирському соборі, і на Софійській площі — відзначити тисячоліття заснування собору Святої Софії, — і тепер тут, біля пам’ятника рівноапостольному великому князю Володимиру, — щоб вшанувати ці визначні події в нашій історії.

Нам треба задуматися: що дало Хрещення Руси нашому народу і нашій державі? По-перше, воно навернуло народ від неправди до правди, від ложних богів до істинного Бога, Творця неба і землі, нашого Промислителя і Спасителя. По-друге, Хрещення перемінило внутрішнє життя кожної людини і насамперед змінила можновладців, зокрема — великого князя Володимира. Бо з історії ми знаємо, яким він був до прийняття християнства і яким став після його прийняття.

Зверніть увагу, якими були наші правителі; князь Володимир, рівноапостольна Ольга, благовірний князь Ярослав, святі страстотерпці Борис і Гліб, які не хотіли правити народом, але їх убив брат? Вони були святі! І коли нами правили святі князі — Київська Русь була настільки могутньою державою, що навіть західні європейські правителі за честь вважали поріднитися з дочками Ярослава Мудрого. А коли ми втратили державність? Ми втратили державність тоді, коли князі стали грішити і розділили велику Київську державу міжусобними війнами. Тоді прийшов Батий і підкорив нас.

Так ось тепер, коли Господь дав нам державу, ми повинні пам’ятати, що міцність держави залежить від духовності народу і суспільства, і насамперед від духовності правителів. Тож що любов єднає, а гріх завжди розділяв і розділяє. Тому якщо ми хочемо, щоб наша держава була міцною, — треба жити благочестиво, праведно, виконувати заповіді Божі.

Ось і Церква наша Українська розділена. Розділена чим? Гріхом, владолюбством, А ми повинні для зміцнення і нашої держави, і нашої Церкви об’єднатися в єдину Помісну Православну Церкву.

Нам із Москви пропонують об’єднатися, але що це за об’єднання? Об’єднання для того, щоб повернути нас до Москви. Але цей історичний шлях ми вже пройшли і відчули його гіркі плоди. Тепер ми стали на шлях незалежної держави. А в незалежній державі повинна бути незалежна Церква, тобто помісна або автокефальна Церква.

Буде ця Церква чи не буде? Ми впевненні, що в Україні єдина Помісна Православна Церква буде! І доказом цього є ви — ця велика кількість духовенства і народу, що прийшли і приїхали сьогодні на святкування дня Хрещення Київської Руси-України.

Ми не вороги ні Росії, ні Російської Церкви! Ми брати і брати щирі, не на словах. Але ми хочемо мати це братерство на рівній основі, а не бути підпорядкованими.

Якщо на рівній основі — то нас нічого не розділяє. Ми маємо єдину православну віру, але — дві держави. Тому ці дві держави повинні бути дружніми. І не слід намагатися Росії підпорядкувати Україну будь-якими засобами, навіть і церковними. Бо ми бачимо, як і Церкву втягують у те, щоб Україну підпорядкувати Росії. З цього не вийде нічого!

Не вийде, — тому що немає на це Божого благословення. Бог благословив Україні бути незалежною державою, Він же благословив бути в цій державі й незалежній Церкві. І вона є. І сьогодні ми святкуємо подію, яка поклала основу буття Української Церкви, і будемо святкувати кожного року.

Тому, дорогі браття і сестри, будемо жити любов’ю один до одного, будемо любити свою Батьківщину, свій народ, усе своє. А якщо навчимося любити своє, тоді навчимося любити і своїх сусідів та ближніх.

І нехай Господь Ісус Христос за молитвами Божої Матері, за молитвами рівноапостольного князя Володимира, благовірного князя Ярослава Мудрого, святих мучеників Бориса і Гліба, і всіх наших святителів, і всіх українських святих допоможе нам іти цією прямою дорогою, яка веде і до земного благополуччя і до вічного небесного блаженства!

Амінь.

↑СЛОВО
після Божественної літургії
у Володимирському соборі
з нагоди 16-ї річниці Патріаршої інтронізації
23 жовтня 2011 року

Ваші преосвященства, всечесні отці,
дорогі браття і сестри!

Дякую за привітання з 16-ю річницею моєї інтронізації. Але це свято не стільки моє, скільки нашої Церкви. Бо це наша Церква відзначає обрання Патріарха, утвердження себе вже не просто як автокефальної Церкви, а як Церкви з патріаршим управлінням. І ми радіємо, що вже такий довгий час існує Київський Патріархат.

Цього року ми відзначаємо 90-ліття Собору, який проголосив автокефалію Української Церкви, святкуємо 20-ліття нашого Собору, який відбувався у Лаврі 1991 року, і теж одностайно проголосив автокефалію Української Церкви, і звернувся до Московського Патріархату та російського єпископату із закликом погодитися з нашою автокефалією.

Вони не погодилися, але ми все одно є автокефальною Церквою, ми існуємо та розвиваємося. I як вони не борються проти нашої Помісної Церкви, в них нічого не виходить. Що б вони не застосовували, яких сил не докладали б, а знищити Київський Патріархат уже не можуть.

Покладали надію на нового президента, але й це їм не допомогло, бо й новий президент підтримує те, за що виступає Київський Патріархат. Підтримує чому? Тому, що ми підтримуємо незалежність Української держави. І якщо президент хоче бути українським президентом, то йому потрібна духовна підтримка Української Церкви. Тому і ця надія нічого не принесла.

Російська Церква обрала нового патріарха — активного, розумного, енергійного. Він до нас зачастив. На рік приїжджає по п’ять раз. І з чим він приїжджає? З ідеєю «русского мира». А що це таке? Це насправді ідея та пропаганда нової імперії. Таку пропаганду українці відкидають, бо ми вже в імперіях пожили — хочемо жити свобідно.

І Бог виконав наше бажання — дав нам і державу, і свободу, і Помісну Церкву — все дав. Тепер від нас залежить, чи цей дар утримаємо ми, чи ні. Якщо не утримаємо — то ми винні, не Бог Оскільки Бог дав нам бажане. Тепер наше завдання зберігати Божий дар, примножувати його, зміцнюючи і свою Помісну Церкву, і свою державу.

У багатьох може виникати питання: а яка різниця для спасіння, в якій Церкві бути — чи в Київському Патріархаті, чи в Московському, чи в Константинопольському? Хіба до нас наші предки не спасалися, не входили у вічне життя, коли були в Російській Церкві чи в Константинопольській? Спасались! І тоді, коли були в Константинопольському Патріархаті 700 років, і тоді, коли були в Московському Патріархаті більше 300 років.

І зараз у Царство Боже входять віруючі і Московського Патріархату, і Київського Патріархату, й інших Помісних Церков.

А якщо все це так, то за що ми боремося, для чого ми витрачаємо свої сили, будуючи Київський Патріархат? Чи не даремно? Не даремно! Владика Димитрій у своєму привітанні перерахував ті роки, коли наші предки виступали за церковну незалежність і добивалися своєї Помісної Церкви. Невже вони були нерозумні чи даремно боролися? Не даремно!

