«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаХристиянство: віровчення та традиціїПраці Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України ФіларетаТом 9. Проповіді, послання, слова на вручення архіпастирсьских жезлів, промови, звернення, листи, інтерв’ю

Інтерв’ю

↑ Треба йти шляхом правди (частина перша)

Інтерв’ю Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета
інтернет-сайту «Релігія в Україні»

Від редактора «Релігія в Україні»: Після того, як екс-голова Президії Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко заявила, що Леонід Кравчук підштовхнув тоді ще Патріаршого екзарха митрополита Філарета на зміни статусу Української Церкви протягом 1990-1992 років, ми звернулися до патріарха Філарета за роз’ясненням його позиції і мотивів у цьому процесі.

Релігія в Україні: Пропоную поговорити про те, яким був процес становлення Української Церкви вже у вигляді УПЦ і про Вашу роль у цьому, без сумніву визначному для українського православ’я, процесі. Як Ви відчули, що вже настав час міняти статус, і від Екзархату переходити до власне Української Церкви? Це було віяння часу, потреба народу, прагнення ієрархів?

Патріарх Філарет: Чому я відчув потребу в зміні положення Українського Екзархату в складі Московського Патріархату? Пригадаймо цей час — кінець 80-х років, коли до влади прийшов Михайло Горбачов і з’явилася тенденція до більшої самостійності республік у складі СРСР, до розширення їхніх прав. Я відчув суспільні настрої, що панували на той час в Україні і в Москві, яка орієнтувалася на те, щоб для утримання України у складі СРСР дати їй більші права.

РвУ: Ви радились попередньо з кимсь щодо зміни статусу?

ПФ: По-перше, як Екзарх України, а по-друге, як Місцеблюститель Патріаршого престолу, я тоді перебував у Москві, а в Київ приїздив служити. Мені було зрозуміло, що наявний тоді статус Екзархату не відповідає положенню УРСР у складі Радянського Союзу. Екзархат вужчий, бо влада обіцяла Україні більші права в СРСР. Тому була необхідність привести статус церковний у відповідність до державного статусу. І я це питання порушив на Соборі РПЦ, який обирав нового Московського патріарха.

РвУ: А Ви знали, що Вас обійдуть на фініші у цій «виборчій кампанії»?

ПФ: Я думав про долю Церкви в Україні, а не про своє особисте майбутнє. Я з цією доповіддю виступив на Соборі, а учасники його погодились з необхідністю розширення прав Української Церкви. Проте у підсумкових документах собору цього рішення про розширення прав не було. Чому? Їх складав нинішній патріарх Московський Кирил, і він це рішення свідомо викинув. Але ми вже проголосували, і було рішення собору.

Тож я порушив питання перед новим патріархом, чому викреслено підсумкове рішення щодо України. Патріарх Алексій ІІ наказав митрополиту Кирилу внести цей пункт у постанови собору. З таким формулюванням: Українська Церква отримує права самостійності й незалежності в управлінні.

РвУ: Така формула збереглася і зараз?

ПФ: Так. Після цього Кирил потелефонував мені, бо я був у Києві, і спитав, чи мене влаштовує таке формулювання. Я сказав, що так.

РвУ: А можна було одержати ще більше?

ПФ: Формула «самостійна і незалежна» дає досить широкі права. Але ж насправді не деталізовано, в чому ця самостійність полягає. Тому наступний етап був — наповнити змістом оцю самостійність. Було створено для цього спеціальну комісію під головуванням митрополита Крутицького Ювеналія (Пояркова). І я був у складі цієї комісії. Також були в ній богослови Московського Патріархату.

Перше, що ми визначили — що Синод Української Церкви самостійно обирає єпископів, сам поставляє архієреїв для Української Церкви, не узгоджуючи їхні кандидатури з Московським Патріархатом. Єдиний виняток: після обрання собором українських архієреїв Предстоятеля Церкви, його кандидатуру затверджує Московський патріарх.

РвУ: А на Вас особисто дія цієї новели поширювалася?

ПФ: Так. Тому потрібно було, щоб зібралися українські ієрархи, обрали Предстоятеля, а потім затвердила Москва. От такий кадровий підхід наша комісія запропонувала Синоду РПЦ. Він погодився. І передав це на розгляд Архієрейському собору. Останній скликали в жовтні 1990 року. На ньому затверджено було рішення комісії.

РвУ: А перед цим Ви ні з ким приватно не обговорювали, які перспективи для Церкви матиме це рішення? Чи означатиме це розширення прав Церкви зростання кількості єпархій, інший порядок фінансування тощо?

ПФ: У приватному порядку — ні. Архієрейський собор скликав патріарх Алексій ІІ. Дехто з архієреїв намагався виступати проти, але переважна більшість була за те, щоб нам дати ширші права.

РвУ: А які були мотиви тих, хто виступав проти?

ПФ: Вони вважали, що розширення прав не потрібне для Української Церкви.

РвУ: А паралельно з вами патріарший Екзарх Білорусі митрополит Мінський Філарет не намагався розширити права Білоруського Екзархату?

ПФ: Намагався. Тому теж змінили назву — Білоруська Православна Церква, але без таких прав, як в Україні. Але бачимо, що з часом повернулися до старої назви — Екзархат.

РвУ: Чому Білорусі не вдалося повторити досвід України?

ПФ: Тому що митрополит Філарет не хотів цього. Він був не налаштований на радикальні зміни. Йому достатньо було зміни титулу в офіційних документах.

Тут ще один нюанс. «Самостійна і незалежна в управлінні» — це формулювання за межами канонічного права, бо такого поняття немає в структурі Православної Церкви. Там є автокефальна або автономна Церква. Саме вони визнаються іншими Помісними Церквами.

РвУ: Чому Ви не просили для української Церкви статус автономної?

ПФ: Для такого статусу необхідно, щоб її визнали інші Церкви. Але я знав, що тоді прохання про автономію для УПЦ недоречно порушувати, бо Москва не пішла б на такий крок. Та й інші Церкви не пішли б. Той же Константинополь. І у нас не було впевненості, що визнання автономії Церкви відбуватиметься досить легко.

РвУ: Ви таке переконання винесли, зустрічаючись з представниками цих Церков?

ПФ: Ні з ким я не зустрічався, бо в цьому не було потреби. Я знав їхні настрої, тому пішов найбільш певним шляхом. Бо такий варіант залежав тільки від нас — від Московського Патріархату і українського єпископату. Ми не зачіпали структуру Православних Церков, вирішували питання всередині своєї Церкви — РПЦ.

Воно тим і було привабливе, що ми не потребуємо погодження інших Церков. Але в цьому була і його небезпека — Церква, яка дала самостійність і незалежність, може їх забрати без пояснення причин, не залучаючи до вирішення цього питання інші Церкви. Якби була автономна Церква, визнана Вселенським Православ’ям, то цей статус вже скасувати було б неможливо.

РвУ: Отже, досягли самостійності в управлінні? Що змінилося?

ПФ: На соборі РПЦ це питання погодили, а документа немає — Грамоти про самостійність Української Церкви. Тоді керуючим справами Московського Патріархату був нинішній Предстоятель УПЦ митрополит Володимир (Сабодан). І саме він мав підготувати такий документ.

Тоді патріарх Алексій дав доручення владиці Володимиру підготувати грамоту. Не знаю, хто давав вказівку безпосереднім виконавцям. Один із них — архімандрит Інокентій (Павлов). Про це я дізнався вже згодом з його інтерв’ю.

У нього не було відповідного досвіду, тож він узяв за взірець грамоту про автономну Православну Церкву Японії. Вніс все те ж саме, тільки слово «автономна» змінював на «самостійна і незалежна», але при цьому комплекс прав залишався, як у автономної Церкви. Якраз цей документ ухвалив Архієрейський собор РПЦ, а патріарх підписав. Так наприкінці жовтня 1990 р. патріарх Алексій ІІ приїхав до Києва, щоб вручити грамоту і сповістити Українську Церкву про її самостійність.

РвУ: А де він зупинявся для проживання в Києві?

ПФ: У готелі «Україна» (тепер — готель «Прем’єр палас» у Києві на бул. Шевченка. — А.Д.). А богослужіння було в Софійському соборі.

РвУ: Щоб служити в Софії, Ви просили спеціальний дозвіл?

П.Ф. Так. Тоді був Головою Верховної Ради Л. М. Кравчук. Вітольд Фокін був головою Ради міністрів Української РСР. Саме їм я адресував таке звернення з поясненнями: Церква отримує незалежність, приїздить Московський патріарх, дозвольте провести урочисту літургію в Софійському соборі. Тоді демократія ще тільки зароджувалась, тому нам дозволили. А в той день Народний Рух України проводив з’їзд, вони дізнались про приїзд Московського патріарха і перекрили всі центральні вулиці столиці, щоб не пустити патріарха в Софійський собор.

РвУ: І які були ваші дії?

ПФ: Міліція підказала, що можна заїхати з боку вул. Георгіївської. Володимирська перекрита, Велика Житомирська теж перегороджена демонстрантами.

Ми тоді з патріархом приїхали біля брами Заборовського і зайшли на територію Софійського собору. А коли демократи дізналися, що патріарх їде через цю браму, то вони швидко перелізли і лягли посеред вулиці, але міліція швидко їх розтягла. Завершилася літургія, патріарх прочитав грамоту про самостійність УПЦ, все це транслювало телебачення. Таким чином Українська Церква отримала самостійність і незалежність.

РвУ: А хто ще був у складі делегації Московського Патріархату?

ПФ: Митрополит Крутицький Ювеналий. У грамоті було сказано, що ми самостійні і незалежні, але повинні зберігати православну віру і канони. Ми стали жити за новими положеннями.

РвУ: Які були Ваші перші кроки?

ПФ: Ми прийняли статут УПЦ — де було зафіксовано оці нововведення про Синод і самостійність в управлінні. І Рада у справах релігій при Раді Міністрів УРСР затвердила його. Але держава не втручалася, бо ми відокремлені від держави.

І от закінчується 1990 рік, починається 1991. Проходить референдум про перебування в СРСР (квітень 1991). Україна проголосувала за те, щоб бути в складі Союзу.

Серпень 1991 року. Невдалий задум і провал ГКЧП. Потім розслідування щодо ступеню провини всіх причетних. І от українські комуністи побоялися, що їх зачепить ця «слідча мітла», боялись відповідальності перед Москвою за підтримку цих ге-ка-че-пістів.

Тому вони 24 серпня 1991 року і проголосували за незалежність. Отже, якби не було путчу, то зберігся б й надалі Радянський Союз. Чи надовго — не знаю, але зберігся б. А так, після проголошення незалежності, я усвідомив необхідність привести Українську Церкву, її положення, у відповідність до статусу держави.

РвУ: А Ви приймали це рішення самостійно? Чи радилися з кимсь?

ПФ: Ні з ким я не радився. Я знав, що так має бути. Бо приклади численні: Греція, Болгарія, Сербія, Румунія.

РвУ: А Ви не дізнавалися настрої серед архієреїв УПЦ? Чи всі були прихильниками такого варіанту?

ПФ: Вони всі були одного настрою. Деякі мені ще за рік-два до цього почали говорити: «Нам потрібна автокефалія!», надсилали з єпархій заяви, листи.
А московських я не розпитував: ані патріарха, ані членів Синоду РПЦ.

РвУ: Але ж Томос про автокефалію можна було одержати або від Москви, або від Константинополя? Як Ви планували розв’язати цю колізію?

ПФ: Сподівався, що все буде в канонічному полі. Шляхи такі: ми самостійні, отже, маємо право скликати собори. Як наслідок, я скликав собор восени 1991 року. Це було ще до виборів першого президента України. На соборі був весь єпископат — 20 єпископів. А в радянський час в УРСР їх було 14. Всі архієреї були присутні, а також від кожної єпархії священик, миряни; були й представники монастирів і духовних навчальних закладів — на той час останніх було два: КДАіС та Одеська семінарія.

Собор засідав протягом 1-3 листопада 1991 року. При цьому настрій був піднесений, відчувалась ейфорія від незалежності. Під впливом цієї ейфорії я прочитав доповідь, головною думкою якої було: ми повинні мати автокефальну Церкву. Всі погодилися і підписали соборне звернення.

РвУ: І владика Іонафан (Єлецьких) теж?

ПФ: Ні, бо він тоді вже був соборно позбавлений єпископського сану за те, що, будучи намісником Лаври (я його призначив намісником після відкриття Лаври у 1988 р.), вкрав велику кількість срібла ще царського часу, яке на Лавру пожертвували. Та й не тільки срібло: ще книжки, ікони, килими, які, коли відкрили Лавру, люди жертвували на монастир. Дуже багато було ікон. Цінну бібліотеку передала ігуменя столичного Покровського монастиря. А він усе це привласнив.

РвУ: Думав, що ніхто не дізнається?

ПФ: Напевно. Тому ми його на Синоді заборонили в священнослужінні, і я зняв його з посади намісника Лаври.

РвУ: А хто став намісником?

ПФ: Архімандрит Єлевферій (Діденко). Зараз він нібито несе послух у РПЦ в Челябінській єпархії.

РвУ: А Ви намагалися повернути ці церковні цінності від вл. Іонафана?

ПФ: Нічого ми не повернули, бо він сказав, що все віддав на Церкву. Але це не так, тому ми його засудили за святотатство, бо людина привласнила собі те, що мало належати Церкві, що було пожертвою Богові. Тому ми заборонили йому служити — до покаяння.

РвУ: А що він робив після цього?

ПФ: Він тут жив у Києві, бо має квартиру в столиці. А потім йому хтось напевне підказав, що потрібно на мене написати донос у Москву. І він написав цей донос, зміст якого також почали поширювати в пресі. Скоріше за все, його запевнили, що цей донос допоможе вплинути на мене, і я поверну його до служіння. Але донос цей залишився «під сукном».

Тоді він, не дочекавшись розгляду доносу, написав прохання про прийняття його в Українську Автокефальну Православну Церкву. І його прийняли в УАПЦ, визначили йому титул єпископа Вишгородського і призначили на посаду голови Господарського управління. У нас в патріархії зберігається ця справа — там є і рішення Синоду УАПЦ, і власноручно написане Іонафаном прохання про перехід в УАПЦ.

Але, коли вже все було вирішене, йому, мабуть, дали пораду не йти туди. І він на спільне з єпископами УАПЦ богослужіння, куди його чекали, не приїхав. А потім Україна стала незалежною і він злякався, написав покаяння до Архієрейського собору — ми його не раз публікували, — де викриває свій наклеп. Архієрейський собор УПЦ у вересні 1991 р., на підставі його власних свідчень, засудив його до позбавлення сану. А Помісний собор УПЦ у листопаді це рішення підтвердив.

Не слід забувати, що Іонафан був викладачем у Ленінградській академії, коли там ректором був архієпископ Кирил — нинішній Московський патріарх. А як тільки Кирила звільнили — Іонафана зі скандалом вигнали. І я звернув увагу, що як тільки Кирила обрали патріархом, він одразу вручив Іонафану орден у зв’язку з ювілеєм.

Не було на тодішньому засіданні собору ще й Агафангела (Саввіна). До цього він був митрополитом Вінницьким. Мав при цьому мандат депутата Верховної Ради УРСР. Став проводити серед депутатів і можновладців агітацію з тим, щоб самому стати Предстоятелем Української Церкви.

РвУ: А хто його підтримував у цих прагненнях?

ПФ: Комуністи. І голова КДБ УРСР. Коли я дізнався про його наміри, про те, що він збирає собі прихильників серед депутатів, я викликав його до себе і сказав: «Я хочу перевести Вас із Вінницької в Івано-Франківську єпархію». А він каже: «Ні, не піду, там багато уніати захоплюють православних храмів». Я кажу: «Тому що захоплюють — і треба там захищати православ’я. Ви — депутат і Ви повинні там на Франківщині скористатись своїм депутатським статусом і не допустити порушення закону». А він категорично відмовляється: «Ні. Я краще піду за штат». Я йому: «Тоді пишіть відповідне прохання».

І ми його на Синоді відправили за штат. Згодом він, як депутат, жив у готелі «Київ». Але після того, як його звільнили на спокій, він єпархію владиці Феодосію, якого замість нього призначили, не передав. Напевно, вирішив перечекати. Владика Феодосій (Дикун) написав про це докладний рапорт, і ми його навіть розглядали на Синоді та надрукували у журналі — як на нього прихильники Агафангела нападали. А ще до мене приїхав тодішній голова КДБ УРСР і просив, щоб я повернув Агафангела у Вінницьку єпархію. Такого зі мною ніколи не було — щоб такий посадовець, голова республіканського КДБ, особисто просив призначити когось на якусь єпархію. Я йому відмовив.

Тому на Соборі не було ні Іонафана, ні Агафангела. І от на Соборі ми обговорювали питання автокефалії Української Церкви, як нагальне питання, бо вже є незалежна Українська держава. Всі учасники собору — кожен окремо — підписали підсумковий документ про те, що автокефалія необхідна. Постанова така: Українська Церква за своїм положенням вимагає повної канонічної незалежності від Московського патріархату, бо Україна незалежна. Звертаємося до Московського Патріархату, до російського єпископату, щоб вони погодилися на автокефалію Української Церкви.

РвУ: А Ви допускали, що Москва не погодиться на такий варіант?

ПФ: Ні. Те, що вони не дуже цього хочуть, я допускав, але що відмовлять — не допускав. Тому що ми мали для цього всі права і належні підстави.

На хвилі піднесення та державної незалежності церковні прагнення вписувались у настрій народу. Адже через місяць на референдумі понад 90% проголосували за державну незалежність. Серед них же голосували і віруючі, і духовенство! Ми йшли самостійною дорогою, але цей наш шлях не суперечив і державній політиці. Внесли цей документ Московському патріарху.

А було ще таке. Коли патріарх Алексій ІІ дізнався, що заплановано проведення собору, де буде порушуватись питання про автокефалію Церкви, він потелефонував мені і запросив мене до Москви, щоб я приїхав ще до початку собору. Прикметно, що в ці дні патріарх Алексій збирався летіти до Лондона, з офіційним візитом до архієпископа Кентерберійського. Аж раптом запрошує мене приїхати до Москви. Я йому кажу: «Ви ж завтра в Лондон летите? Як же це поєднати?». Він мені у відповідь: «З Вами зустрінуться члени Синоду». Я кажу: «Я теж член Синоду, і тому зустрічатися з ними не буду». Тоді він припинив розмову по телефону, сказавши наостанок: «Я зателефоную Вам згодом». І через півгодини знову дзвінок від патріарха: «Я відкладаю свою поїздку до Лондона. А Ви приїздіть до Москви». Тоді я зрозумів, до кого він дзвонив, і хто йому скасував візит до Англії.

РвУ. І хто це був?

ПФ: Не знаю. Не Ювеналій, і не Кирил, і не інший… Значить… Горбачов ще був тоді… КДБ був… Рада міністрів… Але, якщо він скасовував свою поїздку, це означало, що вони занепокоїлися, не хотіли відокремлення Української Церкви.

РвУ: А Ви поїхали до патріарха в Москву?

ПФ: Ні, я не хотів і не поїхав. Бо знав, що там буде тиск на мене, щоб ми не проводили Помісний собор. Тому я поїхав до Москви після того, як собор відбувся, в листопаді. І от уже з постановою на руках я і поїхав у Москву. Ми виступаємо з проханням погодити нашу автокефалію. Рішення щодо собору — в їх руках.

І тоді почалася атака. З’являється стаття в «Огоньке» («Его блаженство без митры и жезла» авторства А. Нежного; «Огонек», 1991 г., №49. — А.Д.), вона по всьому світу розійшлася.

РвУ: А очільники РПЦ не відмовляли Вас від цього «автокефального» кроку?

ПФ: Ні, бо розуміли, що наше рішення тверде.

РвУ: А як щодо інших архієреїв українських?

ПФ: Так, з ними «москвичі» проводили певну роботу. Причому боротьбу було спрямовано проти мене особисто. Бо ж усі архієреї підписали рішення собору. На провокації Москви клюнули архієпископ Чернівецький Онуфрій, Тернопільський Сергій і Донецький Аліпій. Але відкрито проти цієї ідеї вони не виступали. І тут з’являється вже згадувана стаття в «Огоньке». Наприкінці грудня 1991 року нарешті скликали Синод. Я вимагав визначити дату скликання Архієрейського собору РПЦ для розгляду звернення. На Синоді цього не хотіли, я наполягав. Але мене не послухали. Архієрейський собор так і не скликали.

Минуло Різдво, наприкінці січня 1992 р. я скликав Синод нашої Української Церкви. На ньому ми прийняли звернення до патріарха та Священного Синоду РПЦ з пропозицією терміново скликати Архієрейський собор РПЦ для розгляду нашого питання. От тоді згадані три архієреї цей лист не підписали.

РвУ: А Ви питали їх про причини цієї відмови?

ПФ: Так, питав. А вони кажуть: «Давайте не будемо квапитись». А решта всі підписали. На початку лютого 1992 року відбувся Синод РПЦ, який призначив скликання Архієрейського собору на 30 березня-3 квітня 1992 року. І ми почали готуватись. Але Москва теж готувалася.

Питання ставила Алла ДМИТРУК,

«Релігія в Україні», 07 квітня 2010 РОКУ

↑Треба йти шляхом правди (частина друга)

Інтерв’ю Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета
інтернет-сайту «Релігія в Україні»

Релігія в Україні: Ви сказали, що Москва теж готувалася до проведення Собору. А як саме?

Патріарх Філарет: Яким чином? По-перше, почалася кампанія обробки архієреїв…

РвУ: Російських чи українських?

ПФ: І щодо українських, і щодо московських. І до мене докотилися чутки, що цей Архієрейський собор скликано не для того, щоб вирішувати питання автокефалії, а щоб засудити митрополита Київського Філарета.

РвУ: Які були мотиви для цього?

ПФ: Москва вирішила, що ініціатором автокефалії є митрополит Філарет.

РвУ: Які були Ваші заходи реагування?

ПФ: Я ніяких заходів не вживав. Бо є постанова Собору, і архієреї УПЦ повинні відстоювати свою позицію. Вони ж підписали листа. Ми їдемо на собор, і будемо захищати наше рішення. З такою позицією ми виїхали до Москви. Але, як з’ясувалося вже на соборі, обробка деяких наших архієреїв була більш ніж успішною.
І на соборі мова була не про автокефалію — чи маємо право одержати Томос, гідні цього чи ні, а все звелося до критики на мою адресу.

РвУ: Що вам закидали?

ПФ: Що я жорсткий. Що маю дружину і дітей. Тому не може бути така людина Предстоятелем Української Церкви. Всі доповідачі говорили тільки про мене. А я сидів спокійно і слухав.

На захист мене виступили лише кілька українських архієреїв. Зокрема єпископ Почаївський Яків (Панчук), він уже покійний. Першим виступив проти мене із українських Кіровоградський єпископ Василій (Васільцев), який уже помер. Цей архієрей на всяких урочистостях виступав завжди з такими улесливими промовами на мою адресу, говорив всілякі похвали. Я завжди думав на це: ну навіщо ти таке говориш? Навіщо такі лестощі? І от у Москві вже говорить він зовсім протилежне.

Те засідання собору тривало з обіду аж до першої години ночі — 7-8 годин без перерви — і все говорили проти мене. Я сиджу в президії, слухаю, не хвилювався абсолютно, розумів, що все це наклепи з чужих слів. Уже о першій годині ночі патріарх Алексій мені каже: «Може, Ви виступите?» Впевнений був, що мені вже нема що говорити після всіх цих помиїв, що на мене вилили.

Я кажу: «Гаразд». Очевидно, вони очікували, що я почну каятися в тих гріхах, що вони в них мене звинувачували, оголошу про добровільний відхід з кафедри Предстоятеля. Обіцяли: «Ми вам дамо кафедру де завгодно — в Україні, в Росії, лише щоб Ви не були Київським митрополитом». Я слухав, слухав. А коли патріарх Алексій запропонував мені виступити, я переніс це на завтра.

Була друга година ночі. Я зібрав у своєму номері українських архієреїв. Уже тоді мені стало зрозуміло, що питання про автокефалію піде в небуття. І тут митрополит Харківський Никодим відкрито каже: «Ну що тут уже говорити. Уже треба відмовлятися Вам від Київської кафедри».

РвУ: А що, йому пообіцяли цю посаду?

ПФ: Не знаю. Вже потім дещо з’ясувалося. А тоді я йому кажу: «Ви пропонуєте відмовлятися від Київської кафедри. А як же автокефалія?» Бо ж всі архієреї УПЦ залишились прихильниками автокефалії. Тільки Никодим робив такі спроби вплинути на мене. Але я йому твердо сказав, що нікуди не піду. Він знітився, бо якщо я залишуся, а він буде на Харківській кафедрі, то що на нього чекатиме? Він злякався. А я зрозумів, що він не той уже, що був до собору.

РвУ: А поки Ви були в Москві, Вам не телефонували з Києва, не питали, як розгортаються події?

ПФ: Ні, ніхто не телефонував. Без жодного тиску ми все це робили. Без рекомендацій. І от настав другий день Архієрейського собору в Москві. Якісь поточні питання вирішували. Надали потім мені слово. Я говорив приблизно 90 хв. Розповів про свій шлях, про служіння Церкві, про все. А перед цим деякі архієреї виступали проти КДБ. Хризостом Литовський особливо. Ще дехто. Тож, коли я виступав, вони боялися, що я розкрию всі таємниці співпраці архієреїв з КДБ.

РвУ: А звідки у вас була така інформація? Хто Вам її надавав?

ПФ: У мене очі є, вуха є. Розум є, щоб робити висновки. І вони знали, що я багато знаю. А я про все знав, бо ж не один рік із ними знався. Але я нікого не зачепив. Вони потім зітхнули з полегшенням. Але коли я закінчив промову, митрополит Смоленський Кирил сказав: «Якщо це так, як Ви говорите, нам треба зовсім по-іншому діяти. Це переводить нас на зовсім інші позиції».

РвУ: Що це означало?

ПФ: Що не можна мене засуджувати. Але все одно просили мене відмовитися від кафедри Предстоятеля.

РвУ: А чим вони це мотивували?

ПФ: Умовляли мне вчинити так, як зробив колись свят. Григорій Богослов. Будучи патріархом Константинополя, коли єпископат виступив проти нього, то він заявив: «Якщо я винний, то візьміть мене, як Іону, і киньте в море». І мене спонукали визнати свою «провину». Я відмовився, бо не хотів, щоб мене кинули в море. Сказав: «Хочу залишитись Київським митрополитом». А мені у відповідь: «Тоді ми у вас відберемо самостійність і незалежність. Ми дали, ми й заберемо». Я говорю: «Мене обрали Архієрейським собором УПЦ на цю посаду, то чому я маю відмовлятися?». А вони: «То скликайте тут собор» (у Москві). З тим, щоб мене тут прямо на соборі зняли.

Я зрозумів, що це цілком реально: якщо собор під їх впливом і тиском пройде в Москві, вони можуть мене зняти і до Києва я повернуся вже не Предстоятелем. Проте вихід я знайшов: треба полишити Москву в сані митрополита та Предстоятеля. Тому я сказав так: «Попередній собор відбувався в Києві, то й інший має проходити там. Я сам подам прохання про звільнення на соборі в Києві». Бо ж мені треба було виграти час — щоб із Москви виїхати нормально.

Вони мені кажуть: «Ви покляніться». Я їм: «Господь сказав — не кляніться». Ювеналій припускає: «Ви повернетесь і скажете, що влада проти, тому Ви все перевернете». Він розумів: якщо я з Москви виїду, то відмовлятись ні від чого я не буду.

Врешті-решт погодились на тому, що в Києві скличемо собор, і я там відмовлюся від титулу. Тоді Московський собор виніс постанову таку: «Дякувати за багатолітні труди митр. Філарета на благо Церкви». Абсолютно хвалебну. То добу мене лаяли, то дякують за труди — от такий контраст! Я був задоволений, що мій задум вдався.

Але уже там, у Москві, називали кандидатуру митр. Володимира (Сабодана), як мого наступника

РвУ: А чому не пропонували когось із українських архієреїв? Що було мотивом для кандидатури саме митр. Володимира?

ПФ: Коли обирали патріарха Алексія, то митр. Володимир був у трійці претендентів на патріарший куколь. І уже після обрання патр. Алексія було вузьке коло людей, якесь застілля і там митр. Володимир сказав: «Філарет проковтнув цю кістку (не ставши Московським патріархом). Але ми йому таку кістку підготували, що він нею подавиться».

РвУ: Тобто сценарій був уже заздалегідь визначено? Ще тоді?

ПФ: Так, це був 1990 рік, червень. Ще був СРСР, не було ні ГКЧП, ні передумов до вивільнення України — нічого, а вже готували мені «кістку». Про неї розказав мені учасник цієї зустрічі. І ось цей факт я на соборі оприлюднив. Бо мене ж на соборі звинувачували, крім дружини і дітей, у владолюбстві: мовляв, я не став Московським патріархом, так хочу стати Київським.

Я говорю: «Якби я хотів стати Московським, я б ним став. Якби я обрав запропонований мені шлях, то я би став патріархом ще тоді».

РвУ: Який шлях Ви маєте на увазі?

ПФ: Ще коли патріарх Пімен був живий, а Раду у справах релігій при Раді Міністрів СРСР очолював К.М. Харчев, був певний задум. Харчев — це була людина з ідеями досить радикальними (Именно при Харчеве Совет по делам религий впервые стал открывать церкви и мечети (было открыто несколько тысяч), вступил из-за этого в конфликт с местными органами власти, с политбюро и КГБ, считавшими такую перестройку слишком «быстрой» — А.Д.). Він мав велику підтримку в Політбюро і, як я потім дізнався, вже в той час було протистояння між КПРС і КДБ. Харчев — висуванець партії і противник КДБ. Тому в Комітеті його хотіли зняти. Харчев стояв на боці патріарха Пімена, і от тоді він замислив познімати майже всіх митрополитів-членів Синоду.

РвУ: Харчев? Як він міг це здійснити?

ПФ: Дуже просто. Пішов до патріарха з відповідною пропозицією. І той зняв з посади голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків митрополита Мінського Філарета. Потім мали звільнити інших постійних членів Синоду РПЦ: Алексія, Ювеналія — всіх постійних членів Синоду, крім мене.

РвУ: Тобто в Вас Харчев бачив наступника патр. Пімена?

ПФ: До мене у нього було особливе — добре ставлення. Він мені симпатизував по-людському. І сподівався, що після Пімена я стану патріархом. Він вважав, що оцих всіх членів Синоду треба було прибрати, щоб розчистити мені дорогу.

РвУ: А синодали чинили спротив?

ПФ: Ні, бо все це мало відбуватися дуже швидко.

РвУ: Але ж не відбулося?

ПФ: Ні. Бо КДБ знав про цей задум, тому люди з Луб’янки синодалів попередили, що на них чекає така сама доля, як і Філарета Мінського. Зокрема, і митр. Володимир був у цьому «чорному списку», як керуючий справами МП і член Синоду. Стривожені, перелякані, вони потелефонували мені до Києва: «Приїздіть негайно, тут така катастрофа».

РвУ: А Ви знали, що є такі плани, подібні перспективи?

ПФ: Я дізнався згодом. Тоді мені було відомо, що Філарета Мінського патріарх указом знімає з посади голови ВЗЦЗ (14 листопада 1989 р. — А.Д.), а тут уже члени Синоду говорять, що нас усіх знімуть. (Хоча моє ім’я прямо не називалося). І вони пропонують мені: «Нам треба звернутись до Горбачова, щоб зняли Харчева». Тому митр. Володимир написав відповідного листа, члени Синоду його підписали і передали в Кремль, на прийом до Горбачова.

Михайло Сергійович нас не прийняв, а прийняв Анатолій Лук’янов — тодішній Голова Верховної Ради СРСР. Ми розповіли про нашу стурбованість: «Мовляв, Харчев через патріарха, порушуючи церковні канони, знімає постійних членів Священного Синоду. Це порушення процедури. Бо треба було скликати Синод і виносити спільне рішення. Тому ми просимо, щоб Харчева зняли». Віддали цей лист. А Лук’янов його показав Харчеву. Це було наприкінці січня 1990 року, після Водохреща.

Минає час — не знімають Харчева. Він залишається, бо навколо його постаті точилася боротьба КДБ і КПРС. КПРС хотіла його залишити, а органи безпеки — зняти.

І от Харчев запросив мене до себе і питає: «Навіщо Ви лист підписали проти мене?» І розповідає, яку перспективу він готував для мене. Потім знову питає: «Які у Вас мотиви виступати проти мене, адже я хотів зробити Вас патріархом, а Ви виступили проти і собі зашкодили». Я кажу: «Костянтине Михайловичу, для мене важливіше дотримання канонів церковних. Не може патріарх знімати членів Синоду своїми указами. Це пряме порушення, а, як архієрей, я маю виконувати, а не порушувати церковні канони. Тож, буду чи не буду патріархом, а йти таким шляхом не хочу. Не тому, що я проти Вас; я проти шляху, на який Ви стали, і на який мене штовхаєте». Так ми з ним поговорили і розійшлися, бо мали різні погляди.

І от про цей випадок із Харчевим я й розповів на соборі 1992 року. Кажу: «У мене була можливість стати патріархом Московським. Проте я не хотів ставати патріархом без волі Божої, тому я молився: якщо Богу угодно, щоб я став патріархом, то тільки з волі Божої. А проти волі Божої не хочу. Бо патріарх сьогодні є, а завтра помер. Мені важливіше не патріаршество, а вічне життя». І потім розповів про «кістку» від митрополита Володимира.

РвУ: А він не пробував заперечити: мовляв, таких слів я не говорив?

ПФ: Заперечував, але Господь йому затьмарив розум. Він сказав: «Нехай ця кістка буде моєю, якщо я таке говорив». Бачте, як ця необережна заява вплинула на його стан здоров’я, на місце і владу в Церкві? Подібна доля спіткала і Іова (Тивонюка), і Макарія (Свистуна).

Останній взагалі сказав про мене: «Філарет — це вчорашній день», а сам потім так тяжко захворів, що й служити не міг, на візочку привозили до престолу. Так само цей підступ аукнувся й Никодиму Харківському. Погляньте, яке зараз його самопочуття!

Я це кажу не для того, щоби їх осоромити, а тому, що вони та інші мають зрозуміти: шлях, яким вони пішли — неправдивий, не Божий. І я дуже хочу, щоб ті, хто йдуть цим шляхом, зійшли з нього і повернулися на шлях правди.

РвУ: А Ви знали, що готується проведення Харківського собору 1992 року?

ПФ: Ні, не знав. Я знаю багато про що. Але про підготовку цього собору я не знав.

РвУ: Митр. Володимир згадував, що перед його приїздом до Києва, як Предстоятеля УПЦ, йому телефонував Президент Л. Кравчук і говорив, що краще в Україну не приїздити.

ПФ: Думаю, так і було. Бо я мав зустріч із Кравчуком перед початком Харківського собору. Я попереджав Кравчука: «У Харкові скликають незаконний собор, тому Ви, як президент, повинні реагувати, бо це внесе велике сум’яття в державу». Він мене запевняв: «Це не собор, а нарада. Архієрейська». А потім, коли оголосили, що вибрали Сабодана Предстоятелем, я прийшов до президента і кажу: «От вам нарада, і новий предстоятель». І тоді Леонід Макарович дав вказівку не визнавати рішення цього так званого собору. Тому була заява Ради у справах релігій при уряді України, що вони не визнають Харківський собор. Пізніше і президія Верховної Ради виступила проти Харківського собору.

РвУ: Але ж митрополит Володимир все одно приїхав в Україну? Він згадував, що під час подорожі поїздом з ним у вагоні їхали якісь підозрілі спецслужбісти…

ПФ: То не підозрілі. Це йому приставили охоронців.

РвУ: А хто ж їх залучив до цієї поїздки?

ПФ: Спецслужби, які утворилися замість КДБ, але складалися з тих самих людей. Ті, хто виступав організатором Харківського собору, вони попрацювали і тут. Адже Харківський собор насправді організовано не Никодимом. Никодим — це ширма. Справжні його організатори — російські і українські спецслужби. Причому останні зробили це без відома президента Кравчука. У мене є достовірні дані, що саме спецслужби виступали організаторами, тим більше, що архієреї без їхнього дозволу, без тиску не поїхали б до Харкова. Впевнений: історія розкриє потім всі ці таємниці, коли відкриють архіви КДБ.

РвУ: А як розвивалися події, коли митр. Володимир не міг зайти до Володимирського собору після прибуття в Україну?

ПФ: Справа в тому, що, коли виїхав цей потяг із Москви, стало відомо, що в ньому їдуть охорона і спецслужби. Постало питання: пускати їх в Україну чи ні. Вагалися, однак їх пропустили через кордон. А потім почали шкодувати через це: мовляв, треба було не пускати. Тут у Києві було створено комітет з прийому митрополита Володимира. У день приїзду стягли декілька тисяч працівників міліції на вокзал, були машини з автогенами, завдання яких було різати замки на брамі Володимирського собору. Думали, що ми закриємо храм, тому хотіли зрізати замки і зайти. Від залізничного вокзалу планувати одразу їхати у собор. Всім натовпом — віряни, духовенство, міліція — всі. Причому міліція була не на нашому боці.

РвУ: Чому?

ПФ: Бо вони одержали вказівку згори. А хто захистить нас? УНА-УНСО. Прибули, і коли побачили, і наблизилися машина з автогеном, то розвернулася і поїхала. У соборі були разом — і міліція, і УНСО.

Міліція казала: «Приберіть УНСО, ми вас захистимо». Я кажу: «Будьте всі разом, тоді буде надійніше». Тож, коли Володимир під’їхав до собору, побачили, що собор закритий, увійти неможливо, і поїхали далі. І після цього тривалий час були спроби захопити і Володимирський собор, і оцю патріаршу резиденцію на вул. Пушкінській — приходили натовпи з Лаври, великі групи людей. Але ж нас охороняли бійці УНА-УНСО.

РвУ: А що це за історія з захопленням Лаври бійцями УНА-УНСО?

ПФ: Цей випадок стався ще до приїзду митрополита Володимира. Моя резиденція як священноархимандрита Лаври, була в 49 корп. Я отця Бориса (Табачека, на той час керуючого справами Київської митрополії — А.Д.) тоді послав утримувати цей корпус. Щоб не допустити туди нікого зі сторонніх людей.

РвУ: Це було у квітні 1992 р.?

ПФ: Ні, вже в червні. Після собору ситуація складалася так: бійці УНА-УНСО зайшли туди і стали охороняти цей корпус. Бо це була моя резиденція. Але тоді Іван Салій був мером, і згодом так написав у мемуарах: «Я дав вказівку підрозділу «Беркут» викинути бійців УНА-УНСО з 49 корпусу». А якби не Салій, і не «Беркут», то ми б залишилися в Лаврі.

Мені Кравчук пізніше говорив: «Однією з найбільших помилок свого президентства вважаю те, що не передав Лавру Київському патріархату».

Адже якби митр. Володимира не пустили би в Київ і в Лавру, він би змушений був зупинитися в Харкові, і зараз ситуація з Церквами в Україні була б зовсім інша. Адже й Харківський собор відбувся з порушеннями. Збирав на нього архієреїв митр. Харківський Никодим, який був звичайним єпархіальним архієреєм, і за канонами не мав права скликати собори.

Тож коли говорять про канони, слід пам’ятати, що Москва ніколи не зважала на канони, коли вони їй перешкоджають. Вони посилаються на канони, лише коли їм це вигідно.

Так було раніше, так є і тепер. Але ж все це в порівнянні з вічністю — мізерне і метушливе. Тому я хотів би зустрітися і з митр. Володимиром, і з патр. Кирилом. Нагадав би всім нам про майбутнє, про Суд Божий і про те, що кожному воздасться за дії і слова. Але це вже — якщо буде воля Божа, то така зустріч буде можлива, бо людські наміри — річ непевна.

РвУ: Ви говорите про людські наміри. На вашу думку, яким буде ставлення нової влади до Київського патріархату? Ще ніхто з нової команди з Вами не зустрічався?

ПФ: Ні, ніхто. Але я нічого не боюся, і думаю, доля нашої Церкви буде успішна. Бо люди — тлінні й скоро відходять, а Церква залишається. Сьогодні президентом є В. Янукович, завтра — буде інший.

РвУ: А Ви не пропонували президенту зустрічатися?

ПФ: Ні, проте думаю, стосунки будуть нормальні, бо Київський патріархат — велика Церква, яку подолати вже неможливо…

РвУ: Це почасти визнала й комісія Міжсоборної присутності з подолання церковних розколів на засіданні 25 березня: виросло покоління людей, які є вірянами УПЦ КП змалечку, то вони вже не розкольники, а християни…

ПФ: Насправді москвичі хочуть, щоб УПЦ КП приєдналася до УПЦ МП. І будуть працювати для цього максимально, але успіху не досягнуть.

Так само із плануванням резиденції для патріарха Кирила біля лаври. Можуть говорити що завгодно, але навіть, якщо на це пристане митр. Володимир (Сабодан), то все одно є люди в Синоді УПЦ і в єпархіях, яким Кирил зовсім не потрібен у Києві. Тому і ця затія успіху не матиме.

