«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаХристиянство: віровчення та традиціїПраці Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України ФіларетаТом 8. Проповіді, послання, доповіді, промови, слова на вручення архіпастирсьских жезлів, інтерв’ю

Інтерв’ю


Слова на вручення архіпастирсьских жезлів | Зміст |

↑Патріарх Київський
і всієї Руси-України Філарет:
«Грошолюбство — причина всіх сварок,
які є в церковному житті»
Календарне сум’яття

Віктор Єленський: Святійший Владико, ми зараз з Вами зустрічаємось в особливий період — період між 25 грудня за Григоріанським календарем і 25 грудня за календарем Юліанським. Багато православних запитує у листах до нас: чи буде колись Церква узгоджувати церковний календар з календарем світським? Дехто говорить, що це дуже добре, коли Церква створює інакший часовий простір, відмінний від світського; інші стверджують, що ця відмінність — між світським календарем і календарем церковним — постійно ставить православну людину в ситуацію спокуси. Тож я Вам переадресовую це питання.

Патріарх Філарет: Церква переймається цим, тому що краще було б, якби всі християни святкували Різдво Христове в один день, разом. На сьогодні Православні Церкви, Католицька Церква і протестантські Церкви святкують Різдво Христове 25 грудня за Григоріанським календарем, тобто за новим стилем. Тільки п’ять Православних Церков: Єрусалимська, Російська, Українська, Грузинська і Сербська Церкви — святкують 25 грудня, але за старим — Юліанським календарем. Чому ці п’ять Церков не святкують разом з усім християнським світом? Причина в тому, що люди, тобто православні християни України та Росії, не бажають переходити на новий стиль. Після 1917 року Російська Церква перейшла на новий календар і спробувала святкувати Різдво Христове 25 грудня за новим стилем. Але храми були порожні. А 7 січня, тобто 25 грудня за старим — Юліанським календарем, були переповнені. Я був учасником Всеправославних нарад з приводу церковного календаря. Уся Православна Повнота обговорювала це питання, і ми теж були за те, щоб перейти на новий стиль, але ми враховували настрої російської та української пастви. Тоді ж була одна-єдина Церква — Російська. Ми прийшли до висновку, що (за умови переходу на новий календар) буде те ж саме, що й у 1917 році. Ми і зараз утримуємось тільки з тієї причини, що народ не підтримує.

Двадцять років по «другому Хрещенні Руси»

 — Ваша Святосте, 2008 року виповнюється вже тисяча і 20 років від часу Хрещення Руси. 1988 року його називали «другим Хрещенням Руси»: дуже багато людей прийшло до храмів. Мені розповідали київські священики, що вони хрестили тоді кожного дня по 30 — 50 дорослих людей. Було дуже багато неофітів.

Як вони змінилися за ці 20 років? Як змінилася паства Української Православної Церкви за цей час?

 — Звичайно, паства Української Православної Церкви в цілому: і Київського Патріархату, і Московського, і УАПЦ змінилася. До храму прийшло багато молоді, багато дітей.

Я зараз у Володимирському соборі спостерігаю, що приходять до храму кожної неділі люди сім’ями, чого не було в радянські часи. Спілкуючись з ними, я бачу, що серед цієї нової пастви, з одного боку, — ті віруючі, які були «таємними Никодимами» (Никодим, фарисей і член Синедріону, не міг відкрито сповідувати християнство і був таємним учнем Ісуса. — Ред.). Тобто вони віру мали, але посідали в державі такі становища, які не дозволяли їм відкрито сповідувати віру в Бога. Тому вони були віруючими, але свою віру приховували. Тепер у часи свободи вони мають можливість відвідувати храми.

Друга частина — це ті, які були невіруючі, але, познайомившись з духовною літературою, з Біблією, вони змінили свій світогляд. І це вже зовсім нова паства. Зараз в Україні відбувається таке духовне відродження, якого немає в жодній європейській країні. Тому ми зараз спостерігаємо велике будівництво храмів. За роки незалежності побудовано більше трьох тисяч храмів. Це перше. Друге це те, що навернулися до храму ті, які свою віру приховували. І третє — що прийшли діти і молодь.

Але в той же час ми бачимо і негативні явища, які приходять з Європи: морально шкідливі телепрограми, реклами, псевдомузика.

 — Ваша Святосте, а як йти до Європи і водночас зменшити ці впливи, які Ви вважаєте негативними?

— Справа в тому, що до Європи Україна повинна йти, бо Україна є європейською державою. Ми потребуємо допомоги Європи в розвитку економіки, нових технологій і таке інше.

Але в той же час не треба думати, що ми тільки прохачі в Європи. Ми можемо Європу і збагатити. Насамперед можемо дати їй духовність, якої в Європі менше, ніж у колишніх республіках СРСР. Тому що ми за часи радянської влади відчули, що таке атеїзм, що таке бездуховність. Тому, пам’ятаючи минуле, люди навертаються до Бога і йдуть до Храму.

І знову про єдину помісну…

— Святійший Владико, я мав розмову з одним французьким соціологом, який довго спостерігає за православними храмами, за православною паствою в Україні. Він стверджує, що в православних храмах Московського Патріархату дуже багато йдеться про антихриста і дуже мало про Христа. У Київському Патріархаті багато йдеться про Помісність, про Національну Церкву, а про Христа — також мало. Чи це правда?

 — Що ж, я не погодився б з твердженням, що про Христа не говорять у храмах Московського Патріархату і в храмах Київського Патріархату. Раз йде богослужіння, читається Євангеліє, виголошується проповідь, значить про кого йде мова? Не про антихриста, а — про Христа. Православна Церква проповідує Христа, звершує таїнства Православної Церкви. Але я погоджуюся з цим французьким соціологом, що в Московському Патріархаті приділяють важливе значення приходу антихриста. Це саме так. І літератури з цього питання вони розповсюджують багато. У храмах Київського Патріархату цього немає. Ми не стільки думаємо про антихриста, скільки — про побудову в Україні єдиної Помісної Православної Церкви. Для чого? Для того, щоб нам спільними зусиллями відроджувати духовність і проповідувати якраз Христа.

 — До речі, про Помісну Церкву. Наприкінці минулого 2007 року ієрархи вашої Церкви зустрілися з предстоятелем УПЦ МП. Це крок до єдності чи просто такий собі жест, щоб ще раз продемонструвати, що ви відкриті для переговорів? Які результати можуть бути від цієї зустрічі?

 — Справа в тому, що такі зустрічі — не випадкові. Наша мета полягає у тому, щоб все-таки створити в Україні єдину Помісну Православну Церкву І, як би тяжко не було, саме в цьому — перспектива Православ’я в Україні. Православ’я не може бути розділеним дуже довго. Я знаю, що і єпископат Московського Патріархату, і духовенство вже зрозуміли, що вони живуть в Україні і будуть жити в Україні, — а не в якійсь іншій новій державі, об’єднаній з Росією, — такого не буде, і вони це усвідомлюють. А тому українцям потрібно все-таки єднатися засобом Православної Церкви. Усвідомлення цього приводить їх до того, що треба заводити контакти з Київським Патріархатом, які могли б привести до створення єдиної Православної Церкви. Це непросто, тому що в Московському Патріархаті в Україні за ці роки протистояння стільки наговорили один одному, що тепер тяжко переступити через усе це і визнати свої помилки. Тому я передбачаю, що в самому Московському Патріархаті буде велике протистояння тих проросійських сил, які не хочуть відокремлення від Москви.

Київський Патріархат: тенденції до зростання

 — Ваше Святосте, погляньте, от вже довгий час співвідношення кількості парафій Московського Патріархату і Київського Патріархату не змінюється. Тобто зростає кількість парафій Московського Патріархату і зростає кількість парафій Київського Патріархату, але пропорція не змінюється: їх лишається більше, вас — менше. У чому тут справа?

 — Це дійсно так. Щодо кількості парафій Київського Патріархату: у 1992 році в нас було 1200 парафій, а зараз — більше 4,5 тисяч, тобто ми пропорційно збільшилися набагато більше, ніж Московський Патріархат порівняно з 1992 роком. Щодо кількості людей, які нас підтримують, то Київський Патріархат зріс набагато більше, ніж Московський. Якщо в нас (загальними цифрами) 30%, то в них — 20%.

 — Це людей, які говорять, що вони підтримують Київський Патріархат, а не Московський?

— Саме Київський Патріархат, а не Московський. Якщо ми порівняємо патріархати за підтримкою людей, то тих, хто підтримує Київський Патріархат, набагато більше, їх — 30%, ніж тих, хто підтримує Московський Патріархат, їх — 20%.

—Святійший Владико, тоді таке запитання: в УПЦ МП майже 11 тисяч парафій. У вас, Ви кажете, 4,5 тисячі. Чому ці 30%, які підтримують Київський Патріархат, не створюють таку ж велику кількість парафій?

— По-перше, треба врахувати, що за президента Л. Кучми сприяли будівництву храмів і відкриттю парафій Московському Патріархатові, а не

Київському. Тому там більшість. А ми тільки тепер, за роки президентства Віктора Андрійовича, стали більше будувати і більше відкривати парафій. Зараз вже тенденція до зростання Київського Патріархату. Навіть підприємці, бізнесмени, коли постає питання, чи храм будувати для Московського Патріархату, чи для Київського, то для Київського Патріархату погоджуються, а якщо для Московського — вже інакше ставляться.

У церковній огорожі

 — Владико, про підприємців. Є така табуйована тема для православних церковних ієрархів… От католики оприлюднюють бюджет, говорять, що стільки-то надійшло, умовно кажучи, у «церковні кварти», стільки-то охрестили, стільки-то повінчали. Ви можете сказати, скільки впродовж 2007 року надійшло в «кварти» Київського Патріархату? Скількох ви людей охрестили, скількох відспівали, скількох повінчали?

— У нас таких узагальнених відомостей немає. Хоч ми й рахуємо, скільки кожна парафія охрестила за рік. Ця статистика для нас дуже приємна. Хрестять зараз майже всі православні чи то в Київському Патріархаті, чи то в Московському, чи то в УАПЦ. Я гадаю, що зі всіх, хто народився за ці роки, 98% охрещені. — А щодо грошових надходжень? — Картина така: ті, хто вносить свої пожертви на будівництво, не хочуть оприлюднювати цього, тому вирахувати загальну цифру важко… Якщо за роки незалежності побудовано 3 тисячі православних храмів, то, взявши за загальну суму 2 мільйони (на кожний храм в цілому), перемножте 3 тисячі на 2 мільйони, — ця сума і йде на будівництво. Але, не забувайте, велика сума йде на утримання храмів, на виплату духовенству, на сплату комунальних послуг, хор та інші церковні витрати.

—Ваше Святосте, чи є якась встановлена заробітна платня для єпархіального архієрея?

— Немає такої. Це залежить від можливості самої єпархії. Одна єпархія може виплачувати більше, а інша єпархія може виплачувати менше.

—Святійший Владико, Ви говорите про те, що майже 100% хрестить своїх немовлят у церквах чи то православних, чи то греко-католицьких. і це підтверджується соціологічними дослідженнями. Є такі області, що 99,99% новонароджених охрещені. Дуже велика питома вага тих, хто говорить, що вони — православні. А от у пересічну неділю протестантські церкви збирають на свої богослужіння співмірну кількість людей із православними, а в деякі неділі — навіть більше. У чому тут справа?

— Справа в тому, що протестантські церкви маленькі за кількістю. Всього протестантів в Україні, за соціологічними дослідженнями, не більше 2%. Але вони активні. І ця їхня активність виливається в тому, що вони приходять кожної неділі до храму, чого немає в Православній Церкві, У Православній Церкві людина може прийти на Різдво, а точніше не на Різдво, а — на Водохреще, на Пасху, на Преображення. Коли відбувається освячення — тоді всі збираються.

—Тобто тоді, коли є якийсь «магічний елемент»?

— Так. Тоді і приходять. І в цьому біда християнства в цілому, тому що це спостерігається не тільки в Православній Церкві в Україні, а й в усій Європі. Там і католиків, і протестантів 10%, а може, й менше, відвідують храми щонедільно. А так — приходять тільки декілька разів на рік, а може, — й за все життя.

 — Ваше Святосте, але є такі православні, які не хочуть йти в більш активні, ніж Православна, Церкви, хочуть залишатися православними, але їх не влаштовує, сказати б, «духовна атмосфера» у храмі. Вони тоді йдуть в якісь групи, спільноти, інколи закопуються в землю, як це було і є зараз в Пензенській області, шанують якихось старців, йдуть на їхні могили, як це відбувається у Рівненській області. Такі групи, такі спільноти, вони нуртують, І вони інколи виходять з-під покори священноначалія. Як Церква ставиться до цих людей? Чи вона їх просто «викидає» зі своєї огорожі?

— Їх не відкидають, а вони самі виходять, і в цьому, знаєте, немає нічого дивного, тому що в історії Християнської Церкви завжди було це розділення, навіть починаючи з першого століття. Візьмімо Послання апостола Павла до коринфян, в якому мовиться, що вже на той час (50-ті роки і ст.) були розділення…

—Святійший Владико, я прямо запитаю: чи леонтіївці — православні? (Леонтіївці — шанувальники поширеного на Рівненщині і Тернопільщині культу старця Леонтія (Леонтія Герасимовича Грицана (1897 — 1973), ставлення до спадщини якого в православному середовищі є дуже неоднозначним. — Ред.).

— Називають себе православними, але не підкоряються ієрархії.

Про добрих пастирів і байдужих «требовиконавців»

—Ваша Святосте, погляньте, от такі православні інколи говорять, що бачать в певному ченці чи старці втілення святості, а от в архієреї, який їздить на мерседесі, розмовляє по мобільному телефону, постійно «засідає» з губернатором, є зовсім світською людиною, вони не бачать такого втілення святості. Тому я хотів у Вас спитати, що Вас найбільше не влаштовує у ваших єпархіальних архієреях?

 — Найбільше мене не влаштовує, коли вони не займаються своїми прямими архієрейськими обов’язками, як святителі, як архієреї. Не проповідують, не займаються просвіщенням, не розбудовують церковне життя, не будують храми. Це мене як Патріарха турбує найбільше.

Є багато архієреїв, які, навпаки, дуже активні в цьому плані: і храми будують, і виступають на радіо, на ТБ, відкривають недільні школи. Тобто займаються активною діяльністю. Таких архієреїв люблять і підтримують, і не тільки архієреїв, а й духовенство. Ось якщо священик дійсно віддає всю свою душу своєму пастирському служінню, то він на порожньому місці збудує і храм, і створить парафію, і паству велику, і його люблять, і йому на цій парафії добре живеться.

—А яка, на Вашу думку, найглибша і найнебезпечніша хвороба, яка уражає православне духовенство? Яку б найбільшу ваду Ви зараз в ньому виокремили?

— Найбільша вада — це грошолюбство. Це — причина всіх сварок, які є в церковному житті. Ось коли розбираєш конфлікти на тій чи іншій парафії, шукаєш причину, причина — найчастіше в грошах.

—Святійший Владико, ось Патріарх Московський Алексій ІІ говорив, що певна частина російського православного духовенства стала справжніми «каділомахатєлямі», требовиконавцями. Чи є така вада і в духовенства Київського Патріархату?

— Є і в Московського, є і в Київського. Це требовиконавці, які більше думають про те, чи померла людина, чи ще жива. Якщо померла, то вони радіють…

—Бо можуть відспівати…

— …бо можуть відспівати і отримати гроші. Є такі. Але не завдяки таким існує Церква. Церква існує завдяки ревним єпископам, архієреям і духовенству. А якщо глибше брати, то завдяки дії благодаті Святого Духа. Ми віримо, що Бог є і що Він діє, тож ця дія благодаті Святого Духа є результатом збереження віри в народі. У радянські часи духовенства було мало, храмів було мало, але віра була міцніша. Не маючи ні Біблії, ні духовної літератури, віру зберігали через безпосередню дію благодаті Святого Духа.

—Ваше Святосте, а як Ви сформулювали б: який найбільший, найжорстокіший виклик Церкві не тільки як Божому храму, а ще і як земному установленню ?

— Якщо в цілому брати, то це прагматизм. Людина думає тільки про своє земне благополуччя. Ось коли вона дбає тільки про земне — це є відступ від духовних начал, тому що, за Божественним установленням, людина є духовно-тілесною істотою, в якій її тілесна сторона підпорядковується духовній.

Церква, влада і суспільство

—Ваше Святосте, дуже багато Ви вже, сказати б, «пережили» урядів — п’ятнадцять — незалежної України, вже третій Президент. Усі вони декларують свою велику повагу до Церкви. У той же час деякі принципові проблеми, наприклад присутність у школі, у війську реституція церковного майна, залишаються невирішеними. У чому тут справа?

— Якщо говорити про реституцію церковного майна, то проблема полягає в тому, що наша Церква — розділена. Якби Церква була єдина, то держава повернула б все майно. А зараз постає питання, кому повертати: Московському Патріархатові чи Київському?

 — Те ж саме зі школою і з військом?

— Зі школою інакше. Тут не стільки має значення розділення, скільки ставлення колишніх керівників Міносвіти до того, що в школу входить нова сила, духовна, входить Церква, і вони не сприймають цього.

Коли ми виступаємо за викладання християнської етики, то з цим погоджуються всі Церкви: і Православні, і Греко-Католицька Церква, і Римо-Католицька Церква, і протестантські.

—Може, вони бояться, що прийдуть ті, кого Ви називаєте требовиконавцями, ще й у школу?

— Справа в тому, що ми стоїмо на такій позиції: християнську етику повинні викладати педагоги. Не має значення, чи це священик, чи — світська людина. Якщо у священика є педагогічна освіта, то він може викладати, а якщо в нього немає, то він викладати не може.

 — Ваше Святосте, як складаються зараз взаємини на єпархіальному, на парафіяльному рівнях між православними Київського Патріархату і греко-католиками в Галичині?

— Краще. Вже фактично конфліктів немає. Чому немає? Тому, що кожна сторона побудувала свої храми. Конфлікти були через майно, а тепер, коли його розділили, конфлікти й припинилися. Я дуже радий, що у нас ситуація набагато покращилася і стає такою, яка є у США, у Канаді між православними і греко-католиками. Там доброзичливі взаємини між православними і греко-католиками. Я думаю, що в нас буде те ж саме.

 — А як зараз складаються Ваші стосунки з новою українською владою: Президентом, Прем’єр-міністром?

— З новою владою? Хороші стосунки. І ми підтримуємо і Президента, і нового Прем’єр-міністра, і нового Голову Верховної Ради. Чому ми їх підтримуємо? Тому, що вони вболівають за Українську державу, відстоюють демократію, свободу і добробут українського народу. Намагаються.

 — Ваша Святосте, насамкінець дуже світське питання. Оглядаючись на минулий 2007 рік, як би Ви сказали, події в країні розвиваються в правильному напрямі чи в неправильному?

— У правильному. Якщо ми візьмемо вибори: президентські і двоє парламентських, то побачимо, що перемагають патріотичні сили, демократичні, а це — основа незалежної Української держави.

Віктор Єленський, радіо «Свобода»,
4 січня 2008 року

↑Весна Патриарха
Филарет о браке, роскоши, любви и безсмертии

Один английский философ сказал: Бог — для мужчин, религия — для женщин. Если мужчины способны верить, не вдаваясь в подробности, то нами движет любопытство: почему, например, нужно следовать церковным правилам и канонам, принятым тысячи лет назад? Зачем переделывать себя, если общество требует других ценностей? Женские вопросы мы адресовали Его Святейшеству Патриарху Киевскому и всея Руси-Украины Филарету.

 — Ваше Святейшество, каков, на ваш взгляд, современный верующий человек? Если учитывать принятые каноны, то в идеале получается вот такой портрет: инфантильный, наивный, ему чужды деньги, комфорт, плотские удовольствия, незнакомы свобода чувств, страсть, карьеризм и амбициозность, все в жизни тихо, скромно и как-то не очень весело. Так ли это?

— Совсем не так. Когда Сын Божий стал человеком и пришел в мир для того, чтобы обновить человечество, дать ему другую природу, утерянную с грехопадением, мир лежал во зле, руководствовался не божественными законами, а земными, часто греховными. И поэтому мораль в то время была в упадке. Благодаря Иисусу и его подвигу мир изменился настолько, что, разрушив старые стереотипы мышления, люди стали думать по-другому. В чем заключались перемены? Человек увидел себя грешным. И понял, что живет на Земле временно и что есть жизнь вечная, а человек создан не для 80 или даже 100 лет жизни — он бессмертен: вошел в бытие через рождение и из этого бытия не выйдет. Христиане умирали в страшных муках зато, что верят в Христа. Они шли на страдания, обладая земными благами, — а среди них были очень знатные и богатые люди, — потому что знали: жизнь их продолжится. Но приблизительно в XVIII веке европейская цивилизация поставила в центр своего развития не Бога, а человека. Человечество пошло по пути технического прогресса, достигло больших высот — полетело в космос, создало машины, телевидение, радио, компьютеры, Интернет и т. д. И одновременно стало так же сильно морально опускаться. Сейчас мы находимся на таком этапе, когда, с одной стороны, как будто достигли небывалого, невероятного, а с другой — совершили столько духовных проступков, что задыхаемся в своем прогрессе. Вернее, в его результатах. Чистой воды у нас почти нет, также как и чистого воздуха, экологически чистых продуктов. Или, например, генная инженерия, создание клонов: ученые хотят, чтобы потомки были лучшими? Для этого нужно всего лишь, чтобы родители были хорошими: алкоголики и порочные люди не смогут родить гениев!

—Но человеку диктует условия социум — приходится жить по его правилам! Мы трудимся, боремся за место под солнцем, приобретаем материальные блага, развлекаемся так, как нам предлагает общество…

— Нет, человек создает общество. Не социум над человеком, а человек в нем.

 — Ко многим из нас с опытом приходят мысли о том, что пора пересмотреть жизненные ценности, разделить их на реальные и мнимые. Хочется избавиться от каких-то прошлых грехов. Владыка, как стать белой и пушистой, научите.

— Иисус указал путь: люби Бога всем своим существом, а ближнего — как самого себя. И другое: как хотите, чтобы с вами поступали люди, так и вы поступайте с ними. Скажите, живет современный социум этими заповедями? Нет. Он живет руководствуясь эгоизмом. Корни всех проблем — в отсутствии любви, в семье прежде всего. Нет любви в семье — нет ее и в обществе. А сущность любви заключается в том, чтобы служить другому, не себе.

— Мы почти все работаем. И многим свойственны такие нужные для достижения успеха качества, как карьеризм, амбиции, гордость.

— Карьеризм есть грех.

 — А как же стать управляющим предприятием, компанией, банком, и даже государством? Надо же показать себя, свои деловые, организаторские способности.

— Человек должен стремиться не к тому, чтобы господствовать, а к тому, чтобы как можно лучше служить. Это большая разница! С божественной точки зрения, должности нужно занимать, чтобы приносить пользу другим. Господь сказал: кто хочет быть большим, то есть меньшими владеть, тот должен быть слугой, делать все для людей, чтобы им было лучше. А кто хочет быть первым, должен быть рабом — не просто служить, а служить беззаветно. У нас этого принципа не придерживаются — отсюда все наши беды. Все будет: успехи, деньги — только надо измениться внутренне. Тогда способный человек будет видным, честным, и с ним людям будет хорошо — в первую очередь он будет заботиться не о себе. Жизнь будет поднимет умных, способных и талантливых. Все будет замечено. А то неучи сегодня садятся не в свое кресло и так управляют, что всем становится горько и страшно.

 — Скажите, Ваше Святейшество, где проходит грань между сребролюбием и необходимым для жизни достатком? Нам, женщинам, хочется красиво, модно одеться, купить бриллианты, красивый дом, отдыхать на дорогих курортах. А это больше, чем прожиточный минимум…

— Апостол говорит женщине, что она должна украшать себя не внешне, а изнутри.

 — Неужели от моего внешнего вида зависит величие моей души?

— Да, внешность влияет на внутренний мир тогда, когда женщина заботится не о душе. И самое интересное, что от этого страдают мужчины, потому что они ошибаются, прельщаясь показной красотой. Впрочем, женщины тоже часто ловятся на внешние атрибуты мужчин. Счастливая жизнь зависит не от количества денег и бриллиантов, а от гармонии. Господь не запрещает людям носить украшения — он и мир создал невероятно красивым, — поэтому стремление к внешней красоте не запрещено Богом, но нельзя забывать о внутренней. Богатство, накопление само по себе есть не зло, а добро. Ведь это творения Господа, все, что у нас есть, — Его. Украшения, одежда, жилье — требование души человека, которая носит тело и хочет, чтобы и оно, и все вокруг было прекрасным. Но с учетом красоты души. Когда душа совершенная, любящая, добрая, справедливая, а тело красивое — это гармония. У нас она разве часто встречается? Для чего использует человек роскошь, богатство? А что если вы себя внешне украсили, а внутри вам плохо, грустно, одиноко, неспокойно? Музыка, живопись, иконы, пейзажи  — эта красота толкает к развитию внутренний дух, а совершенный дух создает красоту. Если мы будем пользоваться богатством для гармоничной жизни — хорошо, а кичиться им перед кем-то — грех. Например, нельзя говорить, что ты красивее других: гордыня — самый тяжкий из грехов.

—А чем отличается гордость от гордыни? Гордость же — нормальное явление, например, можно гордиться чьими-то успехами или своими?

— Никакой разницы. Гордость была причиной появления в мире зла. Она возникла на небесах, когда человека как высшего творения Божьего еще не было на Земле. Что интересно — даже святые люди могут испытывать это чувство, но Господь посылает возгордившимся испытание грехом. Мы любим скромных людей, а гордых — нет. К тому же вы неправильно выражаетесь: нужно говорить не я горжусь успехами кого-то, а я радуюсь чьим-то успехам.

—Женщина, как нам кажется, по церковным законам несколько вторична по сравнению с мужчиной: мы не можем быть священниками, должны занимать определенное место в храме, сталкиваемся с дискриминацией при церковном разводе. Я не то чтобы за демократию и равноправие, но хочется более лояльного, свободного и современного отношения к нам.

— Вот мир изменился, и вы, женщины, попали в бедственное положение. Не удивляйтесь, задумайтесь! Женщина сегодня — рабыня, потому что должна работать и зарабатывать как можно больше денег, да и детей еще надо на себе тянуть. А предназначение женщины — воспитание своей семьи. Этот труд намного ценнее и важнее, чем карьера. Когда последний раз у вас было время и возможность остановиться, подумать о душе? Вы же постоянно жалуетесь, что ничего не успеваете! Не задумывались ли вы, почему люди рождаются пропорционально — сколько мужчин, столько приблизительно и женщин? Это божественный промысел. Господь создал жену для продления человеческого рода, и, с одной стороны, ее предназначение создать в семье очаг любви духовной, а с другой — рожать детей. Это божественные законы, такие же естественные, как и законы природы. И, нарушая их человечество идет неправильным путем.

—Мы работаем, потому что хотим быть свободными в финансовом отношении, чтобы есть и одеваться, чтобы реализовать свои интересы — у нас много причин…

— Работать, по божественному установлению, должен муж. Если бы все жили по законам Божьим, страдали бы значительно меньше. В современных условиях мы вынуждены приспосабливаться к условиям жизни — часто греховным.

—Церковь, не приветствует совместную жизнь до венчания — гражданский брак считается грехом. Но согласитесь, есть пары, которые заключили брак на небесах, а живут как кошка с собакой. А есть такие, которые не венчались, но любят друг друга всю жизнь, живут душа в душу. Может, все-таки, прежде чем встать перед алтарем, стоит понять, связывать ли себя узами брака с этим человеком? Ведь столько трагедий случается, столько сегодня разводов…

— Для чего люди вступают в брак? Чтобы любить друг друга. Брак был установлен еще в раю, и сказал Бог тогда: Нехорошо быть человеку одному, каждому нужен помощник. Плохо почему? Духовная жизнь человека, который создан по образу и подобию Божьему, заключается в любви. Адам был один, и Господь создал жену ему — для духовного развития, для сущности жизни, то есть любви. Там, где существует любовь, есть блаженство и счастье. Божественное установление состоит в том, что мужчина и женщина должны составлять единое целое: одну плоть и одну душу. Причина разводов кроется в том, что браки заключаются не по любви.

 — Это была страсть, а потом она прошла. Каждый вступающий в брак должен подготовиться к нему. Это означает, что надо быть красивым и благородным в душе. Часто в браке муж и жена требуют любви к себе, но не хотят ее давать. А настоящая любовь — это излияние чувств. Там, где стараются помогать друг другу, семья сохраняется. Муж делает для жены то, что ей приятно, что вызовет ответное чувство радости. И она также будет думать о нем и делать то, что может обрадовать его, — это укрепит брак. А что такое измена? Грех. Если кто-то изменяет, к нему уже нет доверия, без которого нет и целостной семьи.

—Бывают и другие поводы для разводов, кроме измены…

— Причина одна — отсутствие любви.

—Можно тех, кто разлюбил, не вдаваясь в подробности, развести?

— Сейчас изменяют и физически, и духовно, и таким людям остается только разойтись, хотя они практически разошлись тогда, когда поняли, что не верят друг другу.

—Церкви предписывают соблюдать множество ритуалов: ходить в храм, принимать Святое Причастие, знать, когда поклониться во время литургии, к какой иконе подойти и приложиться. А женщина в храме должна покрывать плечи, голову, ей запрещено приходить в брюках и откровенной одежде. Но многие не знают всех тонкостей. Обязательно ли выполнение ритуалов ? Насколько мое стремление приблизиться к пониманию Бога будет оправдано, если я не буду этого делать или буду выполнять по мере возможности?

 — Человечество создало такие условия жизни, когда нет времени на главное. Но и в этих условиях надо находить возможность общаться с Богом. Если лампочку не подключили к источнику энергии, она гореть не будет, если человек не соединяется с Богом — ему грозит духовная смерть. Нужно обращаться к Богу, но не только в храме, а и дома. Подвижники жили не в храмах, а в пещерах, но они общались с Ним. Храм помогает человеку в общении: вы пришли и забыли о своих житейских проблемах, вы слышите песнопения, смотрите на иконы, слушаете службу, и это помогает вам. Можете молиться и дома. Когда Господь посылает болезни, вы, не выходя из комнаты, искренне и горячо помолитесь, верно? Святые таинства тоже помогают. Вот что такое причастие? Это не обряд, а выявление веры, физическое соединение с Христом, потому что мы причащаемся Его Плоти и Крови под видом хлеба и вина. И если я подхожу к причастию и чувствую, что я вкушаю хлеб и вино, но знаю, что это Тело и Кровь, это — моя вера. Христос указал на хлеб и сказал: Это Мое тело», указал на вино и сказал: Это Моя кровь. И кто будет это вкушать, тот будет жить вечно. Если я верю, вера приближает меня к Богу. И здесь слово надо не всегда правильно. Это должно быть требованием души. Согрешили — если совесть чистая, она будет вас мучить, и вы не освободитесь от этих угрызений, пока не пойдете и не покаетесь. И если с такими намерениями человек приходит в храм, он находит душевное успокоение, а если формально, так никакого результата походы в церковь не принесут.

 — Бывает, что за отсутствие платка на голове или за то, что ты в брюках, завсегдатаи храмов — бабули — так тебя отбреют, что забудешь о духовности — становится обидно: я же шла к Богу, неужели мои брюки умаляют зов души, потребность войти в храм и помолиться?

 — Это не имеет значения. Вы можете прийти в храм с покрытой головой и ненавистью в душе, а можете, наоборот, с открытой головой и открытым сердцем. Богу будет приятно открытое сердце, а не платок.

—Вера избавляет от самого главного страха-страха смерти. Наше интервью выходит в преддверии Пасхи, Воскресения Христового. Расскажите, как можно научиться верить в бессмертие.

— Вечная жизнь — это дар Божий. Сын Божий пришел в этот мир и уничтожил смерть в себе самом как в человеке и вовсех людях. Воскресение

Иисуса Христа — победа над смерть в человеческой природе — дает и надежду на всеобщее воскресени Христос воскрес, а после Него во креснут все люди — и праведники, грешники. Поэтому мы и говорим, что смерть нам не страшна. Потоп что мы даже тело снова примем, оно будет совершенно после всеобщего воскресения мертвых. Не имеет значения, сколько времени до это: момента пройдет в вечности — вред ничего не значит, но воскреснут все и мы эту веру должны в себе носить. Если бы грешник осознал, что е ожидает в вечности, он был бы рад уйти в небытие.

 — Ужас — ад?

— Да. Потому что есть вечное страдание и вечное блаженство. Но мы имеем надежду на вечное блаженство, и оно придет, если мы будем с Христом. Христос сказал апостолу Фоме: «И поверил в Мое воскресение, потому что видел и осязал. Блаженны те, кто не видели, но веруют». Поэтому всякий человек, который верит в воскресение Иисуса Христа, верит в свое собственное воскресение и надеется на блаженную жизнь. Кстати, она зависит не от наших добрых дел, а милости Божьей — если бы только людских поступков, мы все оказались бы в аду, потому что нет безгрешного человека. Мы верим в свою будущу жизнь, надеясь на милость Божью, которая настолько велика, что человек даже не может представить степень этой безмерной любви. И страдать будут только те, кто сознательно отказался от Бога. Когда мы приветствуем друг друга «Христос Воскрес!» и отвечаем «Воистину Воскрес!» — это звучит голос веры: я подтверждаю, что Христос действительно воскрес. Потому Пасха — самый большой христианский праздник.

Елена Кириченко,
журнал «Женский журнал»,
апрель 2008 года

↑Київська поправка
Патріарх Київський
і всієї Руси-України Філарет
про православ’я в сучасному світі
та роль у ньому України


Розмову вели: Олена Чекан, Віктор Єленський

Якщо майбутній історик спробує викласти всю історію православ’я в Україні на одній-єдиній сторінці, то майже напевно і тоді на ній знайдеться місце для Патріарха Філарета. Його кленуть і славлять, демонізують і героїзують. Інколи навіть важко усвідомити, що така постать — наш сучасник.

У. Т.: Ваша Святосте, у вас у приймальні багато людей. Із чим вони приходять?

 — Просять допомогти збудувати церкву — Київська патріархія торік виділила п’ять мільйонів гривень на храмобудівництво. Приходять єпископи, священики, миряни… По розлучення приходять — щотижня близько десяти людей. Менше — по дозвіл відспівати самогубців. І все ж самогубців багато. Причина — люди не вірять у вічне життя. Розчавлені проблемами, безсилі їх вирішити, вони хочуть покінчити з ними разом із життям. Але тим самим прирікають себе на вічні муки…

У. Т.: Ви священнослужитель уже майже шістдесят років. Як міняється ваша паства, наприклад, порівняно з радянськими часами?

— І тоді віруючих було чимало. Але часом це були анонімні християни, які не наважувалися відвідувати храми. Зараз таємні стали явними, але не вони становлять більшість парафіян. До віри прийшла величезна кількість людей: і вчорашні комуністи, й інтелігенція, й дуже багато молоді. Ці нові вірні і є основною частиною Київського патріархату. Люди приходять молитися родинами, це вже зовсім нове покоління, яке хоче свідомо вчитися віри.

У. Т.: Але скидається на те, що більшість людей, які заповнюють храми, йдуть туди, бо модно, йдуть по ритуал, а не по віру…

— Що ж, справді, більшість іде до храмів, коли треба щось освятити — на Водохреще, Великдень, Трійцю, Спас… Але дедалі більше тих, хто йде молитися й брати участь у літургії. І це здебільшого молодь.

У. Т.: Після падіння комунізму багато йшлося про потребу реформ у православ’ї. Зараз ці розмови вщухли. Що це означає?

— Це означає, що всі ці так звані реформи не можуть бути реалізовані.

У. Т.: Чому?

— Тому, що віра для багатьох втілюється в традиції. І зміни вони сприймають як замах на віру. Пам’ятаєте, як радикально заходилися після 1917 року реформувати все і вся: хотіли прибрати іконостаси, поставити престіл на середину храму, дозволити єпископам одружуватися? І чим закінчилася та так звана «Жива Церква»? Повним крахом! А Церква з традиціями, які, здавалося б, віджили, встояла і пережила радянські часи.

У. Т.: А духовенство змінилося за часи незалежності?

 — За радянських часів духовенство було непохитніше у своїх християнських ідеалах. Тоді у священство потрапляли через випробування: це боротьба з владою, партією і комсомолом, які наполягали, щоб молода людина не йшла в священики. Нині — свобода. У духовенство інколи приходять люди не з такою міцною вірою. Йдуть по матеріальні блага, кар’єру, благополуччя. Не хочу сказати так про всіх, бо є багато ідейних священиків. Саме завдяки їм зводять храми. Зараз по Україні православних храмів збудовано вже більше трьох тисяч. Причому будують не лише в містах, а й у маленьких селах, де є активні священики.

У. Т.: Ваша Святосте, ви вже майже два десятиріччя боретеся за єдину Помісну Православну Церкву в Україні. В якому стані, на ваш погляд, ця справа нині?

 — У наближенні до такої Церкви. Є позитивні зрушення і в Українській Автокефальній Православній Церкві, і в Українській Православній Церкві Московського Патріархату. Очевидно, що в Московському патріархаті значна частина духовенства і єпископату бачить своє майбутнє в єдиній Помісній Церкві. Треба тільки зважати на те, що новий Патріарх Московський рішучіше відстоюватиме інтереси Російської і Церкви, і держави.

У. Т.: Ви добре знаєте новообраного Патріарха Кирила. Якої ви думки про нього?