Яка все ж таки різниця: бути у своїй Церкві чи в підпорядкуванні іншій Церкві? Яке це має значення? Велике значення має — бути свобідним, а не рабом! Відчуваєте ви різницю між рабом і свобідним? Відчуваєте! 1 всі ми відчули, коли дихнули повітрям свободи, ставши незалежною державою.

Так само і в Церкві. Коли Церква діє свобідно, тоді вона краще служить спасінню своєї пастви. Я хочу підтвердити це таким прикладом. Давня Київська Митрополія, хоч і перебувала у складі Константинопольського Патріархату, діяла свобідно, бо її залежність була лише в тому, що Київський митрополит отримував благословення від Константинопольського патріарха. І що дала ця свобода Київській Митрополії? Дала те, що освіта в ній свого часу стояла найвище серед усіх Православних Церков. На початку XVII століття, в часи святителя митрополита Петра Могили, ніде — ні на Сході, ні в Москві, ні в іншій Православній Церкві — не було вищих духовних навчальних закладів. А в Києві діяла Могилянська академія, і це був світильник, який світив і на Схід, і на Північ. І те, що писали наші ієрархи, наші богослови, приймала вся Православна Церква. Хто написав перший Православний Катехізис, «Сповідання Православної Віри»? Київський митрополит святитель Петро Могила. І це «Сповідання» прийняли всі Східні патріархи як загальне для цілого Православ’я. І Московський собор прийняв це «сповідання».

В умовах свободи українське богослів’я розвивалося так, що сяяло на весь Православний Схід. У Київській митрополії було надруковано першу повну слов’янську Біблію, було складено Требник, виправлено Служебник. Тут писалася знаменита полемічна література, тут діяли видатні проповідники. Тут святитель Димитрій Ростовський склав «Четьї Мінеї» — зібрання житій святих на кожен день року, яким і досі користуються.

І коли цар Петро побачив, наскільки українське богослів’я вище від московського, то возами вивозив випускників та викладачів із Могилянської академії для створення у своєму царстві шкіл і для призначення на різні церковні посади. За рахунок цього московське богослів’я стало зростати — а українське занепало. І що ми отримали, опинившись у складі Московського Патріархату? Українського богослів’я немає, воно нерозвинене, а є російське богослів’я, яке розвинулося за рахунок українського.

Все краще з України, з Київської Митрополії забирали на північ. Це ж наші, українські святителі просвітлювали Сибір! Ми дякуємо Богові, що Господь і це використав на благо Церкви Христової, що наші святителі просвітили Сибір світлом Христової віри.

Але все найкраще, що могло працювати тут — працювало там, у той час як наша Церква занепадала. У нас відібрали все — нашу історію, нашу мову, бо заборонили у Лаврській друкарні випускати книжки українською мовою, нашу церковну архітектуру, бо заборонили споруджували храми в українському стилі, а наказували будувати в так званому «синодальному», затвердженому в Петербурзі. Все забрали, до найменшого! На Різдво Христове забороняли співати колядки, у храмах — прикрашати ікони рушниками, — бо в Московській землі таких звичаїв не було, а хотіли, щоб Україна перестала бути Україною, а стала «Южно-Русским краєм», околицею Російської імперії, і все щоб у нас було однакове.

Тепер інше. Цього року ми відзначали 450-ліття Пересопницького Євангелія, на якому наші президенти приносять присягу. Що це за Євангеліє? Це Євангеліє написане слов’янською і українською мовами. Тобто наші предки вже пів тисячоліття тому міркували про те, що слов’янська мова стає незрозумілою, і дбали, щоб наблизити Священне Писання до розуміння кожної людини. А що дав нам Московський Патріархат? Він і досі наполягає твердо, щоб ми молилися і служили слов’янською мовою — мовою, якої більшість людей не розуміє. Північним народам у Російській Церкві переклали Євангеліє та богослужіння — і перм’якам, і якутам, й іншим, китайцям переклали, японцям переклали, — а українцям перекласти не тільки самі не схотіли, але й в Україні не дають. На словах не заперечують — а на ділі не дають!

Ставши свобідними, ми відправляємо богослужіння українською мовою. Відчуваєте, дорогі браття і сестри, різницю: коли ви приходите у храм і слухаєте псалми, богослужіння, стихири своєю, зрозумілою мовою і коли — незрозумілою? Відчуваєте, і я чув від багатьох, що їм краще молитися, коли богослужіння зрозуміле. А коли мова вам незрозуміла, то ви й молитися як треба не зможете.

То чи є різниця: мати свою Помісну Церкву чи не мати, а підпорядковуватися іншій? Є різниця. Так ось заради того, щоб Церква краще служила спасінню свого народу, ми й працюємо, щоб наша Церква була автокефальною, помісною.

Ми зовсім не хочемо ворогувати з Російською Церквою, а хочемо жити як брати. Ми разом були в одній державі, разом служили, але Бог судив нам мати свою незалежну державу — і в Росії це повинні сприйняти. І вести народ до спасіння, а не щоб патріарх проповідував про імперію. Бо імперія в Царство Боже не приведе, а турбота про спасіння кожної людини приведе у вічне життя.

У чому сенс нашої боротьби? Не треба думати, що ми йдемо у відчинені двері, — навпаки, у зачинені. Ми хочемо їх відчинити, щоб віруючі могли зручніше досягати Царства Небесного. Бо Москва сама відкинула спілкування з нами і коли інші Церкви хочуть спілкуватися, стає на перешкоді. Але рано чи пізно і ці двері відчиняться, і з нами будуть спілкуватися — бо ми маємо одну віру та належимо до Єдиної Христової Церкви.

Ми, дорогі браття і сестри, повинні розуміти, що наше земне життя тимчасове. Рано чи пізно кожен із нас покине цю землю, але, покинувши землю, не перестане існувати. І для кожного з нас не байдуже, як ми будемо існувати у вічному житті. Ми знаємо від Бога, що вічне життя є різне — блаженне і скорботне. Знаємо? Знаємо! А думаємо і турбуємося про вічність? Не завжди і не всі. А треба думати всім, бо всі туди підуть. Так ось, наша мета — нагадувати кожній людині: ти не розумна, якщо думаєш тільки про земне! Подумай про смерть, про вічне життя, подумай про суд Божий, якого ніхто не може уникнути! А для того, щоб увійти у блаженне вічне життя, слід своє земне життя звершувати за правдою, за Божим законом. І думати не про панування над іншими, не про імперію — а про пізнання волі Божої та її виконання.

Утверджувати віруючих у заповідях Божих і правді — це і є мета Церкви Христової. Якщо Церква не приводить до цього, то ми даремно носимо цей дорогий одяг, митри з дорогоцінним камінням, жезли. Навіщо все це, якщо не приводити до вічного життя ні тих, хто носить, ні їхню паству?

Тому кожен раз, збираючись на подібні святкування, ми робимо це не для того, щоб похвалити патріарха чи ще когось іншого, — збираємося ми для того, щоб утверджувати самих себе у вірі, у правді, щоб набиратися сили один від одного для виконання своїх архіпастирських і пастирських обов’язків. Для цього ми збираємося!