Москва завжди покладалася на зовнішню силу, на співпрацю з владою. Там думають, що достатньо мати вплив на керівників держави, мати гроші та інші мирські ресурси — і все можна вирішити. Але забувають, що все — в руках Божих. Бог сильного робить немічним, а слабкого возвеличує, бо сила Божа в немочі звершується. Який був сильний Пилат і Синедріон — а Христос, хоча і помер на Хресті, але виявився сильніший від них. Бо їхня сила була тимчасова, земна, а Його — божественна.

І в радянський час, і тепер, я бачив, які великі сили повставали проти Церкви, щоби знищити її. Але вони не змогли знищити — хоча здавалося, що ще трохи — і все, кінець. І цю силу Господь розвіяв, бо і могутнього Радянського союзу, і могутньої комуністичної партії нема.

Так само і з нашої Церквою, з Київським Патріархатом. У 90-х роках не раз здавалося, що вороги зруйнують його. Він був таким слабким, немічним — а проти нього була і Російська Церква, і державна влада. Нас тиснули ззовні, нас намагалися знищити зсередини. Але Господь допоміг нам все це перенести. І це для мене є одним з доказів того, що на нашому боці правда — бо ми у несприятливих умовах, в утисках зростаємо і зміцнюємося.

Я вже розповідав для документального фільму, що перед тим, як почалося в 1992 р. розділення в Українській Церкві, я бачив сон. Сон був такий: я стояв на скелі серед бурхливого моря. З усіх боків у цю скелю били великі хвилі. Але били — і відходили. Думаю, що так буде і з Українською Церквою — хоча хвилі з усіх боків б’ють в неї, але вона стоятиме міцно. Бо на нашому боці правда, а в правді — не в силі — Бог.

Питання ставила Алла ДМИТРУК,
«Релігія в Україні», 07 квітня 2010 РОКУ

↑Патріарх Філарет:
«Зростання Київського
Патріархату — закономірне»

У попередньому числі «Свобода» повідомила про відкриття пам’ятника жертвам Голодомору 1932-1933 років в Україні на території Української православної церкви Святого Вознесіння у Кліфтоні, Ню-Джерзі. Посвятив цей пам’ятник Патріарх Київський і Всієї України Філарет. Того ж дня він люб’язно згодився дати інтерв’ю для нашого тижневика. Нижче вміщуємо відповіді Святішого Патріарха Філарета на запитання редактора «Свободи» Петра Часта.

— Ваша Святосте, Ви вже не перший раз на американській землі, відвідували православні громади в інших країнах і, звичайно ж, знаєте, що еміґрація — це в більшій мірі духовні, ніж матеріальні страждання, тому з такою увагою світове українство стежить за духовним, церковним життям України, зокрема за Вашими величезними особистими зусиллями в ім’я єдності українського православ’я. Чи не тут саме проходить сьогодні перша лінія духовної битви за відродження нашої нації, за надійне майбутнє незалежної Української держави?

— Так, саме тут, бо якими б міцними не будувалися державні стіни, нація відчує себе остаточно сформованою і надійно захищеною, лише коли над нашим спільним державним домом Божим світлом засяє баня єдиної Української Православної Церкви.

— Коли ж це станеться? Таке враження, що цей рух у сьогоднішній Україні мовби пригальмувався, і певні сили хочуть його зовсім зупинити.

— Це вже не вдасться нікому. Нещодавно я прочитав статтю одного українського аналітика, не просто талановитого, але й політично та конфесійно не заангажованого, який у зв’язку з приходом до влади в Україні національно, м’яко сказавши, байдужої Партії Регіонів сказав, що Українську Православну Церкву Київського Патріархату вже не зможе знищити ніяка партія, ніяка влада і ніякий, навіть найгірший президент Тому що це рух знизу, з народних глибин, з національного духу. Тому тенденція до зростання Київського Патріархату — об’єктивна, і бачимо це у цифрах. Наш Патріархат сьогодні об’єднує 14.5 мільйона віруючих, а Українська Православна Церква Московського Патріархату, не дивлячись на підкреслену прихильність до неї чільних «регіоналів», — 9,5 мільйона вірних.

— Недавно у пресу потрапила історія про те, як у 2008 році Москва через владу Туреччини вплинула на Вселенського Патріарха Варфоломія, щоб відвернути його від України та від перспективи створення єдиної української Православної Церкви. Якщо Москві вдалося це за проукраїнського Президента Віктора Ющенка, то як можна унеможливити подібні московські диверсії за Президента Віктора Януковича, який молиться в церквах Московського Патріархату і вже заробив нагороду від Московського Патріарха Кирила?

— Справді, як зізналися російські дипломати, вони через турецьку владу вплинули на Патріарха Варфоломія, щоб він не визнавав Київського Патріархату. І це сталося під час президентства Віктора Ющенка. Але я не маю підстав очікувати, що за президентства Віктора Януковича обов’язково має відбуватися щось ще гірше. Все в руках Божих, в тому числі життя і діяльність політиків. Я не думаю, що Президент Янукович піде в наступ проти Київського Патріархату — і не тому, що наша Церква вже неподоланна, але ще й тому, що він, що б там про нього не говорили, відчуває й усвідомлює себе українським Президентом, а не московським губернатором. Вже маємо перші свідчення, що Москва ним невдоволена, і може статися, що в особі Президента Януковича вона отримає «українського Лукашенка», та ще й більш непоступливого. Москва намагається зробити їх обох ніким, але ні Лукашенко, ні Янукович не хоче бути ніким. І річ не тільки у персоналіях.

Українська ситуація в цілому не така, на яку розраховувала Москва. От ми думаємо, що незалежність України тримається на національно свідомих західних областях. Ні, не тільки. Вона також тримається на стійкості олігархів Донбасу, бо якщо в цілому по Україні росіяни вже опанували 35 відсотків нашої економіки, то в Донбасі — лише п’ять відсотків, і більше їм ледве чи світить.

— Деякі знавці церковної проблематики припускали, що Президент В. Янукович з голосу Патріарха Кирила домагатиметься зняття УПЦ КП з реєстрації?

— Я певен, він завчасу зрозумів, що це було б його фатальною помилкою. Тому Президент запевнив, що буде ставитися з однаковою повагою до всіх християнських Церков. Водночас правдою є, що у східних містах, де «регіонали» тримають все у своїх руках, ми відчуваємо тиск на нашу Церкву, і бачимо спроби перетягати наших вірних до УПЦ Московського Патріархату.

— Чи можна стверджувати, що всередині Української Православної Церкви Московського Патріархату є різні бачення щодо утворення єдиної Помісної Української Православної Церкви, незалежної і від Москви, і від Константинополя? Дехто навіть вважає, що в УПЦ МП відбулася певна українізація. Якщо це справді так, то чий тут вплив — Митрополита Володимира (Сабодана), чи вплив національно свідомого українства?

— В Українській Православній Церкві Мocковського Патріархату діють дві протилежні сили. Одна — за автокефалію, за об’єднання українського православ’я в Помісну Українську Церкву, друга, менша частина, — за тісніше підпорядкування Москві. Першу силу Москва прагне стримати, нейтралізувати, але ж це прагнення є нонсенсом, запереченням тієї історичної очевидності, що незалежна держава, будуючи себе і відбудовуючи титульну націю, потребує незалежної Церкви. Двадцятий рік існування незалежної Української держави повною мірою підтверджує цю істину.

— Що ж потрібно для практичного об’єднання Українських Православних Церков в єдину Церкву?

— Потрібно, щоб Українська Православна Церква Московського Патріархату відійшла від Москви. А це потребує не просто доброї, а дуже сильної волі, бо слабку волю Москва переможе.

— Чим можна пояснити, що Київський Патріархат, маючи значно більше віруючих, водночас має в Україні значно менше парафій, ніж Московський Патріархат?

— Тим, що за президентства Леоніда Кучми влада звеліла зареєструвати в кожному селі України парафію Московського Патріархату. У результаті цього в їхні руки потрапило й більше храмів.

— Наприкінці травня цього року Вселенський Патріарх Варфоломій в інтерв’ю для російських телеканалів висловився за якнайшвидше подолання розколу в українському православ’ї. Як він розуміє це завдання? Як дивиться на це Москва? І якою є Ваша точка зору?

— Фраза, яку вимовив Патріарх Варфоломій, — «за подолання розколу» — дуже багатозначна. Ми теж за подолання розколу, але при цьому ми думаємо про об’єднання українського православ’я в єдину і незалежну Церкву. Москва ж хоче подолати наш розкол через знищення Київського Патріархату. А що думає Патріарх Варфоломій, того ми ще не знаємо

— Чи своїм «нібито євхаристійним» цьогорічним візитом і пропагандою «Русского міра» московський Патріарх Кирил похитнув ідею створення єдиної Української Православної Церкви?

— Ні, цілком навпаки. Ця його пропаґанда «русского міра» серед політичної еліти, серед церковних і культурних діячів в Україні викликала гострий спротив, оскільки годі було засумніватися в тому, що «русскій мір» означає не щось інше, як російську імперію.

— Перед цьогорічним приїздом Патріарха Кирила до України єрархи УПЦ МП раптом знову розворушили тему щодо дати Хрещення Русі — мовляв, воно відбулося ще за Аскольда, за 130 років перед Великим князем київським Володимиром. Чи сама дата Хрещення є такою важливою на тлі історичної ролі Києва у розвитку православ’я?

— Так, вона є важливою. Інакше ми не святкували б Тисячоліття Хрещення Київської Русі. Повірте, що це святкування в немалій мірі прискорило розпад CPCР бо засвідчило перед усім людством, що центром православ’я є не Москва, а Київ.

— Як Ви поставилися до того, що Патріарх Кирило звершував богослужіння в київському Софіївському соборі, вважаючи цю нашу святиню частиною «русского міра» — всупереч тому непереборному історичному фактові, що у тій Софії колись київський Митрополит Сильвестр Косів виступив і проти Переяславської Ради і проти підпорядкування Київської Митрополії Москві?

— Присутність Патріарха Кирила в Софіївському соборі мала підкреслити, що Москва головує над Києвом, і що й ця святиня українського православ’я належить їй. Одначе, в Софії не один раз служив і я, в цьому соборі відбувалися інтронізації Патріарха Володимира (Романюка) і Патріарха Мстислава. Іншими словами, Софіївський собор бачив частіше українських Патріархів, ніж московського. І ми там служили Божественну Літургію, а він — тільки Молебень. Крім цього, у кожний День Незалежності України ми молимося в св. Софії за Українську державу.

— Які взаємини УПЦ КП має з Українською Греко-Католицькою Церквою? У який бік ці взаємини еволюціонують?

— Як відомо, на початку 1990-их років у нас були складні взаємини, бо йшла боротьба за майно, за храми. А тепер, коли в Україні збудовано багато нових церков, православних і греко-католицьких, причина напруження і відчуження відпала, взаємини дуже добрі, щиро приязні. Українська Православна Церква Київського Патріархату і Українська Греко-Католицька Церква стоять на тих самих позиціях вірності українському народові, українській духовності, українській державності. Що ж стосується перспективи нашого об’єднання, то й це може статися, і ми хочемо, щоб це сталося, але щоб результатом об’єднання була Помісна Українська Православна Церква, яка б ні від кого не залежала.

— Й останнє запитання: яка перспектива руху за приєднання українських православних парафій у США до УПЦ КП, якщо взяти до уваги, що українська діаспора є органічною духовною частиною України?

— Це справді так. Українці Америки і Канади — це частина світового українства і водночас частина духовного організму України. Але так сталося, що частина православних церков на Північноамериканському континенті підпорядкувалася

Константинополеві, тобто Вселенському Патріархові, а деякі парафії забажали належати до Київського Патріархату. Ми нікого не агітуємо за перехід до нас, а покладаємося на волю самих парафіян. Якщо вони хочуть бути з Києвом, ми їх приймаємо, не хочуть — не силуємо.

Інтерв’ю із газети «Свобода», N947

↑Патріарх Філарет:
Греко-Католицька Церква
не може бути одночасно у єдності
з Православними Церквами і з Римом

Відповідаючи на питання під час прес-конференції у агенції «Главред» 8 квітня 2010 р. щодо перспектив участі Української Греко-Католицької Церкви у процесі творення єдиної Помісної Православної Церкви, Святійший Патріарх Філарет відзначив, що це питання не є схожим на питання об’єднання Православних Церков:

«Греко-Католицька Церква — це є Католицька Церква — зазначив Патріарх. — У неї православним є тільки обряд, а середина, віра — католицька. Тому для того, щоб об’єднати Греко-Католицьку Церкву і Православну Церкву в Україні, треба або православним стати католиками, або католикам стати православними. Тоді може бути об’єднання. Але зараз перспектива повернення до єдності між християнським Сходом і Заходом, відсутньої з 1054 p., залишається примарною».

Разом з тим Патріарх Філарет підкреслив, що стосунки між Київським Патріархатом і УГКЦ, в порівняні з 90-ми роками, покращилися:

«Зараз у нас добрі стосунки між Греко-Католицькою Церквою і нашою Православною Церквою. Хоча, як ви знаєте, 90-ті роки були досить складні. В основному тоді була боротьба за храми. Тепер, коли кожна Церква має свої храми, наступило певне примирення. І ми повинні дякувати Богу, що у нас добрі стосунки. Однак такі стосунки є не всюди і сам конфлікт ще не подоланий» — зазначив Патріарх.

Патріарх Філарет підкреслив, що на його думку в УГКЦ є потужні сили, які виступають за об’єднання з Православною Церквою:

«Правда, дехто з них хочуть так: бути і з Православною Церквою в єдності, і в той же час бути з Римом. Але це неможливо» — переконаний Предстоятель Київського Патріархату.

Святійший Владика вбачає підставою до об’єднання те, що УГКЦ та Православну Церкву єднають 600 років спільної історії, а також те, що зникли політичні причини, які привели до Берестейської унії 1596 року:

«Ми 600 років були разом, а тільки 400 років ми роз’єднані. І роз’єднання відбулося не з церковних причин, а з політичних. Тому що Україна не мала своєї держави. Православна Церква в Польській державі була другорядною. А наша українська еліта хотіла мати рівні права з поляками. Тому і пішли на цю поступку — увійшли до складу

Католицької Церкви. Зараз, коли ми маємо свою державу, головна причина відпала. Тому почався процес зближення, а можливо, у майбутньому й об’єднання Православної і Греко-Католицької Церков» — вважає Патріарх Київський.

Владика Філарет висловив сподівання на те, що Українська Церква повернеться до тієї єдності, яку вона мала до 1596 року:

«Моя особиста думка, яка, можливо, і не здійсниться — думаю, що Греко-Католицька Церква об’єднається з Православною Церквою тоді, коли Православна Українська Церква сама об’єднається в єдину Помісну Церкву і буде визнана. Коли ми досягнемо цього, тоді Греко-Католицька Церква повернеться до Православної і відокремиться від Риму. А частина Греко-Католицької Церкви остаточно втратить православний обряд і стане Римо-Католицькою Церквою» — сказав Патріарх.

За публікацією «Главред»,
09 квітня 2010 року

↑Патріарх Філарет:
Процес злиття влади і
Церкви в Росії є ненормальним

Під час прес-конференції в агенції «Главред» 8 квітня 2010 р. Святійший Патріарх Філарет негативно оцінив процес злиття влади і Православної Церкви, який можна спостерігати в Росії:

«Ми вважаємо, що процеси злиття державної і церковної влади в Росії є ненормальним явищем» — сказав Патріарх.

Він підкреслив, що Російська Федерація є багатонаціональною і багатоконфесійною державою:

«В умовах багатоконфесійності дивно звучить те, що тільки одна Церква зливається з державою. Це викликає у інших релігій незадоволення. А раз є незадоволення, значить, це негармонійно» — вважає Святійший Владика.

На його думку і в самій Російській Православній Церкві є сили, які процес злиття не схвалюють:

«Тому що коли зливаються Церква і держава, то впливає більше держава, а не Церква. Церква стає заручницею держави, а не навпаки» — говорить Предстоятель Київського Патріархату.

З проблемою одержавлення РПЦ Патріарх Філарет пов’язує і перешкоджання з боку Московського Патріархату автокефалії Української Церкви:

«Якби Російська Церква не була б у такій тісній співпраці з державою, то вона б швидше погодилася на відокремлення Української Церкви. Бо для Церкви по суті не має великого значення утворення нової автокефальної Церкви. А для держави це має велике значення. Тому в даному випадку Церква є заручницею держави, а не навпаки. Не держава слухає Церкву, а Церква — державу» — говорить Патріарх.

На його думку оскільки Російська держава — світська, то світський елемент впливає на Церкву. Тому Церква опиняється під постійним впливом світського і у багатьох аспектах своєї діяльності керується не церковними, а світськими мотивами. Патріарх Філарет вважає, що таке проникнення світського в Церкву є шкідливим для її духовного життя:

«Якби Церква була повністю незалежною, то вона турбувалася б більше про духовне життя. Якщо взяти, наприклад, радянські часи — я не можу сказати, що тоді Церква була незалежною. Але були періоди, коли Церква була повністю незалежною від держави. І коли вона була незалежна від держави — у 20-30-х роках — її життя було більш духовне. Тоді Церква існувала незалежно від держави, тому що була гнана державою. Але духовне життя тоді було міцнішим. І цей період Церкві дав велику кількість мучеників, сповідників, святих. Ви подивіться, скільки святих канонізують у Мocковському Патріархаті. Це ж усе люди, які жили у 20-30-х роках! А коли Церква стає залежною від держави, зменшується її святість і духовність» — зазначив Патріарх.

«Тому процес злиття церковної і світської влади некорисний для Православної Церкви» — підсумував Предстоятель Київського Патріархату.

За публікацією «Главред»,
09 квітня 2010 року

↑Патріарх Філарет:
Створити єдину Церкву
в Україні заважає Москва

Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет вважає, що позиція Росії перешкоджає створенню єдиної Помісної Православної Церкви в Україні. Про це він сказав на прес-конференції повідомляють Українські новини:

«Що заважає створити в Україні єдину Помісну Православну Церкву? Заважає Москва», — сказав Патріарх.

На його думку, у створенні єдиної Помісної УПЦ не зацікавлені як Російська Православна Церква, яка побоюється втратити значну кількість парафій і відчутного ослаблення свого впливу, так і влада Росії:

«Якби Російська Церква не була так тісно пов’язана з державою, то не виконувала б її волю не заважала би Церкві в Україні об’єднатися і бути незалежною. Росія, як ви знаєте, спить і бачить Україну в складі нової імперії, нової держави, на чолі якої стоїть Москва», — сказав Патріарх Філарет.

Він вважає, що домогтися входження України до складу такої держави Росія може тільки шляхом впливу через Церкву Водночас, на його думку, в середовищі Українських Церков, зокрема серед керівництва Української Православної Церкви Московського Патріархату, є усвідомлення необхідності створення єдиної Помісної Церкви.

При цьому він не зміг спрогнозувати, чи буде Президент Віктор Янукович сприяти міжцерковному діалогу, зазначивши, що позиція Президента щодо цього питання поки що не ясна.

«Українські новини»,
08 квітня 2010 року

↑Патріарх Філарет:
Ми разом з Патріархом
Варфоломієм теж бажаємо, щоб
ще за життя митрополита Володимира
розділення Української Церкви
було подолане

Предстоятель Київського Патріархату Святійший Патріарх Філарет прокоментував для «Церква. info» підсумки візиту в Росію Вселенського Патріарха Варфоломія, який відбувся в останній декаді травня:

— В першу чергу я хочу висловити нашу радість через те, що покращуються стосунки між Константинопольським Вселенським Патріархатом і Російською Православною Церквою. Чому ми повинні радіти? Тому, що неприємно, коли в Православ’ї відбуваються різні суперечки, особливо з приводу першості. Коли ми тепер спостерігаємо, що ці стосунки покращуються, то ми, як православні, хоч нас і не визнають як автокефальну Церкву, радіємо, що в Православ’ї налагоджуються добрі стосунки.

Що стосується переговорів між Московським Патріархом та Вселенським Патріархом, то ми не знаємо, про що вони говорили, тому що в засобах масової інформації про зміст і підсумки переговорів, які відбулися між ними, не повідомляють. Ми можемо лише здогадуватися, про що йшли ці переговори.

А те, що говорять журналісти, що сказав Вселенський Патріарх митрополиту Володимиру, що він бажав би, щоб при його житті відбулося об’єднання українського православ’я — це є добрі побажання. Такі добрі побажання ми чули і щодо нас, коли Патріарх Варфоломій був у Києві у 2008 році під час святкування 1020-ліття Хрещення Київської Русі. Тоді такі самі теплі слова він говорив і щодо тодішнього Президента Віктора Ющенка, і щодо України, і щодо майбутньої Помісної Православної Церкви. Все це ми чули.

Я розглядаю всі виступи Патріарха Варфоломія — і в Києві 2008 року, і в Москві 2010 року — як промови гостя. А гість, коли приїжджає, то завжди говорить приємні речі. Він приємно говорив українцям, тепер приємно говорить росіянам. Коли зустрічається з митрополитом Володимиром — приємно говорить і йому.

А якщо заглибитися, то сутність поглядів Патріарха в цих словах не розкрита. Бо те, про що говорили Патріарх Варфоломій і Патріарх Кирил, ми не знаємо. Але ми можемо здогадуватися. Мова могла йти, насамперед, про майбутній Великий Православний Собор, бо це мрія Патріарха Варфоломія. Документи для цього Собору були підготовлені ще років двадцять тому, але оскільки не було вирішено головні питання — Собор так і не зібрався.

— Заради чого скликається цей Великий Собор?

— Для вирішення багатьох питань, одне з яких є дуже болючим — як утворюються автокефальні та автономні Церкви. І ще одне питання — диптихи, тобто місце кожної Церкви в порядку Православних Церков.

— Хто займає перше місце в цьому списку?

— Здається, що це питання досить просте. Вселенський Константинопольський Патріарх, який є першим, він і повинен бути першим. Якби це було так просто, тоді б це питання не виносилося на Собор. А виноситься тому, що Москва мріє про перше місце в цьому диптиху. Тобто Вселенський Патріарх повинен посунутися, а на це місце повинен стати Московський Патріарх. Чому він хоче стати? Він хоче стати тому, що Москва думає, що вона є «третім Римом», що вона найбільша Церква серед Православних Церков, і тому вплив цієї Церкви на Православ’я найбільший. А раз найбільший — то і місце має бути перше. Ось така логіка.

Я прочитав у ЗМІ, що коли російські журналісти говорять про Вселенського Патріарха, то завжди додають, що хоч Патріарх Варфоломій є перший серед рівних, але Московський Патріархат є більший за своїм впливом на світове Православ’я.

І що титул «Вселенський» — це лише данина історії та минулому. Тобто бачите — висовується першість Московського Патріарха.

Ці питання обговорювалися на Всеправославних нарадах, які готували Великий Собор. Але тоді не домовилися про спосіб утворення автокефальних та автономних Церков і про диптихи, бо були різні позиції у Константинопольської Церкви і Московської. Тепер це найголовніше питання було попередньо узгоджене минулого року на передсоборній комісії в Шамбезі. Було домовлено, що автокефалія утворюється зі згоди Матері-Церкви і проголошується Вселенським Патріархом зі згоди всіх Помісних Церков.

І в цьому закладена сутність, бо коли автокефальна Церква утворюється зі згоди Матері-Церкви, то це означає, що Українська Церква ніколи не зможе стати визнаною автокефальною Церквою, бо не отримає на це згоди від Російської Церкви, яка вважає себе Церквою-Матір’ю. Хоча насправді Російська Церква відносно Української є дочкою, а не матір’ю, адже Російська Церква відокремилась в 1448 році від Київської Церкви, а не навпаки. Тому така домовленість влаштовує Московський Патріархат.

— Але вона влаштовує і Константинопольський Патріархат. Чому?

— Тому, що коли йде мова про автокефалію, то Московський Патріарх думає про Україну, а Вселенський думає про Американську Церкву. Американська Церква вже не один раз порушувала питання про утворення Автокефальної Американської Церкви з єпархій усіх Церков, які там знаходяться. І якщо Американська Церква відокремиться від Константинопольського Патріархату, тоді він втратить більшу частину своєї пастви і підтримки. Бо в Туреччині парафій мало, північна Греція фактично є в складі Елладської Церкви. А одна європейська діаспора вплив Константинополя підтримати не зможе. Тому для Константинопольського Патріархату важливо, щоб Американська Церква залишалася в його складі.

Сформулювавши тезу, що автокефальні Церкви утворюються тільки зі згоди Церков-Матерів, вони знайшли порозуміння. Це задовольняє дві сторони. Але це не відповідає ні історичним обставинам виникнення автокефальних Церков, які майже всі самі проголошували свою автокефалію, ні сучасним потребам, бо такий механізм не стільки визначає, як утворювати автокефальні Церкви, скільки робить набуття автокефалії неможливим.

Тому Українська Церква такі домовленості не підтримує. Я знаю, що і серед інших Церков немає достатньої підтримки, а тому рішення у Шамбезі було лише попереднім і потребує подальшого обговорення. І хоча таку постанову про автокефалію можуть прийняти, але вона зависне в повітрі, бо буде мертвонародженою.

Думаю, що під час переговорів питання про автокефалію порушували як одне з головних. Чи досягли результату — не знаємо, але будемо бачити з того, як швидко буде просуватися підготовка до Всеправославного Собору. Але як би там не було, ми твердо стоїмо на позиції Помісної Української Церкви і маємо всі підстави для цього. І віримо, що Повнота Православної Церкви за натхненням Духа Святого зрештою вчинить не за людськими міркуваннями і вигодами, а за правдою Божою.

Що стосується побажання митрополиту Володимиру, щоб він при житті побачив подолання схизми — то дай Бог, щоб при його житті утворилася єдина Помісна Православна Церква в Україні. Ми за це і теж цього бажаємо. Але єдина не в складі Московського Патріархату, а як Помісна, тобто автокефальна Українська Церква.

Коли ж нас закликають «до покаяння» перед Московським Патріархатом, то каятися перед ним ми ні в чому не будемо. Бо утворення автокефальної Церкви — це не гріх. В чому кожна людина грішна, в тому числі й ієрархи, — вона кається у своїх власних гріхах. А тут наша Церква не згрішила, бо коли держави не було — ми були у складі Московського Патріархату. Коли ж отримали державу, то й маємо підставу для незалежної Церкви. І це не я один так вважаю — так постановив Собор Української Церкви в листопаді 1991 р. Там були й ті, які зараз в Московському Патріархаті, адже вони теж за це голосували і під цим підписалися. Так само отримали автокефалію інші Церкви, в тому числі й сама Російська. А те, що вони називають нас схизматиками, розкольниками, неблагодатними, то ця лексика застосовувалася і щодо Болгарської Церкви, і щодо Сербської Церкви, і щодо Грузинської Церкви. А коли прийшов час, то забули про свою негативну лексику і визнали ці всі Церкви і автокефальними, і навіть Патріархатами.

Тому ми твердо переконані, що прийде час, коли Українська Церква об’єднається і теж буде визнаною всіма Православними Церквами та буде визнаним Патріархатом. Це і буде те припинення схизми, про яке говорить Патріарх Варфоломій, не через підкорення одних іншим, а через братське примирення.

Цepквa.info

↑Патриарх Филарет:
То, о чем договорились
Константинополь и Москва,
ведет к расколу Православия

Год назад самые рейтинговые украинские политики буквально преследовали Патриарха Московского Кирилла, который посещал Украину в рамках празднования Дня Крещения Руси. Показаться на фотографии или телекартинке с влиятельнейшим иерархом означало дать сигнал определенным категориям избирателей — президентская кампания уже тогда была фактически в разгаре.

В то же время в Киеве появились биллборды и ситилайты с предстоятелем Русской Православной Церкви Кириллом и главой Украинской Православной Церкви Киевского Патриархата Филаретом. Каждый из Патриархов убеждал народ, что именно он — Патриарх Украинский.

Скоро Украину снова посетит Патриарх Кирилл. Его визит будет проходить в иных политических реалиях. Вместо «националиста» Виктора Ющенко как глава государства Святейшего встретит «пророссийский» Виктор Янукович. Но и Янукович живет уже в иных реалиях — он теперь не только лидер юго-востока — он Президент Украины.

В Украинской Православной Церкви Киевского Патриархата до сих пор не видят повода жаловаться на нового Президента. Напротив, Патриарх Филарет с одобрением воспринял слова Януковича о том, что для него как главы государства все конфессии равные и родные. Но, очевидно, чтобы заставить его это подтвердить, Святейший направил Президенту письмо с приглашением принять участие в торжествах ко Дню Крещения, которые будет организовывать УПЦ КП.

Кто победит в этом случае в Януковиче — Президент Украины или верный Московского Патриархата, непризнающего УПЦ КП?

Впрочем, каким бы ни было поведение украинских Президентов и представителей оппонирующих Церквей, оно вряд ли повергнет в уныние руководство Киевского Патриархата. Во всяком случае, этого никто не заметит. Глава информационно-издательского отдела УПЦ КП епископ Васильковский Евстратий любит напоминать, что и Московская Патриархия далеко не сразу получила свой статус и признание.

Президенты приходят и уходят, и тому же Януковичу нужно еще постараться, чтобы самому получить признание и войти в историю. А Патриарх Филарет свое место в истории уже прочно занял — нравится это кому-то, или нет.

— Ваше Святейшество, из Ваших слов на пресс-конференции и заявлений пресс-центра Киевского Патриархата напрашивается вывод, что новая власть ведет себя так, будто Украинской Православной Церкви не существует. Этот вывод верен?

— Нет, я не могу сказать, что власть ведет себя так, будто Киевского Патриархата нет. Власть знает, что Киевский Патриархат есть, и что он достаточно мощный. Поэтому неслучайно Виктор Федорович сказал, что он, как Президент Украины, будет относиться ко всем конфессиям одинаково, потому что все конфессии равны. Мы это приветствуем, и мы рады, что Президент занимает как раз такую позицию.

Но — в Переяслав-Хмельницком мы уже много лет служим в колокольне Вознесенского собора, а теперь уже бывший вице-премьер Семиноженко отменил документы, которые были подготовлены, чтобы нам передать этот храм после того, как перенесут диораму. Это единственное, что мы можем отметить как негативное со стороны власти по отношению к Киевскому Патриархату.

Негативно еще и то, что с телевидения сняли «Благовест», передачу, которая на паритетной основе освещала жизнь и нашей Церкви, и Московского Патриархата. Нам бы хотелось, чтобы существовали эти религиозные программы, а не какое-то ток-шоу вместо них.

А вообще по Украине мы не ощущаем какого-то негативного отношения к Киевскому Патриархату. Я думаю, что это очень хорошо, потому что это как раз способствует нашим хорошим отношениям с УПЦ Московского Патриархата, и таким образом обеспечивает стабильность в обществе.

— Но не будет ли в такой ситуации Московский Патриархат требовать большего, опираясь на свой канонический статус?

— Он может требовать большего, но все будет зависеть от власти. А она задекларировала равное отношение ко всем Церквям.

В связи с приездом Патриарха Кирилла Митрополит Владимир подал просьбу передать ему Теплую Софию. Софийский собор был кафедральным собором Автокефальной Украинской Православной Церкви. А когда закрыли Софийский собор, Автокефальная Церковь служила в Теплой Софии, до 1936 года. И поэтому после того, как Украина получила независимость, мы попросили, чтобы нам передали эту Теплую Софию. Сначала все подготовили для передачи ее нам, а потом, когда уже дошло до передачи, решили не передавать, чтобы не обострять отношения с Московским Патриархатом. Мы приняли это.

А теперь, когда Теплую Софию передают Московскому Патриархату, мы за то, чтобы там правились богослужения, но поочередно, и Московским Патриархатом, и Киевским Патриархатом. Это будет служить примирению, и для всех будет очевидно, что у нас хорошие отношения.

— А со стороны Московского Патриархата Вы сейчас видите желание примирения?

— Оно есть.

— То есть, диалог продолжается на самом деле?

— Диалога мы не начали, но подготовку к диалогу начали. И эта подготовка идет. У нас была одна официальная встреча, есть рабочие контакты по различным вопросам, сейчас намечается вторая встреча — надеемся, что она скоро состоится.

— Как выглядит подготовка к диалогу? В чем разница между подготовкой и собственно диалогом?

— Предмет диалога — объединение, на каких условиях оно возможно. Для того, чтобы к этому прийти, нам нужно пройти некоторый путь.

— Вы можете сейчас назвать условия, на которых вы готовы объединяться?

— Я думаю, что всем известны наши условия. Наши условия таковы: у нас есть независимое Украинское государство, а в независимом государстве должна быть независимая Церковь. То есть, поместная Церковь. Автокефальная Церковь. Это отвечает и церковным канонам. Церковные каноны свидетельствуют о том, что каждый народ должен иметь Первого Епископа — то есть, или Патриарха, или Митрополита.

То есть, и каноны, и создание государства способствуют этому. Наша мечта — построить в Украине единую поместную Православную Церковь, которая была бы прочной духовной основой Украинского государства.

— В Москве говорят, что Украинская Православная Церковь Московского Патриархата имеет даже больше свободы, чем нужно, и что в рамках Русской Православной Церкви она наиболее привилегированная, что некоторым в России не нравится.

— Это действительно так. Когда я был предстоятелем единой Украинской Православной Церкви, я этого добился в Москве — в 1990 году Архиерейский собор дал Украинской Церкви статус самостоятельной и независимой в управлении. Поэтому Украинская Церковь действительно более независима, чем Белорусская Церковь, или Церковь в Казахстане, в Прибалтийских республиках.

Но сейчас начинается постепенное отбирание этих прав независимости. И поэтому в Украинской Православной Церкви Московского Патриархата уже есть разделение: одни стоят за автокефалию, а некоторые архиереи и духовенство стоят за более тесное единение с Московской Патриархией.

Об этом говорят в Москве, и там не нравится, что Митрополит Владимир ведет переписку с архиереями на украинском языке, что некоторые храмы правят богослужения на украинском языке, что проповеди тоже ведутся на украинском языке. Это понятно, Москва хотела бы, чтобы Украина вся разговаривала только по-русски. Но ведь наш государственный язык — украинский, и русский язык в Украине не ущемляется.

Мы хотим, чтобы украинцы говорили по-украински (беседа с Патриархом Филаретом велась на украинском языке. — «ОстроВ»), и чтобы все граждане знали украинский язык — говорить они могут на любом языке, но знать государственный язык должны все.

— Но мы видим, что фаворитами Патриарха Кирилла в Украине являются Митрополит Донецкий Илларион и Митрополит Одесский Агафангел, олицетворяющие пророссийское крыло в УПЦ МП. И по этому можно судить, что Патриарх Кирилл уже поставил точку в вопросе диалога с УПЦ КП: он не отпустит Украинскую Церковь.

— Если бы все зависело от Патриарха, Украинская Церковь вообще не выделилась бы из Московского Патриархата. И Патриарх Алексий этого не хотел, и Кирилл не хочет. Но этого хочет народ. Народ хочет иметь независимую Церковь, как и независимое государство. И Кирилл тут ничего не сделает. Он зря работает в этом направлении — оно ведет в никуда.

Украинская Церковь уже есть, и ее просто невозможно уничтожить. На сегодня Киевский Патриархат имеет четырнадцать миллионов сторонников, верующих, а Московский — девять миллионов, хотя храмов и приходов у Московского Патриархата вдвое больше, чем у нас.

— Многие люди просто не вникают в суть вопроса: они говорят, что поддерживают Киевский Патриархат, потому что Киев — это в Украине, и не понимают, причем тут вообще Москва. И многие просто не знают, ходят ли они в церковь Киевского Патриархата, или Московского. То есть, это, наверное, некорректный подсчет — четырнадцать и девять миллионов верующих.

– Многие сторонники Киевского Патриархата ходят в храмы Московского Патриархата. Мы не видим никакой разницы между верующими Киевского и Московского Патриархата. Мы все православные, мы все живем в Украине. Но интересно, что молодежь больше склоняется к Киевскому Патриархату. Приблизительно месяц назад был социологический опрос студентов

Одессы. И 33,7 % сказали, что относятся к Киевскому Патриархату, а 31,5 % — к Московскому. Это Одесса!

— Что касается Одессы. Были два агрессивных заявления — одно от Митрополита Агафангела с требованием вернуть в Одессу из Львова Институт сухопутных войск, поскольку во Львове на студентов будет влиять Греко-Католическая Церковь, и это, по мнению Митрополита, плохо. Второе заявление сделал руководитель пресс-службы УПЦ МП Василий Анисимов — он предложил греко-католикам «ползти» в Беларусь, вместе с раскольниками. То есть, второй выпад касался и Киевского Патриархата. Это можно связать со сменой власти в Украине, с тем, что новая власть считается близкой к Московскому Патриархату?

— Митрополиту Агафангелу в государственные дела вмешиваться не нужно. Это не его дело, где должен быть Институт сухопутных войск — в Одессе или во Львове. Это решает государство. Это первое.

Второе — Патриарх Кирилл написал письмо к киевской власти с просьбой переименовать улицу Ивана Мазепы в Лаврскую. Теперь, правда, утверждают, что Кирилл такого не просил — но ведь письмо есть. И мы же не даем России рекомендации, как им там себя вести.

Как церковные люди мы имеем право требовать не втягивать Церковь в политику. Это не значит, что мы нейтральны по отношению к государству — мы не нейтральны, мы поддерживаем Украинское государство, украинское общество, молимся за украинскую власть, но мы не вмешиваемся в саму политику, мы не ведем агитации на выборах.

А когда российские иерархи начинают вмешиваться в государственные дела, тем более в дела независимой Украины, они нарушают принцип отделения Церкви от государства.

— В таком случае, в каких точках Церковь и государство могут пересекаться, и где та грань, за которой начинается не церковное и не государственное ?

— Дело Церкви — это мораль, духовное обновление, воспитание любви к ближним, к Родине. А область действия государства — это политика, это экономика, это оборона. В социальных вопросах мы пересекаемся: Церковь содействует улучшению социального положения граждан, занимается благотворительностью, открывает детские дома и дома инвалидов, устраивает столовые. Это социальное служение присуще Церкви с самого ее зарождения.

— Вы сказали о патриотическом воспитании. Но ведь это тоже политика, во всяком случае, в Украине. И — разве Церковь не должна быть над государством?

— В чем заключается патриотическое воспитание? Мы призываем всех граждан любить Украину, защищать ее. В Великую Отечественную войну Церковь призывала защищать государство? Призывала.

Воспитание любви к своему народу — это свойственно Церкви. Священное Писание свидетельствует о том, что как раз нужно этим заниматься. Например, когда народ израильский поставил под горой Сион золотого тельца, Моисей разбил Скрижали Завета, потому что был возмущен тем, что израильтяне стали поклоняться идолу. И Господь хотел покарать израильский народ за это идолопоклонство, но Моисей стал просить за народ, и обращался к Богу с такими словами: Народ мой совершил грех, прости им грех, если же не простишь, вычеркни и меня из Книги Твоей. И апостол Павел сказал: Я готов быть отлученным от Христа за братьев моих, родных мне по крови.

И Иисус Христос хананеянке, которая просила, чтобы он изгнал беса из ее дочки, сказал: Я послан к народу израильскому, а не к вам, язычникам. И нехорошо взять хлеб у детей, и дать его собакам. А она сказала: Но ведь и собаки едят крохи, которые падают со стола господ их. То есть, и Христос к израильскому народу особенно относился. И этим Сам показал, что каждый представитель того или иного народа должен в первую очередь любить свой народ.

Как человек должен в первую очередь любить свою семью, а потом уже других людей, так же он должен любить сначала свой народ, а потом и другие народы, потому что другие народы тоже нужно любить. Мы воспитываем в любви к своему народу украинских граждан, но в то же время говорим о любви к другим народам. И как может других полюбить тот, кто не любит своих?

— У нас по-разному толковали слова Вселенского Патриарха Варфоломея о том, что раскольники должны вернуться в каноническую Церковь. Как их поняли Вы?

— Я думаю, что их исказили журналисты — я сомневаюсь, что Патриарх Варфоломей говорил именно так. Потому что когда он был в 2008 году в Киеве, он говорил совсем другое. И нигде в его речах мы не слышали призывов в адрес Украинской Церкви вернуться к Москве.

Но даже если он говорил что-то подобное, нужно относиться к этим словам как к словам гостя. Потому что гость всегда должен говорить что-то приятное. У нас он говорил приятное украинцам — в России он говорил приятное россиянам.

— В настоящее время происходят какие-то контакты Киевского Патриархата со Вселенским?

— Происходят. В прошлом году сюда приезжала делегация от Константинопольского Патриархата. Я с ними общался.

— Чего Вы ожидаете от Всеправославного собора, который готовят Патриарх Кирилл и Патриарх Варфоломей?

— Еще неизвестно, состоится ли он. Этот Собор может принести больше вреда, чем пользы. Потому что то, о чем не так давно предварительно договорились Константинополь и Москва, не служит объединению православия, а служит его разделению.

— Что Вы имеете в виду?