 — Він людина розумна, вольова, інтелігентна, але не духовна. Це означає, що питання істини, віри для нього другорядні. Його основні питання земні, церковні, організаційні. Тому всі свої здібності він буде докладати до того, щоб зберегти Українську Церкву за Москвою. Але я впевнений, що ми переможемо. Тому що істина, правда завжди перемагає. Чому розвалилася величезна наддержава СРСР? Ніхто й гадки не мав, що вона може зникнути, але ж зникла. Тому що зводилася на неправді. Коли я почув слова Рейгана, що СРСР — імперія зла, спочатку обурився. Але згодом зрозумів, що Рейган мав на увазі атеїзм, безбожжя, яке є злом саме в собі. І ми переможемо, бо ми праві. Ми хочемо жити з росіянами в мирі й злагоді, як рідні, але — незалежні. Хай вони будуть великими, але великими без нас. А те, що Україна не має автокефальної Церкви, це величезна історична несправедливість. Україна дала християнство Росії. Державність і віра пішли з Києва, а Україна не мала до останніх часів ні державності, ні своєї Церкви.

У. Т.: А якою може бути насправді реальна модель отримання автокефалії для Православної Церкви в Україні?

 — Об’єднання.

У. Т.: З Українською Автокефальною?

— Ні. З нашою автокефальною — це вже майже вирішено, попри волю деяких єпископів. Я кажу про Українську Церкву Московського Патріархату. Коли ми об’єднаємося, автокефалія сама собою прийде.

У. Т.: Від чого залежить процес об’єднання? Які вирішальні чинники?

— Предстоятель. Якщо він хоче, щоб в Україні була одна Помісна Церква, то повинен відокремитися від Москви.

У. Т.: Але в цій Церкві дуже відмінні погляди на необхідність автокефалії. Її Предстоятель не може на це не зважати…

— Це московська методика боротьби. Вони завжди кажуть: «Не всі хочуть». Так, не всі хочуть. А от, коли обирали Кирила, всі хотіли? Ні. Але він

став патріархом. Так чому ж одна мірка до обрання патріарха, а інша — до утворення єдиної Помісної Церкви в Україні?

У. Т.: Але тоді б, наприклад, Кримська єпархія відкололася й пішла би безпосередньо під омофор Московського патріархату.

 — Краще одна єпархія відійде, але Українська Церква буде єдиною, сильною і визнаною. Тоді в Україні припиниться ворожнеча між Київським і Московським патріархатами. І суспільство буде консолідоване, бо за нинішніх політичних умов тільки Православна Церква може консолідувати суспільство. До речі, в Криму є і Українська Православна Церква Київського Патріархату.

У. Т.: Ваша Святосте, повернімося в літо 2008 року, до візиту в Київ Вселенського патріарха Варфоломія. Тоді всі очікували, що от-от Варфоломій прийме під свій омофор Українську Православну Церкву Київського Патріархату й Українську Автокефальну Православну Церкву, Чому цього не сталося?

 — Бо в нас і у Вселенського патріарха була різна мета. Наша — увійти на короткий термін до Константинопольського патріархату і вийти звідти автокефальною церквою. Його — зробити Київський патріархат частиною Константинопольської церкви й таким чином зміцнити її. А автокефалію нам дати в майбутньому, коли — невідомо. Та нам немає різниці — бути в Московському патріархаті чи в Константинопольському. Тобто вийшли з одного ярма, потрапили — в інше.

У. Т.:А якими були попередні домовленості й що означає «увійти на короткий термін»?

 — Попередні домовленості були такі, що Українська Церква від Константинопольського патріархату отримає томос (грецьк. — постанова, визначення — Ред.) про автокефалію Української Церкви. Не від Московського патріархату, а від Константинопольського. А нам сказали: «Ви входьте, а потім ми вам дамо томос».

У. Т.: А хіба можна отримати томос без того, щоб увійти в Константинопольський патріархат?

— Польська Православна Церква не входила, але отримала (у 1924 р. — Ред.). Нам кажуть, — ви входьте, а потім отримаєте. Ми питаємо, коли? Від

повідають, — може, за рік, може, за п’ять, а може, за десять. Тоді постає питання, а може, через сто років?

У. Т.: У якому статусі вони пропонували вам увійти?

— По-перше, я повинен був зректися патріаршества. Наша Церква вже не називалась би патріархатом, а просто митрополією Константинопольського патріархату. Ми мали б обрати трьох кандидатів на Київський престол, а з них патріарх би вже обирав Предстоятеля. До Синоду ми б пропонували трьох кандидатів на одне місце, а він із трьох обирав би одного. Тож умови для нашої церкви у складі Константинопольського патріархату були б гіршими, ніж для УПЦ у складі патріархату Московського.

У Т.: А хто формулював ці умови? Сам Патріарх Варфоломій?

— Митрополит Галльський Емануїл (представник Вселенського патріархату в Європейському Союзі — Ред.) та генеральний секретар Синоду Константинопольської церкви архімандрит Елпідофор. Вони нам поставили ці умови, коли приїхали.

У. Т.: Це було для вас несподіванкою?

— Так. Коли я прочитав ці умови, то сказав — ні. Ми можемо ввійти на умовах Київської митрополії XVII сторіччя, коли вона була у складі Константинопольського патріархату, але в усьому була не залежна. Тоді єпископи й козацтво самі обирали митрополита, самі ставили його і повідомляли про це Константинопольського патріарха, а той потім надсилав грамоту, що згодний на це.

У. Т.: Але все одно це була б митрополія, і ви б мали зректися патріаршества. Ви були готові на це?

— Я був готовий відмовитися, щоб отримати автокефалію. Я ставив такі умови: протягом 2009 року ми повинні увійти до Константинопольського патріархату і в цей же рік вийти як визнана автокефальна Церква.

У. Т.: А вже потім вибори патріарха…

— Так, саме так.

У. Т.: Яку роль у переговорах відігравав президентський Секретаріат?

— Вони сприяли входженню.

У. Т.: Тобто вони підтримували константинопольську модель?

— Вони її не знали. Коли була зустріч президента з єпископатом, ми пояснили, як ми все це бачимо.

У. Т.: І як він до цього поставився?

— Нормально. Не наполягає…

У. Т.: А хто в Секретаріаті головний архітектор схеми зі Вселенським патріархатом?

— Хто там архітектор, я не знаю. А до Вселенського патріарха ми літали з Віктором Балогою.

У. Т.: Які там були домовленості?

— Загальні. А потім вони привезли свої умови. Якщо ви хочете знати всю глибину… Між Москвою і Константинополем точиться боротьба за першість у світовому Православ’ї. Москва хоче посісти перше місце, як найбільша Церква. А Константинополь хоче цьому завадити. Для Московської Церкви дуже важливо, щоб Українська Церква була в складі Московського патріархату, тоді вона одна більша за всі разом узяті. Константинопольський патріархат — перший за честю, і ця першість ґрунтується на історії. Святі отці, вся культура — це все пов’язане з Константинополем. Для того, щоб утриматися в такому стані, йому необхідно мати реальну силу. Ось він і намагається зараз усю діаспору підпорядкувати собі — незалежно від того, чи то Російська, Українська, Румунська, Сербська чи Болгарська Церкви. Щоб усі Православні Церкви, які перебувають у діаспорі, належали Константинопольському патріархату як Вселенському. І в цьому протистоянні дуже важливу роль відіграє Українська Церква. Якщо вона буде з Москвою, то перевага буде на боці Москви. Якщо з Константинополем — перевага на боці Константинополя. Тому Константинопольський патріарх і хоче, щоб Українська Церква відокремилася від Москви. Це його мрія — послабити Російську Церкву. Тому він і бореться за Українську. Хоче її взяти собі, а коли відпустить — невідомо.

У. Т.: Ви кажете про постійну боротьбу між Московським і Вселенським патріархатами. Скажіть, а влітку 2008 року хто переміг?

 — Я думаю, що ніхто з них не переміг. У якихось питаннях перемогла Україна. По-перше, весь православний світ звернув увагу на стан в Україні, і це є біль усього православ’я. По-друге, Україна нагадала, що хрещення було в Києві, а не в Москві. Бо попередній ювілей, тисячоліття, проходив за московським сценарієм, а тепер Київ вніс поправку. І в цьому Київ також виграв.

«Український тиждень»

↑О трудностях диалога
со своими оппонентами,
сроках создания единой
Православной Церкви в стране
и собственном монашеском
распорядке дня

79-летний Патриарх Киевский и всея Руси-Украины Филарет ответил на вопросы читателей сайта Корреспондент.net

— Хотел бы узнать: сели ли застол переговоров все православные церкви Украины (УПЦ КП, УПЦ (МП), УАПЦ) для создания единой поместной Православной Церкви? Участвует ли в этом процессе Патриарх Варфоломей? Эдуард Краснов, Харьков

— С УАПЦ наша Церковь трижды (в 1995,2000-2001 и 2005 году) начинала переговорный процесс. Мы подписывали совместные документы, в том числе и в Константинопольской патриархии. Но всякий раз в последний момент со стороны УАПЦ возникали условия, которые в случае реализации вели бы к дальнейшему распаду украинского православия, а не к объединению. Ситуация усложняется тем, что за прошедшие 14 лет (именно столько юридически существует нынешняя УАПЦ) эта конфессия сама распалась на несколько фракций, находящихся друг с другом в сложных взаимоотношениях. Поэтому сейчас процесс переговоров приостановлен, но мы готовы его возобновить, если в УАПЦ будут готовы.

УПЦ (МП), несмотря на наше желание, не готова к диалогу с нами. Часть епископов — за, а другая, меньшая, но поддерживаемая Москвой часть — против. Но неофициально мы общаемся, находим взаимопонимание по некоторым вопросам, например — по христианской этике в школе. Думаю, что рано или поздно УПЦ (МП) созреет для полноценного диалога.

Патриарх Варфоломей — глава Константинопольского Патриархата, нашей церкви-матери, от которой мы более 1.000 лет назад получили крещение. Его заботит, что будет дальше с украинской церковью, он хочет, чтобы она была единой и поместной. Но он не сможет решить за нас наши церковные проблемы. Поэтому объединение возможно, но для этого все должны желать его не только на словах, но и на деле.

 — Не вносит ли раздор в церковные дела то, что часть украинского истеблишмента — прихожане УПЦ (МП), а часть — Вашей церкви? К примеру, Президент — Ваш прихожанин, Виктор Янукович — Владимира.

Марина Давийчук, Киев

— Разделение в Церкви и в обществе — взаимосвязаны, одно влияет на другое. Первопричина и церковного, и общественного разделения — в отношении к государственности и независимости Украины. Обычно независимость государства — аксиома, но у нас в Украине это еще предмет политических дискуссий. Мы — очень молодое государство, поэтому так и получается. Думаю, что общество и церковь это перерастут — была бы настоящая, а не декларативная любовь к Украине.

 — Когда, согласно Вашим прогнозам, в Украине появится единая Православная Церковь — до 2010 года, через десять лет или не раньше чем в течение ближайшего полстолетия?

Иван Романкив, Львов

— Единая Церковь в Украине будет — я в этом полностью уверен. Вопрос только — когда? Думаю, что все будет как с Независимостью. Украинцы ее желали, за нее боролись, но никто не думал, что все произойдет так быстро.

— Я сам не крещенный. Более того, в церковь не хожу, но в Бога верю. Читал Библию и умею молиться. Я хороший семьянин, воспитываю детей, занимаюсь благотворительностью. Почему я должен ходить в церковь и целовать руки священникам?

Виктор Гармыш, Харьков

 — Быть субъективно «хорошим человеком» стало бы просто, если б не было зла, греха и падших духов-демонов, которые ведут людей к гибели. Мы по природе ограничены, и в нас действует грех, поэтому мы — не мерило истины: «что понятно, то правильно, что не понятно — ложно».

Верить в Бога недостаточно, как недостаточно верить в реальность окружающего мира. Нужно жить с Богом и в Боге, причем не по своим условиям, а по Его, так как Он — Творец, а мы — творение. Церковь как общность христиан — это и есть то, чего хочет Бог для человека. И суть Церкви — не в целовании руки священника. Если Вы хотите понять суть Церкви, Вы будете искать и найдете истину. Если Церковь для Вас принципиально чужда, Вы найдете тысячи оправданий, чтобы отвергнуть ее.

— Каков Ваш обычный распорядок дня? Сколько времени занимают молитвы, сколько — другие дела? Читаете ли Вы художественную литературу и периодику?

Дмитрий Мазур, Донецк

 — Распорядок дня определяется моим монашеским и архирейским саном, а также обязанностями предстоятеля Церкви.

По Евангелию, духовная жизнь, молитва не должны быть выставлены напоказ, но происходить «в тайне».

Я не менее четырех раз в неделю совершаю богослужения в храме. Служу не только в Киеве, но регулярно бываю с визитами в разных областях Украины. В рабочее время принимаю посетителей, занимаюсь документами. Часто приглашают на общественные мероприятия. Когда есть свободное от этих занятий время, занимаюсь переводами богослужебной и богословской литературы на украинский язык.

Новости читаю из газет или распечаток с интернет-сайтов, а вот телевидение практически не смотрю, даже новости — это помогает сохранять душевное равновесие.

Как такового свободного времени у меня нет, но для монаха это как раз полезно.

— Территория Киевской Лавры принадлежит монастырю УПЦ (МП). Но это же киевская земля! Можно ли рассчитывать, что когда-нибудь на территории Лавры можно будет посетить и соборы УПЦ КП, или единой православной церкви?

Мартын Крачно, Киев

— Мы не ставим себе целью подчинить Лавру или другие храмы — Бог и верующий народ все расставят на свои места в свое время.

Но печально, что в Лавре и многих других святынях, находящихся в ведении Московского патриархата, можно столкнуться с враждебностью не только к нашей Церкви, но и к Украине.

Если Вас где-то не хотят видеть, просто не ходите туда. Храмов сейчас много и Вы всегда найдете тот, где на Вас не будут смотреть с подозрениями.

И возле Лавры у нас есть Феодосиевский монастырь (на углу улиц Мазепы и Цитадельной) — можете приходить туда.

– Проводите ли Вы лично церковные обряды и кого последним из известных украинцев Вы венчали или чьих детей крестили?

Елена Карлович, Киев

— Я совершаю все положенные для архиерея богослужения. Крещение, венчание обычно совершают другие священники. Я тоже могу совершать эти таинства, но на практике это бывает крайне редко, не публично и только для лично близких мне людей. В этом вопросе их известность в обществе не имеет для меня никакого значения. Исключением могут быть только похороны. По просьбе родственников я отпевал во Владимирском соборе депутатов Рады Вячеслава Чорновила, Юрия Оробца, маму Виктора Ющенко Варвару Тимофеевну и других.

Журнал «Корреспондент», № 37,
27 сентября 2008 года

↑Патріарх Філарет:
УПЦ МП поступово відходить від Москви
Інтерв’ю Святійшого Патріарха
Київського і всієї Руси-України Філарета
українській редакції «Радіо Свобода»

Ведучий: Христос рождається!

Патріарх Філарет: Славімо Його!

 — Я думаю, що сьогодні так буде говорити багато хто в Україні з православних або греко-католиків, оскільки і ті, і ті сьогодні святкуватимуть Різдво, в ніч з 6 на 7 січня.

Але я думаю, що сьогодні ми будемо говорити не лише про Різдво як свято. Хоча є, звичайно, про що говорити. Там є втрачені традиції. Християнство повертається в Україну і важко, і з певними зусиллями, іноді воно повертається як зовнішня ознака, і, можливо, це добре, тому що повинен пройти якийсь час, щоб люди прийняли Бога в серце, напевне. Правда ж?

І будемо говорити про нагальні проблеми УПЦ. Я тут не розділяю на Московський і Київський патріархати, оскільки православна церква може бути одна в Україні. Принаймні, на це сподівається дуже багато людей.

Ви ж сподіваєтеся на це?

 — Звичайно.

— Скажіть, а які у Вас взаємини на сьогодні з владою? Тобто, є такі дані про те, що не все добре у Вас складається навіть з чинною владою, яку Ви підтримали під час буремних подій 2004 року, що у Вас є певна образа на дії цієї влади.

 — Я думаю, що в нас нормальні стосунки з сучасною владою: з президентом, і з прем’єр-міністром, і з Верховною Радою.

 — Ну, от дивіться, був візит патріарха Варфоломія в Україну і Вас не було серед тих, хто його вітав.

— Не було. Але ми були…

Нас не було свідомо, тому що нас просив і президент, і Вселенський патріарх, щоб ми не були під час його виступу і літургії біля пам’ятника Володимиру, аби не було скандалу — не між нами і Вселенським патріархом, а між нами і Московським патріархом.

 — Ну, це ж політика вже виходить.

— Звичайно, що політика, тому що політика фактично й розділила українське православ’я на дві частини.

— Добре. Давайте подивимося в історію. Там є куди подивитися, є факти — і факти цікаві. Даруйте, що про це ми говоримо 6 січня. Але не бачу нічого в цьому поганого насправді. Може, це навпаки — сприятиме об’єднанню православних в Україні в одну Помісну Церкву.

Якщо подивитися в історію, то цілком справедливо УПЦ вимагала або просила надати автокефалію, тобто повну незалежність. Московський патріарх на це не пішов так само, як і вищі керівні органи, якщо можна так сказати, Російської православної церкви.

— Справа в тому, що Україна в XX столітті боролася за державну незалежність і боролася за автокефалію Української Церкви. Якраз ось в цьому році виповнилося 90 років з того часу, коли Симон Петлюра підписав акт про автокефалію УПЦ.

—Знову політика. Хіба Симон Петлюра мав підписувати акт про таку справу?

— Мав право, тому що тоді Церква не була відокремленою від держави.

— Дякую за роз’яснення. Зрозуміло.

— Тому він як глава Директорії мав право давати такий указ. І він надав такий указ, що від нині українська держава буде підтримувати тільки Українську автокефальну православну церкву, тому що вона стоїть на засадах української державності.

Але потім все мінялося, УАПЦ знищили в 1930 році, другий раз її знищили в 1944 році. Але сама боротьба за автокефалію української церкви продовжувалася все XX століття.

І ось коли Україна отримала вже державу, ми вже в цьому році відзначили 17 років, то ось, коли Україна стала незалежною державою, тоді ми, єпископат Української Церкви на чолі зі мною, як Предстоятелем Української Церкви, поставили питання перед Московським патріархом про визнання Української Церкви автокефальною.

 — Тобто, це ж не було одноосібне рішення?

— Це не було одноосібне рішення — так вирішив Собор Церкви, який ми провели 1-3 листопада 1991 р.

 — Тобто, якщо говорити загальноприйнятою мовою, то виходить, що Ви пішли законним шляхом і просили автокефалії.

— Ми пішли законним шляхом. Ми мали право скликати Собори. І ми скликали Собор в 1991 році 1 листопада. На цьому Соборі був присутній весь єпископат Української Церкви, були представники чернецтва, всіх парафій, духовенства, мирян, ченці, черниці. Тобто, це був повний Собор, який представляв українське православ’я. І там було вирішено звернутися до Московського патріарха і до єпископату Російської православної церкви про надання Україні повної автокефалії.

 — Але це рішення лишилося без відповіді фактично.

— Москва не готова була піти на такий крок. Тому рішення було прийняте таке: перенести рішення цього питання на наступний Помісний собор РПЦ. Бо тоді, в 1992 р., скликався Архієрейський собор, не Помісний собор. Архієрейський собор — це тільки єпископат. А єпископат не взяв на себе відповідальності надавати автокефалію…

—Але рішення так і не було ухвалене.

— Не було. А було рішення перенести на наступний Помісний собор. Але з того часу Помісного собору не було ще. Ось в цьому році 27 січня буде Помісний собор.

 — Чи слід сподіватися на позитивне рішення Собору?

— По-перше, ми сподіваємося, що все-таки Московська патріархія включить в порядок денний розгляд цього питання. Бо якщо вони не включать, то тоді всі їхні постанови, які вони приймають чи то на Архієрейських соборах, чи то на Помісних соборах, не мають ніякої цінності. Бо якщо рішення прийняте, а воно не виконується, то тоді сама цінність Собору втрачається. Ми сподіваємося, що все-таки Московська патріархія не піде на це і включить в порядок денний розгляд питання автокефалії Української Церкви. Інша справа — це чи позитивно вони вирішать, чи негативно? Ми цього не можемо зараз сказати.

 — Ну, в Церкви є теж своя політика. І тут багато хто зазначав, що по смерті Алексія II може бути змінено так керівництво РПЦ, що це буде вигідно Україні з точки зору позитивного вирішення нарешті автокефалії УПЦ,

Тоді вже легше буде вести Україні внутрішньо-церковний діалог про об’єднання в єдину Помісну Церкву Та й віруючим легше буде орієнтуватися, коли буде єдина УПЦ.

— Справа в тому, що від нового патріарха не буде все залежати…

 — Скажіть, від кого це залежатиме? Я розумію, що від Бога. Так, все в руках Господніх. Але від конкретних людей теж щось залежить.

— Насамперед це буде залежати від російської влади, від того, яку політику буде вести по відношенню до України Росія.

 — До чого тут політика? Я не можу зрозуміти. Чи Ви не розрізняєте РПЦ і політику Кремля?

— Не розрізняю, тому що Російська Церква завжди знаходилася під впливом російської влади, починаючи з Петра І, в радянські часи. Тому хоч Церква була відокремлена від держави, але не була повністю самостійною у своїй зовнішній діяльності. Її зовнішня діяльність повністю контролюється російською державою.

 — Ну, дивіться, якщо раптом оберуть нового патріарха РПЦ, і ним може стати, можливо, Володимир, який очолює УПЦ МП отут в Україні, то рішення може бути й позитивним. Ну так, принаймні, довелося читати в пресі про це.

 — Справа в тому, що кандидатами на Московський патріарший престол є митрополити Кирил і Климент. Український єпископат висуває свого кандидата — митрополита Володимира. І питання про кандидатів на патріарший престол буде обговорюватися спочатку на Архієрейському соборі.

Архієрейський собор Російської Церкви повинен висунути трьох кандидатів. Це може бути митрополит Кирило, Климент, може бути Володимир, а може бути ще й інший, третій, не Володимир. Це все залежить від Архієрейського собору. Такий статут Російської Церкви.

 — Трохи дивно, коли православ’я пішло з України, і тепер всі питання вирішують у Москві. Ну, там була своя історія, як патріарх опинився в Москві. Не будемо зараз займатися цією просвітницькою діяльністю. Проте виглядає трошки дивнувато насправді.

— Ну, багато дивного.

 — Дивіться, є ще один факт, коли очільник УПЦ МП Володимир і вся УПЦ МП визнали Голодомор геноцидом, і була відповідна служба при відкритті Пам’ятника жертвам Голодомору. Але це йде в розріз фактично з російською політикою, офіційною кремлівською і позицією РПЦ. Це про що свідчить?

— Це свідчить про те, що Україна хоче мати свою незалежну Церкву, автокефальну. Вона має її в лиці Київського патріархату. Але тут є ще і УПЦ МП Так ось, УПЦ МП поступово відходить від Москви. І свідчення її відходу — це визнання Голодомор геноцидом. Москва не схвалює таке рішення, але український єпископат прийняв. І це свідчить, що вже відходять від Москви українські єпископи. Крім того, український єпископат висуває кандидатом митрополита Володимира. Москва незадоволена цим. Це теж свідчення про відхід від Москви.

Тобто, український єпископат Московського патріархату на чолі з їхнім предстоятилем, митрополитом Володимиром, не у всьому слухають Москву А чим дальше вони будуть віддалятися від Москви, тим швидше ми об’єднаємося в одну Помісну Церкву.

 — А які у Вас взаємини з УПЦ МП?

— У нас зараз нормальні взаємини. Хоч ми не знаходимося у стані офіційного діалогу, але контакти у нас є.

 — Ну, було б дивно, тому що це колись була єдина Церква. Так?

— Звичайно, що це була єдина Церква. Але під впливом тієї ж Московської патріархії вона розділилася. Бо якби не відбулося так званого собору, з ініціативи Москви проведеного в Харкові в травні 1992 р., то ми мали б сьогодні в Україні нерозділену Церкву. Я думаю, що за ці 16 років ми досягли б набагато більше, ми, може, і від Москви отримали б автокефалію.

 — Тут слід ще вважати, що Україна — одна з найбільших православних країн Європи, якщо не найбільша.

— Православна Церква в Україні є другою після Російської Церкви. При чому вона по своїй кількості парафій, духовенства і єпархій далеко випереджає інші Православні Церкви. Взяти, наприклад, 6 грецьких православних церков — це Константинопольський патріархат, Олександрійський, Єрусалимський, Кіпрська церква, Албанська і Елладська церква — вони мають 12 мільйонів віруючих, а Київський патріархат на сьогодні без УПЦ МП має 14 мільйонів віруючих…

 — Ваша Святосте, чого Ви очікуєте в новому році для Української Церкви?

— Я хотів би, щоб Російська Церква погодилася на автокефалію Української Церкви. Я хотів би, щоб Росія нарешті визнала, що Україна є незалежною державою назавжди. Я хотів би, щоб наші народі жили у мирі. Але я не хотів би, щоб російська церква панувала над українською. І коли ми говоримо про єдність, то завжди розуміємо єдність у вірі та християнській любові, а не єдність в адміністративному управлінні.

 — Але навіть митрополиту Володимиру, главі Української Православної Церкви Московського Патріархату, вже дорікають у проведенні особливої лінії. То які перспективи відстоювання окремішності Української Церкви після обрання нового Патріарха Російської Православної Церкви ?

 — Про що повинен дбати митрополит Володимир — про український народ чи про російський? Він же про український має дбати! І він хоче про нього дбати і про Українську Церкву. Так само, як і патріархи будь-яких Помісних Православних Церков дбають про свій народ. А відстоювати свою окремішність можна і треба, хоча відокремитись від РПЦ Українській Церкві Московського Патріархату буде тяжко. Адже кого б не обрали Патріархом РПЦ, він буде виконувати волю своєї державної влади.

 — А український єпископ має шанс бути обраним Помісним Собором на патріарший престол РПЦ?

— Висунути можуть, але я думаю, що буде Кирил або Климент, чи ще хтось третій, але обов’язково російський ієрарх. Москва не допустить, щоб український єпископ очолив Російську Церкву. А як буде ставитися новий Патріарх до України? Я думаю, що буде ставитися так, як і російський уряд. А як він ставиться — ми всі зараз добре бачимо.

 — Ваша святосте, чи допоможе Вселенський Патріарх Україні у розбудові єдиної Помісної Церкви?

 — Він може допомогти, але від нього не все залежить. Все залежить від самих українців. Якщо православні українці об’єднаються, то тоді допоможе і Вселенський Патріарх та інші Патріархи. А хто ж стоїть на заваді об’єднання українського православ’я? Не треба думати, що тільки Росія чи Російська Церква. На заваді стоять насамперед певні політичні сили всередині України, які не хочуть автокефалії Української Церкви. Однак історичний процес йде у напрямі створення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви. Церква має завжди йти шляхом правди, і тоді вона завжди перемагає, і на її боці стоїть народ. І це свято — Різдво Христове — нагадує нам, що Бог не залишає нас. Я вітаю усіх прихильників Радіо Свобода зі святом: Христос народився! Славімо Його!

Роман Скрипін, Ірина Штогрін,
«Радіо Свобода» Київ — Прага

↑Святійший Патріарх Філарет:
«Свідки єгови» — це також
тоталітарна секта»

Сьогодні главі української православної церкви Київського Патріархату виповнюється 79 років. Напередодні свого дня народження Патріарх Філарет поділився з «Делом» гарними новинами щодо початку діалогу з православною церквою Московського Патріархату. 15 років ці релігійні організації перебували у стані жорсткого протистояння.

—Патріарше Філарете, скажіть, у чому різниця між православними церквами Київського і Московського патріархатів?

— Різниці у віровченні, богослужінні та в канонах немає. Ми є православна церква, і вони є православна церква. Проте Київський патріархат, на відміну від Московського, наполягає на тому, щоб в Україні — у незалежній державі — була незалежна, тобто автокефальна церква.

—На якому етапі зараз формування помісної церкви?

— Помісна церква в Україні є. Це — Київський патріархат. Але сьогодні стоїть питання про утворення в Україні єдиної української православної церкви, ми хотіли б, аби Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП) об’єдналася з Київським патріархатом і утворила одну помісну православну церкву. У цьому і є сьогодні проблема. У Московському патріархаті значна частина архієреїв, духовенства та віруючих хочуть утворення єдиної Української православної церкви. Інша частина хоче залишатись у складі Московського патріархату. Саме тому їй просто потрібно називати себе Російською православною церквою.

—Тобто Московському патріархату потрібно від’єднатися від…

— Від Москви.

—Але ж вони не підуть на це!

— Частина може піти, але поки що вони бояться..

—Яка саме частина духовенства московського патріархату готова до об’єднання з вашою церквою?

— Поки що йдеться не про об’єднання, а про припинення ворожнечі та початок діалогу між нашими Церквами. Є підстави сподіватися, що невдовзі ми досягнемо цього. Бо і у своєму виступі на Соборі єпископів у грудні минулого року, і у Різдвяному посланні митрополит Володимир (настоятель УПЦ МП) вказав на те, що наша Церква сповідує православну віру і у нас в питанні віри немає розбіжностей. Також і єпископи у своєму зверненні до віруючих закликали їх ставитися до наших віруючих без ворожості. Наступним етапом ми бачимо початок діалогу, мета якого — утворення єдиної Помісної православної церкви. Ми знаємо, що більшість єпископів і духовенства не проти цього, але 15 років попередніх суперечок даються взнаки. Так що це не буде легкий і швидкий процес.

—З ким конкретно в УПЦ МП ведуться переговори про об’єднання?

— Переговорів як таких ще немає, а є лише спілкування з метою розпочати ці переговори. Це є дуже тонка і делікатна справа, а тому зайвий розголос може лише завадити її успішному завершенню. Раніше з нами не бажали вести переговори і всі наші пропозиції відкидали. Але наприкінці минулого року ми знову звернулися з пропозицією про діалог — і на цей раз вона була сприйнята краще. Митрополит Володимир прийняв нашу делегацію, яка передала йому офіційний текст звернення, а Собор єпископів направив це звернення на розгляд спеціальної комісії.

—Як ви ставитеся до спроб 155 депутатів у Раді визначити законом «одну українську канонічну церкву»? Чи хотіли б ви, щоб такою церквою стала УПЦ КП?

— Не справа депутатів вирішувати, яка Церква канонічна, а яка — ні. Вони займаються законами, а про канони мають говорити церковні діячі, богослови. Нашій Церкві не потрібно, щоб держава виявляла до неї особливе ставлення на шкоду іншим конфесіям. Ми прагнемо тільки одного — щоб в Україні була єдина Помісна православна церква. І в цьому питанні держава може допомогти, тому що воно має не тільки церковне, але і державне значення.

—Чому на офіційних подіях, де є президент Ющенко, ви завжди присутні, а в той же час митрополит Володимир — ні?

— Це не завжди так. Але коли передбачено проведення молитви, то митрополит не бере в них участі, бо Синод УПЦ МП прийняв рішення про те, що митрополит Володимир не може молитися там, де звершує молитву Київський Патріарх. Я думаю, що згодом це рішення буде переглянуте.

—Чи вітаєте ви та Володимир один одного зі святами?

— Спеціальних зустрічей у нас немає і письмово ми не спілкуємося, бо Москва забороняє духовенству і єпископам УПЦ МП спілкуватися з нами. Але я митрополита Володимира знаю ще з часів, коли він вчився в Одеській семінарії. Один час він був моїм вікарним єпископом. Тобто ми добре знайомі. Тому коли ми зустрічаємося, то спокійно спілкуємося, не зачіпаючи конфліктних питань. Востаннє ми бачились перед Новим роком у Секретаріаті президента, коли Віктор Андрійович зібрав у себе державних діячів, науковців та інтелігенцію, щоб привітати зі святами.

—Раніше велися розмови про об’єднання УПЦ КП з Українською автокефальною православною церквою (її глава — митрополит Мефодій).

— З УАПЦ під керівництвом митрополита Мефодія ми двічі починали переговорний процес — у 2000-му і у 2005 роках. Були підписані документи про те, що має відбутися об’єднання, але коли все доходило до реальних дій, то з боку УАПЦ робилося все для того, аби об’єднання не відбулося. У нас є факти, які дають нам підставу думати, що такі свої дії там координують із тими силами, які не зацікавлені, щоб в Україні була єдина помісна Церква.

—Скажіть, а чи можливе об’єднання, наприклад, з українськими греко-католиками?

— Що стосується українських греко-католиків, то з нею об’єднання може бути. Це означатиме повернення греко-католицької церкви до стану XVI століття, коли була єдина київська митрополія. Адже ми тоді належали до однієї православної церкви. Але потрібна добра воля з боку українських греко-католиків. Бо роз’єднання київської митрополії у XVI столітті відбулося через те, що не було української держави. Це було головною причиною приєднання частини київської митрополії до Риму. Тепер ми маємо незалежну державу, і тому в перспективі таке об’єднання можливе.

—Деякі експерти вказують з посиланням на соціологічні дослідження, що за останні роки кількість парафіян Вашої церкви зменшується. Це правда?

— Навпаки. Соціологічні опитування свідчать про те, що Київський патріархат зростає. За підтримкою з боку віруючих він стоїть на першому місці, тому що всі соціологічні інститути, які займаються цією справою, свідчать про те, що Київський патріархат підтримує приблизно 30% населення, Московський — 20%, греко-католицьку церкву -7-8%, протестантські — приблизно 2%.

—Скажіть, а як ви ставитеся до руйнації західних в’їздних воріт перед Києво-Печерською лаврою?

— Я чув про це. Пояснюють, що ворота нібито самі впали. Якби була правда, що ворота самі впали, то про це мав би потурбуватися музей-заповідник Києво-Печерської лаври, а не керівництво самої лаври. А так… Чомусь вночі розбиралася ця цегла. Тому ми вважаємо, що це справа керівництва Києво-Печерської лаври, і прикро, що влада київська на цю злочинність дивиться крізь пальці, а треба застосовувати відповідні закони.

 — У чому полягає інтерес різних нових релігійних рухів до України? і чому наразі в Україні представлені майже всі, як кажуть експерти, секти та культи?

— По-перше, причина в тому, що законодавство української держави настільки демократичне, що воно дозволяє будь-якій секті, релігійній організації законно діяти. У інших державах, наприклад, таких як Росія, Білорусь, діяльність подібних організацій або заборонена, або обмежена. Друга причина полягає в тому, що українське православ’я роз’єднане, всі свої сили направляє на боротьбу один проти одного, а не проти цих новітніх сект. Треба сказати, що проти сект і новітніх тоталітарних організацій виступають всі традиційні церкви — і православні, і католицькі, і протестантські.

—Яка мета таких організацій в Україні?

— По відношенню до кожної людини ці секти небезпечні тим, що вони настільки зомбують людину, яка попадає під їхній вплив, що людина втрачає свою свободу і виконує волю керівника своєї секти. Ми бачимо негативні наслідки діяльності однієї з сект у Києві — саме їй завдяки ми маємо таку столичну владу.

—Які саме організації правословна церква зараховує до культів, сект? У вас є список таких організацій?

— Ми вважаємо тоталітарними сектами ті релігійні організації, які з’явилися в умовах незалежної української держави, ті, яких раніше Україна не знала.

—Наприклад, «Свідки Єгови»?

— «Свідки Єгови» — це також тоталітарна секта. У радянські часи її не було.

—Відомо, що у семінарії є дисципліна про секти. Яким чином ви навчаєте духовенство боротьбі з цими організаціями?

— Наше протистояння цим тоталітарним сектам виявляється у просвітництві, тобто у семінаріях, в академіях студентам викладають сутність віровчення тієї чи іншої секти, показують у чому небезпека. І коли студенти стануть потім священиками, будуть мати парафії, вони займуться просвітництвом. А силової боротьби з цими сектами наша церква не веде. Та й ніхто — ані православні, ані католики, ані протестанти — теж не ведуть насильницької боротьби.

—В Росії є центр Святого Іринея, який займається вивченням культів. Чи є щось подібне в Україні?

— В Україні такого інституту, як братство Святого Іринея, немає.

—Як ви гадаєте, чи не потрібно створити такий центр?

— Я думаю, що, по-перше, треба наше законодавство привести до такого стану, щоб ці тоталітарні секти не мали привілеїв. А з другого боку, традиційні конфесії в Україні повинні активніше займатися просвітницькою діяльністю, щоб молодь не йшла до цих тоталітарних сект.

—А як ви ставитесь до реклами Бога на вулиці?

— Я не знаю, хто ці бігборди виставляє на вулицях і майданах Києва, але мені здається, що про Бога треба нагадувати. Проте, якщо це йде від тоталітарних сект, то це диявольська приманка на недобрі справи.

—Що зараз робиться з поверненням церковного майна? Чи є об’єкти, на які претендує церква?

— Проблема повернення націоналізованого радянською владою церковного майна хвилює не тільки нашу Церкву, але і всі конфесії. Це майно умовно можна поділити на три категорії: храми та інші об’єкти, які мають суто релігійне призначення; нерухоме майно, створене для релігійних потреб або за кошти Церкви (монастирські келії, будинки для священиків, будівлі семінарій, консисторій тощо); монастирські землі, угіддя та інше рухоме і нерухоме майно. Багато храмів та інших будівель вже повернуто Церкві, але є і багато об’єктів, які ще можуть бути повернені.