Збираємося для того, щоб утверджувати нашу Помісну Українську Православну Церкву. А ті сили, які борються проти нас, рано чи пізно будуть переможені. Ми в це віримо, адже Бог благословив нашому народу мати свою державу і свою Церкву. А хто бореться проти Української Церкви — той іде проти правди і перемогти не зможе. Тому ми впевнені в перемозі, покладаючись не на свої сили, а на Бога. І Бог допомагає, коли ми просимо.

Ми будемо ще не раз збиратися і говорити про одне і те ж — про правду і Божі заповіді, тому що істину треба постійно нагадувати, кожного дня, кожної години. Тоді благодать Божа буде діяти в душах. А якщо ми не будемо згадувати про Бога, про Страшний суд, то диявол пануватиме над нами.

Нехай Господь Бог допомагає нам і надихає нас. Я вам дякую, владики, що ви завжди приїжджаєте на це наше спільне свято, і вам, дорогі браття і сестри, що ви приходите, молитеся і надихаєте нас на працю. А найбільше всі ми маємо дякувати Богові, Якому слава навіки віків.

Амінь!

↑Слово
Патріарха Філарета,
виголошене після Божественної літургії
у Володимирському соборі
з нагоди його тезоімеництва
14 грудня 2011 року

Преосвященні владики, всечесні отці,
дорогі браття і сестри!

Насамперед я дякую вам, преосвященні архіпастирі, за те, що ви приїхали на сьогоднішнє наше свято. І вам, дорогі отці, браття і сестри, що ви прийшли помолитися разом з нами.

Дякую Вам, владико, за слова привітання. Хоч Ви й сказали, що обережно підбирали слова похвали, — але перебільшили. Проте Ви правильно вказали, що Господь, з милості Своєї, дарував мені і єпископське, і патріарше служіння. Тому що без волі Божої не сталося б цього, і без допомоги Божої ми не збудували б такої великої Церкви, яка сьогодні є в Україні. Лише з допомогою Божою ми збудували Церкву, яку вже ніякі ворожі сили не здолають.

Рік тому вони зробили спробу, але побачили, що нічого не вийшло, тому й залишили нас у спокої. Але цей наш спокійний стан спонукає нас до більшої праці, яка повинна полягати у виконанні своїх обов’язків. Нічого надзвичайного Господь від нас не вимагає, а тільки одне; кожному на своєму місці слід виконувати свої обов’язки, які поклала на нього Церква, а точніше — Господь Ісус Христос. Тому якщо архієрей буде архієреєм, а священик — священиком, а християнин — християнином, тоді буде Церква і буде благочестиве життя, і на землі буде жити добре.

Ми, на превеликий жаль, не завжди виконуємо свої обов’язки так, як треба. Це стосується і нас, грішних архієреїв, і духовенства, і пересічних християн. Тому не дивуйтеся тим негараздам, які ми переживаємо в наш час; і тій неправді, і тим судам несправедливим, і несправедливому збагаченню. Все це від того, що обов’язки виконуються неналежно.

Багатий, який не допомагає бідному, — це той багатий, про якого Господь сказав у притчі; він кожен день веселився, а поруч біля воріт лежав Лазар. А скільки в наш час таких Лазарів! Вони не лежать біля воріт, але страждають у своїх бідних оселях. І це ж християни так до них ставляться! Бо більшість тих, хто збагатився, хрещені, і до церкви іноді ходять, і свічки ставлять, — а Лазаря не бачать! У цьому причина наших бід і скорбот. Незважаючи на всі ці скорботи, рано чи пізно страждання земні припиняться. І ми не будемо страждати, бо помремо — і завершиться життя цього віку. Але ми перейдемо у вічне життя. У якому ж стані ми туди прийдемо, — над цим нам треба думати! Бо всі земні страждання є ніщо порівняно з винагородою, яку отримають у житті вічному праведники, і з муками, які чекають після смерті грішників.

І якщо ми сьогодні святкуємо пам’ять святого праведного Філарета Милостивого, то повинні спитати себе; чому Церква поставила його на свічник, чому прославила? Поставила для того, щоб він нам світив своїм життям, показував приклад, як треба жити у гріховному світі, щоб стати святим. А для цього не треба багато, — лише одне; мати добре, милостиве серце.

Той, хто має таке серце і таку віру, яку праведного Філарета, — успадкує, обов’язково успадкує, Царство Небесне! Бо Господь для того і прийшов у світ, щоби спасти кожну людину. Хочете в Царство Небесне? — будьте добрими, майте віру, і майте надію, і майте любов нелицемірну!

Хочу ще раз наголосити; нелицемірну любов треба мати, бо часто говориться про любов — але не про справжню, а про лицемірну. Таку, коли люблять лише тих, хто їх любить, або заради того, щоб отримати винагороду. Але якщо не можеш любити повною мірою, як заповідав Христос, то хоч не шкодь іншому і не плати за зло злом. І цього навіть буде достатньо, щоби Господь був милостивим до такої людини, бо в Нього без винагороди не залишиться навіть кухоль холодної води, поданий спраглому.

Наше церковне служіння полягає в тому, щоб людей вести до спасіння, до вічного життя. І якщо ми йдемо цією дорогою, то ми на вірному шляху. Це — пряма дорога!

В житті треба ходити прямими дорогами. Бо багато-хто ходить кривими дорогами; коли вигідно, він один, коли не вигідно — інший. А праведний Філарет показує нам, що в будь-який час і за будь-яких обставин можна спастися і можна стати святим, йдучи дорогою вузькою, тернистою, але прямою.

Нещодавно в Чернігові ми прославляли нового святого, преподобного Меркурія. Він наш сучасник, бо помер у 1956 році. Недавно помер, з нами жив, а став святим. Чому? Тому що в нього була непохитна віра. І коли його вели на розстріл, то пістолет тричі не вистрілив; Господь зберіг його для служіння. А коли він став настоятелем парафії, то чим відрізнявся від інших? Був просто доброю людиною, любив Бога й ближніх — і все. І через це став святим!

Чи хтось думає, що в наш час немає святих? Є, але ми їх не знаємо. Проте Богові вони відомі. І вони спасаються в умовах того самого життя, на яке багато-хто нарікає, виправдовуючи цими умовами своє лінивство.

Тому все це повинно укріпляти нашу віру, посилювати любов і виганяти з нашого життя все недобре. Якщо ми виженемо зі свого серця все недобре, — тоді на тому місці, поселиться благодать Святого Духа.

І, збираючись на такі урочисті богослужіння, ми збираємося для того, щоб утверджуватися у вірі, в надії на вічне життя і в любові один до одного. Якщо досягаємо цього, — ми блаженні.

І нехай Господь усіх нас тут присутніх веде до вічного життя!

Амінь.

↑Слово
Патріарха Філарета на урочистій академії
в Національній опері України
з нагоди ювілеїв 50-ліття його рукоположення
на єпископа і 45-ліття служіння на Київській кафедрі
4 лютого 2012 року

Ваші преосвященства, всечесні отці,
дорогі брати і сестри!