— Что автокефалия Церкви дается по согласию Церкви-матери. Если мать Украинской Православной Церкви — Русская Церковь, как считают там, то наша автокефалия зависит от Москвы. Если Украинская Церковь — дочка Константинопольской Церкви, как видно из истории, то автокефалия зависит от Константинополя. Но ведь двух матерей быть не может! Поэтому предварительные договоренности, достигнутые Москвой и Константинополем, выгодны им, но не решают вопрос признания автокефалии Украинской Церкви — одной из самых больших в Православии. Но эта договоренность удовлетворяет Москву — она не отпустит Украинскую Церковь. Удовлетворяет и Константинополь — потому что он не отпустит

Американскую Церковь, которая также давно хочет автокефалии.

Согласно договоренностям, Томос об автокефалии дается Вселенским Патриархом, а не Московским. Но дает он его при согласии всех поместных православных Церквей. То есть, если какая-то Церковь будет против, автокефалии не будет.

Анализируя эти договоренности, мы пришли к выводу, что они касаются не создания автокефальных Церквей, а того, как не допустить создания автокефальных Церквей. А кроме Украинской, есть другие Церкви, которые добиваются признания автокефалии — это Македонская, Черногорская Церкви. И это может привести к разделению вселенского православия.

— То есть, Украина становится заложницей амбиций двух Патриархов…

— Да. Но я сомневаюсь, что такой Собор будет созван.

— Потому, что они в чем-то таки не смогут найти взаимопонимания?

— Нет, потому что они не смогут удовлетворить всю полноту Православия. Не смогут удовлетворить Украину. А Украинская Церковь почти равна Российской Церкви.

— Но будут ли ее спрашивать?

— А ее, выходит, спрашивать не будут. А если не будут спрашивать, это будет означать разделение — в мировом масштабе. Украинская, Македонская, Черногорская Церкви отделятся от Мирового Православия. Но ведь они есть сейчас и существовать будут. Так на пользу это Мировому Православию? Когда оно и так недостаточно сильно в сравнении с Католической и Протестантской Церквями, а его еще и разделят? С одной стороны, ведут диалог с католиками об объединении, а с другой — разделяют само Православие.

— Кстати, в заявлении пресс-центра Украинской Православной Церкви Киевского Патриархата отмечалось, что Патриарх Кирилл встречается с католиками, мусульманами, иудеями — он не хочет встречаться только с вами. Как Вы считаете, почему?

— По политическим соображениям. Если дело не касается политики, или это политика на пользу России, они встречаются — и с католиками, и с протестантами, и с иудеями, и с мусульманами, а с нами не хотят. Это — лукавство. Дорога к диалогу будет открыта только тогда, когда будет отброшена политика.

— Были упреки в адрес Патриарха Кирилла, в Ваш адрес касательно того, что вы слишком много внимания уделяете политике. Но может ли предстоятель Церкви не заниматься политикой?

— Дело в том, что мы политикой не занимаемся, но мы поддерживаем Украинское государство.

Это разные вещи. Вообще отделить Церковь от общественной жизни невозможно. Потому что каждый человек одновременно и принадлежит к той или иной Церкви, и является гражданином государства. Верующие как граждане влияют на политику. Но само руководство Церкви не должно заниматься политическими делами.

— Еще в заявлении пресс-центра Киевского Патриархата говорилось, что представители Русской Православной Церкви будут «снова» пытаться искать предателей в Украинской Православной Церкви Киевского Патриархата. То есть, предатели все-таки находятся? Почему это происходит?

— Взять пример бывшего нашего архиепископа Юрия (бывший глава Донецкой епархии УПЦ КП. — «ОстроВ»). Где он только не был. После того, как ему отказали в Московской Патриархии, он оказался у греко-католиков. Так если такие люди покидают Киевский Патриархат, это нам не вредит. Наоборот, это нас очищает И благодаря этому очищению у нас сегодня есть единый Киевский Патриархат. Если кто-то из архиереев и отойдет — мы держать не будем. За последние двадцать лет от нас многие уже отошли. Но Киевский Патриархат от этого не уменьшился, а увеличился, и окреп. На освободившееся место приходит кто-то более деятельный и более преданный Церкви.

— Как развивается Донецкая епархия после того, как ее покинул архиепископ Юрий?

— Лучше. При Юрии она вообще перестала развиваться. А сейчас увеличивается количество приходов. Духовенство более преданно своему пастырскому делу. Авторитет архиепископа Сергия выше авторитета Юрия. Он занимается благотворительной деятельностью, он открыл дом для престарелых, для детей, сам за ними ухаживает

— В Донецке ведь у вас непростая ситуация. Там власть открыто поддерживает Московский Патриархат, открыто ему помогает. Получается, что вы в определенной мере дискриминированы.

— Но даже несмотря на это Киевский Патриархат растет. Потому что народ это поддерживает. Власть меняется — а народ остается.

— Но на Донетчине растет и количество протестантов. То есть, люди разочаровываются в православии, чего-то в нем не находят.

— Да, идут к протестантам… Я не сказал бы, что Донбасс стал протестантским. Общин протестантских там много, но количество их членов намного меньшее, чем в православных общинах. Вообще, на Донбассе, как пролетарском регионе, времена атеизма оставили свой, достаточно сильный, след. В Церковь люди на востоке ходят значительно меньше, чем на западе или даже в центре.

— Но при этом к протестантам люди идут сознательно, а в православные храмы — по инерции, в силу им часто даже непонятных традиций.

— Сознательно. Но немногие. Десять человек — община. И пятьдесят тысяч — тоже община. К Владимирскому собору принадлежат минимум пятьдесят тысяч верующих. На Пасху, на Крещение приходят сто двадцать тысяч. Так это тоже один приход.

— Ваше Святейшество, я сразу прошу у Вас прощения за этот вопрос. Я наблюдаю церковную жизнь с ее внешней стороны. И с этой стороны я вижу много политики и бизнеса, и очень мало духовности. Где искать Бога?

— Бога нужно искать в Церкви. И искать нужно Бога в своей душе. Нужно не просто принадлежать к Церкви, а выполнять то, чему Церковь учит. Вот если будем выполнять то, чему учит Церковь, тогда мы будем действительно верующими христианами. А когда мы в храм ходим только крестить, венчаться и хоронить — это не христианство. Церковь готовит к вечной жизни. А тот, кто беспокоится только о земном, хоть и крещен, далек от Христа.

Беседовала Юлия АБИБОК,
«ОстроВ»

↑Відстоюючи
Українське Православ’я

Наприкінці першого тисячоліття від Різдва Христового на святих київських пагорбах сталося подія, що впродовж віків є чи не найважливішою у становленні нашої держави, нашої культури, самого існування українського народу. Тоді наш князь Володимир Великий прийняв хрещення й проголосив християнство державною релігією Київської Русі. Новий час несе з собою нові виклики. Один з них — створення Української Помісної церкви, яка стане важливим чинником незалежності України.

Московський гість

УТ: Ваша Святосте, візити Московського Патріарха Кирила до України частішають, до того ж вони скидаються скоріш на політичні акції, ніж на відвідини пастирем своєї пастви…

— На це треба дивитися з глобальної точки зору. Всі державні діячі ще Російської імперії, а потім СРСР вважали, що «великая» Росія без України існувати не може. Тому теперішнє російське керівництво намагається повернути Україну, зробити її однією зі своїх провінцій. Російська церква, як це раніше бувало, увійшла з російською державою у дуже тісне співробітництво. Московська патріархія заключила угоди з різними міністерствами Росії і не тільки на рівні загальнодержавному, загально-церковному, але й у регіонах.

Наскільки я знаю, там частина духовенства та деякі архієреї незадоволені цим зростанням церкви з державою, коли церква перетворюється в інструмент держави. В якості такого інструменту Російська церква діє і на території України. Московська патріархія зацікавлена в тому, щоб Українська православна церква була складовою частиною Московського патріархату.

Оскільки інтереси російської держави і Російської церкви співпадають, а умови для цього в Україні зараз сприятливі, то Патріарх Кирил і вирішив скористатися цими обставинами і спробувати позбавити Українську православну церкву самостійності і незалежності в управлінні, або суттєво її обмежити.

Цю місію почав виконувати ще Патріарх Алексій наприкінці свого життя, коли дозволив українським архієреєям звертатися до нього через голову Митрополита Київського. Коли став Патріархом Кирил, він поступово почав позбавляти самостійності Українську церкву, зокрема, тим, що включає в число тимчасових членів Священного Синоду РПЦ українських архієреїв, хоча це суперечить статуту Української православної церкви і тим правам, які вона отримала у 1990 році. Тобто, це незаконно і неканонічно. З одного боку, вони говорять про канонічність Московського патріархату і неканонічність Київського патріархату, але самі порушують церковні канони там, де їм це вигідно.

І, крім того, починаючи з минулого року, пішли різні чутки. Наприклад, що Патріарх Кирил хоче мати подвійне громадянство: і українське, і російське, хоча це заборонено в Україні. Для чого йому українське громадянство? Щоб будь-якої пори приїздити до нас як громадянин України й ставити перед владою конкретні питання як громадянин України, але в інтересах Росії. Іншу чутку пустили, що начебто Кирил хоче змінити свій титул Патріарха Московського на титул Патріарха Московського, Київського і всєя Русі. Таким чином, у Митрополита Володимира навіть не буде титулу «Київський». Йдуть чутки, що Патріарх Кирил хотів би мати резиденцію в Лаврі. Це все чутки, й пускають їх для того, щоб вивчити, яка буде реакція. Якщо негативна, то тоді скажуть — це чутки, ми нічого офіційно не заявляли, Московська патріархія і сам Патріарх про це нічого не говорили. Але все це можуть зробити — якщо не тепер, то коли виникне потреба обирати нового Предстоятеля УПЦ МП.

УТ: І яка реакція на ці чутки?

— Дуже негативна — і віруючих, і духовенства, і навіть влади. Вголос про це говорити в УПЦ МП не можуть. А ми можемо і будемо говорити, бо хочемо захистити Українську церкву та її права.

УТ: Яка, на Вашу думку, місія патріарха Кирила цього разу?

— Нинішній приїзд Патріарха Кирила спрямований на те, щоб з одного боку, обмежувати незалежність і самостійність УПЦ МП, а з іншого

— впливати на духовний стан українців, щоб вони більше тягнулися до Москви. Хоча він, звісно, буде наголошувати, що його візит в Україну чисто пастирський. Проти пастирського візиту ми не протестуємо. Це право кожного патріарха відвідувати своїх вірних. Але навіть російські політологи минулий візит Кирила оцінили як політичний і писали, що він, насамперед, політик і дипломат, а вже потім патріарх.

Ми бачимо, що майже всі виступи Патріарха Кирила про Україну носять політичний характер. Зараз він висунув ідею, яка була прийнята на Всесвітньому руському народному соборі — про «русский мир». Згідно з думкою Патріарха Кирила, «русский мир» — це Росія, Україна, Білорусь і Молдова. Ну, щодо перших трьох зрозуміло — слов’янські країни. А яке до «русского мира» має відношення Молдова? Ніякого. Та оскільки в Молдові митрополія знаходиться у Московському патріархаті, то, звичайно, він включив і їх до «русского мира». Тобто, це політичний проект, який називають привабливо «русский мир», а насправді йдеться про відродження Російської імперії. Ось для ствердження цієї ідеї і приїздить Патріарх Кирил. Слід також відзначити, що в російських ЗМІ, як у світських, так і у церковних, не задоволені тим, що відбувається в УПЦ МП. Тим, що всередині церкви переписка ведеться не російською, а українською мовою, що деякі парафії відправляють богослужіння українською мовою, що деякі священники, архієреї проповідують українською мовою…

Експансія «русского мира»

УТ: Ваша Святосте, як Ви ставитися до того, ш,о президент Росії видав указ, згідно до якого День хрещення Київської Русі буде державним святом Росії, при чому слово «Київська» десь загубилося?

— Не секрет ні для кого, що Росія привласнює собі і нашу історію, і нашу культуру. Наприклад, там вважається, що Софіївський собор належить Російській церкві, що Київ — це «южная столица русского православия», як Петербург — «северная столица». Тому невипадково, що хрещення Київської Русі вони вважають належним до Російської церкви, бо, як вони говорять, воно відбулося на теренах російських земель. Тобто, вкотре перекручують історію на свою користь.

УТ: Ви сказали, що Московська патріархія заключає угоди з різними міністерствами Росїі, але відомо і про спільні проекти УПЦ МП та різних міністерств України. Прокоментуйте, будь ласка.

— Мені відомо, що УПЦ МП вже заключила угоди про освітні програми і з Міністерством оборони України, і з Міністерством України у справах сім’ї, молоді та спорту. По суті йдеться про впровадження проросійського тлумачення історії України, про повернення радянської історіографії. УПЦ МП в особі деяких архієреїв працює на Росію настільки активно, що за цю працю Москва нагороджує їх своїми державними відзнаками. Наприклад, державний орден Росії отримав архієпископ Львівський Августін.

УТ: Концепція «русского мира», яку пропагує Патріарх Кирил, і яка стає дедалі більше державною політикою Росії]у Франції вилилася в те, що РПЦ МП відбирає російські православні храми, наприклад, в Медоні, в Нцці… Чи знаєте Ви інші приклади?

— Звісно, прикладів багато. Ця експансія йде у Німеччині, в Великій Британії. Крім того Російська церква взяла курс на створення своїх храмів по всьому світу. А для Росії таким чином готується потужне лобі російських інтересів. Це величезні гроші, але їх гарантують російські поклади нафти й газу. Будують церкви при посольствах, привід — щоб задовольняти потреби вірян-дипломатів та інших співробітників, громадян Росії.

Московська церква взяла курс на створення єпархій та екзархатів і в США, і в Латинській Америці, Європі, Африці, Австралії, Китаї. Японії. Це робиться для того, щоб стати всесвітньою церквою й зайняти перше місце у світовому православ’ї, посунувши Константинопольського патріарха. Тому і йде така жорстока боротьба за Україну. Бо якщо наша церква буде визнана автокефальною, то Російська вже не буде найбільшою церквою.

По кількості парафій українське православ’я більше за російське на сьогодні. Якщо в Росії 12 тисяч парафій, то в Україні — 15 тисяч. Якщо в Росії менше 100 архієреїв, то в Україні — понад 100. В Росії 67 єпархій, в Україні — 85. Тобто статистика не на користь Росії, тому вони ніколи не погодяться на нашу автокефалію.

А ось такий приклад: згідно з даними МВС на Пасху в Україні до церков прийшло 11 мільйонів вірян при 47 мільйонах населення, а в Росії при 142 мільйонах прийшло до храмів 8 мільйонів вірян. Тобто в Україні святкувало Пасху майже 25% населення, а в Росії — 5%. Ось тому незалежність Української церкви і стоїть на перешкоді Російській церкві бути головною в світовому православ’ї.

Про Української Помісну церкву

УТ: 9 вересня минулого року Священний Синод УПЦ МП прийняв рішення започаткувати діалог з УПЦ КП та відновити його з Українською автокефальною православною церквою щодо відтворення єдності українського православ’я. Зі свого боку, Ви, Ваша Святосте, неодноразово говорили, що процес зближення всіх Українських православних церков існує і його вже неможливо зупинити. Що наразі?

— Дійсно, УПЦ МП прийняла рішення про початок підготовки до діалогу між нашими церквами. Відбулася зустріч робочих груп, а наступна в зв’язку з приїздом Патріарха Кирила, трошечки відсунулася. УПЦ МП зацікавлена в діалозі, тому що частина їхніх архієреїв виступає за єдність і самостійність Української церкви. А це дуже не подобається Москві. Ми ж ведемо підготовку до цього діалогу з однією метою: створити в Україні єдину Помісну православну церкву. Інакше нам нема ніякого сенсу вести цей діалог У Москви мета зовсім інша: навернути нас знову до Московського патріархату. Та, думаю, цього ніколи не буде, тому що ми маємо незалежну державу. І український народ, і держава зацікавлені, щоб була незалежна церква. Думаю, що і нинішня українська влада зацікавлена бути керівниками незалежної України, хоч її і тягнуть до Москви. Сама ідея незалежності церкви і держави в Україні жива, дієва і, я сподіваюсь, що ніякі супротивні сили не в змозі це подолати.

УТ: В якому стані перебуває зараз таке важливе для незалежності України питання про створення Української Помісної церкви?

— Зараз беремо курс за зміцнення і розширення Київського патріархату, тому що це вірний шлях: спочатку вирости, розширитися, зміцніти, а потім вже з позицій сильної церкви вести діалог Вже зараз УПЦ КП є третьою Православною церквою в світі після Російської та Румунської. Шість автокефальних грецьких церков складають 12 мільйонів вірян. А одна УПЦ КП — 14 мільйонів, УПЦ МП — 9 мільйонів. Наша церква велика, і навіть наших можновладців дивує, яким чином в Україні повстала така велика церква. Адже ніхто не сприяв її зростанню. Зростання УПЦ КП ми приписуємо Богові. Якщо Богу угодно, щоб Українська церква стала автокефальною, то Він і буде цьому сприяти. Ми бачимо в цьому Боже сприяння. Боже благословення.

УТ: Яке співвідношення наразі між УПЦ МП та УПЦ КП не тільки за кількістю єпархій, але й за впливом на громадське життя в Україні?

— Якщо говорити про статистику, то УПЦ КП має 30 єпархій в усіх областях України, має 41 архієрея, три вищих учбових заклади, три середніх, більше 50 чоловічих і жіночих монастирів, 4,5 тисячі парафій, більше З тисяч духовенства та 14 мільйонів вірян. УПЦ МП має 9 мільйонів вірян, але вдвічі більше парафій і монастирів. Якщо говорити про вплив, то УПЦ КП підтримує українська інтелігенція і громадські організації. А УПЦ МП підтримують певні політичні партії та українські бізнесмені. Тому УПЦ МП фінансово багатша, а УПЦ КП — бідніша. Та оскільки діє ідея — ми сильніші. У нас велика єдність, тим часом в УПЦ МП відбувається розбрат, бо частина їхнього духовенства за автокефалію, а інша — за приєднання до Москви.

УТ: А яку церкву обрала українська молодь?

— Нещодавно відбулося опитування студентів в Одесі. Як вони ставляться до віри в Бога, чи вірять у рай, пекло, вічне життя, і в тому числі, до якого патріархату хто відноситься. Так, ось, до Київського належать 33,7 %, а до Московського — 31,5 %. Це не Київ, і не Львів, а російськомовна Одеса. 1 якщо молодь підтримує УПЦ КП, то майбутнє за нами.

УТ: Ваша Святосте, російські ЗМІ сповістили, що в часі візиту до Росії, який нещодавно відбувся, Вселенський патріарх Варфоломій закликав «розкольників» з України покаятися та повернутися «на корабель спасіння». Вони це тлумачили як повернення до МП. Як можете це прокоментувати?

— В офіційних промовах патріарха Варфоломія про Українську церкву немає жодної згадки. Російське телебачення показало змонтоване інтерв’ю, але і в ньому не сказано про повернення до Московського патріархату, а лише до «канонічної церкви». Хто конкретно і куди має повертатися — не сказано, все дуже дипломатично і узагальнено. Коли Патріарх Варфоломій у 2008 р. був у Києві, то він говорив про анексію Київської митрополії Петром, що приємне українцям. В Росії Патріарх Варфоломій говорив приємні речі для росіян. В гостях прийнято говорити приємні речі для господарів…

УТ: Наскільки є реальним скликання Всеправославного собору, і чи зможе він вирішити «українське питання»?

— Наприкінці минулого року в Шамбезі, у Швейцарії зібралися представники всіх офіційних Православних церков світу. На цій зустрічі московська сторона і константинопольська домовились, що автокефальна церква утворюється зі згоди «матері-церкви» Константинопольським патріархом. Це означає, що Українська автокефальна церква може бути визнана тільки зі згоди і Московського патріарха, і Константинопольського. Історично Московська церква є дочкою Київської церкви, а Київська — дочкою Константинопольської. І, коли так домовлялись, то не уточнили, кого ж вважати матір’ю Київської церкви. Ось такий казус. Константинополь офіційно заявляє, що Київська митрополія була приєднана до Московського патріархату неканонічно, не за приписами канону. Це написано в Томосі Польської церкви, і це ж написав Константинопольський патріарх Димитрій Московському патріарху в 1990 році. Там сказано, що Константинопольська церква визнає Московську церкву в межах 1589 року, тобто без України. Це де-юре, а де-факто Константинопольська церква визнає Українську церкву складовою Московського патріархату…

УТ: Для чого закладається ця невизначеність?

— Бо це означає, що Українська церква і взагалі будь-яка церква, яка хоче стати автокефальною, ніколи не зможе цього зробити за узгодженою процедурою. Такий стан речей вигідний і Москві, і Константинополю. Москві вигідно, тому що вона не відпустить Українську церкву, а Константинополю, тому що він не відпустить Американську, яка теж хоче отримати автокефалію. Бо якщо Американська церква відокремиться від Константинопольської, то тоді взагалі Константинопольська церква втратить майже весь вплив. Буде просто однією з найстаріших, за якою авторитет отців Церкви.

Далі. Згідно домовленості Томос про автокефальну церкву надає не глава «матері-церкви», а Вселенський патріарх. Тобто, якщо йдеться про Українську церкву, то Томос має надати не Москва, а Вселенський патріарх. Це влаштовує Константинопольського патріарха. Тому що його пріоритет стає вищім за авторитет Московського патріарха. До того ж він може надати Томос тільки, якщо всі церкви погодяться, як буде однодумність. Таким чином, якщо узагальнити всі ці домовленості, то вони означають одне: як не допустити утворення автокефалій. Проти цього наша церква, бо ми ніколи не відмовимося від своєї незалежності. Думаю, такий стан речей не влаштовує і Македонську церкву, і Чорногорську, і Американську… Тому Всеправославний собор, який вже понад ЗО років намагаються скликати, може розколоти все православ’я.

Згадуючи Святого Володимира

УТ: Як ставиться нова українська влада до УПЦ КП?

— Офіційно президент Янукович заявив, що він буде ставитися однаково до всіх конфесій, бо всі конфесії рівні. Проте реально на місцях є сприяння МП, а нас утискають. Не можу сказати, що сильно, але… Наприклад, у Переяславі-Хмельницькому був вже підготовлений документ про право звершувати богослужіння у Вознесенському соборі, де зараз знаходиться діорама Великої вітчизняної війни, але його скасували. В той же час Московському патріархату в цьому році передали у Переяславі-Хмельницькому Михайлівський монастир, в якому був музей. Ось така реальна нерівність. Або випадок з вулицею Мазепи. Московський патріархат виступив за її перейменування. Патріотичні сили були проти. Але влада прислухалася до московського побажання.

УТ: Ваша Святосте, напередодні візиту патріарха Кирила, порадьте, як нам, вірянам, реагувати на цю, по суті, церковно-кремлівську агресію на наш суверенний духовний світ?

– УПЦ КП не буде виступати проти приїзду в Україну Патріарха Кирила, але ми покажемо, якою є наша церква. 28 липня, в День Хрещення Київської Русі, о 12 годині ми проведемо хресний хід від Володимирського собору до пам’ятника Святому Володимиру. Думаю, що ми зберемо від тисячі до півтори тисячі священиків з усієї України, від 10 до 20 тисяч віруючих. Ми запрошуємо всіх прихильників УПЦ КП взяти в ньому участь. Бо від позиції кожного віруючого залежить, чи буде Українська церква незалежною.

Спілкувалася Олена ЧЕКАН,
«Український тиждень»

↑Патриарх Филарет:
политика Кирилла отвернет
верующих Украины от РПЦ

Патриарх Киевский и всея Руси-Украины, Предстоятель УПЦ КП Филарет в интервью Фокусу рассказал о молодости Патриарха Кирилла и том, чем может закончиться политизация российского православия.

— Вы знаете патриарха Кирилла не один год. Что он за человек?

— Я знаю его с тех пор, как он был еще студентом Ленинградской духовной академии. Он отличался своими убеждениями, умел влиять на аудиторию и достигать поставленных целей. Он, безусловно, православный иерарх. Но у него есть склонность — подражать католической церкви.

Кирилл, безусловно, православный иерарх. Но у него есть склонность — подражать католической церкви. Ее организованности, ее величию, ее распространенности по всему миру. Это его привлекало еще с тех времен, когда наша Церковь начинала контакты с римо-католиками. Его многие обвиняют в склонности к католицизму. В действительности, он не католик. Но его привлекает внешняя сторона католицизма. Он православный, но не духовный.

— Кирилл был учеником митрополита Никодима — человека который постоянно добивался расширения контактов с Ватиканом. А ведь его и его учеников многие в церкви недолюбливали. И тем не менее, никодимянин смог стать патриархом в России. Это может свидетельствовать о его политическом таланте?

— Да, конечно. Он талантливый политик. Никодим был таким же. А Кирилл стал патриархом прежде всего по воле Божьей. Но поскольку он личность не духовная, он больше занимается внешним положением церкви, заботится о ее внешнем распространении. И он стремится сделать РПЦ подобной католической — всемирной церковью. Поэтому открываются епархии, приходы, экзархаты по всему миру. Строятся храмы при посольствах. И естественно, Украина для него является самой главной частью Московского патриархата.

Отделение Украинской церкви было бы большим ударом по РПЦ. Поэтому он стремиться сохранить УПЦ за РПЦ. Еще у него есть такая черта — он думает, что церковь зависит от власти. И если власть против, то тогда Церковь не достигнет своей цели, не выполнит своей миссии. А если власть будет помогать — то это будет непреодолимая сила. Поэтому по отношению к Украине он считает почему-то, что нынешний президент не украинский, а пророссийский. Он думает, что наш президент будет помогать укреплению Русской церкви. А я думаю иначе — что президент будет заботиться о своем государстве.

— Укрепление своих позиций, экспансия — это свойственно всем церквям. Можно ли осуждать за это Кирилла?

— Дело в том, что когда Церковь занимается больше внешней деятельностью, а не распространением христианской морали, духовности, она постепенно теряет свое назначение. Когда-то это послужило причиной разделения Церкви на восточную и западную. И когда теперь РПЦ занимается вопросом экспансии, она отступает от сущности Церкви. От духовных ценностей, вечных ценностей. Она может достичь внешнего величия, потеряв внутреннюю сущность.

— Бытует мнение о том, что многие священники УПЦ МП не любят Кирилла, поскольку его влияние преуменьшает их власть. Это верно?

— В УПЦ МП с избранием патриарха Кирилла чувствуют, что права церковной самостоятельности, кстати те, которых я добился 20 лет назад, они постепенно теряют. Поэтому я не думаю, что там есть великая любовь к Патриарху. Но вслух его не критикуют. А нам легче, потому что мы свободные.

— Рассчитывает ли Кремль на помощь Кирилла в «украинском вопросе»? Можно ли его, грубо говоря, назвать агентом Кремля?

— Он действует не самостоятельно. Он действует в согласии с Кремлем. Его идея Русского мира — это та же империя, только в красивой обертке.

— Но в таком случае империей руководит православный Папа, а не Кремль.

— Нет. Это империя, которой руководит Кремль, а церковь находится у него в подчинении. Они срастаются так же, как до революции РПЦ срослась с императорской властью — она тоже была департаментом в русском правительстве. И сейчас она становится таким же департаментом. А Церковь, которая отдала себя в служение власти, уже не свободна.

— Получается, что своими действиями и позицией Кирилл невольно подыгрывает вам, поскольку многие проукраинские прихожане УПЦ МП могут начать поглядывать в вашу сторону в случае усиления Патриарха?

— Это так. Чем больше будет политики в действиях Кирилла, тем больше он будет отталкивать от УПЦ МП и РПЦ украинских верующих. Потому что они увидят, что они принадлежат к Русской церкви, а не к Украинской. А название «Украинская…» — лишь вывеска.

— То есть, вы должны, по крайней мере, не препятствовать его деятельности?

— Мы к его приезду и относимся спокойно. В борьбе за влияние на украинское православие Кирилл принесет нам больше пользы, чем себе.

— Стоит ли ожидать автокефалии Украинской церкви?

— Она уже есть. Дело теперь в ее признании. И признание будет, только мы не знаем когда. Если мы обратимся к истории — то такая же борьба, как сейчас в Украине, шла за автокефалию и Греческой, и Болгарской, и Сербской, и Румынской, и Русской церквей. Но признание получили все. В случае этих церквей Константинополь действовал так же, как сейчас Москва — не отпускал их. Но обстоятельства заставили Вселенского Патриарха согласиться на их автокефалию. Порой не добровольно. Поэтому все, кто боролись за автокефалию, рано или поздно ее получали.

— Автокефалия Украинской церкви будет автоматически означать и ее объединение?

— Уверен, что так.

— Но в этой конструкции останется место только для одного патриарха…

— Для Украинской церкви не имеет значения, кто станет ее патриархом, когда она будет единой и будет признана автокефальной. Объединение может произойти на соборе. И собор изберет единого патриарха для Украинской церкви. И не имеет значения кто это будет — Петр, Иоанн, Михаил, Владимир или Филарет. Главное — объединиться.

— Недавно Константинопольский Патриарх Варфоломей официально заявил о том, что ситуация в Украине — это схизма (раскол — ред.). Соответственно, автокефалия возможна только на основе УПЦ МП и вашего возвращения к матери-церкви.

— Схизмой Константинополь называл и Русскую церковь, когда не признавал РПЦ. Болгарская церковь была схизмой. И мы, с его точки зрения, в схизме. Но когда Константинополь признал РПЦ и болгар, о схизме все сразу забыли. И заметьте -никто никуда не возвращался. Просто признали, и все. Так будет и с Украиной. Объединение рано или поздно придет и Кирилл способствует этому.

— Кстати, кто больше кому нужен? Янукович Кириллу или Кирилл Януковичу? Бытует мнение что Кирилл для нашего президента — посредник в контактах с Медведевым.

— Украинские президенты, когда идут на выборы, очень много обещают и стараются привлечь на свою сторону не только избирателей, но и другие государства. Так что ничего удивительного в том, что и наш нынешний президент использовал тот же метод, нет. Но когда они уже становятся президентом — начинают беспокоиться о своем государстве.

Янукович не нуждается в посредниках — он может напрямую выходить на Медведева. Тем более у них хорошие отношения. Так что именно Янукович нужен Кириллу.

— Вы сказали, что Кирилл не духовный. Покойный Алексий Второй был лучшим Патриархом?

— Патриарх Алексий был человеком другого склада. Он был проще. Менее образованным в богословии. Но он был более спокойным, менее агрессивным. Поэтому отношения с УПЦ МП во время патриаршества Алексия у Москвы были более спокойными. Не было никаких волнений, потрясений. А вот Патриарх Кирилл более импульсивный и умный. В этом отношении он стоит выше Алексия Второго. Алексий нуждался в советниках. А Кирилл не нуждается. Он сам все решает, все видит и действует. И подчиняет своему влиянию свое окружение. Алексий нуждался в помощниках и таким помощником для него был митрополит Кирилл. Это разные величины.

— Почему православная Церковь не модернизируется? Вот, например, почему вы выступаете против женщин-священников?

— Потому что по Божественному установлению женщина создана для Адама, а не наоборот. Они были равны перед Богом в духовном отношении, но Ева зависела от Адама. Ева согрешила первая, а не Адам. Сын Божий воплотился не в женщину, а в мужчину. И апостолы были мужчины, а не женщины. Во всем Священном Писании нет ни одного примера, чтобы женщина была священником. Священство — от Бога, а не от нас, как людей. Если Бог не призвал женщину к священству — почему это должны делать люди в угоду новым веяниям? Вспомните, что Корей, Дафан и Авирон, которые возмущались поставлением Аарона в священники, сами себе присвоили права священства — и их поглотила земля. Так что священствовать женщина не может, хотя проповедовать Евангелие могут все — и мужчины, и женщины. Но совершать таинства по установлению Иисуса Христа могут только мужчины.

— Возможно, все это было справедливо для устройства архаического иудейского общества, в котором вырос Иисус… Вам не кажется, что такое ваше отношение к миру — углубленность в патриархальные традиции — отворачивают от церкви людей?

— Нет. Категорически нет. Истины, которые открыл Бог, неизменны. Неизменны потому, что они божественны. А человечество развивается, к сожалению, не в лучшем направлении. Церковь никогда не шла в ногу со временем. Она использовала любой социальный строй — рабовладельческий, феодальный, капиталистический, коммунистический — для того, чтобы проповедовать неизменные духовные ценности. Любовь — она какой была, такой она и остается. Правда остается правдой. Грех остается грехом, блуд — блудом. Не меняется духовная сторона. Церковь не приспосабливается, а действует в любых условиях. Когда Церковь идет на компромисс с миром, она теряет свою сущность.

— А вам не кажется, что больше положение церкви подрывают батюшки, которые ездят на Мерседесах?

— Это не имеет значения, какая марка автомобиля. Не забывайте, что и зависть — грех. Сейчас и священник, и архиерей без машины не могут эффективно выполнят свои обязанности — им необходимо передвигаться. Что касается денег, то надо сказать, что духовенство Ветхого Завета жило как раз за счет того, что каждый израильтянин обязан был вносить деньги на содержание колена Левиего, то есть духовенства. И апостол Павел говорит: «Не заграждай уста вола молотящего». Вол может беспрепятственно есть то зерно, которое молотит. Так и священник должен для своего содержания иметь средства. Корыстолюбство среди духовенства и мирян осуждается, как грех. А содержание священника за счет его трудов — это нормально.

— Для жизни и трудов, как правило, не обязателен Мерседес С 500 AMG.

— Вот это как раз корыстолюбство. Когда священник думает не о службе Богу, а о том, как купить модную машину — это грех.

— Почему Церковь не борется с корыстолюбством в собственных рядах?

— А почему вы думаете, что не борется?

— В Киевском патриархате были отлучены от сана за корыстолюбие священники?

— Конечно были. Чаще такие сами от нас уходят, потому что Киевский патриархат — церковь небогатая. И они ищут там, где богатства больше. Дело в том, что мы подходим к качеству машины не с точки зрения цены, а с точки зрения полезности. Вы хотите ехать на Ладе, отъехать от Киева на 20 километров и остановиться? Если есть возможность, можете купить дорогую машину. Нет возможности — ездите на более дешевой. Корыстолюбство Церковь осуждает, а использование машины — не осуждает, так же как она не осуждает интернет, телевидение, компьютеры, радио. Мы это используем для своей деятельности. Но всему этому никто не должен отдавать своего сердца. Потому что нельзя служить двум господам, нельзя служить Богу и служить богатству.

Сергей ВЫСОЦКИЙ,
Фокус

↑Мрії патріарха Кирила
не справдяться

На початку візиту Московського патріарха Кирила в Україну газета «Експрес» поставила кілька питань Святійшому Патріарху Київському і всієї Руси-України Філарету.

— Останніми місяцями російський патріарх Кирило зачастив в Україну Складається враження, що він сприймає УПЦ МП як свою єпархію. Чи не нівелює він таким чином її самостійність?

— Патріарх Кирил — прихильник централізації влади. Очоливши РПЦ, він поставив собі за мету зміцнити владу і вплив Московського патріарха настільки, щоби вони були сильними не тільки в самій Церкві, але і в політиці та в суспільстві, не тільки в Росії, але й за її межами. Для досягнення цієї мети патріарх висунув концепцію «русского мира» — стару концепцію про Москву, яка є нібито «третім Римом», тільки перелицьовану для умов XXI століття. Ця концепція є ворожою щодо української державності, бо «русский мир» передбачає тісну інтеграцію України з Москвою, яка ніколи не поважала і досі не поважає нашої державності.

УПЦ МП двадцять років тому отримала права незалежності та самостійності в управлінні. Ці права виділяють її з усіх інших частин Російської Церкви, бо ні в Білорусі, ні у Прибалтиці, ні в Молдові, ні у Казахстані та Середній Азії структури РПЦ не мають такого рівня самостійності. А структура УПЦ МП — це майже половина всієї структури Московського патріархату! Тому на цю самостійність в Москві дивляться косо, адже вона не вписується у централізаторську політику Кирила.

Патріарх Кирил підозрює митрополита Володимира та деяких інших ієрархів в тому, що вони схильні до автокефалії. Тому глава РПЦ і їздить в Україну — щоби просувати свій «русский мир» і щоби впливати на УПЦ МП з метою не дати їй віддалитися від Москви.

Слід розуміти, що насправді УПЦ МП не самостійна, бо якби вона була такою, то там би самостійно приймали важливі рішення. Але на прикладі підготовки до діалогу між нею і Київським Патріархатом ми побачили, що на УПЦ МП є тиск з боку Москви, і не все, що там хотіли би, Москва дозволяє робити.

— Чи є небезпека, що патріарх Кирило за активного сприяння української влади візьме під контроль усе православ’я нашої держави?

— Ні, такої небезпеки немає. Патріарх Кирил хотів би, щоб так було, бо він вважає, що з допомогою держави це можна зробити. Але він помиляється, бо Україна — не Росія. Українська влада не може не зважати на те, що у нас існують різні конфесії, що в законі визначена їхня рівність. Невже держава буде порушувати закони лише тому, що так хоче Кирил? Думаю, що не буде.

Бо у нас вже був гіркий досвід подібного втручання, коли у 1995 році хотіли зруйнувати Київський Патріархат. Тоді, під час похорону патріарха Володимира, проти нас кинули міліцію. Думали, що ми злякаємося, розбіжимося. І що? Церква не тільки не розпалася, а навпаки — зміцніла, бо навколо Київського Патріархату об’єдналися всі національно-демократичні сили. І сам тодішній президент Леонід Данилович Кучма змінив свою думку — якщо спочатку він був до нас погано налаштований, то потім став виступати за єдину Помісну Церкву.

Згідно даних соціологічних опитувань нас підтримують понад 30% населення України — а це 14 млн. людей. Хіба може держава піти з ними на конфлікт лише для того, щоби виконати побажання Московського патріарха? Якщо він так думає — то він глибоко помиляється.

— На Вашу думку, яка головна мета такої активності діяльності російського Патріарха на українських теренах?

— Його головна мета — політична: утвердження «русского мира». Він хоче збудувати нову Російську Імперію, але таку, де головним центром буде Московський патріарх, який стоятиме над державами і їхніми президентами. Для цього йому потрібно зміцнювати вплив Росії на Україну. В цьому його підтримує і російська державна влада, яка зацікавлена в інтеграції України в Росію. Але цього в більшості не сприймають в Україні, і ми це бачимо серед інтелігенції, за відгуками у пресі. Прихильників єдиної Помісної Православної Української Церкви значно більше, ніж прихильників «русского мира», бо навіть в УПЦ МП цей «мир» підтримує меншість. Тому Московський патріарх може бажати — але його бажання збудувати нову імперію не справдяться. Бо ми віримо і бачимо, що Бог благословив бути Україні незалежною державою, а Українській Церкві — помісною і автокефальною.

«Експрес»

↑Патріарх Філарет:
Як можна зачинити двері
Церкви для 14 мільйонів вірян?

Ініціатива представника Російської Православної Церкви, який запропонував Президентові України зняти з реєстрації найбільшу Православну Церкву країни, шокувала людей

«Влада України може за місяць вирішити проблему розколу, ліквідувавши реєстрацію Української Православної Церкви Київського патріархату», — таку пропозицію, адресовану Президентові Віктору Януковичу й іншим представникам української влади, на тлі візиту Московського Патріарха Кирила озвучив представник Одеської єпархії УПЦ Московського патріархату отець Сергій (Лебєдєв).

Повірити, що активно поширювана заява є ініціативою самого її автора, було б абсурдним. Насправді, вибравши такий «неофіційний» рівень оприлюднення побажання, Московський патріархат починає «м’яко» готувати громадську думку до ліквідації непідконтрольної Москві Православної Церкви.

Усе це погано пахне і нагадує те, як 1946-го ліквідовували Греко-Католицьку Церкву в Західній Україні.

Важливо й те, що офіційна українська влада наразі ніяк не прокоментувала заяву представника РПЦ. Однак, як стверджують експерти, зважаючи на те, якою «чутливою» до вимог Білокам’яної є нинішня українська влада, можна не сумніватися — це питання могло серйозно обговорюватись на зустрічі Патріарха Кирила з Президентом Януковичем.

І ще один факт, який шокує: ця зустріч, котру провели в форматі віч-на-віч, уперше відбулася навіть без присутності Предстоятеля УПЦ МП митрополита Володимира (Сабодана).

Чи реальний для втілення цей сценарій? Що думає про це сама УПЦ КП? Напередодні святкування Хрещення України-Руси кореспондента «Експресу» прийняв у своїй резиденції Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.

УПЦ КП — це 30 відсотків українців

— Московська пропаганда про «не канонічність» УПЦ КП така сильна, що навіть у Західній Україні дієва. Зокрема знаю православних, котрі ставали вірними УГКЦ не з богословських міркувань чи повертаючись до традиції батьків, а тому, що «ця Церква точно канонічна». У центрі і на сході країни це, зрозуміло, є причиною страху парафій переходити з УПЦ МП до УПЦ КП. Якими аргументами ви заспокоюєте людей?

— Саме поняття «канонічна — неканонічна» — не богословське і лукаве. Маємо ставити питання так: Київський патріархат це Церква чи не Церква? Ми сповідуємо ті самі догмати й ту саму віру, що й усі Православні Церкви, за тим самим чином звершуємо богослужіння, дотримуємося у своєму житті тих самих канонів. Наші священики та єпископи рукоположені законно і мають апостольське наступництво. За всіма цими ознаками Київський патріархат є Церквою.