Я вважаю, що храми рано чи пізно мають бути передані для звершення в них молитви. Якщо там є музей або якісь історичні та культурні цінності — такий храм може перебувати під особливим наглядом держави та використовуватися у відповідності до правил збереження пам’яток і цінностей. Ми за те, щоб історичні пам’ятки належно зберігалися, але треба пам’ятати, що храми будувалися для молитви, а не для музейних експозицій.

Майно з другої категорії теж має бути повернено, бо це є актом історичної справедливості. Тому вже зараз має бути накладений мораторій на приватизацію будинків, які належали Церкві. Бо коли держава збереться їх повертати, то може виявитися, що вони вже у приватних руках.

 — А що стосується землі?

— Ми не претендуємо на те, щоб Церкві повернули всю власність. Ми розуміємо, що це неможливо. Але якщо у Церкви відібрали тисячі гектарів землі, то чи не буде справедливим дозволити їй безкоштовно отримати ділянки в кілька соток під будівництво храмів? Я думаю, що це була б достойна компенсація. Бо зараз стоїть питання про продаж землі (особливо в містах) на аукціонах. Хіба Церква зможе конкурувати на цих аукціонах з комерційними структурами? Не зможе.

—Наведіть, будь ласка, конкретні приклади.

— Наприклад, ми з 2003 року просимо київську владу повернути Церкві монастирський корпус на вулиці Трьохсвятительській 4-Б. Він вже п’ятий рік пустує, але київська влада не хоче повертати його Церкві. Влітку минулого року туди вирішили переселити ТРК «Київ», щоб звільнити місце на Хрещатику для комерційного будівництва. За ці роки ми написали десятки листів — і до Київради, і до міського голови, і до депутатів, і до президента. Як нам відомо, президент ще півтора роки тому дав доручення вирішити це питання і передати церковне приміщення Михайлівському монастирю. Але, як кажуть, віз і нині там.

—Скільки є спірних храмів в Української православної церкви Київського і Московського патріархатів?

— Є кілька десятків храмів, щодо яких відбувається суперечка. По деяких з них судові процеси тягнуться роками. Впевнений, що коли ми дійдемо порозуміння та об’єднаємося в єдину Помісну православну церкву, тоді і це питання, і багато інших, в тому числі і щодо повернення майна, будуть розв’язані дуже швидко

—Скільки ви церков побудували по Україні за цей рік і плануєте побудувати наступного?

— За цей рік у мене немає точних даних, скільки побудовано всіх церков Київського патріархату. Але я знаю, що я за цей рік освятив 11 храмів. Треба сказати, що за роки незалежності в Україні побудовано більше 3 тисяч православних храмів. Сюди входять і Київський, і Московський патріархати, і Автокефальна українська православна церква.

 — Чи користується церква якимись пільгами, які надаються державою?

 — Ні, у нас немає особливих пільг. Від імені Всеукраїнської ради церков ми кілька разів зверталися до уряду з проханням встановити для нас некомерційні тарифи на газ і опалення, але нам відмовили. Єдина пільга — не потрібно платити ПДВ за свічки та ікони, що продаються у храмах.

Владислав Павлов, «Дело»,
23 січня 2008 року

↑Патріарх ФІЛАРЕТ:
Єдина Українська Помісна
Православна Церква
обов’язково буде
Ексклюзивне інтерв’ю зі Святійшим Філаретом,
Патріархом Київським і всієї Руси-України

—Ваша Святосте, дозвольте ще раз привітати Вас на американській землі, де також є вірні Української Православної Церкви Київського Патріархату. Ви щороку відвідуєте наш Вікаріат? Скільки парафій Київський Патріархат має в США та Канаді? Наразі керівництво американськими парафіями Ви здійснюєте особисто. Чи матиме Вікаріат свого єпископа?

— Вікаріат УПЦ КП в США і Канаді об’єднує українські парафії, що перебувають у канонічній єдності з Київським Патріаршим Престолом. У США ми маємо майже 20 парафій. У Канаді наразі немає наших громад, хоча є бажаючі навернутися в лоно Київського Патріархату. Але, зауважу, наша Церква не ставить за мету когось переманювати й агітувати долучатися до УПЦ КП: все повинно робитися добровільно, за бажанням віруючих. Ось, приміром, парафія св. Андрія Первозваного в Блюмендейлі, яка була колись в Київському Патріархаті за часів Патріарха Мстислава, а відтак відійшла від нас, знову повернулась до УПЦ КП. Ми радіємо цьому. Я агітації не веду, але як Патріарх схвально ставлюсь до бажання громад бути в єдності з УПЦ КП. Стосовно керівництва Вікаріатом УПЦ КП в США та Канаді, то його спочатку очолював нині спочилий у Бозі архієпископ Бориспільський Степан (Біляк), потім був єпископ Паїсій (Дмоховський), який нині не є в лоні УПЦ КП. Керую сьогодні Вікаріатом я. А безпосереднє управління на місцях здійснюється секретарем Вікаріату протоієреєм Віктором Полярним. Якщо буде потреба, то ми направимо сюди єпископа.

—22 жовтня 2009 року Українська Православна Церква Київського Патріархату відзначила 14-ту річницю інтронізації свого Предстоятеля Святійшого Філарета, Патріарха Київського і всієї Руси-України. Як змінилась Церква під Вашим мудрим керівництвом? Розкажіть, будь ласка, про нинішню її структуру

— За роки мого очолення Київський Патріархат зріс учетверо. УПЦ КП є Помісною Православною Церквою, яка звершує своє служіння в Україні для віруючих усіх національностей. На сьогодні єпископат УПЦ Київського Патріархату має 42 архієреїв, в Україні діють понад 4500 парафій, об’єднаних у 33 єпархії у всіх областях нашої держави, в тому числі чотири єпархії за межами України (Греція, Росія, США, Молдова). Плідно функціонують Київська і Львівська православні богословські академії, семінарії у Луцьку та Рівному, Богословський інститут в Івано-Франківську, Теологічне відділення філософсько-теологічного факультету Чернівецького національного університету. Маємо близько 50 монастирів, 14,5 мільйона парафіян.

—Святійший Владико, наша газета «Українське Слово», її власники та журналісти нагороджені Вами кілька років тому орденами. Щиро дякуємо Вам за високу оцінку нашої скромної праці. З цікавістю стежимо за релігійним життям Української Православної Церкви Київського Патріархату регулярно розміщуємо про це інформацію у тематичній сторінці «Благовіст». Останнім часом наша увага прикута до перемовин між Українськими Православними Церквами Київського та Московського Патріархатів. Чим зумовлені ці кроки? Чи є перспектива об’єднання усіх трьох гілок українського православ’я? Чи не чинитимуть перешкод «Фанар» й «Чистий перевулок» цьому зближенню? Адже у разі успіху Україна стане найбільшою православною державою у світі.

— Так, ми розпочали підготовку до діалогу з УПЦ Московського патріархату. В УПЦ КП сподіваються, що підготовчі зустрічі будуть сприяти зближенню православних віруючих різних юрисдикцій, а також подоланню ворожнечі між віруючими Московського та Київського Патріархатів, яка, на жаль, зараз існує. Всі знають про те, що Українське Православ’я розділене. Київський Патріархат неодноразово виступав з ініціативами щодо подолання цього розділення. Зважаючи на значимість і авторитет УПЦ КП, з нами почали рахуватись, уже не ставлять ультиматумів. У нас є впевненість, що єдина Українська Помісна Православна Церква буде обов’язково. Як і процвітатиме Україна, якій Всевишній подарував незалежність. Українська держава є основою для існування автокефальної Церкви, а Церква є духовною основою України. Тобто ми є взаємопов’язаними. Хоча і відокремлена Церква від держави. Остання не може існувати без міцного духовного підмурівку, а Церква не може бути самостійною, коли немає незалежної держави. Тому УПЦ КП підтримує державу, бо є помісною й автокефальною.

Якщо все Українське Православ’я об’єднається, то Україна стане потужною православною державою. На сьогодні Україна уже має понад сто єпископів (Московський Патріархат в Росії — 85 архієреїв), Україна має 80 єпархій, а Росія — 65, у нас є 15 тисяч парафій, у РФ — 12 тисяч. Щоправда, Росія перевершує Україну за кількістю православного населення: там близько 50 мільйонів, а у нас — близько 30 мільйонів. І якщо утвориться в Україні єдина Помісна Православна Церква, то вона стане на рівні з Російською Православною Церквою. А з історичної точки зору, ми є корінь РП МП, а не навпаки.

Між Москвою і Константинополем точиться боротьба за першість у світовому православ’ї. Москва хоче посісти перше місце як найбільша Церква. А Константинополь хоче цьому завадити. Для Московської Церкви дуже важливо, щоб Українська Церква була в складі Московського Патріархату, тоді вона одна більша за всі разом узяті. Константинопольський Патріархат — перший за честю і ця першість ґрунтується — на історії. Святі отці, вся культура — це все пов’язане з Константинополем. Для того, щоб утриматися в такому стані, йому необхідно мати реальну силу. Якщо Українська Церква буде з Москвою, то перевага буде на боці Москви. Якщо з Константинополем — перевага на боці Константинополя.

—Нещодавно в Україні побувала делегація Вселенського патріарха Варфоломія І. Ваша Святість мав зустріч з посланцями Константинополя. Якщо можна, розкажіть про це.

— Як Патріарх Київський і всієї Руси-України у приміщенні Київської патріархії 4 жовтня я мав зустріч з делегацією Константинопольського Патріархату, до якої входили митрополит Гальський Еммануїл, генеральний секретар Священного Синоду Вселенського Патріархату архімандрит Елпідофор (Ламбрініадіс) та священик Василій Папафанасіу. Делегація з 3 по 5 жовтня перебувала в Україні й зустрічалася з Предстоятелями УПЦ МП та УАПЦ — митрополитом Володимиром і митрополитом Мефодієм.

Під час зустрічі йшлося стан справ у церковному житті України, висловлювались думки стосовно проблеми церковного розділення та шляхів його подолання.

Вселенський Патріарх зацікавлений в тому, щоб Українська Церква була незалежною від Москви, бо тоді не буде й претензій Московської Патріархії на першість у світовому Православ’ї. Москва ж, навпаки, зацікавлена, аби утримати Україну під своїм впливом, тому й приїжджав в Україну Патріарх Кіріл, який намагається за будь-що утримати УПЦ в своєму складі.

—В Україні розпочалась президентська виборча кампанія. Знаю, у Вас склались приязні стосунки як з Віктором Ющенком, так і з Юлією Тимошенко. Українська Православна Церква Київського Патріархату зробить конкретний вибір, чи буде рівновіддаленою?

— Церква в Україні, згідно Конституції, не повинна втручатись у політичні справи. І тому, коли Московський Патріархат вліз у виборчу кампанію в 2004 році на боці одного кандидата в Президенти, то це отримало осуд з боку суспільства, оскільки Церква взялась не за свою справу. А тому УПЦ КП не бере участі у виборчій кампанії, але ми не байдужі до того, хто буде керуватиме державою. Наша Церква морально підтримуватиме ті політичні сили, які стоять на державницьких засадах. Але відкрито агітувати не будемо.

 — Насамкінець, Святійший Владико, хочу Вам щиро подякувати за розмову Ваша постать у релігійному та духовному житті українців є унікальною. Ви були в історії нашої Церкви 90-тим київським митрополитом і стали третім патріархом Київським і всієї Руси-України. Я разом із нашими читачами схиляюся перед Вашою глибокою вірою та духовним авторитетом та прошу Вашого молитовного заступництва.

 — Я дуже вдячний вашій газеті за підтримку УПЦ КП і закликаю Боже благословення на керівництво, редакцію, усіх журналістів й бажаю, аби й надалі вона служила інтересам насамперед духовного відродження і інтересам Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Розмову вела Оксана КУШІЦЬКА,
«Українське Слово»

↑Надеюсь, что время соперничества пройдет
Интервью Святейшего Патриарха
Филарета журналу «Корреспондент»

—Почему именно сейчас начались переговоры между УПЦ КП и УПЦ (МП)? Способствовало ли этому конкретное лицо — патриарх Кирилл, Вселенский патриарх Варфоломей, Президент Украины Ющенко, кто-либо еще?

— Во-первых, вопрос о диалоге УПЦ КП с УПЦ (МП) стоит уже давно. Вначале были наши устные заявления о намерении вести диалог. Потом мы стали писать письма, несколько лет назад. Последнее письмо написали перед приездом патриарха Кирилла в Украину. И УПЦ наконец откликнулась и согласилась. Не на диалог — на создание рабочей группы для подготовки к диалогу.

Конечно, подтолкнул их к этому и приезд патриарха Кирилла. Потому что Москва тоже заявила, что надо вести диалог с «раскольниками» — это они нас так называют. И вот когда и Москва заявила, что надо вести диалог с УПЦ КП, тогда и УПЦ (МП) стала более активной и смелой.

Но я думаю, что это еще не все причины.

Нынешний Московский патриарх ведет политику централизации власти, в которую не вписываются права УПЦ, как самостоятельной и независимой в управлении. Централизация эта началось еще при патриархе Алексии II, когда он позволил украинским архиереям через голову своего предстоятеля обращаться к Московскому патриарху, хотя статус самостоятельной и независимой в управлении Церкви не позволяет этого. Но Москва, когда ей это выгодно, не смотрит на каноны и на статус.

Это был первый шаг. А нынешний патриарх, Кирилл, начал свое патриаршество с того, что сделал следующий шаг — включил в число временных членов Священного Синода еще одного представителя от украинского епископата, кроме митрополита Владимира, тем самым приуменьшив его значение, как Предстоятеля УПЦ. Таким временным членом Московского Священного Синода стал донецкий митрополит Илларион. Это тоже нарушение.

Третьим шагом — еще пока не сделанным, но в кулуарах уже об этом говорят — может стать требование согласовывать с Москвой посвящения украинских епископов и открытие здесь новых епархий. Если это произойдет, то это будет означать, что никакой самостоятельности и независимости в управлении Украинская Церковь не имеет, и все возвращается к положению, которое было до 1990 г. — положению экзархата.

То есть Московские патриархи хотели бы постепенно лишить Украинскую Церковь предоставленных ей прав. Думаю, что такие действия тоже влияют на настроения в УПЦ (МП). Но это, конечно, мое мнение.

—Как Вы оцениваете первый этап переговоров, точнее, первую встречу?

— Я оцениваю это как положительный шаг, и мы рады тому, что уже официально началась подготовка к диалогу. Я в этом вижу, прежде всего, проявление доброй воли со стороны УПЦ (МП). Потому что без доброй воли ничего нельзя сделать, никакой диалог не будет результативным. А когда есть добрая воля, тогда есть надежда.

—Допускаете ли Вы в действительности, что в итоге переговоров две наиболее массовые Украинские Церкви объединятся?

— Я всегда был убежден в этом, был и буду. Это путь исторический, с которого Церкви не могут сойти. Раз есть независимое государство — рано или поздно будет автокефальная Церковь, и рано или поздно эту автокефальную Церковь признают. Другого пути нет. И тот, кто не видит, этого, тот слеп и не видит развития исторического процесса.

—Почему за стол переговоров сели не Вы сами и глава второй Украинской Православной Церкви, не вторые, а третьи лица? Предполагаете ли Вы лично принять участие в переговорах уже на заключительном этапе?

— Сейчас идет подготовительный этап, это, подчеркну еще раз, пока не диалог. Но такие события не происходят без одобрения Предстоятелей Церквей. Так что в какой-то мере мы уже общаемся — посредством рабочих груп. Надеюсь, что придет время, когда мы с митрополитом Владимиром сможем вести диалог и лично.

—В случае благоприятного хода переговоров, кто, согласно Вашей позиции, возглавит объединенную Украинскую Православную Церковь — Вы, митрополит Владимир, или кто-то третий?

— Это не имеет значения. Если бы, например, состоялось в этом или следующем году объединение, и возник вопрос о выборах одного главы, для меня не имеет значения, кого Церковь, уже объединенная, выберет своим главой.

Если бы меня не выбрали, меня это абсолютно не задело бы. Скоро ведь смерть, так что выбрали бы или нет — все равно скоро умрешь. А если бы и не выбрали, надо принимать это спокойно, как Божью волю.

Я это уже перенес, когда был местоблюстителем в РПЦ, и меня не выбрали Московским патриархом. И перенес спокойно, потому что знал: раз нет воли Божьей на это, — и хорошо. Значит, нужно что-то другое. Мне могут не верить, но я говорю искренне, как перед Богом. И ведь так и получилось: если бы не поставил меня Господь во главе движения за Поместную Церковь — может, ее бы и не было такой, как сейчас. Могло бы так случиться, потому что Автокефальная Церковь, которая тогда существовала, была слабой, и [все иерархи] переругались бы между собой.

—Изменилось ли в последнее время Ваше мнение о Вашем оппоненте — митрополите Владимире?

— Изменилось. Но не под влиянием переговорного процесса или чего-то еще. Я уже подошел к тому краю, за которым — жизнь вечная. И войти туда надо, отбросив все обиды и негатив. Московский патриархат называет меня раскольником, анафему накладывал, и когда-то меня это задевало. Но сейчас у меня в сердце нет никаких обид, никакого негатива. В моем возрасте о таком уже не думаешь, и вообще о земном меньше думаешь. Больше заботит то, с каким багажом войдешь в вечность.

—Если допустить самые благоприятные обстоятельства, когда, на Ваш взгляд, может завершиться процесс объединения Православных Церквей в Украине — через пять лет, десять, 15, больше?

— (Улыбается) Мне все журналисты задают этот вопрос. И всем я отвечаю: тогда, когда на то будет Божья воля. Одно знаю точно — это неизбежно произойдет.

Другое дело, что переговорный путь может быть длинным. Не надо забывать: есть силы, которые будут противостоять этому. Они уже действуют. И я вижу задание нашей Церкви, с одной стороны, в том, чтобы вести этот диалог. А с другой — в том, что ту Поместную Церковь, которая уже есть, Киевский патриархат, развивать и укреплять. И независимо от того, когда мы придем к объединению, эта Церковь, украинская, будет большой и сильной. И от этого будет зависеть время объединения — либо приближаться, либо отдаляться. Потому что если бы мы были в таком слабом состоянии, как УАПЦ, с нами бы никто не вел серьезных разговоров. А из-за того что мы сила, большая сила, то уже с этой силой нужно считаться.

Представьте: мы объединились, создали с митрополитом Владимиром одну Православную Церковь. К нам обязательно присоединиться УАПЦ, у них другого пути нет. Не захотят иерархи — захочет народ и духовенство. И если объединимся, что будет? А будет больше 100 епископов в Украине, в то время как в России на сегодня — 85. Епархий у нас будет до 80-ти, а в РПЦ — до 70. И по количеству парафий Украинская Церковь будет больше — у нас более 15 тыс., в РПЦ — 12 тыс.

Мы, конечно, не можем быть больше по количеству верующих, потому что у нас будет до 30 млн., а в России — до 50 млн. Но у нас активность верующих больше. И тогда Украинская церковь станет если не первой, то равной РПЦ.

Московский патриарх сейчас стремится занять лидирующее место в Православии. И не только нынешний, Кирилл, — это желание было и до него, но нынешний патриарх более активно действует для этого. Когда Украинская Церковь объединится и ее независимость признают — для таких планов первенства это будет большой удар. Возьмите памятники архитектуры, — тут они. Монашество где началось? Тут, в пещерах [Киево-Печерской лавры]. В Украине множество святынь, ведь только в лавре прославлено около 140 святых. Вся литература, все духовные источники находятся тут.

Когда патриарх Кирилл был тут, он сказал, что «Киев — это наша южная столица русского православия». Ваша? В Москве же не говорят, что Болгарская или Грузинская Церковь — «наша». А почему Украинская ваша, а не наша? Она будет «ваша», если вы Украину будете считать своей вотчиной. А если Украина имеет свою Церковь, то разве это ваше? Нет. И они это прекрасно понимают. Поэтому они и не хотят признать независимость Украинской Церкви. Это глубинная причина. Не экономика. Экономика — это производное, сегодня успех — завтра падение. А духовные основы — это вечное. И борьба идет за эти духовные богатства. Но я надеюсь, что это время соперничества пройдет. Когда в России станут воспринимать Украину как независимое государство — братское, близкое, но независимое, — тогда и соперничества не будет. Но пока за словами о «братстве» будет стоять желание владеть и управлять Украиной, наши отношения будут сложными. Мы уважаем Русскую Церковь, но мы хотим взаимного уважения и от нее. Надеюсь, что патриарх Кирилл это поймет. А если и нет — все в руках Божиих и в Его воле.

↑Про розділення та єдність Церкви

Релігія в Україні: Перше питання буде таким. Нещодавно (інтерв’ю було записано 26 серпня 2009 року — А.Д.) відбувся собор УАПЦ, на якому було виголошено звернення єпископату цієї Церкви відносно того, щоб втілити в життя можливість отримання автокефалії з рук Вселенського патріарха Варфоломія. Ще до того лунали заклики про об’єднання трьох православних Церков, які нині представлені в Україні. Як Ви оцінюєте перспективи такого об’єднання?

Патріарх Філарет: Звичайно, об’єднання Церков — це проблема номер один для українського православ’я. По-перше тому, що роз’єднаність українського православ’я послаблює його вплив на суспільство, призводить до того, що Церква не виконує повною мірою своє призначення — вести до спасіння людей. По-друге, через те, що роз’єднане православ’я не виконує місію єднання народу. Наші противники прагнуть, щоб у нас не було єдиної Помісної Православної Церкви. Тому з усіх боків наступають на нас і роблять усе можливе й неможливе, щоб ми не мали єдиної Церкви. У цьому річищі відбувався і візит патріарха Кирила. Невже він був спрямований на вилікування оцієї недуги нашого розділення? Чи він мав якусь іншу мету?

У цьому річищі виголошуються й усі ці заяви єпископату та предстоятеля УАПЦ. От, наприклад, які цілі має УПЦ МП? Вона підпорядкована Московському патріархату і, відповідно, хоче перебувати з ним у єднанні. А УАПЦ — чого вона хоче? Може хоче, щоб в Україні була незалежна Церква? Якщо вони хочуть, щоб в Україні була автокефальна Церква, і стверджують, що вони є такою, то чому вони не хочуть об’єднуватися з нами? У чому полягає причина, що ми й досі не об’єднані?

УАПЦ постала в 1994 році, і реальною метою її створення було утворення альтернативної Київському патріархату церковної структури. Але ж ми ще в 1992 році створили одну-єдину українську автокефальну Церкву — УПЦ Київського патріархату! Ви знаєте, що нинішній предстоятель УАПЦ Мефодій (Кудряков) — це ж наш колишній священнослужитель, який на той час перебував у сані протоієрея, згодом — архімандрита? І все це духовенство, весь клір, який складає сьогодні УАПЦ — це наше духовенство, що об’єдналося у 1992 році, щоб створити незалежну Церкву. Проте трохи згодом відповідні сили вплинули на наших нестійких прихильників, вони відокремилися від нас і от тепер починають цю двозначну гру.

Що говорять ті, хто стоять за повторною появою УАПЦ? «Об’єднайтесь УАПЦ, Київський патріархат, порозумійтесь між собою, а потім уже будемо говорити про об’єднання з УПЦ МП». Я вбачаю в цьому серйозне випробування для всіх православних українців. Нам ставлять завдання: досягніть єдності між собою, а вже потім будемо говорити про єдність усього українського православ’я. Але ж ми вже стали єдиною Церковю у 1992 р.! І нас розділили. Зараз вже мало хто пам’ятає Петра (Петруся), який наприкінці 1992 р. оголосив себе «місцеблюстителем патріаршого престолу УАПЦ» і відколовся від Київського патріархату. З цього почалася історія нинішньої УАПЦ, яка юридично зареєстрована у 1994 р., коли до влади прийшов Леонід Кучма. Бо за Леоніда Кравчука цю конфесію навіть не реєстрували, розуміючи, для чого вона «заново створена». Потім Петрусь відійшов і від УАПЦ, і зараз існує сам по собі. Але ж у 1992 -1993 рр. скільки шуму було навколо нього!

Ми вже двічі фактично домовились про об’єднання з автокефальною Церквою — у 2000-2001 рр. та у 2005 р., підписували відповідні документи. У 2005 р. навіть відбулася спільна конференція єпископату, вже готували спільний Собор, що мав ухвалити консолідоване рішення про об’єднання. Але потім справжні хазяї УАПЦ сказали своїм «підопічним»: поставте такі вимоги, які були б неприйнятні для Київського патріархату, щоб він сам відмовився від цього об’єднання. Що вони і зробили: УАПЦ висуває вимогу — нехай патріарх Філарет відмовиться від лідерства, так само предстоятель УАПЦ піде на те, щоб відмовитися від своєї посади, І на спільному Соборі буде обрано нового предстоятеля цієї гіпотетично об’єднаної Церкви.

Для чого було розроблену всю цю комбінацію? Очевидно, що її розробники прекрасно усвідомлювали: такого сильного та впливового кандидата, який би міг стати главою об’єднаної Церкви, немає. А якщо не буде сильного предстоятеля, то й об’єднана Церква існуватиме недовго. Бо як об’єдналися, так само швидко можуть і роз’єднатися.

Згадайте — у 1995 р. частина єпископів, в тому числі і владика Мефодій, відділилися від Київського патріархату та приєдналися до УАПЦ Димитрія (Яреми). Вони казали, що не хочуть бути у Київському патріархаті під керівництвом патріарха Філарета, а будуть розбудовувати Українську Церкву без нього. Назвали свою Церкву «УАПЦ Київського патріархату», навіть почали переговори про об’єднання з УПЦ МП. І що? Вже через рік вони розділилися на «патріаршу» і «синодальну» Церкви, які ворогували між собою. Потім помер Димитрій (Ярема) і в УАПЦ обрали Предстоятелем митрополита Мефодія. А через деякий час знову розділилися — утворилася УАПЦ (оновлена) Ігоря (Ісіченка).! зараз в цій Церкві єдності немає. Київський патріархат — єдиний, а УАПЦ — поділена.

Так от, ті, хто висував вимогу усунути Філарета і в 1992-93 роках, і в 1995 році, і в 2005 році — розуміють, що і в такому випадку автокефальна Українська Церква буде існувати. Існувати буде — але яка: сильна і єдина, або слабка і розділена? Для Москви краще друге. От вони і хотіли, щоб під виглядом об’єднання усунути Предстоятеля Київського патріархату і перетворити нашу Церкву в те, чим зараз є УАПЦ.

Подивіться на архієрейський склад сьогоднішньої УАПЦ. Вона невелика, має всього лиш 500-600 парафій. Хоча вони й говорять про нібито тисячі парафій, але ж насправді це парафії УПЦ КП, лише в державному наглядовому органі вони числяться за УАПЦ, бо так були зареєстровані ще у 1990-1991 роках. Так навіть оці кілька сотень парафій розділені між собою. Немає єдності навіть серед такої нечисленної Церкви, постійно виникають якісь непорозуміння. От що вони мають у Харкові? Архієпископ Ігор (Ісіченко) з ними не підтримує стосунки. Архієпископ Макарій у Львові так само існує в автономному режимі, займаючи особливу позицію. І митрополит Андрій (Абрамчук). Десяток єпископів — і кожен хоче бути сам по собі, нікому не підкорятися. На цьому прикладі ми і бачимо, що у разі відсутності сильного очільника об’єднане православ’я стає не об’єднаним, а ще більш поділеним. Тому Київський патріархат і не сприйняв вимогу УАПЦ. Якщо ж вони від цієї вимоги відмовляться — ми завжди готові до діалогу про об’єднання.

Візьмемо інший приклад: 28 липня поточного року Київський патріархат продемонстрував, що ми потужна Церква. Це було видно під час нашої хресної ходи. Ми продемонстрували наш потенціал та єднання з народними прагненнями, адже наша Церква об’єднує 14 млн. православних українців. А що ж робить УАПЦ? Ця нечисленна, але пихата структура бореться з ними, виконуючи завдання своїх політичних замовників. Бо основна її місія, для якої її зареєстрували у 1994 р. — боротися з Київським патріархатом.

РвУ: А хто є ляльководи УАПЦ в її політичній місії? Хто стоїть за лаштунками гасел і декларацій?

П.Ф.: Звісно, наші північні сусіди.

РвУ: Ви маєте докази, свідчення для підтвердження цього висловлювання?

П.Ф.: Я переконаний у цьому, тому що я знаю, як працюють наші «старші брати». А ще у латинському праві є такий принцип — з’ясувати, кому вигідна та чи інша подія. Кому вигідне таке існування УАПЦ — маловпливової і розділеної, але критично налаштованої до Київського патріархату? Українському православ’ю, Україні?

РвУ: Нещодавно в інформаційному полі пролунала заява митрополита Мефодія про те, що рік тому, під час урочистостей на честь 1020-річчя Хрещення Русі тільки Ваша особиста позиція, негнучкість і владолюбство стали на заваді об’єднавчому процесу українського православ’я. Як Ви це прокоментуєте?

П.Ф.: Моя «негнучка» позиція полягає в тому, що в Україні ми повинні мати автокефальну Церкву, адміністративно незалежну і від Москви, і від Константинополя. Якби ми від початку хотіли мати автономну Церкву, що її б визнавало усе світове православ’я, ми б не відокремлювалися від Московського патріархату, не прагнули б автокефалії. Ми ж відділились від Москви не тому, що Москва пагана, хоча історія наших відносин була складною, а тому, що Україна стала незалежною державою, яка має право на свою Помісну Церкву. Була одна радянська держава — була одна Російська Церква. А коли радянської держави не стало, то ми свідомо пішли на такий крок, бо наша держава стала незалежною, а отже, вона потребувала й незалежної Церкви. І це було не моє особисте рішення, а рішення Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. І всі подальші важливі рішення про долю Церкви ми приймали тільки на Соборах. Так було і в минулому році, і я про це вже говорив у своїх інтерв’ю. Але промосковська пропаганда любить все зводити до особистостей — моєї, або, наприклад, Кравчука чи Ющенка, бо так простіше вести пропаганду…

Ми не перші опинилися в такій ситуації. Подібні колізії переживали й інші Церкви — Сербська, Болгарська, Грузинська, та й Московуська також. Адже коли сформувалося велике князівство Московське, то князь зажадав мати окрему Церкву. Чому? Ви ж усі складаєте єдину Київську митрополію? Навіщо комусь відокремлюватися? Тут вирішальним став політичний чинник, адже князь Московський не хотів, щоб вплив на його підданих мав Київський митрополит, який формально перебував на території Великого князівства Литовського. Москвин боявся конкурентного політичного середовища.

РвУ: Але ж усі ті Церкви, про які Ви згадуєте, — і Болгарська, і Сербська, і Грузинська, — всі вони поминаються в диптиху, а церква Київського патріархату — ні. Як Ви сподіваєтеся виправити цю ситуацію?

П.Ф.: Відомо, що був час, коли не поминали ані Болгарську, ані Сербську Церкви. Та й, зрештою, Московська Церква теж була в такій ситуації.

РвУ: Все це зрозуміло. Але ж яким буде вирішення цієї проблеми в українському зрізі?

П.Ф.: Я бачу це так. Раніше ми хотіли, щоб Москва і Константинополь сіли і полюбовно домовилися про майбуття українського православ’я і про визнання автокефального статусу за Українською Церквою. Але скільки минуло часу — скоро вже десять років! — а два ці центри впливу все ніяк не можуть порозумітися. Тому, розуміючи безперспективність такого варіанту, в нас лишається єдиний вихід: без них розбудовувати єдину Українську автокефальну Помісну Церкву.

РвУ: Але ж у такому разі подібна Церква не матиме євхаристійного спілкування з усією повнотою канонічного православ’я?

П.Ф.: Так, якийсь час не матиме і це дуже зле. Але ж подивіться, якщо ви приходите до храму, то ви приходите до Христа, чи в храм якогось там патріархату? Ви сповідуєтеся в гріхах, отримуєте відпущення їх, причащаєтеся святих Таїн Христових. Хто Вам потрібен у храмі — патріарх чи Христос? Якщо Ви маєте Христа, то вже більше Ви нікого не потребуєте.

Якщо священик заборонить людині причащатися не тому, що вона грішна, а через ворожнечу до неї — така людина позбавлена єдності з Христом? Ні, не позбавлена. Так і Москва з політичних міркувань розірвала з нами спілкування і так налаштувала інші Церкви, бо вона зараз сильна і впливова, а ми — ні. Але все це — тимчасове і людське. Бо Євхаристія одна. І навіть якщо ми тепер не служимо разом, все одно ми, звершуючи Євхаристію згідно заповіді Христової і як вчить Православна Церква, маємо єднання у Христі.

І ще — немає такого поняття, як «канонічне православ’я», «канонічна Церква». У Символі віри є чотири ознаки Церкви: Єдина, Свята, Соборна і Апостольська. Про «канонічну» там не сказано — це придумали для того, щоб відлякувати від Київського патріархату людей. Ми живемо за тими самими канонами Церкви, що й Московський патріархат, нових канонів у нас нема. Тому ми така сама «канонічна Церква», як і Московський патріархат. Тільки наша автокефалія поки що не визнана, а Московського — визнана.

РвУ: Гаразд, Чи можете Ви спрогнозувати, наскільки розтягнеться в часі оцей процес кодифікації незалежного українського православ’я?

П.Ф.: Тут дуже складно щось спрогнозувати. Це може бути як блискавично швидко, так і невиправдано довго. Адже ми вже цілком могли мати в Україні єдину Помісну Церкву, якби не зовнішні впливи та опір проросійських сил всередині нашої держави. Бо ті сили, що підтримують Московський патріархат тут, в Україні, мають потужну політичну підтримку від своїх російських натхненників. Внаслідок цього й існує досі в Україні Московський патріархат. Якби цього політичного чинника не було, то УПЦ МП не здатна була б існувати в незалежній українській державі у нинішньому вигляді. Розділене українське православ’я вже би об’єдналося.

РвУ: Але, подібно до Вас, представники УПЦ МП стверджують, що саме Церква Київського патріархату користується посиленою підтримкою влади, і ця тенденція розпочалася ще з часів президента Леоніда Кравчука. І владні інституції підтримують Київський патріархат дотепер.

П.Ф.: Так, державна влада підтримувала Церкву Київського патріархату, підтримує зараз і буде підтримувати в майбутньому, незалежно від того, хто очолить цю владу. Бо так є у всіх країнах, де православних-більшість: в Греції, Румунії, Болгарії, Грузії, в тій же Росії. Підкреслю — не утворювала, а підтримувала, бо Київський патріархат з’явився тоді, коли цього побажав віруючий народ, а не з волі політиків. Так само, як український народ добився своєї незалежності, а не комуністи у Верховній Раді УРСР, які лише вимушені були за неї проголосувати під тиском обставин. Так є тому, що без нас, без Української Церкви, яка є духовною основою суспільства, не може існувати українська держава, як незалежна. От наприклад, якби в Грузії не було автокефальної Церкви, цю нещасну країну давно би розшматували. А завдяки тому, що там є єдина автокефальна Православна Церква, яка стоїть на державницьких позиціях, підтримує свого президента, Грузія існує як держава. А хіба митрополит Володимир (Сабодан) підтримує свого президента?

РвУ: Невже, на Вашу думку, митрополит Володимир навіть з особистих вподобань не підтримує президента?

П.Ф.: В душі, може, і підтримує, але як глава УПЦ МП — ні. От свіжий приклад. 24 серпня був молебень у Святій Софії — за майбуття та зростання нашої держави. Були присутні всі — юдеї, мусульмани, всі християнські церкви, що є вони в Україні. Не було тільки Московського патріархату. Чому ця Церква разом з Президентом не молилася за ту державу, в якій вона є? Бо їм забороняє це Москва, яка не дозволяє підтримувати українську державу. Ні, звичайно, може бути так, що в душі він підтримує і нашого президента, і нашу державу. Але він мусить це приховувати, бо ідеологічні вказівки йому надходять зовсім інші. Тому для народу, для влади, для вигляду назовні він мусить себе стримувати, тому й не було його разом із нами.

РвУ: Відомо, що в середовищі ієрархів УПЦ МП є різні угруповання — проросійські, помірковані, проукраїнські (яких, на жаль, меншість). Ви гадаєте, що жодне з них не є прихильниками української державності та незалежного православ’я?

П.Ф.: Що можна говорити, якщо весь Московський патріархат — і помірковані, і радикали — всі вони разом не беруть участь у загальнодержавних заходах. От іще приклад. Коли відзначали річницю Голодомору минулої осені, хіба був хтось від них присутній? Ні.

РвУ: Але ж іще раніше було рішення священного Синоду УПЦ МП про визнання Голодомору геноцидом.

П.Ф.: Так, рішення було, і це добре, але тим усе й обмежилося.

РвУ: Проте зараз відомо, що є у верхівці УПЦ МП тверезомислячі люди, які після такого красномовного візиту патріарха Кирила зрозуміли, що варто підтримувати конструктивний діалог з представниками УПЦ КП та УАПЦ заради досягнення єдності. Як Ви гадаєте, наскільки реальним є такий діалог?

П.Ф.: Ми вдячні таким людям за те, що вони прагнуть до порозуміння.

РвУ: Чи є вже якісь практичні кроки в такому діалогічному спілкуванні?

П.Ф.: Ні, щоб можна було говорити про щось офіційно, такого ще немає. Є якісь неофіційні контакти, настрої, бажання, але в що це може вилитись, поки що неясно. Якби таких настроїв серед УПЦ МП не було, то не було би і візиту патріарха Кирила. Бо він приїхав для того, щоб оці розбіжності, які вже накреслилися всередині Церкви, погасити.