Шановні перший Президенте України Леоніде Макаровичу Кравчук, екс-Президенте Вікторе Андрійовичу Ющенко, шановний віце-прем’єр-міністре Грузії, шановний представник Верховної Ради Володимире Олександровичу Яворівський! Я щиро вдячний вам за ваші привітання. Вдячний також за привітання нині діючому Президенту Вікторові Федоровичу Януковичу, яке передав міністр культури сьогодні вранці. Я вдячний усім, хто сьогодні прийшов привітати мене з 50-літтям архієрейського служіння і 45-літ-тям перебування на Київській кафедрі.

Найперше я повинен піднести молитву і подяку Богові, тому що Він обрав мене на це служіння, Він вів і веде мене цією нелегкою дорогою служіння Церкві Христовій, українському народу і власному спасінню. Це надихало мене на працю, на діяльність протягом не тільки 50 років архієрейського служіння, а протягом усього мого життя, відколи після смерті мого батька я навернувся до Бога.

Але сьогоднішнє зібрання треба використовувати не для прославлення, тому що тимчасове прославлення нічого не варте. Треба звершувати служіння для прославлення в Царстві Небесному, а не для тимчасової слави. Сьогоднішню нагоду, як і будь-яку, слід використовувати для укріплення кожного з нас у служінні Церкві, у служінні своєму народу і Богові заради вічного життя. Якщо ми таку дорогу служіння обираємо, то це пряма дорога, вузька, — але веде вона до вічного життя.

А криві дороги, шукання земних насолод -тимчасові. І рано чи пізно закінчуються. Подивіться на тих, хто володів нами і руйнував церкви. Існують вони чи ні? Існують, — але де? В пеклі. І у вічному. Тому нам не такий треба обирати шлях.

Мене Господь обрав на служіння у важкі часи, у 60-ті роки. Коли почалося не, скажу, гоніння, але активна антирелігійна пропаганда, як її називали тоді, яка була пов’язана із закриттям храмів, монастирів, духовних навчальних закладів, відправленням на спокій і на пенсії духовенства, скороченням кількості парафій нашої Церкви. Тоді я був поставлений єпископом.

Але не тільки один я, — багато молодих кандидатів, які закінчили академію, стали єпископами під час антирелігійної пропаганди. Виникає питання: чому, з одного боку, тоді була боротьба з Церквою, а з другого — поставлення великої кількості молодих і активних архієреїв? Чи є в цьому логіка? Здавалося б, ніякої логіки немає.

Якщо ви хочете знищити Церкву, то для чого дозволяєте ставити молодих освічених архієреїв? Але робилося це не тому, що влада так хотіла, а тому, що обставини життя примусили і Хрущова, і радянський уряд іти цим шляхом: дозволити поставлення молодих архієреїв.

Для чого? Як ви знаєте, в ті роки тривала холодна війна, що ледь не перетворилася у ядерну. Згадаймо Карибську кризу. Не було довіри ні в Радянського Союзу до США, ні у США до СРСР І тоді ці великі держави обрали шлях порозуміння через Церкви: і радянська влада, і США. Почалися активні контакти між ними.

Крім цього, тоді була створена Всесвітня Рада Церков (далі ВРЦ. — Ред.). Що це за церковна християнська організація? У ті роки її називали малою Організацію Об’єднаних Націй. Чому? Тому що там обговорювалися ті самі питання, що й в ООН. Достатньо нагадати, що колишній керівник ЦРУ був членом комісії з міжнародних справ ВРЦ. Уже ця одна присутність там такої поважної особи свідчить про наміри і призначення цієї комісії ВРЦ і самої всесвітньої християнської організації.

Треба згадати, що у припиненні Карибської кризи відіграв роль папа Іоан XXIII. Тому радянська влада звернула увагу на роль Ватикану в досягненні миру і злагоди між двома супротивними блоками. Тоді задля зближення з Ватиканом був відпущений не тільки на свободу, а відпущений у Рим — кардинал Йосип Сліпий. Тоді відбувся перший контакт Російської Церкви, радянської верхівки з Ватиканом.

Далі, як ви знаєте, був скликаний II Ватиканський собор. На нього запрошувалася РПЦ. І я пам’ятаю, як йшли переговори між митрополитом Никодимом і кардиналом Іоаном Віллебрансом. А треба сказати, що роль митрополита Ленінградського Никодима (Ротова) була видатною, тому що він фактично керував не лише РПЦ, а всіма Церквами соціалістичного табору в цих переговорах і контактах із Західними Церквами. Так ось, митрополитові Никодиму кардинал Іоан Віллебранс запропонував послати делегацію на II Ватиканський собор. Митрополит просив запрошення. А кардинал не хотів давати запрошення, бо не був упевнений, що Російська Церква прийме його. І якщо б вона відмовилась, то це, як вони думали, посоромить Ватикан. Але РПЦ спрямувала делегацію: протопресвітера Віталія Борового і архімандрита Володимира Котлярова, який нині є митрополитом Санкт-Петербурзьким. Такі перші контакти.

Також вони були налагоджені з Національною Радою Церков США. Ми їздили у США не один раз, і ці контакти були настільки успішними, що після однієї з таких поїздок мені запропонували нагороду за налагодження добрих стосунків — дати те, що я схочу. 1 я попросив відкрити Київську духовну семінарію. Мені сказали, що неможливо відкрити КДС, але збільшити вдвічі Одеську семінарію можливо. Таким чином ОДС стала випускати не 40 чоловік у рік, а 80.

Коли я став Екзархом України, в Україні було закрито майже половину церков. Переді мною постало завдання якимось чином зупинити це закриття. Я почав із богослужіння. Молився Богові, проповідував, відвідував парафії, єпархії, піднімав дух архієреїв і духовенства, щоб вони не падали духом, не зневірялися у своїй правоті, бо ми були праві. І одного разу мене покликав уповноважений по Києву і Київській області і запитав:

— Познайомилися ви зі своїм духовенством?

Я відповів:

— Так.

— Ви бачите, яке воно старе? Вам прийшов кінець, бо вступаємо у 80-му році в комунізм.

Я на це:

— Добре. Ми при соціалізмі існуємо, будемо і при комунізмі жити.

А він заперечив:

— Ні, ми вас терпимо при соціалізмі, а при комунізмі цього не буде.

Я на це йому сказав:

— Якщо так, то комунізму не буде, а Церква буде!

Тому головним моїм завданням було утверджувати архієреїв і духовенство у їхній відданості Церкві у тих умовах, переконуючи їх, що з нами Бог і як у давні часи гонінь Церква перемогла Римську імперію, так і в наш час ми переможемо. 1 дійсно, ми перемогли.

У цьому велику роль відіграло 1000-ліття Хрещення Київської Руси. Я пам’ятаю, як зароджувалася ідея святкування. Це ще було за часів Брежнєва. Коли Священний Синод висловив таке бажання, то в партійній верхівці дуже обережно поставилися до цієї ідеї і спочатку не хотіли, щоб Російська Церква святкувала 1000-ліття. Чому вони боялися? Тому, що якщо святкувати 1000-ліття християнства в нашій країні, то треба показати позитивну роль Церкви і християнства, позитивний вплив на наш народ, на історію, культуру, державотворення. А вони стверджували, що релігія — це опіум для народу, це бісівщина, що це темні люди, які несуть не світло, а темряву. А ми повинні були показати, що просвіта пішла від Церкви, тому що при церквах відкривалися духовні училища, вчили грамоти дітей і багато чого великого в історії створила Церква і християнство. Це партійні очільники розуміли, тому не хотіли, щоб ми святкували 1000-ліття.