Єдине, чого ми не маємо, — це визнання нашої автокефалії. Але це не впливає на благодатність життя в Церкві! Російська Церква була не визнаною 141 рік — але жила й діяла. Коли Болгарська Церква відокремилася від Константинополя, то останній наклав анафеми на всіх єпископів та оголосив болгар розкольниками і навіть єретиками. І що? Через 75 років визнав і єпископів, й автокефалію, а всі анафеми та заборони забулися.

Коли серби проголосили свою автокефалію, то Константинопольський Патріарх наклав анафему взагалі на весь народ. І чим усе закінчилося? Зняв анафему і визнав автокефалію. А тому не треба турбуватися і спокушатися словами про «не канонічність» — Христос для фарисеїв теж був неканонічним, бо вони звинувачували Його в порушенні своїх людських канонів.

— Ваша Святосте, чим нині є УПЦ КП у кількісному вимірі? Як її величина зіставна з іншими Церквами?

— Київський патріархат має в Україні понад 4,5 тисячі громад, понад 3,5 тисячі храмів, кілька десятків чоловічих і жіночих монастирів. Найбільш відомими є Михайлівський Золотоверхий та Видубицький монастирі у Києві, Свято-Георгієвський монастир на Козацьких могилах (на полі битви під Берестечком), скит Манявський на Івано-Франківщині.

Згідно з даними соціологічних опитувань, УПЦ КП має найбільшу кількість прихильників серед усіх конфесій — понад 30 відсотків населення України, або ж понад 14 мільйонів людей. Московський Патріархат має вдвічі більше зареєстрованих громад, однак кількість його прихильників в Україні менша — приблизно 20 відсотків населення, це 9 мільйонів. Прихильників УГКЦ — 7 — 8 відсотків.

— Чому ви відстоюєте саме автокефальний шлях розбудови Церкви, адже, у принципі, Церква Христова є інститутом глобальним, та й не всі країни мають своїх патріархів?

— Щоб відповісти на це питання, треба звернутися до вчення про Церкву, як воно сповідується у православ’ї. Ми сповідуємо, що Церква — Тіло Христове. Містичне, тобто таємниче, невидиме, Глава якого — Господь Ісус Христос, а всі ми, віруючі християни, — члени цього Тіла. Ця Церква — єдина, бо єдиний її Глава. І свята вона тому, що Христос Бог є святим. Але разом з тим Церква поділена, бо частина Церкви складається з живих людей, а частина — з померлих. Проте смерть не розриває духовної єдності у Христі, хоча померлі й відійшли від життя нашого світу.

Далі — згідно з умовами людського буття, Церква не може всіх віруючих зібрати в одному місці та в один час для звершення головного таїнства — Євхаристії. А тому Церква поділяється на громади, які з’єднані у єпархії на чолі з єпископом, а єпархії в межах одного народу і однієї держави — якщо цей народ переважно православний або є для цього відповідні умови — єднаються в Помісну Церкву. Ця Церква є невід’ємною частиною Тіла Христового, але адміністративно вона незалежна від інших Помісних Церков. Якщо у Католицькій Церкві є один видимий глава — Папа, то у Православній видимого Глави земної Церкви немає, бо ми сповідуємо лише одного Главу — Ісуса Христа.

Український народ переважно православний, ми маємо понад 1000 років історії християнства на нашій землі, маємо свою державність, і все це є підставами для того, щоби бути Українській Церкві автокефальною. Більше того — українське православ’я в цілому посідає одне з перших місць за кількістю вірян серед усіх Помісних Церков.

Якщо у Польщі, Чехії чи Албанії є Помісні Церкви, то чому Українська Церква не може бути Помісною?

І ще один аргумент: ми бачимо, що Росія використовує Московський патріархат як інструмент для впливу на Україну в своїх інтересах. А ми не хочемо, щоб Церква була інструментом закордонного впливу.

«Ми — інакші»

— Загалом боротьба за самостійність Української Православної Церкви від Москви сприймається насамперед як боротьба за самостійність в управлінні та за уникнення тамтешнього ідеологічного впливу. А чи існували відмінності між Київською і Московською Церквами на момент їх об’єднання — канонічні, богословські, у богослужіннях та інших особливостях обряду?..

— Такі відмінності не тільки існували, але й збереглися досі. Російський старообрядницький розкол зовсім не торкнувся Української Церкви. У XVII- XVIII століттях українське духовенство, завдяки Могилянській академії, було значно більше освічене, ніж московське. Тому в цей час з України ченців сотнями вивозили до Росії, де ставили на єпископські кафедри, в монастирі, учителями.

До початку XIX століття українське духовенство було виборним — почитайте твір «Старосвітські батюшки і матушки», там це яскраво описано.

Були відмінності у богослужбовому співі, у прикрашенні храмів — у нас прийнято прикрашати ікони рушниками, чого в Росії немає. А різдвяні колядки та щедрівки взагалі в Росії довгий час вважалися язичництвом і заборонялися, хоча уявити без них українське святкування Різдва неможливо.

У наш час Київський патріархат найперше відрізняється від Московського тим, що в наших храмах служать українською мовою. І це велике досягнення, бо зрозуміла мова служби більше впливає на людину, ніж незрозуміла.

— Природно, що Церква — інститут досить консервативний, проте з часом змінюється і вона. Чи впроваджувала якісь новели УПЦ КП за час свого існування?

— Нічого такого, що би можна було назвати «новелами», у Київському патріархаті немає. Але впізнати наші храми просто — за українською мовою і патріотизмом наших парафіян. Якщо служба йде українською мовою, в церковній крамничці продають українські книжки, а парафіяни між собою спілкуються переважно українською — це, найімовірніше, храм Київського патріархату, а не Московського. А ще у нас не питають «До якої церкви ходите?», не заборонять ходити в храми Московського патріархату, в той час як там категорично забороняють ходити до нас.

«Візит Кирила — це політика»

— Чи не вважаєте помилкою попереднього Президента його намагання рівноцінно співпрацювати з різними православними конфесіями, а не допомагати активному розширенню Київського патріархату?

— Держава повинна виявляти рівне ставлення до всіх конфесій, сприяти тому, щоб між ними були мир і злагода. Якщо влада ставатиме на сторону лише однієї конфесії, інші будуть відчувати себе стисненими у правах. Можливо, нам би й хотілося, щоби Президент Ющенко більш активно сприяв не стільки нашій Церкві, скільки подоланню церковного розділення. Але він і так робив багато, і ми за це йому вдячні. Проте слід завжди пам’ятати, що не держава повинна розбудовуватися Церкву, а Церква сама повинна розбудовуватися. Справа держави — якщо можливо, то сприяти в цьому, або хоча б не заважати.

— Речник Одеської єпархії УПЦ МП, коли недавно озвучував скандальну ідею «лікування розколу» скасуванням державної реєстрації УПЦ КП, покликався на свіжий болгарський досвід. Що це за досвід? Які наслідки мало би таке для очолюваної Вами Церкви?

— У 2004 році в Болгарії видали закон, за яким може існувати лише одна Православна Церква. І уряд за допомогою поліції забрав усі храми в тих, хто не визнавав патріарха Максима, поставленого за комуністів, і передав «офіційній» Церкві. От у Москві хотіли би, щоб Українська держава так само вчинила з нами.

Але справа в тому, що у Болгарії Церква поділилася через ставлення до особи патріарха Максима, а в Україні ситуація інша. Тому такий досвід в Україні не може бути застосований, бо це лише приведе до суспільного розбрату. Невже державі це потрібно? Не потрібно. А тому думки того одеського священика — а це не його думки, а московські — це пуста маячня. Хоча й агресивна.

— Як Ви оцінюєте нинішній — вже другий такий тривалий — візит Патріарха РПЦ Кирила? Яка його «технологічна» мета в Україні?

— Його візит найперше політичний. Він приїхав налагоджувати зв’язки із владою, політиками та просувати політичну концепцію «русского міра». Також він хоче посилити свій вплив на УПЦ МП і не допустити, щоби там поширювалося бажання мати автокефалію. І ще він хотів би, щоби Київський патріархат був розпорошений та не мав у суспільстві впливу. Але всі ці завдання він виконати не зможе. Тому що Україна — не Росія, і те, що він робить і говорить задля досягання своєї мети, в Україні у більшості не сприймають.

— Якщо на нові виклики не реагувати адекватно до нової ситуації, то можна зазнати поразки. Що і як зміниться в діяльності УПЦ КП в умовах, коли їй, замість дбати про розширення, доводиться боротися за саме право на існування?

— Ми в такому стані боротьби перебуваємо весь час, від 1992 року. І тому для нас головне — не просто боротися за право на існування, а зростати, розвиватися, впливати на людей, щоби вони духовно відроджувалися та ставали живими членами Церкви, а не просто християнами за іменем.

29 липня ми проводимо Православний пастирсько-просвітницький форум, на який збираються єпископи та духовенство зі всієї України. Мета цього форуму — активізувати проповідь, в тому числі через засоби масової інформації, закликати духовенство навчати людей, йти до них. Ось це наше завдання. А захистити нас від супротивників може Бог, як Він це вже не раз робив, коли Київський патріархат утискали чи хотіли знищити.

— Нині спостерігаємо період зближення Вселенського Патріарха Варфоломія з Московським патріархатом, зокрема й ціною поступливості першого в «українському» питанні. Однак, як кажуть, раніше мали місце сприятливіші переговори. Чи погодилися би Ви, в разі виникнення такої можливості, на перехід Церкви під омофор Вселенського Патріарха?

— Наша мета — не визнання як таке, а утворення в Україні єдиної Помісної Церкви. Бо я і в Московському патріархаті був визнаним митрополитом Київським. І немає ніякого сенсу в тому, щоби Українській Церкві, яка проголосила свою незалежність, змінити підпорядкування одному іноземному патріарху на підпорядкування іншому.

Якби Константинополь запропонував нам шлях, як за один-два роки досягти єдиної Помісної Церкви, якби гарантував нам визнання автокефалії, тоді ми могли би піти на деякий час під його омофор. У 2008 році він прийняти нас хотів, але ні про яку автокефалію не йшлося. Ще й до того на нього натиснула через Туреччину Москва, щоби він нас не приймав. Тому тоді нічого й не сталося.

Але якби й сталося, то зараз, думаю, було б те, що є в Естонії або в Румунії — дві визнані Церкви мають там свої митрополії, але ці митрополії між собою не спілкуються. 1 ми би в Україні мали замість єдиної Церкви ще одну митрополію — від Константинополя. Корисно би це було для Української Церкви? Ні. Тому цього і не сталося, бо не було на те волі Божої і волі повноти нашої Церкви.

Андрій ГАНУС,
Експрес

↑Патріарх Філарет:
Патріархові Кирилу хотілося
багато, але не судилося

Українська православна церква Київського патріархату, предстоятелем якої є Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, була і залишається найчисленнішою серед Церков України. Зародившись на початку незалежності, УПЦ КП ревно відстоює українську ідентичність та традиції, які передовсім базуються на твердій непохитній вірі. Незважаючи на поважний вік, Його Святість постійно засвідчує свою дієвість, здатність впливати на суспільні та духовні процеси України, адекватно реагує на виклики, що стоять перед українською Церквою та українським народом. Щоби зустрітися Святішим Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом, особливих зусиль докладати не довелось. Наша розмова відбулася в резиденції Його Святості, одразу після завершення низки святкових заходів, присвячених Дню Хрещення Київської Руси. Святійший Патріарх люб’язно погодився відповісти на наші запитання.

— Ваша Святосте, візит Патріарха Російської православної церкви викликав неоднозначну реакцію серед віруючих. Українська православна церква Київського Патріархату заявила про утиски з боку влади та перешкоджання вірним вашої конфесії прибути на молебень біля пам’ятника князю Володимирові у Києві. Водночас Патріарху Кирилу та його мирянам були створені усі належні умови. Чи є реакція на Ваші заяви?

— Пройшло, напевно, ще мало часу для того, щоби говорити про якусь конкретну реакцію, але можу сказати, що ті представники влади, до яких я звертався, коли виникли згадані проблеми, відреагували і в міру можливого допомагали їх розв’язати. Я направив листи до Президента України Віктора Януковича і міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова. Ми сподіваємося, що держава об’єктивно розгляне факти, які були викладені у цих листах і буде вжито належних заходів, щоби права віруючих на свободу віросповідання та пересування не обмежувалися.

— Яку оцінку Ви дали б візиту Патріарха Кирила в Україну?

— Ще до візиту було зрозуміло, що він має, передовсім, політичну мету. Усі ці оцінки підтвердилися вже безпосередньо під час самого візиту. Патріарх Кирил знову показав, що він, — і про це чимало писало російських експертів, — спочатку політик, потім — дипломат, і аж на третьому місці — пастир. Патріарх Кирил сподівався на те, що зі зміною влади в Україні матиме можливість для реалізації власних планів стосовно православної Церкви в Україні. Однак більшість із того, чого хотілося Кирилу залишилося лише в його задумах, бо українська влада не може прислухатися тільки до його побажань і виконувати лише те, чого він хоче. Ми вдячні Президенту України, що він на засіданні Громадської гуманітарної ради висловив тверде переконання щодо рівності українських конфесій. Я хочу вірити, що чиновники на місцях прислухаються до того, що говорить Глава держави і діятимуть відповідно до Конституції та законів України.

Звісно, Патріарх Кирил хотів, щоби Московський патріархат мав в Україні особливе становище і виключні привілеї. До Патріарха Кирила влада поставилася з великою повагою як до гостя, судячи хоча б із зустрічей на найвищому рівні. Але разом з тим, це не означає, що влада в Україні відходить від принципів рівноправ’я всіх конфесій, які зареєстровані у нашій державі. Вважаю, що в Україні вироблена найкраща модель збереження міжконфесійного, і тим самим, громадянського спокою. А тому, беручи до уваги непросту ситуацію в країні, збурювати людей міжконфесійним протистоянням вважаю неприпустимо.

– Чи вбачаєте Ви загрозу для УПЦ КП в планах патріарха Кирила щодо побудови «руського світу»? Пролунали заяви деяких очільників церкви Московського патріархату про об’єднання українського православ’я шляхом скасування реєстрації інших конфесій. При цьому було зроблено конкретний натяк на Вашу Церкву?

— За час існування Київського Патріархату з такими планами та побажаннями з боку Московського Патріархату стикаємося не вперше. Були навіть подання прокуратури про скасування реєстрації УПЦ КП. Але подібні дії закінчувалися «нічим», бо завжди підтверджувалося, що реєстрація Української православної церкви Київського патріархату є законною, ми діємо на законних підставах, законів ми не порушуємо і мотивації скасування реєстрації просто не існує. А ті, хто робить провокативні заяви щодо позбавлення наших віруючих легітимності, штовхають державу на шлях беззаконня. Фактично, вони схиляють владу до злочину і розпалюють міжконфесійну ворожнечу у суспільстві.

Але усі ці ідеї щодо заборони Православної церкви Київського патріархату пусті і безплідні, бо Українська Церква існує не лише тому, що вона зареєстрована державою, а передовсім завдяки тому, що її підтримують віруючі. А віруючі бажають, щоби в Україні існувала Помісна Православна Церква, яка не буде залежати від Московського патріархату. А людей, які підтримують незалежність нашої церкви, згідно з соціологічними даними, в Україні є понад 30 відсотків від загальної кількості населення, тобто більше як 14 мільйонів. То хіба можна ігнорувати їхню думку?

Я переконаний, що усі ці ідеї, що висловлювалися за час візиту Патріарха Кирила, залишаться лише ідеями. Ми знаємо, що є сили, які вороже налаштовані до Київського Патріархату і хотіли б обмежити його впливовість. Це очевидно і зрозуміло. Ці сили є як в Україні, так і за її межами. Однак втілити свій план їм не вдасться. Вони не змогли зруйнувати нас у 1995 році, коли наша Церква була ще дуже слабкою, вони це не зроблять і зараз, коли УПЦ КП міцно стала на ноги. Українська держава, переконаний, зацікавлена у розвитку нашої Церкви, бо вона підтримує українську державність, плекає у громадян почуття патріотизму і закликає любити свою країну, свій народ. Хіба влада не зацікавлена, щоб українські громадяни любили свою державу?

— Як можна прокоментувати заяву РПЦ про те, що «розкольники повинні повернутись до канонічної Церкви»? Це знову натяк на Вас?

— Заклики до Київського Патріархату повернутися у лоно Московського Патріархату знову ж таки для нас не є новими. Ми їх чуємо вже багато років. Ми нікого не тримаємо силою і нікого не примушуємо перебувати під нашою юрисдикцією. Але з історії бачимо, що на подібні заклики з боку Московської церкви практично ніхто не відгукується. Якщо ж такі випадки бувають, то підставою для цього стають особисті мотиви та амбіції певних священників, або недотримання церковної дисципліни. Та, повторюся, таких прикладів переходу наших священників у лоно Московської церкви є дуже мало, і вони не впливають на загальну діяльність нашої Церкви.

Навпаки, більше парафій і священиків УПЦ Московського Патріархату переходять до Київського Патріархату, але ми це так не розголошуємо, як чинить Московська Церква. Буває так, що один чи два священики від нас перейдуть до них — і вони вже це подають як масовість, всюди пишуть, показують. А скільки переходить від них до нас — мовчать! У своїх храмах наші священики не закликають людей ворогувати з віруючими інших конфесій, чи не ходити до храмів, що належать Московському Патріархату. А ось вони — постійно застосовують методи залякування своїх віруючих. Мовляв, Церква Київського Патріархату неправильна, і якщо люди ходитимуть у храми УПЦ КП, то загинуть і потраплять до пекла. Наша Церква сповідує свободу для віруючих, Церква ж Московського Патріархату тримає багатьох своїх парафіян у страху і суворих застереженнях. Тому, навіть з цього можемо бачити чия позиція є сильнішою: свободи чи страху!

— Ваша Святосте, відреагуйте, будь ласка, на заяву голови відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату Російської православної церкви митрополита Волоколамського Іларіона (Алфєєва) про те, що Митрополит Львівський і Сокальський, секретар Священного Синоду Української православної церкви Київського патріархату Андрій (Горак) за життя хотів перейти в УПЦ Московського патріархату?

— Від імені померлих заяви робити легко, бо вони не можуть заперечити. Я добре знаю, що Московський патріархат тривалий час намагався схилити Владику Андрія відійти від нашої ієрархії та повернувся до Російської церкви. Однак, незважаючи на усі зусилля, цього не сталося. І митрополит Андрій був і залишився вірним Київському патріархату. Тому коли тепер такі заяви лунають, то вони йдуть від розпачу та безсилля, що хотіли схилити владику на свій бік, але не вдалося. Тому Московська церква намагається свої недобрі та невдалі спроби, використати на свою користь, будь-якою ціною, нехтуючи навіть смертю Митрополита Андрія. Але успіху не буде, бо як Владика Андрій залишився у лоні своєї Церкви Київського Патріархату, так і інші архиєреї, священики та віруючі дотримуватимуться свої церковних поглядів.

— Яким Ви бачите процес об’єднання церков різних конфесій в Єдину Помісну Церкву? Чи була у Вас розмова на цю тему з предстоятелями інших церков, зокрема з предстоятилем УПЦ МП Володимиром та УАПЦ Мефодієм? Які ця розмова дала результати, до яких висновків ви прийшли?

— Вже багато років поспіль УПЦ Київського Патріархату виступає за діалог, метою якого є утворення єдиної Помісної Української Православної Церкви. Наш Патріархат має усі ознаки Помісної Церкви, але ми хочемо, щоб Українська Церква була єдиною та об’єднала усіх православних в Україні. Наші заяви стосовно подолання церковного розділення у минулому році були почуті в УПЦ МП. Тоді ж створено робочі групи з підготовки до діалогу. У жовтні минулого року відбулася перша зустріч УПЦ Московського та Київського Патріархатів, яка була дуже плідною. Однак після цього ми побачили, що є сили як в Україні, так і за кордоном, яким діалог про об’єднання не потрібний, а тому нашу співпрацю почали руйнувати. Нині ці перемовини між двома Церквами перебувають у невизначеному стані. Ми готові до продовження роботи, але ми не бачимо такої готовності з боку УПЦ МП. Вони, очевидно, мають визначитися.

Що ж до Української автокефальної православної церкви, то кілька разів розпочинали діалог з ними. Це було і в 2000, і в 2005 році. Але, на жаль, з боку Автокефальної церкви ми не побачили повної готовності, щоб наш діалог був успішним.

Автокефальна церква почала ставити нам такі умови, і не свої, а інших сил, за яких наше об’єднання насправді могло стати руйнацією Церкви. Але, ще раз наголошую, якщо будуть конструктивні пропозиції — ми готові відновити переговорний процес і з УАПЦ. І я переконаний, що єпископи Автокефальної Церкви прислухаються до бажання своїх віруючих, котрі хочуть, щоб Українська Церква об’єдналася.

— Чи змінилася ситуація в церкві з приходом нової влади? Чи були випадки тиску на УПІЦ КП з боку влади або чиновників?

— Єдина зміна, яку ми бачимо — це те, що Президент та інші політики показують себе віруючими УПЦ Московського Патріархату і ходять на богослужіння виключно до цієї церкви, в той час, як попередні Президенти на свята відвідували храми різних конфесій. Але разом з тим, ми чуємо з виступів, що Президент і його команда є прихильниками духовного відродження України. У день Хрещення Русі глава держави заявив, що без віри неможливо побудувати сильної держави. Ми з цим повністю погоджуємося. Зрозуміло, що Україна — це дуже великий організм, а тому Президент чи Прем’єр не можуть проконтролювати усіх своїх підлеглих.

Тому подекуди трапляються випадки, коли представники влади на місцях мають недостатнє розуміння, що таке рівність конфесій. Така проблема є. І свідченням цього став нещодавній інцидент, коли наших вірних міліція не допускала до столиці, для участі у Богослужіннях з нагоди Хрещення Київської Русі, які проводила наша Церква. Тому, після цього випадку ми і звернулися до Президента із відповідною заявою для того, щоби влада звернула увагу на ці порушення і привела все у відповідність до чинного законодавства, яке визначає рівність конфесій. Проте сказати, що нова влада тисне на нашу Церкву я не можу.

За усіх Президентів Українська православна церква Київського патріархату завжди вибудовувала модель партнерських стосунків з владою на благо суспільства. Маю надію, що така практика буде і при нинішньому керівникові держави. Зі свого боку ми робимо для цього все можливе.

— Під час приїзду в Україну Патріарх Кирил мав можливість відслужити молебень в Софіївському Соборі, який є історичним заповідником. Чи не хочете Ви, на правах рівності конфесій, також скористатися такою нагодою?

— Ще з початку 90 років ми неодноразово зверталися з проханням передати Собор Святої Софії для проведення Богослужінь. Хоча би кілька разів на рік, адже саме цей Собор пов’язаний із рухом Православної Церкви за свою незалежність. Але на наші прохання держава постійно відмовляла, аргументуючи тим, що це може викликати міжконфесійні суперечки. Тому ми і не наполягали на своїх проханнях і вважаємо, що найкраще дочекатися, коли в Україні буде єдина Помісна Церква, і ворожнеча між конфесіями відпаде. Тоді, за погодженням з музеєм та науковцями, можна буде служити у Святій Софії.

Про те, що Патріарх Кирил буде проводити молебень у Соборі, офіційно ніде не повідомлялося, і про це дізналися вже після події. Ми розуміємо, чому держава надала Патріарху Кирилу таку можливість. Однак якщо діяти за принципом рівності, то і нам має бути надане право на звершення молебня у Соборі Святої Софії в особливий для нашої Церкви час, ювілею або великого церковного свята. Сподіваюся, що влада нам не відмовить, як не відмовила Московському патріарху.

— Призначення Владики Димитрія (Рудюка) митрополитом Львівським та Сокальським — чому вибрали саме кандидатуру? Принаймні, після смерті Владики Андрія називалося ім’я Владики Євсевія?

— Обрання митрополита Димитрія було звершене на Священному Синоді. Обговорювалися різні кандидатури, але Синод дійшов висновку, що саме Владика Димитрій є найкращим кандидатом на Львівську кафедру. У Київському Патріархаті Львівська єпархія має важливе значення. Це велика і історична єпархія. У Львові є Православна Богословська Академія. Тому призначити на цю кафедру треба було такого архиєрея, який має досвід, авторитет, зумів би не лише очолити єпархію, але й розвивати і активізувати її. Тому Синод і зупинився на кандидатурі Владика Димитрія, який є архиєреєм з 2000-го року, десять років був ректором Київської Православної Богословської Академії, провів успішну реформу духовної освіти, керував Переяслав-Хмельницькою і Бориспільською єпархією, виконував відповідальні загальноцерковні послухи. Окрім обрання на Львівську кафедру, владика Димитрій залишився головою Учбового комітету Київського Патріархату та постійним членом Священного Синоду УПЦ КП.

Що ж до владики Євсевія, то він є заслуженим архієреєм у Київському Патріархаті, очолює велику Рівненську єпархію нашої Церкви, є членом Священного Синоду. І на Священному Синоді Владика Євсевій голосував за обрання владики Димитрія митрополитом Львівським. Запевняю Вас, що ніякого протиріччя чи конфлікту тут немає.

— Ваша Святосте, щиро дякую за розмову

— Дякую Вам і закликаю на Вас і читачів Боже благословення!

Розмовляв Іван ХАС,
ГАЛ-Інфо.

↑Київський Патріархат — за
діалог з державою та проти
концепції «руського міра»

1 липня 2010 року, о 12.30 в інформаційному агентстві УНІАН відбулась прес-конференція «Церква і держава: свята й будні». Упродовж спілкування з журналістами було приділено увагу взаємовідносинам Київського Патріархату і Держави в нових умовах; відзначенню 1000-ліття Святої Софії Київської, зокрема питанню: чи передадуть Малу Софію і кому; Відзначення 28 липня 2010 р. річниці Хрещення Київської Руси та щодо ставлення Київського Патріархату до візиту Московського патріарха Кирила в Україну.

«Українська Православна Церква Київського Патріархату застерігає Предстоятеля Російської Православної Церкви Кирила від політичних заяв під час свого чергового візиту в Україну» — про це заявив Патріарх Філарет.

Святійший Владика зазначив, що: «Київський Патріархат не може протестувати проти приїзду Патріарха Кирила в Україну, як візиту до мирян своєї церкви. Однак, Патріарх Філарет наголосив, що перебіг та підсумки двох попередніх візитів Патріарха Кирила в Україну продемонстрували, що це не скільки архіпастирські візити, стільки політичні візити з намірами просування концепції т.зв. «руського міра».

Святійший Патріарх Філарет нагадав, що ця «ідея Патріарха Кирила передбачає об’єднання Росії, Білорусі та України в єдиний простір. А під цією благозвучною вивіскою криється імперська ідея позбавлення України своєї державності і незалежності. Таким чином Україні намагаються нав’язати ідею політичної єдності з Росією, перетворити українську державність у фікцію. Патріарх Кирил веде наступ на Україну і Українську Церкву, намагаючись позбавити її законних прав. А Російська Православна Церква є інструментом Російської держави для досягнення цих цілей».

Також Святійший Владика заявив, що «Українська Православна Церква Київського Патріархату виступає за надання права здійснювати богослужіння на території Софійського собору в Києві по черзі з УПЦ (МП)».

«Ми проти того, щоб богослужіння в Теплій Софії здійснювала тільки Українська Православна Церква Московського Патріархату. Але погодилися б за умови передачі Теплої Софії у почергове богослужіння», — сказав Патріарх.

З відповідним проханням 29 червня 2010 року Святійший Патріарх Філарет звернувся у листі до президента Віктора Януковича.

«Ми вважаємо, що передавати Теплу Софію або навіть весь комплекс собору Святої Софії для богослужінь необхідно або після подолання церковного розділення і створення в Україні Єдиної Помісної Православної Української Церкви, або на паритетних умовах у почергове користування Київському Патріархату і УПЦ (МП) відповідно до закону», — йдеться у листі.

Відповідаючи на питання про реакцію на таке звернення з боку керівництва держави, Патріарх Філарет зазначив, що відповіді поки не було: «Не було видимої реакції… Однак навіть якщо немає відповіді, це не означає, що реакції немає».

Також Святійший Владика висловив надію на проведення зустрічі з Віктором Януковичем найближчим часом, підкресливши, що поки не представилася така можливість: «Ми знаємо, що нинішній Президент України прихильно ставиться до Церкви і хочемо, щоб Президент зустрічався з Київським Патріархом, як і його попередники».

Під час прес-конференції були оприлюднені тексти листа Патріарха Філарета до Президента України В. Януковича та заяв Прес-центру Київської Патріархії щодо державно-церковних відносин та щодо запланованого візиту Московського Патріарха Кирила.

Церква.іnfo

↑Коли зло повертається на добро

Україною поширюються чутки, що Російська православна церква має намір знищити Київський патріархат. Тиждень зустрівся з Патріархом Філаретом, щоб підтвердити або спростувати цю інформацію.

Український Тиждень: Ваша Святосте, це правда?

— Правда полягає в тому, що УПЦ МП хоче подолати розкол в українському православ’ї. Звичайно, ми теж за те, щоб в Україні православ’я було єдиним. Але якщо ми хочемо об’єднати все українське православ’я і створити єдину помісну Українську православну церкву, незалежну від Москви, то УПЦ МП хоче об’єднання за рахунок підпорядкування всіх своєму патріарху. Це план Москви. І цей план вписується і в політику Російської Федерації, і в загальноцерковну політику Патріарха Кіріла. Московський Патріарх вважає, що розкол можна подолати лише з допомогою влади, тобто насильно, підтверджуючи свої думки такими прикладами, як знищення за наказом Сталіна Автокефальної церкви в Україні в 1930 та в 1944 роках. Він також наводить як приклади ситуації, що виникали в Росії з іншими церковними розколами, звертаючи увагу на те, як із ними вчиняла влада. Для Патріарха Кіріла втручання влади в церковні справи — це нормально. На його думку, правляча верхівка повинна втрутитися в церковні справи і вирішити це питання, звісно, на користь Москви.

УТ: Чи можливий в Україні так званий болгарський варіант 2004 року?

— В Болгарії церква розкололась, оскільки після розпаду СРСР в цій країні прийшли до влади демократичні сили і з’ясувалося, що болгарський Патріарх Максим був поставлений комуністичною владою з порушенням канонів. Тоді деякі єпископи й духовенство виступили проти нього — і церква розкололась. Колишній цар Симеон, обійнявши посаду прем’єр-міністра Болгарії, вирішив відібрати у противників Патріарха Максима храми і повернути їх йому. Тобто, церковне розділення було нібито припинене з допомогою влади. У відповідь деякі священики звернулися до Страсбурзького суду, який виніс рішення, що в Болгарії чинили не за законом. Суд наказав уряду вирішити питання стосовно повернення храмів та виплати грошових компенсацій. Такий «болгарський варіант» і хотіли би провернути в нас, тобто ліквідувати УПЦ КП, вдавшись до допомоги влади. Проте це лише бажання противників Київського патріархату, які розраховували, що оскільки в Україні нині проросійський президент, то він має задовольнити волю Москви.

Виконувати московське завдання взялися по всій Україні ще минулого року й продовжують дотепер. Щоправда, на місцях, там, де влада мудріша, вона не втручається в ці справи. А там, де влада хоче продемонструвати, що вона підтримує лише ту церкву, до якої ходить президент, там тиснуть сильно й навіть шляхом рейдерських атак почали відбирати наші храми. Наприклад, в селі Кам’янка Тельманівського району на Донеччині з’явилися бізнесмени, які запропонували гроші на реконструкцію храму громаді й священикам, за що ті мали перейти до УПЦ МП. Крім того, їх попередили, якщо вони добровільно цього не зроблять, то буде застосовано силові методи. Почали агітувати в селі, заманювати в Московський патріархат.

Але єпископ там, хоч і росіянин, твердо стоїть на позиціях УПЦ КП. І він заявив, що коли діятимуть у такий спосіб, то він готовий навіть померти, а храм не віддасть. Тож рейдери злякалися й на якийсь час відступили. У Вінницькій області деякі працівники райдержадміністрацій збирали духовенство УПЦ КП і ультимативно пропонували перейти до Московського патріархату. Так само й на Донбасі. Кажуть, що допомагатимуть, сприятимуть, пропонують фінансову допомогу, проте наше духовенство відмовляється.

У Макарівському районі Київської області, зокрема, вдавшись до обману, перевели громади до МП. Підробили документи, а парафіяни про це навіть і гадки не мали. Тут є всі ознаки кримінального злочину. Декілька народних депутатів подали запит за цим фактом до Генпрокуратури. Органи, які мають розслідувати цю справу (міліція, прокуратура), фактично відмовляються це робити і пропонують вірянам звертатися до суду, прем’єр-міністра, президента. Відмовляються, тому що парафіяни дали письмові свідчення, що їхнє волевиявлення фальсифіковано, що священик, який пішов від Київського патріархату, підробив документи й зареєстрував зміни до статутів парафій, юридично перевівши їх до Московського патріархату. Тож треба повертати храм, бо його звела УПЦ КП, а не хочеться.

УТ: У Верховній Раді зареєстровано законопроект про надання церквам статусу юридичної особи. Незалежні експерти вважають, що його запроваджують, щоб полегшити рейдерські захоплення храмів Київського патріархату.

— У цілому було б непогано, якби церква отримала статус юридичної особи. Але нині, коли церква в Україні поділена, ми проти ухвалення такого закону, тому що він надасть Московському патріархату право через суд вимагати майно, яке вони вважають своїм, але яке на сьогодні з волі віруючих у руках Київського патріархату. Всі знають, що на суд можуть і натиснути, і підкупити. І тоді, через це майно, спалахне боротьба аж до розпалювання релігійної ворожнечі. А ми пам’ятаємо, що відбувалося в Західній Україні на початку 1990-х років, коли там і кров пролилася, і з вилами, й із сокирами йшли один проти одного. Ми не хочемо, щоб це повторилося та ще й охопило всю Україну. Тому ми звернулися до президента, прем’єра. Верховної Ради, щоб вони подумали, до чого це може призвести. Бо розбурхати море легко, а як заспокоїти?

УТ: Скільки було випадків переходу священиків УПЦ КП до УПЦ МП?

— Поки що таких двоє. Виявилося, що вони, я маю на увазі Богдана Лісиченка і Валерія Жигуца, грошолюби, їх поманили — вони й пішли до УПЦ МП. А їхні парафіяни не хочуть. Якщо загалом, то віряни Київського патріархату не підтримують переходу до Московського.

Взяти, наприклад, колишнього донецького архієпископа Юрія (Юрчика), який 2008 року заявив про перехід до Московського патріархату, а парафії за ним не пішли, віруючі його не підтримали, тож МП його не прийняв, і він мусив був перейти до греко-католиків. Ми не дуже переживаємо через такі випадки, коли люди, не будучи морально чистими, відходять від нас.

Навіть серед обраних Спасителем апостолів був зрадник — Іуда. Церква так очищається. До Київського патріархату належать переконані українські патріоти, які хочуть мати свою церкву, які люблять свою батьківщину, свою землю і бажають мати свою незалежну церкву. Вони ніколи до Москви не перейдуть.

Якщо розглядати цю проблему в цілому то як не дивно, все це працює на користь УПЦ КП. Здавалося б, ці незаконні дії, утиски мали б руйнувати Київський патріархат, а відбувається навпаки. Бо все це набуло великого розголосу, громадськість обурена, і не лише в Україні, а й у Європі, США, бо і там є наші церкви. Віряни звертаються до урядів своїх країн по допомогу.

Таким чином здійснюється консолідація, згуртування суспільства, громадських організацій навколо Київського патріархату. І я бачу в цьому Боже провидіння; Бог повертає зло на добро. Так само, як це було 1995 року, коли помер Патріарх Володимир. Всі пам’ятають той «кривавий вівторок». Саме ті страшні події об’єднали навколо УПЦ КП громадськість, і відтоді Київський патріархат став швидко зростати. Тодішній президент Леонід Кучма, який був проти КП, мусив поставити нас в однакові умови з УПЦ МП. Тож ми сподіваємося, що і Віктор Янукович, який заявив, що хоче бути президентом всієї України, вирішить це питання. Тобто ставитиметься до всіх церков насправді однаково, а не на словах.

УТ: А чи є випадки переходу вірян Московського патріархату до Київського?

— В Полтавській області, в одному з сіл вся громада вирішила перейти від Московського патріархату до УПЦ КП, проте влада їй заважає. Сфабрикували рішення суду й храм опечатали, тож люди на Різдво Христове молилися на вулиці під церквою. Є такий приклад і у Чернігівській області. І завжди ініціатива переходу до Київського патріархату йде від вірян.

УТ: Чи може КП розраховувати на підтримку Вселенського Патріарха ?

— Ми не покладаємо великої надії на Вселенського Патріарха, бо він нічим не може нам допомогти. Не те що не хоче, а не може. Немає в нього такої влади. Тут повинен діяти закон України про те, що парафії, як юридичні особи, мають право вільно обирати належність до тієї чи іншої церкви.

А держава має лише стежити за дотриманням законності, а не так, як є зараз: якщо у нас відбирають парафію у Московський патріархат, то держава реєструє це навіть за фальшивими документами і протягом кількох днів, а якщо парафія йде з Московського патріархату — влада чинить їй всілякі перешкоди.

Вселенській патріархат міг би допомогти, якби визнав Київський патріархат автокефальною церквою. Бо якщо б так сталося, в незалежну помісну Українську церкву прийшли б усі, навіть із Московського патріархату.

УТ: Ваша Святосте, як ви розцінюєте доповідь Предстоятеля УПЦ МП митрополита Володимира на Архієрейському соборі, який щойно відбувся в Москві? Складається враження, що він не хоче бути маріонеткою Патріарха Кіріла і що його в цьому підтримує більшість українського єпископату.

— Ситуація тут така. Стратегічна мета Патріарха Кіріла — відібрати в Української церкви право незалежності й самостійності. Для цього він хотів би перебрати собі титул Патріарха Київського, мати свою резиденцію в Києво-Печерській лаврі, стати громадянином Україні. Тобто отримати подвійне громадянство, і попри те, що в Україні це заборонено, він сподівається, що українська влада задовольнить його прохання. Це йому треба для того, щоб мати більший вплив на Україну. Тому що, коли церква самостійна й незалежна, то він не може через голову митрополита Володимира втручатися у справи УПЦ МП.

Його часті приїзди в Україну мають демонструвати, що справжній керманич УПЦ МП не митрополит Володимир, а він, Патріарх Московський Кіріл.

Кіріл зустрічався з Віктором Януковичем без митрополита Володимира, а етикет цього не дозволяє. Він приїхав і благословив новообраного президента України. А благословити мав би, в крайньому разі, митрополит Володимир. А так і ми мали б.

Улітку минулого року під час візиту Патріарх Кіріл полетів у Крим на зустріч із президентом сам, без митрополита Володимира. І тому, коли Патріарх приїхав до Дніпропетровська, то Володимир поїхав звідти й повернувся до Києва. А з ним і більшість архієреїв.

Саме через це, коли Патріарх Кіріл служив у Софійському соборі, мусив публічно заявити, що ніхто на самостійність і незалежність УПЦ МП не посягає. Тобто бачимо внутрішнє протистояння між митрополитом Володимиром і Патріархом Кірілом. Саме тому на Архієрейському соборі в Москві митрополит Володимир виступив із доповіддю, в якій доводив, що самостійність і незалежність української церкви не щось нове для України, а це повернення того, що вона мала, тих прав, які колись у неї відібрали.

З цього можна зробити висновок, що Володимир відстоюватиме і надалі самостійність і незалежність своєї церкви. Кірілові доведеться послабити свій тиск, оскільки якщо він так тиснутиме, то у митрополита Володимира є запасний хід: об’єднання з УПЦ КП. Цього Москва дуже боїться.

УТ: Як на вашу думку, яку небезпеку для України та нашого православ’я має проповідь «Русского міра»? І чи пов’язана світова експансія РПЦ з тим, що вона втрачає Росію?

— «Русскій мір» — це така приваблива обгортка, як колись «комунізм — світле майбутнє». Під «Русскім міром» приховані нова російська імперія, російська влада й російська імперська церква. Патріарх Кіріл придумав «Русскій мір», щоб спочатку відбулося духовне об’єднання навколо Москви, потім — політичне, й зрештою — територіальне. Тобто, щоби відновити російську імперію. Але ці його бажання нездійсненні, бо не можна увійти двічі в одну річку. Зараз нові часи.

Що стосується причин експансії РПЦ в Україні, то річ ось у чім. Нині за кількістю парафій українське православ’я, загалом Київського і Московського патріархатів, перевищує російське. Якщо в Росії 12 тис. парафій, то в Україні — 15 тис. Якщо в Росії близько 100 архієреїв, то в Україні — понад 100. В Росії — 67 єпархій, в Україні — 85. Статистика свідчить не на користь Росії. А ось іще приклад: згідно з даними МВС, на минулу Пасху в Україні до церков прийшло 11 млн вірян із 47 млн населення, а в Росії зі 142 млн людей до храмів завітали 8 млн. Тобто в Україні святкувало Пасху майже 25% населення, а в Росії — 5%.