РвУ: Йому це вдалося, як Ви гадаєте?

П.Ф.: Ні, не вдалося. І не вдасться.

РвУ: Тобто місія його провалилася?

П.Ф.: Так, місія його провалилася. І це визнали в Москві.

РвУ: Але усі ці ЗМІ та владці рапортують про інше. Що був прекрасний прийом, що підтвердилося небажання українського народу мати автокефалію.

П.Ф.: Тут є певний парадокс. Якщо український народ не потребує автокефалії, чому тоді, де б не був патріарх, його зустрічали гаслами: «Ганьба» та «Геть московського попа-колонізатора!». Так, звичайно, не весь український народ хоче автокефалії. Але ж і тоді, коли обирали Кирила на посаду патріарха РПЦ, за його кандидатуру проголосували не всі, а на Архієрейському соборі — навіть менше половини. Тобто значний відсоток був проти нього — але ж він став патріархом і для тих, хто його підтримував, і для тих, хто був незгідний з ним. Він патріарх для всієї Російської Церкви — то чому ж для нас висувають якісь неймовірні умови? Чому для одержання автокефалії нам потрібна абсолютна одностайність? Це ж з розряду фантастки. Бо навіть коли був референдум про незалежність нашої держави (грудень 1991 року), то й тоді за незалежність проголосувало 92% тих, хто брав участь у референдумі, а 8% були проти. Але ж усі 100% живуть у незалежній Україні.

РвУ: Відомо, що Ви листовно зверталися до патріарха Кирила з пропозицією про зустріч. Але Ваш заклик було проігноровано.

П.Ф.: Так, і вже неодноразово.

РвУ: А якщо приїде делегація Константинополя, то чи плануєте Ви зустрічатися з представниками Вселенського патріарха Варфоломія?

П.Ф.: Звичайно, якщо ми досягнемо домовленості про взаєморозуміння, то така зустріч відбудеться і матиме плідні наслідки.

РвУ: Тепер, коли стало зрозуміло, що «милостей и вольностей» від Москви не дочекатися, може, варто звернути погляд у бік Фанару, щоб Константинопольский патріарх міг дарувати Томос про автокефалію для Української Церкви?

П.Ф.: Я певен, що досягти цього буде набагато легше через Константинополь, аніж дочекатися від Москви. Бо РПЦ ніколи не погодиться на відокремлення Української Церкви. Адже для них це неможливо суто з політичних міркувань. Саме політичний фактор є вирішальним у цьому питанні. От росіяни закидають на адресу Київського патріархату, що ми є політичною силою. А хіба РПЦ не є політичною силою? Саме так заявив їхній керівник Путін. На запитання журналістів про гарантії безпеки Росії він сказав буквально наступне: «Церква та ядерний щит». Причому на перше місце поставив Церкву. То чи не відіграє російська Церква політичної ролі в Україні? Відіграє.

РвУ: Пригадаємо гасло: «За віру, царя й вітчизну!».

П.Ф.: Коли ми підтримуємо свою державу і свій народ, нам кажуть: «Ви займаєтеся політикою». Тоді нехай вони відмовляться підтримувати свою державу, свій народ. Чи погодиться Церква коли-небудь з тим, що вона не повинна підтримувати свій народ? Це неприродно. Церква має бути активно присутня в суспільному житті, духовному та державному житті.

РвУ: Але ж під час візиту неодноразово звучало, що в нас єдиний православний народ, що не слід розділяти, бо існує надбудова — єдина східно-православна цивілізація, спільний простір.

П.Ф.: Ми єдиний народ у Христі, але національно ми — різні народи: український і російський. Україна — не Росія, як би цього не хотіли в Москві. Тому, згідно до 34-го Апостольського правила, кожен народ має право на свою Помісну Церкву — український на Українську, російський — на Російську. Хоча це не різні Церкви, а Єдина Христова Церква. А якщо про єдність говорити у такому ключі, як це говорить патріарх Кирил, то це нагадує ідеї католиків. Бо такими є Католицька Церква, її ідеологія — у них один глава на весь світ. І де б католик не жив — раз він католик, то він має свого главу — Папу.

У Православ’ї побудова структури Церкви інша, і кожен народ має свого предстоятеля, свою Помісну Церкву. Не може бути такого, щоб уся повнота вселенського православ’я була під однією особою. Але ж саме цим марить патріарх Кирил — очолити все Православ’я, стати «православним папою». І тому прагне нав’язати православним оці католицькі ідеї. Але варто нагадати РПЦ: якщо ви хочете мати одного главу, то сміливо можете підпорядковуватись Вселенському патріарху Константинопольському. Він — перший серед рівних, це визнано усім світовим православ’ям. Але ж ви боретесь проти Константинопольського патріарха з потаємним бажанням посісти його місце та мати його потужність і вплив! Якщо Російська Церква закликає нас не виходити з-під влади Московського патріарха, хоча у нас є своя держава — чому ж вони вийшли з під влади Константинополя і не повернулися під неї навіть тоді, коли патріархи розірвали унію з Римом, яка для Москви була формальним приводом відходу? Це — подвійні стандарти і неправда. Коли ми святкували 28 липня пам’ять святого князя Володимира, я сказав, що все, збудоване на неправді, зникне. Так зникне і вся ця демагогія про «русскій мір», «єдіноє пространство історіческой Русі».

РвУ: Ймовірно, вплив і всеохопність Верховного понтифіка не дають спокійно спати патріарху Кирилу.

П.Ф.: Так. І коли врешті-решт Українська Церква об’єднається, нехай навіть її не одразу всі визнають, але вона буде православною і українською по суті, духу та формі. А всі ці ідеологеми «третього Риму», «православного папства» зникнуть, як морок.

РвУ: Але ж патріарх Кирил просуває ідею про те, що він готовий перенести патріаршу кафедру до Києва і титулуватися «патріархом Московським і Київським, і всієї Русі».

П.Ф.: Так, він цього хоче. Він хоче бути і громадянином України. Більше того, він хоче мати подвійне громадянство, щоб мати вільний в’їзд в Україну. Але ж яку місію буде він виконувати в Україні? Очевидно, російську, а не українську.

РвУ: А як Ви оцінюєте вірогідність такого варіанту — розширення титулатури патріарха Кирила?

П.Ф.: Ну, це, знаєте «маячня» нерозумної людини — бути патріархом Московським, Київським і всієї Русі. Можна назвати себе як завгодно. Але на заваді таким цезаропапістським прагненням стоїть Київський патріархат. Якби не наша Церква, то вони б досягли цього — можливо б і митрополита Володимира усунули, і права УПЦ МП урізали, і Київ позбавили б свого архієрея, приєднавши древню Київську кафедру до молодшої Московської. Тоді б Московський патріарх підпорядкував би собі не тільки православних на колишній території Радянського Союзу-Україна, Білорусь, Казахстан, окремі кавказькі республіки. Вони б підпорядкували собі православних в Європі, Америці, Австралії. І такі наміри зараз розробляються. Але все це — пусті мрії, бо мета їх — не благо православ’я, а влада над ним.

РвУ: Ваша Святосте, відомо, що Ви були серед тих, хто звершував архієрейську хіротонію тодішнього архімандрита Кирила (Гундяєва). Чи можна було передбачити ще тоді, в 1976 році, що це буде настільки жорсткий і цілеспрямований лідер?

П.Ф.: Він і тоді такий був. Я його пам’ятаю ще архімандритом. Він і тоді, і дотепер перебуває під впливом величі Католицької Церкви. Зовнішньої величі. Йому імпонують помпезність, розлога організація та чітка структура римо-католиків. Саме ця зовні чітка й міцно організована структура Католицької Церкви його давно приваблює. Він нею надихається і хоче перебудувати за її зразком і Православну Церкву.

РвУ: Але чи це реально?

П.Ф.: Якщо він перенесе цю структуру на православний ґрунт, він перестане бути православним. Патріарха Кирила дуже часто звинувачують у католицизмі; і хоча по суті своїй він православна людина, але оці позірні спокуси католицької структури не дають йому спокою.

РвУ: Відомо, що одразу після того, як постав Київський патріархат, ви намагалися відкрити кілька парафій за межами України, зокрема в Ногінську в Підмосков’ї та на Далекому Сході. Яка їх доля зараз?

П.Ф.: Ні, ми не ставимо перед собою завдання розширювати свій вплив у Росії чи ще десь. Ми не відганяємо від себе тих, хто хоче до нас приєднатися. От, наприклад, в Америці просто взяли і передали наші парафії під омофор Вселенського патріарха Варфоломія. Проте частина українських парафіян не захотіла туди йти, і вони залишилися під омофором Київського патріархату.

РвУ: Тобто юрисдикція там ваша?

П.Ф.: Я щороку відвідую ці парафії в США. Але ми не ведемо ніякої агітації, щоб ті, хто ходить до інших храмів, переходили до нас. Однак, якщо хтось виявляє таке бажання, то наші двері завжди відкриті.

РвУ: А ви не думаєте, що потрібна така агітація, оскільки Православна Церква в Україні втрачає позиції. Наприклад, поширюються протестантські деномінації та харизматичні рухи, насамперед у східних регіонах України.

П.Ф.: Так, це має місце. Але відбувається це насамперед тому, що ми розділені. Якби Церква Православна була єдина, то протестантство б так, як зараз, не поширювалося б. Бо ми витрачаємо сили у боротьбі один з одним.

РвУ: Хіба оця роз’єднаність заважає Вашій Церкві вести місіонерську діяльність?

П.Ф.: Ні, не заважає. Ми проповідуємо православне вчення та православну мораль, а також любов до України. Хто хоче — слухає. Хто не хоче — не слухає. Ми нікого не силуємо, бо і Христос силою нікого не робив своїм учеником.

РвУ: Чи вистачає вам таких проповідників?

П.Ф.: Не можу сказати, що вистачає. Ми б хотіли, щоб їх було більше.

РвУ: Чи задоволені Ви рівнем підготовки випускників ваших теологічних закладів?

П.Ф.: Так, задоволений. У нас є чотири вищих навчальних заклади, також маємо середні навчальні заклади — семінарії. В цілому ми маємо досить сильну мережу навчальних закладів для того, щоб готувати кадри. Ми маємо іншу складність: у нас надлишок духовенства на заході України і бракує кадрів у східних єпархіях.

РвУ: А ви можете якимось чином впливати на ситуацію. Переспрямовувати священиків?

П.Ф.: Це може бути тільки добровільно. Силоміць не можна цього робити.

РвУ: Iснує поширена думка про те, що ієрархи УПЦ МП не є сильні в масі своїй, і, за кількома винятками, не готові відповідати на виклики сьогодення. По суті, експертна думка про архієрейську громаду УПЦ КП майже така сама. Чи задоволені Ви особисто архієрейським складом Вашої Церкви?

П.Ф.: Не можу сказати, що повністю задоволений. Якщо говорити про мого наступника, то такої кандидатури зараз я ще не бачу, хто би був готовий до цього — не просто стати патріархом, а реально розбудовувати Церкву в сучасних складних умовах. Якщо ж оцінювати служіння архієреїв у єпархіях, то особливо слід відзначити молодий єпископат. Він у нас потужний і активний. А старші архієреї уже менш активні. Однак в історії Церкви не було ніколи такого періоду, щоб були сильні архієреї на всіх єпархіях; завжди хтось був сильніший, а хтось більш млявий.

РвУ: А яка єпархія, на ваш погляд є найсильніша і, відповідно, найслабша?

П.Ф.: Найслабші єпархії в УПЦ КП три — Харківська, Луганська і Закарпатська. Також і південні єпархії не дуже сильні. Сильні — це Київська, Вінницька, Волинська, Рівненська, обидві Львіські, дві Івано-Франківські та дві Тернопільські. Вони сильні, впливові, потужні. Я щороку відвідую 10-12 єпархій, тому реально оцінюю, яка де ситуація. От нещодавно ми служили в Чорткові на Тернопільщині, і там зібралося 10 тис. людей. А це більше, ніж було тоді, коли патріарх Кирил служив у Почаївській лаврі.

РвУ: Є інформація про хресний хід, що мав прямувати від собору УПЦ КП в Тернополі аж до Почаєва 5 серпня 2009 року. Тернопільська громада вже була готова до цього, коли Ви своїм особистим рішенням в останню мить скасували цей задум. Чому так сталося?

П.Ф.: Маю підкреслити, що ми, як Церква, не протестували. І в Києві, і в Почаєві, і в Рівному ми проводили акції, однак це не були протестні заходи. Ми просто хотіли, щоб росіяни побачили, що в Україні існує така Церква, що є люди, які є її вірними. Акції протесту проводили громадські організації та політичні партії. Їх протест був спрямований проти Кирила, як політичного діяча. А з мого боку була вказівка — не робити провокацій, а молитись. І ми молилися так, що прихильники Московського патріархату приєднувалися до нашої Церкви.

РвУ: Коли і де таке сталося?

П.Ф.: В Почаєві. Коли закінчилося богослужіння і хресний хід пішов до нашого храму. І от окремі люди з лав Московського патріархату приєднувалися до наших вірян.

РвУ: Але ж ЗМІ повідомляли протилежне: що люди з гуртів Київського патріархату переходили в лави прихильників патріарха Кирила.

П.Ф.: Ні, наші віряни були безпосередньо в Почаївській лаврі, вони там молилися. До речі, оточення патріарха Кирила дуже втішалося тим, що під час його богослужіння в лаврі все було наповнене людьми. Але ці люди прийшли не до Кирила — вони прийшли до святині, до лаври, до ікони Божої Матері, ювілей принесення якої святкувався. Там щороку стільки людей збирається, і навіть на всі великі свята. От якби вони спеціально до Кирила приїхали — можна було б цим пишатися. Але це не так. Хоча російських гостей можна зрозуміти, бо вони такої кількості людей на богослужіннях в Росії не бачили. Навіть у Троїце-Сергієву лавру стільки не збирається на свято преподобного Сергія.

Дехто мав бажання зіштовхнути Київський і Московський патріархати. Щоб були бійки, інциденти, але ми цього не хотіли і не допустили. Те, що Україна протестувала проти Кирила, означає, що вона протестувала проти нього як політичного лідера, який виступає проти незалежності українського народу, а не як патріарха. Він казав, що український народ — це «його народ», але за десять днів навіть жодного слова не сказав українською мовою, якою цей народ спілкується.

РвУ: Ви гадаєте, що політична складова домінувала під час цього візиту?

П.Ф.: А Ви подивіться на його обличчя, яке воно було під час перебування в Україні. Благосне воно було, радісно-усміхнене чи зле? Де б він не був, у якому місті, храмі — всюди певна напруженість у рисах, зосередженість у поведінці.

РвУ: А Ви відстежували всю хроніку перебування патріарха Кирила в Україні: всі ці проповіді, виступи, інтерв’ю, заяви?

П.Ф.: Так. І обличчя предстоятеля РПЦ відображало, що у нього там в душі: радість чи скорбота, вдоволення чи злість. Все було на лиці написано, що там коїться у нього в душі.

РвУ: Але ж політичний діяч такого калібру як патріарх Кирил, має володіти своєю мімікою і вміти стримувати емоції?

П.Ф.: Не кожен може володіти. Ось як російські аналітики оцінюють патріарха Кирила: по-перше, він дипломат, по-друге, він бізнесмен, по-третє, він політик, по-четверте — патріарх.

РвУ: Але ж це нездорово для Церкви?

П.Ф.: Це дуже погано. Патріарх має бути патріархом і думати він повинен передусім про вічне життя, зокрема про своє особисте вічне життя, а не про владу, земні інтереси, бізнес, багатство. Це не завдання патріарха. Він повинен дбати про Церкву. Ось був російський патріарх Алексій II. Він 18 років був патріархом. А тепер є він чи немає його? Є. Але де він — у Царстві Божому чи в пеклі? І чи тепер він радіє, що був патріархом, мав пошану, був возвеличений? Один Господь знає. І кожен із нас повинен думати, де він опиниться після смерті. Бо там вічне, а тут — тимчасове. Тут, якщо і 100 років проживеш, то помреш і все залишиш. А там — незмінна вічність, хоч ми про це найменше думаємо. Навіть духовні особи думають про земне.

РвУ: Давайте перейдемо до зовсім іншої теми і поговоримо про переклади богослужбової літератури, які Ви зробили за ці майже 20 років, їх вважають добрим прикладом того, якою має бути богослужбова література для потреб Української Церкви. Чи плануєте Ви й надалі перекладати інші богослужбові книги: Октоїх, Мінею, Службовник тощо?

П.Ф.: Так, я плідно працюю в цій галузі і вже переклав дуже багато. Крім Біблії, я переклав майже всі основні богослужбові книги. Переклав ті, без яких існування Церкви неможливе. А це більше 20 томів. Переклав сім томів вибраних «Житій святих». Переклав п’ять томів «Добротолюбія». Зараз перекладаю Святих Отців, крім творінь святителя Іоана Золотоустого. Цим займається один священик — взявся перекласти 12 томів його праць. Мені залишилось перекладати творіння святителів Григорія Богослова та Василія Великого. Я надаю цій праці надзвичайного значення, бо якщо не буде духовної літератури українською мовою, то саме існування української Церкви буде підважене.

РвУ: Тобто Ви розглядаєте корпус богослужбової літератури як наріжний камінь церковної будівлі?

П.Ф.: Це основа для існування Церкви — Священне Писання, богослужбова література і творіння Святих Отців.

РвУ: А Ви перекладаєте з церковнослов’янських примірників?

П.Ф.: Так, богослужбові книги — з церковнослов’янської, а творіння Святих Отців — з російської.

РвУ: Але ж переклад з російськомовних джерел очевидно хибує на неточність. Бо він виходить уже вторинним, оскільки від початку весь корпус богослужбової літератури перекладався з грецької мови? Чи не плануєте Ви звернутися до грецьких оригіналів?

П.Ф.: Творіння Святих Отців були написані грецькою і вже з грецької вони були перекладені на російську. А українська та російська мови споріднені, тому легше перекласти з російської на українську, ніж із грецької на українську.

РвУ: Але ж у такому разі втрачається первинний зміст тексту

П.Ф.: Цього не можна сказати про український переклад. Якщо перекладати з англійської мови на українську, то, можливо, смисл втрачається, але у випадку з російською мовою такого не відбувається. Я це стверджую як досвідчений перекладач. Якщо втрачається смисл, то він втрачений уже в російському перекладі. Є такі терміни богословські, для яких немає відповідників у російській мові, але це поодинокі випадки. А в цілому дав би Господь, щоб ми знали богослов’я таким, як воно друкується в українському перекладі. Тому що сутність самої віри незмінна і в російській, і в українській мові, та і в болгарській також. Зрештою, вона незмінна в усіх мовах православних народів.

РвУ: Тепер пропоную Вам політичне питання. Якщо на президентських виборах в Україні переможе той чи інший кандидат, чи буде його позиція впливати на становище вашої Церкви?

П.Ф.: Для нас нині уже немає особливого значення, хто переможе, і які будуть його наміри щодо Київського патріархату Є серед кандидатів більші прихильники УПЦ Київського патріархату, які дбають про єдину Церкву, як, наприклад, В. Ющенко. Є кандидати, які ставляться до Київського патріархату непогано, але активності в об’єднанні Церкви виявляти не будуть. Але є і противники нашої Церкви.

РвУ: Це, мабуть, ті що всюди їздили за патріархом Кирилом під час перебування останнього в Україні?

П.Ф.: Так. Але навіть, якщо допустити, що на президентських виборах переможе противник Київського патріархату, чого я, щиро кажучи, не допускаю, то він нічого поганого не зможе зробити нашій Церкві.

РвУ: Ви не допускаєте, що будуть якісь репресії проти Церкви, утиски з боку влади відносно Київського патріархату?

П.Ф.: Ні, будь-які каральні заходи нереальні, адже якщо більше половини українців відносять себе до Церкви Київського патріархату, то хто ж буде здійснювати репресії проти власного народу? Це ж політичне самогубство! Бо на наступних виборах такого кандидата просто викинуть на звалище історії!

РвУ: Тобто Ви гадаєте, що статус вашої Церкви навіть у разі перемоги вашого ідеологічного супротивника буде якщо не покращено, то принаймні збережено?

П.Ф.: Ну, от пригадайте недавнє минуле. Ми ж уже щось подібне пережили. Коли став президентом Леонід Кучма, нас же хотіли знищити. У липні 1995 року похорони патріарха Володимира (Романюка) мали стати безпосереднім приводом для знищення Київського патріархату і нашої Церкви. Чому не дозволяли поховати патріарха Володимира на території Софійського собору? Було сказано таке: «Тут ніякого Київського патріархату немає, а ці розкольники не мають права бути на такому святому місці». А чим же все це завершилося? Тим, що Господь управив так, що тепер всі, хто заходить на територію Софії Київської, бачать, що похована домовина біля дзвіниці, тому кожен перехожий, проходячи повз це місце, мимоволі питає: «Чому він тут лежить?»

Тоді Кучма хотів нас знищити, але не зміг. А коли Леоніду Даниловичу тяжко стало, коли в розпалі були події навколо касетного скандалу, то він пішов не в Лавру за духовною допомогою, а прийшов сюди, на Пушкінську, до мене.

РвУ: Тобто президент Кучма хотів отримати духовну розраду у Вас?

П.Ф.: Ну от, а до того він хотів нас знищити. Це свідчення того, що ніхто і ніщо не знищить уже Київський патріархат: НІ МОСКВА, НІ ФАНАР, НІХТО З ПРЕЗИДЕНТІВ. Чому Київський патріархат такий сильний, чому він зростає? Тому, що постав з Божого благословення і з волі народу.

РвУ: Але ж владика Павел (Лебідь) розказував, що президент Ющенко приходив до нього в Лавру, в його келії відпочивав, бесідував, складав вірші?

П.Ф.: Так, можливо. Точно я не знаю. Мені відомо, що Віктор Андрійович хотів з’єднати УПЦ КП і УПЦ МП в одну Українську Церкву, і тому демонстрував прихильність і до Київського, і до Московського патріархатів.

РвУ: Але ж тепер, мабуть, Ющенко зрозумів марність таких надій?

П.Ф.: Так, зрозумів, що не з усіма православними у країні можна мати справу. Можу сказати про це відверто. Ми ще не знаємо, як будуть розгортатися події. Бо візит патріарха Кирила багатьом відкрив очі. Пересічні вірні говорять: «Ми думали, що належимо до Української Церкви, а тепер виявилося, що ми є в Російській Церкві. Так не годиться».

РвУ: Очевидно, що не всіх вірних УПЦ МП задовольняє такий стан речей?

П.Ф.: Так, вірно. А патріарх Кирил зробив все можливе, щоб переконати, ніби українці належать до нього, до очолюваної ним юрисдикції.

РвУ: А як Ви гадаєте, до чого дослухаються архієреї УПЦ МП? До волі патріарха, чи до бажання людей?

П.Ф.: Звісно, до бажання людей. Бо якщо вони будуть виконувати забаганки патріарха то люди від них підуть.

РвУ: А що ж буде з тими, хто обере патріарха та його месіанські прагнення?

П.Ф.: Такі ідеї довго проіснувати не зможуть. Бо у них просто не буде якоїсь впливової кількості прихильників. Патріарх же не вічний. І вже зараз ідуть нові покоління, які виросли в незалежній Україні, для яких вся ця совєтсько-російська риторика чужа й непотрібна. Їм не потрібні ні комунізм, ні тоталітаризм, бо вони знають свою українську державу, свої проблеми та власні інтереси. Навіть якщо вони далекі від Церкви і не є активними парафіянами, їхні інтереси та прагнення спрямовані не в бік Росії.

Наведу красномовний приклад зі свого довгого життєвого шляху. Коли я обирав шлях служіння Богу та Його Церкві, тоді здавалося, що все проти цього: влада, життя, якісь обставини — все складалося так, щоб я не служив Церкві. Проте був переконаний у правильності зробленого вибору. І не помилився. І от, коли мене призначили Патріаршим Екзархом в Київ, тут, у столиці Української РСР служив такий собі полковник КДБ Віктор Павлович Сухонін.

Одного разу він покликав мене і каже:

— Вам прийшов кінець. Бо ми у 80-ті роки вступаємо в комунізм.

А я кажу:

— Ну то й добре. Жили в соціалізмі, то будемо й у комунізмі жити.

А він:

— Ні. В соціалізмі ми вас терпимо, але в комунізмі — терпіти не будемо. Комунізм і церква та релігія несумісні.

А я у відповідь:

 — Тоді, значить, Церква існуватиме, а комунізму не буде. От такий у нас вийшов діалог.

Чому я це пригадую? Бо, коли Церква, народ стає на вірний шлях, то з ними Бог, адже Бог завжди там, де правда. І рано чи пізно правда переможе. Ми часто повторюємо цю сентенцію, забуваючи про її важливий початковий сенс. Говоримо, що правда переможе, а живемо не так. Проте, якщо ви живете не по правді, то все одно правда вас переможе.

РвУ: Що ж стане у випадку патріарха Кирила, якщо правда переможе його?

П.Ф.: Помре, як помирають усі, хто забував про справжню мету нашого існування.

РвУ: Сумний фінал.

П.Ф.: Так. Але я не хочу, щоб його патріарше служіння завершилося безславно. Я щиро бажаю йому обрати вірний шлях — шлях правди і служіння Церкві, а не шлях «збирання земель» і панування над народами. Про це я і написав йому в день його інтронізації. Думаю, що він прочитав те, що я йому писав. Сприйняв він це чи ні — його справа. Але я писав щиро.

РвУ: Дякую за розмову.

Спілкувалася Алла ДМИТРУК
Джерело: «Релігія в Україні».
7 вересня 2009

↑Патріарх Філарет:
«Ісус Христос не обіцяв нам
щасливого життя,
але обіцяв допомогу»

У ці дні Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет відзначив свій вісімдесятирічний ювілей. Щиро вітаючи Патріарха, пропонуємо Вашій увазі інтерв’ю з шановним ювіляром.

«Щоб наблизити людину до Бога, треба визволити її від гріха»

 — Ваша Святосте, вісімдесятирічний ювілей — це поважна дата. Що б Ви хотіли, з висоти Вашого величезного життєвого досвіду, статусу і сану, побажати українцям, зокрема молоді, якій будувати цю країну: як їй розв’язувати проблеми і долати випробування, котрі, очевидно, неминучі для нашої країни?

— Кожна людина, в тому числі й молода, має знати, що вона на Землі тимчасова. Але, разом з тим, людина створена для життя вічного. Тому кожен повинен усвідомлювати, що перед ним — безсмертна дорога, вічне життя. І ось в оце вічне життя повинен увійти кожен: хоче він цього, чи не хоче. А в це вічне життя він обов’язково ввійде, тому що він народився для цього. І тому, як говорить Церква і святі отці: «Ми подорожні, ми мандрівники в цьому житті». Наше життя не тут, наше життя — вічне. Для цього вічного життя ми повинні обрати чи то блаженне, чи то страждальне життя, бо є і одне, і друге. 1 це не я кажу — це сказав Бог, що так буде. А те, що сказав Бог, те безперечно збудеться, бо він Бог. Він сказав Адамові: «Не їж — помреш», а диявол йому сказав: «Їж — станеш Богом». Але сталось так, як сказав Бог. І тому нам говорить Христос, що життя вічне є, і суд Божий теж є. Це ми думаємо, що ми абсолютно незалежні. Справді, ми свобідні, і людина вільно обирає свій шлях, яким їй прямувати. Навіть коли їй здається, що її примушують до цього, все одно, за нею — остаточне слово.

—За людиною вибір, як учинити…

— Навіть у найскладніших обставинах людина вибирає. І коли людина обирає добро, то Бог допомагає такій людині. А хто обирає зло, того далі спокушує диявол і веде дорогою зла. І тому молодь, яка вступає в життя, повинна пам’ятати, що вона у вічне життя обов’язково ввійде. Якщо людина обирає добро, то Господь обов’язково допоможе цій людині. Немає значення, на якій посаді, якою справою займається — чи літературою, чи сільським господарством, чи обіймає високі посади в державі, чи працює двірником, чи водієм, чи міністром… А має значення, як ти на цій посаді виконуєш свої обов’язки, чим ти керуєшся — добром чи злом. Якщо ти керуєшся Заповідями Божими, які полягають у тому, щоб любити Бога і любити ближнього свого, то Господь тобі буде допомагати в усьому. Але пам’ятай, що коли ти будеш чинити лише добро, то обов’язково зустрінешся із супротивною силою. Не думай, що якщо ти погодився на добро, то не будеш спокушений злом. І чим більше ти будеш чинити добро, тим більше тебе буде спокушувати і диявол, і світ, який лежить у злі; і буде власна твоя плоть спокушувати на гріх. Тому боротьби людина уникнути не може. Боротьба починається з того моменту, коли людина стає свідомою.

—Ваша Святосте, наша розмова відбувається під час великих Різдвяних свят. Що Ви хотіли 6 сказати в ці світлі дні для читачів «Літературної України», для письменників, для всіх людей в Україні?

— Вітаю і письменників, і всіх віруючих, і загалом усе наше українське суспільство з Різдвом Христовим. Прикро, але зараз християнський світ поступово відходить від змісту Різдва Христового — він святкує його просто як свято, не задумуючись над тим, що ж, власне, означає Різдво Христове. Тому в Америці, наприклад, вітають переважно не з Різдвом Христовим, а просто зі «святом». І в Європі поступово переходять на це, хочуть навіть викреслити зі свідомості людей самі слова «Різдво Христове». А ми мусимо наполягати на тому, щоб усі християни розуміли, що це Свято, і це свята подія, яка відбулася більш ніж дві тисячі років тому.

Бог створив людину, але людина згрішила і відійшла від Бога як джерела життя. Проте Господь людину на стільки полюбив — бо Він і створив із любові світ і, зокрема, людину — що вирішив сина Свого, який є Дух, з’єднати з людською природою, для того, щоб цю людську природу визволити від гріха і від смерті. Бо всі страждання, всі хвороби і смерть є наслідком гріха, а гріх є відступом від Бога.

І тому для того, щоб наблизити людину до Бога, треба визволити її від гріха. А як визволити Людину, від гріха? Це може зробити тільки Той, хто її створив. Людина сама не може визволитися, її не можуть визволити ангели, тому що вони не творці, а треба поновити людську природу, зробити новою. Якою новою? Без гріха. І без смерті… І тому людській природі треба було подолати цей гріх і подолати смерть. І це було під силу тільки самому Творцеві. Тому що зло має своїм початком гордість, бо згрішив найперший, найвищий ангел гордістю від того, що він такий же, як Бог, і це було початком світового зла. Це зло світове треба було побороти, подолати смиренням — як протилежною чеснотою стосовно гордості… Народ сприйняв, втілив ідеї християнські, не задумуючись над тим, чому Бог, Цар слави, народжується не в палаці царськім, а в яслах. А для того, щоб показати смирення.

І ось ми святкуємо народження Сина Божого, який почав оновлення людської природи через смирення. І не тільки через смирення, а й через перенесення скорбот, бо скорботи є наслідком гріха. Скорботи виникають через те, що людина робить своєму ближньому прикрість. І Христос, Син Божий, для того,, щоб подолати цей гріх, наслідком якого є оці скорботи, терпить усі скорботи протягом свого життя. Ще тільки народився — вже женуть, і Він змушений втікати.

Став проповідувати — кажуть: «Біс у ньому». Зцілює, виганяє злих духів — кажуть: «Він це робить силою бісівського князя». Тобто наклепи роблять на свого Творця, на свого Спасителя. І Він це терпить. Терпить усі ці скорботи, терпить неправду але не грішить, виконує в усьому волю свого Отця Небесного. Він не свою волю — Він Божу волю виконує. Христос часто говорив, що його їжею є творити волю Отця Небесного.

«І слава Богу, що я не став Московським патріархом»

—Ваша Святосте, думаю, що нашим читачам буде цікаво почути, як Ви прийшли до Бога?

— Я вчився у школі і ріс безбожником — хоча батьки мої були віруючими. Школа мене виховувала в дусі атеїзму. Але, видно, Бог обрав мене для служіння Церкві… Я прийшов до Бога через смерть. Точніше, через вічне життя, бо коли батько мій загинув на фронті, а мені було лише чотирнадцять років, то переді мною стало питання: є він чи його вже нема? І все моє нутро говорило, що не може він щезнути, перетворитися в небуття. Не може щезнути тому, що я його люблю! Це вже потім я зрозумів, що не можна любити те, що не існує. А тоді я думав: якщо в мене є любов до батька, значить, він є, і Бог є, і вічне життя є. Тоді вирішив, що піду за Богом, а не за тим, чому мене навчали в школі.

—Тобто безпосередньо смерть батька стала поштовхом…

— Смерть батька стала поштовхом, змусила мене задуматися над сенсом життя людини. І коли я це зрозумів, то обрав шлях служіння Церкві і служіння Богові. Бо головне — це вічне житія.

І ось нині, коли я вже закінчую своє мандрування цим земним життям, то бачу, що вічне життя — це є та рушійна сила, яка перемагає все. З молодості увірував, що існує Бог і вічне життя, — і вже ніяка сила мене з цього шляху спровадити не змогла. Хоча мене і зі школи виключали за те, що я дітей вчив Закону Божого, і судить хотіли. Через те, що я хотів поступити в семінарію, мені наклали покарання — змусили купувати облігації на дуже велику на той час суму — п’ятсот карбованців. У прокуратуру мене викликали — щоб я не поступав у семінарію. Однак, оскільки віра у вічне життя в мені сиділа міцно, то все те я переборов, відкинув, і ніхто не зміг протистояти мені. А після закінчення Одеської семінарії, коли я вже був студентом Московської духовної академії, переді мною постало питання: яким шляхом іти — стати священиком одруженим чи прийняти чернецтво? Бог дав мені знамення обрати чернецтво. І я обрав чернецтво. Проживши в чернецтві п’ятдесят дев’ять років, я ніколи не розкаювався, що вчинив такий вибір, тому що це Господь мене надихнув і направив на цей шлях. І те, що Бог робить, — все справедливе і так повинно бути…

Однак випробування для мене тривали. Пам’ятаю, це було ще за сталінських часів, у 1952 році (я тоді був студентом, і не просто студентом, а вже ієромонахом), якось мене покликали у військкомат, де зі мною почали розмовляти двоє офіцерів Міністерства Державної Безпеки. Вони запропонували мені (оскільки до мене, як до ієромонаха, приходили на сповідь різні люди), щоб я потім їм доповідав про те, що мені люди будуть відкривати. Я їм відповів, що цього робити не буду, бо як священик зобов’язаний зберігати тайну сповіді і відкривати те, що мені на сповіді говорили, не маю права. Тоді один із них дістає пістолет, кладе на стіл і каже: «Бачиш?». Кажу: «Бачу». «Можемо розстріляти за це». Відповідаю: «Можете розстріляти, але я не боюся цього. Тому що для мене немає значення, коли я закінчу життя — тепер, у молодості, чи в старості. Я піду туди, у вічне життя. Тому те, що ви мені говорите, мене не страшить і не турбує. Розстріляєте — може, піду до Бога, в Царство Небесне. Не розстріляєте — буду служити тут, у церкві». І вони відійшли від мене…

Але те, що трапилось у п’ятдесят другому році, — я це вже потім зрозумів, — за мною ходило аж до самого розпаду Радянського Союзу. І коли мене хотіли ставити єпископом, то органи влади були проти, ніяк не дозволяли… Щоправда, завдяки митрополитові Никодиму ленінградському я все-таки став єпископом. Але ставилися до мене як до людини, котра владі не підкориться і буде наполягати на божественних істинах. Думаю, це і було головним, чому я не став московським патріархом.

—Це мало вирішуватися, коли московським патріархом був обраний Алексій Другий? Ваша кандидатура тоді теж була?

— Так. Я тоді був місцеблюстителем Московського Патріархату.

—Тобто Ви були другою людиною в ієрархи Московської Церкви?

— Після патріарха — другою, а коли помер патріарх, то став першою людиною. Однак тодішня влада не могла допустити мого обрання. У деяких московських газетах тоді писали, що «цей місцеблюститель не стане патріархом», хоча, як правило, всі місцеблюстителі згодом посідали патріарший престол. Однак — не я. І слава Богу.

 — Ваша Святосте, оскільки Ви згадали про московського патріарха, хотілося б почути Вашу думку стосовно того, хто стане наступником Алексія Другого.

-Думаю, що патріарх уже обраний. З боку російської влади. Той, кого вона обрала, і стане патріархом. А Помісний собор тільки оформить все як належить, згідно з церковними канонами, за статутом. Може, я це зухвало кажу, але думаю, що не помиляюсь. У Росії після патріарха Никона, який зайшов у конфлікт із царем Олексієм Михайловичем, російські царі й імператори не вибирали сильних постатей. Патріарх Никон був сильною постаттю і тому не погоджувався з царем, який втручався в церковні справи.

—І це був останній патріарх, який міг діяти всупереч світській владі…

— Всі інші патріархи були слабкими і виконували те, що їм наказували російські царі. А Петро Перший взагалі скасував Патріаршество, перетворив Святійший Синод у державний департамент і сам призначав архієреїв…

Зараз у російській церкві фактично є два гідних кандидати — це нинішній місцеблюститель митрополит Кирил і керуючий справами митрополит Климент. Це найбільш вірогідні кандидати, хоча можуть бути й інші. Кирил — сильна постать, а ось Климент — слабенький і покірний у всьому. Зате він перебуває у добрих стосунках з нинішнім російським президентом. І тому в церковних колах кажуть, що саме він — вірогідний кандидат. Митрополит УПЦ Володимир Сабодан, думаю, патріархом не стане ні в якому разі, якщо навіть і запропонують його кандидатуру: ні за станом здоров’я, ні тому, що він — предстоятель Української Церкви.