Чому ж вони погодилися? Тому, що Українська Православна Церква і Греко-Католицька Церква в Америці, Канаді і Європі стали готуватися до цієї дати. Виникало питання: чому в СРСР не відзначається ця дата, а на Заході, де свобода, відзначається? Це означало, що в Радянському Союзі немає свободи релігії, немає свободи совісті. Цього дуже боялися. Тому, самі того не бажаючи, дозволили святкувати 1000-ліття Хрещення Руси. І коли РПЦ через Священний Синод проголосила святкування 1000-ліття Хрещення Руси, то весь світ став готуватися до нього.

Яке це значення мало для розпаду Радянського Союзу? Союз боявся контактів із Заходом, бо була так звана «залізна завіса», яка не давала можливості радянським громадянам знати, як живе народ на Заході: говорили про «загниваючий капіталізм», «процвітаючий соціалізм». Коли ж почалися ці контакти, а особливо під час підготовки до святкування 1000-ліття, контакти зі збереження миру, екуменічні контакти, — тоді наші керівники побачили, як живе Захід. І церковні та політичні діячі Заходу, у свою чергу, побачили, як живе народ Радянського Союзу.

Гонка озброєнь була найвищою, а побутове життя — бідним. Тому ті, хто їздив на Захід, привозили все: від побутової техніки до одягу, взуття… А Захід розумів, яке значення мають контакти. І коли ми вели богословські діалоги, які часто заходили в глухий кут, то наші західні партнери, незважаючи на це, говорили: «Давайте все-таки продовжувати наш діалог», — бо для них важливі були не самі результати богословських дискусій, а поїздки нас — туди, а їх — до нас.

І ось ми відсвяткували 1000-ліття, а на початку 90-х років розпався Радянський Союз. Чому? Тому що саме верхівка Союзу зрозуміла, а особливо їхні діти-комсомольці, що ринкова, капіталістична система — природна, що це природний розвиток людства, а комунізм і соціалізм — це штучне утворення. Зміна сталася в їхньому розумі. Тому коли прийшов до влади М. С. Горбачов, розпочалась перебудова і гласність.

У результаті Радянський Союз порушив питання про розширення прав республік. Тоді я як Місцеблюститель московського престолу на Помісному соборі, у свою чергу, порушив питання про розширення прав Українського Екзархату: узгодити права Екзархату з тими, які готувалася отримати Українська республіка. Перед нинішнім патріархом Кирилом постало серйозне питання про розширення прав Українського Екзархату. І Кирил, який тоді був головою редакційної комісії, викреслив це з постанов Собору, хоча Собор проголосував. Я довго і плідно працював з ним і хочу сказати, що це розумна, активна людина, віддана Церкві, але не духовна, тому про нього російські аналітики говорять, що це насамперед політик, по-друге, дипломат, а патріарх уже по-третє. Він працював разом з такими видатними діячами Російської Церкви, як митрополит Мінський Філарет, митрополит Ювеналій, митрополит Володимир, тоді керуючий справами Московської патріархії, протопресвітер Віталій Боровий і багато інших молодих архієреїв.

Я подзвонив патріарху Олексію і запитав, чому Собор проголосував, а до постанов це не вписали. Тоді нинішній патріарх Кирил сформулював положення про самостійність і незалежність Української Православної Церкви і запитав, чи задоволений я такою постановою, а я відповів, що задоволений. Таким чином через деякий час на Архієрейському соборі ми отримали постанову про надання Українській Православній Церкві права самостійності та незалежності в управлінні. І ми тоді отримали в Софійському соборі від патріарха Олексія (Рідігера) грамоту про наші права. Тому нинішня УПЦ МП користується цими правами.

Але потім, коли Україна у 1991 р. проголосила незалежність, я сказав своєму єпископату: тепер нам не достатньо самостійності та незалежності в управлінні, нам треба узгодити права Церкви відносно до становища Української держави. Україна стала незалежною державою — і Церква повинна бути повністю незалежною від Московського Патріархату.

Це не була моя вигадка. Бо багато хто каже, що якби не Філарет зі своїми ідеями, то не було б у нас і цих проблем. А справа не у Філареті, а в тому, що є апостольське вчення, яке говорить про те, що кожен народ — а українці є народом — повинен мати свого першого єпископа, тобто митрополита, архієпископа чи патріарха. Керуючись цим вченням, а також історією Православної Церкви, коли в незалежній державі проголошували незалежні Церкви — це і Грецька Церква, і Румунська, і Сербська, і Болгарська, і Грузинська та інші, які входили до складу Константинопольського Патріархату, але, отримавши державну незалежність, відокремились, — як не боровся проти цього Вселенський Патріарх, нічого не міг зробити, а ці Церкви стали автокефальними, помісними, — тому керуючись цим вченням і цією історією, я й скликав у 1991 р. Помісний собор УПЦ.

Собор той був законний. На ньому були присутні всі архієреї Української Церкви, представники всіх єпархій, всіх монастирів і всіх духовних навчальних закладів. Тобто це був повноцінний Помісний собор, який одностайно прийняв постанову про автокефалію Української Православної Церкви.

З цією постановою ми й звернулися до Мocковського Патріархату і російського єпископату, щоб вони погодилися на автокефалію. А в Москві не хотіли цього. Пам’ятаю, як пізніше на одному прийнятті представники російського уряду дякували патріархові Олексію (Рідігеру) за те, що він утримав у своєму підпорядкуванні Українську Церкву. Вони казали: «Ми не змогли утримати Україну, а ви змогли, тому вам честь і слава».

Тоді проти мене почалася боротьба: шельмування, наклепи, всілякі вигадки. Для того, щоб мене морально вбити. Але не могли вбити, тому що я вірив у Бога і знав, що мій шлях — вірний. Коли я став на нього, підтриманий Богом — а мені було знамення Боже, що це вірний шлях, — то не зламався, незважаючи на те, що я залишився тільки з одним єпископом Яковом (Панчуком). І це теж промислительно, що залишився один, бо без цього одного ми б не мали сьогодні нашого єпископату. А так ми маємо канонічно-законний єпископат Київського Патріархату.

З того часу й донині Москва бореться і зі мною, і з Київським Патріархатом, і почалася ця боротьба через незаконно зібраний так званий Харківський собор. Але треба згадати, що до цього на Московському соборі мене примушували подати прохання про звільнення з Київської кафедри. Вони думали так: не буде Філарета — не буде і автокефальної Церкви. Тому всі сили спрямовували і спрямовують дотепер, щоб мене не було на Київській кафедрі. Але в ті важкі дні, години, я звернувся до Л. М. Кравчука: «Що мені робити? Подавати у відставку чи ні?» 1 Леонід Макарович сказав, — і я йому дуже вдячний: «Ні, ми будуємо Україну і нам потрібна незалежна держава і незалежна Церква».