За прогнозами політологів, через 30 років Росія не буде християнською державою. Навіть сьогодні в Москві з 9 млн населення росіян лише 31%. З українцями, грузинами, білорусами, вірменами й іншими християнами — 49%, а мусульман -34%. Оскільки народжуваність у мусульман значно вища, то за декілька років їхня кількість буде набагато перевищувати кількість християн у Москві. На Різдво у Москві прийшло до церков близько 100 тис. вірян, а на мусульманське свято Курбан-байрам було 70 тис. Керівництво і Російської Федерації, і Російської церкви схвильоване таким становищем. Тому вони так вчепилися за Україну, як за своє спасіння.

УТ: Прес-секретар Патріархії УГКЦ отець Ігор Яців нещодавно заявив, що хоча не було випадків переходу священиків УГКЦ до Московського патріархату, проте коли українська влада віддає абсолютну перевагу одній із конфесій, то вона свідомо чи несвідомо провокує виникнення міжконфесійного напруження, а це означає «сьогодні — вони (КП), а завтра — ми (УГКЦ)». Отець Ігор Яців, між іншим, нагадав, що президент Янукович забув привітати українських греко-католиків з Різдвом Христовим.

— Прогнозувати це можна. Воно не справдиться, але наміри такі можуть бути. Оскільки досі між Московським патріархатом і Ватиканом якраз через Українську греко-католицьку церкву точаться суперечки. Саме тому Московський Патріарх не зустрічається з Папою Римським. Так чинив і Патріарх Алексій, і нинішній Патріарх Кіріл. Для того, щоб зустріч відбулася, Папі Римському висувають такі умови: вирішити питання з українськими греко-католиками. Інакше кажучи, зробити так, щоб їх не було, щоб вони повернулися у російське православ’я, лише після цього буде зустріч. Тож у МП є дві проблеми: Київський патріархат і українські греко-католики.

УТ: Держкомрелігій припинив своє існування. Як держава координує свої відносини з церквами? Чи триває де-факто офіційний діалог влади з релігійними організаціями, окрім як із УПЦ МП?

— Держкомрелігій справді сприяв залагодженню міжконфесійних непорозумінь. Зараз, коли Держкомрелігій ліквідували, займатися суперечками, які час від часу спалахують, вже нікому. Реєстрацію парафій передали в організацію, яка займається взагалі усіма статутами, а церковні справи передані до Міністерства культури. Таке розпорошення принижує статус церкви, а церква — це душа народу Якщо на неї не звертати уваги, погано буде насамперед державі.

УТ: Цього року Софія Київська святкуватиме своє тисячоліття…

— Це загальне, світове свято всіх християн. Ми всі його відзначатимемо: і УПЦ КП, і УПЦ МП, і греко-католики. УПЦ МП звернулася до влади, щоб їм віддали теплу церкву Софії назавжди. Коли ми про це дізналися, також подали прохання на почергове служіння, бо за законом таке можливо.

І коли президент Віктор Янукович і прем’єр-міністр Микола Азаров отримали обидві ці заяви, то відмовили і їм, і нам. Ми служили в Святій Софії не один раз. Служили й разом із різними конфесіями. Там відбулися інтронізації Патріарха Мстислава і Патріарха Володимира…

Хотів би побажати українським вірянам, оскільки Софія — це мудрість, бути мудрими, терпимими й дожити до того часу, коли об’єднається все українське православ’я в єдину помісну Українську церкву. І Софія Київська буде не лише музеєм, а й діючим православним храмом.

Бажаю жити в мирі й любові до ближнього, бо наші супротивники хочуть, щоб ми сварилися, це їм вигідно. Наша сила — в єдності. УПЦ КП існує не тому, що є патріарх Філарет. Багато хто думає, що поки живий Філарет, до того часу існує Київський патріархат, а як помре, то все розвалиться. Київський патріархат тримається завдяки волі Божій, бажанню українського народу і незалежності держави.

Розмову вела Олена ЧЕКАН,
«Український тиждень»

↑Патріарх Філарет вважає,
що Десятинна церква
має бути відновлена

Предстоятель Української православної церкви Київського патріархату, патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет виступає за відновлення Десятинної церкви, але у законний спосіб.

Про це він заявив у коментарі кореспондентові УКРІНФОРМу.

«Я вважаю, що Десятинна церква має бути відновлена, бо це перша церква, побудована після прийняття християнства. Але все повинно відбуватися законним чином», — сказав патріарх Філарет.

Коментуючи події, що розгортаються навколо цієї пам’ятки, він зауважив, що «атаки» здійснює не так УПЦ Московського патріархату, «тому що я знаю, що митрополит Володимир там не бере такої участі», як екстремістські сили всередині УПЦ МП, «які не мають нічого спільного з церквою, а виконують політичні завдання». «Оскільки це спрямовано проти України, проти української культури і Української церкви, то ми проти таких дій», — наголосив предстоятель УПЦ КП.

Стосовно того, за яким проектом відновлювати Десятинну церкву, він послався на приклад церкви Богородиці Пирогощі у Києві. За словами патріарха Філарета, у ті часи всі храми будувалися у давньоруському стилі, який поєднувався з візантійським, «тому архітектори знають, якою приблизно вона (Десятинна церква — ред.) могла бути».

Предстоятель УПЦ КП не підтримує ідеї обмежитися лише музеєфікацією фундаментів Десятинної церкви. «Ми проти збереження тільки фундаментів. Ми за те, щоб і фундаменти зберегти, і мати на цьому місці церкву», — підкреслив він.

За словами патріарха Філарета, подібні ідеї також висловлювалися, коли обговорювали проекти відновлення Михайлівського Золотоверхого монастиря. Однак його відбудували повністю, і це, на переконання предстоятеля УПЦ КП, тепер приносить набагато більше користі як для відродження духовності України, так і для нашої культури.

«Так само і Десятинна церква: фундаменти повинні бути збережені, але на них повинна стояти та церква, яку побудував великий князь Володимир. Ми віримо, що прийде час, коли храм буде повністю відновлено», — підсумував патріарх Філарет.

УКРІНФОРМ

↑Патріарх Філарет:
«Росія використовує
Московський Патріархат
як інструмент для впливу на Україну»

— Ваша Святосте! У 2010 р. сповнилося 15 років Вашого патріаршества. Чим нині є УПЦ КП, якщо говорити в цифрах?

— Київський патріархат має в Україні понад 4,5 тисячі громад, понад 3,5 тисячі храмів, кілька десятків чоловічих і жіночих монастирів. Найбільш відомими є Михайлівський Золотоверхий та Видубицький монастирі у Києві, Свято-Георгіївський монастир на Козацьких могилах (на полі битви під Берестечком), скит Манявський на Івано-Франківщині.

Згідно з даними соціологічних опитувань, Київський Патріархат має найбільшу кількість прихильників серед усіх конфесій — понад 30 відсотків населення України, або ж понад 14 мільйонів людей. Московський Патріархат має вдвічі більше зареєстрованих громад, однак кількість його прихильників в Україні менша — приблизно 20 відсотків населення, це 9 мільйонів. Прихильників УГКЦ — 7-8 відсотків.

— Чому Ви відстоюєте саме автокефальний шлях розбудови Церкви, в той час як Ваші опоненти наголошують на необхідності церковного єднання?

— Щоб відповісти на це питання, треба звернутися до вчення про Церкву, як воно сповідується у православ’ї. Ми сповідуємо, що Церква — Тіло Христове. Містичне, тобто таємниче, невидиме, Глава якого — Господь Ісус Христос, а всі ми, віруючі християни, — члени цього Тіла. Ця Церква — єдина, бо єдиний її Глава. І свята вона тому, що Христос Бог є святим. Але разом з тим Церква поділена, бо частина Церкви складається з живих людей, а частина — з померлих. Проте смерть не розриває духовної єдності у Христі, хоча померлі й відійшли від життя нашого світу.

Далі — згідно з умовами людського буття, Церква не може всіх віруючих зібрати в одному місці та в один час для звершення головного таїнства — Євхаристії. А тому Церква поділяється на громади, які з’єднані у єпархії на чолі з єпископом, а єпархії в межах одного народу і однієї держави — якщо цей народ переважно православний або є для цього відповідні умови — єднаються в Помісну Церкву. Ця Церква є невід’ємною частиною Тіла Христового, але адміністративно вона незалежна від інших Помісних Церков. Якщо у Католицькій Церкві є один видимий глава — Папа, то у Православній видимого Глави земної Церкви немає, бо ми сповідуємо лише одного Главу — Ісуса Христа.

Український народ переважно православний, ми маємо понад 1000 років історії християнства на нашій землі, маємо свою державність. І все це є підставами для того, щоби бути Українській Церкві автокефальною. Більше того — українське православ’я в цілому посідає одне з перших місць за кількістю вірян серед усіх Помісних Церков. Якщо у Польщі, Чехії чи Албанії є Помісні Церкви, то чому Українська Церква не може бути Помісною?

І ще один аргумент: ми бачимо, що Росія використовує Московський патріархат як інструмент для впливу на Україну в своїх інтересах. А ми не хочемо, щоб Церква була інструментом закордонного впливу.

— Загалом боротьба за самостійність Української Православної Церкви від Москви сприймається насамперед як боротьба за самостійність в управлінні. А чи існували якісь відмінності між Київською і Московською Церквами на момент приєднання?..

— Такі відмінності не тільки існували, але й збереглися досі. Російський старообрядницький розкол зовсім не торкнувся Української Церкви. У XVІІ — XVІІІ століттях українське духовенство, завдяки Могилянській академії, було значно більше освічене, ніж московське. Тому в цей час з України ченців сотнями вивозили до Росії, де ставили на єпископські кафедри, в монастирі, учителями.

До початку ХІХ століття українське духовенство було виборним — почитайте твір «Старосвітські батюшки і матушки», там це яскраво описано. Були відмінності у богослужбовому співі, у прикрашенні храмів — у нас прийнято прикрашати ікони рушниками, чого в Росії немає. А різдвяні колядки та щедрівки взагалі в Росії довгий час вважалися язичництвом і заборонялися, хоча уявити без них українське святкування Різдва неможливо.

У наш час Київський патріархат найперше відрізняється від Московського тим, що в наших храмах служать українською мовою. І це велике досягнення, бо зрозуміла мова служби більше впливає на людину, ніж незрозуміла.

— Для Російської Православної Церкви втрата Києва — це величезний удар. Як Вам свого часу вдалося переконати Патріарха Алексія дати статус УПЦ самостійності та незалежності в управлінні?

— Тоді республіки Радянського Союзу, зокрема Україна, стали вимагати більших прав. Становище Москви було безвихідне — нічого іншого їй просто не залишалося. Оскільки Україна вже отримала 1990 року більші права, ніж вона мала раніше, я, як Митрополит Київський, поставив перед Собором того ж року питання про надання і Українській Церкві прав, відповідно до положення України у Радянському Союзі. Архієрейський Собор пішов на це, і ми отримали права самостійності і незалежності Церкви.

Коли 1991 року Україна проголосила повну державну незалежність, ми знову поставили питання про відповідні права Української Церкви — автокефалію. Але тоді Москва не прийняла нашого прохання, і Українську Церкву розділили. Так званий Харківський собор — це була робота Москви і спецслужб. Якби не було Харківського псевдо-собору, я думаю, Церква розвивалася би зовсім по-іншому. Якби Українську Церкву не розділили, і українські конфесії не почали боротьбу між собою, замість того, щоб боротися за незалежність, ми б подолали опір Москви і отримали б визнання автокефалії.

— Чи є речі, про які Ви жалієте відтоді?

— Я не жалію ні про що. Тоді я вчинив правильно, відстоюючи незалежність Церкви. І митрополит Володимир, я думаю, зараз це розуміє. Якщо утворюється незалежна держава — мусить бути і незалежна Церква. Таким шляхом йшли всі православні держави: і Росія, і Греція, і Грузія, і Болгарія, і Румунія, і Сербія. Чому Україна має бути винятком?

Цей шлях обрав не я, його обрала Церква, бо це ж рішення було прийнято на Помісному Соборі, і весь єпископат, всі монастирі, навчальні заклади, духовенство і народ підтримали його. Я тільки очолював цей процес, але умови для нього створилися історично. І тому цей наш шлях — правильний. Тому ми впевнені, що переможемо.

— Природно, що Церква — інститут досить консервативний, проте з часом змінюється і вона. Чи Київський патріархат впроваджує щось нове у своєму житті?

— Нічого такого, що би можна було назвати нововведеннями, у Київському патріархаті немає. Але впізнати наші храми просто — за українською мовою і патріотизмом наших парафіян. Якщо служба йде українською мовою, в церковній крамничці продають українські книжки, а парафіяни між собою спілкуються переважно українською — це, найімовірніше, храм Київського патріархату, а не Московського. А ще у нас не питають «До якої церкви ходите?», не заборонять ходити в храми Московського патріархату, в той час як там категорично забороняють ходити до нас.

— Серед української еліти стало модним бути віруючими, хоча вірять вони, мабуть, менше, ніж відвідують храми. Як відрізнити по-справжньому віруючу людину від тієї, яка просто ходить в храм?

— Якщо людина виконує заповіді Божі і діє по совісті, то навіть якщо вона і не часто ходить до церкви, вона є віруючою людиною, тому що живе за вірою. А коли людина показує себе віруючою, ставить свічки, а совісті не має, або її не слухає, то віра цієї людини не є правдива, тому що вона живе не за вірою. Після розпаду Радянського Союзу багато людей навернулися до Церкви, причому щиро. Вони будують храми, допомагають, виконують свої християнські обов’язки. Але до цього долучаються й інші, які віри не мають, а пристосовуються до часу.

Таке вже було в історії Церкви. Коли за часів Римської імперії Церква була гнана, в Церкві були тільки вірні, бо невіруючий не хотів йти на муки. А потім, коли Константин Великий проголосив християнство державною релігією, в Церкву пішли всі, хто хотів користуватися з нових умов. І тому часто потрапляли туди люди, які за світоглядом були не християнами, а язичниками.

— Останнім часом багато говорилося про загострення стосунків Київського патріархату з владою. Як все виглядає зараз?

— Коли ми створювали Київський патріархат у 1992 році, ніхто не вірив, що наша Церква існуватиме довго. У Москві мені говорили: «поіграются в нєзалєжность» — і прийде кінець. Але ми в «нєзалєжность» не граємося. Ми свою державу розбудовуємо, її духовні основи, без яких неможливе жодне державне утворення.

Пророкували, що при новому, вже нинішньому, Президентові України Київський патріархат зникне. І почали працювати на його знищення. Але з того нічого не вийшло. Чому? Та тому, що на наш захист стали громадські організації, політичні партії демократичного і патріотичного спрямування. Хоч у світському житті вони й роз’єднані, справа захисту Української Церкви об’єднала їх.

— Чи агресивні дії щодо Київського Патріархату вже мали для вас якісь наслідки?

— Події, які відбувалися за останній рік, свідчать саме про те, що Київський Патріархат знищити неможливо. За останній час ми втратили кілька парафій, але і до Київського Патріархату переходять парафії з Московського, як це сталося, наприклад, у Полтавській області. І навіть у тих кількох парафіях, на які здійснювалися атаки, йде шалений спротив, і остаточно відібрати їх в нас поки що не вдається.

Цей наступ на Київський Патріархат не ослаблює, а, навпаки, зміцнює Київський Патріархат. Протягом ХХ століття від радянської влади ми терпіли і не таке, проте Церква залишилася — а радянської влади не стало. То хто переміг? У 1995 році Київський Патріархат теж хотіли знищити, але це набуло такого розголосу, що Київський Патріархат, навпаки, почав зростати, причому дуже швидко.

Так і зараз: ми бачимо, що більше людей стало приходити на богослужіння до київських храмів. Тому ми переконані, що Київський Патріархат ніколи не знищить ніяка влада, бо неможна знищити український народ. Тим більше, що у Московському Патріархаті дуже багато прихильників автокефалії Української Церкви.

Ми хочемо жити в мирі і злагоді і з Російською Церквою. Ми, християни, повинні не забувати, що Церква Христова — єдина, і один у неї Глава: нема одного Бога для Росії, а іншого для України. У цьому ми єдині. Нас розділяє тільки гріх владолюбства, бажання Москви панувати над Україною. А цей гріх і в минулі часи, і в наш час завдає велику шкоду Церкві Христовій.

На жаль, у другому тисячолітті Церква почала займатися не тим, чим треба, — боротьбою за владу, за першість, за території. Хоча в Євангелії Христос категорично відкинув схожі наміри апостолів визначати між собою «першого та більшого», власне, наслідувати князів і царів зі світської влади. Церква завжди повинна виконувати свою місію — приводити людей до вічного життя.

— Свого часу президент Леонід Кучма був супротивником Київського Патріархату, але потім змінив свою думку. Ви можете сказати, коли і чому сталася ця зміна?

— Леонід Данилович зрозумів, що Київський Патріархат має велику підтримку народу, і тому без Київського Патріархату не можна будувати українську державу. Я думаю, що і нинішній Президент це зрозуміє, він же Президент український, а не російський губернатор, і ми його як Президента українського підтримуємо. І деякі представники нинішньої влади нас підтримують — тільки таємно, щоб ми не афішували. А значить, вони з нами. Ми вдячні їм за це. Така підтримка означає, що не тільки Київський патріархат існуватиме — буде існувати й Українська держава.

Думаю, що все це розуміє і нинішній Президент Віктор Янукович. Саме тому він і зустрівся 21 квітня зі мною та іншими керівниками Українських Церков і релігійних організацій. Дехто цій зустрічі дуже противився — але вона все ж таки відбулась, і відбулась конструктивно. На ній Президент говорив, що до всіх конфесій має бути рівне ставлення і що держава це буде забезпечувати. Тому ми сподіваємося, що ці слова Президента будуть виконуватися і на місцях — там, де часто до нас ставлення не рівне, а упереджене.

— У суспільстві склалося таке уявлення, що у Київському патріархаті виступають за незалежність, а в УПЦ МП всі підтримують інтеграцію з Москвою. Чи так це насправді?

— Час показує, що й у Московському патріархаті духовенство та єпископи поступово схиляються до необхідності існування в Україні незалежної Церкви. Це відчула Москва. Як і те, що УПЦ Московського патріархату — проти імперської ідеології Росії. Тож у Москві вирішили: треба цю Церкву позбавити самостійності та незалежності в управлінні, бо вони ведуть до відходу від Білокам’яної. Саме тому патріарх Кирил зараз так часто приїздить в Україну, щоб нагадати: він — глава цієї Церкви, а не митрополит Володимир. Це викликає спротив у єпископату митрополита Володимира, всередині Московського патріархату точиться боротьба.

Ця боротьба — на користь втілення ідеї створення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви. Рано чи пізно така Церква постане. Ви не помітили, що УПЦ МП вже не ворогує з нами так, як 5–10 років тому? Чому не ворогує? Та тому, що насправді Київський патріархат їм потрібен для існування їхньої самостійної й незалежної в управлінні Церкви. Без нас у них давно б уже відібрали таку самостійність і незалежність.

А коли є ми, то є й захист для єпископів Московського патріархату в Україні: мовляв, одберете незалежність в управлінні — ми в Київський патріархат підемо. А для Москви це найстрашніше. Тому між Київським і Московським патріархатами зараз немає такої відкритої боротьби, як була раніше. Є окремі переходи з одного патріархату в інший, але глобального протистояння вже нема. То дуже добра ознака, яку влада також бачить.

І коли влада хоче бути владою, вона повинна сприяти цьому процесу. Бо ж добрі взаємини між Православними Церквами і, зрештою, наше об’єднання зміцнюватимуть, насамперед, наше суспільство. А раз суспільство єднається, то й основи держави міцніють.

Ще раз підкреслю: наша дорога пряма і правдива — єдина Помісна Українська Православна Церква в незалежній Українській державі. Тут ми нічого не вигадуємо, а лише йдемо тією дорогою, якою йшли Греція, Болгарія, Румунія, Грузія, Сербія. Адже ми вже пережили період імперій, він закінчився.

— Тобто, тиск Москви на УПЦ МП зближує її з Київським Патріархатом?

— Я думаю, що так. Коли раніше у мене запитували, як я ставлюся до приїзду Патріарха Кирила в Україну, я казав, що ставлюся позитивно: його приїзди в Україну сприяють тому, що парафіяни Московського Патріархату розуміють, що вони належать не до Української Церкви, а до Російської Церкви, тоді як вони все-таки хочуть належати до Української Церкви. Сила Київського Патріархату полягає в тому, що він діє за бажаннями народу. Український народ хоче мати свою державу і свою Церкву. Російський народ XVII століття теж захотів мати свою Церкву, і, незважаючи на те, що Російську Церкву не визнавали тривалий час, вона все ж таки залишилася автокефальною.

— У 2008 р. багато говорилося про те, що одним зі способів розв’язати церковну проблему в Україні є перехід Українських Церков під омофор Вселенського Патріарха. Чи можливий такий шлях?

— Наша мета — не визнання як таке, а утворення в Україні єдиної Помісної Церкви. Бо я і в Московському патріархаті був визнаним митрополитом Київським. І немає ніякого сенсу в тому, щоби Українській Церкві, яка проголосила свою незалежність, змінити підпорядкування одному іноземному патріарху на підпорядкування іншому.

Якби Константинополь запропонував нам шлях, як за один-два роки досягти єдиної Помісної Церкви, якби гарантував нам визнання автокефалії, тоді ми могли би піти на деякий час під його омофор. У 2008 році він прийняти нас хотів, але ні про яку автокефалію не йшлося. Ще й до того на нього натиснула через Туреччину Москва, щоби він нас не приймав. Тому тоді нічого й не сталося.

Але якби й сталося, то зараз, думаю, було б те, що є в Естонії або в Румунії — дві визнані Церкви мають там свої митрополії, але ці митрополії між собою не спілкуються. І ми би в Україні мали замість єдиної Церкви ще одну митрополію — від Константинополя. Корисно би це було для Української Церкви? Ні. Тому цього і не сталося, бо не було на те волі Божої і волі повноти нашої Церкви.

— Чи зустрічалися ви з новим главою Української греко-католицької церкви Святославом (Шевчуком)? Як, на Вашу думку, після його обрання предстоятелем УГКЦ зміняться стосунки між православними та греко-католиками?

— Так, я зустрічався з главою УГКЦ владикою Святославом (Шевчуком). Говорили, звісно, і про майбутні стосунки між нашими Церквами. Прийшли до спільної думки: й надалі повинні співпрацювати. Не говорити про об’єднання в одну Церкву, яке не на часі, а думати про те, що можемо зробити разом на користь українського християнства й Української держави. Однодумцями залишаємось і в питаннях утвердження суспільної моралі. Бо ж бачимо, як зараз у європейській цивілізації, християнстві падає «планка» моралі, духовності.

Дійшли навіть до того, що подекуди ті, хто називають себе церквою, «благословляють» одностатеві «шлюби», тобто гріх, за який Господь знищив Содом і Гомору. Звідусіль наступають наркоманія, пияцтво, корупція, руйнація сім’ї зі скороченням народжуваності. З цими суспільними вадами маємо боротися спільно.

Вважаю, що у дусі попередньої співпраці стосунки ж між нашими Церквами поглиблюватимуться. Тим більше, що нинішній глава УГКЦ був секретарем кардинала Любомира Гузара, тож, певно, йтиме його дорогою.

— Кардинал Гузар подав у відставку, і тепер має можливість підтримувати свого наступника і допомагати йому зміцнити авторитет — серед вірних і в країні взагалі. Неодноразово доводилося чути думку, що Київський Патріархат — це Церква Патріарха Філарета, й існує доти, доки є Патріарх Філарет…

— Ні, Київський Патріархат буде існувати і після Філарета. Я повинен сказати, що особи в історії відіграють роль, але вони нічого не можуть зробити, якщо їм нема на що спиратися. Казати, що особи визначають все — неправильно. Наприклад, не Кравчук, Єльцин і Шушкевич розвалили СРСР — так склалися обставини, а вони були лише на чолі подій. Не Філарет створив Київський Патріархат — Київський Патріархат виник через бажання православних українців мати свою Церкву, і тоді знайшлася особа, яка очолила цей рух. І цей рух вже не зупинити. Будьте впевнені — коли Господь мене покличе в інше життя, тоді знайдеться новий Патріарх для Української Церкви. Нічого трагічного не відбудеться.

↑Інтерв’ю Патріарха Філарета для радіо «Марія»

— Ваша Святосте, таке перше до Вас запитання: всі ми родом з дитинства, наші перші образи теж звідти, перші сльози теж із дитинства, і, що цікаво, кажуть, найпотужніша пам’ять — емоційна. Розкажіть, будь ласка, яка Ваша перша найемоційніша пам’ять з дитинства? Що Ви пригадуєте з дитячих років?

— Згадую, що я був невіруючим, бо виховувався у школі, хоч і мої батьки були релігійними, але школа своє взяла. Потім, коли загинув мій батько на фронті, переді мною постало питання: чи він існує чи його нема вже? І поруч друге питання: якщо його не існує, то кого я люблю — пусте місце? Хіба можна любити те, що не існує? Такі міркування привели мене до розуміння, що він повинен існувати, тому що я його люблю. А якщо він існує, то є Бог, є вічне життя, і тому треба служити Богові заради вічного життя, бо батько пішов у вічне життя й колись і я повинен іти туди, і з того часу я став активно відвідувати церкву, читати духовну літературу, але не тільки сам читав, а збирав навколо себе дітей і розповідав їм про Біблію, про священну історію, про походження світу — про всі події, які описуються в Біблії.

— А було легко дістати Біблію в ті часи?

— У матері були книги, бо вона вчилася в церковнопарафіяльній школі, і тому я ті книги читав, сам набирався знань і передавав їх дітям. За це мене виключили зі школи.

— Це був 8-й клас, здається так?

— Так, це був 8-й клас.

— Не сподобався Ваш коментар, мабуть, щодо Євангелія?

— Школа повинна була виховувати в атеїстичному дусі, а я їм говорив про зовсім інші речі — про Бога, про вічне життя; тому це не було приємним ні для керівництва школи, ні для начальства. Але потім мене поновили, але поновили тому, що в радянські часи не можна було не допускати до освіти.

— Хотів запитати. Знаю, що в ті часи не можна було навіть носити хрестик. Чи Ви носили хрестик, чи зазнавали через це якихось перетрубацій?

— Я не можу сказати, що в ті часи не дозволялося носити хрестик. Можна було носити. Це в часи Хрущова у школах почали слідкувати, щоб діти не носили хрестиків, а в повоєнні часи цього не було, ще до цього не доходило. І треба сказати, що після війни ставлення до Церкви було позитивне, тому що підчас і після війни антирелігійна пропаганда не проводилася, але атеїстичне виховання велося. А от антирелігійної пропаганди не було аж до початку 60-х років.

— Я знаю, що Ви під час війни чи вже після ходили на могилу і молилися за кожного солдата? Що це за історія?

— Ходив! Чому ходив? У пам’ять про батька, бо батько, коли йшов на фронт, просив, щоб я молився за нього! Ну, і виконуючи його прохання, я молився і вирішив молитися не тільки за нього, а й за тих, хто загинув. Тоді я пішов на Саур-могилу, де були страшні бої і де багато полягло, і там молився я в цих окопах.

— У ті часи в радянських людей було прийнято вішати на стіну портрети Сталіна, Леніна. Деякі люди, які жили переважно в селах, і за цією основною картиною Сталіна ховали ікону Чи у Вас було так? Чи у Вас взагалі не було цих портретів удома?

— Ікони в нас були завжди! Мати релігійна, і тому ікони були! Портретів ні Сталіна, ні Леніна в нас ніколи не висіло…

— Тому Ви здавалися підозрілими для тогочасної влади?

— Не треба вже так перебільшувати, що все заборонялося! За часів Сталіна у 20 — 30 роки не було «індивідуальної обробки» кожного громадянина! Руйнували храми, знищували духовенство, розстрілювали, нищили інтелігенцію — все це було, а ось «індивідуальної обробки» кожного громадянина не було, тому люди могли у своїй душі і в домі вірити у своє, але не виявляти це в суспільстві.

— Люди, які пережили і війну і голод, розповідали мені, що можна пережити дві війни, але краще без жодного голоду! Ви пережили і 33 рік і 46-47-скажіть, будь ласка, чи бачили Ви голод?

— Голод я пам’ятаю, тому що від голоду помер мій дід! А помер чому? Батько працював на цементному заводі, який знаходився недалеко від села; на ньому в основному працювали вихідці із села — українці. Тому на заводі робітникам хліба не давали, а на шахтах, де працювали і росіяни, і представники інших народів Радянського Союзу,хліб давали. Через це мій батько з сім’єю переїхав із села на шахту і взяв мого дідуся — свого батька — але йому хліба не давали. Давали на нас, дітей, по 200 г, батькові — 400 г, а йому — нічого, — тому він і помер від голоду. Тоді мені було 4 роки…

— Але ж 46-й Ви пам’ятаєте?

— 46-й не був таким, як 33-й, і подібного геноциду в 47-му не було. Голод мав місце не в усіх областях. Але я в той час уже вчився у семінарії і відчув цей голод, тому що в семінарії нас годували дуже скромно. Я пам’ятаю, як ходив у магазин отримати по картці хліб і, поки повертався з магазину до семінарії, з’їдав увесь, хліб, що був виданий на два дні, — настільки всі ми були голодні. Я ходив навіть на Привоз (відомий Одеський базар) дивитися на продукти, на хліб, а грошей купити хліба не було.

— Тема покликання є дуже цікавою для всіх, хто служить, для тих, хто дивиться на служителів. Скажіть, будь ласка, наскільки для Вас було одкровенням те, що Бог Вас покликав до служіння? Наскільки це було вас шоком?

— Це не було ніяким шоком! Просто було внутрішнє переконання, внутрішнє бажання, стремління до Бога, яке надихалося благодаттю Божою. Це тепер я розумію, отримавши освіту, що це — дія благодаті Божої, а тоді я ще не знав цього. Але внутрішнє таке стремління було, і ця благодать надихала на різні подвиги, які я без неї ніколи не зробив би. Ну, наприклад, я працював фізично: носив вериги і, прочитавши в подвижницькій святоотецькій літературі, що треба монахові по 500 поклонів класти кожного дня з молитвою Ісусовою, я це виконував. Я розумів, що це — дія Божественної благодаті.

— Кожного дня?

— Кожного дня я це робив! | тому це — дія Божественної благодаті! З мого боку було тільки хотіння, а Божественна благодать усе це звершувала! Тому і апостол Павло говорить: «Не я зробив, а благодать, але я більше всіх їх потрудився». І тому благодать Божа діє в кожній людині, але з участю самої людини.

— В сучасному світі першою спокусою, як на мене, для того, щоб відійти від шляху Христа, є вседозволеність, легкодоступність абсолютно всього і влада грошей. Скажіть, будь ласка, ш,о було в той час тією найголовнішою спокусою відійти від Христа?

— Я не погоджуся з Вами, що вседозволеність є причиною гріха і злочинності! Не вседозволеність, а волевиявлення людини є причиною! Тому якщо ми візьмемо рай, то там теж була свобода, і Адам та Єва могли вільно вибирати — слухати Бога чи слухати змія. Ніхто не примушував Адама слухати Бога і ніхто не примушував Єву слухати змія! Вони самі вибрали це! Тому в наш час для обрання зла спокуси нашіптування змія багато — і телебачення, і радіо, і вулиця, і література, і життя суспільства — все це спокуси, але в той же час є Церква, є Біблія, є молитви, є проповідь, яка закликає до іншого, і тому людина сама вільно вибирає те чи інше життя. Так і в мої часи дитинства та юнацтва все було, але спокус було менше, ніж зараз! Наприклад, хоч і панував атеїзм, але таких кінофільмів, як зараз, не дозволяли. Навпаки, коли ви переглянете кінофільми радянських часів, то побачите, що вони надихають на добро, а зараз у час свободи, свобідного існування Церков, проповіді кінофільми показують такі, які спрямовують до зла, насильства, блуду, всілякої неправди, обману. Тому спокус зараз більше, але й нагорода тим, хто вистоїть, буде більша, бо треба більше витратити сил, щоб протистояти цьому.

— І все ж таки ми зараз не бачимо вибуху ось такого покликання! Скажіть, будь ласка, в чому причина, на Вашу думку?

— Я не хочу сказати, що в Україні ми відчуваємо нестачу покликань! Ні! Тому що наші духовні академії, семінарії мають достатню кількість охочих отримати богословську освіту. Правда, отримавши цю освіту, не всі стають священиками! А в радянські часи, коли закінчували семінарію чи академію, то 95% випускників обов’язково ставали священиками. Чому така відмінність? А тому, що в ті часи вступники проходили страшні випробування — їх влада не пускала, — а тільки той, хто мав сильну волю і бажання бути священиком, перемагав.

— Які особисто Вам перепони чинила влада на шляху до священства?

— Мені теж чинила! Не пускали! Не видавали паспорт! А без паспорта не можна було поступити в семінарію! Я наполегливо вимагав! Тоді вони мені сказали — от заплатите 500 рублів… У 46-му це була не маленька сума, а в матері таких грошей не було, і мені церква дала 500 р. для того, щоб я заплатив, після того мені дали паспорт. Це було в ті часи, коли я поступав. А в 60-х рр. було гірше, і тому часто траплялося, що охочий поступити в семінарію виїжджав зі свого села чи міста в інше і звідтіля подавав документи, щоб його нікуди не викликали і не чинили йому перешкод. Тобто через те, що проходили вже таке випробування, після закінчення вони ставали священиками. Зараз при зарахуванні в академію чи семінарію немає ніяких перешкод, і тому часто туди потрапляють випадкові люди.

— Кажуть, що найважчі роки в семінарії перший і останній. Чи було так у Вас?

— Я цього не відчував! У мене перший і останній роки були однаковими. Тому що було стремління, мета стати священнослужителем.

— Я знаю, що в ті часи КГБ дуже заангажовувало священиків. Скажіть, будь ласка, наскільки вони тиснули на Вас і вимагали, щоб Ви послуговували їм?

— Я вже про це говорив. Коли став ієромонахом, мене покликали у військомат. Атам виявилися представники МГБ (міністерства державної безпеки) — вони пропонували мені, щоб я те, що чутиму на сповіді, передавав їм. Я сказав, що не робитиму цього, бо сповідь є таємною і священик не має права розголошувати того, що йому відкривають на сповіді. Тоді один із них витяг пістолет і поклав на стіл, кажучи: «Бачите? Можемо розстріляти!» Я відповів: «Можете! Але я не боюсь! Для мене немає значення, коли я помру — зараз чи через 100 років — я і тепер піду у вічне життя і тоді піду, цим ви мене не залякаєте!» І як вони мене тоді не ламали, я сказав: «Ні за що не погоджусь на це!»

— А вони потім Вас ще викликали?

— Потім, коли я вже став єпископом і треба було призначати священиків, то без них призначень не могло бути. Тому що тоді існувала система реєстрацій, а реєстрацію видавали тільки тоді, коли погоджено з ними. Кожне призначення того чи іншого священика завжди погоджувалось або безпосередньо з представниками КГБ, або з уповноваженою людиною, тому що КГБ мало тоталітарний контроль над усім у СРСР. Оскільки Церква несла ідеологію протилежну, то над нею контроль був найбільший. Саме через це кожний рух у Церкві контролювався цими органами безпеки. Тому, якщо хтось каже, що не мав контактів із КГБ, — це неправда! Якщо жив у радянській системі — мав контакти! Не мали контактів тільки ті, хто служив у невеличких селах, а єпископів усіх контролювали і всі мали контакти! Якщо ти єпископ, — то призначав священиків на парафію? Призначав! Реєстрацію давали згідно з твоїм указом? Давали! Коли давали? Коли ти погодив із ними! А раз погодив — значить зустрічався.

— Напевне ж, були такі священики, які погоджувалися доповідати про таємницю сповіді? І, мабуть, ви їх знали? Скажіть, будь ласка, чи спостерігали Ви наслідки того, що священнослужителі розповідали таємницю сповіді?

— Справа в тому, я зі свого досвіду знаю, що самі контакти з органами безпеки не є чимось страшним і недозволеним — Бог поставив нас у такі умови! Але священик і будь-хто не повинен порушувати Закон Божий, не йти проти совісті й не робити зла своєму брату. Я знаю, що переважна більшість єпископату й духовенства ішли цим шляхом — вони контакти мали, але шкоди ближньому не приносили, служили Церкві в тих тяжких умовах. Але й були «стукачі»! І ми їх знали! Розмови з ними були обережні!

— Але ж з ними спілкувалися?

— Якщо хтось і відкривав таємницю сповіді, то звідкіля ми можемо знати, що він це робив? А говорити, що хтось відкривав, може і сам «стукач»? По-перше, йому не відкривали те, що треба.

— Коли помер Й. Сталін, скажіть, будь ласка, що це було для Вас у першу чергу? Тому що я багато чув історій — одні плакали, інші зітхнули з полегшенням.

— Я тоді вже був викладачем і старшим помічником інспектора в академії і пам’ятаю, коли вранці прийшла прибиральниця й тихенько почала говорити, щоб ніхто не чув: «Помер Сталін». Ну, чого ти боїшся? Помер, то й помер! Настільки страх зайшов у душі людей, що вони навіть боялися сказати, що помер Сталін, бо їх могли звинуватити в тому, що вони розповідають про смерть вождя, який є живим. І вона боялася сказати, що він помер. Було багато таких, що плакали, і мало того, що плакали, вони думали, що вже прийшов кінець життю, бо не уявляли, як можна жити без Сталіна. Таку атмосферу створила сталінська система!

— Коли Хрущов виступив зі своєю знаменитою промовою про те, яким був Сталін, для Вас особисто і для представників духовенства це стало якимось одкровенням?

— Ні! Справа в тому, що правду ми знали! З реального життя! Тому це й було сприйнято позитивно, бо всі побачили, що Хрущов сказав правду. А цю правду всі знали! Усі розповідали випадок, коли Микита Сергійович виступав із цим і розкривав злочини Сталіна, то із залу хтось вигукнув: «Микито Сергійовичу, а ви де були в цей час?»;Він не розгубився і запитав «Хто це говорить? Підніміться!». Ніхто не піднявся, і він відповів: «Отам я був, де зараз ви!»

— В 1962 — 1985 рр. проходив 2-й Ватиканський собор, де було і православне представництво. Скажіть, будь ласка, чи мав якийсь резонанс серед духовенства РПЦ цей собор, який би трохи поліпшив відносини між католиками і православними, чи він був проігнорований ,незважаючи на наявне представництво?

— Делегація РПЦ поїхала на собор. Це була ініціатива не самої Церкви, а держави. Чому держава була зацікавлена в розвитку відносин із РКЦ, з Ватиканом? Тому, що тоді папою був Іоан 23, і холодна війна досягнула такого рівня що ледь не розпочалась ядерна війна через те, що радянські кораблі з ядерними боєголовками вирушили на Кубу. Для розрядки цієї ситуації велику роль відіграв папа Іоан 23, як мені відомо, через католика — президента Джона Кеннеді. І оскільки керівництво СРСР зрозуміло, що Ватикан має велике значення для встановлення порозуміння між СРСР і США тоді в радянських колах виробилася стратегія — використати Церкву для припинення холодної війни і налагодження добрих стосунків із Заходом. А тут Ватикан показував свої можливості. Тому керівництво СРСР вирішило використовувати Церкву в екуменічному і в миротворчому русі. Ось одним із таких кроків було направлення делегації на Ватиканський собор. Тоді приїздив кардинал Вілібранс, і велися переговори. Пропозиція направити делегацію на собор була, але письмового запрошення не надійшло. Почалися торги між митрополитом Никодимом і кардиналом Вілібрансом. Никодим запевняв: «Направимо, якщо буде запрошення», а кардинал не був упевнений, що делегацію таки направлять. Ось такі були переговори. Але перед цим радянське керівництво дозволило Йосипу Сліпому виїхати в Рим. Таке було вперше! Домовленість мала місце, і делегація поїхала, не питаючи Вселенського патріарха. І тоді Вселенський патріарх був незадоволений цим, але потім і сам спрямував делегацію, тобто після того часу з цієї ж причини відновилися відносини з Ватиканом і РКЦ. Тоді головною метою було не об’єднання Церков, а налагодження миру між народами і припинення ворожнечі між самими християнами.

— На підтвердження Вашої тези, коли до влади вже прийшов Горбачов, він хотів запросити до Москви Іоана Павла II, але патріарх не хотів його пускати. Вам відома істинна причина, чому так сталося?

— Я цього не знаю, але думаю, що причина полягала в тому, що ще був не час для приїзду папи в СРСР і зараз не час. Ви знаєте, що скільки не ведуться ці переговори, а візит так і не відбувся, тому що візит папи в Росію — це така ж важлива подія, як і сам початок цього діалогу Православної Церкви з Католицькою.

— Чого б напевне не хотілося б православним московського патріархату?

— Не хочуть впливу!

— Наскільки зараз іде на контакт РПЦ з Київським Патріархатом?

— Зараз у нас почалися переговори про діалог, але Москва побачила, що це буде на користь Київського Патріархату, і тому переговори припинилися.

— А чому це буде на користь тільки Київського Патріархату?