Однак, хоч хто б став патріархом, — чи Кирил, чи Климент — для України це не має значення, бо стосовно України вони виконуватимуть волю Кремля. Якою буде кремлівська політика відносно України, таку церковну політику буде здійснювати майбутній московський патріарх.

«Господь приведе нас до єдності»

 — Ваша Святосте, я поставлю традиційне запитання, але думаю, що у світлі останніх подій (маю на увазі смерть патріарха РПЦ Алексія Другого), можливо, Ви скажете щось обнадійливе щодо створення Єдиної Помісної Православної Церкви? Якими є перспективи цієї надзвичайно важливої не лише для Української Церкви, а й загалом для держави справи?

 — З московського боку нас, українців, навіть звинуватили у смерті Патріарха Алексія. Нібито ми погано прийняли Алексія під час його останнього приїзду в Україну, і що він тут захворів, і тому «ви, українці, привели до смерті нашого патріарха». Якось мені передавали, що під час похорону Алексія на адресу нашої делегації говорили: «Хохлы Патриарха угробили и еще приехали на погребение». Бачили, як митрополит Володимир постояв і пішов? І поминання відбувалося в українському посольстві в Москві, а не разом з усіма. Тобто і в цьому питанні Москва стосовно українців налаштована негативно. Думаю, що українські єпископи УПЦ, відчуваючи негативне ставлення до себе з боку Москви, будуть відходити від неї. Відповідно, вони намагатимуться створити в Україні одну Православну Церкву.

Наше завдання і наша проблема сьогодні — об’єднатися в Єдину Помісну Православну Церкву. Не маю жодних сумнівів у тому, що в Україні обов’язково постане така Церква — тому, що це пряма дорога і Бог підтримує нас. Ми на правильному шляху, і в Україні буде одна Православна Українська Церква. Тому, відповідаючи на запитання: буде чи не буде Єдина Помісна Православна Церква, кажу — буде. Але лише Господь знає, коли це станеться.

Вже нині за кількістю віруючих Церква Київського патріархату значно переважає УПЦ. Нас 14,5 мільйонів, а в них — 9,5 мільйонів, хоча парафій там набагато більше. Це є ознакою того, що Бог сприяє нашій Церкві, яка на споконвічній українській землі повинна бути українською, а не московською. Про стан самої Української Православної Церкви під керівництвом Володимира свідчить про те, що там уже почалось бродіння, невпевненість у своєму майбутньому. Якщо ми — впевнені, то вони невпевнені. І ця невпевненість у своєму майбутньому свідчить про те, що рано чи пізно ми об’єднаємось в одну Церкву.

—Таким чином, Ви передбачаєте можливе поліпшення стосунків із Українською Православною Церквою Московського Патріархату?

— Так, передбачаю. Бо до українців у Москві негативно ставляться і за те, що УПЦ назвало Голодомор геноцидом…

—Потім з боку УПЦ виправдовувалися навіть…

— Виправдовувались, але постанова така є, і звернення таке є, і тому ніхто їм цього не пробачить у Москві. А оскільки не пробачать — то будуть постійно їм згадувати. А нагадуючи про це, будуть їх цим від себе відштовхувати. І особливо цього не сприймає молодий єпископат, який шукатиме шляхів для об’єднання всіх православних українців в одну Церкву. Тому я бачу в цьому руку Божу, і завжди говорив, що ми самі без Божої допомоги не зможемо об’єднати українське православ’я, а Бог нам допоможе своїми шляхами. Так оце один із тих шляхів, яким Господь приведе нас до єдності. Тому Бог своїм промислом допускає зло і страждання, але веде людей до кращого.

 — Ваша Святосте, у зв’язку з відповідним ставленням до Вас з боку московської Церкви хотілося б знати, як Ви спілкуєтеся з митрополитом Володимиром, чи зустрічаєтеся з ним?

 — Треба знати, що Москва заборонила всім свої єпископам та ієрархам спілкуватися з нами як з «розкольниками». Весь єпископат дотримується цього і не спілкується з нами. Якщо і спілкується, то під свою відповідальність. Було великою новиною, навіть сенсацією те, що архієпископ Димитрій і тоді ще архімандрит Євстратій в грудні 2007 року зустрічалися з митрополитом Володимиром. Зустрілись ієрархи різних православних церков. Що тут дивного? Але для всіх було дивно, що зустрілись. Тобто, контакти неофіційні є. З Володимиром я зустрічався тільки на офіційних прийомах. Хоча треба сказати, що він тепер ступає на ту дорогу, якою я колись пішов, і його чекають ті ж випробування, які переніс я. Думаю, що він уже й зараз відчуває, що ставлення до нього в Москві негативне, подібно як і з боку проросійських єпископів в Україні — таких як Іонофан, Онуфрій. Однак, думаю, що це йтиме на користь Українській Церкві, — вони нарешті зрозуміють, що Москва їм — не мати, а що Київ їхній духовний центр. Звідси пішло християнство, тут корінь нашої Церкви, в тому числі корінь і російської Церкви. Не в Москві, а в Києві. Тут відбулося хрещення. Тут був апостол Андрій Первозванний. Звідси пішло світло по всій Русі.

—Нещодавно знайомі письменники відвідали Святу землю в Єрусалимі. Розповідали, що там є представництва різних Церков, найбільше — російської. Однак, за їхніми словами, вони ніде не бачили представництв Української Церкви.

—– Це справді так. Нашого представництва там немає, наших земель там немає, церков наших там немає. Є російська місія, яка має землю, жіночий монастир, І росіяни зараз там ще закуповують землі… Чому це так сталось? Тому, що в царські часи було створено Палестинське товариство, яке займалось питаннями Сходу. Тоді ж, переважно в XIX столітті, росіяни закупили землі, побудували там місію, і з тих часів це церковне майно числиться за московським Патріархатом.

Але хочу сказати, що ставлення до Української Церкви і до українців у Палестині, Ізраїлі і в Йорданії дуже тепле. До речі, працівники російської місії, які колись прийшли на Святу Землю, були переважно українцями, як і на Афоні. Там є російський монастир, який теж засновували українці.

Як відомо, Київський Патріархат не визнаний як Автокефальна Церква. Однак як Православну Церкву її визнають усі Церкви. І тому наші архієреї і священики, коли їздять у Палестину, там служать. З цього приводу варто вказати, що свого часу російську Церкву не визнавали як автокефальну протягом 140 років, грецьку — 28 років, болгарську — 70. Подібне було і з сербською, румунською православними Церквами. Тому невизнання нашої церкви впродовж ось уже вісімнадцяти років у цьому переліку, як бачимо, не є винятком.

—Які взаємини УПЦ КП з іншими українськими Церквами — такими, як Українська Автокефальна Церква і Українська Греко-Католицька Церква?

— Автокефальна церква виникла штучно, як протидія Київському Патріархату. Вона невелика, але її підтримують. Переконаний, що з часом ми з ними об’єднаємось. Що ж стосується греко-католицької Церкви, то це є католицька Церква, а ми — православна. А об’єднання греко-католицької Церкви з православною залежить не від греко-католицької Церкви, а — і від Ватикану, і від всього православ’я.

Зараз серед греко-католиків багато віруючих, із середовища інтелігенції, — схиляються до того, щоб ми знаходили шляхи об’єднання в одну Православну Церкву. На мою думку, це може статись тоді, коли Українська Церква об’єднається як Помісна і буде визнана іншими православними Церквами. Тоді перед греко-католиками постане питання: чому ми, українці, належимо до різних Церков? Нам треба об’єднатися в одну Церкву. Тим більше, що ми були колись єдині. І тоді може бути створена могутня Українська Православна Церква, яка не буде підпорядковуватися ні Москві, ні Константинополю, ні Риму. За кількістю віруючих вона буде однією з найбільших (після російської) православних Церков у світі.

«Не треба боятися того, що насувається на нас»

—Ваше Святосте, якою Вам вбачається роль Церкви, зокрема — Української Православної Церкви Київського Патріархату, в житті сучасної Української держави?

—– Церква повинна давати людям надію, вказувати їм правильний шлях, як їм чинити, про що їм думати, про що молити Бога. Завдання Церкви щоб людина не впала у відчай, бо відчай — це загибель, духовна смерть. Людина в такому стані вже не думає про краще. Вона тоді закінчує життя самогубством, або втрачає свій образ. Так ось, щоб цього не було, Церква і покликана людину надихати, окрилювати її, вселяти надію, віру на допомогу Божу. А Бог, який допустив це, допоможе тим людям, які будуть до нього навертатися. Допоможе, як Він допоміг під час війни. Ми втрачали своїх близьких, але молились і надихались, і любили один одного. Я дитина війни, і знаю, як ми страждали, але і один одному допомагали. А зараз багаті не дуже співчувають бідним — тому, що багаті… Але не треба впадати у відчай, що ми загинемо… Ніколи ми не загинемо. Бог є, і Він приведе до кращого, а не до гіршого. А якщо говорити в глобальних масштабах, то світ іде до завершення своєї історії. Тобто, коли ми говоримо про кінець світу, то це не кінець існування Всесвіту, не кінець існування Землі, не кінець існування людини — життя далі триватиме. Кінець буде існуванню добра і зла разом. Кінцем буде розділення, відокремлення добра від зла. І буде добро існувати вічно, і зло буде вічно існувати, але між собою вони перетинатися не будуть. Будуть окремо всі грішники, і диявол, і злі духи — як носії зла — будуть окремо. Вони будуть вічно страждати не тому, що Бог загнав їх туди, а тому, що вони самі, добровільно, обрали таке існування.

Уявімо: ось правда і неправда. І мені Господь каже: «Ось, обирай: або правду, або неправду. Що хочеш, але знай, що правда принесе тобі радість, насолоду, щастя, а неправда принесе тобі скорботу». Що ми робимо? Обираємо неправду? То хто винний в тому, що людина страждає, обравши неправду?

—Сама людина

— Так. Бог закликає вірити в Нього. Заповідь перша: «Я є Бог твій, і нема інших богів на землі, крім Мене». А людина каже: «Ніякого Бога нема. Я Бог». Це міф. Хто винен у цьому? Сама людина. Грішники і злі духи будуть вічно страждати, тому що вони цього захотіли, вони це обрали.

–Ваша Святосте, минулої осені мені вдалося відвідати урочище Гурби на Рівненщині, де відбувся найбільший бій в сорок четвертому році між УПА і військами НКВС. І виявляється, що там, на цьому місці, будується пам’ятний знак, і там засновано Свято-Воскресенський чоловічий монастир на повстанських могилах, в якому служить ієромонах отець Нифонт. Я познайомився з ним, і мене вразило його подвижництво — він і службу Божу править, і сам особисто, власноруч, добудовує на території монастиря службові споруди. Чи це поодинокий такий факт в Україні, чи ще є подібні?

 — Ні, це не виняток. Є чимало таких місць в Україні, де люди приходять молитися до пам’ятників воїнам, загиблим під час Другої світової війни. Вони загинули і тим виявили свою любов, насамперед — до своєї сім’ї, до своєї Батьківщини. А Христос сказав: «Ніхто не має більшої любові, як ті, хто життя віддав за друзів своїх». От вони віддали, і вони блаженствують. А хто залишився живим і не увірував, то теж помер, але різниця між перебуванням одних і других суттєва. Ті блаженствують, а ті страждають. Тому нам треба дивитись духовними очима на всі ці події. Нам здається, що це зле, погане, а в очах Божих воно може бути добрим, тому що воно приводить до добрих наслідків. І, повертаючись до сьогодення, скажу: не треба боятися того, що насувається на нас, — Бог приведе до кращого.

«Господь передбачив спасіння людини»

—Ваша Святосте, якою мірою сучасна людина наближається до Бога чи, навпаки, віддаляється від Бога? Насамперед якщо йдеться про сучасну людину в Україні?

— Кожна людина проходить той шлях, що його пройшов наш Спаситель Ісус Христос, подолавши гріх і смерть. Але людина повинна мати віру. Ця віра єднає її з Христом-Спасителем. Тому Христос сказав: «Хто матиме віру, той буде спасенний, а хто не матиме віри, той буде засуджений». Тому потрібна для людини віра в свого Спасителя. З цією вірою людина повинна пройти тим самим шляхом, яким Він ішов. Тоді ми досягнемо тієї мети, до якої йдемо. Наша мета — не тимчасове, а вічне життя. До того ж, блаженне життя. Це є мета людини. І тому, коли ми кажемо не лише про сучасну людину, а й про наших попередників, то всі вони проходили однаковий шлях. На Землі раю ніколи не буде. Ніколи. Не буде тому, що світ лежить у злі, в гріху. А там, де гріх, де зло — там — страждання, там смерть. І з цієї причини рай на Землі побудувати неможливо.

— Людина недосконала…

— Вона не може подолати в собі гріх, не може з цього гріховного світу визволитись. Якщо ви ввійшли в річку чи в море, то ви замочитесь, чи будете сухим? Отож, якщо ми народилися на цей світ, то народилися в страждання, боротьбу гріховну. І ця боротьба триває. Ісус Христос своїм послідовникам не обіцяв, що в нас буде щасливе життя, але обіцяв допомогу.

—Ваше Святосте, але ж Божий замисел, коли Він творив людину і світ (може, тут я кажу щось гріховне), здається, був іншим?

— Не вийшло з Божим замислом? Ні, не так. Бог, ще не створивши світу, вже знав, що він буде саме таким. А чому таким? Бо Він дав розумним істотам свободу. Свобода — це найвищий дар, який дає Бог розумним істотам; не тільки людині, а й ангелам — вони теж мають свободу. А там, де свобода, там — вибір. А якщо є вибір, то можеш виконувати волю Божу, а можеш і не виконувати. Бог не сказав, що ось є зло, а є добро. Бог сказав: «Ось тобі Заповідь, і цю Заповідь виконуй». Але ти можеш її виконати, а можеш не виконати. Якщо ти її виконаєш, то будеш удосконалюватись як істота, підійматися сходинками досконалості… Якби ж не було цієї свободи, то людина перетворилася б на звичайну тварину. Адже тварини не грішать. В них є інстинкти, біологічні закони. Вони за законами з’єднуються, народжують потомства і живуть, харчуються, годуються тим, що Бог створив, і не грішать.

—У тварин, на відміну від людини, немає свідомості…

— Нема свободи. А якщо нема свободи — нема вдосконалення. А там, де свобода, там — можливість падіння.

—Якщо судити за тим, що в світі стільки зла, насильства, воєн і крові, значить, багато людей не виконують волі Божої? Чому? Яка причина?

— З тієї ж причини, чому Адам і Єва її не виконали. Ми вже про це говорили: Бог запропонував — не їж плодів з цього дерева. Тобто не тому, що плоди були смертельні, отруйні. Вони були такі ж прекрасні, як і всі інші. Але Заповідь Божа була: «Утримуйся. Я тобі сказав: не їж цього, і ти не їж. А якщо ти з’їси, то порушиш Мою заповідь. А якщо ти порушиш Мою заповідь, то тоді помреш». Порушення Заповіді — це духовна смерть. Якби вони послухали і не робили того гріха, то ми б цього всього не мали.

—Тобто, людська еволюція могла б бути іншою?

— Зовсім іншою. Без всякого зла. Але Бог це теж передбачив. Передбачив спасіння людини, котра грішить. Тому не треба думати, що ось Бог створив і не вийшло те, чого Він хотів. Мовляв, Він хотів, щоб усі блаженствували, а всі страждають.

—Ваше Святосте, але ж світова тенденція (принаймні, складається таке враження), особливо у двадцятому столітті, та й у двадцять першому, засвідчує, що людина опускається в своїх гріхах щодалі нижче. Чи є надія, що на якійсь межі все-таки людство зупиниться? І що для цього може виступити гарантіями, якщо висловлюватися такими соціальними термінами?

— Справа в тому, що Ви міркуєте в межах тимчасового життя. Зупинитися, щоб не було катастроф, не було війн… Але все це тимчасове. А треба мислити категоріями вічності. Бо людина створена для вічності, а не для тимчасового життя. І Бог турбується про становище людини не на Землі, а — про становище у вічності, коли не буде часу, де людина буде блаженствувати, і коли тепер перейти до сучасності, та й не тільки до сучасності, а й до історії, і до майбутнього, то через ці страждання Бог навертає людей до Себе, веде їх до вічного, блаженного життя. Ось зараз людина має дуже великі можливості створювати собі комфортне життя: прекрасні квартири, машини, літаки, інтернет, комп’ютери, ракети, може із нічого робить їжу. І вона каже: навіщо мені Бог? Я сама все можу. Так ось, щоб людину цю горду, якій не потрібен Бог, смирити, Господь посилає війну, кризу. Ми зараз вступили в фінансову кризу, і невідомо, як вона буде проходити. Але мета в неї, як і у будь-якої кризи, одна — навернути людей до Бога. Тому що в стражданнях людина більше відчуває свою неміч, і тоді вже не каже: «Я можу все», а просить допомоги Божої, щоб Господь визволив її від страждань, від голоду…

—Що можна було б сказати про найважливіші проблеми, які потребують розв’язання чи уваги Української Православної Церкви Київського Патріархату?..

— Завдання Київського Патріархату полягає в зростанні, зміцненні нашої Церкви. Це не тільки будівництво храмів, а й видавництво української богослужбової літератури: Біблії, творінь святих отців. Тобто Українська Церква повинна мати ці основи християнського віровчення українською мовою. Коли ми будемо мати все це українською мовою, то ми будемо незалежні. А так — церковні академії наші працюють, використовуючи при цьому літературу російською мовою.

Наприклад, треба перекласти двісті томів творінь святих отців. На сьогодні до тридцяти томів уже перекладено. Все це стане зміцненням Української Церкви — правдивої української, не лише за назвою. Це буде істинно Українська Церква, бо вона не тільки молиться українською мовою — вона і мислить українською мовою, і пише твори українською мовою, і користується літературою українською — тоді це Українська Церква. Оце є наше завдання. Крім того, наше завдання полягає у просвітленні. Треба людей просвіщати, бо за часів радянської влади, за часів атеїзму вихолостили все релігійне із свідомості людини. І тому зараз люди, особливо молодь, нічого про святість не знають. Їх треба навчити, і це наша місія. Тому нам треба виступати і на радіо, і на телебаченні, випускати газети, журнали, давати відповідь на всі запитання сучасності. У цьому й полягає просвітництво. Однак це не мета, а лише засоби. Мета — духовно відродити людину. Відродити для життя вічного, але — через земне. Ви не потрапите у вічне, не пройшовши земного життя. А в земному житті ваше завдання — вибрати вічне. Як у Біблії сказано: «Ось я тобі запропонував вогонь і воду — життя і смерть. Вибирай. Поклади руку на вогонь, або на воду». От ми і кладемо руку, частіше — на вогонь. А треба класти руку на воду — не на смерть, а на життя.

 — Ваша Святосте, від імені всіх наших читачів щиро дякую Вам за надзвичайно цікаву і повчальну бесіду. Нехай Господь дарує Вам здоров’я й надалі служити Богові і навертати людей на шлях істини. Нехай Господнє благословення буде над Україною.

Михайло Сидоржевський,
газета «Літературна Україна»,
29 січня 2009 року

↑Патріарх Філарет:
«Треба працювати
на розбудову Церкви»

Напередодні Великодня Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет прийняв редактора бюлетеня «Наша Церква — Київський Патріархат» письменника Фіделя Сухоноса на його прохання. Нижче подаємо Інтерв’ю, котре Святійший люб’язно дав для читачів релігійного щомісячника.

Сухоніс: Ваша Святосте, дозвольте почати нашу розмову з подяки, що саме завдяки Вашому благословенню щомісячний бюлетень «Наша Церква — Київський Патріархат» побачив світ й ось вже попри всі складнощі нашого сьогодення, особливо в останні часи через настання економічної кризи, вчасно приходить до читачів та симпатиків. За сім років своєї появи, попри свій регіональний статус, видання набуло свого відмінного обличчя порівняно з іншими мас-медійними органами УПЦ КП. І найперше тут, мабуть, це те що «НЦ-КП» є своєрідним маленьким місточком поміж вірними Вашої Церкви в Україні та діаспорі, взагалі поміж усіма українцями, котрі сповідують національні вартості незалежно від місця проживання.

З огляду на цей факт, з Вашого дозволу, найбільше це інтерв’ю хотілося б присвяти питанням, котрі цікавлять наших читачів у діаспорі, найперше в США і Канаді. А серед них найперше, мабуть, те, чому так повільно розбудовується Вікаріат УПЦ КП на американських теренах?

Патріарх Філарет: Найперше, що б я хотів сказати, коли йдеться про діаспору, що наша Церква завжди дбала і буде дбати про своїх чад на чужині. Це наш духовний обов’язок, який ми будемо прагнути виконувати сповна і від якого ніколи не відступимося. Інша справа, що і самі вірні, українці, наприклад, в США і Канаді повинні прагнути цього. Я знаю нарікання про те, що ніяк не устаткується справа з вікарним єпископом на теренах Америки. Але ж щоб його мати, то вірні повинні його самі утримувати і налагоджувати відповідні контакти. Було декілька спроб, в тому числі і остання, забезпечити Вікаріат УПЦ КП в США єпископом, але вони виявилися невдалими. Я ще раз хочу підкреслити, що повинен бути зустрічний хід. І найперше завдання наших вірних в США — це створити необхідні умови для роботи, життя вікарного єпископа. Поки що подібного в повній мірі не було зроблено.

Сухоніс: Асиміляція — справа неминуча для будь-якого національного згромадження на чужині. Очевидно, що це буде стосуватися і української діаспори США та Канади. В такому випадку постає питання: а чи має перспективу діяльність будь-якої національної церкви поза материнськими теренами? Взагалі, яким би Ви бачили завдання УПЦ КП в широкому сенсі в діаспорі?

Патріарх Філарет: Я вже казав про те, що наше завдання як і будь-якої правдивої Церкви — це духовна опіка над віруючими. Звичайно нам не байдуже, як буде зберігатися наша мова, культура і традиція на чужині. І як духовна інституція ми всіляко будемо підтримувати затримання нашими людьми свого рідного начала. Але не штучно і без експансії. Такий підхід стосується і кількісних показників парафій УПЦ КП в Північній Америці. Ми не збираємося форсувати події та в будь-який спосіб намагатися збільшувати кількість наших вірних і приходів. Лише добра воля самих вірних, їх ініціатива приєднання до Київського Патріархату сприятиме таким процесам. Ми завжди радо підемо на зустріч нашим вірним у справі зближення і спільних молитов. Лише в такий спосіб ми можемо розбудовувати нашу Церкву в діаспорі.

Сухоніс: Так вже склалося з багатьох причин, що найбільше в збереженні та примноження нашої духовності долучилася саме, так звана, Західна діаспора, найбільш чисельне згромадження якої зосереджено якраз в США та Канаді. Але існує ще й Східна діаспора, між іншим, чисельно на порядок більша. За різними джерелами, це до 10 мільйонів наших людей. Чи може така кількість перейти в якійсь якісні показники. Чи вірите Ви у здатність і Східної діаспори долучитися до творення України?

Патріарх Філарет: Східна діаспора — це, насамперед, Росія. Там багато українців. Але є питання, чи всі українців думають про Україну? Думаю, що не всі. Лише невелика частина. У цьому й проблема. Звичайно, що діаспора може чимало зробити для своєї Церкви в Україні дуже багато, але треба прагнути цього. Хвилює також і те, що українці маючи власну державу продовжують шукати кращого життя. Якби в України було жити добре і люди мали б тут заробітки, не шукали б долі поза рідною домівкою. Не їхали ні в Італію, ні Німеччину, ні в Грецію. В Україні вони не можуть заробити, бо олігархи, які незаконно привласнили собі великі кошти, створили такі умови, що українці змушені покидати зі сльозами свою Батьківщину. Винні олігархи, які думають лише про себе, а не про народ. Я завжди говорив і буду говорити: нехай вони не забувають, що суд Божий буде і для них, що вони на землі не вічні! Після смерті з собою не заберуть статки. Ми в свою чергу намагаємося не залишати заробітчан на призволяще. Є священики і в Італії і в Португалії і в Німеччини. Але їх недостатньо, а по-друге, ця нова еміграція знову ж таки — не організована. Через це і Церква має невеликий вплив.

Сухоніс: Наших читачів у діаспорі, так само як і в Україні, найбільше хвилює проблема розколу в українському православ’ї, котре фактично духовно роздирає не лише вірних, а й соціум в широкому значенні. Цей поділ фактично ставить під сумнів існування України як повноцінної незалежної держави. У поляків немає розділення, щоб одні любили Польщу а інші — Росію. Як і у болгар, чехів та інших. Розділення у середині самої нації є однією з важливих причин того, що Україна не досягла потрібних результатів за останні вісімнадцять років.

Не має сумніву що ті, хто хотів би бачити Україну й надалі московським васалом, маріонетковою державою, без національної суті, самостійної зовнішньої і внутрішньої політки покладають великі надії саме на церковний, релігійний фактор. Москва традиційно буде лише посилювати розкол, очевидно, з перспективою на те, щоб у майбутньому повністю отримати контроль в духовному житті українців…

Патріарх Філарет: Питання єдиної помісної Української Православної Церкви має для української держави дуже важливе значення. Втілення цієї декларації, на жаль немає і я сумніваюся, що воно буде. Ще й попередній Президент України Леонід Кучма говорив про необхідність створення єдиної Церкви, але не сприяв цьому процесові. Віктор Ющенко хоче сприяти, але йому не дають. Перешкоджають сили, що завжди були противниками нашої Церкви. Вони кажуть банальну фразу, що держава не повинна втручатися у церковні справи. Я б заперечив їм. Держава не повинна втручатися у внутрішньоцерковні справи. Але коли йде мова про Церкву, як інститут стабілізації, як інститут консолідації, то тут держава повинна (і це її прямий обов’язок) сприяти утворенню єдиної Церкви.

Можемо згадати і Грецію, Болгарію, Румунію, Грузію й інші країни. Навіть ту ж саму Росію, бо вона і в історії і тепер використовує Церкву, як консолідуючий чинник. Виходить, той, хто говорить, що «не повинна держава втручатися», виступає проти консолідації українського суспільства. Говорячи про те, що не треба втручатися, ці сили якраз і втручаються. Хотів би нагадати слова тоді ще митрополита Смоленського і Калінінградського, а нині предстоятеля Російської Православної Церкви Кирила (Гундяєва). Він висловив думку: розкол в Українському православ’ї можна вирішити тільки політичною волею. Навів приклади, як була ліквідована унія в Західній Україні, Обновленський розкол. Тобто, Кирило виступає за те, щоб держава політичною волею, тобто втручанням, ліквідувала розкол. Він розуміє ліквідацію розколу як корисну справу для Московського патріархату. Хоче, щоб Церква в Україні стала єдиною — під омофором Московського патріарха! Про це говорить російський церковний діяч. Партія Наталії Вітренко та громадські організації, якими керує Валерій Кауров. Вони, фактично, втрутилися в церковні справи. Чи мають права політичні партії та громадські організації втручатися в наші справи? Зауважте, ніхто цього не засудив! Тому, коли говорять про невтручання держави у церковні справи, то це треба розуміти як те, що держава не повинна допомагати Київському патріархату зміцнюватися та зростати. Коли йде мова про підтримку Московського патріархату, тоді про цей принцип забувають. Тому я цю фразу сприймаю, як лицемірну, особливо з уст комуністів і регіоналів. Вони одне говорять, а інше роблять.

Сухоніс: Останній приїзд Вселенського Патріарха Варфоломія було посіяв надію в серцях усіх національно свідомих українців. Здавалося, що ось — ось крига скресне і визнання помісної Української Православної Церкви міжнародними релігійними чинниками стане реальністю. Однак, скидається справа знову призупинилася на невідомо який час. Очевидно, знову ж таки не без негативного втручання Москви.

Патріарх Філарет: Визнання автокефалії — це не панацея від біди, яка є в Україні. Нам не так потрібне визнання, як єднання Українського православ’я. Багато хто помилково думає, що буде визнання і все стане на свої місця. Ні! Щоб розв’язати проблеми, треба працювати на розбудову Церкви, а визнання прийде. Рано чи пізно воно буде. Українська церква — велика Церква у світовому Православ’ї. Багато хто з дослідників вважає, що наша Церква не більша, але й не набагато менша за російську. Якщо Вселенський патріарх і інші помісні церкви не помічатимуть нас, то втрачатимуть вони більше, ніж ми. Церква, створена для спасіння людини, діє незалежно від того, чи визнають Київський патріархат, чи ні. Мільйони людей, які сповідують віру, живуть за нею, відправляють таїнства, і ви думаєте, Бог відкинув цей народ? Ні! Хтось може заперечити, що наша віра та ми не потрібні Богові. То для чого він прийшов на землю та страждав? Отож, визнання важливе, але ми і без визнання будемо жити та вірити.

Сухоніс: У моєму робочому кабінеті висить велике фото. На ньому в помаранчевому шалику з понівеченим від отруєння обличчям кандидат в президенти України Віктор Ющенко і Ви предстоятель найбільшої Національної Церкви в країні. Як багато важила тоді підтримка Вас як духовного лідера нації саме демократичного, українського і прозахідного кандидата на вищу посаду в державі. Які великі надії покладали ми в тому бентежному 2004 році на перемогу Помаранчевої революції. І ось Ющенко при владі, але наша Церква стикається з утисками, які траплялися в добу правління Леоніда Кучми?

Патріарх Філарет: Під час Помаранчевої революції, ні Київський патріархат, ні Українська греко-католицька церква, ні протестантські церкви (крім, звісно, Московського патріархату), не втручалися у політичну боротьбу. Натомість своїми молитвами ми морально підтримали демократичні сили. У Помаранчевій революції ми бачили устремління народу до правди, до справедливості, демократії та свободи. Але після перемоги революції Київський патріархат не отримав нічого. На Сході України, як не передавали нам храми, так за ці півтора роки не передали жодного: ні в Дніпропетровську, ні в Харкові, ні в Чернігові, ні в Житомирі…

Навіть не дають ділянок для того, щоб ми самі побудували храми. Ми вже декілька років боремося за те, щоб у Луганську нам дали ділянку для побудови храму. Там усім дають. Навіть тоталітарним сектам, а Київському патріархатові — ні. Виникає питання: чому? Тоталітарній громаді ділянку — будь ласка, а Київському патріархату — зась! Влада на Луганщині настільки зросійщена, що боїться навіть присутності нашої Церкви. Як бачимо, ми навіть не маємо рівного ставлення до всіх конфесій. «Рівне ставлення» — банальна фраза, яку всі повторюють протягом усієї незалежності України, але на практиці цього не було і немає до цього часу.

Як сприяла влада Московському патріархатові, так і сприяє. Нам часом закидають, що у нас менше парафій, ніж у Московського патріархату. Чому так? Хіба віруючих у КП менше? Всі соціологічні дослідження підтверджують, що переважна більшість православних підтримує УПЦ КП. Останнє дослідження, яке ми отримали говорить: 28 відсотків за УПЦ КП, а лише 18 — УПЦ МП. Чому 28 відсотків віруючих мають меншу кількість храмів? Ми ж маємо в чотири рази менше переданих храмів, ніж Московський патріархат! Нам кажуть: ви і будуєте менше. Чому ми менше будуємо? Як вони можуть бути побудовані, якщо за часів Кучми банкірам, бізнесменам, підприємцям було заборонено допомагати Київському патріархату? Це хіба не втручання в справи Церкви?

Сухоніс: Московство не лише релігійне, а й соціальне завжди відрізняло лицемірство та пристосуванство. Політикою подвійних стандартів наші північні сусіди керувалися все своє існування як державне утворення. Тому такі застереження викликають навіть праведні кроки філії РПЦ, котрою фактично є УПЦ Московського Патріархату. Зокрема, митрополія почала організовувати українські мистецькі виставки присвячені Тарасу Шевченко, випустила кілька дисків з українськими піснями. Що за цим стоїть насправді?

Патріарх Філарет: Це пуста справа. Це акції для того, щоб пустити порох в очі народові, щоб люди не бачили справжньої мети Московського патріархату. Ну і що, що вони шанують Шевченка? Його шанує весь світ! Було б дивно, якби вони ще б і його не шанували… Що ж тут надзвичайного? Навіть у Росії люблять і поважають Тараса Шевченка. Запитання в іншому: чому УПЦ МП, шануючи Шевченка, читаючи його «Кобзаря», в богослужіння не вводить українську мову? Чому ігнорує рідну мову навіть у проповіді? Чого вони не наслідують у цьому нашого геніального поета, який у відомій передмові до «Кобзаря» закликав: «А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У них народ і слово, і у нас народ і слово»? Це все лукавство Московського патріархату!

Сухоніс: Ваше Святосте, ми ведемо з Вами розмову напередодні найбільшого християнського свята — Воскресіння Христового…

Патріарх Філарет: В цьому році християни святкують Воскресіння Христове в умовах світової фінансової кризи. Гнів Божий відчули на собі всі країни, в тому числі і Україна. Як нам радіти пасхальною радістю, коли скорбота прокотилася по всьому світу і доторкнулася до сердець безлічі людей? Чи треба нам радіти в таких умовах? Не просто треба, але й необхідно! Ученики Ісуса Христа плакали і ридали, коли їхнього Учителя розіп’яли, і Він помер на хресті. Їхня скорбота була набагато глибшою і тяжчою, ніж наші теперішні біди. Але апостоли зраділи, побачивши воскреслого Господа (Див.: Ін. 20, 20). І справдилося те, що обіцяв їм Спаситель перед Своїми стражданнями: «Я знову побачу вас, і зрадіє серце ваше, і радості вашої ніхто не відбере від вас» (Ін. 16, 22). Як же нам не радіти? З одного боку, у Воскресінні Господа нашого Ісуса Христа відкрилася Його Божественна слава. Його Воскресіння засвідчило, що Він є Владикою смерті і життя. Подолавши смерть силою Своєї всемогутності, Він показав світові, що Він є Син Божий, Творець всесвіту, що в Його руках перебуває все видиме і невидиме. Багато чудес звершив Він упродовж Свого земного життя, але чудо Воскресіння є вінцем усіх чудес, є основою нашої релігії, головною опорою нашої віри в Божественне достоїнство Ісуса Христа і Його вчення. Як говорить апостол Павло, якщо Христос не воскрес, то марна і наша віра (Див.: 1 Кор. 15, 17). З іншого боку, торжество Воскресіння Христового є і власним нашим торжеством. Бо, за словами апостола Павла, як в Адамі всі ми вмираємо, так у Христі всі оживемо (Див.: 1 Кор. 15, 22) у загальному воскресінні. Внаслідок такої надзвичайної важливості Воскресіння Христового свято це за своїм достоїнством перевищує всі інші християнські свята. Якщо Воскресіння Христове має для нас таке важливе значення, якщо воно є торжеством з торжеств, то як нам не радіти навіть у теперішніх наших скорботах і бідах! Якщо Ісус Христос є Син Божий і Владика всесвіту, то чого нам сумувати? Не без Його волі сталася світова фінансова криза, бо Він сказав, що і волосина не падає з голови людини без волі Отця Небесного. Невже ви думаєте, що все, що сталося у світі, сталося без волі Бога? Безумовно, з волі Бога! А якщо це так, то в Його руках знаходиться і припинення світової фінансової кризи.

Сухоніс: Порівняно нещодавно ми від імені наших читачів привітали Вас, Святійший, з вісімдесятирічним ювілеєм. Добрі й щирі побажання йшли від самих сердець усіх, хто Вас шанує. І приємно що вони справдилися. Зокрема, виглядаєте Ви чудово. Не помилюся, коли скажу, що Ваше самопочуття та працездатність нині не лише особиста справа, а й загальноукраїнське діло. Нам так потрібний сьогодні націлений на результат Патріарх Філарет. Але чи не має розчарувань, втоми від постійних проблем, якими сьогодні супроводжується Ваша діяльність як Патріарха УПЦ КП?

Патріарх Філарет: Розчарування у мене немає. Зрада близьких людей на мене не подіяла (маю на увазі зраду архієреїв, які 1992 року перейшли до Московського патріархату, провівши так званий Харківський собор, який і поклав початок розколу Українського православ’я). Вона не змінила мого шляху та мети. Хоч це було, справді, тяжко пережити. Це зрада не стільки мене, а Української церкви. Звичайно, це був тяжчий удар, який із Божою допомогою я переніс. Вона залишилася в минулому, відійшла за більше десяти років. Що ж до розчарування в обраному шляху, то його теж ніколи не було. З самого початку я знав, що це моє покликання. Розумів, що обраний шлях тернистий, але Господь нікому не обіцяв Рай на землі. Він сказав: у світі будете скорботними, мужайтеся, я переміг світ! Зараз я переклав увесь корпус богослужбової літератури, а тепер перекладаю «житія святих» і бачу, що жодний святий не пройшов земний шлях без скорбот. Немає такого святого на нашій грішній землі. Апостоли, мученики, преподобні — всі несли свій скорботний хрест. Тому скорботи — ознаки того, що людина стоїть на вірному шляху. Якщо вона не переносить їх, а нарікає на Бога, то це погано. Що ж до радісного моменту… Скорбота постійно чергуються з радістю — скорбота та радість йдуть у житті кожної людини поруч!