Але я хочу відкрити секрет, чому все-таки був скликаний так званий Харківський собор і яким чином єпископат, який я весь поставив, дав їм кафедри, виступив проти мене і поїхав до Харкова. Чому вони поїхали? А тому, що була більша сила, яка вплинула на них. Яка це сила? Це органи державної безпеки, з якими були пов’язані всі без винятку єпископи. В часи СРСР у Російській Церкві не було жодного єпископа, який не мав би контактів з органами безпеки, — і не тільки в Радянському Союзі, а й в соціалістичних країнах, — тому що це була тоталітарна держава, яка контролювала все, а особливо Церкву, як ідеологічно протилежну велику силу, що впливала на суспільство. Тому потрібен був тотальний контроль за цією силою. У таких умовах ми будували Церкву. Але будували і збудували так, що Радянський Союз розпався, а Церква залишилася і буде завжди.

Я хотів би ще звернути увагу на референдум, який відбувся 1 грудня 1991 р. Він мав велике значення, а ще більше значення мав договір у Біловежській пущі, який підписав Л. М. Кравчук, Єльцин і Шушкевич. Уявіть собі, що ми б не мали цього договору. Без цього договору і референдуму, на якому 92% населення України проголосувало за незалежну Україну, сьогодні вже не було б Української держави.

Так-от, саме органи безпеки під впливом Москви зібрали українських архієреїв у Харкові і обрали там нового предстоятеля — митрополита Володимира. У цьому незаконному соборі і є корінь розділення українського православ’я. Не Київський Патріархат, а Харківський собор розділив Українське православ’я. Якби не було цього собору, Українська Церква під моїм керівництвом залишалася б єдиною, нерозділеною. І рано чи пізно — визнаною, — думаю, до цього часу ми б дотиснули Московську патріархію і патріарха, щоб він погодився на автокефалію Української Церкви. Через це розділення в нас хоч і є Помісна Церква, але не єдина і невизнана. А так була б і єдиною, і визнаною. Але ми не падаємо духом. Ми досягнемо ще своєї мети!

Тепер хочу звернути вашу увагу на те, якими методами діє Москва, Московська патріархія. По-перше, вони найменували розділення Українського православ’я як «розкол» і кваліфікували розділення розколом. А яка відмінність між розділенням і розколом? Суттєва. 1 полягає вона в тому, що коли відбувається розділення, то частини, які розділилися, залишаються православними, віровчення зберігається те ж саме.

Зверніть увагу на так званий «карловацький розкол», який відбувся у 30-ті роки минулого століття в РПЦ. Тоді розділення Москва охрестила розколом, а коли об’єднувалися, то слово «розкол» зникло і сказали, що це було розділення. Нас же називають розкольниками, а «розкольники» означає — порушники якихось суттєвих пунктів або християнського віровчення, або моралі, або православних канонів. Ми ж нічого з цього не порушили, — то чому ми розкольники?

Ми не є розкольникам. Ми — такі ж православні, як і вони. Підтвердженням цього — численна паства Київського Патріархату: 14,5 млн. православних людей свідчить, що ми не розкольники, ми православні українці. Тому виходячи з того, що нас назвали розкольниками, кажуть, що хрещення в нас незаконні, і хіротонії в нас незаконні, і все в нас незаконне, що ми не християни, а язичники. Отаке ставлення до нас. То, скажіть, хіба це правда? Це ж неправда! І для чого ви цю неправду вбиваєте в голови простих людей?! Але, слава Богові, українці не дурні! І тому, виходячи і з цього всього, ми сподіваємося, що буде перемога наша.

Чому буде наша перемога? Тому, що ми маємо Українську державу, а це — запорука незалежної Церкви. Бо ніяка держава довго не потерпить на своїй території залежну Церкву. А УПЦ МП — залежна Церква. І через це, хоч вона самостійна і незалежна в управлінні, але нинішній патріарх поставив своїм завданням ліквідувати і незалежність, і самостійність в управлінні. Тому і зачастив патріарх Кирил в Україну — щоб показати, що він — патріарх, що митрополит Володимир — це тільки митрополит, а керує всім в Українській Церкві він як патріарх. І приїхав до нас з цією ідеєю «Русского мира», а це ж — нова Російська імперія, представлена лише в дуже привабливому вигляді. Але народ мудрий, зрозумів. 1 тепер кажуть: ми думали, що належимо до Української Церкви, а тепер бачимо, що до Російської. Ось це — результат частих поїздок патріарха Кирила.

Тепер, — хоча це не моя справа, але я повинен торкнутися УПЦ МП, — митрополит Володимир відходить. Він уже не діяльний предстоятель. Ви бачите, яка боротьба почалася всередині, висуваються різні кандидати. Але я повинен сказати: хто б не був обраний предстоятелем УПЦ МП, він не зможе об’єднати її в одну силу. Там триватиме боротьба. Сьогодні проросійська частина під проводом митрополита Агафангела досить агресивна і активна. Той відкрито хвалить не нашого, а російського президента і агітує російський народ голосувати за Путіна, — ніби це його як, громадянина України стосується.

Друга частина — більша, але аморфна, неактивна. Але вона може стати активною, якщо оберуть неугодного їм предстоятеля. Тому держава бачить, що на цю Церкву покладатися неможливо, бо там є проросійські сили, які тягнуть українців до Москви. Тому зараз відбувається схилення Президента В. Ф. Януковича до Київського Патріархату, адже Київський Патріархат — це надійна духовна сила, вона не зрадить своїй державі.

Віктор Федорович зараз перебуває у тяжкому становищі. І ми його розуміємо та підтримуємо. І треба підтримувати, тому що він бореться з нашим братнім сусідом, який нас любить так, що німцям, які зруйнували під час Другої Світової війни Україну і частину Росії, продають газ у два рази дешевше, а браттям-українцям — удвічі дорожче. Ось яка «братня любов»! Тому за цих умов нерозумна та людина, яка не буде підтримувати тих політичних діячів, у тому числі президента, які відстоюють інтереси Української держави і українського народу. Відтак ми, Київський Патріархат, підтримуємо ці політичні сили.

Торкнуся ще Автокефальної Церкви. Ми з ними вже понад десять років ведемо переговори про об’єднання в одну Церкву, тому що нас нічого не роз’єднує. І немає підстав не бути нам єдиними. Але виникає питання: якщо ми єдині і нас нічого не розділяє, то чому ми не об’єдналися? Тому, що керівництво цієї Церкви має від Москви інше завдання. Яке завдання? Будь-якими способами і заходами скинути Патріарха Філарета. І якщо комусь із них це вдалося б, то вони стали б «Героями Росії» і отримали б нагороду у Кремлі. Але я думаю, що їм це ніколи не вдасться. Тому ми закликаємо і єпископів, і духовенство Автокефальної Церкви: якщо ви любите Україну, український народ — не служіть інтересам чужої держави.

Хочу торкнутися і наших взаємовідносин із Греко-Католицькою Церквою. Як ви знаєте, на початку 90-х років у нас були складні відносини. Але, слава Богові, що вони на сьогодні нормалізувалися. Чому? Тому що в кожному селі побудований і греко-католицький храм, і православний або йде почергове богослужіння. Тобто розійшлися мирно. А я згадую перші переговори, які велися в Москві з ієрархами Греко-Католицької Церкви, представниками з Ватикану стосовно майбутнього Греко-Католицької Церкви, яка тоді виходила з підпілля і вже отримувала права на своє існування в Радянському Союзі.