— Тому що Москва порушила головний канон — це 34-те Апостольське правило. Відповідно до апостольського вчення, кожний народ повинен мати свого першого єпископа, на чому і стоїть Православна Церква. Український народ має державу — всі підстави для отримання помісної, незалежної, автокефальної Церкви є. Москва не хоче цього! І тому про що говорити? Ми говоритимемо про апостольське вчення, а вони не можуть його спростувати. Вони не можуть спростувати історичні приклади утворення автокефальних Церков після проголошення незалежності у Греції, Болгарії, Румунії, Сербії. Тому коли Україна була у складі СРСР чи Російської імперії, то українці змирялися з цим, а коли отримали державу — забажали мати свою незалежну Церкву. Проти цього їм тяжко йти — вони обеззброєні, а обеззброєними вступати в боротьбу з озброєними не хочуть тому, що не буде перемоги.

— З патріархом Кирилом востаннє Ви спілкувалися років 20 тому, саме після того засідання, коли Ви звернулися по автокефалію для УПЦ. Скажіть, будь ласка, наскільки я знаю, там був і майбутній патріарх, який неправильно вів документацію. В чому це полягало?

— Я не знаю, чи вів він неправильно документацію; але те, що вони незаконно хотіли, аби я відмовився від Київської кафедри, — це було головне. Бо вони знали, якщо я перестану бути Предстоятелем УПЦ, то питання про автокефалію ніхто не порушуватиме, бо не було б кому це робити. Вони поставили б того, хто не зміг би порушить — ось це було головне, навколо чого все й закрутилось! Коли я приїхав у Київ із Москви, то паства й духовенство були проти того, щоб я відмовлявся від предстоятельства, і президент також підтримав. Тому я на прес-конференції сказав, що не буду відмовлятися від Київської кафедри. Тоді всіх зігнали на «Харківський собор».

— В мене ще два питання: перше — що це за історія з «Харківським собором»? Бо Кравчук казав, що це буде тільки нарада. І друге запитання: коли Ви дізналися що МП накладає на Вас анафему, що Ви відчули? Які Ваші враження?Мабуть, неприємні?

— Це президента Л.Кравчука ввели в оману — сказали, що має відбутися нарада, а готували «собор». Він їм повірив, і тому так сталося, але справа в тому, що цей «собор» організувало КГБ і його наступники, зібравши весь цей єпископат. Тому «Харківський собор» — це ганебна сторінка в історії УПЦ.

— Отже ми можемо сказати що саме російське КГБ стало причиною розпорошення Церкви?

— Російське! Тому що їм треба було мене відсторонити через такий незаконний собор, оскільки вони не могли мене змусити робити те, що вони хочуть. А те, що «собор» незаконний, це і неосвіченій людині ясно, бо собор скликається Предстоятелем, а не єпархіальним архієреєм, а тут його скликав єпархіальний архієрей. Але надихнули цей «собор» ті, які діють таємно, не показують свого обличчя, а показують обличчя ті, які їх слухають. От вони послухались І поїхали. Я думаю, вони зараз І не раді, що послухались, у зв’язку з тими подіями, які зараз відбуваються. Бо якби не «Харківський собор», то Українська Церква була б єдиною. Спочатку вона перебувала бу складі МП, але за 20 років відокремилася б від них і отримала б визнану автокефалію.

— То Ви на початку на це пішли б?

— Я пішов би на це! Але я користувався самостійністю і незалежністю в управлінні та постановою собору УПЦ, від 1 — З листопада 1991 р., який виніс рішення про автокефалію Української Церкви. Користуючись постановою Помісного собору, я домагався визнання цього рішення Помісного собору.

— І питання про анафему. Як ця новина на Вас вплинула?

— Ніякого враження вона на мене не справила! Абсолютно! Тому що я, як людина в цьому досвідчена, знаю, що вона нічого не варта. Це просто для залякування неосвічених людей. Ось я Вам наведу приклади. Коли відбувся Берестейський собор у 1596 р., то анафему наклали одні на одних: православні — на уніатів, уніати — на православних. Коли розділилася Східна і Західна Церкви, анафему наклали Рим — на Константинополь, Константинополь — на Рим. І, здавалося б, єпископи після анафеми, після відлучення від Церкви недійсні — і католицькі, і православні, але ж в Історії І Католицька Церква визнавала єпископами православних, які переходили в Католицьку Церкву, і Православна Церква визнавала єпископами католицьких єпископів, які приходили у Православну Церкву. Так само коли греко-католики перейшли у Православну Церкву їх визнали в сущому сані священиками, а вони ж були під анафемою.

— Є таке в науці «сакраментологія»: якщо людина має священний сан, але Церква накладає анафему, то вона хоч і негідна, але сан дійсний?

— Це католицьке вчення, а православне — інакше! Ці дії показують, що вони ці анафеми не вважають дійсними, реальними, якщо визнають священиків як священиків, єпископів як єпископів. Знаючи все це і не відчуваючи за собою провини, я спокійно відреагував на цю анафему. Тому тоді ще митрополит Кирил сказав: «Не сработала анафема!». Вони думали, що накладуть анафему і від мене всі відвернуться, а сталося навпаки: до мене ще більше прихилився народ і духовенство за стійкість та мужність у цій боротьбі.

— Можна сказати, що з чотирма президентами України Ви добре знайомі, принаймні зустрічалися. Скажіть, будь ласка, з ким Вам було найлегше і хто, на Вашу думку, був найкомпетентнішим у міжконфесійних діалогах?

— Ну, сказати, що вони компетентні в церковних справах, я не можу. Однак вони компетентні у взаємовідносинах Церкви і держави, тому що мають владу. Одні були більш прихильні, другі менш прихильні до Київського Патріархату, але якщо говорити, хто був більш прихильний, то це Л. Кравчук і В. Ющенко. Не заважав і був не проти Л. Кучма. Я думаю, що і Віктор Федорович уже стає нейтральним стосовно Київського Патріархату, тобто він не буде завдавати шкоди Київському Патріархату, оскільки побачив, що ми не проти влади, значить, не проти українського президента, якщо він захищає інтереси Української держави і українського народу.

— Ви були при чотирьох патріархах, знаєте їх добре: це Олексій І, Пімен, Олексій II і Кирил. Якщо можна, декілька слів про кожного?

— Всі вони виконували свої обов’язки предстоятелів Церкви в різні періоди, в різних умовах. Патріарх Олексій І (Сіманський) вірно діяв, він був церковною людиною, відданою Церкві, за тих умов він відновив Церкву, яка була напівзруйнована в 20 — 30 роки після патріарха Сергія, який найбільше для цього зробив, але патріарх Олексій був достойним його наступником. Патріарх Пімен — це людина церковна, віддана Церкві, але він не мав освіти і був зі зламаною волею, а тому діяв так, як хотіла влада. Таких нападів на Церкву, як у 20 — 30 рр., влада вже не чинила. Олексій II (Рідігер) діяв в умовах свободи, коли розпався СРСР. Помилку він зробив велику, що не відпустив УПЦ, але не самостійно, тому що від нього це не залежало.

— А від кого це залежало?

— Від російської влади — погоджується вона на те, щоб УПЦ відійшла і стала самостійною, чи ні!

— А він був не проти?

— Він був проти! І тому це його велика помилка, і в історії це буде відзначено, тому що, якби він погодився на відокремлення УПЦ від РПЦ, це була б дружня Церква стосовно до РПЦ, оскільки це слов’янські Церкви! А зараз протистояння! Протистояння завжди руйнує, а не будує! Четвертий, чи це вже шостий! перший був Тихон, другий — Сергій, третій — Олексій І, четвертий — Пімен, п’ятий — Олексій II, а Кирил уже шостий після відновлення патріаршества. Цей іде тією ж дорогою — невірною! Ні до чого доброго вона не приведе!

— Ви якось казали, що патріарх Кирил є освіченою, інтелектуальною, але не духовною особою?

— Так, не духовною! Це не тільки я сказав, російські політологи і церковні знавці відзначили, що він насамперед політик, по-друге, дипломат, а потім — патріарх!

— Поясніть, будь ласка, як така глибоко начитана особистість, якою, без сумніву, є патріарх Кирил, може бути не духовною?

— Для того, щоб бути духовним, треба не тільки знати богослів’я, а перетворювати його в життя. Можна бути і не високоосвіченою людиною, а духовною, живучи за вченням Христовим!

— Якось патріарх Кирил кинув фразу: «Якщо Олексій ще хоча б рік буде главою Церкви — Церква розвалиться!» — і потім уже його звинуватили в тому, що він сприяв смерті Олексія II, але я знаю, що Вам відома справжня причина смерті патріарха Олексія II, що він дійсно хворів?

— Коли я почув ці звинувачення в бік патріарха Кирила, то знав, що все це неправда і не могло бути цього. Мене теж звинувачували, що я винен у смерті Патріарха Володимира, і не тільки його, а й митрополита Іоана (Боднарчука), який загинув у катастрофі десь у Волинській області.

— І що Вам інкримінували?

— Що я це спланував! Тому подібні наклепи на патріарха Кирила — це все неправда! Патріарх вимовив цю фразу просто у своєму колі, коли побачив бездіяльність патріарха Олексія в останні роки, тому і сказав так, що від бездіяльності страждає Церква, як зараз, наприклад, УПЦ МП через хворобу митрополита Володимира страждає всередині й руйнується. Так само і РПЦ в останні роки. Це не значить, що смерть патріарха Олексія була такою, яка не викликала б у багатьох враження, що це покарання за гріхи. Тому що він помер зачинений у туалеті в калюжі крові. Вони боялися, що люди скажуть про нього, що помер, як єретик Арій, бо Арій так помер. І тому Церква розцінила це тоді як покарання Боже Арію за його єресь, що він Сина Божого назвав творінням. Так ось, вони боялись, оскільки один в туалеті помер, і другий, що люди скажуть: «Господь його покарав за якийсь гріх». За який гріх? За розділення УПЦ.

— На завершення нашої програми дайте, будь ласка, відповіді на питання відомого класика Марселя Пруста. Думаю, Ваші відповіді будуть дуже цікаві.

— Про що жалкуєте найбільше?

— Жалкувати кожна людина, в тому числі і я, повинна за свої гріхи. Це найбільший жаль викликає і в мене, і повинен викликати в кожної людини. Жаль за скоєні гріхи…

— Людина може бути нещаслива, тому що…

— Тому що не має зв’язку з Богом!

— Як би Ви себе охарактеризували двома — трьома реченнями?

— Не знаю. Господь буде судити Сам усіх людей.

— Що Вам найважче усього було простити?

— Нічого, прощати не важко! Коли душа доходить до усвідомлення, що треба простити…

— Як би Ви хотіли померти?

— Як у молитві за кожним богослужінням: «… тиху, безболісну і християнську кончину мати…»

— І останнє запитання: «Коли Ви опинитеся перед обличчям Бога, що Ви Йому скажете?»

— Господи, прости!

22 березня 2012 року

↑Інтерв’ю з Патріархом Філаретом.
Про Церкву, політику, гроші,
ЄВРО 2012 і найбільшу
проблему українців

4 червня 2012 року, Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет у ході візиту на Волинь дав велику прес-конференцію для пред­ставників засобів масової інформації Підчас прес-конференції піднімались питання відносин Київського та Московського Патріархатів та з іншими конфесіями, ставлення нашої Церкви до політичної ситуації в країні, євроінтеграції, мов­ного питання, збагачення духовенства, напи­сання дуже незвичайних ікон, духовні проблеми українців.
— Святійший Владико розкажіть будь ласка про сучасний стан відносин Київського Патріар­хату з іншими церквами.

— Відносини з іншими православними і не православними християнськими Церквами в нас, можна сказати, добрі. Свідченням того, що у нас ці стосунки добрі, є наша (ВРЦіРО)поїздка в Канаду і США. Ми там представляли релігійну Україну як єдине ціле. І чому нас запросили туди? Тому, що це унікальне явище, що різні християнські Церкви і релігії не тільки співіснують, а й співпрацюють. Наша співпраця полягає в тому, що ми разом відстоюємо загальнолюдські моральні цінності. А для сучасного світу це дуже важливо. Коли навіть християнська, європейська цивілізація в моральному відношенні поступово понижується. І тому наша співпраця подає приклад. Крім того, ми вже вступаємо у глобалізований світ. У цьому світі виникає питання, чи можуть у цьому глобалізованому світі зберігатися різні мови, культури і релігії. І Україна показує,що можуть не тільки співіснувати, а й співпрацювати. У нас особливо добрі стосунки з УГКЦ, РКЦ, свідченням чого є сьогодні присутність на нашому православному богослужінні єпископа РКЦ Маркіяна, з протестантськими церквами і, навіть, з УПЦ МП.

Тому що раніше у нас були дуже напружені стосунки, а зараз вони покращуються. Була спроба, коли Віктор Федорович став президентом, то були спроби Київський Патріархат якщо не знищити, то обмежити його діяльність, але побачили, що УПЦ КП на сьогодні настільки велика, що її зараз знищити взагалі неможливо. Один вчений-політолог сказав, що Київський Патріархат буде існувати при будь-якому президенті і, навіть, якщо, не дай Боже, війна трапиться, то і вона не знищить КП, тому, що він, на сьогодні, за кількістю вірних, тих українців, що підтримують нас, є найбільшим, хоча, порівняно з МП, має набагато менше парафій. Що стосується інших Православних Церков, то в нас є з багатьма з них контакти. Поки що як автокефальну церву КП вони не визнали, але це не значить, що і не визнають. Як вони самі кажуть, потерпіть, все буде. Та ми і самі знаємо, що буде визнання, тому що не можна не визнавати таку велику у світовому православ’ї церкву, яка за кількістю вірних є другою за кількістю вірних, після РПЦ. Тому нас зараз не турбує питання визнання. Нас турбує, перш за все, питання зростання КП, а він зростає, бо ми говорили, що він має 14.5 млн при 9 млн МП, а зараз нам говорять, що вже поза 15 млн. Значить росте, а раз росте, значить наближає час обєднання всього українського православ’я в помісну православну церкву. Обєднання обов’язково буде. Чому буде? Тому що є українська держава, а раз вона є, то рано чи пізно, в ній буде єдина православна церква, як і в інших православних державах: Румунії, Сербії, Росії, болгарії, Греції, Грузії. Там є держава і є своя Церква, от і в нас так буде.

— Владико, свого часу Ви заявили про підтримку Януковича щодо газового питання. Пізніше Ви знову висловили про його недоліки в керівництві держави. Як Ви взагалі оцінюєте політичну ситуацію в Україні, на сьогодні, і хто, на Вашу думку, є лідером нації, хто на найближчих виборах може обєднати народ?

— Справа в тому, що на сьогодні, політична ситуація в Україні дуже складна. Говорити, хто буде лідером, а хто — ні, я не маю ніякого права як Патріарх, тому що Церква відокремлена від держави.

Ми не втручаємось в політику. Але не зважаючи не те, що ми не втручаємось в політичні справи, для нас не байдужа держава Україна. Тому, що український народ — наша паства,переважно православна, і тому доля нашої пастви нас теж турбує і турбує майбутнє України. Ми твердо стоїмо на позиції української державності. І ті політичні сили, які стоять на позиції української державності, незалежності української держави, ми ті сили підтримуємо, а ті політичні сили, які не підтримують українську державу, а хочуть об’єднатися з Росією в єдину державу чи то російську, чи то радянську, чи слов’янську, чи ще якусь, ми такі політичні сили не підтримуємо. Але в той же час в цих складних економічних і політичних умовах, ми утверджуємо в людях віру і надію, що Україна є і буде і ніякі сили супротивні нічого не зможуть зробити.

— Ваша Святосте, в Києві створена така громадська організація як «1 грудня», куди ввійшли відомі, авторитетні діячі української інтелігенції, як Євген Сверстюк, Мирослав Попович, туди також приєднався Глава УГКЦ . Чи запрошували Вас у цю організацію людей і як Ви ставитеся до їхньої діяльності?

— Справа в тому, що це об’єднання виникло з нашої ініціативи. З ініціативи УПЦ КП, УГКЦ і УПЦ МП. Ми запросили тоді цих авторитетних діячів і передали в їхні руки створення цього громадського об’єднання. Це сили, які не належать до тієї чи іншої політичної партії. Вони — українці і вболівають за долю України і тому об’єднались на груні захисту українських держави, інтересів, мови і культури. Ось на цих засадах об’єднались авторитети України. А ми, оці три Церкви, благословляємо, але оскільки Кардинал Любомир (Гузар) не є керівником Церкви, то він теж серед цих авторитетів. З одного боку він представляє Церкву, а з іншого Церкву представляє і верховний Архієпископ Святослав.

Які завдання стоять перед цим об’єднанням? Ну найперше, це захист української держави, це найважливіше, по-друге, всіх інтересів української держави, захист української мови. Це не значить, що в Україні тільки українська мова і більше ніяких. Зараз і російська мова має у нас широке розповсюдження, але сьогодні вже набирають розмах і інші мови, та ж англійська, німецька, тому що починається спілкування з усім світом, а для цього і бізнесменам, підприємцям і фермерам треба знати мову. Тому є потреба в цьому. Тому Україна ніколи не буде проти інших мов, але буде захищати свою державну мову. До цього якраз і покликане оце об’єднання. Так само і для створення помісної Церкви. А ще дуже важливе питання — це питання землі. Сьогодні для України дуже небезпечно продати багату українську землю іноземцям. Тому це об’єднання має намір захищати українську землю, щоб вона хоч і продавалась, але не іноземцям. Щоб українська земля залишилася українською,а ле служила і іншим народам.

— Сьогодні, у Свято Трійці дуже доцільно вести питання про українську мову, оскільки, як ми знаємо, Дух Святий зійшов на апостолів і вони заговорили різними мовами, в тому числі і українською. Як Ви дивитеся, щоб сьогоднішній день ще вважати днем благословення української мови і, можливо, вшанувати його на церковному рівні?

— Я вважаю, що такого свята української мови Церква не може встановити. Але якщо це потрібно для підтримки української мови, то таким святом є свято Кирила і Мефодія, які вводили слов’янську мову тоді, коли вважалося, що пануючими в Церкві є грецька, латинська і єврейська. А вони слов’янську мову впровадили в Богослужіння. Якщо вони слов’янську в той час впроваджували, то ми тепер українську мову затверджуємо як богослужбову мову, і це правильно, тому що віруючі повинні молитися рідною мовою і розуміти, те про що вони говорять Богу і те, що вони просять.

— Ваша Святосте, цьогоріч до ЄВРО 2012 було створено спеціальний образ, на якому зображено Ісуса Христа, який тримає церковний мяч, а матінка Божа вказує на футбольне поле. Як на вашу думку чи правомірне написання цієї ікони і як православних християнам ставитися до єврочемпіонату?

— До цієї ікони я ставлюсь негативно, тому що футбол є пристрасна гра, а Церквою не підтримується все пристрасне. Коли людина знаходиться у такому стані божевілля, тому Христа з цим божевіллям поєднувати не треба. Чемпіонат, як саму гру, ми підтримуємо, а от це божевілля, коли людина втрачає свою свідомість — Церква не підтримує, бо це є пристрасть гріховна. І святі отці завжди виступали проти пристрасних ігор. Хоча апостол Павло порівнював подвиг християнина зі змаганням, але не з божевіллям. Тому ікону ми не благословляємо таку, Христа з футболом, і не можна до такої ікони молитися. Пристрасть є пороком, а гра сама по собі — благословляється.

— Ваша думка щодо відомої ікони Сталіна, яка знаходиться в Санкт-Петербурзі. Чи є подібні ікони в Київському Патріархаті і чи можливо це?

— Ну, по перше, Сталін увійшов в історію як тиран з ім’ям якого пов’язаний геноцид українського народу. З ім’ям якого пов’язано мільйони жертв тоталітарного режиму. І таку особу прославляти і називати святим — неможливо, бо це означає благословляти таке насильство над людством. Я думаю, що ні українська, ні російська церква не причислять до собору святих ні Сталіна, ні йому подібних. Цього не буде, бо тоді святі повстануть проти цього, не приймуть у свій собор таких «святих».

— Ваша святосте, порівняно з президентом часів В. Ющенка, і з президентством В. Януковича на скільки зменшилася кількість запрошень на урочистості глави і духовенства УПЦ КП?

— Президент, Віктор Янукович, ставиться рівно до всіх християнських конфесій, і тому на державні заходи запрошуються представники всіх конфесій: і московський, і київський патріархат, і греко-католики, і представники інших релігій. Ми не відчуваємо цього нерівного ставлення. Але в деяких областях дається пріоритет московському патріархату, а київський відстороняється, наприклад: в Харкові на мироприємства державного характеру не запрошувались київський патріархат і греко-католицька церква, але запрошувались московський патріархат та іудеї. Але це виняток. Тому якщо говорити про нерівне ставлення, то таке спостерігається тільки на рівні окремих областей, а на рівні державному — ставлення рівне.

— Владико, нещодавно ви брали участь у програмі Шустера. Такі програми мають доцільність, вони щось вирішують, вони щось несуть людям, які Ваші висновки?

— Вони не вирішують, але вони виявляють хто є хто. І ця програма, в якій я брав участь, вона виявила позицію комуністів, і позицію інших політичних діячів, і церковних діячів. Тому я не можу сказати, що вони не корисні, вони показують обличчя кожного. Ви побачили обличчя комуністів, а якби не було цієї програми, то ви б не знали, хто такі комуністи.

— В контексті євроінтеграції України і процесів глобалізації. Які виклики православній Церкві?

— Ми йдемо в Європу і треба йти в Європу, тому що Європа цивілізовано стоїть вище, ніж інші держави. Там вищі технології, там соціальне забезпечення краще, там багато що краще. Але це не означає, що там все краще і що ми з Європи повинні брати все, що там є. Ні, ми повинні з Європи брати те, що краще, але не брати поганого. А у нас не все погане. Якщо у нас технології нижчі, і через це ми менш конкуренто спроможні, то зате у нас мораль вище, і церква більш активно впливає духовно на суспільство, ніж у Європі.

— А зможе церква протистояти?

— Зможе. Сказати що вона подолає — не можу, тому, що Господь відкрив, що буде відступлення від християнства, пониження моралі. Христос сказав, що коли я прийду вдруге, то навряд чи знайду віру на землі. Тому то сказати, що Церква все подолає — не можемо, бо Господь сказав, що буде відступлення, але те, що Церва буде боротися проти цього — сказати можемо. І те, що Церква впливає на Європу — наприклад, ми заявимо, що не будемо приймати одностатеві шлюби, ви собі можете, — а ми не будемо. Всеукраїнська рада церков вже заявила, що вона ніколи не прийме одностатеві шлюби навіть якщо ми увійдемо в Європейський союз. Потрібно у них брати добре, а поганого не брати і своє добре їм давати, а погане не брати, в нас і свого поганого достатньо.

— Ваша святосте, є така приказка, що соромно бути багатим у країні бідній. Ми пам’ятаємо одіозні приїзди із Москви Патріарха Кирила з дорожезними годинниками на дорожезних авто. Ми пам’ятаємо сюжети по телебаченню з приводу авто намісника Києво-Печерської Лаври. Як Ви ставитися до того, що часом транспортні засоби деяких священнослужителів дорівнюють вартості побудови церкви в окремо взятому селі?

— По-перше, я хочу сказати про наше ставлення до «Руского міра», який пропогує патріарх Кирил. У нас негативне ставлення до цього так званого «Руского міра». Це звичай на Російська імперія під виглядом «Руского міра», тому, що в основу вони ставлять православіє і російську мову. А Україна і весь колишній радянський простір складається із різних церков і різних релігій, тому не треба православіє утверджувати насильно. Ми за те щоб всі були православними, бо це істинна церква , але не шляхом сили, а там — сила. Друге — це мова. Якщо російська мова повинна бути в «Руском міре», то це означає, що української не повинно там бути, а це протирічить нашим національним інтересам. Тому у нас ніякого «Руского міра» не буде, його ідея похована. Україна не сприймає «Руского міра».

Що стосується збагачення духовенства і єпископства — це порок цих людей, і від таких людей відступає Божественна благодать. Те, що в Церкві є такі — ми бачимо. Але Юда теж був серед дванадцяти апостолів, це ж не означає що ті одинадцять йшли не вірною дорогою. Юда був як виняток серед апостолів і Христос знав, що він є зрадник, але не вирізняв його серед інших. Так і ці, вони священники, архиєреї, єпископи церкви, але це не означає, що вони духовні. Вони не духовні, тому що роблять ставку на земні багатства, а не думають про життя вічне. Тому в Церкві вони є, але за ними не треба йти.

Що стосується машин, то кожний хоче мати краще. Коли ви будете вибирати між радянською машиною і європейською, то ви захочете їздити на європейській, а не на радянській, яка може серед дороги зупинитися. Тому не треба засуджувати гарні машини. Але гроші потрібно насамперед витрачати на найнеобхідніше, а не на розкіш. Тому, якщо ці машини потрібні для кращого служіння Церкві, то потрібно їх мати, але якщо цим ти хочеш показати, що ти такий багатий — то це гріх.

— Київський Патріархат виступає проти передачі Київської і Почаївської Лаври у власність УПЦ. Чому ця ініціатива є?

— Тому, що Лавра, і одна і друга, є національною українською святинею, не святинею московського патріархату. Тому в ці святі місця повинні мати рівний доступ всі, хто приходить молитися туди. Якщо ж це буде власністю московського патріархату, то монахи можуть перейти в київський патріархат, а приміщення Лаври залишається за Москвою. Тому ми хочемо, щоб ці святині належали державі, а держава надавала рівний доступ до цих святинь усім. Сьогодні ці святині є у розпорядженні московського патріархату і ми, поки що, не виступаємо проти, але, коли об’єднаємось в одну церкву, то це будуть наші загально-українські святині. Небезпека полягає в тому, що може таке трапитись, що монахи перейдуть до київського патріархату, а Москва скаже : «а приміщення наші, і належать російській державі», як це трапилось у Франції з храмом у Ніцце. Цей храм належав громаді, яка знаходиться у складі константинопольського патріархату, а французький суд, на вимогу російського уряду, виніс рішення, що майно (приміщення), належить Росії як державі. І тому ту російську громаду, але яка знаходиться у складі константинопольського патріархату звідти вигнали. І у нас таке може бути, що Почаївська Лавра буде власністю Російської держави. Тому ми проти цього виступаємо і закликаємо, щоб ми захищали майно української держави, національні святині українського народу.

— Київський патріархат відзначив двадцятиліття, увесь цей час ви очолювали його і планувала церковну політику в Україні в рамках цієї конфесії. Ми знаємо які були духовні проблеми на початку незалежності, а які проблеми є в сучасній духовності?

— Для православних українців найбільшою проблемою є об’єднання в одну церкву. Якщо ці дві українські церкви об’єднаються в одну помісну церкву, то це вирішить дуже багато проблем, не тільки церковних, а й державних, тому що Церква єдина консолідує українське суспільство, вже його розділити буде дуже важко. Церква, як цемент, скріпить це суспільство і його вже розділити буде неможливо. Тому ми і боремся за об’єднання всього українського православ’я в одну церкву. Тоді ця церква, як єдина, буде більш ефективно боротися з моральними недоліками.

↑Патріарх Філарет:
«На 20-ліття незалежності
молитимемося разом»

— Боротьба за Десятинну церкву — це боротьба не лише за територію, а передусім — за історію. Хоч більшість фахівців виступають проти побудови храму на тому місці, та в разі експертного дозволу його споруджувати про своє бажання долучитися до будівництва заявили УПЦ МП, УПЦ КП і УГКЦ. На вашу думку, чи тоді буде так, як із Софією Київською, яка не належить жодній з конфесій, а є національним заповідником, і в ній здійснюють урочисті богослужіння ієрархи усіх церков?

— УПЦ КП за відновлення Десятинної церкви. Так само, як була за відновлення Михайлівського монастиря. Тоді теж розгорнулася дискусія між різними експертами: одні виступали за, інші — проти. Врешті, коли монастир постав, критика припинилася. Усі побачили, що краще відроджена святиня, ніж порожнє місце, де вигулюють собак. А Десятинна церква має не менш важливе значення. Це перший храм, побудований після проголошення християнства державною релігією. Щоправда, до неї існувала Іллінська на Подолі, де богослужіння відправляли перші християни, але влада ще була язичницькою. А тут уже храм спорудив християнин — Великий князь Володимир. Тому для нас вона, як і Софійський собор — символи Київської Руси-України. У той же час ми стоїмо на позиції, щоб фундаменти Десятинної церкви були залишені й щоб до них забезпечили доступ. Так, як є доступ до залишків Михайлівського Золотоверхого.

Але проблема полягає в тому, кому відбудована сакральна пам’ятка належатиме. А вона повинна належати правдивій Українській церкві. Не російській під назвою «українська». Бо якщо її віддадуть Московському патріархату, то це треба сприймати як нахабні зазіхання Росії на нашу історію та духовність. Північний сусід глибоко помиляється, якщо вважає Десятинну церкву, як і Софійський собор — своїми. Це храми Київської Русі. І коли вони будувалися, Москви ще не було.

 — Ви сказали, що Десятинна церква має належати правдивій Українській церкві. Тобто УПЦ КП?

 — Я думаю, що вона повинна належати Українській православній церкві Київського патріархату. Після об’єднання. Віримо, що воно таки відбудеться між УПЦ МП, УАПЦ і УПЦ КП. Ось тоді, а не в сьогоднішніх реаліях, відродимо святиню. А поки виступаємо проти того, що Московський патріархат там незаконно поставив капличку.

 — Ваша Святосте, а за яких умов можливе об’єднання?

 — У 2009 році було проведено кілька зустрічей представників УПЦ КП і УПЦ МП — на предмет підготовки діалогу між двома Церквами. Та невдовзі, під тиском патріарха Кирила, вони припинилися. РПЦ виступає за подолання розділення православ’я в Україні. Однак вона хоче, щоби ми, об’єднавшись, підпорядкувалися Москві. Незважаючи на те, що ці переговори припинилися, в Українській православній церкві Московського патріархату не припинилося тяжіння до незалежності від Москви. Про це, зокрема, йшлося на їхньому Помісному соборі, що відбувався на початку липня. Очевидно, навколо цього питання зчинився галас. А раз зчинився галас, значить є сили, що виступають за самостійність, і які, сподіваємося, перемагатимуть. Тоді в них іншого шляху, як об’єднання з Київським патріархатом, не буде.

Ми не просто маємо надію, що Київський патріархат стане визнаною автокефальною церквою, а твердо переконані в тому. Чому? Тому що є Україна. Як свідчить історія, ще не було жодної автокефальної церкви, яка б, утворившись на території незалежної держави, не була визнана. Візьмімо грецьку, яка з повстанням Греції відокремилася від Константинополя. Та ж історія з болгарською, сербською, румунською.

А от об’єднання православних із греко-католиками на даному етапі неможливе. Якщо в перших існують помісні церкви, незалежні одна від одної адміністративно, то в других один глава — Папа — в країнах Європи, Латинської Америки, Африки чи Азії. До прикладу, там навіть на єпископа не висвячують, якщо на це немає згоди понтифіка. Але в ситуації з УГКЦ справа дещо інша. Церква утворилася тоді, коли українці не мали власної держави. У Польщі православні ієрархи знаходилися далеко в нерівноправному становищі з католицькими. Щоби здобути рівні права, частина з них погодилася підпорядкуватися Риму. Гадаю, коли в Україні сформується помісна православна церква, питання про об’єднання з братами-православними гостро стане перед греко-католиками. Тоді може бути все, як було до кінця ХVI століття — одна Київська митрополія. Ми усвідомлюємо, що з єдністю та незалежністю Церкви нерозривно пов’язані єдність та незалежність держави.

 — У діалозі міжконфесійного порозуміння мусить бути присутньою рука держави чи Церкви в змозі самостійно порозумітися?

 — Держава повинна сприяти, але це не мусить бути її завданням. Церкви самі поступово мають прийти до єдності.

 — Скажіть, будь ласка, стосунки УПЦ КП з керівництвом держави якось змінилися після зустрічі Президента із Всеукраїнською радою церков і релігійних організацій (ВРЦіРО), що відбулася навесні?

 — Ми вітаємо декларацію Президента про рівне ставлення до всіх церков. Проте не бачимо, щоб вона всіма і всюди реалізовувалася. Щоправда, після зустрічі Віктора Януковича з ВРЦіРО дещо змінилося. Зокрема, на 20-ліття незалежності сподіваємося, що молитимемося разом. Бо торік Віктор Федорович відвідав тільки УПЦ МП, а інші проігнорував. Очевидно, однакове сприяння всім церквам на практиці почнеться тоді, коли глава держави заявить про самостійність української політики, економіки, гуманітаристики… Ми радіємо, коли на переговорах перші особи не погоджуються на те, що пропонує Росія на шкоду нашій державі. Приміром, на вступ у Митний союз. За це «свавілля» північний сусід, мабуть, накладе обмеження на ввезення наших товарів. Коли події розгортатимуться таким чином, теперішньому керівництву потрібна буде підтримка народу, а народ — то і є церква. І віряни вітчизняних церков складають великий відсоток населення.

 — УПЦ КП відкрито підтримує політичні сили націонал-демократичного спрямування. Але ж у нашій країні церква відділена від держави. Які точки дотику знаходите у вашій співпраці? Чи підтримуєте їх з власних переконань?

 — Те, що церква відокремлена від держави, не означає, що вона відокремлена від народу. А народ, принаймні наша паства, виступає за утвердження України. Тому ми, беручи до уваги інтереси вірних УПЦ КП, а також, зрозуміло, виходячи з власних переконань, підтримуємо політсили, що стоять на державницьких позиціях. Проте передвиборчої агітації не ведемо. Благословляємо прихожан голосувати за тих, за кого хочуть.

До прикладу, нещодавно брали участь у відзначенні 70-ліття початку Великої Вітчизняної війни. Подію організовував «Фронт Змін» Арсенія Яценюка. Крім нас, там були брати-православні з Московського патріархату, греко- і римо-католики, інші конфесії.

Так само з деякими регіоналами спілкуємося — тими, що працюють на користь країни. Сказано ж: розпізнавайте по плодах! Щоправда, вони про свою підтримку Київського патріархату вголос не говорять. Бояться. Але і згадуваний у Євангелії Никодим теж приходив до Христа таємно.

 — Відомо, що на початку червня відбулася спроба рейдерського захоплення Миколаївської церкви-меморіалу в Києві. Узагалі за останній рік сталося декілька переходів храмів із УПЦ КП в УПЦ МП: в одних випадках — рішенням громади (або її більшої частини), в інших — за «допомогою» селищної чи районної рад… Де найчастіше це відбувається і хто за тим стоїть?

 — Миколаївська церква-меморіал належить УПЦ КП вже багато років. Ми освячували місце, хрест. Там розросталася громада. Раптом втручається якийсь фонд Єлизавети Романової і… пропонує в обмін на гроші віддати храм їм. По-перше, пропозиція не відшкодовує коштів, вкладених у його будівництво. По-друге, як же наші вірні?..

Другий приклад. Київський патріархат побудував церкву в селищі Макарів на Київщині. А настоятель із корисливих мотивів перейшов у Московський, перевівши туди й парафію. А влада взяла й зареєструвала. Отож-бо й воно: декларація про рівне ставлення до всіх християнських конфесій — а дії прямо протилежні!

 — Які механізми протидії застосовуєте?

 — Передусім звертаємося до влади на всіх рівнях: від Президента і прем’єра до очільників облдержадміністрацій, міських та селищних голів. Робимо розголос у ЗМІ, просимо відреагувати громадськість, наших вірних за кордоном. Часом доходить до судових дебатів. Бачите, не хочемо діяти силовими методами, бо це розпалює ворожнечу між людьми.

 — Зараз точаться розмови навколо так званого українського «мажорства»: коли діти багатих батьків дозволяють собі вчинки, далекі від загальноприйнятих норм моралі. І це стає модним. Очевидно, ці факти є ознакою загальної моральної кризи в суспільстві. Натомість у нас прийнято багато говорити про духовне відродження. А як перейти від слів до діла?

 — Церква може молитися й виховувати. Це робимо передусім через недільні школи, які, однак, не можуть охопити всіх дітей. Тому варто було б запровадити викладання християнської етики в усіх загальноосвітніх навчальних закладах.

Як свідчить статистика, у Західній Україні значно менша злочинність, ніж у Східній. Чому? Тому що у тамтешніх школах читається християнська етика. Я маю інформацію з Острозької академії про те, що тільки-но на Рівненщині ввели цей предмет, як спала криміногенна ситуація в регіоні. З десятьма Божими заповідями треба знайомити з дитинства.

 — Ваша Святосте, яким чином УПЦ КП працює над своїм «омолодженням»? Відомо, що, зокрема, у країнах Західної Європи існує криза: усе менше молодих людей відчувають покликання до священичого й монашого життя.

 — Нічого особливого не робимо. Не заманюємо різними приманками молоду людину в Церкву. Просто розкриваємо сенс життя. Раніше або пізніше людина спрямовує свої думки до смерті. Якщо ти молодий — поглянь на старця. Якщо здоровий — подивись на немічного. Хоч недуги й конечність земного буття неминучі, та кожен з нас створений для вічності. Лише питання: чи кожен її обирає.

— Напередодні 20-ї річниці незалежності України як ви оцінюєте досягнення влади, за різних очільників держави, в утвердженні миру й порозуміння між конфесіями?

 — Зрушення є! Зараз і близько такого протистояння немає між православними Московського патріархату і греко-католиками, яке мало місце на початку і в середині 90-х, коли УГКЦ вийшла з підпілля й повертала свої храми, які за радянських часів, ясна річ, належали РПЦ. Або візьмімо стосунки між Київським і Московським патріархатами. Якщо в перші роки незалежності вони були дуже гострими, то зараз між нами немає такого великого протиріччя! Це досягнення як самих Церков, так і влади.

Нині залишається відкритим питання: чи не втратить Україна своєї незалежності… У нормальній країні воно не повинно виникати взагалі. Бо наша Батьківщина стала державою — і крапка. Проте на сьогодні немає єдності в суспільстві. (Про об’єднання політичних партій навіть не йдеться). Одні тягнуться до Росії, інші пасують, не розуміючи, що відбувається. Слава Богу, оте тяжіння до північного сусіда відчутне тільки в старшій генерації. Тут доречно згадати біблійну історію про вихід євреїв з Єгипту. У землю обітовану увійшло покоління, народжене не в рабстві. Так і ми будемо боротися доти, доки не вичавимо із себе всю несвободу.

 — З вашого дозволу, на завершення питання більш особистого характеру. Ваша Святосте, яку музику полюбляєте слухати? Що читаєте?

 — У молодості мене дуже зворушувала класична музика. Тепер віддаю перевагу духовній.

А що читаю? Колись полюбляв Котляревського й Шевченка. Та найбільше Достоєвського, тому що він торкався глибин душі. Потім захопився працями Святих Отців. Те захоплення триває досі. До речі, займаюся перекладом їхніх творів зі старослов’янської та російської на українську мову. Уже переклав богослужбові книги, Житія Святих (7 томів) — разом надруковано томів, напевно, з двадцять.

 — А хто зі Святих Отців вам найбільш близький?

 — Розумієте, усі вони подібні за своєю величчю. Читаючи одного, розумієш, що він послідовник попереднього. Найбільш мені близькі: Афанасій Великий, Василій Великий, Григорій Богослов, Іоанн Дамаскін, Блаженний Августин, Іоанн Золотоустий… До слова, дуже люблю один вислів Іоанна Золотоустого. Позбавлений сану святителя, він їхав на заслання на Кавказ. Дуже страждав. І дорогою помер, вимовивши перед смертю: «Слава Богу за все!». Я часто це повторюю.

Людмила МОРОЗ,
Марія РОЗПУТНА,
Літня школа журналістики «Дня»

↑Прес-конференція
Патріарха Філарета, присвячена
ювілеям 50-ліття його архієрейської
хіротонії та 45-ліття перебування на
Київській кафедрі

3 лютого 2012 року в приміщенні Київської Патріархії відбулася прес-конференція Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, присвячена ювілею 50-ліття його архієрейської хіротонії та 45-ліття перебування на Київській кафедрі.

Святійший Патріарх розповів про основні віхи свого архіпастирського служіння у складі РПЦ та в незалежній Українській Церкві. Також Владика відповів на питання журналістів — зокрема, розповів про діалог УПЦ КП з Українською державою та безпосередньо Президентом, окреслив думку Церкви щодо пропозиції народних депутатів передати Києво-Печерську та Почаївську Лаври Московському Патріархату, торкнувся подій, які розгортаються в УПЦ МП у зв’язку з хворобою митрополита Володимира.

Наприкінці прес-конференції було представлено журналістам видання Київської Патріархії, присвячені ювілею — фотоальбом про Київський Патріархат та тритомну збірку відомостей про архіпастирське служіння Святійшого Владики.

Київський Патріархат буде
протестувати проти передачі
національних святинь у власність
Московському Патріархату

Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет піддав жорсткій критиці висловлену в законопроекті № 9690 пропозицію передати національні святині — Києво-Печерську та Почаївську лаври — у власність Московського Патріархату.

— Ми чули, що є пропозиція деяких депутатів внести на розгляд Верховної Ради законопроект про передачу у власність Українській Православній Церкві Московського Патріархату Києво-Печерської Лаври і Почаївської Лаври — зазначив Патріарх. — Ми категорично проти цього!