↑Патріарх Філарет:
«…Потрібно, щоб народ
пам’ятав про те, що живе
в Незалежній Державі, й цю Державу
ніякі сили не знищать…»

З тих визначних сучасних особистостей, котрі вітали появу і були поряд щомісячника «Бористен» усі роки його існування, по праву можна назвати предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату Владику Філарета. Святійший завжди з симпатією ставився до нашого журналу, благословив заснування його релігійного додатку бюлетеня «Наша Церква — Київський Патріархат» та є постійним читачем обох видань. Ніколи не відмовляв Патріарх Філарет дати інтерв’ю для знайомих йому журналу та релігійного бюлетеня з Січеслава. Ось і цього разу на прохання шеф-редактора щомісячника «Бористен», письменника Фіделя Сухоноса, Патріарх Київський та Всієї Русі — України Філарет прийняв його у своїй столичній резиденції на вулиці Пушкінській, 36.

Сухоніс: Ваше Святосте, дозвольте привітати Вас з великим постом, котрий передує одному з найсвітліших свят християнства — Великодню. Для людини правдиво віруючої, як відомо, це не просто обмеження харчуванням, а духовне очищення, шлях до особистого удосконалення. Ось лише людей таких Україні, особливо на її східних теренах, як мені здається, у наші часи не так багато. Зокрема, коли я відправлявся в Київ, то напередодні довелося побувати на одному з наших дніпропетровських базарів. Навмисне завітав до м’ясного відділку ринку й побачив, що торгівля там йде, як-то кажуть, повним паром. Навіть перепитав продавців — чи не вплинув суворий піст на реалізацію їх товару. Кажуть, ні, обсяги продажу не падають у зв’язку з постом. Я думаю, що для Церкви, для кліру будь-якої християнської конфесії це дуже тривожне явище. Адже воно свідчить про те, що справді віруючих людей обмаль….

Патріарх Філарет: Це не зовсім так. Значна частина людей в нашій країні нині постує. Чому я так впевнено кажу. Бо ще в радянські часи я міг переконатися в тому, що чимало українців дотримуються посту. В який спосіб? До мене зверталися адміністрації м’ясокомбінатів, котрі зазначали, що в період посту зменшується реалізація їх продукції. Ось вони і прохали у мене надати календар, де було б зазначено дні посту. Аби в ті тижні не виробляти зайву продукцію. Якщо це було в радянські часи, атеїстичні, то нині таких людей стало ще більше. Нехай не всі вони дотримувались постування сповна, виконують його частково, однак таких українців стає все більше. І, між іншим, не лише з числа простих вірних, а серед людей з поважними посадами. Так, я знаю в Києві багато високих чиновників, котрі дотримуються посту. Зрозуміло також, що серед нашого населення не всі є християни. Через це так само може здаватися, що у нас мало людей постує.

Сухоніс: Отже, Ви вважаєте, що в цій справі ситуація не погіршується, а навпаки, покращується…

Патріарх Філарет: Покращується однозначно. Хоч, відома річ, ми повинні дбати про те, аби дотримання посту в міру можливості стало справою кожного християнина в нашій країні.

Сухоніс: Наступна ремарка для обговорення емоційно не викликає у мене бажання. Оскільки, здається, нині в Україні мас-медіа просто змагаються поміж собою в тому, хто брутальніше та лякливіше підготує чи то статтю, чи то сюжет про кризу. Вочевидь, ми не можемо заплющувати очі на реалії. І, як не прикро, але світова фінансова, а нині можна говорити економічна криза, справді, боляче вдарила по нашій країні. Та ще й деякі фахівці стверджують, що найгірше попереду. Однак все ж таки не можна людям нести лише один негатив. Як любить повторювати репрезентант нашого журналу на США пан Іларіон Хейлик — потрібен оптимізм. Оптимізм будує. Однак, напевно, не вільна від наслідків кризи і Церква як інституція, котра задіяна у мирському житті Наскільки негативні наслідки згаданих негараздів для УПЦ КП, взагалі для релігії?

Патріарх Філарет: По — перше, що значить ця криза з точки зору церковного життя. Чому вона виникла? Якщо віримо, що навіть волосина не впаде з людської голови без волі Божої, то значить і ця криза виникла не просто так, а є промислом Господа. Ми бачили, що в останні часи начебто християни поставили в центрі свого буття не Бога, а гроші. Всі, хто прагнули влади, слави, будь-яких успіхів, домагалися одного — грошей. Їм здавалося, що гроші — це все. А решта ніщо, другорядне і не важливе. А не так є. Люди почали покладатися на гроші, а не на Бога. І Господь показав усім, що добробут може бути шкідливим, що лише через страждання можна прийти до очищення. Так було перед Другою Світовою війною. Тоді руйнували храми, говорили, що Бога немає, що це все забобони. І Господь послав людям випробування — війну. І тоді від солдата до генерала повдягали хрестики та повірили в Бога. Бо коли людина у важких умовах, вона неодмінно прийде до Бога.

Сухоніс: Чи означає це, що кризу Церква може трактувати як благо, як засіб зробити людей кращими?

Патріарх Філарет: Хоч криза і є покарання господнє, але покарання милостю. Адже Бог у такий спосіб хоче навернути своїх чад до себе. Бо є вічне життя не на землі, а на небі. І прийти до нього можна лише з вірою в Бога. Інакше кожен з нас, смертних, буде приречений на вічні страждання. Щоб цього не відбулося Господь і навертає до віри, до побожності через економічні випробування людей.

Сухоніс: Розкол в українському православ’ї сьогодні одна з найпекучіших проблем нашого соціуму Вочевидь, ми знаємо приклади того, що в будь-якій країні певна етнічна група може належати не лише до різних конфесій, а й навіть різних релігій. Однак, як правило, в таких країнах релігійне життя не є таким заполітизованим, воно не використовується політичними чинниками для владних інтересів, тим більш Церква не використовується як інструмент впливу сусідньої держави. В Україні нині все інакше, і якщо існування УАҐІЦ, як мені здається, може розглядатися як певна історична прикрість (хоч, можливо, і не без участі північних сусідів), присутність на теренах нашої країни Української Православної Церкви Московського Патріархату інакше як духовною окупацією не назвеш. Ви краще мене знаєте про існування міжнародної церковної практики. Якщо деякі етнічні росіяни України, а можливо, не лише вони хочуть належати до Російської Православної Церкви, то їх цього права ніхто не позбавляє. Лише такі б парафії і юридично, і морально повинні мати інший статус в нашій державі. Зрештою, це міг бути Вікаріат Російської Православної Церкви в Україні. Всі проблеми було б знято в легітимному полі, зрештою, то було б просто по-християнськи. Це настільки зрозуміло та очевидно, що, здається, вже не випадає про це кожен раз згадувати. Як би Ви окреслили стан цієї пекучої проблеми нині…

Патріарх Філарет: За кількістю віруючих Українська Православна Церква Київського Патріархату на першому місці — вона більша за Українську Православну Церкву Московського Патріархату, причому, набагато. До Київського Патріархату, за соціологічними дослідженнями, відносять себе приблизно 10 млн. дорослого населення, до Московського — 6-7 млн. А якщо говорити про парафії, то тут — навпаки: у Московському їх близько 10 тис, у Київському — 4200. Ці парафії розподілені у 29 єпархіях в Україні й у трьох єпархіях за її межами. У нас близько сорока архієреїв, шість духовних семінарій, дві академії, богословський факультет при Чернівецькому університеті й до п’ятдесяти монастирів. От така статистика. Здебільшого, храми й парафії Київського патріархату знаходяться в Західній і Центральній Україні. У Східній і Південній Україні їх менше. Проте Київський Патріархат повільно, але впевнено розвивається. У 1992 році в нас було приблизно 1800-1900 парафій. Сьогодні — більше 4 тисяч. Було 15 архієреїв, зараз — близько 40, було 12 єпархій, зараз — 32. Від нас у Московський Патріархат ніхто не переходить. А от із Московського до Київського переходять досить часто. Що стосується кількості віруючих, це дані соціологічних опитувань, які проводяться не нами, а спеціальними організаціями. Причому, не тільки українськими, але й російськими та європейськими. Всі вони сходяться на тому, що Київський Патріархат підтримує більшість православних віруючих України. Але сьогодні головна наша проблема — не кількісні характеристики, а те, що наша Церква дотепер не має статусу автокефальної. Церква існує, але інші православні церкви не визнають її автокефальною. Від кого це залежить? Від Константинопольського Патріарха. За церковними канонами, він повинен дати нашій Церкві томос, тобто документ, який підтвердив би її автокефлію. Але цьому протидіє Москва, бо автокефалія УПЦ — це зменшення Московського Патріархату наполовину. Якщо МП в Росії й Білорусі сьогодні має дванадцять тисяч парафій, то в Україні в цілому — понад п’ятнадцять тисяч. Все це свідчить про те, що майбутнє — за Київським Патріархатом.

Сухоніс: Київський Патріархат заснований у 1992 році. Рішення про його створення вимагало рішучості й упевненості в правильності свого вибору. Які мотиви Вами керували?

Патріарх Філарет: На той час я був місцеблюстителем Московського Престолу. За хворого Патріарха Пімена я фактично керував усією Церквою. Справді, чому ієрарх, який займає таке високе положення, взяв і пішов? Причина в тому, що до 91-го року Україна була у складі Радянського Союзу. Союз розпався, утворилася Українська держава. Відповідно до церковних канонів, незалежна православна держава повинна мати свою Церкву. Виходячи із цього, я й вирішив іти шляхом відділення від Московського Патріархату. Це було рішенням усього духовенства, усієї церкви. Я зібрав вищий орган управління Церквою — Помісний Собор, на якому були всі архієреї українського православ’я, представники духовенства всіх єпархій, монастирів, духовних навчальних закладів. Він проходив з 1 по 3 листопада 1991 року. Собор ухвалив, що Українська Церква повинна стати автокефальною. Хоча Москва й була проти, я розумів, що інтереси Української держави вимагають незалежної Церкви, через яку інша держава не зможе впливати на її політику. Зовсім недавно, до речі, один з єпископів УПЦ МП на Всесвітньому російському соборі заявив, що їхня церква є бойовим загоном Росії й чекає її вказівок. Чи можна Україні терпіти на своїй території Церкву, що служить інтересам іншої держави?

Сухоніс: В контексті розмови про взаємини УПЦ КП з УПЦ МП і взагалі українського православ’я з Москвою, як би Ви оцінили вибори нового Патріарха РПЦ Кирила? Адже Ви його добре знаєте….

Патріарх Філарет: Він людина розумна, вольова, інтелігентна, але не духовна. Це означає, що питання істини, віри для нього другорядні. Його основні питання земні, церковні, організаційні. Тому всі свої здібності він буде докладати до того, щоб зберегти Українську Церкву за Москвою. Але я впевнений, що ми переможемо. Тому що істина, правда завжди перемагає. Чому розвалилася величезна наддержава СРСР? Ніхто й гадки не мав, що вона може зникнути, але ж зникла. Тому що зводилася на неправді. Коли я почув слова Рейгана, що СРСР — імперія зла, спочатку обурився. Але згодом зрозумів, що Рейган мав на увазі атеїзм, безбожжя, яке є злом саме в собі. І ми переможемо, бо ми праві. Ми хочемо жити з росіянами в мирі й злагоді, як рідні, але — незалежні. Хай вони будуть великими, але великими без нас. А те, що Україна не має автокефальної Церкви, це величезна історична несправедливість. Україна дала християнство Росії. Державність і віра пішли з Києва, а Україна не мала до останніх часів ні державності, ні своєї Церкви.

Сухоніс: Нашу розмову ми почали власне з того що, на мою думку є засадничим в сьогоднішньому духовному житті суспільства. А саме поверхове, полегшене ставлення до християнських канонів навіть тих людей, котрі вважають себе віруючими, і хоч Ви зазначили на прикладі посту, що тут є позитивні зрушення, але Ваша Святосте, не будете заперечувати, що на загал моральний стан нашого суспільства залишає бажати кращого…

Патріарх Філарет: У радянський час прищеплювався атеїзм, але мораль, погодьтеся, була значно вищою, тому що вихованню приділялося більше уваги. Тоді була присутня висока християнська мораль, адже багато чого в радянській ідеології було взято із християнських джерел. Виховувався патріотизм, любов до Батьківщини й ближнього, жертовність. Згадую, як через наше село німці гнали радянських полонених. Наші селяни виходили на дорогу й кидали їм хліб, буряки, качани кукурудзи. За це можна було поплатитися життям, але люди ризикували, намагалися допомогти.

Найскладнішим періодом для Церкви були, на мій погляд, шістдесяті роки. Більш складним, ніж двадцяті-тридцяті, коли розвалювали храми й розстрілювали священиків. У шістдесяті роки почалося виховання в атеїстичному дусі кожної людини. Була створена така система, з якої ніхто не повинен був випадати. Але навіть у той час Церква існувала й свою місію виконувала. Коли на той час мене призначили до Києва, тут активно йшов процес закриття храмів. Храми закривалися навіть не десятками, а сотнями. Коли я став екзархом, цей процес вдалося призупинити. Я переконував, що не потрібно цього робити….

Сухоніс: Між іншим, це надзвичайно цікаво і повчально. Сьогодні особисто я навіть уявити не можу, як Ви могли тоді провадити свою діяльність у якості церковного ієрарха. Адже з Вами можна повністю згодитися, що в той період, особливо за часів брежнєвщини, в нашому суспільстві Церква була витіснена за межі щоденного життя. Не можу пригадати нічого в юнацькі роки, щоб стосувалося тоді релігії, окрім пасок на Великдень, та й то більше як данина кулінарній традиції, а не духовна обрядовість. Зізнаюся щиро — хоч й не був войовничим атеїстом, але народжений в 1961 році та зростаючий в індустріальному мегаполісі, яким був Дніпропетровськ, відірваний від духовних джерел свого народу вважав людей віруючих закомплексованими й забобонними. І з такими переконаннями, особливо серед молодшої генерації, була переважна більшість. Принаймні, на Сході України, в інших індустріальних регіонах, де особливо лютувала русифікація, котра одночасно несла і безбожжя нашому народу. На що ж тоді Ви могли спертися? Як боронили церковне життя?

Патріарх Філарет: Я за кордон їздив, по всьому світі. І зумів їм довести, що якщо храми в нас будуть закриватися, ніякого миру на землі не буде. Наведу такий приклад. 1975 рік. Ішла холодна війна, але Америка й Радянський Союз шукали шляхів пом’якшення відносин, у тому числі й на рівні церковному. Якось делегацію представників усіх церков Радянського Союзу, яку мені було доручено очолити, відправили до США.

Було там між іншим і спілкування зі світовою пресою. Уявіть, перед вами двісті-триста журналістів, запитання дуже гострі. Стосувалися вони найчастіше стану Церкви в Радянському Союзі. Я повинен був говорити правду, але так, щоб і не завдати шкоди своїй державі. Інакше після повернення мені б, звичайно, перепало. І я відповідав. Газети потім написали, що митрополит Філарет як по канату ходив. Ніхто там не міг спіймати мене на неправді, але й радянська сторона — звинуватити, буцім я завдав якогось збитку країні. Тому, коли я повернувся до Києва, звітував у відділі у справах релігій, мені подякували за успішну місію й запитали: чого я хочу? Я попросив дозволу відкрити Київську духовну семінарію. Пообіцяли, але потім сказали, що це неможливо, утім удвічі дозволили збільшити кількість класів в Одеській семінарії. Я подумав: яка різниця — в Одесі чи в Києві? І от з 1976 року в Одесі стали діяти паралельні класи.

Сухоніс: Насамкінець нашої розмови, Ваша Святосте, дозвольте від Імені наших читачів побажати Вам усього найкращого. Усі вірні Вашої Церкви, увесь український народ щасливі, що мають такого предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату: правдивого духовного наставника нації, церковного і державного мужа. В непростий час становлення нашої Держави і нашої Церкви Ви залишаєтеся справжнім та непорушним авторитетом для більшості українського народу. Нехай же Господь зміцнить Ваші сили, подовжить літа заради втілення тих високих і святих ідеалів, котрим Ви присвятили життя! А щоб Ви хотіли побажати тим, хто ознайомиться з нашою розмовою?

Патріарх Філарет: По-перше, дякую за добрі слова. І по суті Вашого запитання. Я повинен сказати, що Україна — незалежна держава. Потрібно, щоб народ пам’ятав про те, що живе в незалежній державі, й цю державу ніякі сили не знищать. У цьому потрібно бути переконаним. Але нам потрібно пам’ятати завжди — раю на землі ніколи не буде, його не можна побудувати. Завжди буде добро й зло. Тому потрібно боротися за справедливість. Але не з людьми, а із собою, зі злом, що сидить всередині тебе. Мої побажання — покладати надії на Бога, дивитися в майбутнє впевнено, молитися й творити добро.

Журнал «Бористен», № 4,
липень 2009 року

↑Хто виконує церковні обряди,
але продовжує грішне життя,
користі не матиме

У відносинах із Церквою держава нині дедалі більше відходить від радянської моделі жорсткої сепарації і переходить на партнерську модель. Зрозуміло, що без потенціалу Церкви вкрай важко розв’язувати чимало соціальних проблем. Висловити авторитетну думку з цього приводу редакція попросила Патріарха Київського і всієї Руси-України Святійшого Філарета.

 — За Конституцією, Церква в Україні відокремлена від держави. Але вона не може бути відокремлена від суспільства, бо громадяни держави і віруючі — це одні й ті самі люди. Тому Церква не втручається у суто державні питання, як і держава не втручається у питання внутрішнього життя Церкви. Проте ні Церква, ні держава не можуть ігнорувати проблеми та потреби одна одної. Ми повинні разом виконувати свою місію в суспільстві: Церква — вести людей до духовного відродження й спасіння, держава — забезпечувати реалізацію прав і свобод людини, безпеку та належний рівень добробуту. У цьому я і бачу партнерську модель церковно-державних відносин.

Ми можемо бути партнерами практично в усіх сферах суспільної діяльності. Усюди, де є духовний, моральний бік діяльності людини, є сфера відповідальності Церкви. Але ми не повинні забувати, що головне призначення Церкви — вести людей до спасіння, до Царства Небесного. Це те, чого не може виконати жодна інша суспільна інституція. Усі інші напрями роботи Церкви є похідними від її головного призначення і не повинні підміняти його. Бо є багато тих, хто вважає, що завдання Церкви — матеріально допомагати бідним або якась інша благодійна діяльність. Усе це потрібно, і Церква цим займається в міру своїх можливостей. Але це не може бути головною метою церковної діяльності. Адже справа ця хоч і важлива, але тимчасова, а Церква веде людей до вічності з Богом.

—В Україні станом на 1 січня нинішнього року існує 55 віросповідних напрямів, у межах яких діють 34465 релігійних організацій. Серед них 17071 парафіян, або 51,6 відсотка від загальної кількості, належить до православ’я. Якщо уважно проаналізувати ці своєрідні показники, то бачимо, що кількість православних віруючих щорік зменшується. Яке пояснення цьому?

— Я з цим не можу погодитися, адже наведена статистика не відображає справжньої кількості віруючих людей. Ці цифри свідчать про те, скільки в Україні зареєстровано статутів релігійних громад. Щоб зареєструвати статут, потрібна лише заява десяти осіб. Таким чином, і кафедральний Володимирський собор у столиці, куди приходять тисячі людей, і громаду, яка зареєстрована у селі, але не має приміщення та існує тільки на папері, у статистиці відображено однаково. Тому ми не можемо вважати кількість зареєстрованих державою статутів громад визначним показником, який повноцінно свідчив би про належність людей до тієї чи іншої релігії або конфесії.

У цьому питанні ми орієнтуємося на дані різноманітних соціологічних опитувань, які регулярно проводяться в Україні. Їхні цифри приблизно однакові: понад 30% вірян відносять себе до Київського патріархату, близько 20% — до Московського патріархату, майже 25% називають себе християнами, але не відносять себе до якоїсь конкретної конфесії. Це ті люди, які були охрещені в Православній Церкві, але не живуть церковним життям. Проте вони в переважній більшості належать до православної традиції. І в майбутньому вони можуть воцерковитися, стати повноцінними віруючими. Отже, понад 50% наших співгромадян — це більш свідомі православні віруючі, ще 25% — ті, які ближчі до православ’я, ніж до інших конфесій. Для порівняння можу сказати, що до всіх протестантських конфесій себе відносить близько 3% громадян.

Тому зменшується не кількість православних віруючих, а частка зареєстрованих громад. Нові для України конфесії реєструють багато статутів, але кількість їхніх послідовників залишається не такою вже й значною.

—Ваша Святість, чи не бере на себе великий гріх той, хто хрестився в Церкві, ходив сюди на поклони й молитву, а потім із якихось причин перейшов в іншу релігійну організацію, скажімо, до «Свідків Єгови»?

— Відхід від Церкви — це відхід від Істини. Бо главою Церкви є Сам Бог — Господь Ісус Христос, який каже про Себе: «Я є Істина, і Путь, і Життя». Як єдиний є Христос, так і Церква Його є єдина. Ми так і кажемо у Символі Віри: «Вірую в Єдину Святу Соборну і Апостольську Церкву».

Нині багато хто каже: «Всі релігії ведуть до одного Бога, тому між ними немає різниці». Це — неправда. Різниця є, і суттєва. Бог є один, Істина теж є одна. Тому як можуть вести до одного Бога всі релігії, якщо вони мають різне вчення? У буддизмі, наприклад, узагалі немає вчення про особистісного Бога! Як можна вести до Бога, не визнаючи Його існування?

Ви згадали про «Свідків Єгови». Вони не визнають Трійці, не визнають, що Ісус Христос — Син Божий, у всьому рівний Отцю. То як їхнє вчення може бути однаковим з ученням Православної Церкви? Так і з іншими релігіями чи християнськими конфесіями.

Ми не кажемо, що у них все хибне або погане. Ні, у них є і добре. Це те, що є однакове для всіх релігій, те, що походить від Бога: любов, бажання миру, справедливості тощо. Те, що світською мовою називають «загальнолюдськими цінностями». Але якщо людина з Православної Церкви вийде та піде в іншу релігію чи конфесію, це буде неправильно.

Це не означає ворожнечі з віруючими інших конфесій чи релігій. Ми не повинні ворогувати, а повинні виявляти за заповіддю Христа любов до всіх. Проте це не повинно означати, що ми маємо погоджуватися з тим, що не є Істиною.

—Сьогодні значна кількість представників ділових кіл узяла мало не за моду освячувати офіси, автомобілі… Проте віри в Бога переважна більшість із них не має. Як Православна Церква розцінює це?

— Не можна всі ці випадки оцінювати однаково. Для когось це може бути і даниною моді, а для когось — початком шляху до Бога. Віра, духовне життя — невидимий, таємничий процес у душі людини, і тільки Бог бачить, чи щиро людина приходить до Нього. Але якщо хтось виконує церковні обряди і продовжує грішне життя, такий нехай несподівається, що це принесе йому багато користі. Бо люди дивляться на зовнішнє, а Бог знає все.

—У православному монастирі Святої Катерини в Єгипті вражають дерев’яні ікони, мальовані ще в 14-16 століттях. Від них наче сходить Дух Святий. З дитинства пригадуються старовинні образи в дідівській хаті. Прикро, але нині твори народних майстрів-іконописців із більшості помешкань українців витіснила дешева друкована продукція…

— Іконопис — це не тільки мистецтво, бо не може написати гарну ікону людина, яка не вірить у Бога. В давнину всі іконописці були віруючими, тому на нас таке враження справляють древні ікони. Сьогодні віруючих іконописців зовсім небагато. За роки державного атеїзму були знищені іконописні школи, втрачені навики іконопису. Все це відродиться, але потрібні час і праця.

Водночас на початку 90-х років багато людей навернулося до віри. Ікони, які раніше викидалися з осель, знову стали потрібними, а іконописців майже не було. Тому ми вживаємо і друковані ікони, бо краще друкована копія з православної ікони, ніж намальована невіруючою людиною. Слід також врахувати й те, що написана на дошці ікона є дорогою і не всі можуть дозволити її собі придбати.

Хотів би звернути увагу на те, що ми молимося перед іконами, але не до ікони, а до Бога. Ми повинні шанувати ікони, але Дух Святий походить не від самої ікони. Дух Святий — це третя Особа Пресвятої Трійці, це Бог. Тому через шанування ікон ми вшановуємо Бога, як, наприклад, через вшанування Державних прапора, гімну, герба ми вшановуємо державу. І Дух Святий діє на людину незалежно від того, перед написаною чи надрукованою іконою вона молиться. Головне, щоб молилися щиро.

—Святійший Владико, питання створення єдиної Помісної Української Православної Церкви й досі залишається відкритим. На Вашу думку,чи є підстави сподіватися на краще, зокрема й у стосунках із РПЦ з обранням 16-го Патріарха Московського і всієї Русі Кирила?

— На жаль, поки що таких підстав немає. Напередодні Собору РПЦ ми звернулися до нього з листом, в якому виклали конструктивні пропозиції і наше бачення шляху подолання розділення Української Церкви. Цей лист навіть не розглянули, і ніякої відповіді ми не одержали. Після інтронізації Патріарха Кирила я надіслав йому привітання, в якому повторив ці пропозиції, — і знову не було жодної реакції. Проте у своїх промовах він указує на посилення єдності Російської Церкви. Ми не проти єдності Російської Церкви, але якщо ця єдність вибудовується за рахунок розділення Церкви в Україні, то для нас таке бачення неприйнятне.

Ми хочемо жити з Російською Церквою, як братні Церкви, а в РПЦ нам відмовляють у самому праві на існування. Якщо Патріарх змінить свої погляди, тоді зміни на краще будуть. Ми багато разів закликали до діалогу Московський Патріархат, про те, щоб в Україні була єдина Помісна Церква. З того боку позитивної відповіді немає.

Але хоча такої відповіді немає, ми робимо те, що маємо робити, — розбудовуємо Українську Церкву. І рано чи пізно відбудеться і діалог, і визнання, бо така логіка історичного процесу. Є Українська держава — є й буде Українська Церква.

—Наближається світлий день Воскресіння Христового — свята, яке завжди переповнює серця вірян духовною радістю, додає бадьорості й сили. Що Ви хотіли б сказати людям у цей нелегкий для України та й для всього світу час, на кого й на що покладатися, аби не втратити віри в добро та справедливість?

— Цьогоріч християни святкують Воскресіння Христове в умовах світової фінансової кризи. Гнів Божий відчули на собі всі країни, в тому числі й Україна. Як нам радіти пасхальною радістю, коли скорбота прокотилася по всьому світу і торкнулася сердець безлічі людей? Чи треба нам радіти в таких умовах? Не просто треба, але й необхідно!

Учні Ісуса Христа плакали й ридали, коли їхнього Учителя розіп’яли і Він помер на хресті. Їхня скорбота була набагато глибшою й тяжчою, ніж наші теперішні біди. Але апостоли зраділи, побачивши воскреслого Господа. І справдилося те, що обіцяв їм Спаситель перед Своїми стражданнями: «Я знову побачу вас, і зрадіє серце ваше, і радості вашої ніхто не відбере від вас».

Якою слабкою не була б наша віра, Церква не перестає нагадувати нам про те, що Воскресіння Христове є джерелом життя і миру, руйнуванням смерті й пекла. Воно дає нам благодатну силу перемагати всі труднощі й скорботи. Кончина людини для християн уже є не смертю, а упокоєнням і сном. Бо Бог наш не є Бог мертвих, а — живих, і всі ми — живі діти Отця небесного.

Дорогі браття і сестри! Сердечно вітаю вас з великим святом Пасхи Христової. Молитовно бажаю від Воскреслого Христа великих і багатих милостей усім благочестивим християнам, які з любов’ю беруть участь у житті Церкви.

Нехай Воскреслий Господь Своєю благодаттю зміцнить наші зусилля — жити і працювати на благо Церкви і нашої Української держави, берегти православну віру, бути терплячими у випробуваннях, прагнути миру й злагоди і, згідно з ученням апостола Павла, носити тягарі одне одного.

Світло Воскресіння Христового нехай надає нам благодатної сили перебороти всі труднощі, які випали на нашу долю, щоб усім нам стати спільниками вічного життя і завжди прославляти Спасителя нашого Ісуса Христа!

Журнал Верховної Ради України «Віче», N9 7, квітень 2009 року.

↑Диалог неизбежен

Патриарх Киевский и всея Руси-Украины Филарет в гостях у Виталия Портникова (русская редакция Радио Свобода) говорит о том, возможен ли межцерковный диалог на Украине.

Виталий Портников: Ушедшее лето было памятно многими событиями, но одними из главных стали события религиозного характера, по крайней мере, на Украине. И сегодня в Киевском бюро Радио Свобода мы поговорим об этом с нашим гостем — патриархом Киевским и всея Украины Филаретом, главой Украинской православной церкви Киевского патриархата.

Вы хорошо знаете, насколько внимательно за Украиной следили все последние месяцы и в Москве, и в Стамбуле, где находится резиденция Вселенского патриарха, и в других апостольских столицах. Приезжал на Украину патриарх Московский и всея Руси Кирилл, это был его первый визит после избрания патриархом. Вы хотели с ним встретиться, но встреча не состоялась. И я думаю, что вы предвидели это. И мой первый вопрос как раз с этим и связан. Каковы вообще реальные перспективы такого диалога межцерковного, каковы перспективы того, что православные церкви на Украине когда-нибудь найдут общий язык?

Патриарх Филарет: Диалог неизбежен. И неизбежен из-за того, что неизбежно существование Украинской православной церкви Киевского патриархата. Потому что Киевский патриархат на сегодня окреп, его поддерживают 14 миллионов православного населения Украины. Патриархат существует в независимом государстве. И независимое государство является гарантией существования в этом государстве и поместной церкви. Поэтому если поместная церковь будет существовать, и она не только будет существовать, но и будет набирать больше силы, то хотят или не хотят, а диалог рано или поздно начнут. И это не будет зависеть от украинской или российской стороны. Это будет объективно и необходимо, и заставит нас сесть за стол переговоров. Поэтому я уверен, рано или поздно диалог начнется. А каковы будут его результаты — это другой вопрос. Но диалог начнется.

Виталий Портников: И если возвратиться, допустим, к событиям 1990 года, когда началось движение за создание поместной церкви на Украине, когда принимались решения о создании Украинской православной церкви самостоятельной, когда выступали с прошениями к Русской православной церкви о представлении автокефалии. И вы были, можно сказать, главной фигурой этих процессов. И я хотел бы вот что понять. Вы ведь очень хорошо Русскую православную церковь знали. Более того, я думаю, что так, как вы ее знали, никто ее больше не знал. Вы же были местоблюстителем патриаршего престола, а это, во всяком случае, уровень информации равный уровню информации патриарха. Правда? И уровень ответственности.

Патриарх Филарет:Да.

Виталий Портников: И когда вы принимали свои решения, вы действительно считали, что Синод может пойти вам навстречу, что может пройти Собор, на котором будет предоставлена автокефалия Украинской православной церкви? На какого рода решения своих коллег по Священному Синоду тогда вы рассчитывали?

Патриарх Филарет: Я рассчитывал не на Московский Синод и не на Архиерейский Собор Русской православной церкви. Я рассчитывал на те обстоятельства, на те условия, в которых оказалась Украина. А какие это условия? Это образование независимого государства. А образование независимого государства обязательно влечет к образованию независимой, то есть автокефальной поместной церкви. Поэтому у меня других доводов не было. И если бы московское руководство поняло направление развития истории, то они должны были бы поступить разумно. И должны были бы согласиться на автокефалию Украинской церкви. Но они поступили неразумно. Поэтому и себя поставили в такое положение, и нас поставили в такое положение. Они хотели силой удержать Украинскую церковь в своей власти. Но силой они не смогли удержать. Харьковский Собор — это была сила. Заставили архиереев собраться в Харькове на так называемый Собор. Я говорю «так называемый», потому что он незаконный, с точки зрения церковных канонов этот Собор незаконный. Поэтому это было силовое решение. И думали, что силой можно сделать все. Но силой, оказывается, все нельзя делать. И в результате образовался Киевский патриархат. Сначала маленький, а потом разросся. И сегодня Киевский патриархат по численности верующих больше Московского патриархата в Украине.

Виталий Портников: Ведь ситуация, может быть, не была бы такой сложной, если бы все архиереи придерживались единой позиции. Вот в Македонии есть православная церковь, она тоже заявила о своей автокефальности. У нее сложные отношения с Сербской православной церковью. Но долгие десятилетия там практически не было архиереев, которые бы считали иначе. А на Украине очень много архиереев, которые вместе с вами многие годы работали в самой республике, были выходцами с Украины такие митрополиты, как митрополит Владимир (Сабодан), которые здесь пользовались авторитетом, они заняли другую позицию. И много таких людей можно перечислить, И возможно, вы не ожидали от них другой позиции?

Патриарх Филарет: От них не ожидал. Но они в Харьков поехали не по своей воле, а их заставили туда ехать, и я это хорошо знаю. И поскольку их заставили ехать, может быть, они бы и не поехали, если бы их не заставили туда ехать. Вот прошло уже 17 лет. И я думаю, что многие из этих архиереев уже сожалеют, что они тогда заняли такую позицию. Да и митрополит Владимир не знает, как выйти из этой ситуации. И патриарх Кирилл не знает, как выйти из этой ситуации. Он на переговорах в Женеве как-то сказал, что «мы имеем патовое положение». А кто в это патовое положение завел и Русскую церковь, и Украинскую церковь? Московская патриархия, не украинская. Давайте представим, не было бы Харьковского Собора. Украинская церковь была бы цельной.

Виталий Портников: Но не признанной Москвой.

Патриарх Филарет: Нет, она бы оставалась в составе Московского патриархата. Но оставаясь в составе Московского патриархата, она бы добивалась автокефалии. И рано или поздно Московская патриархия и московский патриарх вынуждены были бы согласиться, потому что Украинская церковь цельная. И если цельная будет добиваться… даже если бы влияла на Украинскую церковь и Москва, но влиял бы и Киев, и поэтому вот эта цельная, неразделенная Украинская церковь, оставаясь в Московском патриархате, добивалась бы, и я думаю, до сегодняшнего дня она бы уже добилась автокефалии. И у нас были бы отношения с Русской церковью нормальные. А сейчас не нормальные отношения. И не нормальные отношения когда-то нормализуются.

Виталий Портников: Вы ведь хорошо знакомы с патриархом Кириллом?

Патриарх Филарет: Очень.

Виталий Портников: А с его учителем, можно сказать, митрополитом Никодимом?

Патриарх Филарет: Тоже.

Виталий Портников: А вы можете подтвердить мнение, что эти люди всегда были реформаторами церкви? Или хотели этого, по крайней мере.

Патриарх Филарет: Я знал митрополита Никодима очень хорошо, мы были друзьями. А друзьями мы были потому, что болели за церковь в атеистическом государстве. И мы были откровенные. А в то время откровенных архиереев было немного. Так вот, я знал митрополита Никодима как архиерея, который сделал для Русской церкви очень много. Просто Господь его поставил в то время фактически руководить Русской церковью. Но когда начались контакты с Западом, в частности с католической церковью, он прельстился внешним величием католической церкви.

Виталий Портников: Вы говорите прямо как русский священник.

Патриарх Филарет: Я знаю это из первоисточников.

Виталий Портников: Я просто это очень часто слышу в Москве.

Патриарх Филарет: Потому что это правда. Митрополит Никодим мне говорил; «Владыка, посмотрите на Рим и посмотрите на православие, какое православие бедное внешне и какая сила в католической церкви». И вот его внешнее величие соблазняло. И он хотел Русскую церковь строить на образец католической церкви по внешним признакам. Он оставался православным, я не могу сказать, что митрополит Никодим в чем-то погрешил по отношению к православию. Он просто соблазнился внешней стороной.

Виталий Портников: Поэтому вы поддержали когда-то кандидатуру патриарха Пимена?

Патриарх Филарет: Нет, я поддерживал всегда митрополита Никодима, до его смерти. Ну, в советское время голосовали открыто: как сказали, так и голосуют. Это не значит, что я так думал. Так вот, патриарх нынешний Кирилл такого же духа. Он видит величие Русской церкви во внешнем ее торжестве, в ее внешнем положении. А суть православия не в этом. Сущность православия в духе, в святости, в борьбе с грехом, в стяжании добродетелей, в общении, в молитве и в подвигах с Божеством — в этом сила православия. Сила православия в том, что православие сохраняет неизменно божественную истину. Католическая церковь погрешает в этом отношении. Поэтому если у нас были расхождения с митрополитом Никодимом, то были расхождения вот в этом. Мы были единодушны в служении Русской церкви и делали все, сколько могли, в условиях атеистического государства. А в этом у нас были расхождения. Патриарх Кирилл такого же духа, как и Никодим.

Виталий Портников: А предыдущий патриарх?

Патриарх Филарет: А предыдущий патриарх — нет. Я не скажу, что он был необразованным, но он был церковным человеком. И он придерживался традиции. Вот как отцы наши верили, так и он верил. Он в рассуждения о будущем церкви, каким путем она должна идти, какие реформы надо, он в это не вдавался.

Виталий Портников: Но это означает, что легче было договориться с Русской церковью времен Алексия ІІ, чем с Русской церковью времен Кирилла? Тогда так получается.

Патриарх Филарет: Пимена.

Виталий Портников: Нет, предыдущий патриарх перед Кириллом был Алексий. Вы характеризовали сейчас патриарха Пимена.

Патриарх Филарет: Да, Пимена. А патриарх Алексий II к католичеству относился индифферентно, он к нему не тяготел так, как митрополит Никодим и патриарх Кирилл.

Виталий Портников: То есть он внешней оболочкой церковности тоже не был увлечен?