Тоді ми домовилися з ієрархами Греко-Католицької Церкви: для того, щоб не було непорозумінь і боротьби, давайте підемо таким шляхом — кожне село повинно визначитися, до якої Церкви воно належатиме — до Православної чи Греко-Католицької. Якщо більшість до Греко-Католицької Церкви, храм переходить до цієї Церкви, але греко-католицька частина села зобов’язується разом із православною частиною побудувати храм для православних і навпаки. Ми такий документ підписали. Він є в Москві та у Ватикані.

Але знайшлися світські сили, які не погодилися з цим. Вони проголосили; православних геть за Збруч. І та домовленість не була реалізована. Почалася боротьба, але згодом прийшли до того самого висновку, що й ми з ієрархами Ватикану і Греко-Католицької Церкви: будівництва храмів. Слава Богові, з Греко-Католицькою Церквою у нас одна позиція щодо держави, ми єдині. І вони, і ми підтримуємо Українську державу. І це нас єднає, і не тільки з ними, а й з Римо-Католицькою Церквою, і з протестантськими Церквами, і з іншими релігіями я маю на увазі і мусульман Криму, і юдеїв. Ми єдині в підтримці Української держави. І, слава Богові, що в цьому ми займаємо єдину позицію і з деякою частиною Московського Патріархату. Це — запорука нашої майбутньої єдності.

Тому, завершуючи свій довгий виступ, хочу запевнити вас, що Україна є і буде, незалежно від того, який тиск на неї чинитиме Москва. Москва йде кривими дорогами, хоче повернути історію назад, до імперії, забуваючи, що ми вступили вже в період глобалізації. У період, коли територіальних імперій нема й ніколи не буде. Народжуються нові імперії: фінансова, інформаційна, транснаціональні корпорації, військові комплекси. Радянський Союз був останньою територіальною імперією — і розвалився. Якщо Росія бажає йти туди, то вона хоче увійти другий раз у ту ж саму воду ріки. Не буває так! Тому вона приречена на поразку.

Український народ, Українська держава і Українська Церква не хочуть бути ворогами свого сусіда, братнього російського народу. Ми хочемо жити з ними у дружбі, злагоді, але як рівні незалежні держави. Якщо вони колись схаменуться, стануть на цю дорогу, то ми будемо і братами, і друзями, і добрими сусідами, і допомагатимемо один одному. Я вірю в це, тому що Господь може напоумити і тих керівників: ставайте на рівну дорогу!

Це буде благо і Україні, і Росії; і Українській Церкві, і Російській Церкві. Тому Російська Церква повинна визнати автокефалію Української Церкви — як перший крок для налагодження добрих братерських стосунків із російською державою та з російським народом.

Слава Ісусу Христу і слава Україні!

↑Слово
Патріарха Філарета
після Божественної літургії
з нагоди подвійного ювілею служіння,
виголошене у Володимирському соборі
5 лютого 2012 року

Ваші Преосвященства, всечесні отці,
дорогі браття і сестри!

Насамперед хочу подякувати владиці Епіфанію і владиці Димитрію за вітальні слова — і вчора в Оперному театрі, і сьогодні після звершення Божественної літургії. Також дякую всім преосвященним архієреям і духовенству, і вам, дорогі браття і сестри, за привітання і за те, що ми разом з вами побудували в Україні велику Церкву. Тепер уже ніхто і ніколи не буде сумніватися в тому, що в Україні є своя рідна Українська Православна Церква.

Ми сьогодні дякуємо Богові за всі Його благодіяння, які Він виявив також і на мені за 50 років архієрейського служіння і за 45 років перебування на Київській кафедрі. Дякуємо й за те, що ми разом побудували Київський Патріархат. Але зверніть увагу, коли ми святкуємо? Коли Церква нагадує нам про митаря і фарисея. Фарисей теж дякував. Як він почав свою молитву? — «Дякую Тобі, Боже, що я не такий, як інші». Так ось, слід остерігатися, щоб така гріховна думка не була в серці ні в кого з нас, що ми не такі, як інші.

Бо якщо ми не такі, як інші, то як Господь сказав про фарисея? Що він пішов додому невиправданий. А для нас це означає, що ми можемо побудувати і велику єдину Церкву, але чи приведе це нас до вічного життя, до Царства Небесного?

Ми дякуємо, і фарисей дякував. Але Царства Божого фарисей не отримав. Тому це нагадування нам, щоб не було з нами, як з тим фарисеєм. Нам треба поступати як митар, згадувати про свої гріхи, поки ми живі.

Митареві не треба було шукати своїх гріхів, бо всі люди говорили, що він грішник і що з такими й спілкуватися не треба. Ми ж у ще складнішому становищі: нам треба самим шукати власні гріхи. А це робити дуже складно і тяжко.

Якщо серце і розум підказують, що ти грішник, бо згрішив у чомусь, то тут же диявол навіває іншу думку: ти-то згрішив, але тебе виправдовують обставини, в яких ти перебував. Цього не повинно бути.

Господь допомагає шукати наші гріхи. Яким чином? Через наших ворогів і супротивників. Вони викривають нас у всіх наших гріхах — і дійсних, і вигаданих. Тому ми повинні через свою совість визначити, де вороги говорять правду про нас, а де неправду. Якщо правду говорять — то вони нам допомагають покаятися, поки ми живі. А якщо неправду — не турбуватися за себе, а за неправдомовців молитися, щоби Господь відвернув їх від гріха неправди.

Бо уявіть собі: все те, що вороги правдиво говорять про нас поганого, і духи злі покажуть нам на митарствах. Але тут, у цьому житті, ми можемо очиститися від цих гріхів через покаяння, а там, після смерті — не зможемо. Тому треба дякувати нашим супротивникам, що вони допомагають нам спастися.

Ми будуємо Церкву не заради того, щоб вона була в Україні великою, численною, щоб мала багато архієреїв, монастирів, духовних навчальних закладів — не для цього! Церкву ми будуємо для того, щоб вона привела нас до вічного блаженного життя. Якщо приведе нас до Царства Божого, — то ми блаженні, і не даремно жили на землі, не даремно працювали, терпіли скорботи. Смерть тоді — благо для нас, бо вона переселить нас у життя безтурботне, безскорботне, радісне, мирне і блаженне.

Ось ці думки повинні бути у всіх нас: і в архієреїв, і в духовенства, і у всіх вас, дорогі браття і сестри. Тому що перед Судом Божим ми всі — рівні. Не буде там патріарх вищим, а хтось інший нижчим. Вищим у Царстві Божому стане той, хто на землі був смиренним, як митар. А патріарх може бути і нижчим, якщо він не виконує покладені на нього Богом обов’язки.

Тому нехай Господь наш Ісус Христос, Який є Главою Церкви, допомагає нам і наставляє нас бачити насамперед себе грішниками, а праведником, якщо хто й буде достойним, того назве Бог, а не ми. Коли ж ми говоримо, що самі праведні, а інші грішники, — то кінець буде як у притчі про митаря і фарисея: митар пішов виправданий, а фарисей — засуджений.