Чому? Тому що ці депутати не розуміють наслідків такої передачі. А може і розуміють, і саме таких наслідків хочуть. Які це наслідки?

Якщо Києво-Печерська Лавра і Почаївська Лавра будуть передані у власність УПЦ МП, то це фактично означатиме, що вони стануть власністю Російської Церкви, бо УПЦ МП — частина Російської Церкви. І це буде ще однією перешкодою на шляху до церковного об’єднання і утворення єдиної Помісної Церкви.

Бо коли парафії і монастирі УПЦ МП об’єднаються, буде в Україні єдина Помісна Церква — і це буде! — а майно, тобто згадані святині, юридично належатимуть Російській Православній Церкві, то тоді станеться те саме, що сталося минулого року з храмом в Ніцці (Франція). Там храм належав російській громаді, яка входить до складу Константинопольського Патріархату. Але французький суд присудив цей храм не Константинопольському патріархату, в якому він був, а Росії. І громаду, яка там молилася — вигнали, а завели громаду, підлеглу Москві.

Цей приклад дає нам уяву про те, що може статися і тут, в Україні. Бо парафії Московського Патріархату, в тому числі й монастирі, рано чи пізно об’єднаються з Київським Патріархатом, а майно юридично залишиться в Російській Церкві! І сюди з Росії пришлють ченців, або ще й охоронців, які будуть їх охороняти, кажучи: «Це — наше майно, а не українське».

Тому ми будемо виступати з протестами і до кінця будемо боронити Києво-Печерську Лавру і Почаївську Лавру. І не дамо можливості передати у власність ці національні святині українського народу Російській Церкві.

Ми хочемо, щоб обидві Лаври залишалися власністю держави, власністю всього українського народу. А коли об’єднаємося і створимо одну Церкву, то тоді все це буде належати одній Церкві — Українській, і українському народу.

А сьогодні, як ви знаєте, в Києво-Печерській Лаврі, а особливо в Почаївській Лаврі, віруючих Київського Патріархату, тобто, українців, або не пускають, або створюють їм такі умови, що вони постійно скаржаться. Їм не дають можливість помолитися, причаститися, не дозволяють подати записки за здоров’я чи за упокій. А якщо ці святині будуть власністю Москви, тоді нас взагалі на поріг не пустять до наших святинь! Хіба ж це справедливо? Це ж несправедливо.

Тому я закликаю всіх відстоювати наші національні інтереси перед цими загрозами — зазначив Святійший Патріарх.

Стосунки між Президентом і
Київським Патріархатом покращуються —
зазначив Патріарх Філарет.

— Коли ще Віктор Федорович тільки став Президентом, я казав духовенству і єпископату, що прийде час — і у нас будуть нормальні відносини. І ось цей час прийшов.

Чому? Тому що Президент є українським Президентом, не російським губернатором. І як кожен український Президент, він змушений захищати себе самого, свій народ і свою державу, — якщо він український Президент.

Віктор Федорович відчув себе українським Президентом і у спілкуванні з Москвою захищає інтереси України. Ви знаєте про газові проблеми, про підвищення ціни на газ. Ми маємо на газ ціну вдвічі більшу в порівнянні з Європою. Це такий братський народ! Німцям продають дешевше газ, а братам своїм — удвічі дорожче, і ще й кажуть, що ми брати.

У цих умовах Президент займає правильну позицію і захищає свій народ. І Київський Патріархат захищає український народ. Тому у нас стосунки будуть покращуватися. Якщо ми будемо бачити, що Президент захищає свою державу, свій народ — ми будемо його в цьому підтримувати.

Відповідаючи на питання про те, у чому конкретно виявляється діалог з Президентом, як часто він з ним зустрічається, Предстоятель УПЦ КП сказав:

— Не потрібні часті зустрічі. Потрібно відчувати дії Президента. І ми відчуваємо. У чому? Якщо в минулому році був наступ на Київський Патріархат, хотіли відбирати і перетягувати наші храми та наші парафії в Московський Патріархат, то вже в другій половині 2011 року це припинилося. Оце є наслідок того, що ставлення Президента до Київського Патріархату покращується.

Святійший Патріарх зазначив, що він знаходив порозуміння з кожним Президентом України.

— Я співпрацював з усіма президентами: з Леонідом Макаровичем Кравчуком, бо він мене підтримав, коли я стояв на роздоріжжі, визначаючись, що мені робити в тих складних умовах; з Леонідом Даниловичем Кучмою, який був спочатку проти нас, а потім став до нас прихильним. Не говорячи вже про Віктора Андрійовича Ющенка, який намагався у спілкуванні з Вселенським Патріархом зробити все можливе, щоби він визнав Київський Патріархат автокефальною Церквою.

Я думаю, що і з Віктором Федоровичем Януковичем будуть добрі стосунки. Чому я так думаю? Ми, Київський Патріархат, — тільки за Україну. І якщо він за Україну, то ми знайдемо спільну мову.

Патріарх Філарет: Хто б не став
Предстоятелем УПЦ МП — там миру не буде

На думку Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, яку він висловив під час прес-конференції, що 3 лютого 2012 р. відбулася у Синодальному залі Київської Патріархії, будь який розвиток подій в УПЦ (Московського Патріархату) навколо наступництва керівництва цією Церквою буде позначений відсутністю в ній миру.

— Якщо говорити про УПЦ МП і той стан, в якому вона сьогодні знаходиться, то я, найперше, зазначу, що ми в їхні справи не втручаємося. Хоча нам і не все одно, що там відбувається — бо і ми, і вони є православними. Ми молимося за здоров’я митрополита Володимира. І нас турбує та боротьба, яка ще при живому Предстоятелі розгорнулася навколо того, хто стане його наступником.

Хто ним стане — невідомо. Але з власного досвіду можу сказати, що хто б не переміг на виборах нового Предстоятеля, — після того, як Господь покличе до Себе нинішнього Предстоятеля, митрополита Володимира (Сабодана), — в цій Церкві миру і злагоди не буде. Буде продовжуватися боротьба між двома силами, проукраїнською і проросійською. І переможе проукраїнська.

Чому вона переможе? Тому що ця Церква є на українській землі. Тому тут все буде підтримувати проукраїнські сили. А інші — тут чужинці. І рано чи пізно вони або помруть, або відійдуть. І тоді буде єдина Церква — Українська.

Коли я тільки прийшов на Київську кафедру, то мені уповноважений у справах релігій казав, що Церкві скоро прийде кінець. І при комунізмі, який невдовзі наступить, релігії не буде. А я йому відповів, що якщо Церква і комунізм не можуть співіснувати разом, то Церква буде, а комунізму не буде. Як бачимо, так і сталося.

Так само і тут я скажу — проросійська частина Української Церкви відійде, і в Україні буде єдина Помісна Українська Православна Церква. Але не без боротьби.

Святійший Владика зазначив, що обидва митрополити, серед яких зараз фактично розподілено владу в УПЦ МП — Агафангел, який очолює засідання Синоду, та Павло, який керує Київською єпархією — є противниками діалогу з Київським Патріархатом. Але Бог може і їх змінити.

— І з Агафангелом, і з митрополитом Павлом Лєбєдєм тяжко буде мати діалог — сказав Патріарх Філарет.

З Агафангелом чому? Тому що він, найперше, росіянин, і захищає в Україні інтереси не українського, а російського народу. Я думаю, що ви знайомі з його зверненням на користь В. В. Путіна, як він там вихвалює його, — нібито він підлеглий Путіна. Тому з такою людиною у нас не буде нічого спільного — якщо він не переродиться і, будучи громадянином України, не стане захищати інтереси українського народу. Він росіянин, але в Україні є багато росіян, які до Української держави ставляться позитивно і люблять її, тому що вони тут народилися і тут виросли і це їхня Батьківщина. Агафангел не такий, але Бог може і його змінити.

Що стосується митрополита Павла, то у нього розуму не вистачає. Ви ж знаєте, як він висловлюється, як поводиться, в тому числі з журналістами. То з такою людиною, я думаю, буде тяжко говорити. Але все у руках Божих. Людина може перероджуватися. І він може переродитися. Може і Агафангел переродитися. Бо у свій час Савл став Павлом, з гонителя став проповідником. Тому я не виключаю, що й вони можуть змінитися. Але на сьогодні вони такі, які є — противники Української Церкви і прихильники Москви.

Найважливішим є служіння
кожного дня Церкві і Богу

Відповідаючи на прес-конференції 3 лютого 2012 р. на питання про те, що було і є найважливішим у його діяльності протягом 50 років, як православного архієрея, Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет сказав:

— Найважливішим є служіння Церкві і Богу кожного дня. Це найважливіше. Бо коли архієрей чи священик кожного дня служить Церкві, — це і є найважливіше. А якщо він не служить кожного дня, він робить помилку.

Тому все моє життя — не тільки протягом 50-ти років, відколи я став архієреєм, але відколи я під час Великої вітчизняної війни став на церковний шлях, — є служіння Богу і Церкві.

Патріарх Філарет — українському народу:
«Не будемо байдужі до своєї долі!»

На питання про те, що Святійший Патріарх Філарет хоче сказати українському народові, відповів:

— Я хотів би сказати, щоб народ не був байдужим до своєї долі. Не чекав блага для себе від президентів і міністрів, а сам працював на розбудову Української держави і свого благополуччя.

І Церква в цьому буде підтримувати народ духовно. Буде також молитися, бо молитва має велике значення в житті як людини, так і держави.

Наша Церква твердо стоїть на позиції збереження української державності, твердо стоїть на захисті інтересів українського народу. І в цьому відношенні вона непохитна.

Але в той же час Церква закликає народ пам’ятати про Бога. І не тільки пам’ятати про Бога, але й виконувати Його заповіді. А це означає, насамперед, йти дорогою правди, служити своєму ближньому, а не собі. Бо наші бізнесмени, особливо великі, наші можновладці часто служать собі, а не народу. А вони, якщо вірять в Бога, то повинні жити за Його заповідями і служити народу. Оце мої такі побажання.

Інтернет має служити добру

Святійший Патріарх Філарет, відповідаючи на питання про ставлення до Інтернету і, зокрема, до спілкування у соціальних мережах, сказав:

— Інтернет може бути і позитивним, і негативним — в залежності від того, чим його наповнюють. Якщо позитивним, добрим, то треба тим добрим користуватися. А якщо наповнюють злом, неправдою, гріхом — то користуватися заради цього Інтернетом некорисно.

Чому? Тому що в людини не настільки міцні духовні сили, щоб протистояти тій гріховній, злій навалі, яка йде з Інтернету. Якщо ви можете подолати спокуси — дивіться все, що бажаєте. А якщо не можете — то не дивіться, бо гріховне вплине на вас негативно, і ви з доброї людини станете злою, з праведника — грішником.

↑Не хлебом единым (частина 1)

Патриарх Киевский и всея Руси-Украины ФИЛАРЕТ: «Когда меня не избрали Патриархом Московским и всея Руси, Владимир (Сабодан) выразился в кругу приближенных так: «Филарет проглотил кость, но мы приготовили ему вторую, которой подавится», а когда на Архиерейском Соборе я поинтересовался, что он имел в виду, Владимир ответил: «Если то, что я такое сказал, — правда, пусть эта кость станет у меня поперек горла»… Я размышляю так: и я умру, и Владимир умрет — разве буду я радоваться, если он попадет в ад и не увидит Царствия Небесного? Конечно же, нет, поэтому выбросил из души всю неприязнь и к Владимиру отношусь по-братски. Страдания, которые он сейчас переносит, — страдания мученика, и Господь не может не вознаградить его за терпение, поэтому убежден: в Царствии Божием мы встретимся».

Ровно 20 лет назад, в 1992 году, была создана Украинская Православная Церковь Киевского Патриархата, Предстоятелем которой спустя три года стал Патриарх Филарет.

Фразу Иисуса Христа: «Кесарево кесарю, а Божие Богу» в православном мире цитируют с незапамятных времен — она зафиксирована во всех канонических Евангелиях, однако отделить духовное от мирского, идеальное от материального и религию от власти не на словах, а на деле оказывается не так уж и просто. В особенности в Украине, где религия всякий раз используется для предвыборной агитации и привлечения электората: проголосуйте — и наш кесарь поддержит именно вашу Церковь или наоборот: изберите нашего кесаря, поскольку ваша Церковь не против…

О противостоянии Московского Патриархата и Киевского в нашей стране знает, я думаю, каждый, а если кто-то еще на себе его не почувствовал, может провести небольшой эксперимент — прийти в какую-либо из церквей УПЦ МП и «нечаянно» признаться священнослужителю, что он принадлежит к УПЦ КП. В лучшем случае выслушаете гневную речь о том, что никакого Киевского Патриархата во главе с Патриархом Филаретом нет и быть не может, а все, кто думает иначе, — грешники и раскольники, а в худшем — вас просто выставят из «правильного» (то бишь находящегося под рукой Москвы) храма как того, кто вообще не должен там пребывать.

Иногда доходит до абсурдного фанатизма и неприкрытой агрессии — пусть «раскольников», но все-таки паломников, проделавших долгий путь, не пускают к святыням (уже на входе, словно на КПП, спрашивают: «Верующий? Какого Патриархата?») и не дают набрать воды из источника на территории монастыря даже в 40-градусную жару («А знаете, приемный день уже закончился…»), однако в чем суть «раскола» и почему Украина не имеет права иметь свою, Поместную Православную Церковь, «правильные» священники доходчиво объяснить не смогут либо не станут тратить на это время.

В 1990 году нынешний Патриарх Киевский и всея Руси-Украины Филарет (тогда — Экзарх Украины) добился создания Украинской Православной Церкви как таковой — до этого она считалась Экзархатом, частью РПЦ. Наша Церковь получила статус самостоятельной и независимой в управлении, однако радоваться было рано: оказалось, что статус и права — разные вещи, и когда после провозглашения Украиной независимости митрополит Филарет поддержал лозунг Президента Кравчука: «Независимому государству — независимую Церковь!» и стал бороться за автокефалию для УПЦ, Москва «одумалась» и поняла, что раз уж территорию отпустила, то хотя бы Церковь должна удержать.

За инициативность Филарет был наказан: сначала компроматом, обнародованием информации о его «связях с КГБ» и даже «семье», затем попыткой освободить его от должности на Харьковском Соборе, куда архиереи съехались поспешно и тайно, будто что-то (или кто-то) подгоняло их и заставляло ни в коем случае не признаваться своему Предстоятелю… За этим последовали извержение из архиерейского сана и анафема, однако Патриарх Филарет не признал их, наглядно продемонстрировав, что в первую очередь ответствен перед Богом и собственной совестью, а уж потом — перед окружающими, которым, как известно, ничто человеческое не чуждо.

В российских СМИ его упорно называют «Михаилом Денисенко, именующим себя Филаретом», «экс-епископом РПЦ», «одиозным Патриархом непризнанной в православном мире Церкви», а между тем прихожан у Киевского Патриархата, по словам Патриарха Филарета, 14 с лишним миллионов (согласитесь, это намного больше, чем в 500-тысячной Польской Православной Церкви, имеющей статус автокефальной).

Родство с Украиной Россия признавала во все времена, где надо и где не надо патетично и надрывно убеждая: «Мы — братья-славяне!», однако всегда претендовала на роль именно старшего брата, хотя любой историк подтвердит, что когда в Киеве возводили величественные храмы и принимали иностранных послов, там, где сейчас стоит Москва, никакой столицы и близко не было. Любой филолог добавит: ни одна нация в мире почему-то не называется именем прилагательным: «французы» — существительное, «англичане» — существительное, «украинцы» — тоже, и почему-то «русские» (те, которые подчинены Руси Киевской) — прилагательное, а ежели говорить о православии, достаточно вспомнить, что в 988 году Крещение Руси началось именно с Киева, где теперь по какой-то причине не может быть автокефальной Церкви.

Докажет ли Патриарх Киевский обратное, пока неизвестно: сделать это непросто, поскольку доказывать приходится очевидное, бороться за то, за что бороться как бы и не должен, воевать с теми, кому гораздо уместнее благословлять и прощать, однако оптимизма, твердости духа и уверенности в завтрашнем дне Его Святейшество не теряет.

Опыт и мудрость, приобретенные им за 83 прожитых года, позволяют Его Святейшеству рассуждать на любую тему — от насущных проблем православия до создания транснациональных корпораций, от церковных догматов до теорий происхождения человека, и сколько бы ни называли его «непризнанным», главного это не изменит: Патриарх Филарет принадлежит к тем священнослужителям, после беседы с которыми даже убежденный атеист если не уверует, то поколеблется. Во всяком случае, как ни опирайся на науку, ничего не принимающую просто так, без доказательств, любому из нас приятнее считать себя венцом творения Бога, чем отбившимся от стаи потомком приматов…

«ВЛАСТЬ, КОТОРАЯ УТВЕРЖДАЕТ,
ЧТО БОГА НЕТ, МНЕ ОТЦА НЕ ВЕРНЕТ, А ВОТ
ГОСПОДЬ ВОСКРЕСИТЬ МОЖЕТ»

 — Ваше Святейшество, вы уже 46 лет сперва Экзарх Украины, а затем Патриарх Киевский и всея Руси-Украины, но я, с вашего позволения, хочу перенестись в далекий уже 1946 год. Только-только закончилась кровопролитнейшая Великая Отечественная война, и вот после школы вы идете учиться в Одесскую духовную семинарию. Религия в полуразрушенной несчастной стране была крайне непопулярна — почему вы такое решение приняли?

 — Причиной стало то, что отец мой погиб на фронте и передо мной встал вопрос: его больше нет или, может, он жив, а если нет, то кого я люблю — пустое место? Не может такого быть: сама природа подсказывает, что он должен существовать, иначе любить некого, а если это так, значит, есть вечная жизнь, Бог, а коли есть Бог, Ему надо служить. Ему, а не власти, которая убеждает, что Бога нет, — она мне отца не вернет, а вот Господь воскресить может, поэтому я решил посвятить Ему жизнь — окончил с отличием семинарию, и меня направили в Московскую духовную академию, где проучился до 1952 года. По окончании первого курса надо было выбирать между служением семейного священника и монашеством, и поэтому задумался, какой путь избрать? Это было советское время, Церковь не уважали…

 — …мягко говоря…

 — …против религии ожесточенно боролись. Помню 30-е годы, разрушение храмов, уничтожение духовенства…

 — …в том числе и физическое…

 — …естественно. Я не исключал, что и меня ждет такая судьба, и понял: если арестуют и у меня будет семья, она пострадает. Стоял, помню, у окна, размышлял — и решил остаться на лето в монастыре, и как только к такому пришел выводу, от наместника Троице-Сергиевой лавры явился послушник и передал его пожелание — чтобы в монастыре я остался. В этом я усмотрел знак Божий и за более чем 60 лет, с тех пор прошедшие, никогда не раскаивался, что избрал монашеский образ жизни. Когда стал монахом, начались мои лучшие годы — я исполнял волю наместника, братии и был блажен и счастлив.

 — Еще при жизни Патриарха всея Руси Пимена Центральный комитет Компартии СССР, который в том числе и вопросами религии занимался, видел в вас его преемника, и когда Пимен скончался, вас избрали Местоблюстителем патриаршего престола. Все ждали, что вы станете следующим Патриархом всея Руси, но этого не произошло — почему?

 — Я молился Господу и просил, чтобы на мне была Его воля: если Ему угодно, нести этот крест готов.

 — А это крест?

 — Патриаршество? Конечно, а если нет воли Божьей, претендовать на этот сан я не буду, поэтому, когда избрали Алексия II, воспринял это спокойно — поздравил его и готов был вместе с ним продолжать служение.

 — Обиды за то, что не вы стали Предстоятелем Русской Православной Церкви, в глубине души не было?

 — Странно, но нет, не было, потому что если что-то Господу не угодно, Он готовит человеку иной путь.

 — Если бы Патриархом всея Руси были вы (наверное, вы задавали себе этот вопрос не раз), что бы в церковном укладе изменилось?

 — Ну, я сейчас не могу сказать, что было бы и как бы я действовал, но не отступал бы от правды и служил бы Церкви…

 — …а не власти…

 — Не власти, однако законы ее соблюдал бы. Я раздумывал над своим служением в сане архиерея: какой дорогой я шел? — и сделал вывод, что всегда пытался идти по пути правды. В чем эта правда заключалась? Я не преступал законов советской власти — то, что разрешалось, исполнял, причем тщательно. Позволяли проводить богослужения — проводил, разрешали проповедовать — проповедовал в пределах храма: за пределами…

 — … нельзя было…

 — …поэтому не проповедовал. Можно было епархии посещать и приходы — я все это делал и, с одной стороны, служил правде Божьей, а с другой — законов советской власти не нарушал. В своем докладе покойный Фуров, зампредседателя Совета по делам религий…

 — …при Совете министров СССР…

 — …разделил весь епископат на три категории. Первая — это лояльные к советской власти, но не активные в церковном служении люди, вторая — лояльные к власти и активные в служении (к ней он отнес и меня), а третья категория — активные, но…

 — …нелояльные…

 — Именно так.

«ЕСЛИ БЫ НАША СЛУЖБА БЕЗОПАСНОСТИ
ДУМАЛА О БЕЗОПАСНОСТИ УКРАИНЫ,
А НЕ ДРУГОГО, СОСЕДНЕГО, ГОСУДАРСТВА,
СЕГОДНЯ У НАС БЫЛА БЫ ЕДИНАЯ
ПОМЕСТНАЯ ПРАВОСЛАВНАЯ ЦЕРКОВЬ»

 — Почему в свое время вы были лишены архиерейского сана, отлучены от Церкви и преданы анафеме — и по-христиански ли это вообще?

 — Ну, причина на самом деле глубокая. Когда в СССР начались разговоры о пересмотре союзного договора и расширении…

 — …полномочий республик…

 — …я, будучи Местоблюстителем, но одновременно Экзархом Украины, на Поместном Соборе…

 — …в 90-м году…

 — …поднял вопрос о расширении прав Украинского Экзархата…

 — …что было, я думаю, нехорошо…

 — Наверное (улыбается), но на Соборе права эти решили расширить, проголосовали, а в документ нынешний Патриарх Кирилл (а в то время — митрополит, который редакционную комиссию возглавлял) этого не вписал. Прочтя постановления Собора, я позвонил только что избранному Патриарху Алексию II, спросил: «Почему так? Мы ведь расширение прав Украинской Церкви поддержали, а документально это не зафиксировано». Он дал указание исправить постановление, а Кирилл сформулировал вывод и записал, что Украинской Церкви предоставляется право самостоятельности и независимости в управлении. У меня спросили, согласен ли я с этим, и я ответил: «Согласен». Мы прошли соответствующие процедуры, комиссии, Архиерейский Собор… В Софийском соборе служили литургию, и Патриарх вручил мне соответствующую грамоту, но это было, еще когда Советский Союз существовал, а когда Украина провозгласила государственную независимость, я поднял вопрос об автокефалии Украинской Церкви.

 — Первый Президент Украины Леонид Макарович Кравчук провозгласил тогда лозунг: «Независимому государству — независимую Церковь!»… Я знаю, вас связывали тесные дружеские отношения, и понимаю, что двум умным людям всегда есть о чем пообщаться, но что все-таки общего было у архиерея и в прошлом главного идеолога Коммунистической партии Украины?

 — То, что как Президент он интересы Украины отстаивал, поскольку не только Верховная Рада была за независимость, но и 90 процентов населения…

 — Проводился же референдум…

 — …конечно, а я понимал, что в независимой Украине должна быть независимая Церковь (причем так учат апостольские правила: каждый народ должен иметь своего первого епископа), а раз это апостольское учение, а я иду по пути правды, надо идти до конца. 1-3 ноября 1991 года мы провели Поместный Собор, и весь епископат, духовенство, представители монастырей и учебных заведений единогласно проголосовали за автокефалию Украинской Православной Церкви, после чего мы обратились к Патриарху Московскому и всея Руси, чтобы на это он согласился.

 — Ясно, и что же он?

 — Отказал. Ему так поступить посоветовали — политическая верхушка России, и благодарили еще за то, что не разрешил Украинской Церкви отделиться от Московского Патриархата. Тогда, помню, прием был, и представитель правительства России сказал Алексию II спасибо: мол, мы, политики, Украину не удержали, а вы, церковники, смогли…

Хочу, Дмитрий Ильич, вам рассказать, почему Украинская Православная Церковь разделилась: могу смело утверждать, что виноваты в этом спецслужбы. В первую очередь, российские, да и наши…

 — …с ними в ту пору связанные…

 — Это они способствовали созыву печально-известного Харьковского Собора, а если бы не вмешивались, мы бы имели сегодня единую Церковь. Пускай сначала в составе Московского Патриархата, но со временем, думаю, добились бы автокефалии, а так церковь в Украине попросту разделили. Я говорил Леониду Макаровичу: «Созывают незаконный Собор», а он ответил, что это не Собор, а совещание. «Ну ладно, — вздохнул я, — посмотрим…». Когда оказалось, что там вместо меня избрали другого предстоятеля, напомнил Президенту: «Вы говорили, совещание, а получился Собор», и тогда правительство и Президиум Верховной Рады приняли постановления, что он вне закона. Увы, последствия его ощущаем мы до сих пор. Харьковский Собор, если его так можно назвать, разделил Украинскую Церковь — если бы его не было и наша Служба безопасности думала о безопасности…

 — …Украины…

 — …а не другого, соседнего, государства, сегодня у нас была бы единая Поместная Православная Церковь, а так ее нет.

 — А будет?

 — Обязательно!

 — Вы в этом уверены?

 — Да, и был так же уверен, когда шел на священнослужение, потому что это путь Божий.

«ТО, ЧТО КИРИЛЛ К НАМ ЗАЧАСТИЛ, —
НЕПЛОХО: ПУСКАЙ ЕЗДИТ ЧАЩЕ»

 — Ваше Святейшество, не могу не спросить вас о митрополите Владимире (Сабодане) — есть ли у вас личные отношения и что, на ваш взгляд, он за человек?

 — Отношения есть — мы же вместе работали. Он был управляющим делами Московской Патриархии, я — постоянным членом Синода, Экзархом Украины, Предстоятелем Украинской Православной Церкви…

 — …Местоблюстителем…

 — …да, но когда меня не избрали Патриархом Московским и всея Руси, он выразился в кругу приближенных так: «Филарет проглотил кость, но мы приготовили ему вторую, которой подавится».

 — Что, простите, имелось в виду?

 — Этим на Архиерейском Соборе я поинтересовался, и Владимир ответил: «Если то, что я такое сказал, — правда, пусть эта кость станет у меня поперек горла». Я считаю, он непосредственно к разделению Украинской Православной Церкви причастен — если бы тогда Владимир не согласился быть ее Предстоятелем, им остался бы я и Церковь была бы едина, но сейчас я к нему хорошо отношусь, причем искренне, и простил ему эту…

—… «кость»…

 — …вину. Почему? Размышляю так: и я умру, и он умрет — разве буду я радоваться, если он попадет в ад? Неужели стану служить диаволу и способствовать тому, чтобы он не увидел Царствия Небесного? Конечно же, нет, поэтому выбросил из души всю неприязнь и к Владимиру отношусь по-братски.

 — Он, на ваш взгляд, попадет в ад?

 — Не думаю. Страдания, которые он сейчас переносит, — страдания мученика, и Господь не может не вознаградить его за терпение. Господь сказал: «Терпением вашим спасайте души ваши», поэтому убежден: в Царствии Божием мы встретимся.

 — Вы лично знали всех Патриархов начиная с Алексия I, а кто из них произвел на вас самое яркое впечатление — как личность, как философ, как олицетворение мудрости?

 — Алексий I был аристократ, человек церковный, который, хоть и был архиереем в тяжелые времена, за Церковь болел. Пимен — тоже человек церковный, однако без духовного образования, поэтому Патриархом он был достойным, но находился под влиянием и четко выполнял указания, которые давала власть (все речи ему готовили заранее, он зачитывал их и был спокоен, что против советской власти ничего не сказал). Алексий II имел приличное образование и Патриархом был интеллигентным, но Церкви не служил и попал в первую категорию — был лояльным к советской власти…

 — …а потом и к российской…

 — …но не активным в служении, и это действительно так. Например, Патриарх Пимен дал ему в свое время в Москве храм, чтобы по воскресеньям и праздникам он отправлял Божественную литургию, а он не отправлял — отдыхал у себя на даче.

 — Может, переутомился, устал?

 — Не думаю, ведь свою епархию, Эстонскую, посещал за год несколько раз — на Пасху, на Рождество, в Пюхтицкий монастырь ездил, то есть был неактивный, а Кирилл — интеллектуал, человек образованный, умный, но не духовный, поэтому какую характеристику ему дают? Дипломат, политик и только потом Патриарх.

 — Вас не смущает то, что последнее время он много путешествует по Украине?

 — Нет, и когда журналисты спрашивали меня, как к этому отношусь, отвечал: то, что он к нам зачастил, что от трех до пяти раз в год здесь бывает…

 — …в разных городах…

 — …и епархиях, — это неплохо: пускай чаще ездит — украинцы увидят, кто он и к какой Церкви они принадлежат. Я вот, путешествуя по стране, теперь часто от верующих Московского Патриархата слышу: «Мы думали, к украинской Церкви относимся, а выходит, к российской…», а кроме того, Кирилл имеет намерение лишить Украинскую Православную Церковь самостоятельности и независимости, поэтому часто приезжает как Предстоятель, глава УПЦ, а Владимир отходит…

 — …на второй план…

 — …совершенно верно, и это чувствуют и епископат, и верующие, и духовенство. В УПЦ МП борьба двух течений идет — одни выступают за сохранение независимости (их называют автокефалистами)…

 — …другие — наоборот…

 — …хотят ее ликвидировать, и обратите внимание, что в постановлениях Священного Синода РПЦ Украинская Православная Церковь уже не упоминается. Ну, например: «Патриарх Кирилл посетил епархии Русской Православной Церкви: Киевскую, Харьковскую, Донецкую…

 — …Крымскую…

 — …Черновицкую…», но ведь это епархии и Украинской Православной Церкви!

«НЕ МОЖЕТ БЫТЬ, ЧТО КИРИЛЛ К СМЕРТИ
АЛЕКСИЯ II ПРИЧАСТЕН, ХОТЯ УМЕР ТОТ
СТРАННО: В ТУАЛЕТЕ, В ЛУЖЕ КРОВИ,
ЗАПЕРТЫЙ НА ДВА ЗАМКА, И ОКРУЖЕНИЕ
ОБСТОЯТЕЛЬСТВА ЕГО СМЕРТИ СКРЫВАЛО»

 — Большая политика, даже геополитика…

 — Да, но они ошибаются, причем глубоко, потому что идут неверным путем. Власти России (и Церковь тому способствует) хотят вернуть империю — то ли славянскую, то ли Российскую…

 — …а это уже невозможно…

 — …никак! Период территориальных империй прошел, и рождаются новые: информационная, финансовая, военно-промышленная… Современные империи — это транснациональные корпорации, а они воюют за старое, отжившее, и Кирилл как Патриарх способствует развитию имперского синдрома. Я говорю: «Не делайте этого, давайте как добрые соседи жить. Мы — независимое государство, и вы — независимое, у вас своя…

 — …автокефальная Церковь…

 — …и у нас, украинцев, своя — будем братьями!».

 — Когда вы общались с Кириллом в последний раз?

 — В 92-м году.

 — И после этого — нет?

 — Да, скоро уже 20 лет, как не встречались.

 — Чисто по-человечески вам интересно с ним побеседовать?

 — Пожалуй, да, и этого я хотел бы, но Кириллу известно, что я твердо стою на позиции автокефалии Украинской Церкви и не отступлюсь. Это правдивый и праведный путь, и я не сойду с него до конца.

 — Задам непростой вопрос: мне приходилось слышать, что Патриарх Алексий II не своей умер смертью — отправиться на тот свет ему «помогли»: это правда?

 — Думаю, нет. Еще лет 40 назад у Алексия было больное сердце, он перенес несколько инфарктов, поэтому, на мой взгляд, никто в его жизнь не вмешивался и ход событий не ускорял, хотя кое-кто говорит, что Кирилл к этому якобы причастен… Конечно, не может этого быть, а слух пошел оттого, что сразу после смерти Патриарха Алексия Кирилл по телевидению выступил с двусмысленной речью, которую многие поняли так: «Если он еще хотя бы недолго протянул, всю Русскую Церковь развалил бы».

 — Такое сказал?

 — На телевидении! — потому и стали шушукаться, что причастен к смерти предшественника, но я считаю, это неправда, хотя скончался Патриарх странно: в туалете, в луже крови, запертый, и окружение обстоятельства его смерти скрывало.

 — Почему, простите, запертый?

 — Потому что всего боялся и на два замка запирал и спальню, и свои покои.

 — Откуда в таком случае кровь?

 — Он упал, ударился головой, а поскольку имел два стимулятора, они выгнали из него всю кровь, и он был бледен, как полотно. Окружающие, увидев, в каком он виде, испугались, что люди будут говорить, будто Алексий II закончил жизнь, как еретик Арий. Еретик Арий, дескать, умер в туалете, Екатерина II — тоже, и вот теперь Патриарх, поэтому сначала правду об обстоятельствах его смерти открыть боялись, а потом, когда стали обвинять Кирилла, все рассказали.

Беседовал Дмитрий ГОРДОН
«Бульвар Гордона»

↑Не хлебом единым
(Часть 2)

Патриарх Киевский и всея Руси-Украины ФИЛАРЕТ: «Офицер МГБ предложил открывать тайну исповеди, а после моего отказа достал пистолет, положил на стол… «Можем вас расстрелять», — сказал, на что я ответил: «Можете, но я не боюсь. Неважно, умру сейчас или через 100 лет, — меня ждет жизнь вечная»

«И ОТЕЦ МОЙ ВОСКРЕСНЕТ, И Я — ПОСЛЕ
ТОГО, КАК УМРУ, И ВЫ…»

 — Задам вам еще один сложный, а может, даже наивный вопрос… Я рос в государстве, где с детских лет приучали к тому, что Бога нет, вырос убежденным атеистом и до сих пор им остаюсь. Хочу спросить: а есть ли на самом деле Бог?

 — Безусловно, ведь если Его нет, наша жизнь напрасна. Для чего мы существуем? Чтобы прожить 80 или даже 100 лет? А дальше что? Ну, если живет человек счастливо и всем доволен, в этих ста годах есть еще смысл, а если страдает, причем постоянно? Зачем терпеть, для чего вообще рождаться — чтобы мучиться?

 — Ну, смысла во многих судьбах и биографиях нет, правда?

 — Нет, он есть во всем, и в природе негармоничного и бесполезного нет. Человек настолько сложный и тонкий организм, так мудро устроенный, что верить, будто он появился как-то случайно, просто неразумно. Сегодняшние компьютеры, интернет, все эти программы — кто их создает? Разум человеческий.

 — Вы, кстати, компьютером пользуетесь?

 — Да, но выполняет он только то, что человек в него заложил, больше ничего — значит, все-таки разум им управляет? Ну а весь этот мир и человека кто создал? Высший разум! Один уважаемый деятель мне говорил: «Я верю, что Он существует, потому что не может ни природа, ни человек без того, кто там, наверху…».

 — Допустим, но кто это — седовласый дедушка на небе?

 — Не дедушка, а Дух, Разум, Любовь.

 — Это как-то материализовано?

 — Разум ведь не материальная субстанция, да? Любовь — не материальная? Мы знаем, что они есть, но потрогать не можем — вот так и Господь: Бог есть Дух — высший, непостижимый.

 — Закономерность — тоже Бог?

 — Его действие. Часто мы говорим, что в природе все происходит по ее законам, но почему-то не спрашиваем, кто их установил, а сделал это между тем Высший Разум.

 — Рай и ад тоже есть?

 — Конечно!

 — И вы действительно верите, что после физической смерти каждый из нас продолжает жить?

 — Если бы не верил, на этот путь не встал бы.

 — Воскресить отца тем не менее вам не удалось…

 — Воскреснет! И я воскресну — после того, как умру. И вы воскреснете, причем от вас это не зависит — вы даже можете этого не желать, и даже если будете все отрицать, ничего не изменится. Воскресение Иисуса мы же празднуем, и когда нам говорят: «Христос воскресе!», отвечаем: «Воистину воскресе!», так что, это неправда, пустые слова?

 — Выдающийся советский ученый, сын нобелевского лауреата Сергей Капица говорил мне, что среди обладателей Нобелевской премии верующих почти не было — все атеисты: они так много знали о мире материальном, что существования высшей субстанции допустить не могли — с ними тоже вы не согласны?

 — Дело в том, что Капицу я знаю, и он говорит неправду. Среди ученых подавляющее большинство верующих: возьмите самого Дарвина — он был религиозен, и хотя придумал теорию эволюции…

 — …зато в глубине души…

 — …даже не в глубине — открыто сказал, что первый вид или даже несколько создал Бог. Ну а Ньютон — тоже ведь верил. А Эйнштейн? А Павлов? А сегодняшние светила? — возьмите того же Патона. Знаете, сколько ученых, прочитав нашу беседу, подтвердят, что они верят?

 — После перестройки у вас на глазах бывшие компартийные деятели, которые религию прежде не признавали, не жаловали, массово пошли в храмы и стали молиться, креститься (многие причем толком не представляли, как это правильно делать) — что вы тогда чувствовали?

 — Я знал: когда запрещали посещать храмы и исповедовать веру, среди членов партии верующих было много…

 — …которые и детей крестили…

 — …и пасхи святили, и молились, но тайно, а с наступлением свободы нужды прятаться уже не было, хотя это не значит, что все такие, — были и те, кто просто к новым условиям приспособился.

 — Отвращения они у вас не вызывали?

 — Нет, ибо Господь сказал: «Не судите, да не судимы будете» — этот человек может закончить жизнь верующим, а вы уже осудили его как безбожника. Бог разбойника на кресте помиловал за то, что тот в страшных муках уверовал, а, думаете, зачем людям тяжелые заболевания посланы, в том числе раковые? Господь через страдания хочет привести их к блаженству вечной жизни: эти люди — мученики!

«КТО АВТОРИТЕТ ДЛЯ МЕНЯ — УЧЕНЫЕ,
КОТОРЫЕ ЧАСТО ОШИБАЮТСЯ, ИЛИ ИИСУС
ХРИСТОС, ВОСКРЕСШИЙ ИЗ МЕРТВЫХ?»

 — Остап Бендер в «Двенадцати стульях» назвал религию опиумом для народа…

 — Не Остап Бендер ерничал по этому поводу первым — еще в «Псалтыре» Давида сказано:
«Говорит безумный в сердце своем: «Нет Бога», и до Рождества Христова находились люди, утверждавшие, что Его не существует, но почему я должен верить человеку, даже ученому, который так считает? — он что, авторитет для меня или авторитет — Иисус Христос, воскресший из мертвых? Кто мне важнее: ученые, которые часто ошибаются, или Христос, утверждавший: «Аз есмь Истина»? Я должен верить Господу Иисусу Христу, и объясните, каким образом 12 рыбаков, большинство из которых — неграмотные, покорили Ему весь мир, разрушили Римскую империю? Что, они такие красноречивые, так убеждать умели? Апостол Павел вообще не умел говорить красиво, а сколько церквей в Римской империи основал. Это значит, что сила Божья, благодать…

 — …а также идея…

 — …действовала и действует. Мы и сейчас видим много чудес, но свершаются они там, где человек верит. Когда Христос жил на Земле, не каждый больной исцелялся и не все мертвые воскресали…

 — …»По вере вашей да будет вам»…

 — …и когда апостолы спросили, почему они не могут изгнать беса из юноши, Иисус ответил: «По неверию вашему». Если бы верили, изгнали бы.

 — Должна ли, на ваш взгляд, Церковь быть отделенной от государства?

 — Да, безусловно, но в первую очередь должна быть свободной и независимой от власти.

 — А вмешиваться в общественную жизнь должна?

 — В политическую — нет, а вот в общественную — да. Каким образом? Поддерживать мораль и влиять на президентов, министров, прочих чиновников: «Вы христиане, в церковь ходите? Значит, исполняйте волю Божью…

 — …заповеди…

 — …живите и работайте по правде». Церковь должна говорить это не взирая на лица.

 — Не смущает вас некоторая агрессивность Церкви, особенно в России, где она довольно навязчиво говорит то, чего, может, и не должна говорить?

 — Не надо думать, что как внешний организм, административная единица, она не ошибается — и Патриархи…

 — …порой не правы…

 — …и еретики, и нечестивцы среди духовенства попадаются.

 — Все люди…

 — Да, но только Церковь может из грешника сделать праведника. Ни театр, ни литература — ничто не очистит душу, кроме благодати Святого Духа, пребывающей в Церкви, потому она свята. Сколько неверующих благодаря ей уверовало! — а если бы Церкви не было, кто бы привел их к Христу?

 — Давно меня мучит вопрос: почему наша Церковь не модернизируется по примеру той же протестантской? Согласитесь, многие обряды уже устарели, так, может, пора заменить их другими, усовершенствовать?

 — Мы этот модернизм не поддерживаем, придерживаемся…

 — …канонов?

 — Нет, богооткровенного учения — истины, открытой Сыном Божьим, который воплотился, и эту истину никто не вправе менять, а вот обряды меняться могут.