Патриарх Филарет: Не был.

Виталий Портников: Я поэтому и говорю, что в этом случае идеология Русской церкви времен предыдущего патриарха была проще для каких-то договоренностей, чем нынешняя идеология, чем идеология большого русского мира, большой, чуть ли не вселенской церкви.

Патриарх Филарет: Потому что патриарх Алексий II не был мыслящей фигурой. Он увлекался величием патриаршества.

Виталий Портников: Как институции?

Патриарх Филарет: Да. Это его устраивало. Патриарх Кирилл совсем другой человек. Это идейный человек. Но идеи его, я думаю, не совсем здоровые.

Виталий Портников: Почему? Если человек хочет величия церкви в государстве, утверждает его фактически в нынешней ситуации…

Патриарх Филарет: За счет кого? За счет Украины?

Виталий Портников: Не только. Украина в данном случае, согласитесь, только элемент.

Патриарх Филарет: Да, элемент, но значительный элемент. Патриарх Кирилл хочет и Европу объединить вокруг Москвы. Но Европа — не Украина. И в Австралии, и в Америке, и в Латинской Америке… Но они не равняются Украине.

Виталий Портников: Как же вы с митрополитом Никодимом воспитали такого амбициозного человека?

Патриарх Филарет: Он сам воспитался.

Виталий Портников: А в церкви так не бывает.

Патриарх Филарет: Бывает.

Виталий Портников: Это в жизни так бывает. А в церкви человек сам не воспитывается.

Патриарх Филарет: Нет, воспитывается. Потому что и в церкви бывают разные иерархии. И когда мы обратимся к истории церкви, все из церкви были и все служили в церкви, а были еретики, были раскольники. Но раскольники не в этом понимании, как сейчас говорят. Но везде шла борьба. И нельзя сказать, что церковь воспитала. Церковь воспитывает в правильном направлении. Церковь говорит: «Не надо быть таким, не надо быть гордым». А иерархи гордые. «Не надо быть стяжательным». А архиереи стяжательные. Это не значит, что церковь их воспитывает. Они, находясь в церкви, сами себя делают такими. Поэтому на церковь не надо сваливать грехи.

Виталий Портников: Я сваливал грехи в целом не на церковь. Я апеллировал лично к вам и к людям, которые были рядом с митрополитом Кириллом, пока он не стал патриархом, все эти годы. В годы его молодости, когда он стал молодым ректором Петербургской духовной академии, уже сразу стал заметен в мировом православии. Вот я недавно читал о нем в «Дневниках» архиерея Александра Шмемана. Он приезжал тогда уже в Соединенные Штаты. То есть он был известной фигурой с молодости. А это значит, что люди старшего поколения его поддерживали.

Патриарх Филарет: Дело в том, что он просто одаренный человек. И он одаренный человек с молодости своей. Поэтому он и занимал такие посты в церкви. Его нельзя сравнить с рядовым русским архиереем. Это выдающаяся личность, но которая может повести церковь не по правильному пути.

Виталий Портников; Мы говорили о диалоге с Московской патриархией, но есть же еще диалог с Вселенской патриархией, который проходил тоже достаточно долго, серьезно, и вот тоже не удался. Так можно сказать?

Патриарх Филарет: Я не сказал бы, что не удался.

Виталий Портников: Или привел к определенному результату.

Патриарх Филарет: Что мы не достигли того, чего хотели. Но у Вселенского патриарха свои интересы. Во-первых, он не хотел и не хочет разделять все православие. А Москва грозится: если Вселенский патриарх признает Киевский патриархат как автокефальную церковь, то произойдет разделение всего православия. Каким образом? Просто Москва прекратит молитвенное общение с Вселенским патриархом, на свою сторону привлечет несколько церквей, не все. И таким образом, православие будет разделено. Поэтому Вселенский патриарх, понимая, что Украинская церковь должна быть автокефальной церковью, не может пойти на такой риск: из-за Украинской церкви разделить все православие. А Москва на разделение готова идти. Вот из-за небольшой Эстонии поссорились и прекратили молитвенное общение.

Виталий Портников: Но для Вселенского престола это же не стало каким-то тормозом.

Патриарх Филарет: Не стало. Потому что церковь маленькая. А эта церковь большая. И церковь эстонская находится в составе Вселенского патриарха, а Украинская церковь не хочет быть в составе Константинопольского патриархата. Она хочет быть поместной автокефальной.

Виталий Портников: Может быть, в этом главная проблема? Если бы Украинская церковь согласилась на существование как митрополия Вселенского патриархата, все было бы проще?

Патриарх Филарет: А какой нам смысл?

Виталий Портников: Нет, я не говорю, что в этом есть смысл. Я просто анализирую соображения.

Патриарх Филарет: Если бы Украинская церковь согласилась войти в состав Константинопольского патриархата, то он бы принял. Потому что через Украинскую церковь Вселенский патриархат становится большой церковью и по количеству архиереев, по количеству приходов, по количеству верующих. Игра стоит свечей. А Эстонская церковь в составе Константинопольского патриархата. Поэтому если бы Украинская церковь пошла на вхождение, то, я думаю, Вселенский патриарх на это бы пошел. А мы не согласились. А мы хотели, чтобы Константинопольский патриарх признал Украинскую церковь автокефальной, поместной, независимой.

Виталий Портников: Но, с другой стороны, это мог бы быть этап. Сначала митрополия в составе Константинопольского патриархата. Собственно, Киевская митрополия такой и была до момента, пока она не была передана Русской православной церкви. А второй шаг — это поместная церковь.

Патриарх Филарет: А вот когда этот второй будет? Этот второй может быть через 100 лет.

Виталий Портников: А все так в церкви и бывает, вы сами знаете.

Патриарх Филарет: А мы и 100 лет можем существовать как независимая церковь.

Виталий Портников: Без признания?

Патриарх Филарет: Без признания. Существовала 140 лет Русская церковь, не будучи признанной никем? Существовала. И духовная жизнь была не ниже, чем сейчас. И были святые, монастыри, духовная жизнь развивалась в условиях непризнания Русской церкви другими православными церквами. Точно так же и Киевский патриархат не признан, но духовная жизнь в Киевском патриархате не ниже, чем в других церквах, не ниже, чем в том же Московском патриархате и в других поместных автокефальных церквах. Поэтому мы можем существовать и без признания. Но мы не хотим находиться в изоляции. Мы хотим иметь молитвенное общение, братские отношения со всеми церквами. Но нас не пускают. Но от этого страдает православие в целом.

Виталий Портников: Да, безусловно. Потому что если посмотреть сейчас на конкуренцию церквей в Украине, то протестантские общины сейчас фактически уже начинают превосходить по количеству православные приходы, во многих областях это так.

Патриарх Филарет: Дело в том, что тут не надо измерять силу и мощь церкви количеством приходов. Например, религиозная община в 10 человек — это приход, это религиозная община. И 100 тысяч прихожан Владимирского Собора — тоже одна единица. Поэтому протестантов по количеству общин… ну, они еще не дошли до количества православных, но по количеству верующих всего 2%, вместе взятых. А православие составляет больше 50% населения Украины. Поэтому количество приходов — это еще не есть показатель силы и могущества церкви.

Виталий Портников: С другой стороны, согласитесь, что еще недавно протестантские общины не были столь востребованы.

Патриарх Филарет: Я их разделяю все-таки на протестантские общины, которые давно существуют — баптисты, адвентисты, пятидесятники, лютеране, реформаты — это одни. А вот нас беспокоят тоталитарные секты, которые, на мой взгляд, далеки от христианства. Вот они набирают силу. И они в Украине распространяются, и довольно быстро. Потому что законодательство Украины настолько демократичное, что оно позволяет им. Вот от этого православие в целом страдает. И наша церковь это понимает, и Московский патриархат это понимает. А из-за этого разделения не можем приостановить вот это движение. А мы могли бы приостановить, если мы были бы единой церковью.

Виталий Портников: Послушаем звонок. Здравствуйте.

Слушатель: Здравствуйте. Скажите, пожалуйста, почему нельзя провести голосование среди прихожан в приходах? Например, во время большого праздника Пасхи, когда бывает много прихожан. При входе верующие получают или красную карточку — это за Московский патриархат, или синюю карточку — за Киевский патриархат. А при выходе, соответственно, сдают.

Виталий Портников: А зачем это? Ведь люди и так знают, в какие церкви они ходят.

Слушатель: А для того, чтобы определиться. А вдруг люди захотят перейти из Московского патриархата в Киевский.

Виталий Портников: Так они же могут тогда пойти в соседнюю церковь — и перейдут. Зачем им голосовать?

Слушатель: Кто не хочет. А приход был московским, станет киевским. И тогда уже никаких споров не будет.

Виталий Портников: Вот видите, церковь — это просто как партийная или комсомольская ячейка.

Патриарх Филарет: Мы уже и сами знаем, как разделилось украинское православие и кто принадлежит к Киевскому патриархату, а кто принадлежит к Московскому патриархату. Дело не в том, что мы не знаем. Мы знаем. Но нам ставят вопрос таким образом: «Когда вы все объединитесь в одну церковь, вот тогда мы можем говорить об автокефалии Украинской церкви». Достичь такого положения, чтобы все были, мы никогда не достигнем. Вот Украина в 1991 году провела референдум. За независимость, за государственность проголосовали 92%. Но 8% были против. Так что, из-за этих 8% эти 92% не должны быть в независимом государстве? Вот выборы были на поместном Соборе патриарха. За патриарха проголосовали примерно 60%, но 40% голосовали против. Но он же патриарх всех. Поэтому постановка вопроса о том, что «пока вы все не объединитесь, автокефалии не может быть», — это ложный путь. И по этому ложному пути нам не следует идти. И то, что радиослушатель ставит вопрос о том, что карточками определять… Сейчас есть социологические опросы, и они определяют своими методами принадлежность к Киевскому патриархату, к Московскому и к другим церквам, в том числе и к протестантским. И они дают эти более-менее объективные данные.

Виталий Портников: Просто радиослушатель, я думаю, не до конца понимает эту ситуацию. Он считает, что кого-то где-то удерживают силой. А это, по большому счету, свобода совести. Если человек хочет выбрать религиозную общину, он ее выбирает в зависимости от своих религиозных убеждений.

Патриарх Филарет: Дело в том, что я знаю, например, что многие сторонники Киевского патриархата посещают храмы Московского патриархата. Потому что мы в этом отношении не делаем никакого различия в богослужении и в вероучении, в принадлежности к православию из-за того, к московской или к киевской церкви относится. Я знаю, многие наши посещают Почаевскую лавру. А Почаевская лавра находится в ведении Московского патриархата. Но посещают. И Владимирский собор посещают верующие Московского патриархата, потому что там мощи Святой Великомученицы Варвары. Поэтому этим не приблизишь объединение.

Виталий Портников: Послушаем еще звонок. Здравствуйте.

Слушатель: Николай из Мордовии. Здравствуйте, братья по вере Христовой. Украина на самом деле мать России. Украина родила Россию, а не наоборот, Россия — Украину. И потом украинский народ первый христианский народ среди православия. И должна быть Украинская церковь во главе всех православных христиан. Это моя точка зрения. И Украина не должна зависеть от Римской апостольской церкви. Мы зависим от Евангелия, закона Иисуса Христа.

Виталий Портников: Вот слушатель считает, что Украина первой получила…

Патриарх Филарет: Дело в том, что это действительно так, что свет евангелиевского учения из Киева пошел и на Север, и на Восток, и на Запад частично. Поэтому он прав, что из Киева. И существовало Киевское государство, Киевская Русь. Москвы не было.

Виталий Портников: На момент крещения Руси не было, конечно.

Патриарх Филарет: Поэтому говорить о том, кто раньше, а кто позже, тут нет смысла. Потому что всем более-менее образованным людям ясно, что Киев есть основа и источник православия для всей Восточной Европы.

Виталий Портников: Кстати, как вы относитесь к тому, что Греко-католическая церковь сейчас переносит фактически кафедральный собор и резиденцию своего главы в Киев?

Патриарх Филарет: Она хочет занять положение такое, какое было во времена митрополита Киевского Михаила Рогозы, когда Греко-католическая церковь была и в Киеве, и по всей Украине. Но это было в конце XVI — начале XVII столетий. Сейчас возвратить былую силу Греко-католической церкви не удастся. И из-за того, что не удастся, мы не возражаем: можете кафедральный собор иметь в Киеве. Но туда будет ходить очень мало людей, потому что в Киеве греко-католиков немного. И для них достаточно храмов — и на Аскольдовой могиле церковь Святителя Николая, и на Подоле есть церковь Николая Доброго, и на Львовской площади построен новый храм, теперь строится большой кафедральный собор. Храмов достаточно. Верующих мало. И так по всей Украине. Есть отдельные приходы. Но думать так, что православные пойдут в католическую церковь, — нет. По крайней мере, у меня такой опасности нет. Поэтому мы с Греко-католической церковью находимся в хороших отношениях. Только мы не хотим, чтобы они разными методами обращали православных в католичество.

Виталий Портников: Это как бы греко-католичество, люди остаются в том же обряде. Они приходят в храм и видят практически то же самое, что и во Владимирском соборе. Или не то же самое?

Патриарх Филарет: Не то же самое. Это внешность та же, а внутренность другая — вера, догматы церкви другие. Поэтому сейчас время не религиозных войн, противостояний. Для христиан не это главная задача. Создать единую церковь Христову — вряд ли мы создадим. А вот церкви и православные, и католические, и протестантские должны подумать о возрождении духовности и морали в обществе — вот это задача. Потому что если мы будем бороться за образование единой организации, а внешний храм церкви Христовой будет большим, а внутри там никого нет. Вы возьмите сейчас Европу: храмов много, но людей мало. Храмы продаются. Советская власть уничтожала храмы, а Европа не разрушает, но продает под другие цели. Почему? Потому что не ходят люди туда. Поэтому задача всех христиан — подумать и общими силами возрождать мораль, направлять людей на правильный образ мыслей, думать о Боге, о вечной жизни, думать о грехах, думать о добродетелях — об этом надо думать, а не о том, кто будет первым, а кто будет последним.

Виталий Портнинов: Послушаем звонок. Здравствуйте.

Слушатель: Екатеринбург, Павел Заяц. Добрый вечер. Русскую православную церковь, то есть Московскую патриархию, организовали светские власти, чекисты, антихристы. Так можно ли ее считать христианской организацией?

Патриарх Филарет: Не только можно, а надо. Но считать не христианской организацией, а надо считать ее церковью, в которой действие и благодать Святого Духа, в которой совершается таинство. А то, что отдельные люди погрешают против истины, это их грех. Это то же самое, что в первом тысячелетии, когда шла борьба с ересями. Борьба шла, а церковь, как церковь, как святая апостольская церковь соборная, она существовала. Так и Русская православная церковь. Несмотря на все отклонения от чистоты православия, которые там есть, она остается церковью святой, соборной и апостольской церковью. А отдельные иерархи, духовенство и миряне отступают от идеалов христианской жизни. Поэтому если вы хотите быть христианином православным, вы соблюдайте заповеди божьи. Вот если будете соблюдать и показывать пример христианской жизни, духовной жизни, то вы будете приносить пользы намного больше, чем если вы просто будете говорить и обличать тех или иных своих противников.

Виталий Портников: Послушаем звонок. Здравствуйте.

Слушатель: Добрый вечер. Меня зовут Игорь Николаевич. Скажите, а вот как себя вела Украинская православная церковь при патриархе Никоне? И насколько она сумела отойти от Русской православной церкви?

Патриарх Филарет: Когда в Русской православной церкви возник старообрядческий раскол, тогда Украина, Киевская митрополия находилась в составе Константинопольского патриархата и не имела никакого отношения к Русской православной церкви. Это были две поместные церкви, две автокефальные церкви. Одна — московская, а другая — константинопольская. И в этой Константинопольской церкви была Киевская митрополия, то есть Украина. И поэтому Украина к старообрядческому расколу не имеет никакого отношения. И в Украине никогда не было никаких ересей, никаких расколов. Украина всегда сохраняла чистоту православия. Если не считать унию с Римом. Вот это единое событие, которое разделило православную церковь в Украине на православную и униатскую, которая впоследствии стала называться Украинской греко-католической церковью.

Виталий Портников: Если уже подойти к концу нашей программы… Это, конечно, странный вопрос. А вы представляете себе, что Украинская церковь станет автокефальной, если говорить о десятилетиях? Сколько для этого нужно времени — 10 лет, 20, 50?

Патриарх Филарет: Для этого надо немного — добрую волю.

Виталий Портников: Добрая воля — это не временное измерение.

Патриарх Филарет: Вот от доброй воли и зависит время. Оно может быть или близким, или отдаленным. Вот если добрая воля была бы со стороны Московской патриархии, со стороны Московского патриарха, мы бы договорились. А поскольку доброй воли нет, то говорить о том, сколько продлится это время, я не могу сказать. Господь знает, сколько будет. Но то, что в Украине Украинская церковь будет признанной как автокефальная церковь, я в этом не сомневаюсь.

Расшифровка передачи — «Радио Свобода»
На сайте «Радио Свобода» также можно
прослушать аудиозапись передачи.
Джерело: «Радио Свобода».
5 вересня 2009

↑Патріарх Філарет:
Константинополь остерігається,
що Москва розколе все православ’я

Якщо церква називається українською, а служить інтересам Росії, то вона живе не по правді… Коли Кирил приїхав до Москви, то пішов звітувати перед Медведєвим, а не перед Синодом… Святійший Патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет відповів на запитання УНІАН.

Спочатку люди продають свої голоси за гречку, а тоді жаліють, що їм погано

Ваша Святосте, незабаром президентські вибори. Чи підтримуватиме когось Київський патріархат?

Ви знаєте, що церква не втручається в політичну боротьбу. Водночас ми, як церква, підтримуємо ті політичні сили, які стоять на державницьких позиціях. Якщо вони за Україну, за Українську державу, то ми їх підтримуватимемо.

Ми даємо свободу своїм віруючим, за кого вони хочуть, за того й голосуватимуть. Тобто хочемо, аби ці вибори були свобідними, але на них обирали не абикого, а думали про кращого кандидата, який би добре керував державою.

Саме за такого кандидата голосуватиме й духовенство та віруючі Київського патріархату. Але я не можу говорити за кожну людину зокрема…

Чи забороняєте Ви своїм священикам говорити людям про політику?

Церква відкрита для прихильників усіх політичних поглядів, окрім антихристиянських. Тому вона не може виступати на боці тільки якоїсь однієї партії, бо партії тимчасові, а церква була, є і буде до кінця світу.

Але церква складається з тих самих людей, які є громадянами держави, вона є невід’ємною частиною суспільства. Що хвилює суспільство — не може не хвилювати й церкву. І про суспільне життя, особливо його моральний складник, про громадянську відповідальність ми повинні говорити.

Тому відповідь на ваше запитання може бути різною. Якщо під політикою розуміти агітацію за партії, кандидатів, то священики не повинні агітувати. Але ми напоумляємо людей, аби вони були патріотами, дбали про свою державу, бо наші віруючі — громадяни України. Якщо страждає держава, то й вони страждають…

Ми завжди кажемо, що народ мудрий, а я ось у святих отців прочитав: не завжди народ буває мудрим і часто обирає не те, що йому корисне. І якщо ми говоримо про наш час, то наші люди продають свої голоси дуже дешево: за гречку, за 20-30 гривень. А потім жалкують, що їм погано. Ось такі бувають немудрі.

Але мудрий Бог, який все одно, хоч і через випробування, приведе до кращого.

Ми повинні ненавидіти гріх нашого сусіда — бажання поневолити нас

Ви у своїй молитві за Україну в Софії Київській на День Незалежності кілька разів згадали нашого «сусіда-ворога». А чи повинна церква визначати зовнішніх чи внутрішніх ворогів країни?

Повинна! Людина має знати свого ворога — гріх — і має ненавидіти його. Тобто кожна людина повинна в собі ненавидіти гріх і в комусь іншому його ненавидіти, але саму людину, яка грішить, любити.

Тому, коли ми говоримо про ворогів — внутрішніх, зовнішніх, — то говоримо про їхні злі вчинки, а не про них як про людей, націю, державу.

Внутрішній ворог — це той, що сидить у державі й працює проти держави. Це внутрішній невидимий ворог. А є зовнішні вороги, які хочуть відібрати в нас свободу, незалежність. То що ви хочете, аби я закликав любити гріхи тих, хто в нас намагається відібрати свободу? Ми повинні ненавидіти цей їхній гріх. Ми повинні боротися проти бажання нашого сусіда поневолити нас.

Але, люблячи свого ворога, ми повинні стати смиренними. Як навчитися смирення?

Аби навчитися смирення, треба бачити свої гріхи, свої вади й порівнювати себе зі святими людьми, порівнювати себе з Христом Спасителем. Ось коли ми порівнюватимемо себе з Христом, з Його життям, учинками, то побачимо, що ми нікчемні. Що ми далекі-далекі від образу людини, образу святого — і тоді ми стаємо смиренними. Людина горда не бачить своїх недоліків, а тільки свої досягнення, здібності — правдиві чи неправдиві. Так ось ця горда людина смиренною ніколи не може бути. І Господь такій гордій людині не допомагатиме.

Я б не наважився сказати, що українці смиренні, більше — терпеливі. Те, що терпіння в українців багато — підтверджує вся історія нашого народу.

Чи не здається Вам, що з відходом Віктора Ющенка з посади Президента буде втрачено надію на швидке отримання незалежності церкви?

Я не думаю, що Віктор Ющенко швидко піде з цієї посади. Гадаю, він переможе, якщо на це буде воля Божа.

Помісна церква — це засіб для отримання мого вічного життя

Ви особисто багато зробили, аби ідея єдиної помісної церкви утвердилася у свідомості українців. А чи готові Ви пожертвувати своїм патріаршим куколем, якщо з’явиться можливість усім трьом православним церквам об’єднатися?

Готовий. Якщо об’єднається все православ’я в одну церкву і якщо цю церкву визнають інші православні церкви… А доти — не готовий і не відступлю.

Знаю, що багато хто хоче, аби я не був Патріархом. Але хто ці люди? Ті, котрі не хочуть бачити в Україні помісну церкву. А ті, хто хочуть, аби в Україні була помісна церква, навпаки — не хочуть, щоб я відходив.

Моя особиста мета — не патріаршество, а утворення в Україні Української церкви, незалежної, помісної, автокефальної церкви. Заради цього я і працюю. Проте це ще не є моєю кінцевою життєвою метою. Моя кінцева мета — вічне життя, тобто куди я піду після смерті. Помісна церква — це засіб для отримання мого вічного життя.

А хто взагалі має утворити Українську помісну церкву? Є думка, що все вирішують гроші… Тобто справа тільки в політичній активності наших вождів і в сумі грошей. Зрештою, так свого часу Московська церква викупила парафії на Україні, давши хабара Вселенському патріарху…

Це хибні думки… Ми живемо в інший час, в умовах демократії, а не в умовах імперіалізму чи царату.

Усе залежить від самої церкви, людей і духовенства.

Назву три причини, чому церкви досі не об’єдналися. Головна причина — Московський патріархат має в Україні політичну підтримку та підтримку бізнесу. Якби цього не було, то УПЦ МП давно б об’єдналася з Київським Патріархатом і відійшла б від Москви.

Тобто Московський патріархат тримається не стільки на підтримці ззовні, хоча вона велика, скільки на підтримці всередині країни.

Друга причина — Москва вводить в оману православних українців. Яким чином? Дали гасла «розкольники», «неканонічна церква», «неблагодатна церква». І багато хто цій неправді повірив. Та ось приїхав Патріарх Кіріл, і багатьом відкрилися очі. Вони побачили себе такими, якими вони є. Вони тепер кажуть: «Ми думали, що належимо до Української церкви, а виявляється, що до Російської церкви». Так, люди, ви тепер побачили, що ви — Російська церква.

Третя причина — іде боротьба між Москвою і Константинополем за першість у світовому православ’ї. Українська церква — це знаряддя, яке використовує обидві сторони.

Якщо ви все це відкинете, то в Україні буде одна церква, визнана, бо ми маємо всі підстави бути автокефальною церквою — і з точки зору православного віровчення, і відповідно до канонів.

Москва погрожує розколом усього православ’я

Нещодавно Кіріл мав зустріч зі Вселенським Патріархом, Мабуть, говорили про Українську церкву… Чи не знаєте, якої зараз думки дотримується Вселенський щодо нашої помісності?

Можу тільки здогадуватися, про що вони говорили. Звісно, Українська церква була в них на язиці.

Знаю, що Варфоломій хоче, аби Українська церква була автокефальною, але хоче, щоб усе це відбулося за згоди Москви, щоб це не призвело до розриву між ним і Москвою, що зашкодило б усьому православ’ю. Якби Москва відмовилася від Української церкви, то Патріарх Варфоломій на це згоден.

А всупереч Москві він не піде. Тому що Москва погрожує, якщо він визнає Українську церкву, то вона розірве з ним стосунки і цим розколе все православ’я. А Вселенський не хоче цього розколу, тому так поводиться.

Як виглядатиме розкол? Допустимо Патріарх Варфоломій дає документ про автокефалію Української церкви. А Москва оголошує, що вона припиняє молитовне єднання з Вселенським Патріархом і на свій бік схиляє ще деякі православні церкви. Таким чином, світове православ’я розділене, розколене. Поки вони єдині, але у свою єдність не хочуть приймати Українську церкву.

Якщо церква називається українською, а служить інтересам Росії, то вона живе не по правді

А чи не можна діяти іншим чином, наприклад, висилати з України єпископів, котрі відверто займаються антиукраїнської діяльністю?

Не треба цього робити, це не Божий шлях. Треба йти дорогою правди. Треба розкривати їхню неправду, а самим проповідувати правду. У чому їхня неправда і наша правда?

Їхня неправда в тому, що вони живуть в Українській державі, а служать інтересам сусідньої держави. Це і є неправда. Якщо церква називається «українською», а служить інтересам Росії, то вона живе не по правді.

Ось ми святкували День Незалежності, а Московського патріархату в Софійському Соборі не було…

Так, у Софії були представники всіх конфесій. Моя колега сказала, що Московському патріархату на таке зібрання начебто за каноном не можна…

На українській землі можуть жити євреї, мусульмани, протестанти, католики? Можуть. А звертатися до Бога можуть? Можуть. А чого ж ті (УПЦ МП) не хочуть помолитися за землю, на якій живуть? До чого тут канон?! Нічого подібного канон не забороняє! Раніше ж приходили — і після інавгурації Леоніда Кучми в 1999 році, і Віктора Ющенка у 2005 році, і навіть торік були. Невже канон за цей час змінився?

Вони, як і всі решта, отримали запрошення. Вони не прийшли не тому, що їм канони щось забороняють, а тому, що їм Москва не дозволяє. Ось це і є їхня неправда.

А правда полягає в тому, що ми повинні служити інтересам свого народу, боліти його болістями, радіти його радістю.

Якою є динаміка розширення приходу Київського патріархату за останні десять років?

Я скажу не за десять років, а взагалі за час, відколи існує Київський патріархат. У 92-му році в нас було приблизно 1,2 тисячі парафій, зараз-4,5 тисячі. Було 14 єпархій, зараз — 32.

Не можу сказати точно, скільки спочатку було прихильників, але зараз — 14,5 мільйона. Тоді як Московський патріархат має 9,5. Тобто він зменшується кількістю віруючих, а Київський патріархат зростає. Але Московський патріархат удвічі більший за кількістю парафій. Їх у 90-ті були зареєстрували більше, вони й зберігаються.

Отже, динаміка зростання Київського патріархату є. І парафії переходять не від нас до Московського, а з Московського до нас. Духовенство теж до нас переходить.

Якщо відійти від МП, то чи вважаєте Українську греко-католицьку церкву своїм конкурентом, адже їхні парафії теж зростають?

Ні, вона для нас не конкурент. Греко-католики — це католики, тому що вони підпорядковані Папі. Але в нас з ними спільне те, що і ми підтримуємо Українську державність і вони підтримують. У цьому відношенні ми з ними єдині.

Моєму годинникові 40 років, і коштував він 130 карбованців

Скільки коштує Ваш годинник?

Моєму годинникові 40 років. Колись він коштував 130 карбованців.

Кіріл носить годинник за 30 тисяч євро. Хіба священнослужителі повинні так пристращатися до матеріального, дозволяти собі такі дорогі «цяцьки»?

Якщо сказати, що ми проти красивих, цінних речей, то це було б неправда. Господь повелів Соломонові побудувати храм. Такий храм, який дивував весь Схід. Він був з кипарисового дерева, золота. Здавалось би, що можна молитись і в наметі, але ж Господь чомусь повелів побудувати для молитви розкішний храм.

Церква молилась у катакомбах, печерах, коли була гнана, а коли стала негнаною, почала будувати красиві храми. Ми ж пишаємося Софією, Андріївською церквою. Священики раніше служили в бідних одежах, а потім — у розкішних. Бог же повелів первосвященикові ізраїльського народу носити розкішні одежі, а на грудях — дорогоцінне каміння. Це ж було з веління Божого.

Якщо це йде для церкви, з повеління Божого, то це не є гріх. Але гріхом є, коли людина це все вважає своїм і бачить у цьому пріоритет свого життя: мати дорогий годинник, їздити на дорогій машині. Тобто священик, архієрей чи мирянин… — так, тут не потрібно відокремлювати, мовляв, священству не можна, а мирянину можна, — повинен усе вважать не своїм, а Божим і належним до церкви як такої.

Чи дарують Вам олігархи якісь подарунки?

Так, дарують. Ось цей телевізор подарували, вази, картини, ікони. І я це приймаю, але це не для мене особисто, а для церкви. Я ж помру колись і з собою нічого не заберу.

Чи відчуваєте Ви у своїх діяннях підтримку Віктора Ющенка?

Відчуваю. Він намагається допомогти нам об’єднатися в одну церкву. Віктор Ющенко часто зустрічається з Митрополитом Володимиром, і з патріархом Кірілом зустрічається… Для чого? Переконати, що в Україні має бути єдина помісна православна церква.

Попередні Президенти цього не робили, а він робить. Кучма цього не робив. Він виступав за те, що в Україні має бути єдина церква. Говорив завжди, але нічого для цього не зробив, і сам наприкінці правління визнав, що йому це не вдалося, а Віктор Ющенко почав робити.

Чи відбуваються об’єднавчі контакти на рівні, наприклад, єпископів КП і МП?

Є випадки, коли наші єпископи з ними контактують, але це не практикується широко. Та ми не проти таких контактів…

Коли Кіріл приїхав до Москви, то пішов звітувати перед Медведєвим, а не перед синодом

Ви все-таки не зустрілися з Кірілом…

Ні, не зустрівся. Я хотів, а він не хотів. Зустрічатися зі мною? З ким? З Патріархом? Вони ж мене не вважають Патріархом.

Якби він зі мною зустрівся, то це б означало, що він визнає мене — якщо не Патріархом, то хоча б архієреєм. Але вони ж мене позбавили всіх церковних звань.

Ви справді вважаєте, що Кіріл — плоть від плоті російської влади чи все-таки самостійна фігура?

Ні, він не самостійна фігура. Бо він, щойно повернувшись до Москви з Києва, поїхав звітувати Медведєву, причому публічно. А мав спочатку зустрітися з Синодом. Навіщо йому зустрічатися з Медведєвим?! Тільки звітувати.

Що є на мені анафема, що її нема — для мене не має жодного значення

Вони на Вас також наклали анафему. Що означає мати її на собі? Вам якось важче від цього?

Що вона є, що її нема — для мене не має жодного значення, і через неї я не турбуюсь. Не тільки я не визнаю цієї анафеми, не визнає її вся наша церква. У будь-яку парафію приїжджаю, до мене звертаються не як до мирянина, а як до Патріарха, тобто мільйони людей, тисячі духовенства не визнають цієї анафеми.

Як на мене, накладення анафеми — якесь велике глупство, особливо в сьогоднішній час…

У часи Іоана Золотоустого теж піддавали анафемі. А він до того, хто давав анафему, сказав так: «Хто ти такий, що береш на себе владу судити? Господь сказав — не судіть, — а ти судиш».

Церква має засуджувати єресі, тобто неправильне вчення. Анафемі можуть піддаватися лише неправильні вчення, перекручене вчення, а не сама людина. Саму людину ніхто не має влади піддати анафемі.

Поясню, для чого це можна зробити… Апостол Павло піддав анафемі одного кровозмішника. Це була людина, яка ввійшла в плотські стосунки з жінкою свого батька. За цей гріх Апостол Павло відлучив його від церкви — від спілкування з християнською громадою.

Якщо ви почитаєте Послання до коринф’ян, там багато про це написано. Павло сам дуже сумував, що зробив це, але він мусив, аби цей гріх не розповсюджувався далі. Апостол Павло піддав анафемі грішника, щоб заставити покаятися в гріху. І він таки покаявся і його прийняли назад. Ось для цього накладаються анафеми — не як прокляття, а для виправлення.

А що вони хочуть від мене?

Можливо, аби Ви теж покаялися?

Покаятися в чому? що відійшов від Москви? У цьому покаятися? Я в цьому не каятимуся! Бо я правильно зробив.

У гріхах своїх — так, я каюся. А вони хочуть, аби я покаявся, що я відійшов від Москви і повернувся до Москви. Ось у чому сутність.

Сьогодні велике свято — Успіння Богородиці. Побажайте, будь ласка, щось нашим читачам.

Бажаю журналістам УНІАН внутрішньої міцності писати й говорити людям тільки правду, а читачам — мудрості та відповідальності. Бажаю всім мати справжню любов до України — не на словах, а у вчинках. І з нагоди свята Успіння закликаю Боже благословення на всі ваші добрі справи!

Розмовляла Оксана Климончук
Джерело: УНІАН.
рrеs-сеntr 28 серпня 2009

↑«Кирилл должен увидеть»

В конце этого месяца начинается визит патриарха Московского Кирилла на Украину. Это его первая поездка в страну в новом качестве, хотя еще не будучи патриахом, Кирилл посещал Киев в прошлом году. Любой визит московского патриарха в страну, где существуют целых три православных Церкви (Московкого Патриархата, Киевского и Украинская Автокефальная Православная Церковь) не может пройти спокойно просто по определнию. А если учитывать имперские заявления патриарха о «единстве братских народов», которые на дух не переносят сторонники независимой Украины, становится очевидно, что ближайшие дни на Украине будут горячими.

—Ваше Святейшество! Вскоре в Киев приезжает патриарх Московский Кирилл. Известно, что отношения между Вашей Церквью и РПЦ очень непростые. Как Вы относитесь к этому визиту и что от него ждете?

— Наша Церковь не препятствует приезду патриарха Кирилла в Украину, также как она не препятствовала приезду Папы Иоанна-Павла II, также как она приветствовала приезд вселенского патриарха Варфоломея на 1020-летие Крещения Руси. Но наша позиция будет такой, только в том случае, если этот визит будет носить сугубо пастырский характер. То есть он как патриарх имеет право приехать к своей пастве. Здесь Московский патриархат есть, поэтому с точки зрения церковых канонов и христианской любви препятствий для визита патриарха Кирилла нет. Вместе с тем мы возражаем против того, чтобы патриарха Кирилла принимали на государственном уровне. Этого не может быть, потому что патриарх Кирилл не глава государства, каким был Иоанн-Павел. Что касается вселенского патриарха, то он приезжал не к своей пастве, а приезжал на празднование 1020-летия Крещения Руси, а Крещение Руси отмечалось на государственном уровне, потому что князь Владимир принимал христианство и сделал его государственной религией, поэтому и акт принятия христианства носит общегосударственный характер, поэтому и встреча вселенского патриарха, который имеет прямое отношение к Крещению Руси, оправдана. А когда приезжает Московский патриарх к своей пастве, встреча его на государственном уровне недопустима.

—А разве шла речь о таком уровне визита?

— В том-то и дело, что я не знаю, как сейчас, но хотели его принимать на государственном уровне. Были сторонники такого, кто — говорить не буду.

—То есть проблема только в этом?

— Нет. Это только верхушка айсберга. Если бы этот визит был только пастырским! Дело в том, что этот визит носит и политический характер. Почему я так думаю? Причин для этого много. Например, при встрече с премьер-министром Юлией Тимошенко в Москве патриарх Кирилл сказал, что он не считает себя иностранцем в Украине. Если он — гражданин России — не иностранец в Украине, то значит, он считает, что Украина не независимое государство? Это первое. Второе: он в этой же беседе сказал, что Киев является столицей русского православия. Не украинского, а русского. И вот в этих его словах мы видим чисто политические цели его визита в Украину. Поэтому он в свою программу поездок включил кроме Киева и Севастополь, и Донецк, и Почаевскую лавру. А это не только места русского православия, это центры скопления всего антиукраинского, места украинофобии. Например, в Почаевской лавре украинский язык называют «собачьим». Вот в такие места едет патриарх Кирилл. И из-за того, что этот визит носит политический характер, мы его не благословляем.

—В чем, на ваш взгляд, будет выражаться политический подтекст патриарха Кирилла? Что — он на митингах будет выступать?

— Будет выступать. И будет выступать в духе таком, что Россия, Украина и Беларусь — это единая святая Русь, как он говорил в прошлом году в Киеве на рок-концерте. Причем этот тезис звучит во всех его выступлениях после того, как он стал патриархом. Настоящая цель его визита — это очередной шаг к тому, чтобы объединить вокруг Москвы Украину и Беларусь.

—Выходит некое противоречие — с одной стороны патриарх Кирилл может посещать свою паству, а с другой — вы против его визита, так как он политический.