Нехай Господь допомагає всім нам Своєю Божественною благодаттю, надихає нас на служіння — кожному на своєму місці — і веде нас шляхом тернистим, але прямим — до Царства Божого.

Богові нашому слава навіки віків!

Амінь.

↑Слово
на Пасху,
виголошене у відповідь на привітання
зі святом Воскресіння Христового
у Володимирському соборі
16 квітня 2012 року

Дорогі браття і сестри!

По-перше, дякую за привітальне слово, за те, що ви прийшли на урочисте пасхальне богослужіння для того, щоб утвердити нашу віру в майбутнє вічне блаженне життя. Воскресіння Христове, дійсно, є найбільшим святом християнської віри. Бо ми святкуємо не тільки визволення від гріха, а святкуємо перемогу над смертю. Така наша віра. Вона дає нам силу в земному житті перемагати все зло, яке існує у світі. Через Ісуса Христа, Сина Божого, перемагаємо всю неправду протягом усієї двохтисячолітньої історії християнства.

Згадайте перші століття, коли були живими апостоли. Це невелике зібрання дванадцять апостолів, серед яких багато неграмотних, перемогли могутню Римську імперію. Як це могло статися? Дванадцять перемогли таку могутню силу. Але ж правда, що перемогли? Правда!

Візьмімо ви наступні століття, коли диявол у самій Церкві збурив єресі, неправдиві вчення. Скільки страждали і святителі, і духовенство, і ченці, і прості віруючі. На боці єретиків були можновладці, імператори — сила. А хто переміг? Перемогла правда, переміг Бог

Навіщо ходити далеко? Згадаймо свою історію. Хіба не насміхалися над нами, не говорили: де ваш Бог? Говорили. Ось наш Бог! Він переміг безбожників. Тепер ми можемо сказати: де ви, що насміхалися над Богом? А все це через те, що Господь наш Ісус Христос, Бог Втілений, перетерпів страждання, неправду, ганьбу. Хіба не Йому кричали: «Якщо Ти Син Божий, зійди з хреста і ми повіримо»? Вороги кричали. А потім що було? Потім сторожі платили гроші за те, щоб не поширювалася правда: «Скажіть народу, що ученики вкрали тіло Ісуса Христа і тому Його немає у гробі». Навіщо ж ви, книжники, фарисеї і вчителі Закону Божого, вчите говорити неправду, та ще й гроші даєте? Чому ви дійшли до такої ницості? Тому що вас переміг Той, Кого ви розіп’яли. Він воскрес!

Віра в те, що Бог і добро завжди перемагає, повинна надихати нас у цьому житті нічого не боятися і в усьому бачити тільки тимчасове. В наш час ми спостерігаємо багато неправди, але переможе правда. Тому що не може зло перемогти добро. Не може диявол перемогти Бога. Усвідомте, що якщо ви на боці добра, то ви вже непереможні. Чому ми впевнені, що Київський Патріархат переможе? На чому ґрунтується наша віра? Наша віра ґрунтується на тому, що це правда. Кожен народ повинен мати свого патріарха, свого митрополита чи свого архієпископа. Це апостольське вчення, Божественне вчення. Ми маємо державу? Маємо. Ми народ? Народ! А якщо ми народ, то ми і повинні мати свого предстоятеля Церкви. У цьому полягає правда. А хто проти цього, той стоїть на боці неправди, яку рано чи пізно Бог переможе.

Наше завдання і наша мета не просто досягти в Україні єдиної Церкви, — наша мета — вічне життя. Через свою Церкву нам краще досягти цього вічного життя. Ви скажете: яка різниця досягти вічного життя через свою Українську Церкву чи через Московську? Є різниця. Вона полягає в тому, що ми відправляємо богослужіння рідною мовою.

Багато чого можна сказати, чому краще мати свою Церкву, а не чужу. Якби в цьому не було правди, то і апостоли, і святі отці не засновували б Помісні Церкви. Ми читаємо послання апостола Павла. До кого він пише? До Коринфської церкви, до Римської церкви, до Ефеської церкви. Пише окремим Церквам. Чому ми не можемо мати таку ж Церкву, які були тоді?

У цьому полягає правда і боротися за неї треба, і не думати, що вона як манна з неба впаде. Вона дарована нам Богом, але її треба утримувати і боротися, коли хочуть її знищити. Христос воскрес, Він подолав страждання — і ви подолаєте, бо Він сказав: «Я з вами до кінця віку».

Йому слава навіки віків. Амінь!

Христос Воскрес!

↑Слово
Патріарха Філарета,
виголошене після Божественної літургії
у Володимирському соборі
в день пам’яті святого священномученика Мaкapiя,
митрополита Київського
14 травня 2012 року

Ваші преосвященства, всечесні отці,
дорогі браття і сестри!

Поздоровляю вас з великим київським святом — днем пам’яті святого священномученика Макарія, митрополита Київського. Митрополит Макарій жив у складний час. Це був кінець 15 століття. Української держави не існувало, а Київська митрополія хоча й існувала, але Київський митрополит змушений був жити не в Києві, центрі митрополії, а в Литві.

Нашою землею ходили татарські орди, порядку було мало, духовенство жило не належно, розбещено, — в такий тяжкий час свята Церква обрала на Київську кафедру митрополитом — чесного архімандрита Макарія.

Тяжко було цьому святителю керувати Церквою в такий час, але він ревно служив Богові та виконував свої обов’язки. Він працював на цій ниві не ліниво і часто карав духовенство.

Ви пам’ятаєте слова з акафіста, який ми співаємо кожного четверга: «Радуйся, палице Христова…». Про що говориться в цих словах акафіста? Про те, що він карав за те, що духовенство не виконувало своїх обов’язків, було не пастирями, а найманцями. Він настільки любив Церкву Христову, що не побоявся татар і вирішив відвідати Київ.

Коли звершував Божественну літургію, йому сказали, що наближаються татари, проте він безбоязно продовжував звершувати літургію, а всі розбіглися. Татари його вбили. Він хотів побувати в Києві, і його бажання здійснилося: не дійшов живим, та прийшов святим. І нині перебуває серед нас, і вчить нас, архієреїв, як треба служити Богові, як працювати на ниві Божій, думати про вічне, про спасіння душі — і не тільки своєї, а й дорученої пастви. Це — праця на ниві Христовій.

Тому, святкуючи пам’ять святителя священномученика Макарія, ми повинні насамперед звертатися до нього з молитвою, щоб він допоміг нам у нелегкий час нести своє служіння вірно, бо він знає, що таке справжнє служіння

Церкві, щоб він допоміг нам своїми молитвами перед Богом йти Його істинним шляхом і досягти Царства Небесного.

І нехай Господь наш Ісус Христос почує молитви Пречистої Своєї Матері, святих угодників і насамперед святого священномученика Макарія, пам’ять якого ми сьогодні святкуємо.

Богові нашому слава навіки віків!

Амінь.

Слова на вручення архіпастирських жезлів | Зміст | Звернення, листи

Опубліковано: 17.08.2015; востаннє змінено: 06.09.2015.