— Как? Становиться более современными, чтобы молодежь в храмы пошла?

 — Молодежь не модерном или раскованностью надо притягивать, а истиной, а если она идет в секты, потому что там ей вольготно, можно…

 — …танцевать…

 — …петь и под видом любви к Иисусу всячески веселиться, нужно напомнить ей слова Сына Божьего: «Если кто скажет вам: «Вот, здесь Христос или там», не верьте, ибо восстанут лжехристы и лжепророки». Бога там нет, и в Церковь, повторяю, молодежь надо истиной привлекать, а не какой-либо приманкой.

 — Думаю, вы не могли не видеть по телевизору, как нигерийский пастор Сандей Аделаджа проповедует киевлянам — не выглядело это, на ваш взгляд, карикатурно?

 — Я не смотрел, но знаю, что это обман ради наживы и ничего Божественного, святого там нет. Почему к Сандею отношение поменялось? Поняли просто, что это за человек.

 — Что вы, кстати, думаете о мировом наступлении ислама? Существует ли оно вообще?

 — Существует, но христиане должны ему противостоять, потому что истинная религия — христианство, оно богооткровенно. Ислам — религия, почитающая единого Бога, но отрицающая Святую Троицу, которую открыл Господь, а если вы верите в Бога и Он говорил вам: «Я один, но в трех Ипостасях», почему не слушаете Его? Мусульмане признают Христа пророком, но менее значимым, чем Магомет, а Христос ведь не пророк! Когда он спросил учеников: «Кем меня люди считают?», они отвечали: «Иоанном Крестителем! Пророком Илией! Одним из пророков…». — «А вы кем?», и тогда апостол Петр сказал: «Ты Сын Бога Живого». Так вот, в Иисусе мы видим не пророка, а Сына Божьего, Творца, и должны эту истину проповедовать, но только лишь проповедовать недостаточно — нужно согласно Его учению жить, а христиане, к моему большому сожалению, так не живут.

— Согласен, а будут?

 — Нет — Христос предсказал, и то, что сейчас происходит, в «Апокалипсисе» описано — еще в I веке по Рождестве Христовом.

 — И то, что будет происходить…

 — Верно, однако окончательная победа все равно за Христом: «Во славе придет судить…», и людей, воскресших благодаря Его всемогуществу, она на праведных разделит и грешных. Добро и зло начнут существовать отдельно, связи между ними не будет.

 — Идеал!

 — Да, прекрасный и пока далекий.

«ЕСЛИ КОГДА-НИБУДЬ ВЕРХОВНАЯ РАДА
БУДЕТ ПРОДВИГАТЬ ЗАКОН ОБ ОДНОПОЛЫХ
БРАКАХ, ВСЕ МЫ ВОССТАНЕМ»

 — Когда вы заговорили о воскресении, я вспомнил прекрасного актера Александра Пороховщикова: он так любил свою маму, что после ее смерти у него появилась идея фикс ее клонировать. Даже в Южную Корею, где, по его словам, уже занимаются этим, летал, а как к клонированию относитесь вы?

 — Негативно — причем не только я: Церковь и христианство. Волос с головы человека не падает без воли Божьей, и почему, например, некоторые женщины не могут зачать?

 — Звезды на небе не сходятся?

 — Господь не допускает, а если есть на то воля Его, и бесплодная рожает (Авраам родил Исаака от Сарры, когда ей было 90 лет!). Человек появляется на свет по законам природы, но Бог эти законы поддерживает и стимулирует, благодаря Ему они действуют, а если бы Он это оставил, не действовали бы, и когда люди начинают вмешиваться в дела Божественные, это к негативным приводит последствиям. Не стоит рассуждать о клонировании, потому что мы не видим его последствий…

 — …как и свидетельств, что оно возможно…

 — …но смотрите, к чему привело вмешательство человека в природу: почти нет экологически чистых продуктов, пригодной для питья воды…

 — …снега зимой…

 — Да, в канун Нового года идет дождь, а летом жара стоит…

 — …45-градусная…

 — …и все из-за того, что нарушили Божественное. Потому и клонирование мы не воспринимаем, и даже если допустить, что родится ребенок, подобный умершей матери актера, он будет похож на нее только внешне.

 — Душа не та…

 — Та уже существует! — таким образом, появится совсем другой человек.

 — Еще один непростой вопрос. Известный санкт-петербургский журналист, депутат Госдумы России четырех созывов Александр Невзоров говорил мне в сердцах, что ушел из духовной семинарии, где учился, потому что его пытались приобщить к «братской любви», и я не раз слышал о том, что среди служителей культа гомосексуалистов прямо засилье…

 — Ну, что такое уж засилье, я не согласен: есть этот грех, но, думаю, в светском обществе его намного больше — посмотрите на страны, узаконившие однополые браки. Государство такие решения принимает, а некоторые Церкви благословляют, но наша категорически против, и если когда-нибудь Верховная Рада будет продвигать закон об однополых браках, все мы восстанем. Господь Содом и Гоморру за это сжег — с грехом надо бороться.

 — Лично вы видели много священников-гомосексуалистов?

 — Видел.

 — Разговаривали с ними об этом?

 — Да.

 — И что они говорили?

 — Они (улыбается) не признавались. Вновь повторю: Церковь против этого однозначно, и если человек таким пороком страдает, от него надо освобождаться. Тяжело…

 — …но нужно…

 — Необходимо — с Божьей помощью любой грех можно преодолеть.

«В СОВЕТСКОЕ ВРЕМЯ НИ ОДНОГО
ЕПИСКОПА, ЧЬЮ КАНДИДАТУРУ НЕ
СОГЛАСОВЫВАЛИ С ОРГАНАМИ
ГОСБЕЗОПАСНОСТИ, НЕ БЫЛО»

 — Говорят, в советское время почти все церковные деятели были тайными осведомителями, а то и агентами Комитета госбезопасности и якобы даже вы были вынуждены сотрудничать со всесильным КГБ под псевдонимом Антонов — правда ли это и в каких отношениях находились Церковь и спецслужбы?

 — Нужно, прежде всего, знать, что Церковь в СССР как пятая колонна рассматривалась. Я протестовал: «Почему вы считаете нас предателями, если мы принимали активное участие в защите государства во время Великой Отечественной войны, боролись за мир?». — «Все равно», — следовал неизменный ответ, и я понял, отчего так: идеология наша религиозная…

 — …противоречит коммунистической…

 — …атеизму, марксизму, ленинизму, потому мы — противники, и с самого начала советской власти за нами был жесткий контроль. Сначала — ЧК, потом — НКВД, МГБ и КГБ, но в разные периоды надзор был то сильнее, то слабее.

 — Ну, когда-то просто стреляли…

 — Да, и не было в советское время ни одного епископа, чью кандидатуру не согласовывали с органами госбезопасности, поэтому о любом из них вы смело можете сказать, что он имел контакты с КГБ, — иначе не мог бы служить.

 — Какими эти контакты были?

 — Разными. Одни согласовывали рукоположение епископов и священников, другие попросту стукачами работали — предоставляли информацию о своих братьях — не много таких, но были. Расскажу о себе. Когда я стал иеромонахом в Троице-Сергиевой лавре, меня вызвали в военкомат, где сидели не офицеры из военного комиссариата, а сотрудники МГБ. Предложили открывать тайну исповеди: «К вам вот приходят, рассказывают, а вы передавайте нам». Я сказал, что священник не имеет права так поступать, ибо ответствен перед Богом, и тогда один из офицеров достал пистолет, положил на стол…

 — В каком это было году?

 — В 52-м.

 — Сталин еще был жив…

 — Да. «Можем вас расстрелять», — он сказал, на что я ответил: «Можете, но я не боюсь. Неважно, умру сейчас или через 100 лет — меня ждет жизнь вечная, поэтому вам меня не испугать». — «Сотрудничать, значит, не будете?». — «Нет», и как ни пытались они меня сломать, не удалось, поэтому ко мне было особое отношение — в органах знали, что доносчиком я никогда не стану.

 — Кто-то тем не менее становился?

 — И мы с братьями знали, кто, поэтому тем, которые могли послужить причиной обвинения в нелояльности к власти, не обсуждали. Без согласия МГБ или КГБ священника даже на приход назначить было нельзя — регистрацию не выдавали, и если указ архиерея о назначении был, это еще не значило, что тот мог служить. Регистрации нет — все, не допустят, поэтому архиереи должны были общаться с уполномоченными…

 — …по делам религии…

 — …а это либо офицеры КГБ были, либо партийные деятели, органам безопасности подконтрольные, — таков был порядок. Контроль был не только над Церковью — над культурой…

 — …да над всем…

 — …над средствами массовой информации — о военной промышленности я уж не говорю.

 — Общение с чекистами было для вас унизительным?

 — Нет, потому что мы на разных стояли позициях. Я поднимал вопрос о назначении того или иного кандидата епископом или священником, а они соглашались или нет.

 — Дискуссии были?

 — Да.

 — Интересные?

 — (Кивает). Об одной расскажу. Экзархом Украины я стал в 37 лет…

 — …блестящая карьера!..

 — …и меня вызвал в свой кабинет уполномоченный Совета по делам религий по Киеву и Киевской области — старый чекист Виктор Павлович Сухонин. «Владыка, — сказал он мне, — вы уже познакомились со своим духовенством?». — «Познакомился». — «Видите, конец приходит? — одни старики ведь, тем более что в 80-м году мы в коммунизм вступаем». — «Да? Ну и хорошо — при социализме живем, и при коммунизме будем». Он ухмыльнулся: «При социализме мы вас терпим, а при коммунизме не станем», на что я ответил: «Если так, то коммунизма не будет, а Церковь останется, потому что Христос сказал: «Создам Церковь, и врата ада не одолеют ее». Как видите, мы живы, Церковь существует, а коммунизм так и не наступил…

«МНОГИЕ АРХИЕРЕИ, ВЫСТУПАВШИЕ
ПРОТИВ АВТОКЕФАЛИИ УКРАИНСКОЙ
ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ,
ЗАКОНЧИЛИ ПЛОХО»

 — Когда в СССР началась перестройка, много разговоров о золоте партии шло, а имеется ли свое золото у Церкви?

 — Есть, безусловно, позолоченные и серебряные чаши, кресты, иконостасы, но фондов с сокровищами никогда не было, нет и не будет.

 — И все же Церковь — богатая организация?

 — Став Экзархом Украины, я произнес проповедь, за которую меня чуть из Киева не уволили: «Нас объявляют уничтоженными, но мы живы; нас изводят, но мы не умираем; мы бедны, но многих обогащаем; мы ничего не имеем, но обладаем всем» — ну и тому подобное… Это сразу дошло до Москвы, меня вызвал председатель союзного Совета по делам религий и спрашивает: «Говорили такое?». — «Да». — «А зачем?». — «Это не мои слова — апостола Павла из книги «Новый завет», — я просто процитировал. Вы ведь разрешили ее напечатать, а раз так, значит, ни в чем я не виноват» — после этого меня оставили в покое и я благополучно вернулся в Киев.

 — В советские времена вы были награждены несколькими орденами, стали первым в истории независимой Украины полным кавалером ордена князя Ярослава Мудрого, а родились, замечу, в Донецкой области, в семье шахтера. Сближает это вас сейчас с правящей украинской верхушкой?

 — Происхождение, думаю, не сближает, но взаимопонимание мы обретем, потому что эта власть собирается защищать украинское государство, а Киевский Патриархат стоит на позиции государственности — интересы украинского народа для нас превыше всего.

 — Знаю, что едва ли не все ваши враги плохо заканчивали, например, мой друг протоиерей Александр Кубелиус рассказывал, что когда на Соборе поставили вопрос о лишении вас сана, у нынешнего патриарха Кирилла случился сердечный приступ, он чуть не умер, и спас его владыка Венский и Австрийский Ириней…

 — Не слышал об этом… Иринея я знал, однако меня самого там не было, на тот момент с Москвой уже распрощался, но то, что многие архиереи, выступавшие против автокефалии Украинской Православной Церкви…

 — …плохо закончили…

 — …правда. Алексий II, Харьковский митрополит Никодим, Винницкий Макарий, Владимир (Сабодан) не в лучшем, увы, состоянии, и неизвестно, как закончит Патриарх Кирилл.

 — Кого вы считаете лидером православия в Украине? Есть такой человек?

 — Не вижу. Если Московский Патриархат взять, митрополит Владимир — архиерей образованный, опытный, а вот те, что за ним, помельче.

 — Помню, в 91-м году в журнале «Огонек», которым руководил теперешний председатель редакционного совета «Бульвара Гордона» Виталий Коротич, вышла статья о ваших связях с КГБ и о том, что у вас якобы есть жена и дети…

 — Появилась такая публикация не случайно… Я выступал за автокефалию Украинской Православной Церкви, и противники думали: если скомпрометируют меня на весь мир, отступлю, а я рассуждал совсем по-другому. Знал: все написанное — неправда, потому сказал себе: «Это меня не касается», а если было бы правдой, следовало бы исправляться. Бог, значит, допустил, чтобы злой дух тебя здесь разоблачил, и ты можешь здесь стать лучше. После смерти греха на тебе уже не будет, ты его победишь, поэтому когда вышла эта статья и все архиереи на Соборе обвиняли меня, кто в чем хотел, я сидел спокойно — все, что они говорили, правдой не было, я это знал, и моя совесть была чиста.

Ну, например, детей мне приписывали, но я же знаю, что это приемные дети Евгении Петровны, на которой меня пытались «женить». Если бы не ведал, кто эти люди, волновался бы, а так чего? Архиереи пускай обвиняют, но Бог ведь меня не винит, поэтому их слова меня не пекут.

Я на ту статью в «Огоньке» не отвечал, и потом, когда меня анафеме предали, тоже не реагировал, поскольку было это несправедливо. За что? Не за то, что не служил Церкви или проповедовал ересь, а за то, что хочу служить не Москве, а своему народу. Разве есть в этом правда? Нет, а значит, анафему вашу не признаю. Почему вы, русские архиереи, имеете право любить свой народ, а я должен любить только ваш? Я ведь образованный человек и знаю, где правда, где ложь, где белое, а где черное, и все наказания на меня не подействовали. Мне передали, что Патриарх Кирилл (тогда еще митрополит) сказал: «Анафема не сработала» (улыбается). Думали, после нее от меня и духовенство, и верующие отвернутся, а вышло наоборот — ко мне потянулись, так что анафемы я не страшусь и всем говорю: «В жизни одного надо бояться — греха: остальное не страшно».

…Я, Дмитрий Ильич, благодарен вам за беседу, а напоследок хотел бы обратиться к вашим читателям.

Дорогие братья и сестры! Вы прочитали сейчас рассказ о моей жизни и деятельности, и я хочу попросить вас об одном: помните, что есть Господь и жизнь вечная, что мы умрем и воскреснем, и не от нашей, а от Божьей воли это зависит, поэтому на Земле, в разных обстоятельствах, держитесь за Господа, за правду и ничего не бойтесь. С Божьей помощью все будет хорошо — слава Ему во веки веков!

Беседовал Дмитрий ГОРДОН
«Бульвар Гордона»

↑Патріарх Філарет:
«За Київським патріархатом
стоять мільйони людей, які
вже ніколи не захочуть
підпорядковуватися Москві»

В інтерв’ю Тижню Патріарх розповів про обставини проголошення української автокефалії, взаємини між гілками православ’я в нашій державі, перспективи створення єдиної помісної церкви та зміну позиції влади щодо релігії

УТ: Ваша святосте, чому ви 1991 року вирішили скористатися з помісного собору УПЦ для маніфестації незалежності Української православної церкви?

— У 1991 році, після ГКЧП, Верховна Рада проголосила українську державність. З огляду на це на синоді я поставив питання, що тепер нас уже не задовольняє лише самостійність в управлінні, а нам потрібна повна канонічна незалежність від Російської православної церкви. Але для того щоб наша вимога мала силу й була законною, ми скликали помісний собор. На цьому соборі всі єпископи, духовенство, монастирі, навчальні заклади, представники мирян одностайно ухвалили постанову, що Українській церкві потрібна автокефалія. І з цим рішенням ми звернулися до Патріарха Московського та єпископату РПЦ, аби вони її прийняли. Але згоди не дістали.

УТ: Але ж у ХІХ столітті більшість національних церков стали автокефальними саме у спосіб самопроголошення. Причому тоді Московський патріархат підтримував їх у суперечці з Константинопольським…

— Справді, всі церкви, які виникли на Балканах після розпаду Оттоманської імперії, проголошували свої автокефалії самостійно. І як тепер Москва, так і тоді Константинополь не погоджувався до останнього з їхньою самостійністю. Грецької, румунської, сербської, болгарської церков, що колись були частинами Константинопольського патріархату, не визнавали як окремих. Проте час ішов, і нічого не залишалося, як погодитися з їхньою автокефалією. Тепер Вселенський престол каже Москві, що ось, учіться на нашому прикладі, ми не хотіли, але мусили їх визнати. Прийде час, коли він буде змушений визнати автокефалію української церкви.

УТ: Яким чином УПЦ КП в 1990-х відновила свій вплив на парафії, що після об’єднавчого собору 1992 року перейшли під юрисдикцію Української автокефальної православної церкви?

— В останні роки існування СРСР УГКЦ вийшла з підпілля, і радянським можновладцям залишалося визнати цей факт. Але вона мала й має свій центр у Римі (підпорядковується Папі. — Ред.). Аби вплив греко-католиків не поширився на всю Україну, в Москві вирішили відновити УАПЦ. Не з тією метою, щоб у нашій державі була автокефальна церква, а щоб протидіяти УГКЦ, не допустити її поширення за межі Галичини. Тоді й почалася боротьба в західних областях між відродженою Автокефальною церквою та греко-католиками.

Коли я порушив питання про автокефалію УПЦ, Москва організувала так званий Харківський собор. Та якби цей захід організовувала тільки Московська патріархія, він не відбувся б. У його проведенні активну участь узяли російські й українські спецслужби, які примусили єпископів туди їхати. І вони поїхали, бо ще з радянських часів звикли більше коритися спецслужбам, ніж церковному священноначалію. До того ж це сталося без згоди предстоятеля церкви, митрополита Київського, а соборів за канонами не можуть скликати єпархіальні архієреї, як-то харківський митрополит Никодим. Але Москва, коли їй треба, на канони не зважає, а топче і порушує їх. Тому Харківський собор по-перше незаконний, неканонічний, а по-друге — він розколов українську церкву. Тож коли нині відзначають його 20-ліття, то це святкування поділу українського православ’я і суспільства. Це не свято, а ганьба!

Після Харкова я вирішив об’єднатися з УАПЦ. Однак це вийшло зробити лише з частиною єпископату. 26 червня 1992-го відбувся об’єднавчий собор. Це допомогло частині автокефалів позбутися контролю КГБ, яке вже не могло ними таємно керувати. Спершу в Москві думали, що Київський патріархат, створений у результаті цього союзу, проіснує недовго. Патріарх Алєксій ІІ сказав так: «Поіграются в нєзалєжность і вєрнутся». Сталося по-іншому. Київський патріархат ріс швидкими темпами. Коли в Москві побачили, що тут стає більше єпископів, відкриваються навчальні заклади, монастирі, тобто створюється повноцінна церква, тоді знову через спецслужби та деяких народних депутатів відокремили від Київського патріархату частину єпархій і утворили нову УАПЦ, котра є і до сьогодні. Її було відроджено як структуру, що мала боротися з Київським патріархатом. Попри це, на сьогодні УПЦ КП є найбільшою в Україні церквою за кількістю вірян, яких уже близько 15 млн, тоді як Московського патріархату — 9 млн. Парафій ми маємо до 5 тис., а вони — 11 тис., тобто вдвічі більше. Це тому, що українська влада дала наказ створити їх для Московського патріархату по всіх містах і селах України. І цій церкві було передано більшість храмів, які тоді існували.

УТ: Що нині відбувається у відносинах між церквами України? Які зміни сталися за останні два роки?

— Стан вітчизняного православ’я такий, що УПЦ КП зміцніла, а УПЦ МП — у стані внутрішнього поділу. Невелика частина її єпископів хоче позбутися незалежності й самостійності в управлінні і безпосередньо підпорядковуватися московському патріарху. Більшість єпископату й духовенства, навпаки, прагне зберегти ці привілеї (її називають «автокефалістами»). Додам, що частина МП, котра виступає за підпорядкування Москві й котру очолює митрополит Одеський Агафангел, маленька, але агресивна. Друга — велика, але аморфна, вона поки що не бореться. Може, згодом, відстоюючи свої прямі інтереси, стане живішою.

Перспектива в Україні лишається за автокефальною церквою, тобто за Київським патріархатом, і всіма тими, хто хоче мати в державі свою церкву. З УГКЦ на сьогодні УПЦ КП має добрі відносини. Якщо 1990 року відбувалася жорстока боротьба за майно, то тепер привід для розбіжностей зник. Нас об’єднує спільний інтерес — Українська держава. Ми разом стоїмо на державницьких позиціях, молитовно спілкуємося. Цілком нормально це відбувається в нас і з римо-католиками та протестантськими церквами, разом належимо до Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій. Ми не просто там співіснуємо, а співпрацюємо в напрямку захисту суспільної моралі та християнських цінностей. У цьому ми єдині.

УТ: У грудні 2011-го секретар Священного синоду УПЦ КП єпископ Євстратій (Зоря) заявив, що «УАПЦ стала ретранслятором ідей Москви про відхід Патріарха Філарета. Зараз у її керівництві знаходяться люди, що не мають відношення до ідеї автокефалії Української церкви». Яка роль УАПЦ в нинішніх умовах, і чому для неї таким принциповим питанням є ваш відхід із патріаршого престолу? Це виконання замовлень Патріарха Московського Кирила (Ґундяєва) чи просто збіг позицій?

— Як я вже сказав, цю церкву відроджено з волі Кремля. І досі вона підконтрольна Москві, яка всіма правдами й неправдами хоче усунути мене з духовного керівництва. Вони сподіваються, що без мене Київський патріархат розпадеться. Ми тричі починали переговори з автокефальною церквою про об’єднання, і тричі на завершальному етапі нам ставили умови, щоб я відмовився від предстоятельства в нашому патріархаті. Те саме заявляли 1992 року на архієрейському соборі в Москві. Тоді просили, щоб я подав прохання про відставку з посади предстоятеля, і були готові запропонувати будь-яку кафедру в Україні чи Росії, крім митрополита Київського. Ця вимога жива донині. Автокефали кажуть, якщо Філарета не буде, то ми об’єднуємося, а якщо він залишається, то це неможливо. Прибічники тієї ідеї сподіваються, якщо це станеться, розправитися з Київським патріархатом, пересварити всіх, як це вміє Москва. Але такого не буде. За нашим патріархатом — мільйони людей, які вже ніколи не захочуть їй підпорядковуватися. Цей фактор і молоде духовенство, виховане в наших школах, молодий єпископат після моєї смерті оберуть Патріарха, і Київський патріархат існуватиме.

УТ: Чи можлива, на ваш погляд, участь УГКЦ у створенні єдиної помісної православної церкви в Україні? Чи готова вона буде для цього вийти з підпорядкування Папі Римському?

— Долучення великої частини греко-католиків може статися після об’єднання всього українського православ’я в одну помісну церкву й визнання її іншими помісними церквами. Коли вона стане такою, тоді УГКЦ не залишиться нічого, як почати діалог про вливання до її структури. Але для цього слід відійти від Риму. Бо неможливо бути православним і підпорядковуватися Ватикану. Хоча я не думаю, що всі українські греко-католики погодилися б на відхід від нього.

УТ: Чому ви відмовилися від повернення УПЦ під владу Вселенського Патріарха? Адже існує думка, що його зверхність була б суто номінальною і водночас значно посилила б ваші позиції у відносинах із Московським патріархатом, бо ж автоматично було б усунуто спекуляції навколо питання про канонічність.

— Річ у тому, що нас так звана неканонічність не турбує. Церква у нинішньому стані може існувати не тільки десятиліття, а й століття. Ми відмовилися від підпорядкування Вселенському Патріарху, входження Української церкви до складу Константинопольського патріархату, бо в такому випадку втрачали б автокефалію, самостійність і незалежність. Виходило б, що ми визволились від московського ярма й потрапили в іншу залежність. Нам, українцям, підпорядкування Константинополю нічого не дає. Якби ми хотіли понад усе бути канонічними, то не відходили б від Москви.

УТ: Чи можна нині говорити про відновлення позицій автономістського крила в УПЦ МП у зв’язку з поверненням після лікування до своїх обов’язків предстоятеля митрополита Володимира?

— Повернення митрополита Володимира підсилило ту частину УПЦ МП, яка виступає за незалежність. Він скасував деякі рішення синоду, що був скликаний без нього. Це дало надію, що промосковські сили можна перемогти. Але митрополит Володимир дуже обережний стосовно автокефалії, бо не хоче викликати нападів із боку Москви, і на створення єдиної автокефальної церкви в Україні не піде.

УТ: Чи є відмінності в поглядах на майбутнє УПЦ МП в середовищі її проросійського крила, зокрема між митрополитами Агафангелом та Іларіоном? Хто з них має більше шансів претендувати на роль висуванця промосковського крила в разі відходу з посади митрополита Володимира?

— Це правда, що на посаду предстоятеля УПЦ МП висунулися три митрополити. Одеський, Агафангел, донецький Іларіон та київський намісник Лаври Павло. Всі вони б’ють себе в груди, що вірні Москві. Хоч би хто з них став митрополитом Київським, УПЦ МП вони добра не принесуть. Агафангел — росіянин, який не хоче бачити ані української церкви, ані незалежної держави. Митрополит Іларіон — галичанин. У Москві йому не дуже довіряють, бо ж він, мовляв, хоч і активно виступає за неї, може різко змінити позицію. А якщо уявити, що предстоятелем стане митрополит Павло, то це будуть постійні скандали. Він робитиме речі, які дискредитуватимуть і церкву, і його. Із трьох не бачу жодного гідного бути предстоятелем УПЦ МП. Навпаки, якби сталось так, щоб вони якимось чином пробились в очільники, то це прискорить відокремлення значної частини МП і приєднання її до Київського патріархату.

УТ: Наскільки ймовірна згода ієрархів УПЦ МП на конфедералізацію цієї церкви в Україні, до якої активно схиляються в Москві? Які можуть бути наслідки?

— Патріарх Кирил прийняв на соборі рішення про створення так званих митрополичих округів. Це об’єднання кількох єпархій у спільну одиницю на чолі з митрополитом. На такі округи нині поділено Російську церкву. Щоб ліквідувати самостійність і незалежність Української, висувають ідею, що і їй треба створювати округи, які підпорядковувались би не своєму, а московському Патріархові. Нині митрополит Володимир відкрито виступив на конференції, яку влаштували з нагоди 20-річчя його предстоятельства, проти приведення українського статуту до відповідності вимогам московського. Він досить чітко заявив, що цього не буде. Але питання ще не вирішено, бо є митрополити Іларіон та Агафангел, які стоять на цих позиціях і хочуть змінити статут УПЦ МП. Зараз точиться боротьба за те, станеться це чи ні.

УТ: Ще рік-два тому позиція української влади полягала в заохоченні й підтримці рейдерства з боку УПЦ МП. Чи змінилася вона щодо Київського патріархату? Як ви сьогодні б означили позицію президентської адміністрації в церковних питаннях?

— Патріарх Кирил дуже добре знає, як більшовики ліквідовували автокефальну церкву, обновленців тощо — силою самої влади. Тож він благословив Віктора Януковича на президентство, і почалася кампанія з перетягування парафій Київського патріархату до Московського.

Але ця рейдерська атака зараз припинилась. По-перше, священики відмовились від запропонованих переходів, загострилась міжконфесійна ситуація, що було явно не на користь держави. Піднялись громадські організації та політичні партії проти того, що відбувалося, заговорили Америка і Європа, тему почали активно висвітлювати у ЗМІ. Зрештою, влада вирішила що краще УПЦ КП не чіпати, бо через це виникає більше проблем, ніж користі.

УТ: Ви раніше визнавали свою співпрацю із КГБ й наполягали на тому, що всі церковні ієрархи в радянські часи мали з ним справу. Чому тоді стільки часу так нав’язливо мусують тему «агента КГБ Філарета»? Тим більше, ваша діяльність недвозначно засвідчила, що вона — всупереч інтересам Москви на користь Україні та її державності.

— Це питання порушують із єдиною метою, аби скомпрометувати, мовляв, дивіться, який він, а ви хочете йти за ним. Він же співпрацював із КГБ! Оберімо когось іншого, хто цього не робив. А таких немає, бо за радянських часів ця спецслужба контролювала не тільки церкву, а й усю діяльність культури, науки, військову промисловість тощо. Статус особливої підконтрольності мала церква як ідейна противниця марксистської ідеології. Тому й наглядали за нею найбільше. Тоді існувало положення, що без КГБ не можна було не лише призначити єпископа, а й рукопокласти священика, призначити його на парафію. Нині не існує реєстрації настоятелів, а тоді без запису уповноваженого священик не мав права служити в себе у храмі. Єпископи мусили спілкуватися з уповноваженими представниками, аби священиків усе ж таки призначали. Отакою була ця співпраця. Хоча правда й те, що деякі священики та єпископи писали доноси один на одного. Тут теж треба розрізняти підпорядкування владі та Богові. Що залежало від влади, те треба було виконувати. Проте єпископи знали: що стосується церкви та її інтересів, віри, те недоторканне. В питаннях святині єпископи не зраджували, а йшли навіть на заслання.

УТ: На яких базових засадах, на ваш погляд, мало б відбуватися консолідування нації? Яку роль повинна відігравати церква у відстоюванні української ідентичності й інтересів?

— Консолідація повинна відбуватись на основі збереження державності, інтересів нації. Роль церкви — у тому, що вона може згуртувати українське суспільство від Заходу до Сходу. Жодна політична партія не може впливати в усій Україні однаково, а церква — може. Її роль є і в захисті Української держави. А ще — в захисті суспільної моралі, в боротьбі проти різних негативних явищ, як-от корупція, несправедливе збагачення тощо. Церква це викриває у своїх проповідях та виступах.

↑Патріарх Філарет:
«Контакти з Вселенським
Патріархом ускладнилися»

Під час Патріаршого візиту на Буковину, який відбувся 17 травня 2012 року, Глава Української Православної Церкви Київського Патріархату Філарет зустрівся з журналістами. РІСУ у нього поцікавилася про нинішній стан стосунків між УПЦ КП та Вселенським Патріархом Варфоломієм.

«Контакти між Київським та Константинопольським Патріархатами не припинилися, — констатував Глава Української Православної Церкви Київського Патріархату Філарет. — Але вони ускладнилися не через позицію Київського Патріархату. А ускладнилися через взаємовідносини між Москвою і Константинополем. Константинопольський Патріархат хотів би бачити українську Церкву автокефальною. Це його позиція. Але для цього українському православ’ю треба об’єднатися. Ця відсутність єдиної української православної Церкви є перешкодою для визнання Константинополем автокефалії української Церкви. Тобто нам спочатку треба об’єднатися, а потім ця Церква буде визнана Константинополем. А для того, щоб нас не визнали, Москва робить все для того, щоб українське православ’я не об’єдналося. Тому процес цей продовжується. І контакти наші з Константинополем, і не тільки, ми маємо. Контактуємо також з Єрусалимським Патріархом, з Румунською Церквою, Грецькою, Грузинською, Чорногорською Церквами. Є у нас контакти з православними Церквами. І вони нам кажуть: потерпіть, все буде, будете ви визнаною автокефальною православною Церквою».

Щодо можливих намірів Вселенського Патріарха надати автокефалію УПЦ КП під час його візиту в 2008-му році в Україну Глава Української Православної Церкви Київського Патріархату Філарет сказав таке:

«Коли Москва стала на Вселенського Патріарха дуже тиснути, а наш президент Віктор Ющенко наполягав на тому, щоб Константинопольський Патріарх визнав Київський Патріархат, то Вселенський Патріарх запропонував нам модель, яка нас абсолютно не влаштовує. Яку він запропонував модель? Ввійти до складу Константинопольського Патріархату і тоді ви будете визнані. Бо ви станете частиною Константинопольського Патріархату. Скажіть, хіба нам таке визнання потрібне? Якби ми хотіли залишатися рабами, то ми б були рабами і Москви. А нам одне рабство пропонували поміняти на інше рабство. Нам рабство не потрібне. Ми хочемо мати свою Церкву. І тому цю пропозицію Константинополя ми відкинули. Саме визнання нам потрібне. Але воно не є перешкодою до спасіння. Люди, які сьогодні приходять до храмів Київського Патріархату, приходять молитися Богові, причащатися… Їм що визнання потрібне? Не визнання їм потрібне, а їм потрібне причастя благодаті Святого Духа через таїнства, прощення гріхів, спасіння, вони це отримують. Віруючим визнання не потрібне. Ми сповідуємо православну віру і тому більше нам нічого не потрібно».

РІСУ

↑Патріарх Філарет:
«От тоді буде чернець»

У житті ченця дуже важливим є приймати керівництво духовного наставника — старця. Про власний досвід чернечого життя розповідає в інтерв’ю Святійший Патріарх Філарет.

— Ваша Святосте, зараз дуже багато людей цікавляться життям монастиря, і ми хотіли б почути Ваші міркування щодо приходу людини в монастир і життя в монастирі. Тому перше питання, яке цікавить читачів нашої газети: чим Вас особисто привабило чернецтво?

— Прийняти чернецтво мене спонукав час, у який я хотів присвятити своє життя Богові. Переді мною постав вибір: обирати сімейне життя чи чернече життя. На бік чернечого життя схиляло мене те, що це були сталінські часи, я пам’ятав минулі роки, коли багато священиків через те, що служили Богові й Церкві, пішли в Сибір або їх розстріляли. І тому я не виключав можливості, що мене може спіткати така сама доля, однак я готовий був на це. Але як із сім’єю бути? Тоді сім’я страждатиме. Тому я обрав усамітнене життя — чернече. Коли після першого курсу Академії у Троїце-Сергієвій лаврі, я тільки подумав, щоб залишитися в монастирі, як тут же через 10 хвилин прийшов посланець від намісника Лаври і запропонував мені зостатися в монастирі. Я в цьому побачив руку Божу. Тож, що треба знати майбутньому ченцю? — Чи з волі Божої, із покликання Божого він іде чи з інших якихось розрахунків. Якщо він впевниться, що Господь кличе його на цей шлях, то треба вирішити раз і назавжди. Я ніколи не розкаювався, що обрав цей шлях служіння Богові.

— Справді, робити вибір і дотримуватися його в житті — це найголовніше, щоб бути чесним перед Богом і своєю совістю.

— Так. Але якщо людина не впевнена, то краще не йти. Якщо немає переконання, що ти цією дорогою дійдеш до кінця.

— У православних обителях заведений так званий інститут послушництва. Ви можете розповісти якісь свої спогади про час, коли Ви були послушником у Лаврі?

— Для мене послушництво було і залишається як послух Богові. Послушництво, сам послух — це випробування. Полягає воно в тому, щоб повністю віддатися волі настоятеля чи намісника — волі духовного керівника. Якщо будеш виконувати волю духовного наставника, тоді відчуєш благо від цього; і я досі пам’ятаю, що це був найщасливіший час у моєму житті, коли я виконував іншу волю, а не свою. У монастирі мені дали місце для проживання в кімнаті під дахом, де колись сушили цибулю; там було дуже багато бліх, які мене кусали. Ця кімната знаходилася над кухнею, і кухар, коли виходив, зачиняв двері, так що я не міг би потрапити на молебень і на правило. Тому я спав дуже тривожно, щоб не проспати, щоб мене не зачинили і я не спізнився на братський молебень. А мене перевели в патріарші покої, і я був тоді вже наглядачем цих патріарших покоїв, там мав кімнату зовсім іншу.

— Ви були тоді ще послушником?

— Уже був монахом, а потім ієродияконом.

— Зрозуміло. Дякую. А стосовно самого моменту постригу — які почуття переповнювали душу, коли сповістили, що уже в певний день відбудеться постриг, прийняття в ченці? Чи були якісь хвилювання, сумніви, вагання, адже лукавий не спить.

— Нічого такого не було. Вибір був здійснений ще тоді раніше, коли я міркував: йти чи не йти? А коли вже вирішив іти в монастир, і став послушником, і потім мені намісник запропонував прийняти постриг, священство — все це я виконував як послух, і тому хвилювання вже ніякого не відчував. Для мене прийняття обітниці було більш формальним, бо головне було, коли я вирішував іти в монастир і жити чернечим життям.

— Тобто можна сказати, що Господь дав прийняти рішення, а вже сам чин звершення постригу був його документальним свідченням.

— Тільки про обітниці Божі не можна сказати, що вони приймаються формально. Ні! Вони вже були дані раніше Богові, коли я погодився йти в монастир.

— Дякую, Ваша Святосте. Ми знаємо, що в чернечому житті є багато настанов: святі отці багато пишуть, нас повчають, як поводитися монахові. Є багато чернечих уставів. Таке своєрідне кредо, гасло монахів: «0rа еt Іаbоrа!» — «Молися і трудися!». Чи є у Вас якесь особисте кредо, такий собі чернечий девіз, під яким проходило і проходить Ваше чернече життя?

— Цим шляхом: «Молися і працюй!» Причому молитва, чи то ти простий чернець, чи ієродиякон, чи ієромонах, чи ігумен, чи архімандрит, є молитвою. А що стосується самої праці, то це теж уже залежить від того, який тобі послух дають. Тому я, наприклад, сприймав і священство, і єпископство, і вже коли став екзархом як послух Церкви. Дає мені його не настоятель, чи патріарх, чи Синод, чи в цілому Церква, тобто я виконую це як послух Церкви. І кожний, хто хоче йти чернечим життям, немає значення, який буде даний Церквою послух — високий чи низький — повинен дивися на все як на послух і виконувати його ретельно. І тоді будеш мати задоволення, і радість, і легкість на душі в усіх труднощах.

— Справді, дуже мудрі слова. І якщо 6 нам більше ченців, які займають саме таку життєву позицію, а не ставлять перед собою якісь особисті домагання, то, безперечно, ситуація з чернецтвом на даний час була б набагато кращою. Як Ви оцінюєте в умовах сучасності стан чернецтва загалом у православному світі й у нашій Церкві зокрема?

— Звичайно, сучасне чернецтво далеке від чернецтва наших попередників. Навіть від чернецтва XIX і початку XX ст. Мені пригадується розмова Антонія Великого зі своїми учнями, які запитували його: «Отче, скажи, а яке буде чернецтво в останні часи? Чи будуть вони нести такі подвиги, які несемо ми?» І тоді Антоній сказав: «Вони не будуть жити так, як ми, і такі подвиги нести не будуть. Але якщо вони збережуть свої обітниці, то будуть вищими за нас. Якщо збережуть…» Про що це говорить? Це говорить про те, що сучасне чернецтво живе в умовах далеких від чернецтва — в містах, де спокус багато: інтернет, телебачення, радіо, велика кількість людей. Усе це відволікає і спокушує ченця більше, ніж життя в пустелі. Тому витрата сили волі в умовах сучасності набагато більша, якщо жити чернечим життям. Звичайно, якщо тільки вважатися монахом, то тоді подвигу немає ніякого, але якщо виконувати чернечі обітниці — то зараз набагато тяжче. І тому нагорода буде більша за умови виконання своїх обітниць.

— І наостанок. Ваша Святосте, чи можете дати якусь настанову, пораду чи побажання тим людям, які не просто цікавляться чернечим життям, але й, можливо, передбачають свій прихід у монастир, хоча бу якості послушника.

— Перше. Треба себе випробувати: є у тебе покликання до чернечого життя чи немає? Як Господь сказав: «Хто може вмістити, нехай вмістить». Тобто якщо ти здатний до чернечого життя — дерзай, а якщо відчуваєш, що нездатний — не ставай на цю дорогу.

Друге. Коли ти вже обрав чернечий спосіб життя, ніколи не розкаюйся, що ти обрав не те. Перемагай усі перешкоди, які стоять на шляху.

Третє — це віддати себе в послух настоятелю чи наміснику, чи Церкві. От тоді буде чернець.

— Дуже дякую, Ваша Святосте, за щиру розмову, яка, безперечно, буде корисною всім читачам нашої газети і взагалі всім тим, хто цікавиться станом сучасного чернецтва і якоюсь мірою бачить свою причетність до монастирського життя.

Благословіть, Святійший Владико!

Розмову вів архімандрит
Лаврентій (ЖИВЧИК)

Звернення, листи | Зміст |

Опубліковано: 20.09.2015.

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Допомога ЗСУ

Сторінки

Останні відгуки

Канали RSS

Памʼяті
Ганни Куземської

фото Ганни Куземської


Українська Церковна Архітектура


Наші видання:


Прот. Андрій Власенко, «На кораблі спасіння»


Якою мовою молилася давня Україна…


Херувимська пісня України та її діаспори. Антологія


Дитячий молитовник


Дорога додому -- обкладинка

Дорога додому. Православна читанка


Похвала любові.
Пасхальна симфонія


Максим Березовський. Артем Ведель

Максим Березовський.
Артем Ведель


Молитви за Україну та її захисників


Акафіст до Годувальниці

Акафіст до Годувальниці


Як готуватися до Причастя


Інші наші видання


Нагору