— Да, мы это противоречие видим. Он посещает свою паству, чтобы влиять на нее, а через нее на наше украинское государство, на общество, влиять в интересах России. А мы хотели бы, чтобы этот визит способствовал объединению украинского православия в единую Поместную Церковь. Это было бы полезно и для украинского православия и вообще для православия, потому что сегодня такая большая Церковь, как Киевский Патриархат, не находится в общении со вселенским православием. 14 миллионов людей не находятся в общении с вселенским православием по вине Москвы.

—Так что же Вы будете предпринимать во время визита патриарха Кирилла?

— Будем вразумлять его. Вразумлять надо. И вот каким образом: мы покажем силу Киевского Патриархата, покажем, что это ни какая-то небольшая группа, как это пытается представить Москва, а что это большая 14-миллионная паства. И Кирилл должен эту паству увидеть, почувствовать ее желания, почувстовать что она хочет. Мы будет молиться, проведем большой крестный ход по Владимирской улице к памятнику князя Владимира. Ну, а общественные организации будут протестовать, потому что они видят, что это чистой воды политика, направленная против независимой Украины.

—Вы наверняка наблюдаете за внутрироссийскими церковными процессами. Как вы оцениваете отношения между Церковью и государством в России?

— В настоящее время РПЦ полностью срослась с государством, что приводит к отходу от вечных духовных вечных ценостей со стороны Церкви. Государство использует Церковь для экспансии, для влияния на Украину и не только на Украину. С помощью Церкви Украину пытаются затянуть в так называемое единой славянское государство. Вспомните, когда Путина спросили, какие гарантии безопасности Российской Федерации он может назвать, он назвал ядерный щит и Церковь. Если Церковь занимает первое место в безопасности, то и в завоевании Украины Церковь играет первостепенное значение.

—Киевский Патриархат тоже обвиняют в политизированности. Что вы можете на это ответить?

 — Нет, это не так. Киевский Патриархат является духовной основой государства. Если не будет независимой Украинской Церкви, украинского государства тоже не будет Когда мы выступаем, молимся, то этим самым мы демонстрируем свою поддержку независимому государству, а во внутренние политические дела мы не вмешиваемся. Да, мы поддерживаем государство, но не занимаемся экспансией, как Московский Патриархат Вспомните, например, президентские выборы 2004-го года. Мы не вмешивались в политическую борьбу, мы молились, но вести агитацию за того или иного кандидата мы не вели, а Московский Патриархат, как вы знаете, вел агитацию за определенного кандидата.

—Вы наверняка знаете о новой миссионерской политике патриарха Кирилла — это выступления на стадионах перед молодежью, общение с «православными байкерами» и так далее. Как вы оцениваете такие действия?

— Мы против этого, потому что это не христианский метод миссионерства. Надо проповедовать Христа, проповедовать Святую Троицу, вечную жизнь, борьбу с грехом, со злом, а не просто привлекать на свою сторону те или иные силы, не думая о их внутренней жизни. То есть им необходимо привлечь как можно большее количество молодежи, чтобы использовать ее в политических целях, а нам необходимо, чтобы эта молодежь спасалась. Для того чтобы воцерковиться надо действовать церковными методами, а не плясать на стадионах. Сейчас миссионеры для того, чтобы привлечь к Церкви идут на поводу у мира сего: устраивают клубы при храмах, дискотеки и тому подобное. Это не церковный метод распространения христианства, это вообще не миссионерство, а пустое дело. Церковь количественно может быть большой, а внутри гнилой. Церковь живет на святости, на праведности, на вере, на милосердии, а не на дискотеках. Такие методы ни к чему доброму не приведут.

 — Ваше Святейшество, Вам много лет задают этот вопрос. Не могу не задать его и я. Какими вы видите перспективы создания единой Православной Церкви на Украине?

 — Я уверен, что будет единая, одна Православная Церковь. Будет, но со временем. Я думаю, что это произойдет после того, как уйдет то поколение, которое принимало участие в разделении. И новое поколение, не причастное к разделению, придет к выводу о необходимости объединения. Новое поколение, с новыми настроениями, с новыми взглядами приведет к объединению украинского православия. Но для того, чтобы это произошло, мы закладываем основы объединения — любовь к независимой Украине, служение на украинском языке, молитвы на украинском языке, проповедь — вот фундамент будущей Украинской Церкви.

—Скоро на Украине пройдут выборы. Лично Вы не как патриарх, а как гражданин Украины, за кого будете голосовать?

— Не только я, но и Церковь наша будет молиться и голосовать за того, кто будет отстаивать государственные интересы, украинскую культуру, историю и язык. Вот за этих кандидатов мы будем голосовать.

Беседовал Артем Скоропадский
Джерело: «Портал-СREDO.RU».
25 липня 2009

↑Митрополит Никодим всього себе віддав на служіння Церкві

15 жовтня 2009 р. митрополиту Никодиму (Ротову) виповнилося б 80 років. Він одноліток покійного Патріарха Алексія II і нинішнього митрополита Санкт-Петербурзького Володимира (Котлярова). І за життя, і після смерті навколо імені та діяльності митрополита Никодима не вщухають дискусії, учасники яких сходяться в одному — це був видатний церковний діяч, непересічна особистість якого вирішальним чином вплинула на життя Російської Церкви в другій половині XX століття. І хоча від часу упокоєння митрополита вже минуло понад 30 років, плоди його діяльності видно і зараз, бо один з найближчих його учнів цього року був обраний Патріархом Московським і всієї Руси.

В Україні теж пам’ятають про митрополита Никодима, адже саме завдяки його наполегливості у 1964 році архімандрит Філарет (Денисенко) був поставлений на єпископа, а у 1966 р. став Екзархом України. Зараз Патріарх УПЦ Київського патріархату Філарет, який, до речі, теж народився у 1929 році, не належить до Російської Церкви. Але зберігає добру пам’ять про митрополита Никодима.

Релігія в Україні: Очевидно, варто почати нашу бесіду з обставин Вашого знайомства з митрополитом Никодимом (Ротовим). Мабуть, коли ви познайомилися, він ще не був архімандритом?

Патріарх Філарет: Я його знаю з 50-х років минулого століття — тоді я був ще студентом Московської духовної академії та ієромонахом Троїце-Сергієвої Лаври. А він уже був секретарем архієпископа Ярославського Димитрія (Градусова) і навчався заочно в Ленінградській духовній академії. Потім він очолив Руську духовну місію в Єрусалимі і обіймав цю посаду кілька років. Згодом повернувся до Москви.

Перша наша спільна подорож була влітку 1960 року до Великої Британії. Ми обидва їхали туди вже як архімандрити — це була поїздка на запрошення Англіканської Церкви. Після повернення з неї архімандрит Никодим став головою Відділу зовнішніх церковних зв’язків (ЗЦЗ) і єпископом Подольським.

РвУ: А до цього відділ ЗЦЗ очолював митрополит Миколай (Ярушевич). Чому його було звільнено з цієї посади? Через хвилю хрущовських гонінь?

ПФ: Митрополит Миколай — освічена людина, гарний адміністратор і талановитий проповідник, користувався великою повагою з боку радянської влади, зокрема навіть Йосифа Сталіна. Адже Сталін у 1943 р. прийняв лише трьох митрополитів: Сергія (Страгородського), Алексія (Симанського) та Миколая (Ярушевича). І саме після цієї зустрічі було обрано патріарха, а Російська Церква почала новий етап своєї історії. Саме митрополит Миколай під час Великої Вітчизняної війни передав Радянській Армії танкову колону та ескадрилью літаків — як внесок РПЦ у боротьбу з фашистською навалою. Тому ця людина була шанована владою — більше того, митрополит Миколай входив до складу комісії, що розслідувала факти гітлерівських злочинів на окупованих Німеччиною територіях.

Але під час правління Хрущова ставлення до нього змінилося. Чому змінилося? Безпосередньою причиною стала промова на захист Церкви і проти утисків її владою, виголошена патріархом Алексієм (Симанським) на чергових зборах Ради захисників миру. І хоча виголосив її патріарх, чиновники знали, що авторство її належить митрополиту Миколаю. А ця промова мала величезний резонанс у Європі, її цитували провідні ЗМІ, і кола європейської громадськості постали на захист Російської Церкви, яка вже тоді зазнавала нової хвилі гонінь. Були й інші фактори: митрополит Миколай у своїх проповідях неодноразово критикував антирелігійні пропагандистські зусилля, до яких вдавалася тодішня влада. Його постійні виступи на захист християнської віри спричинили вказівку зняти його з посади голови ВЗЦЗ. Його зняли — нібито за власним бажанням. Потім патріарх Алексій запропонував йому перейти на кафедру в Ленінград, полишити Москву (він був керуючим Московською єпархією), але митрополит Миколай відмовився. І невдовзі, у наступному 1961 р., він помер у лікарні. Говорили, що йому допомогли померти.

РвУ: Чи велося відповідне розслідування обставин його смерті?

ПФ: Хто міг це розслідувати в той час? Зрештою, це могла бути смерть з цілком природних обставин. Бо насправді митрополит Миколай дуже важко переживав свою відставку, адже був шанованою і впливовою людиною, а тут таке паплюження. Дійшло до того, що не дозволили поховати в Москві, а відвезли в Загорськ, де в храмі Смоленської ікони Божої Матері в Лаврі і поховали. Замість нього обрали архімандрита Никодима (Ротова) головою Відділу ЗЦЗ Московського патріархату.

РвУ: Як відомо, рішення про його призначення Священний Синод ухвалив, коли архімандрита Никодима не було в Москві?

ПФ: Так, у цей час ми були разом із ним в Англії. Після прильоту нам повідомили, що архімандрита Никодима обрали єпископом і призначили головою цього відділу.

Які були мотиви його обрання? Він людина розумна, освічена і, будучи начальником Руської духовної місії в Єрусалимі, зарекомендував себе як здібний дипломат. Він дійсно був надзвичайно обдарованою людиною. І от Промислом Божим його поставлено практично на чолі Церкви. Бо патріарх Алексій був людиною похилого віку — йому тоді вже було понад 80 років. Він уже не міг керувати Церквою, як керував до того, тому на митрополита Никодима було покладено функції практично першого помічника патріарха Алексія. Він впорався з цим завданням блискуче.

РвУ: У своїх мемуарах співробітник ВЗЦЗ протопресвітер Віталій Боровой пише про митрополита Никодима, що останньому бракувало класичної фундаментальної освіти, інакше він був би велетень думки. А Ви кажете, що він був освічений?

ПФ: Йому бракувало класичної освіти. Але його здібності були надзвичайні. Він схоплював усе миттєво. Я це знаю, бо хоча ми не були близькими друзями, але були однодумцями. Таких у нього було не багато: митрополит Ювеналій (зараз Крутицький і Коломенський), теперішній патріарх Московський Кирил і ще кілька осіб. Але в мене ситуація особлива. Я не тільки був однодумцем митрополита Никодима — фактично саме завдяки йому я став єпископом. Якби не він, не його наполегливість, цього б не відбулося.

РвУ: Чому? Був спротив певних владних кіл?

ПФ: Так.

РвУ: Хто ж був проти — ідеологи з ЦК КПРС?

ПФ: Ні, КДБ. Вони заперечували проти мого призначення. На той час я у сані архімандрита був ректором Київської духовної семінарії, а патріаршому Екзарху в Києві митрополиту Іоанну (Соколову), який мав похилий вік, потрібен був помічник — вікарний єпископ. Він хотів бачити на цій посаді мене, але органи безпеки відмовили і йому, і патріарху Алексію, який теж звернувся до них з аналогічним клопотанням. І тільки митрополит Никодим зумів переконати владу, що треба мене поставити єпископом і довів необхідність мого рукоположення. А він був такою людиною, що міг переконати навіть противників.

РвУ: Коли ж відбулася Ваша єпископська хіротонія?

ПФ: Вона проходила 4 лютого 1964 р. — якраз у розпал гонінь на Церкву. Але влада, навіть дозволивши хіротонію, вирішила показати своє ставлення до мене, бо рукопокладали мене не в Москві, а в Ленінграді, і хіротонію очолював не патріарх Алексій, як це було звичайно, а митрополит Пимен — майбутній патріарх.

Маю сказати, що я й дотепер молюся за упокій душі митрополита Никодима. Адже він — мій «хрещений батько» в архієрейському служінні. Я глибоко поважав його і до того часу, а після цього вчинку просто схиляюся перед ним.

РвУ: Мабуть, подібні слова могли б вимовити всі ті, кого називають вихованцями митрополита Никодима

ПФ: Заслуга митрополита Никодим у справі розбудови Церкви дуже значна. Це був архієрей, поставлений Богом у той складний час фактично на чолі РПЦ. Влада у 50-х роках намагалася робити так, щоби єпископами ставали переважно похилого віку та не дуже освічені. Думка була така — ці єпископи не будуть активними, а коли вони поступово помруть, то Церква сама собою зникне.

А митрополит Никодим, розуміючи цей намір влади, почав висувати на єпископів молодих. Він почав підбирати здібних молодих архімандритів, викладачів духовних академій, семінарій і їх пропонував на архієрейські кафедри. Нинішні митрополит Петербурзький Володимир, покійний митрополит Ніжегородський і Арзамаський Миколай (Кутєпов), я, митрополит Ювеналій (Поярков) та багато інших були висунуті ним і тоді, і пізніше. Тобто митрополит Никодим підготував і просунув плеяду молодих, обдарованих архієреїв.

Як мотивував митрополит Никодим необхідність цього кроку, особливо в час таких переслідувань Церкви? Він вмотивував дуже просто і переконливо: «Оскільки Радянський Союз взяв курс на захист миру, з другого боку — на вступ у екуменічний рух, то для просування миру й екуменізму потрібні архієреї нової формації, а старі — непридатні для цього. Тим більше є молоді кадри, що отримали освіту, патріоти Радянського Союзу, тому треба їх просувати». Влада пристала на це, погоджувалася. Він висував багатьох, але не всі отримували згоду від органів безпеки.

І от таким чином митрополит Никодим оживив Церкву, надав їй другого дихання. Бо ж молоді єпископи стали працювати не тільки заради миру та екуменізму — вони плідно й наполегливо трудилися і в єпархіях, підтримували й розвивали церковне життя.

Але найбільше трудився для Церкви сам митрополит Никодим. Він всього себе віддав на служіння Церкві. Це людина була працелюбна настільки, що я жодного архієрея не зможу порівняти з ним за працездатністю.

РвУ: НІ тоді, ні тепер?

ПФ: Ні тоді, ні тепер. Так, як він працював, не трудився жоден архієрей. Він п’ять днів сидів у Відділі ЗЦЗ в Москві, до нього приходили не тільки із зовнішніх справ, але й з усіх інших. Фактично центр управління Московської патріархії перемістився з Чистого провулку на вул. Рилєєва, де розташовувався тоді Відділ ЗЦЗ. Приходили архієреї, викладачі, прості віруючі. Все там концентрувалося. Бо митрополит Никодим реально розв’язував проблеми, а це було велике полегшення для патріарха Алексія.

РвУ: Чи були серед ієрархів РПЦ такі люди, які вважали митрополита Никодима конкурентом?

ПФ: Звісно, були старші архієреї, яким така ситуація не дуже була до вподоби. Вони вважали, що митрополит Никодим занадто молодий — на час призначення головою Відділу йому був лише 31 рік! Але їхня думка не могла бути визначальною, бо до того часу, поки влада вважала діяльність владики Никодима корисною, проти нього відкрито ніхто б не виступав, бо радянський режим слідкував за всім. Навіть якщо хтось був проти, то сидів тихенько. Це зараз демократія — все може висловлюватися і робитися вільно і без перешкод. А тоді цього не було. Разом з тим не треба думати, що така співпраця митрополиту Никодиму давалася легко чи він служив владі. Дуже нелегко було переконувати владу робити те, чого вона не хотіла, але що було корисно для Церкви. Митрополит служив Церкві, а з владою лише був вимушений співпрацювати.

РвУ: А коли настав час виборів нового патріарха Московського, то зупинилися на кандидатурі Пімена (Ізвєкова). Чому?

ПФ: Це рішення приймалося не в Церкві. Хоча митрополит Никодим був патріотом своєї Батьківщини, але він був глибоко релігійною людиною. Тому він працював на благо Церкви, використовуючи екуменічні і миротворчі процеси. Він посилював авторитет Церкви, розбудовував її. Тому, хоча й не відкривалися нові храми, але продовжували функціонувати вже існуючі, Церква жила. Він збільшив кількість студентів ЛДАіС, підвищив авторитет РПЦ на міжнародному рівні. Скільки було всяких зустрічей, поїздок, делегацій! І всім цим керував митрополит Никодим.

Але коли стан здоров’я патріарха Олексія небезпечно погіршився і почали замислюватися над кандидатурою його наступника, то в Никодимові побачили небезпечну людину. Він хоча і був корисним СРСР на міжнародній арені, однак Церква та її майбутнє були справжніми його пріоритетами.

Я про це впевнено говорю, адже у нас з ним були дуже теплі і довірливі стосунки. Про що він не міг говорити з іншими, то цим зі мною ділився. Ми були однодумці. І я знаю про його глибоку церковність.

От приклад: коли ставало нестерпно важко під час всіляких форумів, асамблей і засідань, ми вдвох відокремлювалися і йшли служити в храмі. Там нікого не було. Ні хору, ні парафіян. Тільки ми вдвох. Я питаю: «Як же ми будемо служити?». А він: «Ви будете літургісати, а я співатиму». То ж так і було, і ми удвох служили.

Через те, що він багато працював і за все вболівав, пропускаючи крізь серце, він підірвав власне здоров’я. Замисліться: у нього було п’ять інфарктів! Я одного разу на прийомі зустрівся з відомим медиком у Москві, світилом. А він каже: «Я дивуюся, як ваш митрополит Никодим витримує стільки інфарктів. Бо людина не більше трьох може перенести, а в нього вже їх п’ять було».

Митрополит Никодим був емоційний, всім цікавився, за все вважав себе відповідальним. Постійно служив. У п’ятницю після роботи — сідає в Москві ввечері на поїзд. І вже в суботу вранці о 8-ій годині він у Ленінграді. Аж до всенічної займався справами митрополії. У неділю вранці служив літургію, після літургії приймав духовенство, вірян, вирішував поточні справи, що накопичувалися протягом тижня. Потім уже ввечері в неділю сідав на поїзд у зворотньому напрямку, і вранці в понеділок у Москві — до роботи. Це — людина, яка ніколи не відпочивала. Оце й спричинило ранню смерть.

Чому його не обрали патріархом? Через оцей пріоритет церковного, відданість Церкві. Якщо будучи митрополитом він зумів так зміцнити Церкву, то що ж він зможе зробити ставши патріархом? Влада злякалася його, як сильного гравця. Для влади такий талановитий і діяльний ієрарх на чолі Церкви був неприйнятний. Бо відсторонити його від справ, якщо це стало би потрібним, як у випадку з митрополитом Миколаєм, влада могла би, коли захотіла. А усунути його, якщо би він став патріархом, без міжнародного скандалу вже не вдалося б.

Тоді вже помалу вщухала боротьба проти Церкви. Але атеїзм був міцний, тому чиновники боялися сильного патріарха. І, як наслідок, обрали патріархом Пимена (Ізвєкова). Пимен був людиною церковною, але не високо освіченою, доволі слухняною, бо його арештовували, він сидів, тому це зламало його волю. Він був покірливий: що скажуть, те й робив. Звісно, він не робив нічого такого, що б шкодило Церкві. Але й владі не заперечував, хоча у деяких випадках, як, наприклад, зі звільненням митрополита Алексія (Редігера) з посади керуючого справами, виявив свою твердість і добився бажаного. А якби патріархом став Никодим, то він би обстоював свою думку. Влада його побоювалася, тому ще за життя патріарха Алексія вона викреслила митрополита Никодима зі списку майбутніх претендентів на патріарший куколь.

РвУ: Тобто вже було відомо, що він непрохідний? Чи знав про це сам митрополит Никодим?

ПФ: Він знав про це. Йому сказали, що він не буде патріархом.

РвУ: Як він це пережив?

ПФ: Коли йому сказали, що він патріархом не буде, то він відійшов від справ. І от, уявіть: помирає патріарх Алексій. А організовувати всі необхідні заходи, забезпечувати проведення Помісного собору нікому. Звісно, створили багато різних комісій, але вони не працювали. І влада побачила, що цей Помісний собор може вийти з-під контролю. Тоді запросили митрополита Никодима і повідомили, що патріархом буде Пимен, а митрополита Никодима призначать його заступником і віддадуть йому всю реальну владу в Церкві. І коли йому дали таку обіцянку, він взявся за підготовку Помісного собору.

Але собор відклали на цілий рік — що було порушенням Статуту РПЦ, бо такий Собор має проводитися не пізніше, ніж через півроку після смерті її предстоятеля. Патріарх Алексій помер 17 квітня 1970 року, а собор був 3 червня 1971 року. Чому? Причина така: більшість єпископату готова була обрати на патріарший престол Никодима, але це суперечило намірам влади. Тому почали ламати всіх і за рік всіх переламали — прихильників митрополита Никодима змусили проголосувати на користь Пимена.

Під час інтронізації митрополит Никодим вручає патріарху Пимену жезл. 1971 р.

РвУ: Але ж митрополит Никодим не мів не знати, що ведеться така діяльність?

ПФ: Знав, але нічого не міг вдіяти. Тоді ж бо генеральна лінія партії працювала. Що Політбюро вирішило, те й втілювали в життя. А оскільки митрополит Никодим був у постійному зв’язку з владою, то знав, що сперечатися марно — все одно зламають. Тому він не чинив опір. Тим більше його запевнили, що він реально буде керувати.

РвУ: А чи збиралася влада виконувати свої обіцянки?

ПФ: Я гадаю, що планувала, тому що розглядала можливість віддати митрополиту Никодиму важелі реального управління Церквою. Але проти цього повстав новообраний патріарх Пимен. Бо він розумів, що зайняв не своє місце, адже Церква хотіла бачити на патріаршому престолі Никодима, а не Пимена. По-друге, новий патріарх прекрасно знав, що митрополит Никодим — це людина вольова, яка буде проводити самостійну політику та реалізовувати власні наміри.

Тому він не хотів мати в патріаршій резиденції кабінет заступника патріарха. Почалася боротьба: буде Никодим у Чистому провулку мати кабінет чи ні? Рада у справах релігій обіцяла таке, а патріарх Пимен був проти. І він переміг. Влада погодилась на його вимогу. Отак невиконання обіцянки привело до першого інфаркту в митрополита Никодима, спричиненого тим, що його обдурили. Відтоді він почав хворіти, а у 1978 р., у віці 49 років помер.

РвУ: Ви знаєте, в Інтернеті блукає така фраза, яку приписують митрополиту Никодиму: «Я хотів би померти біля підніжжя папського трону»?

ПФ: Це — неправда. Митрополит Никодим був православний до мозку кісток і такого сказати не міг. Але він спокусився зовнішньо організацією Римо-Католицької Церкви. Йому подобалася ієрархія, структура, організаційна логіка. Він мені іноді казав: «Владико, подивіться на наш центр Вселенського Православ’я — Константинополь. Чи можна порівняти його з Римом? Наше православ’я таке убоге, а там така сила і міць. Як довго ще нам треба Церкву розбудовувати!».

Він став вивчати діяльність Папи Римського Іоанна XXIII (з його іменем пов’язане проведення II Ватиканського собору РКЦ, який поклав початок осучасненню католицизму — прим. ред.). Він навіть писав дисертацію на цю тему. Митрополит Никодим так прихильно ставився до цього Папи, що поступово його симпатія до католицтва в цілому поглиблювалася. І от на цьому питанні ми розійшлися в думках. Я не погоджувався, що православні повинні мати за взірець Римо-Католицьку Церкву, а він не міг змиритися з тим, що православна Церква має лишатися незмінною.

РвУ: А Ви пропонували свою модель змін, яка була відмінною від бачення митрополита Никодима?

ПФ: Я стояв на позиціях чистоти православ’я, на необхідності відродження його істинного духу. Наполягав на незмінності святоотецької традиції, на перевазі внутрішнього духу на зовнішньою величчю. Я вважаю, що пріоритетними мають бути засади моралі, духу та духовності. А митрополит Никодим хотів, щоби зовнішня структура Православної Церкви була величною і могутньою, подібно до католицької. Тому він дуже любив зовнішню велич богослужіння: прикрашені митри, дорогоцінні панагії, оздоблені ризи. Він завжди служив дуже пишно і багато кому це подобалося, що він так урочисто служить. Все це надихалося поверховою пишнотою римо-католицтва.

Але повторюю — ніяким католиком він не був, тільки зовнішня пишність католицька митрополиту Никодиму імпонувала. Я ж вважав, що це не важливо, бо головне — зберегти дух православ’я, чистоту віровчення, незмінність істини. Бути хоч і зовнішньо меншою, але правдивою Христовою Церквою.

Я молюсь за митрополита Никодима дотепер, незважаючи на те, що наша Церква не є частиною Російської Церкви. Адже ми служили одному Богові і одній Церкві — Церкві Христовій. За ту велику роботу, яку він здійснив заради Церкви, не шкодуючи себе, нехай Господь простить його помилки і гріхи, які є у кожної людини, і я щодня згадую його у своїх молитвах, просячи у Бога упокоїти душу митрополита Никодима в оселях праведників.

Розмовляла Алла ДМИТРУК
Джерело: «Релігія в Україні»

↑Патріарх Філарет:
«Просіть наснаги,
щоб подолати проблеми»

Більше мільярда людей у світі відзначають народження Ісуса Христа. Римо-католицька церква проводить Святий Вечір урочистими літургіями. Це час пробачати усі образи і вручати один одному подарунки. Патріарх Київський і всієї Руси-України, Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату Філарет, яки погодився на розмову з Радіо Свобода, зазначає, що цьогорічне Різдво має спонукати усіх людей шукати порятунку від проблем у вірі.

— Зміст цього свята такий: Бог в особі Сина Божого прийняв людську природу, щоб у людській природі подолати гріх і подолати смерть. Бо гріх і смерть є зло, яке забирає у людини її призначення — блаженствувати. Але ж як Ісус Христос подолав смерть і гріх?! Він будучи царем, народився у вертепі. Що це означає? Причина усього зла у світі — гордість, а гордість можна подолати тільки смиренням.

— Ваша Святосте, як Ви вважаєте, що може допомогти зараз людям в усьому світі справитися із новими випробуваннями, які несе з собою глобальна криза?

— Зрозуміти те, що ці біди не без волі Божої. Дуже багато ми говоримо про права людини, а зовсім не говоримо про обов’язки людини. Про обов’язки стосовно своєї сім’ї, свого суспільства, своєї батьківщини і самого себе. Наприклад, людина має великі багатства, а поруч інша людина живе як жебрак. То ця багата людини думає, що це багатство її? Це багатство Боже. Бо Бог створив цей світ, створив надра: газ, нафту, золото, вугілля, руду — це все Боже творіння. Але людина привласнила собі і думає, що її, а не Боже, яке належить усім людям. Хіба це вірне ставлення? Невірне! Бог не виступає проти багатих людей, але багаті люди мають розуміти, що вони мають це багатство для управління, а не для використання тільки для себе. Так ось коли ви невірно керуєте, то Бог може це багатство відібрати. І відбирає. По-друге, треба перетерпіти усі ці скорботи. Але непросто перетерпіти, а терплячи навертатися до Бога, молитися і просити його, щоб він визволив нас від цих бід і скорбот, щоб дав сили все подолати. Бо і криза, причина кризи, у наверненні людей до Бога. Навернуться до Бога — Бог благословить і криза пройде.

—А що є головним у звертанні до Бога і в розумінні таїнства Різдва Христового?

 — Треба непросто вірувати, що Бог існує, а що Бог любить людину і заради своєї любові став людиною. І на знак нашої вдячності ми маємо уподібнюватися йому. Ніхто не повинен втрачати надію. Бог милостивий і визволить нас від усіх напастей. Бажаю, щоб Бог перебував із нами у цей непростий час. Різдво Христове має нагадати нам, кожній віруючій людині, що Бог ніколи не залишає нас.

Ірина Штогрін, «Радіо Свобода»,
30 грудня 2008

↑Патріарх Філарет:
Визнання Київського Патріархату —
це питання часу

Вже доволі давно в Україні обговорюється ідея створення єдиної Помісної Православної Церкви, яку мають сформувати, об’єднавшись, Українська Православна Церква Київського Патріархату, Українська Православна Церква Московського Патріархату та Українська Автокефальна Православна Церква. Своїми думками щодо перспектив створення в нашій країні єдиної Помісної Православної Церкви і щодо чинників, які стають на заваді цього процесу, поділився Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату, Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.

Єдиної Помісної Православної Церкви не уникнути

Тема єдиної Помісної Церкви в Україні «стоїть досить твердо», переконаний Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Він також впевнений в тому, що український православний народ хоче мати свою єдину Помісну Православну Церкву, тому що мав змогу побачити це, проїхавши по Україні торік. «Де б я не згадував про єдину Помісну Православну Церкву, це скрізь зустрічалося із великим задоволенням», — зазначив Патріарх.

Слід зауважити, що Помісна Православна Церква в Україні вже існує: це — Київський Патріархат. «Ця Церква незалежна від інших Помісних Православних Церков. Вона є автокефальна, тому що керується своїм патріархом», — пояснив владика.

Предстоятель УПЦ КП зауважив, що на сьогоднішній день завданням є не просто створення Помісної Православної Церкви, а створення єдиної Православної Церкви. Тому що наразі в Україні поряд із Київським Патріархатом існує Українська Православна Церква Московського Патріархату, а також Українська Автокефальна Православна Церква. Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет зазначив, що сьогодні стоїть питання про об’єднання цих трьох Церков. Саме їх об’єднання утворить єдину Помісну Православну Церкву.

Для того, щоб об’єднатися, потрібна «добра воля» з боку Московського Патріархату, зауважив Предстоятель УПЦ КП. «Зачатки такої доброї волі ми вже маємо: ми почали контакт з УПЦ МП по підготовці діалогу — Були вже зустрічі з цього приводу, а також створено комісії і з боку Київського Патріархату, і з боку Московського Патріархату», — розповів Патріарх.

Владика вважає, що створення єдиної Помісної Православної Церкви не уникнути. Тому що Київський Патріархат є найбільшою Церквою по кількості віруючих в Україні. «Згідно з соціологічними опитуваннями, Київський Патріархат має приблизно 14,5 мільйона віруючих, Московський Патріархат — 9,5 мільйона. А за кількістю парафій, за кількістю храмів — навпаки: Московський Патріархат вдвічі більший за Київський», — наголосив Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату Філарет.

Окрім того, Патріарх зазначив, що незалежність Української Православної Церкви залежить від держави. «Якщо в Україні буде незалежна єдина Помісна Православна Церква, то це означає, що буде завжди незалежна Українська держава», — наголосив він.

Що заважає створенню в Україні єдиної Помісної Православної Церкви?

Створенню в Україні єдиної Помісної Православної Церкви заважає Москва, вважає Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату, Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. «Москва не зацікавлена в тому, щоб в Україні була своя Помісна Православна Церква», — зазначив Патріарх. Він пояснив цю незацікавленість двома причинами.

Перша причина — виключно церковна. «Якщо Україна відпадає від Московського Патріархату, то перекреслюється навіть теза про «третій Рим», а питання Москви як «третього Риму» взагалі не зможе поставати. Тому що російська Церква втратить якщо не половину своїх віруючих, то значну частину», — пояснив Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.

Цю думку Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату обґрунтував тим, що за даними Міністерства внутрішніх справ України і Міністерства внутрішніх справ Російської Федерації, «в Україні на Пасхальному Богослужінні було 11 мільйонів віруючих, а в Росії — всього 8 мільйонів». А ці цифри, на думку Патріарха, свідчать про те, що релігійне життя в Україні набагато активніше.

«Тож якщо наша Церква відокремиться повністю від Московського Патріархату, то Московський Патріархат буде великим, але не всемогутнім. А вони хочуть бути всемогутнім Патріархатом і диктувати свою волю всьому православ’ю», — підсумував Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.

Друга причина — політична. «Росія спить і бачить Україну у складі нової імперії, нової держави, на чолі якої стоятиме Москва. А єдиним засобом впливу на Україну є Церква, це постійно відчувається в житті, а особливо під час будь-яких виборів» — зауважив Патріарх.

Саме ці два важелі негативно впливають на утворення єдиної Помісної Православної Церкви, гальмуючи процес.

Проте, незважаючи на наявність негативних факторів, які заважають утворенню єдиної Помісної Православної Церкви в Україні, Патріарх переконаний, що це рано чи пізно станеться, це лише питання часу.

Визнання Київського Патріархату — це питання часу

Вселенський Патріархат не визнає Українську Православну Церкву Київського Патріархату. Але Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет вважає, що визнання — це лише питання часу: «Нас не тільки не визнає Вселенський Патріарх — нас не визнає жодна Православна Церква. Поки що! Але в той же час майже всі Православні Церкви схильні до того, щоб українська Церква була автокефальною Церквою. Тому визнання — це питання часу».

Владика говорить, що майже всі автокефальні Церкви проходили цей шлях визнання. Зазвичай цей процес відбувається досить довго, інколи десятками років. Патріарх Філарет зазначив: «Найдовший період визнання був у Російської Церкви — 141 рік. Те, що ми православні, визнають всі. Не визнається лише наша автокефалія. Так само як і Російську Церкву не визнавали як автокефальну Церкву, але визнавали їх як православних».

Для народу визнання чи невизнання не має ніякого значення, переконаний Предстоятель УПЦ КП Філарет. «Той, хто приходить у будь-який православний храм Київського Патріархату, отримує те, що йому потрібно. Віруючі не втрачають нічого від невизнання. Втрачає сама Церква, тому що вона не має такого молитовного єднання з іншими Помісними Православними Церквами», — пояснив Владика.

Також Патріарх Філарет зауважив, що не має значення, хто очолить єдину Помісну Православну Церкву — чи то представник Московського Патріархату, чи то Київського, чи то Автокефальної Церкви. Предстоятеля повинен буде обрати Помісний Собор, а представником якої саме Церкви він буде, тоді вже не матиме значення, тому що буде єдина Православна Церква.

За президентства Ющенка Київський Патріархат відчував сприяння

Держава може сприяти, а може протидіяти процесу об’єднання в єдину Православну Церкву. За часів президентства Ющенка Українська Православна Церква Київського Патріархату відчувала сприяння створенню єдиної Помісної Православної Церкви, зауважив Патріарх Філарет. «Якраз за часів його президентства і почалася підготовка до діалогу», — говорить Владика.

Щодо подальших стосунків Київського Патріархату та нової влади Патріарх Філарет поки що не робить прогнозів: «Поки що ми не можемо сказати, як діятиме новий Президент. Але ми зі свого боку будемо намагатися, щоб цей процес підготовки до діалогу продовжувався».

Предстоятель УПЦ КП лише зауважив, що ініціативу до порозуміння і діалогу виявила УПЦ МП, а тому «новому Президенту доведеться або сприяти тій Церкві, яка його підтримувала на президентських виборах, або протидіяти їй». Як нам відомо, під час інавгурації Віктор Янукович прийняв благословення лише від Патріарха Кирила, тобто лише від православної Церкви Московського Патріархату.

«Анафема не сработала!»

Коли вже постала Українська держава, то обов’язково в цій державі має бути незалежна Українська Церква, зазначив Предстоятель УПЦ КП. Саме такі переконання привели Патріарха Філарета на шлях створення Київської Патріархії та відстоювання ідеї про створення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні. «Не я б це зробив — зробив би хтось інший. Україна за свою державність боролася століттями і нарешті її здобула. А якщо вона здобула державність, то і Церква має здобути автокефалію», — вважає Владика.

За ці дії Предстоятеля УПЦ Київського Патріархату Філарета Московський Патріархат навіть віддав анафемі. Патріарх Філарет зауважив: «Ця анафема не має ніякого значення. Вона більше турбує тих, хто її наклав. Я від них чув таку фразу: «Анафема не сработала». Чому «не сработала»? Тому що після анафеми ніхто від мене не відійшов, а навпаки стали приєднуватися».

Владика зауважив, що завжди впевнено йшов обраним шляхом, тому що був переконаний у його правильності. «Те, що шлях прямий і вірний, підтверджує сама дійсність: наша Церква не зменшується, а зростає, незважаючи на протидію і самої держави. Це спонукало мене йти. І я не розкаююсь. І думаю, не розкаюсь до кінця життя, тому що це є прямий шлях, Божа дорога нашої Церкви. І ми кривими лукавими дорогами ходити не будемо», — зауважив Святійший Патріарх Філарет.

Надія Майна, Владислав Мусієнко

«Главред», 09 квітня 2010


Слова на вручення архіпастирсьских жезлів | Зміст |

Опубліковано: 16.06.2015.

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Допомога ЗСУ

Сторінки

Останні відгуки

Канали RSS

Памʼяті
Ганни Куземської

фото Ганни Куземської


Українська Церковна Архітектура


Наші видання:


Прот. Андрій Власенко, «На кораблі спасіння»


Якою мовою молилася давня Україна…


Херувимська пісня України та її діаспори. Антологія


Дитячий молитовник


Дорога додому -- обкладинка

Дорога додому. Православна читанка


Похвала любові.
Пасхальна симфонія


Максим Березовський. Артем Ведель

Максим Березовський.
Артем Ведель


Молитви за Україну та її захисників


Акафіст до Годувальниці

Акафіст до Годувальниці


Як готуватися до Причастя


Інші наші видання


Нагору